9. Закінчення будови Руської держави; часи Володимира Великого

Текст этой главы приводится по позднейшей авторской редакции тома, а не по снимкам второго издания 1904 года: Грушевский переработал первые главы для следующего издания, и расхождения с фотоснимками в этом разделе - авторские, а не ошибки распознавания. Постраничная транскрипция именно издания 1904 года есть в разделе страницы со сканами.

Святославичі

Літописна традиція про війну Ярополка і Олега. Її причини, становище Володимира і легенда про Рогнідь, війна з Полоцком, конфлікт з Ярополком, літописне оповідання про похід Володимира на Ярополка, оповідання Якимівської літописи і новіші проби освітлення сеї війни

Семилітня (як я рахую) перерва між смертю Святослава і Володимировим князюванням в Києві зайнята в літописі самою боротьбою синів Святослава 1. Боярські правительства, що правили іменем малих князів, пильнували, зовсім природно, кожне своєї волості; політична система руських земель стратила почуття своєї одності й розпалася фактично на групу самостійних волостей, поки з-поміж Святославичів не виступила наперед найбільш енергічна і здібна індивідуальність та взялася до скріплення ослабленої державної системи.

Ярополк, як старший, як князь київський, був в першій лінії покликаний до сієї ролі. Правдоподібно, він і мав до неї охоту; принаймні так складаються літописні відомості. Але він не показав потрібних до того здібностей і його збив з позиції молодший брат.

Літопись оповідає, що насамперед вийшла війна у Ярополка з його сусідом Олегом. Літописець, очевидно – за голосом традиції, причиною сього уважає Свенельда, одного з видатніших київських бояр: в умові 971 р. Святослава він названий разом з князем, чи то як його відпоручник, чи як найважніша по нім особа, і при Ярополці він мабуть стояв на чолі правління. Літопись оповідає се так: Лют, син Свенельда, на ловах заїхав на територію другого Святославича Олега, деревлянського князя; той надихав на се, бо теж бавився тоді ловами, і довідавшися, що се син Свенельда, вбив його; літопись не пояснює – чи була се якась ворожнеча до Свенельда, чи тільки кара за переступлення границі. Щоб помститись, Свенедьд намовив Ярополка до війни з Олегом, зманивши його перспективою прилучення Деревської волості. Ярополк дійсно пішов війною на Олега; в битві під Вручим (Овручом) військо Олега розбито й сам він загинув серед утікачки: зіпхнули його з греблі й забили коні й люди, падаючи в рів. Ярополк мав гірко дорікати Свенельдові за такий результат війни, але таки взяв собі Олегову волость. Володимир, прочувши про се, втік за море, і Ярополк посадив своїх посадників і в новгородських волостях, „и бѣ володѣя единъ в Руси“ 2.

Розуміється се оповідання, що ініціатором того всього був Свенельд і причиною війни послужила така фамілійна історія, не виглядає дуже серйозно. Досить виразні прикмети вказують на те, що вся історія про убийство Свенельдового сина, як причину війни, була пізнішою вставкою в літописне оповідання, яке знало тільки звичайне боярське підмовлювання: „пойди на братъ свой и прими волость єго“ 3.

Історія Ярополка ціла обробляє один сей мотив – як гинуть князі від злих дорадників бояр: послухав Ярополк Свенельда і розпочав усобицю, котра кінець кінцем на нього ж обернулась (Володимир месник за пролиту кров); послухав Блуда – позбавив себе помочі землі й мусив віддатися на заріз. В дійсності мати під боком осібного князя в Деревській землі, сидячи в Києві, само по собі не було Ярополкові вигідно, і се одно могло дати тисячні поводи до конфлікту. А може й не треба було ніяких поводів до того, що властиво випливало з самої традиції київського стола як центра руської політичної системи і на київського князя клало як певного роду обов’язок честі – взяти знова в руки спадщину попередників. Що кінець кінцем Ярополк свідомо взявся до сповнення сього завдання, в тім нема сумніву. Інакше не було причини Володимирові кидати свій Новгород, і не було б чого Ярополкові посилати своїх посадників в його волості. Мусило бути ясно, про що йде справа. Процес збирання руських волостей і зміцнення ріжними способами політичного зв’язку між ними мусив повторятися не раз уже по смерті київського князя, і був явищем добре знаним, так що симптоми його всякий раз не трудно було відгадати сучасникам і по ним зміркувати, що київський князь береться до збирання батьківських земель.

Але і роля Володимира в дійсності не була така припадкова, як представляє літопись.

По словам літописи, здібний і енергічний „робичич“ тікає з Новгорода, побоявшись кривавих заходів Ярополка, але не має заміру капітулювати перед ним. По якімсь часі 4 він вертає в Новгород з сильними варязькими ватагами, змовленими за морем, виганяє з своїх волостей Ярополкових посадників з їх залогами і зараз потім посилає Ярополкові вість про війну: „Володимеръ идетъ на тя, пристраивай ся противу бити ся“ 5, але сама дає зрозуміти, що в дійсності воно мусило йти не так хутко. Каже, що Володимир „събра вои многы – Варягы и Словены (новгородців) и Чюдь и Кривичи“, і аж тоді пішов на Ярополка. І тут же пізніша вставка вставляє війну з полоцьким князем.

Ся історія війни Володимира з Полоцьком рано була оброблена як поетична тема і дійшла до нас в сій поетичній формі. Володимир і Ярополк в однім і тім самім часі сватають Рогнідь, доньку Рогволода, полоцького князя, що прийшов з-за моря. Батько питає доньку, кого вона волить; донька каже, що не піде за „робичича“ (сина рабині – гіперболічний натяк на нешлюбну матір Володимира), вона волить Ярополка. Сю відповідь переказали Добрині, братові Володимирової матері; той загнівавсь і постановив помститись. Серед приготувань Рогніди до весільної подорожі до Києва Добриня з Володимиром впадають в Полоцьку землю з великим військом. Добриня наругався над родиною Рогволода за зроблену зневагу; Рогволода з двома синами вбито; Рогнідь узято й вона неволею мусила стати жінкою Володимира, що слідом пішов на її жениха Ярополка і вбив його.

За такі нещастя Рогнідь прозвано Гориславою. Від Володимира родивсь у неї син Ізяслав, але потім він мав інших жінок, став її упускати: прискучила вона йому. Зависть прилучилася до всіх тих гірких почуть, які перед тим Рогнідь мала на Володимира, і думка про помсту її опанувала. Якось вночі, коли Володимир ночував у неї, вона хотіла його зарізати ножем, але Володимир прокинувсь і вхопив її за руку; вона призналася, що хотіла помститися за батька, коли Володимир перестав любити її з дитиною. Володимир постановив її вбити за се; він звелів їй прибратися „во всю тварь цесарскую“, як була вбрана при шлюбі, і чекати його, сидячи на ліжку; мабуть ся святочна обстанова мала побільшити вражіння кари. Але Рогнідь дала голий меч свому малому синові, і коли Володимир увійшов до покою, той виступив перед батьком та сказав, як його мати навчила: „батьку, ти думаєш, що ти сам тут?“ Побачивши малого оборонця (і на випадок – месника за матір), Володимир кинув свій меч, що наготував на Рогнідь, і сказав: „а хто ж тебе тут сподівався?“ Бояри задля сина відрадили йому убивати жінку, а намовили дати їй з сином батьківщину. Володимир так і зробив. „І від того часу Рогволожі внуки підіймають меч на Ярославових внуків“, кінчиться повість „вѣдущих“ в літописнім переказі.

Як я сказав, вона має виразні ознаки поетичного оброблення 6. Оповідання літописи під 980 р. – се початок повісті, в цілості ж вона подана в Суздальській літописі під 1128 р. Тут має вона пояснити традиційну ворожнечу династій Ізяслава полоцького і Ярослава київського, але складалася вона очевидно зовсім незалежно від сеї тенденції і мало надавалася для сеї мети, бо Ярослав, син Рогніди, був так само „Рогволожим внуком“, як і Ізяслав. Приладжено її до сеї тенденції вже пізніше, і в тім напрямі може змінено й деякі подробиці, але початок її старший, ніж та династична ворожнеча, з котрою зв’язувано її потім 7.

Вона входить в цикл переказів про Володимира, як великого і ненаситного женолюбця, пересказів безсумнівно багатих і розроблюваних con amore, і сучасниками, і пізнішою творчістю (такий еротичний темперамент в представленнях тодішніх являвся прикметою енергії й сили, і не мав в собі нічого непочесного з нецерковного погляду), тільки переховалися вони в убогих останках, переважно на услугах побожної легенди 8. Поетична поволока одначе не підриває значення історичного факту, з котрим зв’язалася легенда – війни Володимира, перед його походом на Київ, з сусіднім полоцьким князем, що в сі переходові часи прийшов був до фактичної самостійності й хилився на сторону Ярополка. Чи влучно одначе умістив редактор Повісті сей епізод між поворотом Володимира з-за моря і його походом на Київ, се інше діло. Може воно в дійсності було й інакше.

Подібно, як з усеї діяльності Ярополка на полудні маємо припадком тільки його війну з братом Олегом, хоч на сім його політична діяльність мабуть не кінчилася, і подібних війн, котрими він змагався підбити собі старі київські волості, могло і мабуть-таки було далеко більше, – так і з діяльності Володимира чи Володимирового двору полоцька війна, захована нам припадком легендою про Рогнідь, мабуть теж не була єдиною. Тим часом, як Ярополк збирав волості на полудні, Володимир чи його амбітний реґент Добриня мабуть не дармували на півночі і займалися тим же, поки нарешті сі два володарі – полудня і півночі – не стрілися і не звели рішучої битви між собою за те, кому з них володіти усею руською державною системою. Утеча Володимира з Новгорода і Ярополкове посадження намісників у Новгороді показують на конфлікт далеко раніший від Володимирового походу на Київ. Конфлікт Володимира з полоцьким князем, що хилився на сторону Ярополка і шукав у нього помочи против претензій новгородського князя, теж міг значно випередити стрічу Володимира з Ярополком, може навіть викликав або прискорив сю стрічу і боротьбу двох представників двох дружинних гнізд – полудневого і північного. По літописі Ярослав був одним з молодших синів Володимира від Рогніди – ставиться звичайно на третім місці 9, а вмер на 76-ім році життя в р. 1054, так що все се (коли нема тут де помилки) відсуває шлюб Володимира за Рогніду на кілька років перед його походом на Київ – десь на 976 або 975 р.

Сама війна Володимира з Ярополком відома нам дуже мало. Літопись знає з неї властиво тільки зраду Блуда, „воєводи Ярополча“, що здавшися на обіцянки Володимира, став йому „пріяти“ й своїми підступними радами привів Ярополка до погибелі, та оповідання про варягів, учасників Володимирового походу.

Володимир, каже літопись, прийшов на Ярополка „съ вои многыми“. Ярополк не почував у себе відповідних сил до відпору й засів у Києві. Володимир розпочав облогу і зчаста приступав до міста, а підмовлений ним Блуд старався під час сих боїв вбити Ярополка. Але між киянами не можна було найти людців для того; Ярополк у Києві, очевидно, мав повагу і популярність, тому Блуд лихими радами старався поставити його в можливо трудне становище, а потім нарадив втекти з Києва, настрашивши, нібито кияни мають зносини з Володимиром і хочуть Ярополка видати. Ярополк втік в замок Родню на полудневій границі Київщини, але тут його в облозі притис голод і всяка біда. Тоді Блуд намовив його піддатися Володимирові. Ярополк послухав; але коли прибув до Володимира, тут варяги на даний знак пробили його мечами. Володимир потім опанував Київщину; Похвала Володимиру дає день сеї події – 11 червня 10.

Головну заслугу в тім покладали собі варяги: вони зажадали, щоб Володимир дав їм контрибуцію по дві гривні від кожної душі в Києві, замість грабувати місто, – бо на се давало їм право оружне здобуття („се градъ нашь и мы прияхомъ и“). Володимир жалував грабувати свою нову столицю; він пообіцяв зібрати гроші за місяць, а тим часом, очевидно, зібрав військо проти варягів. Тоді вони, зрозумівши до чого йде, сказали: „обдурив ти нас, пусти ж до греків“ (на службу). Володимир зіставив у себе на службі здібніших, а решту виправив до Візантії, ще й перестеріг імператора, аби не тримав їх в столиці, „а то зроблять тобі, що тут зробили“, та аби не пускав назад на Русь. Оповідання, як бачимо, дуже наївне, ловить легендарні перекази, зверхні подробиці, не входячи глибше в причини і зміст сеї боротьби. Новіші дослідники пробували освітлити його певними принципіальними мотивами.

Оповідання т. зв. Якимівської літописи, що Добриня в війні з Ярополком рахував на його непопулярність в народі, „зане христіанамь даде волю велику“ 11 – дає привід перенести сю боротьбу і на релігійний ґрунт: Ярополк був прихильником християнства, Володимир виступив против нього як прихильник поганства, завдяки сьому знайшов прихильників серед самих Ярополкових боярів, які трималися поганства, і повалив тим способом Ярополка, а ставши князем Київщини, приложив всі старання до того, щоб поганський культ підняти, оживити, зробити поганську віру жизненним нервом сучасного життя, і коли се не вдалося – бо поганство показало свою мертвоту і нездатність до конкуренції з іншими релігіями, які здобували собі прихильників на Руси – Володимир рішив пошукати іншої віри для сеї ролі.

Одначе, незалежно від дуже малої авторитетності самої „Якимівської літописи“ 12, таке об’яснення боротьби Володимира з Ярополком не знаходить собі ніякого потвердження в наших відомостях. Ми не маємо слідів опозиції християнству в Києві, і літопись досить виразно говорить про популярність в Києві Ярополка, а якесь спеціальне маніфестування своєї прихильності для поганства з боку Володимира також не має підстави в джерелах. Нема ніякої причини його боротьби з Ярополком переводити на інший ґрунт з того дійсного, на якім вона розвинулася – ґрунту політичного, на котрім стрінулися два збирачі Святославової спадщини, як півстоліття пізніше стрілися так само знов два збирачі Володимирової спадщини – так само київський і новгородський. Все той самий момент київсько-новгородського суперництва, що полишив глибокі сліди і в історії нашої літописної традиції.

Утечею Ярополка з Києва і смертю його справа не була порішена. Київ прийшлося здобувати силоміць. Сю подробицю літописного оповідання можемо прийняти за певну, як і те, що головну ролю відіграли притім норманські ватаги, приведені Володимиром. Вони хотіли використати сю свою заслугу, жадали контрибуцій і мабуть хотіли вчинити якийсь бунт проти Володимира, але той встиг, не доводячи до конфлікту, сю справу полагодити й зіставити варягів з нічим. Мандрівка варягів від Володимира в Візантію по сій кампанії сама по собі можлива 13. Але може бути, що ми маємо тут відгомін дещо пізнішого факту – як Володимир послав корпус війська на поміч Візантії 14.

Відбудування держави

Літописні звістки про Володимирові походи. Війна з в’ятичами, радимичами й болгарами; склад Володимирової держави і уділи синів. Справа західних земель: прилучення Забужжя, справа приналежності Західної України до Польщі і Чехії, вартість літописної традиції, західні границі Володимирової держави, русько-польські й інші західні відносини. Боротьба з печенігами

Перші роки князювання Володимира мусили піти на збирання „розсипаної храмини“ Руської держави, що дуже потерпіла за часи десятилітнього (від смерті Ольги) правління боярських реґенцій і вимагала радикальної направи. На жаль, з сього періоду діяльності Володимира, з сієї роботи його дійшли до нас тільки уривкові відомості, що дають хіба дуже далекий образ її. В перших п’яти роках князювання Володимира в літописи маємо зареєстровані отсі події:

Під 981 р. Володимир привертає західні українські землі:„иде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ, Перемышль, Червенъ и иныи грады“ 15.

Під 983 р. похід Володимира на ятвягів, зв’язаний з історією київських мучеників. Володимир спустошив землю ятвягів („взя землю ихъ“) 16. Про сі західні походи поговорю далі.

Під 981-2 р. стоїть боротьба на сході: в’ятичі, примушені Святославом до дані, очевидно, скинули по його смерті київську зверхність; Володимир мав їх побідити й примусити давати дань, яку давали за батька, але вони підняли нове повстання, і Володимир на другий рік мав знову ходити на них і побіждати їх „вътороє“ 17. Вони одначе заховали, мабуть, і надалі свою самоуправу, примушені були тільки до дані.

Під 984 р. війна з радимичами, давніми підданими Руси. Не знати, чи вийшло з послушності се взагалі не визначне нічим плем’я, чи було яке спеціальне повстання, чи (може найскорше) був се похід на якогось князя чи намісника, котрого треба було привести до послушності, як Рогволода. Радимичі були, розуміється, побіджені. З сею війною зв’язана приказка, що „Піщанці (Радимичі з-над р. Пісчани) від вовчого хвоста тікають“, і пояснено, що „вовчий хвіст“ – було ім’я воєводи Володимира. Правдоподібно одначе, що сей вовчий хвіст був собі звичайний вовчий хвіст, і ним від непам’ятних часів дражнили піщанців їх сусіди, а воєвода з нього вийшов як лінгвістичний міт – об’яснення певної фрази через дієву особу, якогось героя. Одначе мусила бути за часи Володимира якась війна з Радимичами, коли сей вовчий хвіст не відсунено в часи Олега.

Під 984 р. подано похід на болгарів. В літературі були ріжні здогади, які се болгари, але ясно, що не інші, як волзькі. На се вказує участь в поході торків, котрих в тім часі представити над Дунаєм не можна, і похвала Володимиру (і Володимирове житіє, котре вважається за джерело похвали) сих болгарів зве „Сребреними Болгарами“, а се було прізвище болгар волзьких 18.

Тут маємо, очевидно, продовження походів Святослава на схід. Володимир виправив своє військо човнами (по Оці і Волзі), а взяті до сього в союзники приволзькі орди торків, що по знищенню Хозарської держави появилися в сих краях, прибули суходолом. В літописи притім розказана анекдотка. Добриня каже Володимиру: я оглянув взятих в полон болгарів, вони в чоботях (себто – завеликі пани, як на нас), дані нам давати не будуть, ліпше шукаймо „лапотників“ (таких, що в личаках ходять), і Володимир помирився з болгарами. Ся анекдотка показувала, що Володимир по Святославовій руїні, коли болгари почали знову поростати в пір’я, хотів привести їх до становища данників Руси, але хоч їх побіджено, плану сього прийшлося виріктись, і Володимир укладає з ними згоду й вертається назад. Старе житіє Володимира поруч сього походу його на „Сребрених Болгар“ має ще похід на хозарів 19, і хоч в літературі сю звістку легковажать, вважаючи за схиблену згадку про походи Святослава, одначе я не бачу причин так нею помітувати і в зв’язку з сформуванням Тмутороканської волості і кримськими справами така війна з хозарськими недобитками вповні можлива.

Потім з дальших років маємо в тім же житії (і в Похвалі) лаконічну згадку про якийсь похід „на Пороги“, другого року по охрещенні, може для забезпечення свобідної комунікації Дніпром з Кримом і Візантією, з огляду на тодішні зносини, а в літописи ще похід, на хорватів під 993 р.

З принагідної звістки літописи про волості, роздані Володимиром його синам, бачимо, що Володимир доконав великої роботи. Він не тільки поставив в залежність від себе волості, що входили в склад Руської держави, але більшість сих волостей привів до тіснішого зв’язку з Києвом, розсажавши своїх синів в їх центрах, замість колишніх „світлих і великих“ князів, що часом набували забагато значення й ставали фактично самостійними князями, і таким чином скріпив зв’язь земель династичним зв’язком. Велика родина Володимирова зробила йому тут важну прислугу; він мав від своїх численних жінок дванадцять синів і ще замолоду розсажав їх в головніших містах, очевидно – під опікою ріжних бояр, як сам замолоду правив в Новгороді. Літопись виказує у Володимирових синів отсі волості: Новгород Вишеслава, потім Ярослава, Псков Судислава, Полоцьк Ізяслава, Смоленськ Станіслава, Туров (Дреговичська земля) Святополка, Володимир (Волинська земля – очевидно разом з карпатською Руссю і польським пограниччям) Всеволода, Тмуторокань (Подоння, кримські і кавказькі волості) Мстислава, Ростов (центр мерянських колоній) Ярослава, потім Бориса, Муром (центр поокських колоній) – Гліба 20. В безпосередній управі Володимира зісталось середнє Подніпров’я – землі полян, сіверян і радимичів, та новоприборкані в’ятичі; сі останні платили дань, але, правдоподібно, заховали своїх князів (іще століття пізніше бачимо тут якогось загадкового „Ходоту і його сина“).

