8. Від Олега до Святослава

Текст этой главы приводится по позднейшей авторской редакции тома, а не по снимкам второго издания 1904 года: Грушевский переработал первые главы для следующего издания, и расхождения с фотоснимками в этом разделе - авторские, а не ошибки распознавания. Постраничная транскрипция именно издания 1904 года есть в разделе страницы со сканами.

Часи Олега

Традиція про Олега; похід на Візантію, русько-візантійські умови, Русь у візантійськім війську; походи на Каспійське побережжя, билини про Вольгу й похід на Індійське царство, кінець Олега

По загальних замітках про Руську державу X віку перегляньмо факти з політичної історії Руси X в. в їх хронологічнім розвої, в порядку князів.

Початок X в. – се час „віщого“ Олега, час великих успіхів київської політики, вінчаних незвичайно щасливим походом на Візантію, з нечуваною здобиччю й торговельними вигодами для Руси. Багато переказів зв’язано було з сим походом – про дивні способи, на які взявся Олег коло Царгороду, поставивши свої човни на колеса та під’їхавши під вітрилами під царгородські мури, про всякі його вибаганки – як пошиття на руські кораблі шовкових вітрил з грецької здобичі або повішання на царгородській брамі щитів на знак побіди. Треба собі уявити чар Царгороду, сього „нового Рима“ з його виштукуваними формами життя й побуту, з його високою технікою промислу й штуки, буйною, квітчастою амальгамою античних і східних елементів, що для слов’янських і взагалі східноєвропейських народів був не менший, як чар старого, більш консервативного й стильового Рима для германців. Тільки уявивши собі сей чар, зрозуміємо, як вражали сі легенди про Олегові успіхи народну фантазію, – „и прозваша Олега: ‘вѣщій’, бяху бо люди погани и невѣголоси“ 1.

Зв’язані з іменем Олега в Повісті здобутки Київської держави – се, як я сказав, майже виключно тільки учена комбінація київського книжника, і ми, кінчачи першими десятками X в. Але той віщий князь, що в поставлених на колеса човнах під’їздить під стіни Царгороду, що шиє своїй дружині шовкові вітрила на кораблі й умирає від власного коня, як жива ілюстрація „припівки“ Бояна (Слово о полку Ігоревім):

ни хытру, ни горазду

ни птичю горазду

суда божия не минути,

сей віщий князь – то не мертва концепція пізнішого книжника, а живий утвір народної творчості. Виразно відбиває він від витворених в реторті київського книжника гомункулів, якими заповнена в Повісті друга половина IX в., і з сим Олегом народної традиції мусимо рахуватися, дарма що на нього були мабуть перенесені певні традиції про інших осіб подібного імені – від якогось Олега старших часів, а також від кн[ягині] Ольги. 2.

Одинока дата, зв’язана напевно з особою Олега – се 911 р., дата умови його з греками. По хронологічній схемі Повісті він умирає слідом, тієї ж осені, але се тільки результат непевних хронологічних рахунків, мабуть в залежності від того, що сей рік 911 був датою, поза котру не можна було відсунути Олегової смерті назад. В дійсності навколо сієї дати 911 р. бачимо кілька далеких, сміливих походів Руси в чужі краї, що якнайбільше відповідають фігурі віщого князя і дають привід думати, що жив він довше, ніж каже літописна хронологія.

Але насамперед спинимося над сим походом на Візантію. Ширша версія Повісті оповідає широко про нього під 907 р. Оповідання се наскрізь легендарне в своїх подробицях: відкинувши навіть чисто анекдотичні прикраси його, не можна бути певним і в тім, щоб так сказати – скелеті його, який лишається по такім очищенні. Щобільше: з огляду на повне мовчання грецьких джерел стає дуже неймовірним, аби Олег дійсно ходив на самий Царгород, і ся подробиця в дійсності могла бути перенесена на нього з походу 860 р., або розписана деталями з оповідань про похід Ігоря. Натомість дуже ймовірно, що були якісь походи Руси на Візантійські землі на початку X в., і мабуть не один, подібно як то ми бачили на початку IX в.,- походи щасливі, здобичні, що дали повод до розцвічення їх народною фантазією, а Візантію примусили до оплати контрибуції й заведення нових, дуже вигідних для Руси умов 3.