Коли порівняти сю територію, взяту під ближчу власть Володимиром, з тією, яку бачимо обсадженою київськими династами за Святослава (землі полян і деревлян, може Сівера, та Новгород), бачимо значний поступ з розвою державної одності. Ся робота мусила зайняти довший час, не могла обійтися без боротьби; звістки про війни з Полоцьком, радимичами, в’ятичами, походи на західні окраїни – то тільки уривкові й припадкові відгомони сієї сторони в діяльності Володимира.

Спеціально про західні походи літопись повинна б була оповісти далеко більше; тепер же маємо тільки ті коротенькі записки про три походи: на ляхів, на ятвягів і на хорватів, і по них наступає звістка, що Володимир жив (в другій половині свого князювання) в згоді „съ киязи околными єго: съ Болеславомъ лядьскымъ и съ Стефаномъ угорьскымъ, и съ Андрихомъ чешьскимъ“ 21, та ще пізніша Галицько-волинська літопись, з нагоди походів Данила від Каліш, завважає, що перед Данилом ніхто не ходив так глибоко „в землю Лядську“, тільки „великий Володимир“ 22. Стільки дає нам наша історіографія. Західна знає тільки, що між Володимиром та польським Болеславом були напружені відносини: 992 р. Болеслав не міг прийти в поміч імператору Оттону, бо сподівався великої війни з Русю 23, а Тітмар згадує про похід Болеслава на Русь 1013 р., з невідомих причин і з невідомим результатом. От і все.

Во главі угла тут лежить наведена вище звістка літописи під 981 р.: „йде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ Перемышль, Червень и ины грады, иже суть и до сего дня подъ Русью“ 24 – звістка, що задала великого труду історикам.

Значення сих слів ясно: Володимир ходив походом на ляхів і відібрав у них Перемишль, Червень і інші міста. Не мучачи й не натягаючи тексту не можна інакше зрозуміти: розуміється, при тім польськими сі міста могли бути на погляд літописця тільки політично, а не етнографічно, бо стільки про руську колонізацію на заході він мусив знати. Проби такого читання: Володимир зайняв лядські городи, а також Перемишль, Червень і ін. („грады ихъ, Перемишль“ і ін.), не відповідають вимогам старої складні, бо в ній інтерпункція не мала ніякої ролі; се тільки натягання для вирятування літописної відомості через виключення з „лядських городів“ Перемишля й ін., але таке натягання нічого не вирятує.

Але без такої поправки, коли Перемишль і Червень і ін., мають бути польськими городами, відомість нашої літописи натрапляє на іншу трудність. Діло в тім, в 980-х р., коли Володимир мав відбирати від Польської держави Перемишль и Червень, Краківська земля сама була в руках чехів. Се каже чеський хроніст Козьма Празький 25; його відомість польські історики були поставили в непевність 26, але знайшлось свідоцтво у сучасника – географа Ібрагима ібн-Якуба, що теж зачисляє Краків до чеських міст, а польського князя Мешка зве „володарем півночі“ 27.

Чи Краківська земля належала до Польської держави перед тим, не знати. Знаємо, що основою сеї держави були великопольські землі, а Краків належав до Мешкового наступника Болеслава. Тим часом українські городи між Сяном і Бугом могли дістати ся під Польську державу тільки в такім разі, коли вона володіла Малопольщею: дуже мало правдоподібно, щоб вона могла захопити в свої руки сей український клин, не володіючи Малопольщею, або затримала його потім як чехи опанували Малопольщу і володіла Перемишлем, не володіючи Краковом. 28 29

Тому звістка нашої літописи, що Володимир відбрав сі руські городи „від ляхів“, стає досить сумнівною.

Але може вони належали до Чехії, й під літописними ляхами треба розуміти Чехів? Чеські історики дійсно втягають в границі тодішньої Чеської держави прикарпатську Русь. Підставою до того їм служить фундаційна грамота празького біскупства, видана в 1086 р. цісарем Генріхом IV, як потвердження, мовляв, давнішої фундації, з часів Оттона. В ній справді границями празького біскупства на сході названі ріки Буг і Стир 30. Таке незвичайне розширення празької дієцезії на схід толковано тим, що границями її служили границі Чеської держави, отже Буг і Стир виходять границями Чеської держави за часів заснування празької єпископії, себто в 970-х рр. тільки що річку Стир для більшої імовірності декотрі притім поправляють на Стрий 31.

Тепер одначе не можна сумніватися, що ті границі празької дієцезії не автентичні, що такої фундаційної грамоти з Оттонових часів не було, і що маємо тут витвір останньої чверті XI в., подиктований тодішніми претензіями празької катедри на моравську дієцезію 32.

Але яким титулом втягнено сюди Галицьку Русь (поріччя Бугу і Стиру – се пограничне Галицької Руси від північного заходу, від Волині), се все таки зістається загадкою і про се можна робити хіба тільки здогади 33.

Що се стоїть в зв’язку з традицією про чесько-моравське панування в малопольських землях, вповні правдоподібно. Може бути, що в X в. разом з Краковом до Чехії належали й деякі пограничні українські землі. Але припускати, що дійсно ціла Галицька Русь належала в X в. до Чеської держави, дуже трудно, можна сказати – неможливо. Не поможе тут нічого й таке толкування літописної записки 981 р., що тут під ляхами треба розуміти чехів: на се давно вже було висловлено справедливу увагу, що літопись добре вміла відріжняти ляхів від чехів.

Нема одначе потреби брати нашу літописну звістку дуже серйозно щодо кождого слова. Літопись в сій часті походить десь з кінця XI в., а хоч деякі оборонці сеї звістки (особливо в польській історіографії), щоб збільшити й авторитетність, висловлюють здогад, що редактор літописи використав тут якусь давнішу літописну записку, то на се нема ніякої вказівки ні в сій звістці, ні взагалі в сій части літописи 34. А навіть приймаючи, що літописець виходив тут з старшої традиції, ми не можемо знати, як виглядала ся традиція в своїй старій формі: чи там сі городи також відбиралися „від Ляхів“. Маємо на кождім кроці сліди власних комбінацій редакторів літописи, і „Ляхи“ в сій записці могли також дуже легко з’явитися наслідком такої комбінації.

Мусимо пам’ятати, що літопись укладалася по свіжопережитій боротьбі наших князів з Польщею за „Червенські городи“ й інші західної України. Зовсім природно, що літописець міг перенести таку боротьбу на кілька десять літ назад і захотівши пояснити, як Володимир прилучив до Руської держави землі за Бугом, догадався, що він відібрав їх „від Ляхів“, тим більше, що мусив знати за походи Володимира на Польщу, коли пам’ятає їх автор галицької літописи в XIII в. 35

Самої звістки літописи про походи Володимира на початках його князювання на захід для привернення західних україн, ми через се ще не відкидаємо. Ті західні україни могли вже давніше стояти під політичним впливом Києва, але потім вийти з під нього, і Володимир їх прилучав би наново. Чи стояли вони в тім моменті, бодай в часті під певним впливом чехів? Се можливо, але ми про се нічого не знаємо напевно. Політична же залежність їх від Польщі супроти сказаного вище представляється сумнівною.

Західну границю сих Володимирових надбань виказує звістна запись вдови Мешка Оди з 990-х (992-6) рр., де вона означаючи границі Польської держави, веде їх від Балтійського моря границями прусів „аж до місця званого Русь і границями Руси аж до Кракова“ 36.

Північний граничний пункт сієї лінії пояснює й заразом потверджує сучасник Тітмар, кажучи, що св. Бруно загинув в 1009 р. на границях Прусії й Руси“ 37. Розуміється, ім’я Руси в сих звістках прикладається до тих україн тільки через те, що вони належали до Руської – київської держави; надання Оди вичисляє границі не етнографічні, а політичні. Взявши на увагу ті походи Володимира в прикарпатські краї й на Побужжя (на ятвягів), мусимо бачити тут границі Володимирової держави, хоч можливо, що сі границі були ним тільки привернені, відновлені, а не наново здобуті. На заході й західній півночі сі границі досягали границь східнослов’янської колонізації, може й забравши дещо до тієї території від литовських племен, та містили в собі й мішані польсько-українські пограниччя. Опанування Перемишля, Червна й ін. городів та боротьба з ятвягами – се тільки декотрі моменти в сім доконанім Володимиром ділі. Чи були при тім якісь конфлікти з Польщею, не знаємо.

На певно про конфлікти з Польщею можемо говорити з того часу, як на княжім столі в Польщі засів Болеслав Хоробрий (992) 38. Але ближче про тодішню боротьбу Польщі й Руси не знаємо нічого, і я тільки позволю собі висловити здогад, що причиною могли бути забрані Володимиром пограничні землі з мішаним залюдненням, або може й які польські землі. Але як і в відносинах до Чехії, де Болеслав не задовольняється тим, що відбирає забрані чехами польські землі, а пробує прилучити до Польщі й землі чеські, – так було і з Руссю.

Заміри Болеслава стають нам ясними з подій по смерті Володимира: Болеслав забирає тоді т. зв. Червенські городи, себто верхнє Побужжя, а правдоподібно й землі верхнього Дністра. Мабуть на сім же ґрунті розвинулися перед тим ворожі відносини між Болеславом і Володимиром, за його життя. Можливо, що вони стояли в певнім зв’язку і з польсько-чеською боротьбою, коло котрої оберталася тодішня польська політика. Вже в 992 р., як ми бачили з німецьких джерел, заносилося на війну між Руссю и Польщею. В нашій літописи є під 993 р. похід на хорватів; може ся „хорватська війна“ лишилася відгомоном боротьби з Польщею? Але так само вона може бути відгомоном і якоїсь іншої війни, з Чехією або Угорщиною, за карпатську Україну 39.

Пізніший наш літописець згадує про походи Володимира в глибоку Польщу. Їх найвідповідніше буде як раз тут умістити. Чим воно скінчилося тоді, не знати, але ся згадка про глибокі походи Володимира, котрої нема причини легковажити, свідчила б за тим, що в сій боротьбі гору брав Володимир. Се й само по собі досить правдоподібно, коли візьмемо на увагу сили Володимирової держави й ті інші політичні справи, що займали тоді Болеслава та розділяли його сили й розбивали енергію (боротьба з полабськими слов’янами й чехами, потім з Німеччиною 40. Згадку літописи про пізнішу згоду Володимира з Болеславом я уважав би натяком, що по першій боротьбі настала згода між Володимиром і Болеславом, коли він мусив, з усіма силами звернутись против німецького цісаря (1003). Се потверджує зовсім певна звістка сучасного німецького хроніста Тітмара, що Болеслав видав свою доньку за Володимирового сина Святополка.

Але сей шлюб не поправив відносин між сватами, і згода не була тривка. Той сам Тітмар оповідає, що Святополк увійшов в потайні зносини з Болеславом і за його намовою готовив повстання проти батька, але Володимир завчасу довідався і ув’язнив сина разом з його жінкою та її духовником єп[іскопом] Райнберном, приданим їй Болеславом: очевидно, Володимир підозрівав Райнберна, що й він приложив рук до сієї справи 41. Дуже правдоподібно, що посіваючи таку фамілійну війну в руській династії, Болеслав сподівався здобути сею дорогою інтересні для нього українські землі, і дійсно осягнув був свого – тільки пізніше, вже по смерті Володимира.

Коли викрилися ті інтриги в родині Володимира, не знаємо. Бачимо тільки, що незадовго перед смертю Володимира прийшло у нього до нового конфлікту з Польщею: 1013 р. Болеслав завів згоду з цісарем і рушив на Русь, прибравши собі до помочі німців і печенігів. Але підчас походу прийшло до бійки між поляками й їх союзниками печенігами, Болеслав казав вирізати всіх печенігів, і похід на тім скінчився, очевидно – не мавши іншого результату, крім спустошення руських земель 42. На іншім місці Тітмар згадує, що Болеслав уступався за свого зятя Святополка 43. Не знати, чи не мав і похід 1013 р. сеї мети 44; але Болеслав при тім мусив мати й загальніші мотиви, що виступили на верх кілька літ пізніше, і його вмішання в родинні справи Володимира могли бути тільки приводом для політичних планів – територіальних здобутків.

Так стояли справи з Польщею. Ще менше, а властиво нічого ми не знаємо, як було з українськими землями на полудень від Карпатів. З українськими землями на їх північних згір’ях землі закарпатські в’язались органічно, і прилучення перших було прилученням, певно, і тих других до Київської держави – поскільки в тім часі могла бути якась тривка і скристалізована українська колонізація – чого властиво з певністю сказати не можемо. В вище згаданім літописнім тексті говориться, що Володимир в другій половині свого князювання жив у згоді „с князи околными“ – з Болеславом польським, Стефаном угорським, Олдріхом чеським 45. З Чехією Володимир мусив бути в безпосередній стичності, як вона володіла Краковом (за Болеслава II); хтозна, може були й які конфлікти; може тут лежить зерно тої звістки про похід Володимира на хорватів 46. Коли з Угорщиною Володимирова держава теж стикалась безпосередньо й були які політичні стрічі між ними (а на се може натякатися згадка літописи), то се могло б мати місце і за Карпатами 47. Але і тут може бути у літописця ретроспективне освітлення, з становища пізніших відносин до Угорщини.

Русько-візантійські відносини

Союз, напруження і похід на Херсонес, капітуляція Візантії і шлюб Володимира; охрещення Володимира, його час і обставини

Я зазначив уже, що літопись збирає війни Володимира для відбудування Руської держави головно на перших роках його князювання (перші п’ять років). Як ні бідні й припадкові подані нею відомості, як ні конвенціональне може бути розміщення Володимирових походів між тими роками, але в головнім таке групування Володимирових війн на перших роках його правління мабуть не довільне. Пізніше дві речі опанували увагу Володимира й усе інше віддалили на другий план. Одна – то боротьба з печенігами; я говорив про неї вище 48 і вказав, якого незвичайного напруження вимагала вона від Руси і якою повсечасною грозою висіла над нею. Переказані літописцем епізоди – то тільки припадково заховані в пам’яті подробиці сієї важкої боротьби: „бѣ рать велика бес переступа“, і добре як у Володимира ставало по за нею сил утримувати попередні територіальні набутки. Другу многоважну сторону в діяльність Володимира несподівано приніс 987 р. Вона виплила з відносин до Візантії.

Останній факт в сих відносинах, зареєстрований нашими джерелами – се угода Візантії з Святославом 971 р. Все дальше ховається в пітьмі. Можемо здогадуватися, що угода обома сторонами укладалась нещиро й не привела до добрих відносин: на Візантію спадало підозріння щодо смерті Святослава, і добре обзнайомлений сучасник ібн-Яхя каже, що по смерті Святослава Русь з Візантією була в неприязних відносинах 49.

Але нагла біда примусила Візантію звернутися за поміччю до Руси. Се зрештою була не новина, і ми знаємо такі факти в ріжних формах, почавши від часів Олега і до ввізвання Святослава проти болгар. Тільки на сей раз помочі треба було против внутрішніх ворогів, ще більш страшних і небезпечних. Звісний вже нам своїм попереднім повстанням Варда Фока (братанич імп[ератора] Никифора Фоки) знову забунтував. Імператор Василь, внук Константина Порфірородного, що правив разом з братом Константином від смерті Цимісхія, послав був Фоку проти звісного нам теж Варди Скліра, що оголосив себе в М[алій] Азії імператором зараз по смерті Цимісхія (976). Фока переміг Скліра і зайняв всевласне становище в М[алій] Азії, але коли відносини його до імператора попсувались, сам оголосив себе імператором – у вересні 987 р. Повстання пішло йому добре, й при кінці того року військо його вже стояло над Босфором. От у сій великій небезпечності імп[ератор] Василь і звернувся до свого могутнього сусіда Володимира.

Володимир згодився помогти, але зажадав, аби імператори видали за нього свою сестру. Василь поставив умову, щоб Володимир в такім разі охрестився, і він пристав на се. Ся угода мусила статись при кінці 987 або щонайдальше в перших місяцях 988 р., бо весною чи літом того року Володимир послав вже помічне військо Василю, і той з ним взяв гору над Фокою, витиснув його з побережжя, а на другий рік на весну в битві під Абідосом, де знов брало участь і руське військо, Фока наложив головою. 50.

Руський помічний корпус, зложений мабуть з ріжноплеменних вояків – слов’янських, норманських і всяких можливих, зістався й надалі в Візантії. Два сучасники – сирієць ібн Яхя й вірменин Асохик згадують про участь його в Візантійських походах в Азії в 999-1000 р. й Асохик каже, що се було те військо, котре випросив цар Василь у царя Руси, як видав за нього сестру; тоді ж, каже він, Русь „увіровала в Христа“. По його словам, сієї Руси було „шість тисячів пішаків, узброєних списами й щитами“ 51.

Почавши від сього часу „руський“ чи то „варязький“ корпус стає повсечасним явищем в візантійській армії й невідмінно фігурує аж до останньої чверті XI в. Сі варяги становили двірську гвардію, прибічну сторожу імператора; пізніше їх місце заступають західні вояки, особливо англійці, що переймають і ім’я варягів 52. Але осягнувши своє – діставши поміч від Володимира і з нею перемігши Фоку, імп[ератор] Василь не спішився виконати свою обіцянку – видати свою сестру за Володимира. В поглядах візантійців їх імператор в порівнянні з володарями всього світа, які-б вони сильні і славні не були, стояв на недосяжній висоті; руський же князь, не вважаючи на свої сили, в дипломатичних візантійських кругах не цінився високо: з візантійського двірського формуляра середини X в. бачимо, щодо руського князя писалося з меншою етикетою, ніж до хозарського кагана, не кажучи за болгарського царя 53. Видати „порфірородну доньку порфірородного імператора Візантійського“ за сього північного варвара – се була така тяжка нечесть, на яку можна було зважитися тільки в остатній біді. І тепер, коли біда минула, імператор, очевидно, став протягати з немилою справою.

Щоб змусити його, Володимир звернувся до Ахілле[со]вої п’яти візантійсько-руських відносин – кримських земель Візантії. Ми бачили, як ще в середині X в., за Ігоря, і потім знову за Святослава візантійське правительство застерегалося від претензій руських князів на його кримські землі, до которих ті підходили з півночі і зі сходу, від країв хозарських. Тепер Володимир взявся до сього слабого місця. Він пішов походом на Крим, обложив його столицю – Херсонес (Корсунь) і по довгій та тяжкій облозі взяв його. Літописна повість, і незалежна від неї друга повість т. зв. корсунська легенда, що поруч поетичних і взагалі літературних елементів, заховали, очевидно, також і деякі вповні реальні подробиці сеї війни, оповідають, що Володимир, приступивши до міста, пробував здобути його приступом, і для того звелів сипати „приспу“ під мури міста, але корсуняни зробивши траншею під мурами, забирали землю, і так сей замисел не удався. План виголодити місто і змусити до піддання також не удавався, облога тяглася 6 місяців без усякого успіху, аж поки зрада одного чоловіка з міста не дала змоги відібрати обложеним воду, і се змусило місто піддатись. 54.

Корсунська легенда називає тим виновником варяг Жберна, що запискою, пущеною на стрілі в стан Володимира, звернув його увагу на те, що корабельники проносять запаси і воду до міста, і Володимир, перекопавши дорогу їм, перервав сей довіз і змусив місто піддатись. Літописна повість, повторяючи сю звістку про осторогу, пущену на стрілі Володимирові, позиває її автором попа Анастаса, пізнішого соборного священника київського, взятого туди Володимиром, після того як місто піддалося; по її оповіданню, більш правдоподібному, Анастас вказав Володимирові напрям міських водопроводів, і той перекопавши їх, відібрав воду у міста і тим змусив корсунян, щоб йому піддалися 55. З хронологічиих вказівок грецьких джерел виходило б, що взято Корсунь десь літом 989 р. 56.

Володимирова демонстрація осягнула своє; немила вість про неї спіткала імператора серед дуже трудних обставин. Після смерті Фоки Склір вийшов знову наверх і підняв нове повстання, а з півночі все сильніше долягали болгари: син Шішмана Симеон по смерті Цимісхія підняв східну Болгарію, опанував її, а далі почав воювати Візантійські землі підчас повстання Фоки; майже разом з упадком Корсуня, болгарські війська опанували Верію, сильну пограничну Візантійську кріпость в Тесалоніцькій темі, й стали страшні самому Солуневі, другому місту по Царгороді. Приходилось імп[ератора] Василю „зложити пиху з серця“. З Скліром увійшов він в переговори й обсипав його всякими ласками 57, а Володимирові мусив виконати свою обіцянку: царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбулося весілля її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантії: „власть же за вѣно Корсунь Грѣкомъ царицѣ дѣля“, як оповідає літописна повість.

Так представляється розвій сих подій з комбінування звісток наших джерел з візантійськими й арабськими. Важна вказівка, яку дають сі джерела, – що по першій умові Василя з Володимиром наступило між ними непорозуміння, і Володимир, виславши вже поміч Візантії, потім взяв Херсонес. 58 59.

Яка тому була причина, джерела не кажуть, але коли зважити, що головне джерело – Яхя відріжняє факт умови про шлюб Володимира від самого шлюбу і каже, що руська поміч прийшла після сієї умови (не після шлюбу), а наші українські джерела кажуть виразно, що аж по корсунськім поході цісарівну Анну віддано за Володимира 60, то не може бути сумніву в тім, що власне проволока зі сповненням шлюбної умови – так прикрої Візантійському дворові 61, була причиною війни Володимира з Візантією.

Серед сих подій якось, видно, непримітно сталося саме охрещення Володимира. Не тільки чужі джерела не дають докладніших відомостей в сій справі 62, але, що дивніше, й на Руси при кінці XI в. про се ходили найріжніші оповідання: „се же не свѣдуще право глаголють, яко крестился єсть в Киевѣ, инии же рѣша: въ Василевѣ, друзи же рѣша инако сказующе“, каже літопись і запевняє, що Володимир охрестився в Корсуні, після того, як приїхала його наречена. Одначе інше джерело – старе житіє Володимира (включене і в „Пам’ять“ мніха Якова) чи властиво уміщена в нім хронологічна табличка Володимирових діл, виразно каже, що він ходив на Корсунь „на третеє лґѣто“ по охрещенню; корсунський же похід в сім Володимировім житії має на меті тільки здобути християнських людей для проповіді й священників для охрещення Руської землі. Згадана хронологічна табличка в усякім разі не менш певне джерело, ніж літописна повість, автор котрої не дає нам ніякої запоруки, що його версія автентичніша від тих „инако сказующих“. Коли зважимо ще, що з огляду на відтягання і вимівки імператора Володимир з свого боку мусив усувати все, що могло дати Візантійському дворові оправданий повод до таких відтягань (а таким було б певно в першій лінії його поганство), зовсім певно стає, що він мусив охреститися ще перед своєю оружною демонстрацією против Візантії – перед корсунським походом.

До сього ж приводить і хронологія. Літопись оповідає про охрещення Володимира під 988 р., але тут зібрані в однім прагматичнім оповіданні події багатьох років і тим самим виключається докладне датування їх. Згадана хронологічна табличка в Житії каже, що Володимир охрестився на десятім році по смерті Ярополка (що по її хронології умер 978 р.) і по охрещенні жив 28 років († 1015); се приводить нас до 987 p. Корсунь взято десь літом 989 р. по Візантійським джерелам; по табличці воно сталось на третій рік по охрещенні, отже 989 p. Як бачимо, табличка і чужі джерела досить близько сходяться в своїх рахунках і обопільно себе потверджують. Тому можна з повною правдоподібністю прийняти, що Володимир дійсно охрестився перед походом на Корсунь, і то значно скорше. Чи як раз так, як каже табличка – повних два роки перед походом? Се не дуже певно, бо судячи по вищеподаним джерелам, між повстанням Фоки і взяттям Корсуня не минуло двох літ 63.

Але рахунок таблички можна виправдити, прийнявши, що Володимир охрестився на початку 988 p, (мартівський 987 р.), що автор таблички перекладав роки від сотворення світа на роки між подіями, і як часто бувало, порахував при тім неповні роки 64.

При хресті дістав Володимир ім’я Василя – очевидно, на честь свого проектованого шваґра.

Де саме охрестився Володимир – не знати 65. Вище чули ми поговірки, що він хрестився в Києві, інші говорили, що в Василеві (теперішнім Василькові), інші – що деінде Може найпростішою і найближчою до правди гадкою буде, що таки в Києві. Гадка про Василів, містечко, що могло як раз від нового імені Володимира дістати своє ім’я, дуже привабна, але власне така комбінація й могла ще в XI в. насунути гадку, що там охрестився Володимир.

Хрещення сталося без великої помпи і розголосу – хоч і нема підстави думати, що було воно тайним, як думають деякі дослідники, толкуючи тим непевність наших джерел на тім пункті 66. Для такої тайності також не можна добачити ніяких важних причин.

Літописна повість про охрещення

Її комбінативний характер, останки поетичних оброблень історії Володимирового шлюбу, політичні мотиви шлюбу й охрещення; заходи варварських володарів коло візантійського двору; легенда про коронацію Володимира; історичні доводи

Наші давні письменники охрещення Володимира виводять виключно з релігійно-моральних мотивів, як се й зовсім натурально для них. „Прийде нань посѣщениє Вышняго“, каже найстарший з них – Іларіон,… „и въсия разум в сердци єго, яко разумѣти суєту идольскыя лсти, и взыскати єдиного Бога, сътворышаго всю тварь видимую и невидимую“. На тім же становищі стоїть і Нестор (в житії Бориса і Гліба), натякаючи на якусь „спону“ (перешкоду, прикрість), наведену на нього Богом, щоб спам’ятати його і навернути на праву віру – „явлениє божие быти ему крестьяну створися“. Такі ж загальні натяки на Боже просвіщення, вплив Святого Духа повторюються в інших старих пам’ятках; вони проходять провідною гадкою і через літописне оповідання, що донедавна було вихідною точкою й для сучасної історіографії, і тому варта особливої уваги.

В ній Володимир малюється запаленим прихильником поганської віри, нечуваним женолюбом і розпусником, але ласка Божа стереже його. До нього приходять місіонери ріжних релігій, намовляючи його кожний на свою віру: болгари-магометани, „німці от Рима“, хозарські жиди, нарешті грецький „філософ“. Володимир одначе не здається. Він постановляє „испытати о всѣхъ вѣрахъ“. По нараді з боярами й „старцами градскими“ посилає десять мужа на звідини; вони оглядають ріжні обряди і вернувшися, захвалюють перед Володимиром грецьку віру; бояри підтримують їх оповідання прикладом покійної кн[ягині] Ольги, „яже бѣмудрѣйши всихъ человѣкъ“, і Володимир постановляє охреститись, але ніби для більш відповідної форми йде на Корсунь, змушує імператора видати за нього сестру, а при тім заявляє готовність охреститись. Але хоч при облозі Корсуня Володимир прирік охреститись, якщо візьме місто, і з тим йому прислали цісарі свою сестру, – він ще вагається, і аж чудо – що очі йому чудесно загоїлись, приводить його до охрещення. Охрестившися в Корсуні, він побрався з царівною, і забравши з Корсуня священників і ріжні святощі, вернувся до Києва. Тут насамперед нищить ідоли, а далі збирає з цілого Києва людей на Дніпро, і так сталося всенародне хрещення 67.

Історичну нестійність сього оповідання виказано тепер вже вповні. Ми бачили, що в дійсності ініціатива в зносинах Володимира з Візантією вийшла не від нього, але від Візантії, й проект шлюбу був не оконечною, а вихідною точкою в справі охрещення Володимира. З психологічного становища беручи, поступування Володимира в літописі зовсім неймовірне 68. Літопись комбінує ріжні перекази, ріжні виводи і мотивування Володимирового хрещення, громадить одні на другі, так що одне другому входить в дорогу і перебиває. Намови грецького місіонера, невважаючи на всі свої аргументи, котрі мусили очевидно в своїй версії переконати Володимира і привести до хрещення, – кінчаться нічим, бо Володимир переносить справу на раду бояр, а з сеї наради виходить проба вір через посольства.

Мотив посольств збирає всякі аргументи за перевагою грецької віри, але всі заходи кінчаться новою оцінкою бояр, яка завертає справу назад до пункта, який сам по собі без всяких проб міг рішити справу – посилаються на приклад мудрої Ольги (мотив, з якого виводить Володимирове охрещення „Пам’ять“ Якова). По сім похід на Корсунь мав би значення тільки як простий спосіб здійснення вже міцно прийнятого рішення (так як в старім житії Володимир просить Бога „дати“ йому сей город, аби звідти дістати попів і учителів християнства „на всю землю“). Одначе з дальшої історії походу виявляється, що ніякого певного рішення у Володимира нема; в оповідання вриваються мотиви з тих версій, де корсунський похід, очевидно, служив провидінню способом, щоб провести Володимира на християнську віру незалежно від його замірів і планів: він ухиляється від охрещення до останнього, але хороба і чудесне одужання нарешті приводять його до хреста.

Сей мотив – приведення Володимира провидінням до охрещення против його волі і свідомості, здається, був розвинений в старій традиції на тлі народних і поетичних оброблень його женолюбства, еротизма, кажучи по- теперішньому. Через призму книжної, церковної письменності пройшли тільки деякі уривки сього старшого Володимирового епосу 69. Літописна повість описує йото монструальну похоть, котра потребувала не десятки, а сотні жінок, так що не вдоволяючися своїми гаремами, він ще забирав мужніх жінок і дівчат у своїх підданих. 70.

Ріжні фрагменти старих переказів і пісень описують його „сватання“- заходи дістати жінку то з того, то з другого високого, неприступного роду, – заходи закрашені суворою, жорстокою закраскою, що кінчаться наругою мстивого князя над гордою красунею, яка не хотіла його. Так сватає він (в наведеній вище записі) Рогнідь, княжну полоцьку, і зневажений нею, здобуває її силоміць – силою бере місто і вхопивши Рогнідь, безчестить її на очах батьків, а потім убиває її батька. Далі – в корсунській легенді – посилає „воєводу свого Олега“ до „корсунського князя“, просити за себе дочки його; корсунський князь посмівається з такої фантазії „поганого“, тоді Володимир йде під Корсунь, стоїть під ним дев’ять місяців і таки здобувши город, знов безчестить княжну 71, котрої руки добивався, і збезчестивши, вже помітує нею – віддає за варяга Жберна, що йому поміг здобути місто, а сам бере собі ще вищу ціль – царгородську царівну: посилає Олега і Жберна до Царгороду, просити царівни, грозячи, як не дадуть, зробити з Царгородом те саме, що зробив з Корсунем. І виманивши царівну у братів хоче і з нею „безвѣріє (вар. беззакониє) сотворити“ – аж тут мішаєть в се рука Божа і наславши сліпоту на нього змушує замість того хреститися. „Прельщенъ бысть женою и наконецъ обрѣте благодать божию“, резюмує провідну гадку один з варіантів – через похоть жіночу рука Божа справила Володимира до правої віри і спасіння.

Полишаючи на боці такі надприродні, провіденціальні об’яснення Володимирового навернення, мусимо пошукати більш реальних і конкретних мотивів в обставинах Володимирової діяльності, в його становищі володаря і політика. Ми бачили дотепер Володимира в ролі політика, державного мужа в повнім значенні того слова – одного з видатніших, і то не тільки в нашій історії. Протягом кількох років він відбудував розсипану руську державну систему. Він, далі, зв’язав сю слабко злучену систему земель династичним зв’язком, і се значно зміцнило її в порівнянні з попередніми часами. Не виключаючи моральних елементів, ми і в іншім многоважнім його ділі – перейняттю християнства мусимо насамперед пошукати тих самих державних мотивів: у таких політиків з покликання все передусім обертається навколо тих державних інтересів.

Ми бачили, що ініціатива союзу вийшла від Візантії. На прошення помочі Володимир відповів жаданням руки візантійської царівни. Се на око зовсім марне жадання набере для нас значення, коли ми перенесемося в світогляд людей X в. Не тільки Рим Старий і Новий (Візантія) вірили в своє вибране становище між державами й народами, як держави над державами, як центри світового життя, – але сим поглядом перейняті були і „варварські“ народи. Для них Візантія була ідеалом блиску, слави, культурності, візантійський імператор – недосяжним йдеалом могутності, власті, впливу, престіжа, щось як Людовік XIV в очах сучасних європейських потентатів і потентатиків, тільки ще в значно більшій мірі. За сим императором стояла традиція „вічного Риму“, авреоля високої культури, слави, могутності, недосяжної величі, від простих смертельників відрізаної стіною штучної, вередливої, невимовно привабної для варварської фантазії церемонії й етікети, де дивним способом лучилися в чарівнім фокусі елементи античні з східними. І варварські володарі навипередки запобігали візантійського двору, щоб у нього перейняти для себе щось із сеї авреолі: як планети світять відбитим сонячним світом, так вони хотіли взяти на себе щось із сього світового огнища, щоб ним засвітити перед очима своїх варварських підданих і піднести в їх очах себе, свою власть і повагу. Тут була не сама тільки дитяча охота до блискучих цяцьок: організація варварських держав вимагала передовсім піднесення престижу власті, бо вона звичайно в сих примітивних організаціях занадто низько стояла. З сих мотивів розшибаються варварські королі й князі за візантійськими регаліями, візантійськими титулами, візантійсьними царівнами. Трудно знайти європейську державу, щоб між її інсіґніями не було якоїсь „римської“ корони, чи чогось такого іншого. Русь не була виїмком.

Пізніший візантійський полігістор Гріґора (XIV в.) каже, ніби й якийсь руський володар (‘ο Ρωσικός) дістав титул стольника (του̃ ‘επί τη̃ς τδαπέζης) ще за часів Константина Вел[икого] 72. Для часів Константина се, розуміється, неможливо, але тут може критися пам’ять про якийсь факт наділення подібним титулом руського князя дуже давніх часів.

В своїх поученнях синові дід імп[ератора] Василя, Константин Порфірородний дуже докладно застановляється над тим, як вимовлятись від того роду варварських жадань. Се поучення остільки характеристичне і для русько-візантійських відносин, що варто його зацитувати, тим більше, що між тими претендентами на візантійські гонори Константин виразно називає й Русь.

„Коли хозари, або турки (себто угри), або Русь, пише Константин, або який інший північний чи скитський нарід, як то часто буває, почне просити й допевнятись, аби прислано йому царських убрань, або корон, або орнатів (στόλαι) за якусь прислугу або поміч, то так вимовлятися, що такі орнати і корони, звані у нас камелавками, не людьми зроблені, але прислані від Бога ангелом імп[ератора] Константинові і не можуть бути взяті коли-будь з св. Софії, ані кому-небудь дані“.

„Але перейдім, пише император, до іншого роду абсурдних і ганебних жадань, аби послухав і довідався ти, як на них гідно й відповідно відказати. Коли який з сих невірних і невизначних північних народів почне допевнятись, аби посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього доньку за себе або свою доньку видати за імператора або його сина, треба тоді такими доводами відмовити на се недорічне жадання, що й на се є заборона, страшна і непорушна постанова святого і великого Константина“.

Вона забороняє імператорові своячитися з чужими, особливо невірними народами, – виключивши тільки франків, додає імператор супроти шлюбу Оттона з Візантійською царівною. Коли ж би хто покликувався на факт, що імп[ератор] Роман видав свою внучку за болгарського царя Бориса, то на се відповісти, що Роман був чоловік неучений і неписьменний, не був вихований на дворі, і за той шлюб він мав велику ганьбу та й досі мають йому то за зле 73.

Як бачимо, Константин також згадує за руських князів, що вже перед тим допевнялись собі інсіґній від Візантії. Нічого дивного, що й Володимир, будуючи руську державу, забажав для сієї будови візантійського цементу. Він захотів стати шваґром візантійського цісаря, захотів приодягнутись авреольою царгородського двору; ми знаємо, що він казав робити собі монету з своїм портретом в цісарських регаліях; ми не знаємо, але можемо догадуватись, що з його посвояченням з візантійським двором в’язалось надання якогось візантійського титулу, візантійських інсіґній. Се нас приводить до дуже інтересної з з культурно-історичного погляду легенди – про т. зв. Мономахові регалії; я мушу спинитись тут коло неї, хоч би як найкоротше. 74.

В XVI-XVII в. була широко розповсюднена легенда про перенесення на Русь царських регалій з Візантії. Найбільш популярна версія, уложена в літературні форми великоруськими книжниками в 1-ій чверті XVI в. і слідом перейнята московським правительством, що положило її в основу прав на царський титул 75, оповідає, що Володимир Мономах вислав військо на греків, ідучи за прикладом давніших походів на Візантію; се військо пустошить візантійські землі; настрашений імператор Константин Мономах посилає в Київ послів з дарунками і з царським вінцем, вони коронують Володимира, і той передає царські регалії своїм потомкам. При тім в деяких версіях додається, що Володимир поручив своїм потомкам переховувати сі регалії, але не коронуватись ними, аж до часу, коли поставить Бог царя, – таким був цар Іван IV, що власне використав сю легенду для санкції свого царського титулу 76.

Ся легенда, безперечно, досить нової дати. Вона має в собі багато анахронізмів, як в титулах послів, так і в імені імператора: Константин Мономах умер, коли Володимир Мономах мав тільки два роки (тому в деяких пізніших компіляціях ім’я Константина поправляється на Олексія Комнена). В „Слові о погибелі Руської землі“, зложенім десь у в другій половині XIII в., бачимо щойно перші зав’язки легенди: тут імператор (Мануїл) посилає Володимирові дарунки, аби він „под ним Цесарягороду не взялъ“ 77. Свою пізнішу форму вона дістала очевидно в дальших століттях.

Поруч сеї версії, прийнятої в кінці в московськім письменстві, були й інші. Одна говорить, що Володимир Мономах здобув ті інсіґнії під час походу в Крим, від ґенуезького ґубернатора м. Кафи 78. Друге оповідання говорило, що царською короною короновано св. Володимира; при тім його війна з греками перетворилася в похід на Царгород 79.

Коли поставити коло себе всі звісні нам перекази, то стає дуже правдоподібним, що вони розвинулися з початкової легенди про те, як Володимир Вел[икий] здобув інсіґнії своїм походом на Крим; з сієї початкової легенди пішло дві версії: одна говорила про похід на Крим (що був потім модернізований, і замість Херсонеса і греків з’явилась Кафа і генуезці), друга оповідала про похід на Царгород, а ім’я „старого Володимира“ заступила іменем його славного правнука-іменника, що теж був посвоячений з візантійським домом і мав війну з Візантією 80. Початкову версію – про Володимира Вел[икого] ми маємо тепер тільки вже в скомбіновану з Мономаховою; але се власне промовляє за її давністю 81.

Сей літературний вивід вповні відповідає історичним обставинам. Чули ми вище, як руські князі просили у Візантії інсіґній; дуже правдподбіно, що й Володимир з рукою візантійської царівни дістав якісь інсіґнії, не царські (се менш правдоподібно), але напр. корону кесаря, і нею коронувався. A priori се зовсім правдоподібно. Пробувано підперти сю правдоподібність і позитивними фактами.

Так в патріаршій грамоті 1561 р., що потверджувала права московських царів на їх титул, пробувано прочитати в вишкробанім місці згадку про коронування Володимира Вел[икого], одначе річ ся зістається непевною 82.

З другого боку, недавно пробувано довести, що найважніша з „Мономахових“ регалій – корона (т. зв. шапка Мономаха), відкинувши пізніші часті, дійсно Візантійська корона десь XI-XII в., в такім разі було б можливо одно з двох, або – що се шапка Володимира Вел[икого], яка в пізнішій традиції була надана його іменнику Мономаху, предку московської династії, що переховала сю пам’ятку, або – се корона Володимира Мономаха – і сей факт власне міг замінити ім’я Володимира Вел[икого] іменем Мономаха в легенді. Одначе візантійська генеалогія корони зістається непевною, й інші боронять її східного, і то пізнішого початку 83. Отже сі доводи поки що тільки гіпотетичні. Третій факт маємо певний: се портрети Володимира в царських регаліях на його монетах. Але доказова сила його слаба, бо царські портрети були на візантійських монетах, що служили тут моделями. Отже з історичного становища коронація Володимира зістається поки що тільки гіпотетичною, хоч і дуже правдоподібною.