Останній факт в русько-візантійських відносинах перед тим – се угода з Руссю, заведена в 860-х роках, тоді правительство, як висловлюється біограф імп[ератора] Василя, не жалувало „одіж золотих, срібних і шовкових“, попросту – купило угоду і спокій у руських князів. Редактор нашої Повісті мав якусь умову, подану ним під 907 р. і уложену в усякім разі перед 912 р. (себто перед смертю імп[ератора] Льва, що в ній згадується); тут Руси признається одноразова контрибуція і дуже великі торговельні вигоди (обмежені потім в 944 р.). Фрагментів і парафраз сеї умови ніяк не можна вважати фантазією чи фальсифікатом, а так само трудно вважати сі уступки результатом страху, заданого Руссю Візантії п’ятдесят літ перед тим. 4

Отже вповні правдоподібно, що Олег чинив десь в початках X в. напади на Візантійські землі, хоч і не на самий Царгород. В такім разі не було б дивним, що в візантійській хронографії (дуже слабій взагалі для 1-ої пол. X в.) про сі походи не знаходимо згадки 5.

В згаданих фрагментах умови говориться, що греки пристали на контрибуцію для Олегового війська і „уклади“ (контрибуції) для руських князів, Олегових підручних; руським купцям дали право вільної торгівлі без оплати мита; протягом шістьох місяців сі купці мали діставати удержання в Царгороді й потрібні корабельні припаси на дорогу. Але вони мали мешкати не в самім Царгороді, а на передмісті коло церкви св. Маманта („у св. Мами“), Візантійські урядники мали вести їм реєстр, і до міста дозволялось їм вступати ватагами не більше 50 люда і без зброї (можливо, що перед тим руські купці в Царгороді щось наброїли і се було причиною таких поліційних ограничень).

Крім сих фрагментів, маємо повну умову з 2 вересня 911 р.; правдоподібно, вона мала служити доповненням до попередньої. Ся нова умова спеціально займається уставленням правних норм в ріжних справах, що могли заходити між Руссю і греками в їх торговельних зносинах, особливо в купецьких колоніях по грецьких і руських містах. Тут уставляються форми процесу і кари для таких мішаних процесів; спеціальні постанови дано щодо корабельних пригод коло руського берега, про викуп невільників і про спадщину по русинах, що перебували на службі візантійського імператора: на випадок смерті без тестаменту застерігається, що спадщина має йти своякам небіжчика на Руси; в осібній статті руські князі обіцяють не боронити своїм дружинникам вступити до візантійського війська. Умова становить незвичайно важне джерело для історії руського права і дає виразне свідоцтво ріжнородних і живих зносин тодішньої Руси з Візантією 6.

Заведена тепер нова згода Руси з Візантією тривала довго, і Візантія користала з руських військ в ріжних своїх потребах. Так припадком довідуємося, що руський полк, в числі 700 мужа, був в візантійськім морськім поході Імерія на арабів, коло р. 910. Заплачено йому за сей похід 100 літр золота (7200 золотих) 7. З кореспонденції царгородського патріарха Миколая Містика так само припадково довідуємось, що в своїй тяжкій боротьбі з болгарським царем Симеоном Візантія забезпечилася тоді, десь коло р. 920, також поміччю Руси. Чи дійсно була тоді послана поміч з Руси, не знати, але се дуже правдоподібно 8.

Звістка про участь руських вояків в поході Імерія позволяє нам уставити трохи ближче час руських походів на Візантію: походи Руси на візантійські землі мали місце десь перед 909-10 роками, коли бачимо руських вояків в візантійській службі. В 909-10 рр. руському правительству також було не час нападати на Візантію тому, що воно було зайняте походами на схід.

909/10 р., оповідає пізніший історик Табарістана ібн-ель-Хасан, приходила Русь на 16 кораблях на Абесгун, встигла багато пограбувати й коло Абесгуна і на противнім березі моря, поки наспіла поміч від Абуль-Абаса губернатора Табарістана (що тоді належав до халіфата саманідів); покріплений сею поміччю начальник Сарі (столиці сього полудневого берега) напав на Русь несподівано вночі, розбив її, а взятих в неволю порозсилав по ріжних околицях Табарістана 9.