Охрещення Руси

Його політичне значення, християнство на Руси перед Володимиром; варяги-християни, заходи Володимира коло христианізації; охрещення киян, розповсюдження християнства; християнство на провінції

Вертаюся до попереднього.

Імп[ератор] Василь поставив умовою шлюбу з царівною, щоб Володимир охрестився. Яхя каже навіть, що він зажадав, аби Володимир охрестив весь свій нарід, але се могло з’явитися як вивід з пізнішого, хоч і в такім жаданні теж нема нічого неможливого. Для Володимира не було трудності ні в тім, ні в сім. Християнство було найважнішою складовою частиною візантійської культури, в певній мірі – і державного укладу Візантії, то ж зближаючись до Візантії, запозичаючи від неї її інституції, її культуру, було зовсім природним і логічним – приподобитись до неї і в сім многоважнім моменті, прийняти християнство.

Бачучи в Володимирі визначного політика, трудно припустити, щоб він не розумів, бодай в якійсь мірі, яке многоважне політичне значення буде мати розповсюднення з княжої руки серед народів його держави з їх ріжнорідними, але примітивними, слабо виробленими релігійними формами, релігії нової, культурної, з її багатим змістом, виробленими формами, міцною ієрархією, релігії, що мусила б опиратись, як на свою підпору, на княжу власть і зв’язувати новим культурним узлом ріжнорідні народи і області його держави. Розуміється, не маємо права при тім відкидати зовсім мотивів морального характера: з того всього, що ми потім чуємо за Володимира, можемо вповні прийняти, що він сам стояв потім під щирим впливом нової релігії, але не можемо й ігнорувати сієї політичної сторони релігійної справи, навпаки – мусимо якраз з неї виходити.

Справа нової релігії стояла тим легше, що на Руси християнство не було чимсь зовсім новим. Нарід торговельний, рухливий, Русь від непам’ятних часів мусила стикатись і знайомитись з християнством. Ті торговельні ватаги, що цілими місяцями пересиджували в Царгороді „коло св. Мами“, в кримських грецьких містах, в Тмуторокані, – ті русини, що служили вже в початках X в. в Візантії або ходили туди помічними полками, нарешті – навіть ті руські полки, що грабували візантійські землі – всі вони аж надто мали нагоди пізнати ближче християнство; а при тім впливі, який взагалі мала візантійська культура на перенятливу слов’янську натуру, при слабості й невиробленності слов’янської релігії – легко могли підпадати впливу християнства. Житія (Стефана Сурозького, Ґеоргія Амастридського) оповідають в формі чуд про вражіння, яке робило християнство на руських розбишаків; чи не мали місця такі впливи, такі вражіння, тільки в звичайніших, буденніших формах, скрізь, де стикався світ русько-слов’янський з грецьким?

Ібн-Хордадбег ще в 2-ій пол. IX в. оповідає про руських купців, що вони називали себе християнами 84, і нема причини приймати се скептично. Християне могли вже й тоді бути між ними.

Так само нема причини відкидати звісток про навернення на християнство якогось значнішого числа русинів по поході 860 р., заходами візантійського правительства і єрархії. Охрестився мабуть і сам князь Аскольд. Патр[іарх] Фотій каже про вислання на Русь єпископа 85. Єпископська катедра була і в руській Тмуторокані 86.

Від 860-х рр. можемо датувати існування в Києві якоїсь більшої громади християнської Руси, що не лишилася без значення в пізнішим розвої християнства й християнської культури. Справедливо вказують, що дуже швидкий розвій християнства, духовної верстви, слов’янського письменства від Володимирових часів не можна собі представити без попереднього – без значніших християнських громад в X в. 87 Наша Повість згадує церкву св. Іллі в Києві на Подолі, над Почайною в першій половині X в. 88 Цікавіо, що ся київська церква присвячена якраз тому святому, що в релігійнім світогляді слов’ян і Руси спеціально заступив місце бога-громовника Перуна: се вказує на певне приладження нового релігійного світогляду до давнього.

В трактаті Ігоря з Візантією 944 р. християнська Русь виступає поруч поганської, навіть нa першім місці. Очевидно між княжою дружиною, в двірських кругах і взагалі між вищими верствами в Києві було тієї хрещеної Руси вже досить багато. Тим пояснюється факт, що жінка Ігоря – княгиня Ольга, охрестилася сама. Лишаючи на боці питання, де вона охрестилась, мусимо в усякім разі признати, що познайомилась вона з християнством на ґрунті, в Києві; ідучи 957 р. до Царгороду, возила вона з собою з Києва якогось свого священника Григорія. Святослав, як оповідає літопись, не схотів охреститися, хоч як намовляла його мати, але християнству не було ніяких перепон далі розвиватись: „аще кто хотяше волею креститися, не браняху, но ругахуся тому (насмівались)“, зауважає літописець, і тут можуть бути реальні спомини. Християни згадуються в Києві і в перші роки Володимирового князювання: літопись переказує історію, як в жертву ідолам хотіли забити сина одного варяга-християнина і за спротивлення забили і батька, і сина 89. Новіші розкопки коло Десятинної церкви викрили чимале христянське цвинтарище з часів перед Володимиром, в близшім сусідстві княжого двору.

До речі. Автор літописного оповідання має то переконання, що перші київські християни були варяги: „мнози бо бѣша Варязи кристьяни“ пояснює він з поводу згадки про церкву св. Іллі. Легко пояснити, як склалось у нього таке переконання: княжа дружина, що по умові з Візантією присягала в церкві св. Іллі в 944 р., була на його думку варязька; згадані мученики християни, забиті за Володимира, були теж варяги. 90 91.

Але, розуміється, в дійсності такої національної виключності не могло бути: коли варяги, приходячи на Русь і з русинами, ходячи в грецькі землі, знайомились з християнством і приймали його, то з самими русинами мусило се початись ще давніше, бо вони ще частіше знайомилися з християнством, і християнської Руси мусило бути далеко більше, як тих варягів.

Таким чином, ґрунт для християнства в Києві був уже приготований, і в самій київській княжій династії були християни. Володимир сам мусив ближче знати християн, тим більше що дитячі роки прожив мабуть на дворі старої Ольги. Тому перехід на християнство не був для нього чимсь незвичайним. Важніше було те, що перемінивши сам релігію, він – чи під впливом Візантії (як каже Яхя), чи з власної ініціативи – доложив усяких старань до того, щоб ту нову релігію розповсюднити в своїй державі й можливо зміцнити її становище. Тут, як сказав я, лежала глибока політична ідея.

Наші відомості про заходи Володимира коло розповсюднення християнства дуже бідні або непевні; не підлягає тільки сумніву, що він дійсно заходився коло розповсюднення його по своїй державі, і то дуже енергічно, не спиняючись і перед певним натиском. Іларіон, що сам, правдоподібно, був свідком сих заходів, виразно свідчить, що Володимир, охрестившися сам,

„подвиже ся паче и заповѣда по всей землѣ своєй хрестити ся во имя Отца и Сына и Св. Духа и ясно и велегласно въ всѣхъ градѣхъ славити ся святѣй Троицѣ… и небысть ни єдиного же противяще ся благочестному єго повелѣнию: да аще кто и не любовью, но страхомъ повелѣвшаго крещаху ся, понеже бѣ благовѣриє єго съ властию съпряжено, и въ єдино время вся земля наша въслави Христа съ Отцомъ и съ св. Духомъ“.

Не менш категорично висловлюється старе Житіє і з ним мніх Яков. Володимир, кажуть вони, „всю землю русскую крести отъ конца и до конца, храмы идольскыя и требища всюду раскопа и посѣче и идолы вся съкруши и всю землю русскую й грады честными церквами украси“.

Літопис оповідає про все се ширше. Володимир скоро прийшов з Корсуня до Києва, зараз звелів понищити ідоли: одні порубали, інші попалили, а ідол Перуна прив’язавши коневі до хвоста стягнули з „гори“ на Дніпро; притім дванадцять мужа били його палицями; потім викинули ідола в Дніпро, й Володимир звелів відпихати його від берега, аж доки пропливе за пороги; за порогами його викинуло на мілину, „що й досі зветь ся Перуня рѣнь“. Після того Володимир заповів по Києву, аби всі без виїмку йшли на ріку, хреститись, і люди радісно сповняли се веління, покладаючись на те, що нова віра мусить бути добра, коли її прийняли князь і бояри. Другого дня грецькі священники з Корсуня і з Царгороду, що приїхали з царівною, охрестили в Дніпрі нарід, а Володимир після того звелів ставити церкви на місцях, де були ідоли, „й нача ставити по градомъ церкви и попы, и людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ“ 92.

Рівно ж чудом було те, що ніхто не противився тому велінню, „но акы издавна научени, тако течаху радующе ся къ крещению“ (видання Срезневського, с. 6-7)], і ми, правдоподібно, маємо тут факт. Про нищення ідолів з усякими глузуваннями в Новгороді оповідає Новгородська літопись 93. Але маємо й таке, що ніяк не може бути прийняте. Як не звісне було б у Києві християнство, скільки б не покладався Володимир на вплив своєї власті, про котрий говорить Іларіон, – все-таки нагло кликати нарід до хрещення на ріку без всякого попереднього приготування було б дуже дивно і не тактовно з боку Володимира, а нищити ідолів перше, ніж люди були приєднані до християнства, було б уже чистою провокацією.

Саме літописне оповідання припускає, що бояри Володимирові охрестилися скорше, і се зовсім правдоподібно: скорше можна було привести до хрещення двір, як ціле місто; мусимо припустити довші заходи Володимира коло приготування та прихилення до нової віри народу. Все се не стояло зовсім у зв’язку з походом на Корсунь, бо він, по всякій ймовірності, мав одинокою метою – змусити імп[ератора] Василя, аби вислав нарешті царівну до шлюбу, і виник зовсім несподівано. По літописі справа виглядала так, що аж після сього походу з Корсуня та Царгороду здобув Володимир священників для охрещення, і старе Житіє Володимира представляє, нібито деінде, крім Корсуня, Володимир не міг знайти попів і учителів християнства для своїх людей. Але в дійсності він мав їх і в Києві, міг понад те дуже легко дістати скільки йому було потрібно і з Греції, і з Болгарії, і не потребував для того ходити походом на греків, а міг свої заходи коло приготування людності до нової віри повести зразу, як рішив охреститися сам.

Не маючи причин приймати безпосередню зв’язь християнської проповіді з походом на Корсунь, ми одначе тратимо разом з тим і підставу для хронології київського хрещення. 988 рік, під котрим уміщена в літописі ціла історія від походу на Корсунь і далі, вправді може бути роком охрещення киян, але певності в тім нема. Охрестившися сам, Володимир міг, розуміється, зараз забратись до приготування до християнства бояр і київського люду, та протягом року привести його до всенароднього хрещення. За тим, що се досить скоро сталося по охрещенні самого Володимира, промовляє та обставина, що в наших джерелах охрещення Руси безпосередньо в’яжеться з охрещенням самого Володимира: натяків на якийсь довший час між ними нема. Більше тут поки що не можна сказати.

Що не вважаючи на приготування, не всі люди йшли так радісно й легко до хресту, як то представляє літопись, нема що казати: для того хіба потрібно б було чуда, яке й припускає Нестор, Іларіон натомість підносить вплив страху. Се певно; тільки ледве чи уважав Володимир відповідним братися до гострих репресій. Та поза границями більших міст вони були й неможливі.

По більших містах, де були більші осідки дружини й купецтва, що провадило заграничну торгівлю, ґрунт був до певної міри приготований, як і в Києві. Се особливо могло бути в містах на великій грецькій путі: по містах ближчих до Чорноморського побережжя та по таких великих купецько-дружинних гніздах, як Переяслав, Чернігів і т. ін. Тут навіть могли бути й церкви. Хрестячи киян, Володимир, певно, зараз же заходився коло розповсюднення християнства по тих інших більших центрах, наскільки ставало в нього для того відповідних сил – проповідницьких і взагалі церковних. Але безпосередні відомості з них маємо тільки про Новгород. Тут теж оповідається, що ідоли понищено, а Перуна з усяким соромом вкинено в воду, але вже про всенароднє хрещення нічого не сказано. Досить популярна в науці звістка т. зв. Якимівської літописи оповідає, що Новгород охрещено силоміць, що люди пробували боронитися проти присланого для того Добрині, але він їх приборкав, запаливши місто, і з того пішло прислів’я: „Путята (тисяцький Володимира) хрестив мечем, а Добриня огнем“ 94. Але на сій Якимівській літописі лежать сліди дуже пізньої руки, і з звісток її трудно користати. В усякім разі треба піднести, що про всенародне охрещення ніде, окрім Києва, нема мови, – так і в Новгороді.

Се має своє значення. Київ був найбільшим гніздом дружини і купецтва, тут найбільш був приготований для християнства ґрунт і найбільший мусив бути вплив князя й його двору. Що можна було зробити тут, було дуже трудно, а може й не можливо робити по інших містах, а особливо тих, що слабко й недавно зв’язані були з Києвом. Самі громадки навернених до християнства мусили меншати в міру віддалення від Києва, від християнського світа, і в міру зменшення в них „руських“ колоній. Таке саме ослаблення впливу нової віри йшло знову „по провінції“ в міру віддалення від більших центрів. Далекі, позбавлені більших торговельних центрів в’ятичі ще в другій половині XI в. були поганами, заховували поганський похоронний обряд і десь при кінці XI, чи в першій половині XII в. вбили св. Кукшу і його ученика Никона, що проповідували християнство в їх землі 95.

В Ростові, судячи по аґіоґрафічним пам’яткам, перші два єпископи були зовсім in partibus, третій – св. Леонтій доперва в 2-ій пол. XI в. встиг ріжними заходами привести частину міської людності до християнства, між іншим – збираючи дітей і научаючи їх християнській вірі, але при тім багато натерпівся всякої муки, а по деяким версіям навіть був замучений; аж пізнішому єпископу Ісаї надається охрещення краю 96. Та не кажучи вже за такі „ведмежі кути“ Володимирової держави, маємо дуже проречисте свідоцтво для Новгорода, як там слабко трималось християнство: коли в 70-х рр. XI в. в Новгороді виступив волхв „хуля вѣру крестьянскую“, то по стороні єпископа і християнства став тільки князь із своєю дружиною, „а людьє вси идоша за волъхва“ 97.

І на Україні по всякій імовірності християнство на початках стало релігією вищих верств – бояр, дружини, більших міст, і дуже повільно переходило в народні маси, особливо дальші від культурних центрів. При кінці XI в. мніх Яков, що жив сам здається в Переяславщині й Київщині, і правдоподібно мав на оці місцеву людність, давав під увагу митрополиту, що прості люди уважають церковне вінчання річчю тільки бояр і князів, а самі побераються без церковного благословенства. Рівно ж правдоподібно, що й до українських земель належить спостереження митрополита в тій же пам’ятці про жертви людей „бѣсомъ, болотомъ и кладезомъ“, не кажучи вже про прояви двоєвірства – укриті під християнською формою поганські погляди й обряди, переховані в великій мірі і досі 98.

Правда, літописець каже, що Володимир „нача людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ“ 99, але коли зважимо, що між сим простим людом одинокою можливою проповіддю була усна, і подумаємо, як то тяжко було приготувити потрібне для таких місій число відповідних проповідників, то сю звістку літописи про села мусимо прийняти з великим скептицизмом; хіба були які виїмкові факти – по княжих селах, в околицях більших міст 100. Християнізація народу в масах поза межами більших культурних центрів мусила поступати дуже поволі і про неї за часи Володимира не можна ще було й думати. Вона могла бути осягнена тільки протягом довгих віків, спільними силами правительства і єрархії, а ще більше – силою натурального впливу християнства, як релігії вищої і більш виробленої, втіленої в конкретні форми й обряди.

Організація руської церкви

Початок митрополії, матеріальне забезпечення церкви

Взагалі, коли зважити перевагу церковних інтересів над всякими іншими в нашім старім письменстві, то аж ударяєся обставина, що найдавніша наша літопись і інші повісті про Володимира дають такі мінімальні звістки про початки церковної організації й заходи князів коло неї. Оповівши, як Володимир привів на Русь „попів“ з Корсуня, літопись зовсім нічого не каже про організацію церковної єрархії, аж до поставлення митрополитом звісного Іларіона. Новгородська літопись (т. зв. Перша) говорить під 989 р. загально про охрещення „всеї землі Руської“ й тут каже, що в Києві поставлено митрополита, в Новгороді архієпископа, в інших містах єпископів, попів і дияконів 101.

Згадка про новгородського архієпископа сама виявляє пізніший час сеї звістки, бо архієпископи новгородські почалися тільки з XII ст., і нижче в реєстрі митрополитів тої ж літописи не знаходимо ніякої традиції про Володимирових митрополитів: першим названий Феопемпт, з 1030-х рр. Ще грубіший анахронізм містять собі записки інших літописних компіляцій про заснування митрополії Володимиром: тут уже помішано охрещення Руси за Володимира з охрещенням за патр[іархи] Фотія і імп[ератора] Василя Македонянина, і Володимир бере митрополита від патр[іархаи] Фотія: се баламуцтво поширилося головою з церковної устави Володимира, почавши від старших редакцій її 102, і воно дає сильне свідоцтво того, як неясно представлявся початок руської єрархії.

Імення перших митрополитів були також незвісні і зістаються незвісними й нам 103.

Більшість компіляцій 104 першим митрополитом ставить Леона – його то Володимир узяв „від Фотія патріарха“. Але сього Леона знаємо тільки з полемічної літератури, де один полемічний утвір проти латинян надписується в деяких кодексах іменем Λέоντоς μητδоπоλίτоυ τής έν Тωσία Пρεσδλάβας – Леона митрополита переяславського на Русі. Не тільки ближче не відомий час його правління, але навіть висловлялися підозріння, чи не був він в дійсності митрополитом болгарським (Преслави болгарської) 105.

В пізніших каталогах (від XV в.) першим митрополитом пишеться Михаїл, і ряд митрополитів до Іларіона виглядає так: Михаїл, Леон, Іоан, Теопемпт, Кирил, Іларіон. В Києві стрічаємося з пізнішою (XVII в.) традицією про мощі „першого митрополита Михаїла“, що лежать тепер в Печерській лаврі, але тяжко сказати, чи ся київська традиція про мощі вплинула на появу сього першого митрополита в каталогах, чи навпаки. Очевидно, тільки, що в каталоги київських митрополитів Михаїл попав на перше місце в зв’язку все з тим же перемішанням охрещення Руси в IX і X в., бо в деяких компіляціях говориться, що при першім охрещенні Руси за Фотія послано на Русь митрополита Михаїла. 106.

Стрінувшися з традицією старших каталогів про першого митрополита Леона, він потім уміщується то на першім місці, то на другім, по Леоні 107.

Я спинився трохи коло сього, аби показати, як неясно стоїть справа з початками церковної організації за Володимира. До Ярославових часів не маємо ніяких сучасних відомостей про митрополитів руських: в пам’ятках XI-XII вв. стічаємо тільки отсих трьох митрополитів, або архієпископів: Іоана (десь в 1020-х р.), Теопемпта (в 1030-х) і Іларіона, поставленого 1051 p. 108. Титул Леона митрополита переяславського дав привід до здогаду, що спочатку митрополія була не в Києві, а в Переяславі 109, бо і літопись знає Єфрема – єпископа переяславського з 2-ої пол. XI в. з титулом митрополита, а один з кодексів (лаврентіївський) при тім пояснюе се: „бѣ бо прежде в Переяславли митрополья“ 110.

Так поставлена була гіпотеза, що за Володимира резиденцією митрополита був Переяслав, аж Ярослав переніс митрополію до Києва, збудувавши Софійську катедру, тим більше, що деякі пізніші літописні компіляції, оповідаючи про будову Софійської катедри, кажуть при тім, що Ярослав „устави митрополью“ в Києві 111. Інші йдуть іще далі, припускаючи, що до Ярослава взагалі не було на Руси ніякої митрополії, і тільки при нім з’явилася вона 112.

Одначе старші джерела не дають підстави для таких здогадів. Стара літопись каже тільки, що Ярослав побудував в Києві митрополію, себто катедральну церкву св. Софії 113, а не заснував її, яко інституцію, і взагалі нічим не можна довести, щоб у Києві не було митрополїї перед Ярославом; agrumentum a silentio літописи нічого не значить, бо й взагалі вона нічого не каже про єрархічні справи. Навпаки, сучасник Тітмар згадує навіть виразно київського „архієпископа“ при київській кампанії 1018 р.; правда на таке далеке джерело трудно покладатися 114, але і старе Житіє Володимира (включене в „Пам’ять і Похвалу“ Якова), досить високо оцінене в новішій літературі, теж говорить про митрополитів при Володимирі, і то так, що тяжко розуміти тут митрополитів якихось інакше, а не київських 115.

Традиція про київську митрополію при Володимирі уставилася міцно і вчасно, уже від XIII в. Всі літописні компіляції і взагалі всі ті джерела, що кажуть за уставлення єрархії за Володимира, вказують на Київ і ніяких натяків на Ярославову фундацію або на перенесення митрополії з Переяслава до Києва не дають 116.

Не можна також легковажити і того факта, що константинопольський патріархат в XIV в., застановляючись над перенесенням резиденції руських митрополитів до Москви, нічого не згадував про перенесення митрополії до Києва, хоч такий прецедент був би йому дуже на руку: очевидно, він уважав Київ споконвічною митрополичою резіденцією 117. Що переяславські єпископи мали колись титул митрополитів – се можна вважати певним; та коли єп[ископ] Єфрем в 2-ій пол. XI в. мав титул митрополита тільки гоноровий, як се всі признають, то могло се мати місце й перед тим, не уймаючи значення київського єпископа, як старшини руської церкви. Піднесу тут, що Яхя каже про „митрополитів і єпископів“, посланих на Русь до Володимира для охрещення, в числі многім 118; може ся звістка має реальний характер – може митрополитів послано відразу й кількох на Русь.

Але про те, коли саме з’явилися на Руси митрополити й почалася організуватись церква, як бачимо, нема ніяких докладних вказівок. Виходити з літописних дат 989 або 991 р. про організацію церкви – не можна, бо звістки під сими роками занадто сумаричні, мають пізніші познаки та до того заходить ще й суперечка між тими датами. Само собою ясно, що Володимир, заходячися коло охрещення Руси, потребував єпископів, що візантійське правительство не мало причини робити в тім трудності в тодішніх обставинах, і коли вже поставлялось для Руси кількох єпископів, могли відразу поставити їм і митрополита, чи митрополитів. Хоч літописна повість, оповідаючи; як Володимир хрестив Русь, мовчить про єпископів, але з другого боку, з Яхі виходить, що ще перше, ніж поїхала на Русь царівна, вислано туди численних „митрополитів і єпископів“. Правда, покладатись дуже на деталічну докладність Яхі не можна, можна одначе вважати за вповні правдоподібну річ, в кождім разі, що вже за Володимира заснувано митрополію і кілька єпископій на Руси, а правдоподібно – що се сталось дуже скоро після того, як взагалі виникла справа християнізування Руси (може ще й перед походом на Корсунь).

Не маємо ніяких певних підвалин і для розв’язання питання, які єпископії заснувано вже за Володимира, й скільки їх було. Над сим питанням застановились книжники тільки в XVI в., але не дали (бо й не могли дати) ніякого позитивного результату: по їх думці, за Володимира поставлено єпископів в Новгород, Чернігів, Ростов, Володимир 119, Білгород (коло Києва), „и по инымъ многим градомъ єпископы постави“ митрополит Леон 120. Сей здогад звичайно кладеться тепер в основу всяких комбінацій про те, скільки було єпископій за Володимира, і при тім звичайно причислюють до вичислених вище ще катедри: тмутороканську, полоцьку і туровську 121.

Все се, розуміється, має тільки гіпотетичну вартість; якась традиція про єпископів з часів Володимира є властиво тільки для Новгорода (в Новгородській літописи) і ще хіба для Ростова (в Житії Леонтия, десь з XII в.). Імена перших єпископів чернігівського, володимирського, білгородського, які стрічаємо в тих пізніх компіляціях, мають дуже проблематичну вартість; в сучасних джерелах маємо згадки про провінціальних єпископів тільки в другій полов. XI в. Що за Володимира було поставлено більше число єпископів – се само собою правдоподібно, і се кажуть ріжні джерела – Іларіонове Слово 122, літописна повість і житіє.

З огляду на вищесказане про розповсюднення християнства, можна вважати правдоподібним, що єпископів було поставлено в більші центри дружинної управи, торгівлі й культури в Володимировій державі: до сієї категорії дійсно належать, крім Києва, Новгород, Чернігів і Переяслав; Тмуторокань мав єпископа ще й перед тим 123. Для Ростова є місцева традиція, як я згадав; нічого не можна закинути проти можливості володимирської й білгородської катедр, але то вже сходить на ховзьку дорогу можливостей.

Круг єпископських катедр в головнім уставився в середині XI в., потім прибуло їх дуже небагато: напевно знаємо як новозасновані тільки смоленську (1137), рязанську (між 1187 і 1207), володимирську на Клязмі (1226) і угровсько-холмську (за Данила); до тих же новозаснованих можна з певною правдоподібністю зачислити галицьку й перемиську. Інших десять катедр (крім київської ще білгородська, юріївська, володимирська, туровська, чернігівська, переяславська, полоцька, новгородська й ростовська) мусили бути засновані до половини XI в. Але котрі з них існували за Володимира, котрі з’явилися вже за Ярослава, докладно означити не можна 124.

Пам’ять про заходи Володимира коло матеріального забезпечення руської церкви зісталася в звістці про десятину, надану ним київській церкві Богородиці. Літописна повість оповідає, що Володимир, коли докінчено сю церкву, сказав: „се даю церкви сей святѣй Богородицѣ отъ имѣния своєго и отъ моихъ градъ десятую часть“ 125, а т. зв. церковна устава Володимира пояснює се так: „от всего княжего суда десятую вѣкшю, а ис торгу десятую недѣлю, а из домов на всяко лѣто отъ всякого жита“ 126.

Очевидно, тут ішла мова про дотацію київської митрополії, і їй мала б іти десятина від доходів княжого господарства, від торгових і судових доходів з цілої Руської, себто Київської землі. Той факт, що ми пізніше стрічаємося з десятиною княжих доходів як звичайною формою наділення катедр і по інших руських землях (в Новгороді, Смоленську), насуває гадку, що десятина княжих доходів вже за Володимира стала загальною формою забезпечення єпископських катедр. Чи була ся форма дотації підказана безпосередньо біблійною практикою, чи був тут і вплив західної церковної організації, лишається неясним, бо дуже мало знаємо про західні впливи у нас в тих часах 127. Великі ріжниці десятини, заведеної на Руси, від десятини західної промовляли б скорше против таких впливів: у нас десятина не була загальним податком, а дотацією з княжих доходів, і то лише для єпископських катедр.

Крім того, пізніше стрічаємось і з нерухомою власністю катедр чи інших церковних інституцій, але виказати час надання сих дотацій не можна.

Поширення освіти і книжності

Поширення візантійської культури

Заходячися коло розповсюднення християнства, Володимир підтримував заразом і зв’язані з ним сторони культурного життя, що були з ним нерозлучні – штуку і книжню освіту; і освіта, і артистична творчість в Візантії, як і на Заході, тоді передовсім служили релігійним потребам, і тому християнство було заразом ключем, можна сказати, до цілої тодішньої цивілізації. З огляду на се становище, яке Володимир зайняв взагалі супроти візантійської культури, трудно сказати, з чого він виходив тут властиво – чи з змагань до можливо широкого розвитку християнського елементу, чи з змагань до присвоєння самої візантійської культури, котрої основу становило християнство. В тім і в другім разі результат був би той сам.

На жаль, ми маємо тут знову тільки загальні, сумаричні згадки в наших джерелах. Вони одноголосно кажуть, що Володимир по охрещенню киян забрався до будови церков, але не дають майже ніяких ближчих подробиць про се. Літопись оповідає, що Володимир „повелѣ рубити церкви и поставляти по мѣстамъ, идеже стояша кумиры”; так в Києві поставлено церкву св. Василя, Володимирового патрона, на місці, де стояли ідоли Перуна й інші, коло княжого двора. Каже вона також, що ставлено „по градомъ церкви и попы”. Ще загальніше кажуть про се інші джерела (Іларіон, житіє, „Пам’ять і похвала”). Ближчі відомості подає літопись тільки про будову церкви Богородиці в Києві 128: вона каже, що будували її майстри з Візантії, прикликані для сього, далі що Володимир передав до сеї церкви взяті в Корсуні ікони, церковні речі й хрести, і призначив до неї священників, приведених з Корсуня.

При сім оповіданні треба мати на увазі існування у нас широко розповсюдненої корсунської легенди. Як я згадував уже, в землях Руської держави повно було ріжних корсунських речей, з яких декотрі зовсім безпідставно називалися корсунськими 129; тому з усякими оповіданнями про корсунські святині треба бути обережним, і нам далеко інтересніші інші подробиці літописного оповідання. І так літописець, і автор житія підчеркують, що церква Богородиці була кам’яна: про інші церкви, ставлені зараз по охрещенні, літопись каже, що Володимир їх „повелѣ рубити”, себто ставити з дерева. Отже кладуться початки кам’яного будівництва на Русі. Далі – для сеї церкви спроваджуються майстри з Візантії, переймається церковна архітектура.

Нема причин легковажити сі важні культурно-історичні вказівки літописи, тільки їх не треба брати занадто абсолютно. Так кам’яне будівництво було вже й перед тим: літопись оповідає про кам’яний княжий „терем” за часів Ольги, отже у всякім разі уважає його давнішим від Володимира 130; і візантійські майстри могли бути на Русі давніше. Але в зв’язку з новими, церковними течіями візантійське мистецтво надовго бере перевагу над течіями східними, що конкурували тут з ним давніше.

Церква св. Богородиці, очевидно, мала бути митрополією, і була нею аж до побудування нової „митрополїї” – св. Софії за Ярослава; інакше не можна собі витолкувати її багатої фундації. Завдяки Володимировій дотації вона звалася спеціально „Десятинною”. Церква ся не існує, бо завалилася в 1240 році, але розкопки її фундаментів в XIX ст. показали, що церква була справді велика: навіть беручи її внутрішній, основний „корабель”, вона була небагато менша від пізнішої Софійської катедри 131, але збудована інакше, в простішім плані, як потім будувалися звичайно тільки поменші церкви; теперішня Десятинна церква, збудована на її фундаментах в XIX столітті, далеко не займає цілої площі давньої церкви і не дає поняття про стиль і вигляд старої будови, про котру деяке поняття починають давати нові розкопки її фундаментів: останки старої підлоги, фресків і т. ін.

Можна вважати вповні правдоподібним, що Володимир будував і більше кам’яних церков, тільки напевно не можна їх вказати: всі такі традиції більше або менше сумнівні.

Що Володимир хотів прищепити на Русі візантійську штуку не тільки для церковних потреб, на се вказує переказаний літописею факт, що він звелів узяти з Корсуня до Києва чотири бронзові фігури коней та дві бронзові статуї – „капища” 132, і вони були поставлені в Києві в сусідстві Десятинної церкви і княжого двора 133.

Про заходи Володимира коло освіти ми маємо властиво одну згадку в оповіданні літописи про праці Володимира для християнства: „нача поимати у нарочитои чади дѣти и даяти на учениє книжноє”. Справедливо було зауважено, що коли йде мова про дітей „нарочитої чади”, себто вищих верств суспільності, значніших родин, то очевидно, що тут малося на меті не приготовлення кліриків – що виходили не з тих аристократичних, а з інших кругів, а щось більше – прищеплення тодішньої візантійської освіти, культурного виховання вищим кругам, одно слово – приводить нас все до того самого Володимирового змагання: увести Русь в круг культурних інтересів тодішнього культурного – візантійського світа, і сі змагання не були марні – ми маємо уже з перших поколінь учеників чоловіка, що стоїть на висоті тодішньої візантійської культури – се митрополит Іларіон, автор похвального слова Володимирові.

Сама по собі книжна освіта і наука абсолютною новиною на Руси певне не була: коли існували перед Володимиром значніші християнські громади на Русі, то мусили бути зав’язки книжності й школи 134. Але з організацією християнської церкви і з опікою правительства попит на неї мусив зрости дуже значно, і вона мусила розвинутися на далеко ширшу міру. Як саме подавалася наука, як організоване було научання – се справа, за браком виразних звісток джерел, неясна й суперечна, і я про неї буду говорити ширше на іншім місці 135. Мусимо собі представляти колективну науку, то значить певного роду школи на візантійський взір у „дідаскалів” і „маістрів” при єпископських катедрах та більших церквах. Вища державна академія в Царгороді, зложена з кількох професорів, під проводом свого ректора, була в упадку в другій половині X в. і до середини XI в., тож ледве чи могла служити взірцем для Володимирової доби – хіба для грецької місії давніших часів, але про неї нічого не знаємо 136.

Ще одну подробицю візантійської культури, пересаджену на руський ґрунт за Володимира тут пригадаю, а то монету 137.

Перед Володимиром ми не маємо якоїсь битої руської монети 138, за Володимира з’являється золота й срібна, роблена на взірець сучасних візантійських (копійовано штампи монет імп. Василя і Константина). Золоті монети важать як і візантійські соліди коло 1/72 візантійського фунта („золотник”). Вони мають з одного боку образ Спасителя, з другого – дуже нефоремну сидячу фігурку Володимира в царських інсіґніях, з хрестом в руках; коло нього геральдична фігура і напись: „Вламиръ (Владимиръ) на столѣ”; одна монета (примірник через се не зовсім певний) має інакше: „Владимиръ а се єго злто”.

Золоті монети взагалі стрічаються дуже рідко, хоч ті примірники, які маємо, биті ріжними штампами – отже не було їх дуже мало. Срібних монет з іменем Володимира переховалося багато (кілька соток); є їх кілька типів, і в науці ведеться суперечка, чи всі вони належать старому Володимиру, а не молодшим князям сього імені. Перший тип їх дуже подібний до золотих і приналежність його Вододимирові не підлягає сумніву. Важать вони ріжно, напись: „Владимиръ на столѣ”, або „Владимиръ, а се єго с(еребро)”, з ріжними відмінами. Інші монети з іменем Володимира ріжняться виконанням фігури князя (на декотрих – особливе т. зв. IV типа, вона зроблена вже далеко ліпше), а ще більше тим, що з другого боку вони мають замість образа Спасителя геральдичну фігуру і навколо неї напись: „Владимиръ на столѣ”, а з другого боку: „а се єго сребро”. 139 140.

Походження й значення тієї геральдичної фігури досі не відгадане, але вона повторюється, і на інших тодішніх виробах – на цеглі Десятинної церкви. З огляду на нефоремність роботи в порівнянні з візантійськими взірцями, матриці всіх типів Володимирових монет уважають роботою руських монетників.

Отсе й усе більше менше, що можемо сказати про заходи Володимира коло перенесення візантійської культури на Україну. Розуміється, се дуже мало в порівнянні з великим значенням сього моменту в культурній історії українського народу – того повороту, який він тут витворив. В перших віках свого історичного життя Україна займала посереднє становище між впливами орієнтальної культури й візантійської – що зрештою й сама була аліяжем античних і орієнтальних елементів. В другій половині X в. на Україні робиться несвідомий зворот від Сходу до Візантії. Торгівля й культурні впливи Сходу почасти ослаблялися самі, почасти були підкопані походами руських князів; заразом Руська держава приходить у все тіснішу стичність з Візантією – політичну й заразом культурну. Володимир свідомо і енергічно попхнув Русь в сім напрямі.

Се було як раз тоді, як культивована західно-римською культурою Німеччина підбивала своїм політичним і культурним впливом західну Слов’янщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східного Риму – Візантії. Се було зовсім природно – Візантія була ближча географічно, а культура її – і духова і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати – був гарячий ясний день, тим часом, як над Німеччиною сходила блідонька зоря. При тім візантійська культура була ближча й своїм змістом – вона ж була перейнята не тільки східними елементами, до котрих Україна була призвичаєна безпосередно, а й слов’янськими. А предвидіти, що західній культурі призначено було рости, а візантійській – маліти, тоді не можна було. Візантія стояла і політично і культурно в зеніті своєї сили й слави.

Зворот до візантійської культури в тодішнім становищі Руси був отже вповні природним. В оцінці його супроти пізніших результатів нинішніми часами ріжняться значно: одним сей зворот до Візантії, а не до Заходу представляється дуже спасенним, іншим – фатальним, що затяжів потім над всею дальшою долею східнослов’янської культури. Перший погляд стрічаємо особливо у російських славянофилів, другий – у приклонників західної культури й католіцизму. Ми ж у самім сім звороті не бачимо нічого ані особливо спасенного, ані фатального. Що ми особливих користей через нього не здобули в кінці, се ясно; але сам по собі сей зворот не був нічим і шкідним.

Візантійська культура сама по собі в кождім разі була не гіршою підставою для дальшого культурного розвою, як культура римсько-німецька; згірдливі погляди на „Візантійщину” нині стали в науці пережитком. Коли у східного слов’янства ся візантійська культура виродилася в Візантійщину, в тім винна не вона, а ті обставини, що не дали можності присвоїти візантійську культуру в усій глубині й повноті, в усіх її благородніших прикметах, а потім не дали сим позитивним прикметам її відповідно розвинутися. Зрештою піддання візантійській культурі не потягало за собою зовсім якоїсь виключності супроти культури західної; як побачимо в своїм місці – в дальших століттях Україна, особливо західна все більше зближала ся до неї, і візантійські основи цивілізації її не перешкоджали присвоєнню елементів цивілізації західної.

А з становища історичного процесу вистане властиво уже того самого сконстатування – що зворот Руси до візантійської культури в її тодішніх обставинах був вповні природним.

Конфлікт з синами, смерть Володимира

Для другої половини Володимирового князювання літопись, головне наше джерело, дуже бідна відомостями: маса років пустих, особливо від 1000 р. почавши. Нічого дивного. Про те, що наповняло сю другу половину, розповів літописець сумарично під кількома роками (988, 996-7), а докладно датованих поодиноких фактів він не мав. В тій половині скупилася многоважва, многостороння, інтенсивна робота Володимира коло внутрішньої будови держави; дещо дала для її характеристики літопись, дещо мусимо доповнити, комбінуючи свій матеріал.

Передовсім се була християнізація й защіплення візантійської культури на Русі. Ми сконстатували, що плани Володимира були широкі: християнство було тільки одним з моментів у культурній еволюції Руси, до котрої змагав Володимир, хоч заразом – моментом так важним, що він давав переважну закраску цілій тій еволюції. Коротка характеристика літописи, уміщена в кількох рядках – хрещення городів і сел, ставлення церков, научання дітей – се проґрама роботи довгих років, роботи інтенсивної й тяжкої, що мусила коло себе скупляти енергію й увагу свого керманича.

Немало містить в собі також і коротеньке оповідання літописи про Володимирових синів, розсаджених в ріжних руських волостях. Сих синів приходилося розсаджувати не на порожні крісла; се був цілий переворот у внутрішній організації держави. Поволі підростали сі сини, й крок за кроком переводилася система династичного зв’язку на місце давніх адміністраційних відносин. Поруч із тим мусила йти многоважна робота коло інших справ внутрішньої організації.

До нас від неї долинули тільки глухі, невиразні відгомони. Володимир, оповідає принагідно літопись, „думав” з дружиною „о строєньи землинемь, и о уставѣ земленемь, и о ратѣхъ”, – про справи устрою й порядку в землях і справи воєнні. Вона дає нам і приклад того, які то справи виникали в тих „думах” над „земським устроєм”. Намножилися розбійники, і єпископ запитав Володимира, чому він їх не карає? Володимир відповів: „боюся гріха”. На се єпископи сказали: Бог поставив тебе на „казнь” лихим, а на ласку добрим, треба тобі карати розбійників, тільки докладно розбираючи справу. Володимир після сього скасував „вири” (грошеві кари) і почав розбійників карати (смертю). Але згодом єпископи і „ старцї” (земська старшина) сказали: багато приходиться воювати, здались би „вири” на коней та на зброю. І Володимир пристав на сю раду, і відновлено давню практику кар грошових 141.

Се оповідання в літописі має характеризувати побожний настрій князя, переміну, що сталася з колишнім грішником. Але вона дає нам характеристичний виривок з тих реформ, які при участі дружини, земських заступників і нового культурного елементу – духовенства, переводилися сильною рукою Володимира у внутрішнім укладі руських земель, для приладження його до нових політичних і культурних вимог. Тих реформ ми не можемо вислідити навіть в приближенні, але можемо констатувати їх існування.