Так оповідає наше джерело. В нім одначе багато непевного. До такого далекого походу і смілого піратства в чужім краю треба було більшої ватаги, і 16 човнів в звістці ель-Хасана рішучо мусить бути помилкою, або мова йде про часткову ватагу з більшого війська; не знати теж, чи дійсно результат цілого походу був так дуже нещасливий, бо слідом як раз бачимо новий похід.

По словам ібн-ель-Хасана, Русь повторила другого року свій напад, але й сим разом їй не повелося, бо її погромили в Гіляни, і потім руських нападів не було 10. Се закінчення дає підставу зв’язувати сю звістку з походом Руси, оповідженим Масуді, далеко докладніше, хоч і з ріжницею в даті. По словам Масуді, після 300 р. геджри (912/3), 500 руських кораблів, 100 мужа на кождім, пройшло з Дону в Волгу, і звідти з Каспійське море, пообіцявши хозарському каганові половину здобичі за перепущення (властиво мабуть вони не так купили той пропуск, як змусили кагана їх пустити). Діставшися на Каспійське море, Русь почала грабувати полудневі береги, т. зв. Табарістан та дальші землі на захід (Адербайджан) і на північ, аж до р. Кури. Запускаючися досить далеко від берега, „Русь лила кров, брала в неволю жінок і дітей, грабувала майно, розсилала кінних і палила“.

Зв’язуючи се оповідання з звісткою ібн-ель-Хасана, сей похід кладуть на 301 р. гіджри (913/4) 11, і такий брак всякої оборони краю від руського нападу толкують тим, що в Табарістані було тоді повстання, військо Саманідів розбили повстанці і дати сильний опір руському війську не було кому. Протягом кількох місяців воно панувало на цілім побережжі, і ніхто не міг противитися Руси.

Нарешті, по кількох місяцях такого господарювання, Русь пустилася назад. Та тут чекала її біда: наємне військо хозарське напало на Русь при повороті, в числі 15 тис., і по словам Масуді побило до 30 тис. Руси; інші втікли Волгою вгору (дорога з Волги на Дін, очевидно, була загороджена), але й сі останки були знищені по ріжних місцях – в Буртасах (Мордві) і в Болгарії 12. Масуді каже, що то була помста мусульман-хозарських наємників; але правдоподібніше, що хозарське правительство, не здужавши здержати Русь в її поході на море, натомість постаралось її знищити, коли вона верталась, ослаблена довгою війною і обтяжена здобиччю. Одначе чи дійсно руське військо знищено так зовсім, як оповідає Масуді, не можна твердити. Хоч число сього війська, подане у Масуді на 50.000, може й побільшене, але воно мусило бути велике, й знищити його ціле в дійсності було не так легко.

Про такі походи на Візантію і Схід говорять нам ріжні, незалежні від себе джерела. Вісті заховалися досить припадково, в дійсності тих походів могло бути більше. Досить правдоподібно, що всі сі походи припадали на кінець князювання Олега: вони наступають один по одному, а для організації їх треба було такого впливу й власті над тодішньою політичною системою Руської держави, котру київський князь набував аж по роках правління: не дурно звісні нам далекі походи на чужі краї припадають не на початок, а на дальші, чи останні роки князювання того чи іншого князя, коли він міг змобілізувати потрібну для того армію 13. Се піддає гадку, що смерть Олега в дійсності могла статися трохи пізніше, ніж датує Повість, а як побачимо нижче, спізнення на кілька років приходиться констатувати, дійсно, і в деяких інших датах Повісті.

В літописі з Олегових походів заховалася пам’ять тільки про похід на Візантію. Пам’ять про східні походи задержалася, очевидно, в північній билині про похід Вольги Святославича на Індійське царство, або як у інших версіях воно зветься – Турец-землю, Золоту орду. В літературі не раз підношено гадку, що сей Вольга розвинувся з літописного Олега. Дійсно є чимало прикмет, що можуть вказувати на нього: Вольга – київський князь, вождь дружини, збирає дань з громад, що спротивлюються і бунтують; він химерник – кудесник; він щасливо ходить походом в далеке Індійське царство. Його ім’я Вольга – Олег, з спірантним *в* на початку, а патроніміка Святославич, як досить правдоподібно здогадуються, могла з’явитися під впливом оповідань про голосного Олега Святославича сіверського з XI в. Його прикмети химерника-чудодія могли розвинутися під впливом помішання переказів про Олега з переказами про Волха-Волхва (се ім’я через подібність мішається з іменем Вольги) та про його чуда. Могло тут дещо примішатися і з переказів про Всеслава та його химери (припускають і інші впливи – напр. повістей про Олександра Вел[икого]).

Обернувшися пташкою, вислухає в сій билині віщий князь плани „турецького солтана“, або царя індійського; обернувшися вовком – душить він його коней; обернувшись горностаєм – перегризає тетиви на луках, нищить іншу зброю в арсеналі, і таким способом зробивши ворога зовсім безпомічним, веде потім на нього з Києва свою дружину, бере в полон солтанову силу й здобуває незчисленну здобичу й полон:

а що було при поділі дешево – то жіночий рід:

старушечки по полушечці,

молодушечки по дві полушечці,

а красні дівчаточка по денежці 14.

Подібних переказів про Олегові походи на схід в часах утворення „Повісті врем. літ“ мусило бути й більше. Крім того, сі всі оті походи, притемнені дальшою історичною перспективою, могли зложитися в народній пам’яті на той розмальований фантазією поколінь образ походу віщого князя на світову столицю – Царгород, дати йому краски й подробиці.

У всякім разі похід на Індійське царство – не царгородський похід, як думають звичайно – се може бути тільки каспійський похід, і при тім на традицію про нього могли зложитися не самі лише Олегові, а й пізніші походи Руси на схід.

Ігор і Ольга

Традиція про Ігоря, війни з уличами та деревлянами, похід на Візантію, трактат 944 р. і другий похід Повісті; похід на Каспійське побережжя, уклад держави за Ігоря і характеристика його; хронологія

Відповідно до сказаного вище, смерть Олега ми повинні положити дещо пізніше, ніж датує її ширша редакція Повісті – мабуть не скорше, як на рр. 914-5 15. По його смерті в Повісті безпосередньо наступає Ігор (в старшій версії її, як знаємо, Олег тільки воєвода Ігоря). Як саме перейшов стіл від Олега для Ігоря, літописцям зісталося зовсім неясним і незвісним. А ми хоч не маємо виразної причини категорично заперечувати безпосереднього наступства Ігоря по Олегові, мусимо зазначити, що всі ті факти, які напевно знаємо про Ігоря, укладаються в значно пізніші часи – в сорокові роки X в.

З часів Ігоря ми знаємо одну серію фактів з місцевої традиції. Вона зв’язана з трагічною історією його смерті і тому мала всі шанси добре заховатись в народній пам’яті. Інша серія відома нам з чужих, сучасних джерел. І перші, і другі факти, оскільки можуть бути датовані докладно, повторюю, припадають на сорокові роки X в. 16, і вповні можливо, що Ігор в дійсності став київським князем значно пізніше, ніж то подає хронологія Повісті, і в її каталогу київських князів між Олегом і Ігорем є прогалина. Вище я зазначив, що між Олегом і Ігорем міг княжити Дир; хоч правдоподібнішим здається вважати Аскольда і Дира сусідами, з огляду на київську традицію, але звістка Масуді про Дира може вказувати і на пізніший час. Закінчилося правління Ігоря можливо теж трохи пізніше, ніж маємо в літописі.

Династичні відносини між Олегом і Ігорем зістаються нам зовсім невідомими, як невідомі були вони й редакторам Повісті.

Факти, переказані літописею з внутрішньої управи Ігоря, належать до того процесу зміцнення залежності від Києва підвласних слов’янських народів, про котрий я говорив вище. Літопись оповідає, що деревляни, примучені перед тим Олегом, по його смерті піднялися проти київського князя, але Ігор їх приборкав наново і „възложи на ня дань большю Ольговы“. Другу війну веде він з полудневими сусідами полян – уличами. По довгій війні приборкано й їх; місто Пересічен взято по трьохлітній облозі, й Ігор перемінив попередню легшу форму залежності уличів від Києва на тяжчу: перед тим вони, правдоподібно, признавали тільки київську гегемонію й обов’язані були помагати на війні (бо про дань не згадується), тепер мусили давати дань. Сю дань віддав Ігор Свенельду, одному з видатніших своїх воєводів, що вів ту війну з уличами, – на удержання його дружини. Але улицька дань не вдовольнила Сневельда; в тодішній міграції уличів від печенігів і результати кампанії, і доходи від улицької дані могли легко стати ілюзоричними.