Ми мусимо тут піднести ще одну сторону у внутрішній діяльності Володимира.

Літопись, житіє, пізніші билини залюбки і дуже багато оповідають нам про Володимирові пири: вони стали епічною характеристикою його доби 142. Літопись або житіє бачать в них знов-таки прояв християнського милосердя, дослідники – прояв гуманної, ясної вдачі Володимира; але може бути, що сі „пирування” мали й трохи глибший підклад.

Я зверну увагу на те, що сі славні пири робилися „по вся дни”, „и при князѣ и безъ князя”, значить – не мали на меті самої утіхи князя, друге – що в сих пирах брала участь не тільки дружина, а й громадські люди. На церковні празники Володимир спрошував „старѣйшины по всимъ градомъ и люди многы”. Правдоподібно, „старци градскии” засідали не тільки в раді Володимира, а й на його пирах 143. Як в раді, так і на трапезах стрічалися репрезентанти суспільності з дружинними й церковними, тут зміцнялися відносини сих елементів та заглажувався антаґонізм їх, що відчувався, правдоподібно, дуже сильно, хоч і не можна його виказати наочно. В такім разі гроші, що видавалися на сі пири, а такі потрібні були на „рать многу”, не були викинені марно і з політичного погляду.

Та інтенсивна робота коло внутрішньої організації держави велася серед „рати великої бес переступа” проти печенігів, до котрої Володимир мусив скупляти на полудні сили з цілої держави. Не повторюючи сказаного про се на іншім місці 144, пригадаю тут тільки, що при кінці X і на початку XI в. київська околиця була попросту в блокаді від печенігів; що боротьба з ними, при всім напруженні, велася з дуже перемінним щастям, з небезпечностями для особи самого Володимира; що для оборони загрожених околиць велися грандіозні фортифікаційні роботи на великій оборонній лінії й примусова колонізація полудневих погранич.

Легко зрозуміти, що за сими двома справами – внутрішньою роботою і боротьбою з степом у Володимира не ставало ані охоти, ані спромоги заходитися з іншими сусідами Руської держави. Його задачею супроти них мусила бути оборона, заховання в цілості набутого. Важніших війн тут не було, в тім можемо покластися на нашу літопись, що почавши від 988 р., поза війнами з печенігами, нотує одніський похід під 993 р., як вона каже – на хорватів 145. В дійсності, розуміється, було таких фактів більше – такі були війни з Болеславом в 992 і 1013 р., про котрі я казав вище; ще більше, очевидно, велося війн поодинокими Володимировими синами з ріжними сусідами їх волостей; але чогось важнішого тут, мабуть, не було – ми знали б певно хоч дещо.

Та боронити цілості держави Володимирові приходилося не тільки від заграничних ворогів: на зладжену ним державну систему підіймали руку часом і свої. Династичний зв’язок, положений Володимиром в основу сієї системи, хоч був міцніший від давнішого, не забезпечив її вповні від непевностей і порушень. Останні роки життя Володимира власне були охмарені повстаннями його синів. Вище я розповів за якісь замисли одного з старших Володимирових синів – туровського князя Святополка на свого батька. Одиноке наше джерело в сій справі – Тітмар оповідає, як ми вже бачили, що Святополк за намовою свого тестя Болеслава польського забирався до повстання на батька, але Володимир, завчасу довідавшися, ув’язнив Святополка. Потім його випущено: перед смертю батька він перебував в Києві на волі, але мабуть без волості, або може мав для резиденції й удержання Вишгород – принаймні бачимо якісь ближчі відносини й особливу прихильність до нього вишгородців.

За Святополком виступив з послушності батькові Ярослав, теж один з старших Володимирових синів. Літопись пояснює, що давніші новгородські посадники обов’язані були виплачувати річно новгородській залозі (очевидно, висиланій сюди з Києва) тисячу гривен, а дві тисячі присилати батькові до Києва, і се саме мав чинити Ярослав, але перестав присилати гроші до Києва. Володимир постановив оружною рукою приборкати непослушного сина й почав робити приготування: звелів прорубати в лісах дороги для війська та мостити мости через ріки й болота. Ярослав не відступив перед сією перспективою боротьби й спровадив собі в великім числі варягів з-за моря, як колись його батько на Ярополка. Але похід не прийшов до кінця, „Богъ не дасть дьяволу радости”, каже літопись – Володимир вмер серед сих приготувань і усобиця відігралася вже по його смерті.

Смерть застала Володимира ще не в старих літах – він ледве чи мав і 60 літ 146, і застала зовсім не приготованим, а се поставило його державу в дуже трудні обставини.

Володимир, здаєть ся, призначав на своє місце одного з молодших синів – Бориса; перед смертю він покликав його до себе в Київ з його Ростовської волості. Але позиція Бориса в Києві не була відповідно приготовлена, а до того в момент смерті Володимира самого Бориса не було в Києві: його вислано з військом на печенігів, що вступили в Переяславську волость 147. Натомість в Києві перебував на вільній стопі Святополк, посварений з батьком, а в Новгороді приготовлявся до війни Ярослав. Се все витворило сильні замішання зараз по смерті Володимира і захитало державою.

Володимир умер 15 липня 1015 р., в своїм дворі на Берестовім (над Дніпром коло пізнішого Печерського монастиря). Смерть його кілька днів держали в секреті супроти непевних обставин, в кінці вивезено його тіло в церкву Богородиці Десятинної, і тут поховано в марморянім гробі поруч його жінки Анни, що вмерла 1011 р. 148. В 1240 р. церква упала в київській руїні, й з нею пропали гроби похованих там руських князів. В 1635 р., за митрополита Петра Могили, забравшися до реставрації Десятинної церкви, мали знайти в її руїнах кості Володимира, „въ мраморномъ гробѣ, идѣже древле положени быша”, але не маємо ніяких ближчих звісток про ті прикмети, по яким констатували тоді, що се гроб Володимира, а тепер і самого гроба вже не маємо. Могила задумував перенести ті Володимирові кості з церемонією до Софійської катедри і просив московського царя прислати для сього новий гроб, але гроба з Москви не прислали, і той Володимирів гроб і мощі (окрім кількох костей, що в виді реліквій по тій Могиліній нахідці переховуються по ріжних місцях) самі не знати, де поділися 149.

Значення Володимирової доби, традиція про Володимира

Не вважаючи на Володимирові заслуги християнству, що підносять всі, хто писав про нього в XI в., порівнюючи їх із заслугами Константина, канонізовано його досить пізно. В літописі й старім житії маємо натяки на певну опозицію канонізації Володимира: житіє боронить Володимира від закиду, що він не творить чудес, літопись закидає людям, що йому „не воздають почести противу оного воздаянью“, та взиває сучасників, аби молилися за Володимиром, аби його Бог прославив (чудами). Очевидно, брак тих чуд був головною причиною, чому отягалися з канонізацією Володимира. Дуже правдоподібно також, що на перешкоді стояли й тодішні аскетичні погляди на християнську святість, бо з ними не мирилася пам’ять про веселі Володимирові пири й взагалі пам’ять сього „ласкавого князя“. Його стали признавати святим, коли ослаблася традиція – перші згадки про нього як признаного святого походять з другої половини XIII в. 150.

Старе порівняння Володимира з Константином дуже відповідне – подібність між ними не обмежується їх заслугами християнству. Константин також передовсім був політик, і з політичних інтересів виходив в своїх заходах коло християнства; він був творцем нового державного устрою в Римській імперії, відродив її. Се можна, mutatis mutandis, сказати й про Володимира.

Він розпочав свою роботу тим, що відбудував розсипану державу, але заразом заходився коло того, аби зв’язати її міцнішою внутрішньою зв’язею. Досі властиво одиноким зв’язком у ній була купецько-дружинна верства, що як кров по жилах, розбігалася по цілій системі Руської держави і зв’язувала та удержувала її своєю одністю й одністю своїх інтересів, що вимагали власне можливого розширення й удержання в цілості сієї системи. Володимир дав нові, інші зв’язі.

Передовсім – зв’язок династичний. Він полягав на тім, що в землях Руської держави посаджено синів одного батька, членів одної династії. З сього розвивається потім погляд, що династія Володимира має монополь, виключне право князювання в землях його держави, що всі землі Володимирової держави – то отчина Володимирової династії; що всі князі мусять солідарно боронити цілості сієї отчини, і в тім їх інтерес, бо кождий князь по свойому роду, по своїй приналежності до династії має право на волость в сій отчині. Таким чином, заложена була хоч слабенька, але все ж жива центріпетальна тенденція (кажу – слабенька, бо значення сього моменту не треба перецінювати, і поруч нього стояло змагання кождого князя відокремити свою волость і вибитись з-під впливу київського князя).

Сильно заважив зв’язок релігійно-культурний. Володимир запровадив в своїй державі нову віру й доложив рук, аби можливо її роспросторити; разом з релігією роспросторювалась візантійська культура. І та віра, й та культура на цілій простороні Володимирової держави опирались на авторитеті Володимира, потім – на його династії, і прихильники їх тим самим мусили бути прихильниками династії, оборонцями, проповідниками її прав і значення, як се було з християнством в державі Константина і повторялось потім в ріжних варварських державах, де розповсюднення християнства ішло згори, від правительства. Чи мало при тім правительство на меті перенести на Русь і те релігійне освящення власті, яке було в Візантії, се тяжче припустити, бо для такої програми треба було занадто близького знання візантійських відносин, і в кождім разі пересадити на Русь сі погляди в значнішій мірі не удалося.

Не треба легковажити й впливу того нового права, яке витворювалося тепер із звичайового (головно руського, полянського) через приладження його до нових державних вимог (справа вир за Володимира) 151. Змодифіковане відповідно до державної практики київське звичайове право потім протягом віків популяризується династією й дружиною в землях Володимирової держави й стає підвалиною місцевих прав і практик: ми стрічаємо постанови київських князів в північних кодексах Руської Правди, і ще пізніше одні й тіж правні норми повторюються в місцевих правних пам’ятках ріжних земель, що колись належали до Руської держави, а давно вже стратили зв’язь між собою. Глубокі впливи й пережитки київського права Руської Правди в Литовськім Статуті дають найбільш виразисте свідоцтво в сім напрямі, бо право Литовського Статута розвилося з практики земель полоцьких, найбільш відокремлених в системі Руської держави, найбільш ізольованих від київських впливів і тим часом, бачимо з сього – й вони стояли вповні під впливами київського права, так само, як і письменності й культури.

Се все одначе були зв’язки більш моральні, культурні. Вони не в силі були удержати Володимирову державу в формі міцно сконсолідованого політичного тіла, одначе жили, відчувалися, мали свій вплив, і їх не можна легковажити. А в їх еволюції епохальне значення має князювання Володимира.

Дід Володимира наложив головою як звичайний Raubritter за свої „примучування“ в Деревській землі – „бяшеть бо яко волкъ въсхищая и грабя“, як кажуть про нього деревляни в літописній легенді 152. Батько Володимира загинув, як лицар авантурник в далекім поході, зіставивши пам’ять відірваного від ґрунту войовника-волоцюги. Володимир умирає в своїй столиці, й довідавшися про його смерть, люди „снидоша ся бещисла и плакаша ся по немь – бояре акы заступника земли ихъ, убозии акы заступника и кормителя“ 153. В сих трьох моментах відбивається еволюція Руської держави в X в. За князями-войовниками, що збивали свою державу силоміць, самими ударами свого кулака, прийшов князь, що заходився коло того, аби під сю будову підложити якісь культурні фундаменти. В тім політичне значення діяльності Володимира і його право на ім’я Великого, котрим називає його Галицька літопись 154.

В книжній літературі зісталася про Володимира традиція головно як про апостола християнства, та пам’ять про його християнські чесноти. Джерела свої й чужі сходяться нa тім погляді, що той колись роспусний поганець в високій мірі перейнявся потім духом християнства, як релігії любові й милосердя. Почавши від Тітмара, що опирається, правдоподібно, на українській і взагалі східно-слов’янській репутації, принесеній в Німеччину вояками, що ходили з Болеславом на Київ, – Іларіон, літопись, старе житіє. Похвала Якова – всі сі старші джерела підносять сю сторону характеру Володимира 155. На рахунок сієї чесноти йдуть і ті пири Володимира, котрих глубше політичне значення пробував я вище вияснити. „Кто исповѣсть многыя твоя мощныя милостыни и дивныя щедроты, яже къ убогимъ творяще, къ сирымъ же и бодящимъ“, кличе Іларіон, додаючи, що ті „щедроты и милостыня до нинѣ въ человѣцѣхъ поминаемы суть“.

Літопись і житіє ближче знайомлять нас із сими переказами „въ человѣцѣхъ“. Житіє оповідає про празникові „трапези“ в Володимировім дворі – ставив він три трапези: одну митрополиту з єпископами й іншим духовенством, другу нищим і убогим, третю собі і боярам своїм і всім мужам своїм (вар.: всім людям). Ширше росповідає літопись: Володимир, каже вона, казав усім старцям і убогим приходити на княжий двір і брати собі всякі потрібні припаси й гроші, але що хорі і каліки не могли самі приходити на княжий двір, то він звелів возити возами всякий припас: хліб, м’ясо, рибу, всяку городину, мед і квас в бочках і питати, де є хорі й убогі, що не можуть ходити, та давати їм усе потрібне. Щодня, чи при князеві, чи без нього, уряджувався пир на дворі, в „гридниці“, для „бояр, гридей, соцьких, десяцьких і нарочитих мужів“, і не жаловано там нічого 156.

Трапилося раз, що дружина на підпитку почала відказувати на князя: „зло єсть нашимъ головамъ, да (дав) намъ єсти древними лжицами, а не серебряными“, і Володимир казав задоволити й сю забаганку, зробити срібні ложки, кажучи: „серебром і золотом не здобуду дружини, а з дружиною здобуду й золото й срібло: і дід, і батько мій здобув з дружиною золото й срібло“. Як бачимо, оповідання кладе особливий натиск на ласку Володимира до дружини – відгомін спеціально дружинної традиції.

При особливих нагодах, каже літопись, споряджав Володимир пири для великої маси народу: на свято Спаса, на храм церкви в Василеві (виставленої на пам’ятку, як він вирятовався від печенігів), Володимир робив великий пир, скликав бояр, посадників і „старійшин“ з усіх міст „и люди многы“, частував і обдаровував їх: на пир готували 300 перевар меду, убогим роздавано 300 гривен срібла. Вісім день тривав сей празник, а по нім безпосередно наступав на Пречисту храм у Києві – Десятинної церкви, й тут знову робився „празникъ свѣтелъ“ для „безчисленного множества народу“. „И тако по вся лѣта твораше“ Володимир.

Народня пам’ять ухопила найбільше сі Володимирові пири. В Володимировім ціклі, що переховався тепер в народі великоросійськім та (в фрагментах) білоруськім, але веде свій початок очевидно з полудня, центром все виступає двір Володимира і на нім „почесний пир“. Коло сього центра групує той епос ріжні походи Володимирових „багатирів“, але в них сам Володимир відіграє зовсім пасивну ролю: він тільки, пируючи, загадує ріжні поручення своїм „багатирям“, які й поносять всякі праці для Руської землі:

„А й у солнышка да у Владимира

Пированьицо было по третий день.

Солнышко идет на вечери,

А почесный пир идет на весели,

Вси-то на пиру да напивалиси,

Вси же на честном да наѣдалиси,

Вси же на пиру и поросхвастались.

И спрогов*о*рит солнышко Владимирь стольно-киевской:

Нечѣм солнышку Владимиру похвастати!

Не выправлены дани выходы

За двѣнадцать год да за тринадцать лѣтъ,

За тринадцать лѣть да с половиною.

Сидять же тут три руськиих могучиих багатыря:

Старый козак да Илья Муромецъ,

Мóлодой Добрыня сын Никитиничъ,

Михаил Потык сын Ивановичъ.

Испрог*о*ворит Владимирь стольне-киевской:

Ай же вы три русьскиих могучиих бог*а*тыря!

Старый казак да Илья Муромецъ,

Вы съѣздит*е*-тко в Каменну Орду,

В Каменн*у*ю-то Орду в большу землю,

Повыправте-тко дани выходы

За двѣнадцать год за тринадцать лѣтъ;

За тринадцать лѣт да с половиною.

Молодой Добрыня сын Нивитиничъ!

Съѣздит*е*-тко вы да н*е*-в-большу землю,

Не в большую-ту землю да в Золоту орду,

Там выправт*е*-тко дани выходы

За двѣнадцать год за тринадцать лѣтъ,

За тринадцать лѣт да с половиною.

Третыи могучи бог*а*тырь да Михайло Потыкь сын Ивановичъ

Ты съѣзди-тко в землю во Подольскую,

Там повыправь-ко ты дани выходы

За двѣнадцать год да за тринадцать лѣтъ,

За тринадцать лѣт да с половиною.“ 157.

При всіх глибоких змінах, які ся билинна традиція перейшла на великоруськім ґрунті 158, хтозна – чи не переховалася в сім моменті реальна пам’ять про ті пізніші роки Володимирового князювання, коли він передусім віддавався внутрішнім культурним справам своєї держави, зложивши воєнні справи на синів і бояр.