Щоб нагородити Свенельда, Ігор дав йому деревлянську дань. Ся мусила давати значно більший дохід, бо Ігорова дружина почала робити свому князеві закиди, що він забагато дав одному воєводі, а потім стала нарікати, що Свенельдова дружина має тепер краще удержання, як вона сама: „отроци Свѣнделжи изоодѣли ся суть оружьємъ и порты, а мы нази“. Дружина стала підбивати Ігоря, щоб він над відступлену Свенельдові дань зібрав з деревлян полюдіє й на себе. Ігор здався на се й пішов у Деревлянську землю. Се було, розуміється, надужиттям відносин, уставлених „в Деревех“. Повість каже, що всякими насильствами Ігор вимучив у деревлян нову контрибуцію, але не задовольнившися тим, а лише розохотившись, він іще раз пішов до них з невеликим відділом дружинників, аби не ділитись новою контрибуцією з цілою дружиною (виглядає се, як дальша легендарна ампліфікація на тему Ігорової користолюбності). Кінець кінцем одна з деревлянських громад міста Іскоростеня, прийшовши до розпуки від сих здирств, повстала, напала на Ігоря й знищила його дружину. Самого Ігоря, по словам Льва Диякона, деревляни прив’язали до двох нагнутих стовбурів дерева, що випростувавшись, роздерли його на дві частини 17. Літопись не знає сеї подробиці, вона просто каже тільки про смерть Ігоря в битві і згадує його могилу коло Іскоростеня, котру знали ще за часів писання літописи 18 19 20 21.

Розуміється, війною з деревлянами й уличами не вичерпувалася внутрішня діяльність Ігоря: стільки лише донесла народна пам’ять, і то завдяки тому, що сі війни зв’язані були з смертю Ігоря. Крім того, Повість ще лаконічно згадує про війну Ігоря з печенігами: „Ігор же воеваше на Печенѣгы“ (під 920 р.). Звістка виглядає не конче певно – скидає на комбінацію книжника і не має тому певності, хоч війни з печенігами могли вестися і не раз, певно, велися.

В чужих джерелах знаходимо вісті про два далекі заграничні походи.

941 p. Ігор з великою флотою пішов на Візантійські землі. Про сей похід маємо цілий ряд джерел: окрім хроніки сучасного візантійського хроніста Симеона Логотета (й тих компіляцій, що звідси сю звістку зачерпнули) 22, маємо оповідання про нього в Житії сучасного святого Василя Нового (ум. 944), написанім його учеником Григорієм, далі – в хрониці Ліудпранда, що користав з оповідання наочного свідка – свого вітчима, нарешті – у сучасного арабського географа Масуді. 23.

Доповнюючи одним друге (бо кожде джерело підносить лише певні моменти в сій кампанії), дістаємо досить докладну історію походу, але причини війни лишаються незвісні. Недокладні й відомості про сили Ігоря. Симеон Лоґотет і інші візантійці числять Ігорове військо на 10 тисяч човнів, що дало б до 400 тис. війська – число розуміється, не можливе; інший сучасник – Ліудпранд каже, що човнів було звиш тисячі, що дало б яких 40 тис. мужа, число теж мабуть побільшене. В усякім разі флота мусила бути дуже значна. Час для походу вибрано дуже зручно, бо візантійська флота вислана була тоді проти сарацинів. Тим пояснюється, що візантійський імператор, як каже Житіє Василя Нового, завчасу дістав вістку про сей похід від свого херсонеського намісника (стратіґа), але правительство не зуміло задержати руського походу на дорозі.

Флота Ігоря без перешкоди зблизилася до Царгороду, чи властиво до Царгородської протоки (Iερόν), а заразом може була й якась сухопутна диверсія 24, але флоті не повелося. Царгородська протока була замкнена грецькою ескадрою.

Ігор почав палити й руйнувати береги протоки, але на його кораблі напала грецька ескадра човнів з т. зв. „ясним огнем“ – горючою хімічною масою, що кидалася на чужі кораблі (як тепер виходить, се був попросту таки наш порох) 25. Руська флота, багато стративши, мусила завернутися, й Ігор пустився грабувати Чорноморське побережжя М[алої] Азії. Тут пустошили землі, почавши від Боспору далі на схід – береги Бітинії й Пафлаґонії, як оповідає Лоґотет. Ігореві вояки при тім задавали тяжкі муки людям: розпинали на хрестах, прибивали до землі, забивали залізні цвяхи в голову. Але поки Ігорове військо господарювало тут, Візантія стягнула свої сили: корпус македонської кавалерії винищив руські відділи, послані в глибину Бітинії за припасами; натягнув корпус зі сходу, а з моря флота під проводом патриція Теофана.

Руське військо попало в блокаду; забракло йому припасу, і в вересні воно мусило силоміць пробиватись крізь візантійські кораблі. В битві Руси не пощастило, багато її кораблів пропало. Останок встиг потай викрастись і пустився плисти до берегів Тракії, може сподіваючись там себе нагородити. Але греки скоро се спостерегли, пустились навздогін і догнали частину руських кораблів (передні встигли втекти). Греки знов ужили „ясного огню“ й цілком знищили сю частину. Деякі, боячись огня, кидались в море і тонули. Чимало русинів взято було в неволю. Ліудпранд, вітчим історика, бувши тоді в посольстві у імператора, бачив як рубали голови руським невільникам у Царгороді.

Ігор з останками флоти втік, кинувшися в Азовську протоку. Хто знає, чи на Дніпрі не приготовано було йому те саме, що потім спіткало Святослава в повороті його з походу на Грецію.

Се розмир’я з Візантією закінчилося 944 р., коли відновлено згоду й уложено союзну й торговельну умову, в цілості переховану в Повісті. Візантія й руські князі обов’язалися посполу не нарушати володінь другої сторони в Криму й на Азовськім морі, навпаки помагати їх удержувати. Руські князі обов’язувалися посилати помічне військо імператорові, якби він попросив. Відновлено торговельні постанови, одначе з деякими ограниченнями давніших вигід для руських купців, признаних за Олега; загострено також контролю над руськими купцями у Візантії, заборонено їм зіставались на зиму в Царгороді й т. п. Можемо здогадуватися, що Візантія могла мати знов якісь прикрості від сих купців: можна думати навіть, що з-за сього вийшло й розмир’я з Візантією, подібно, як се сталося за Ярослава: „вийшла у Візантії суперечка з якимись скитськими (себто руськими) купцями, й одного значного скита вбито“, як оповідає про сей пізніший розрив сучасний хроніст. З другого боку, застереження, які робить в умові Візантія проти руських претензій на її кримські землі, наводять на гадку, що вже тоді Русь підіймала руку на тутешні Візантійські землі. Се зовсім зрозуміло: стоячи одною ногою на усті Дніпра, а другою – на Азовській протоці, морехідна й торговельна Русь мусила все звертати зависне око на Крим, і пізніший похід Володимира на Херсонес певно мав свої прецеденти.

Війна Ігоря з Візантією, як бачимо, була зовсім не щаслива. Редактори літописи знайшли в якійсь хронографічній збірці коротку звістку (грецького походження) про сей невдалий похід і спочатку скомбінували її з переказом про щасливий похід Олега на Царгород: так маємо в новгородській версії, де сей Ігорів похід стоїть під р. 920, а під 922 р., як реванш, щасливий похід Олега. 26

Потім, коли прийшлося сей Олегів похід з усім його князюванням перенести наперед Ігоря, а для нещасливого Ігорового походу знайшлися ще докладніші відомості в продовженні Амартола й інших джерелах, редактори Повісті пошукали реваншу в інших оповіданнях, – тим більше, що знайдений ними трактат Ігоря з Візантією навів їх на гадку, що перед тим трактатом мусив бути інший похід, котрим Ігор відбив свою неудачу й примусив греків до нової умови. До оповідання про такий новий похід автор використав народний переказ; не знати тільки, чи сей переказ ходив і в народі з іменем Ігоря, і був покрученим відгомоном нещасливого походу 941 р. (як похід Святослава в народній пам’яті здобув зовсім небувале, щасливе закінчення), чи був анонімний.