Авторские примечания

1. Про хронологію сих років в примітці 11
2. Іпат., с. 49
3. Шахматов у своїх „Разысканиях“, с. 353, і далі уґрунтував се досить основно, вказавши, що в новгородських редакціях читаємо: „Ярополкъ княжа въ Кіевѣ и воєвода бѣ у него Блудъ“, і се безпосередньо в’яжеться з дальшим оповіданням про Блуда, ігноруючи Свенельда. Інтересно так же, що в Длуґошевім оповіданні про сі події нема нічого про убивство Люта і намови Свенельда, а Ярополк йде на Олега просто задля principandi maioritate (c. 129)
4. В літописі се стоїть під 980 р., але тут, очевидно, зібрані події з кількох років
5. Іпат., с. 50.
6. Давнішу літературу епізоду про Рогнідь, як поетичний утвір див. у Довнар-Запольського, Очерк истории кривичской и дреговичской з[емель до конца XII столетия], с. 71, з новішого: Лобода, Русские былины о сватовстве, 1904, гл. VI, Шахматов, Корсунская легенда, гл. XII
7. Так мусить бути змінений здогад дослідників, що толкували сю легенду, як символізацію династичної боротьби київських Ярославичів з полоцькими Ізяславичами – див. праці Д[овнар]-Запольського, Лободи ор. с., Голубовського, Несколько соображений о кн[язе] Туре
8. Здогад Шахматова (Корсунская легенда, 1 с.), що легенда про Рогнідь являється переробкою легенди про сватання грецької царівни здається мені зайвим – се два самостійні епізоди з цілого циклу, що могли запозичатися певними мотивами, але мають самостійний початок
9. Новг., с. 30, Іпат., с. 53
10. Про рік сеї події див. примітку 11, тамже про відносини Похвали до літописи. Видання Похвали (новіші) з ріжних кодексів в Чтеніях київ. істор. тов., II, с. 17, в Записках петерб. акад., т. 72 (1893) і в Записках академії іншої серії (серія VIII, т. І, 1897)
11. Ся „літопись“ оповідає, що назустріч Володимирові, коли він рушив на Київ, Ярополк вислав своїх послів, намовляючи його до згоди, а заразом військо в землю Кривицьку; Володимир злякався і хотів вертати, але Добриня заспокоїв його наведеними вище міркуваннями, а з висланими Ярополком воєводами завів зносини, перетягнув на сторону Володимира і вони прилучилися до нього недалеко Смоленська (Татіщев, І, с. 38). Соловйов, не рішаючи питання про автентичність сього оповідання, таке пояснення Володимирової побіди релігійним роздвоєнням і боротьбою поганства з християнством уважав правдоподібним і дотепним, навіть якби воно було видумане; не тільки ставлення ідолів, але й славне Володимирове женолюбство він уважав його демонстрацією против християнства (І, с. 158-9). Новішими часами Скруль (ор. с.), ігноруючи Соловйова і критичні замітки, піднесені против виводів Соловйова Голубинським (І2, с. 148 і д.), висловив аналогічні гадки, але вони майже нічого не дають нового понад те, що висловив свого часу Соловйов, і в повній силі против його виводів можуть бути повторені виводи Голубинського
12. В тій формі, в якій її маємо – себто в виривках, надрукованих Татіщевим (оригінал зник), ся „літопись“ має виразні сліди ученої руки XVIII в., тому її екстраваганції не мають навіть такої вартості, як літописні переробки XVI-XVII вв., котрими тепер користуємося cum grano salis. Найбільш гостра оцінка сеї літописи – Голубинського (О так наз. Іоакимовской летописи – Прибавления к твор[ениям] отцов церкви, 1881, IV). Історія питання у Сенігова, Ист.-крит. изследования (1887) і у Іконнікова, Опыт русской историографии, II, с. 330-l
13. Інтересно, що як раз на той час, коли по літописній хронології мали податися з Києва до Царгороду варяги, на четвертий рік царювання імп[ератора] Василя, припадає звістка візантійських джерел про прихід якогось німецького князя: Πέτδος 'αδελφός του̃ βασιλέως Φδαγγίας (на іншім місці 'ο γνήσιος 'ανέψιος τόυ̃ 'ρηγός Γεδμανω̃ν) (Cecaumeni Strategicum ed. Wassiliewski et lernstedt – Записки петерб. унів., т. 38, § 224). Знайти такого принца між німецькими трудно, але й бачити тут варязького конунґа теж не легко. Див. коментар до сеї звістки Василевського в Ж. М. Н. П., 1881, VIII
14. Менш правдоподібним здається мені новіший здогад Шахматова (Разыск., с. 481), що се факт перенесений сюди з усобиці Володимировичів
15. Новг., с. 31, Іпат., с. 54
16. Шахматов вважає історію мучеників, зачерпнену з книжного сказанія, за механічно причеплену до сеї ятвязької війни (Разыск., с. 26, 27, 147), але може бути і навпаки – що ятвязький похід був зв’язаний з історією мучеників в старій традиції і завдяки їй для нас захований
17. Шахматов висловив здогад, що другий похід на в’ятичів се дублет першого (Розыск., с. 175), але виразних вказівок на се нема
18. Пор. Іпат., с. 423. Новішими часами бачили в них дунайських болгарів напр. Голубинський, Ист[ория] церкви, І, с. 167, Линниченко в Трудах К[иївської] дух[овної] акад[емії], 1886, XII, Успенський в Ж. М. Н. П., 1884, IV, с. 295 (поправляє Сребреныя на Сербяны), Шахматов (Разыск., с. 175). Приймаючи, що се був похід на болгар дунайських, виходило б, що Володимир уже перед пізнішими переговорами з Візантією вмішався до боротьби Візантії з Болгарією й виступав як раз по стороні Візантії; тим часом Яхя виразно каже, що перед тими переговорами між Володимиром і Візантією відносини були ворожі
19. Ятвигы (зам. Ятвягы) взять и Сребреныя Болгары и на Козары шедъ побѣди я и дань взять на нихъ“ – Чтенія київськ. іст. тов., II, с. 16
20. В старших кодексах (з груп Іпатської, Лаврентіївської й 1 Новгор.) Псков і Смоленськ не згадуються, тільки в 1 Софійській, Воскресенській, Никоновській і Тверській. Що Судислав дійсно сидів в Пскові, се видно з дальшого (під 1036 р.), а се знову робить правдоподібною й звістку про Смоленськ
21. Лавр., 124, Іпат., с. 87
22. Іпат., с. 505
23. Гільдесгаймські аннали Monum. Germ. h., Script., III, p. 69 (iminebat quippe illi (Болеславу) grande contra Ruscianos bellum); Тітмар, VI, 55
24. Новг., с. 81, Лавр., с. 80, Іпат., с. 54
25. І, 33. На сій підставі вже Репель (І, с. 144) підозрював тут в нашій літописи помилку, що Червенські городи були відібрані від ляхів
26. Małecki, Kościelne stosunki w pierwotnej Polsce – Przewodnik nauk. i liter., 1875, c. 197, Kętrzyński, Granice Polski w X w., c. 3 (відб. з XXX т. краківських Rozpraw)
27. Известия ал-Бекри, с. 47. Звістка його належить до третьої чверті X в., в ближчім датуванні його подорожі дослідники не згоджуються: одні приймають 965, інші знов 973 р.; виказ чималої спеціальної літератури про Ібрагіма див. у Якоба, Ein arabischer Berichterstatter, 1896, с. 9, і ще новіший у Вестберґа, Коментарій на записку Ибрагима ибн-Якуба, 1903, ст. З і далі; про ріжні виводи року подорожі Ібрагима тут, с. 72 і далі. Останніми часами С. Закшевський пробує (властиво поки що – заповідає пробу) поставити в сумнів звістку Ібрагіма про Краків (Sprawozdania z posiedzeń akademii, 1910, 7); але поки що ся звістка стоїть не захитана
28. Такі здогади висловляв краківський професор, тепер уже покійний К. Потканський, порушуючи сю справу в ряді своїх праць: Krakόw przed Piastami, 1898 – Rozprawy wydz. hist.-filoz., XXXV, і знову, в новій редакції, під тим же титулом – Rocznik Krakowski, т. І, далі – Granice biskupstwa krakowskiego (Rocznik, т. IV) і в кінці – Przywilej z 1086 roku (Kwartalnik histor., 1903). Він стояв при літописній записці 981 р., а з фактом приналежності Кракова до Чехії старався її погодити такою комбінацію, що Краків належав до чехів тільки з ближчою своєю околицею, а східну Малопольщу, і з нею західну Русь забрав Мешко, й задержав її й після того, як чехи забрали Краків, і тільки в 981 р. відібрав ті руські волості Володимир. Шеленговський в своїй недавній праці Najstarsze drogi z Polski na wschόd (l909) старався доказати можливість прилучення Західної України до Великопольщі через Мазовше, перше ніж була прилучена до неї Малопольща.
29. Все се одначе довільні гіпотези, що не мають іншої підпори окрім тої ж літописної звістки і грішать штучністю й довільністю. Як припускати, щоб Чеська держава при своїй екстенсивності в другій половині X в. обмежилася ближчою околицею Кракова, і під носом у неї Мешко володів протягом десятиліть східною Малопольщею й Галицькою Руссю? Як неправдоподібно виглядає розпросторення Мешкової держави під Карпати, клином між Чеською державою й Руською! Приналежність східної Малопольщі до Мешка в середині X в. виводиться тільки з того, що коли до Мешка належали Червенські городи, то мусила й Малопольща до нього належати. Володіння чехів обмежуються тіснішою околицею Кракова знову з огляду на ту ж звістку. Wiadomość t. zw. Nestora, ktόry ja podaje, jest pewną i prawdopodobnie nawet się opiera na jakiejś rocznikarskiej zapisce (Kw; hist., c. 25) – більше того на її потвердження Потканський не міг нічого сказати (Див. ще в моїх рецензіях в т. XXVI і LIX Записок наук. тов, ім. Ш[евченка])
30. Inde ad orientem hos fluvios habet terminos Bug scilicet et Ztir cum Cracovia civitate – Cosmas, I, 87; крім Козьми фундація відома в в копії монахівського державного архіву, де в чім відмінній, виданій Штумпфом (Acta imperii, III, ч. 76)
31. Palacki, Dìjiny, I, l с. 252, Dudik, Mä hrens allgemeine Geschichte, I, 383 sd., Tomek, Dìjiny, I, § 12 й ін
32. Dümmler, Pilgrim von Passau, Lösert, Der Umfang des böhm. Reiches – Mittheilungen des Instituts für österr. Gesch., II, іншу літературу старшу див. в статті Реґеля, Учредительные грамоты пражской єпархии, в Сборнику учеників Ламансього, і у Кентжинського op. c., с. 4. Новіше: Bachmann, Beiträge von Böhmens Geschichte und Geschichtsquellen – Mittheilungen des Instituts XXI (він підозріває автентичність і привілей 1086 р.), Kalouśek, O listine cisare Indricha z roku 1086 (Českičasop. historicky, 1902), Potkański, O przywileju z 1086 г., Pekar, K sporu o zaklädaci listinu biskupstvi piražskeho (Č. č. hist. 1904). Szelągowski, Kwestya ruska w świetle historyi, 1911
33. Найбільш правдоподібним здається мені, що редактори фундаційного привілею прилучили до Кракова західні руські землі, які недавно перед тим пробував прилучити до Польщі Болеслав Сміливий, під впливом свіжої пам’яті про се. Сю гадку, висловлену мною в 1-му виданні сеї книги, розвинув Потканський в статті Przywilej z 1086 r., толкуючи границю по Буг і Стир, як означення земель, які забрав був Болеслав Сміливий. На реальну границю одначе се означення в такім разі не надається, та й зістається взагалі дуже непевним, чи Болеслав Сміливий забрав західні руські землі дійсно (див. т. II, гл. 2)
34. Див. ще нижче, в І екскурсі
35. Шахматов в своїм аналізі літописи теж прийшов тепер до виводу, що записка про прилучення забузьких земель мабуть оперта „на пригадках, викликаних подіями 1081 р., коли Ярослав і Мстислав,заяста грады Червеньския опять'“; вказуючи що між 981 р. і сею запискою 1031 р. рівно 50 літ, він думає що й рік 981 з’явився тут через відрахування сеї круглої цифри від події 1031р. (с. 461-2). Притім одначе він зачисляє записку до першої редакції літописи (1039 р.), а се не певно – могла з’явитись вона і при хронологізації літописи. Варто завважити, що старе житіє (і Похвала), вичислюючи походи Володимира, не має сього походу на ляхів – так само і на хорватів.
36. primo latere longum mare, fine Bruzze usque in locum qui dicitur Russe et fines Russe extendente usque in Craccoa et ab ipsa Craccoa usque ad flumen Oddere. Документ, властиво його зміст, захований в збірці кард. Deusdedit з останньої чверті XI в., був багато разів виданий, останнє видання (1905): Glanvell, Die Kanonensammlung des Kardinals Deusdedit, I, с. 199. Новіша студія про сю запись: Lodyński, Dokument „Dagome iudex“ a „Kwestya sardyńska“ w XI w. (Rozprawy w. hist. filoz., LIV, 1911); тут вказана й література
37. in confiinio predictae regionis (Pruciae) et Rusciae – VI, 58
38. Про конфлікт з Мешком говорить ще т. зв. Якимівська літопись (у Татіщева I, 38), але се джерело занадто непевне, аби на нім щось будувати
39. На сю звістку про хорватську війну пробує потрохи перенести вагу Шелянговский, признаючи комбінативний характер записки 981 р. (Granica Polski i Rusi w X-XI w.-Sprawozd. akad. 1910, II, i Kwestya ruska – здогади переважно слабо аргументовані і зроблені з невеликим знанням порушених питань)
40. Короткі звістки пізніших хроністів – німця Гельмольда (I, 15: omnem Slaviam quae est ultra Oderam tributis subjecit, sed et Russiam et Prussos) і поляка Кадлубка (II, 12), що Болеслав підбив Русь, – очевидно, тільки побільшені відгомони його походів на Русь по смерті Володимира
41. Тітмар, VII, 52
42. Тітмар, VI, 55
43. in quantum potuit vindicare non desistit – Тітмар, VII, 52
44. Линниченко (Взаимные отношения Руси и Польши, с. 85) здогадувався, що похід Болеслава 1013 р. мав результатом арештування Святополка; правдоподібніше може буде уважати арешт поводом до походу
45. Андріхом в Лавр., в інших хибно – Андроником
46. Див. вище (с. 202) про хорватів чеських
47. Шеленговский в цитованій книжці (Najst. drogi), доказуючи брак безпосереднього сполучення між українською Галичиною і поріччям горішньої Вісли, веде західні дороги з України через Угорщину, але се дуже натягнено
48. С. 289-41
49. Вид. Розена (Император Василий Болгаробойца), с. 177. Одначе звістка ся, кинена принагідно, може бути й загальною характеристикою русько-візантійських відносин, тому не треба перецінювати її значення. Деякі, як Успенський, пробують знайти у візантійців натяки на те, що Володимир спочатку піддержував болгарський рух против Візантії, аж доки не увійшов з нею в союз. Але таких натяків властиво нема. Успенський вказує у Льва Диякона (X. 8) назви „ скитський“ в описі подій 986 р. (Σκυθική συνήδεια, μάχαιρα Σκυθική) і розуміє тут під Скитами Русь, але сам признає, що у Льва „скитський“ прикладається раз і до Болгар (с. 123); отже се й не можна уважати доказом. Про те, що похід Володимира на Болгар не можна прикладати до Болгар Дунайських, як робить Успенський і інші, див. вище с. 486
50. В літературі знімалося питання про те, чи Володимир посилав військо, чи сам ходив в Візантію. Се друге виходить з ібн-ель-Атіра (див. нижче); те-ж каже ель-Макін і латинський переклад Скіліци. Правдоподібно, се все такіж недокладності компіляторів, яку бачимо у ель-Макіна. Яхя й Скіліца-Кедрен нічого не кажуть, щоб Володимир сам прибув з своїм військом; оповідання Яхі тут особливо важне, воно не лишає можливості припускати особисту участь Володимира, як би навіть звістки Атіра і ель-Макіна були свідомими поправками, а не помилками. Василевський (Ж. М. Н. П., 1876, III) добачав на се натяк і в тексті Пселя, але мені здається – зовсім безпідставно. Успенський (Ж. M. H. П., 1884, IV) признавав похід Володимира в Константинополь, але не з помічним полком, а пізніше; але се вже буде зовсім довільним здогадом (правда, що й Успенський висловив його дуже неясно, див. с. 308-9). Бертьє-Делагард думав, що Володимир вирушив був на чолі свого полку – і се той похід „к порогам“: Володимир чекав на нижнім Дніпрі царівни, а не дочекавшися, звернув своє військо на Корсунь, і вже потім як здобув його і діждався приїзду царівни, післав військо в Візантію. Се вже зовсім суперечить нашим джерелам
51. Яхя в вид. Розена, с. 40, Асохік в рос. перекладі Еміна (1864), с. 200-1
52. Про се див. основну розвідку Василевського: Варяго-русская и варяго-англійская дружина в Константинополе XI и XII веков, Ж. М. Н. П., 1874-5, передрукована в „Трудах“ його, т. І (1908)
53. До руського князя писалось так: „Лист Константина і Романа, христолюбних римських імператорів, до руського князя“ (Γράμματα Κωνσταντίνου και 'Ρωμάνου πρός τόν άδχοντα 'Ρωσίας), і печатка привішувалася завбільшки в два золотих. З такою ж етикетою писалось до угорського і до печенізького князя. Але хозарському кагану посилалася грамота з печаткою в три золотих і надписувалась: „В ім’я Отця і Сина і св. Духа, єдиного й єдино-правдивого нашого Бога. Константин і Роман, вірні в Бозі римські імператори, до найблагороднішого й найславнішого кагана Хазарії“ – De cerimoniis, II, 48
54. Цінний коментар до наших повістей про корсунську облогу дав недавно Бертьє-Делагард в статті: Как Владимир осаждал Корсунь (давніша робота Голіцина, Речной и морской поход Владимира – Русская старина, 1886, X); його замітки цінні докладним знанням театра війни, топографії старого Херсонеса і його околиць, хоч з самим трактуванням джерел в сій студїї преважно не можна згодитися
55. Сі дві паралельні епізоди корсунської легенди і літописи треба, очевидно, вважати двома обробленнями одної і тої самої теми; тяжко прийняти їх разом – як то робить Бертьє-Делагард, думаючи, що спочатку Володимир був остережений Жберном і перервав довіз припасу, потім став робити приспу і нарешті Анастас порадив йому перекопати водопроводи
56. Огняні стовпи на небі, видані 7/IV 989 (Яхя, с. 28-9), по словам сучасника Льва Диякона (X, 10), провіщали біду, і дійсно Русь взяла Херсон, а болгари Верію. З огляду на те, що комета 27/VII 989 провіщає у Льва вже землетрус (що стався в жовтні того ж року), правдоподібно здогадуються, що Корсунь взято скорше, ніж появилася та друга комета, див. Василевського, Русско-визант. отр., 1, с. 156-8, Розен, Яхя, с. 214-5
57. Се порозуміння з Скліром сталося в вересні 989 р. – Яхя, с. 25. Очевидно, відносини з Володимиром тоді ще не були полагоджені, інакше імператор мабуть не став би так понижатися перед бунтівником
58. У Кедрена; з доводу згадки про участь Руси в війні з Фокою, пояснюється: 'έτυχε γάρ (імператор) συμμαχίαν προσχαλεσάμενος 'έξ α'υτω̃ν καί κηδεστήν ποιησάμενος τόν 'άρχοντα τούτων Βλαδιμηρόυ 'επί τη̃ 'εαυτου̃ 'αδελφη̃ 'Άννη̃. Якби брати буквально, то виходило б, що Володимир вислав військо по шлюбі, але від такого парентетичного пояснення не можна вимагати повної докладності. Ще загальніше каже Зонара. Більш категорично висловляється ібн-ель-Атір: імператори „просили у нього (Володимира) помочі й оженили його з своєю сестрою; і вона не схотіла вийти за чоловіка іншої релігії і тоді він прийняв християнство, і було се початком християнства у Руси; оженився він з нею і пішов на Варду і вони бились і воювали“. Але коли ми зважимо, що Атір тут компілює, то зовсім зрозуміло буде, як легко він міг помішати умову про шлюб перед висланням помочі і довершення шлюбу потім.
59. Яхя висловлюється дуже докладно, він говорить про умову: „і оженився цар Руси з сестрою імператора, після того як йому поставлено умовою, аби він охрестивсь… І післав (імператор) до нього сестру свою. І коли умовились вони про шлюб, прибули війська від царя Руси…“. Як бачимо – докладно, але при найменшій недокладності в висловленні вийшло б, що Володимир вислав військо по шлюбі: так воно вийшло вже у компілятора Яхі ель-Макіна, – нема нічого дивного, що вийшло так і у ібн-ель-Атіра. З огляду на се, не можна надавати ваги сим звісткам, а супроти виразних вказівок руських джерел (про них нижче), що шлюб Володимира відбувся по поході на Корсунь, вони зовсім відпадають
60. На сій точці сходяться незалежні від себе й суперечні в інших точках наші джерела: літописне оповідання про охрещення Володимира і Пам'ять чи її джерело
61. Inaudita res est, ut porphyrogenita, hoc est in purpuro nati filia. in purpuro nata, gentibus misceatur, сказали в Царгороді за Никифора на таку пропозицію Оттона В. (Corpus h. В. XI, с. 350);
62. Візантійці – не тільки Лев Диякон та Псель, але й Скіліца (Кедрен) та Зонара, що згадують про шлюб Володимира з царівною, промовчують зовсім охрещення його й Руси
63. Щоб рятувати сей рахунок, умову цісарів з Володимиром пересувають на кінець 986 р., ще перед повстанням Фоки. Але Яхя досить виразно каже, що по руську поміч цісарі звернулися після повстання Фоки