На підставі його оповідається в Повісті, що Ігор, аби помститися за неудачу, з новими силами, з печенізькими ватагами пішов на Візантію 944 р. Імператор, настрашившися, вислав до нього послів з дарунками, обіцяючи більшу контрибуцію, ніж яку взяв Олег. Посли перестріли Ігоря в поході коло Дунаю – Ігор став радитися з дружиною, і дружина пристала на візантійські умови: „что хощем боле того, не бившися имати злато, и сребро, и паволоки? Єда кто вѣсть, кто одолѣєть, мы ли, они ли? или с моремъ кто свѣтенъ?“ По такім розважнім міркуванні Ігор пристав на візантійську пропозицію й вислав печенігів на Болгар 27, а сам вернувся зі здобиччю додому. 28

Ся подробиця, що Ігор вертається, не дійшовши Царгороду, могла б вказувати, що тут маємо народний переказ про той самий похід 941 р. У всякім разі, ся історія з двома походами Ігоря дуже характеристична для історичної манери Повісті. Що походу 944 р. в дійсності не було, в тим не може бути непевності; численні джерела, що говорять про похід 941 р., не замовчали б мабуть руського реваншу, а головно – що сама умова 944 р. свідчить проти якої-небудь переваги руської сторони над грецькою.

Щасливий похід зате відбула Русь на Каспійське море; про нього оповідає сучасний вірменській історик Мойсей Каганкатаваці в своїй Історії Агван, і пізніший (XIII в.) арабський письменик ібн-ель-Атір; короткі звістки є у багатьох пізніших письменників, а славний персидський поет XII в. Нізамі, родом з околиці, де господарила Русь в той похід, обробив сей епізод поетично, в казочній обставі в своїй Александрії (Іскендер-наме): на русинів, що зруйнували околиці Бердаї й узяли в неволю її царицю Нушабе, виступає Олександр Македонський, аби покарати їх за се. Руський король Кінталь 29, з помічними військами буртасів, аланів і хозарів, йде назустріч; його армія виносить над 900 тисяч мужа, його вояки виїздять на бій на слонах, центр становить Русь, „розбійники подобні до вовків і львів“, немилосердні, вони не мають нічого людського, крім зверхнього вигляду. Війська виглядали так страшно, що й сам премудрий Платон, побачивши, втік би з перестраху. По семи нерішучих битвах Олександр бере гору, Кінталь з 10 тис. своїх попадає в неволю, але Олександр пускає його на волю, задержавши собі багату здобич – особливо дорогі шкіри.

При всій фантастичності свого оповідання, Нізамі дає в нім одначе й цікаву вказівку про дорогу, кудою прийшла Русь: вона йшла берегом до Дербента й не можучи пройти далі сим проходом, пустилася на кораблях морем: дуже правдоподібно, що пам’ятаючи хозарський підступ попереднього разу, руське військо пустилось на сей раз вже суходолом і по дорозі потягло з собою деякі кавказькі народи (аланів, згаданих у Нізамі, лезгинів, про яких говорить Бар-Жид). Кораблями вона прийшла на устя Кури й поплила рікою в середину краю, що звався Албанією в античній географії (у Птолемея), у вірмен Агованією, а у арабів Арраном (тепер Карабаг); столицею його була Бердау, на однім з полудневних притоків Кури (Тертері), недалеко від його устя в Куру. Се було велике й багате місто: ібн Хаукаль, звідавши Бердау чотири роки по руськім погромі, каже, що не вважаючи на руське спустошення, се місто мало ще й тоді багато торгів, караван-сараїв і публічних лазень; тепер від нього лишилися тільки останки глиняних стін і цвинтарі, а серед них сільце Берда чи Берде 30.