64. Вихідна точка сього рахунку теж непевна, як я виказую в примітці 11, бо не знати, чи Ярополк дійсно загинув в 978 р. Але вона нам важна як рахункова підстава таблички; її хибність не буде мати значення, коли будемо виходити з гіпотези, що автор таблички виходив з дати охрещення, означеної роком від сотворення світа. Зрештою можлива й якась інакша помилка при рахунку; в усякім разі лишається головне: хрещення Володимира стоїть перед походом на Корсунь, відділене від нього певним часом
65. Літературу про час і обставини охрещення Володимира див. в примітці 12
66. Сркуль недавно пішов так далеко в сих здогадах, що вважає тайним не тільки хрещення Володимира, але і трактат цісарів з ним і обіцянку руки царівни, і думає, що похід Володимира стався за змовою з цісарями: його діверсія на Корсунь мала оправдати в очах візантійського громадянства таку негідну річ – віддання царівни за Володимира; тому й Анастас, передаючи місто Володимирові, поступав згідно з волею цісарів і т. ін.
67. Іпат., с. 56-80
68. Сю сторону свого часу докладно виясняв Голубинський в своїй аналізі літописного оповідання
69. Пок[ійний] Голубинський пробував раціоналізувати сі сотні підложниць, толкуючи, що тут може бути мова про невільниць, призначених для торгу (І, с. 146). Але в дійсності маємо тут поетичний гіперболізм, який зовсім не потрібно раціоналізувати
70. В сучасній билінній поезії заховалися тільки ослаблені відгомони сеї теми, в биліні про те, як сватав Дунай за Володимира доньку литовського короля: саме сватання Володимира відійшло в сій биліні на другий план супроти її другого епізода – поєдинку Дуная з „поляницею“, сестрою Володимирової нареченої. В більшості варіантів її все-таки литовський король відмовляє ще своєї доньки Володимирові – в деяких відзивається досить непочесно про нього (напр. Гильфердинга, II, с. 102. Беломор. Былины, 79) і Дунай змушує його до згоди силою, побиваючи його і його людей. Але в деяких варіантах сей головний мотив атрофірувався зовсім, і король відразу дає згоду на шлюб (літературу див. вище с. 436, спеціальна праця Лободи: Русские былины о сватовстве, 1904)
71. Легенда описує се з особливою суворою докладністю: „князя корсуньсково и со княгинею поималъ, а дщер ихъ к себѣ взял въ шатер, а князя и княгиню привяза у шатерныя сохи, и съ ихъ дщерію пред ними безаконство сотвори, и по трех днех повелѣ князя и княгиню убити, а дщер их за боярина Ижберна дал“. Тексты у Шахматова, Корсунская легенда, с. 46-8
72. Corpus hist., Byzant., т. ХXIV, с. 239
73. De adm., 13
74. Важніша література: Оболенській, Соборная грамота духовенства; Вельтман, Царcкий златой венецъ і т. ін. – Чтенія московські, 1860, І; Макарій. История рус. церкви, II, с. 288, 1860, І; Прозоровській, Об утварях приписываемых Владимиру Мономаху, Записки отд. рус. и слав. арх. русского археологич. Общества, т. III і Труди III з’їзду, т. II (в додатках); Терновський, Изучение византийской истории, II, с. 155 і далі; Васильєвский, Русско-византийские отрывки, І, Ж. М. Н. П., 1875, XII. Regel, Analecta byzantino russica, с. LVII і далі; І. Толстой, О древнейших русских монетах, Записки имп. рус. археол. общ., н. серія, т. III; Беляєв, Byzantina, II, c. 216; Жданов, Русский былевой эпос, гл. I; Кондаков, Русские клады, I, с. 60 і далі і його ж Русские древности, т. V, с. 40 і далі; особливо інтересні тут праці Реґеля і Жданова. Див. ще мою Історії Київщини, с. 126, і вказану нижче на с. 509 новішу полеміку з Кондаковим в справі Мономахової шапки. Окрім того, з літературного боку – статті Веселовського в Истории русск. Словесности, Галахова, 1880, І, с. 409 і далі, Разыскания в области духовнаго стиха, Записки петерб. акад., т. 45, Пипіна, История русской литературы, II, гл. 1
75. Вона вирізана була 1551 р. на царськім місці в московській катедрі
76. Найранніша редакція сеї версії – Спирідона Савви, у Жданова op. c. додаток IV, варіанти в закінченні див. у Карамзіна, II, прим. 220 і Жданова, с. 127
77. Вид. Лопарьова, с. 24 (Памятники др. письм., ч. 84)
78. Герберштайн, пер. Анонімова, с. 37 (пор. с. 16), Стрийковський вид. 1846, т. I,с. 188, ту ж історію повторяють Петрей, Ґерера, Де Moріні – Жданов op. c. 120
79. Сборник русского истор. общ., т. LIX с. 437, 474, 504, 527 і тексти у Жданова op. c. с. 62-3
80. Про неї див. в моїй Історії Київщини, с. 127
81. До такого виводу прийшов Жданов op. c. с. 123 і далі; тільки він притім думав, що царське вінчання було відгомоном шлюбного вінчання Володимира (с. 144-5). Посереднім моментом для переходу від Володимира Вел[икого] до Володимира Мономаха він уважає похід Володимира Ярославича за часів Константина Мономаха, але ім’я сього імператора легко могло з'явитись за для його іменника – руського Мономаха
82. Візантійського характеру корони боронив Кондаков в вище згаданих працях; в кінці він зачисляв її, з огляду на деякі дрібні технічні деталі, до XII в., але сього погляду не мотивував (Клады, с. 75). Його виводи викликали ряд закидів: Соболевський (Мономахова шапка и царский венец, Археол. известия, 1797, III) уважав її переробкою княжого клобука. Анучін (Археологическое значеніе „Мономаховой шапки“ ib. V-VI) боронив можливості орієнтальної роботи. Нарешті покійний уже Філімонов (О времени и происхождении знаменитой шапки Мономаха, Чтенія моск. іст. товариства, 1898, II) категорично заявив, що се шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку, а той подарував її Калиті. Його праця одначе, скільки мені відомо, не вийшла досі в цілості, й не можна оцінити його аргументації
83. Реґель, Analecta, с. LXX-І, против того замітка Мілюкова, Главные течения русской исторической мысли, І, с. 157 прим. 2 і Жданова op. c. 142
84. Вид. де Ґуе, с. 116
85. Див. вище с. 404-5, 408
86. Див. нижче
87. Ламанський op. c., гл. XXV
88. Повість називає її: „сборная церкви“: Се очевидно переклад грецького καθολκή 'εκκλησία в оригінальнім тексті умови 944 р., – в умові говориться про парохіальну, публичну церкву (в противність домовій). Трудність заходить тільки в тім, що умова говорить теж про присягу християнської Руси в церкві св. Іллі, – отже, чи се мова йде про одну, чи про дві церкви св. Іллі, одну в Києві, другу в Царгороді, де б мали присягати відпоручники при уложенні умови? Мені здається, що тут йде мова про одну церкву – київську, і в умові наперед заведено церемоніал, як має бути потверджена умова в Києві. Але чи сяк, чи так, тільки київська церква св. Іллі зовсім певна: за се ручать докладні топографічні вказівки Повісті
89. Іпат., с. 54-5, пор. вище с. 326-7. Ламанський припускає, що при тій нагоді був погром християн в Києві, і що се привело до напруження між Візантією й Руссю, яке згадує Яхя. Я думаю, що про такий погром, коли б він був, наша літопись потрапила б нам сказати дещо більше, як про убийство Варяга, а для напруження з Візантією були й інші причини
90. Сей погляд літописи розвивув у своїй історії руської церкви пок[ійний] Голубінский (І, гл. 2), уважаючи варягів учителями Руси щодо християнства. Він знайшов собі в тім прихильника в пок[ійнім] Малишевськім, що піддержав і далі розвинув сей погляд в своїй рецензії на працю Голубінського (Записки Пет. ак. XLI, с. 52) і в спеціальній статті: Варяги в начальной истории христианства в Киеве, 1887. Замітки против сеї теорії новіше у Ламанського op. c., гл. ХІI.
91. Окрім літописи Голубінський покликувався ще на саґу про Олава Тріґвасона, що оповідає, як сей Олав, вихрестившися в Греції, привіз звідти на Русь єпископа і намовив Володимира й його жінку Аллоґію (себто Ольгу) охреститись – Antiquités russes d'apres les monuments historiques des Islandais et des anciens Scandinaves, I, 1850 (тут подані три редакції сієї саґи). Се оповідання одначе звісне нам в значно пізніших редакціях (XIII в.) і при загальній тенденції саґ – побільшати ролю й значення своїх героїв, не має важного значення; тим більше, що одна з сих редакцій – редакція Гаймскрінґлі нічого не говорить про участь Олава в охрещенні Руси. В новім виданні (I, с. 256) Голубінський сам уже не прив'язував до сеї саґи особливого значення
92. Іпат., с. 81
93. l Новгор., с. 65
94. 1, Новг., с. 65, 8, Новг. в Полн. собр. летоп., III, с. 207, оповідання Якимівської літописи у Татіщева, Ист. Рос., І, с. 38-40
95. Іпат., с. 8, Патерик в вид. Яковлева, с. 96-7
96. Патерик, с. 90, Макарій, II, с. 27-9, Голубінський, І, с. 199
97. Іпат., с. 127
98. Правила м[итрополита] Іоана, § 15 і 80, також в т. III, гл. 4
99. Іпат., с. 81
100. Категоричні фрази старого Житія і Пам’яті Якова про хрещення „всеї Руської землі“ мабуть не розуміють тут Руську землю в ширшім значенні
101. 1 Новгор., с. 65, під тимже роком в 1 Псков, і 2 Новгор. (в додатку)
102. Устава Володимира в Кормчій, писаній коло 1282 р. Проф. Суворов одначе оголосив сю уставу за пізнішу приписку і се досі не провірено
103. Важніша література: Макарій, Ист. рус. церкви, І, с. 32 і далі, Голубінський op. c., І, с. 277 і далі, Малишевський, Киевские церковные соборы (Труды К. Дух. Акад., 1883, XII). Лебединцев, К вопросу о киев. митр. Михаиле (Чтения київ. істор. тов., т. X). Павлов, Догадка о происхождении древне-русского предания, которое называет первого русского митрополита Михаилом Сирином (ib. т. XI., і тамже „Примечание“ до сього Лебединцева). Шахматов, Общерусские летописные своды, гл. V і його ж Корсунская легенда (гл. VIII)
104. Воскр., Софійськ., Тверськ. й ін
105. Шахматов, Одинъ из источников летописного сказания о крещении Владимира, с. 72-8
106. Як митрополит, висланий за Фотія Михаїл виступає напр. в Палінодії – Рус. истор. библ., IV, с. 971, Густинській літоп., с. 253, в пізнішим. Житії Володимира – в Чтеніях київ. іст. тов.,II, 2, с. 37. Як на джерело сеї звістки Лебединцев вказав на сербський переклад Амартола, де посланий Фотієм єпископ називається Михаїлом; інша гадка Павлова, що ім’я Михаїла з'явилось на руськім ґрунті, через те, що Михаїла Сінкела, автора внесеного в літопись ісповідання, даного Володимирові, прийняли за руського митрополита, що мовляв дав йому се ісповідання. Шахматов поставив давніше здогад, що Михаїл з'явився як перший митрополит в московській митрополичій компіляції поч. XV в., і відти перейшов в пізніші компіляції. В новішій своїй праці (Корсун. легенда, с.67) він думає, що ім’я Михаїла як першого митрополита з'явилось уже в корсунській легенді, ще в XI в., відти перейшло в деякі редакції Володимирової устави; при тім він приймає здогад Голубінського, що так дійсно звався митрополит, посланий на Русь в IX в., але той проповідав „таврийським Русам“ (гіпотетичним)
107. Напр. при 1 Новгор., с. 443, Воскрес. І, с. 239 etc
108. Сказания о Борисе и Глебе, с. 26, Іпат. с. 108 і 109
109. Література: Макарій, I, с. 87-8, Барсов, Константинопольский патриарх и его власть надъ русскою церквою, с. 423, Голубинський, І, с. 328 і далі, Малишевський, Киевские церковные соборы; Лебединцев, Где жили первые киевские митрополиты, в Переяславе или Киеве? – Кіев. старина, 1885, І; Шахматов, Одинъ иъ источников, l. с.
110. Лаврент., с. 202, інші кодекси сієї редакції не мають сієї ґльоси, ані пізніші компіляції, тільки Никонівська розвиває її: „й живяху множае тамо митрополити кіевскіи и всея Руси, и єпископи поставляху тамо“ (І, 116). Натомість інші поправляють дивний титул Єфрема на єпископа, напр. Воскрес., І,. 5, Хлєбніковський код. – Іпат., с. 146
111. Софійськ., Воскр., Никон., Твер. й ін
112. Так Шахматов, Корсунская легенда, с. 68
113. Іпат., с. 106
114. Володимир „праздноваше честно праздникы господскія и три трапезы поставляше в дому своємъ: пръвую митрополиту съ єпископы и черноризцы и съ священничскимъ чиномъ, вторую нищимъ и убогымъ, третію себѣ и боляромъ и всѣмъ мужемъ своимъ“ (Чтенія київ., II, с. 15 і 21) – очевидно автор розуміє тут пири в київській резиденції Володимира
115. VIII, 16. Архієпископами руські митрополити XI в. звуться не тільки у Тітмара, але і в інших старих пам’ятках, напр. Несторовім Житії Бориса і Гліба, в заголовку слова Леонтія). Се дало привід Голубінському до гіпотези, що спочатку руська церква мала незалежного від патріарха архієпископа (в Візантійській церкві архієпископ значить стільки, що автокефальний єпископ, отже більше як митрополит), аж пізніше стратила свою незалежність, і її сеніор став тоді зватися тільки митрополитом
116. Устава Володимира з рукоп. XIII в.; „взяхъ перваго митрополита Леона Києву“ (Чтенія київ. II, 2, с. 65)
117. Акт 1354 р. – Рус. истор. библ., VI, 2, с. 63, Acta partriarchatuc Constantinop., I, с. 351. Сю обставину справедливо підніс Лебединцев у згаданій розвідці
118. Вид. Розена, с. 24
119. Не знати, про котрий вони думали, але Володимира на Клязмі тоді ще не було, отже міг би бути тільки Володимир Волинський
120. Никоновська л., І, с. 65, Степенная книга, І, с. 114
121. Філарет – Исторія рус. церкви, І, с. 113, Макарій, І, с. 40, Голубинський, І, с. 333
122. „Пастыри словесныхъ овець Христовъ сташа єпископи и прозвітери и діаконіи“
123. В каталогу єпископій з VIII в., що видав de Boor, є й ό Тυμάταδχα
124. Див. особливо огляд єпархій у Голубінського, І-2, с. 664 і далі
125. Іпат., с. 85, І, Новг., с. 72
126. Чтенія київські,II, 2, с. 66. Саму уставу, безперечно, ми маємо в пізніших редакціях, але дещо в ній по всякій правдонодібності належить ще до практики Володимирових часів, див. літературу сеї справи в т. III, гл. 3, Шахматов недавно поставив здогад, що устава входила в одну з редакцій „житія особаго состава“ (корсунської легенди) (Корсун. лег., с. 70)
127. Про західні впливи особливо Суворов, Следы западно-католического права в памятниках древнего русского церковного права, Ярославль, 1888 і К вопросу о западном влиянии на древне-русское право, 1893 (відповідь на критику Павлова). Західні впливи на заведення десятини на Руси Володимиром признав і Голубінський в новім виданні своєї історії, І2, с. 505-6
128. Іпат., с. 83
129. Див. вище с. 283
130. 1 Новг. с. 10, Лавр., с. 54, Іпат., с. 35: се місце читається з варіантами, але кам’яний терем є у всіх версіях
131. Середній корабель старої Десятинної церкви, по планам зробленим в 1-ій пол. XIX в., має 20х38 метрів, ціла площа старих фундаментів 33х46, давні часті Софійської катедри 33х30. Результати нових розкопок ще не опубліковані
132. Про значення сього слова див. Материалы для словаря Срезневского sub voce
133. Іпат., с. 79
134. Ламанський в недавній своїй праці поставив гіпотезу, що слов’янська книжність була принесена на Русь Кирилом уже в 860-х роках
135. Т. III, гл. 4
136. Про тодішнє візантійське шкільництво див. статтю Скабаллановича, Византийская наука и школы в XI в., Христианское чтение, 1884, кн. III-VI, сюди ж відчит Соколова, О народных шяолах в Византии с пол. IX до пол. XV в. (дод. до час. Церковные ведомости, 1897, VII)
137. Важніша література: И. Толстой, Древнейшие русские монеты вел. княж. Киевского, 1882, його ж О древнейших русских монетах X-XI в. в Записках имп. русскаго археол. общества, нова серія т. III (се головні праці), Н. Чернев, Заметки о древнейших русских монетах, Вестник археологии и истории, т. VI (1888) і його ж статті в III і IV тт. Сборника снимков с предметов древности, находящихся в Kиeве; H. Л. О древнейших русских монетах в. к. Киевского, 1889; ще розвідки Куніка й Бартоломея в III і IV т. Известий археологич. общества
138. Поминаючи суперечне питання про болгарську монету Святослава – див. прим. 11
139. Приналежність золотих і срібних монет І типа Володимирові на мій погляд доводиться основно двома фактами: подібністю до штампів сучасників – Василя і Константина (гр. Толстой нефоремність Володимирової фігури досить правдоподібно пояснює тим, що взірцем для неї були поясні портрети на монетах сих цісарів) і друге – псковським скарбом, де кусничок срібняка І типа знайшовся з кусничками інших монет, що не йшли далі перших років XI в. Срібняки сього типа знайшлися в київськім скарбі 1877 (було їх там більше як сто). Монети інших типів з іменем Володимира належать до категорії „ніжинських срібняків" (велика нахідка коло Ніжина 1856 р.) Чернєв доводив, що то мусили бути чернігівські монети, бо вони не стрічаються в Київщині; його аргументація не особлива, але розуміється, може бути непевність, чи се не монети котрого- небудь іншого Володимира.
140. Гр. Толстой, боронячи приналежності і сих типів до Володимира Св., вказує, що монети II і III типа стрілися в скарбах разом з монетами X і початку XI в. (Шванський і Могилівський скарби), а всі разом – в ніжинськім скарбі; монети Шванського і Могилівського скарбів дійсно не йшли далі першої чверті XI в., і се справді факт важний. Хронологія типів виясняється перебитими монетами: є монета з штампом II типа на штампі І типа, і монета з штампом III типа на штампі II типа. Але треба сказати, що на монетах II типа ім’я Володимира читається з такими натяганнями, що воно дуже непевне
141. „И живяше Володимиръ по строєнью дѣдню и отню", кінчить літопись (Іпат., с. 87); думаю, що сі слова по контексту належать спеціально до карної практики, хоч можна б їх брати й незалежно від неї, як загальну характеристику
142. Чтенія київські, с. 15 і 21, Іпат., с. 91
143. Літопись каже, що ті щоденні пири Володимира робилися „бояромь, и грыдьмъ, и соцькимъ, и десятникомъ, и нарочитымъ мужемь". Якби виходити з термінології поч. XII в., коли літопись закінчувалася, то се б була мова тільки про дружину, але чи „бояре, соцькі, десятники" були в X в. тільки дружинниками, можна сумніватися a priori, так само яв і при загальнім напрямі Володимирової політики досить неймовірно, аби сі прийнятя робилося тільки для дружини
144. С. 240-242
145. Іпат., с. 83
146. Се виходить з того, що його батько по смерті Ігоря був „велми дѣтескъ"
147. Іпат. с. 80
148. Іпат. л. 89-90, Тітмар VII, 52. Скіліца-Кедрен одначе кладе смерть Вододимирової жінки на пізніше
149. Акты Южной и Зап. России, III, с. 29, Terathurgima, с. 4, Голубев, Петр Могила, II, с. 426 і далі, Закревський, Описание Киева, І, с. 281 і далі. Слова Могили про морморяний гроб Володимира уневажняють здогади, що гроб з червоного шиферу, знайдений в фундаментах Десятинної церкви, в 1824 р., може бути Володимировим гробом, знайденим Могилою. Тепер як Володимирові останки переховуються: голова в київській Лаврі, рука в Софійській катедрі, нижня щока в московській Успенській катедрі
150. Малышевський, Когда и где впервые установлено празднование памяти св. Владимира (Труды киев. Академии, 1882, І), Голубинський, История канонизации, с. 63-4, История церкви, І2, с. 185-6
151. Недавно ролю Володимира як реформатора правних відносин Руси особливо різко поставив Ґец (Goetz) в своїй книжці Das russische Recht (1910), але його виводи мають сильно гіпотетичний характер і прийняті досить скептично в наукових кругах
152. Іпат., с. 35
153. Іпат., с. 90
154. Іпат., с. 505
155. Тітмар, VIII, 52, Іларіон – Чтенія київські, II, с. 56-7, Житиє і Похвала Якова ibid., с. 21-2 і 15, літопись – Новг., с. 73-4, Іпат., с. 86-7
156. Літопись Переяслава Суздальского розмальовує далі се оповідання: „И бываше на обѣдѣ томъ множество отъ мясъ-и отъ скота и от птиць и от звѣрины и от рыби драгоцѣнны и овощіа от ласла (sic) и от всякого учиненія рукъ теловѣчь и от питіа вина разна и от мѣд разныхъ, перцю же выходила колода безо князя, а при князи 3 колоды на недѣлю, а колода 8 бочекъ“ (с. 34)
157. Билина про Михайла Потика – Гильфердинг, І, с. 63
158. Про се особливо праці Халанського, Великорусские былины киевского цикла, і Міллера, Очерки русской народной словесности