В середині X в. Арран належав до каліфата, що тоді був в повнім розстрою, й се могло власне привабити Русь до нападу. Русь пішла на Бердау, розбила мусульманську залогу й опанувала місто; людей вона помилувала й поводилася з ними добре; коли піднялося повстання в місті, то Русь спочатку гамувала його, а далі, коли люди не слухали, звеліла їм протягом трьох днів вийти з міста, і тих, що не виконали сього, забрала в неволю; при тім багато народу було побито й майно заграблено. З Бердаї руське військо робило напади на сусідні місцевості. Але воно поносило сильні страти від дизентерії, що розширилася в нім, бо русини забагато їли полудневих овочів. Тим часом намісник сусіднього Азербайджану став збирати сили на визволення Бердаї; перша битва, де він виступив на чолі 30 тис. люда, була програна, але в новій битві, завдяки зробленій ним засідці, йому удалося побити багато Руси й обложити її в бердайськім замку. Та усобиці в землях каліфату примусили його залишити облогу Бердаї. Але пошість тим часом ще сильніше нищила руське військо і воно нарешті постановило само кинути Бердау, пробувши в ній шість місяців. Забравши на себе щоліпше, Русь вийшла на берег Кури і з багатою здобиччю поплила назад: задержувати її, або доганяти ніхто не відважився 31.

Похід сей ібн-ель-Атір уміщує під 332 р. геджри (вересень 943 – серпень 944); одначе, судячи з подробиць самого оповідання виходило б, що Русь пішла назад, не скорше аж десь при кінці 945 р.; правдоподібно, похід тривав більше року, й у самій Бердаї Русь пробула далеко довше, як півроку 32.

Дивним мусить здаватися, що сей казковий похід, як і пізніший похід Святослава на схід, якби судити з Повісті, не полишив слідів в народній традиції, тим часом, як візантійські походи були в ній так багато заступлені. Правда, традиція візантійських походів піддержувалась пізнішими походами й зносинами, тим часом, як Схід, загорожений турецькими ордами від другої половини X в., вийшов скоро з круга народної традиції; але можливо, що автори літописи по-просту занедбали сю сторону традиції – Схід не цікавив їх та й не мали вони тут опертя в літературних і дипломатичних пам’ятках, що звертали увагу на народні перекази про походи на Візантію 33. Я вище вказував можливі сліди пам’яті про східні походи в народній поезії: на поетичну традицію про походи на „Індійське царство“ могли зложитися перекази про ріжні походи на Схід, не самого тільки Олега.

На тім кінчаться наші відомості про політичні події на Руси з часів Ігоря. Умова 944 р. кидає світло на внутрішній склад держави. Бачимо, яка то велика вже й складна була політична система: яких з двадцять „світлих і великих князів“, що сиділи по ріжних волостях і землях, признавали зверхність „великого, князя руського“, не рахуючи земель, що правилися тубільними князями, з обов’язком дані, і земель союзних. Малий син Ігорів – Святослав княжив (номінально, розуміється), в Новгороді; не знати, де сиділи племінники Ігоря – Ігор і Якун. Жінка – Ольга мала своїм уділом Вишгород. Інші тодішні князі не належали до династії Ігоря, або деякі хіба в далекій лінії були посвоячені з нею; багато з них мають виразні норманські імена, очевидно – се були намісники київського князя, як пізніший герой Еймундової саґи; декотрі (як Предслав) мають імена слов’янські – сі могли бути дружинниками або тубільними князями, такими, що ввійшли в систему руського державного устрою, стали її членами.

В Повісті Ігор, встромлений між двома героїчними князями – Олегом і Святославом, змальований, по контрасту, невиразно й неприхильно: він не має тої войовничої вдачі, не має воєнного щастя, він користолюбний – велика вада на погляд дружини. Завдяки тому і в новішій історіографії здавна зложилася характеристика Ігоря як нездалого й не симпатичного князя. Характеристика ся одначе належить в цілості до сфери белетристики; на характеристику народних легенд не можемо покластись, а те місце, яке Ігор займає в еволюційнім процесі Руської держави, промовляє рішучо проти сеї характеристики. Се мусила бути енергічна й здібна людина, коли не дала розвалитися державній будові, такій скомплікованій і хисткій. Скорше можна прийняти сю коротку характеристику старшої версії Повісті: „и возрастшю же єму Игорю, и бысть храборъ и мудръ“ 34.

Його одруження з Ольгою „от Плескова“ (може донькою псковського „світлого і великого князя“) коротко згадане в старшій версії („приведе себѣ жену отъ Плескова именемъ Ольгу, и бѣ мудра и смыслена“) описане в пізнішій легенді, звісній в кількох варіантах XVI в., і очевидно – в кождім разі старшій. Ігор на ловах у Псковщині захотів переїхати річку на якогось звіря і побачивши човен, казав себе перевезти. Перевозником в тім човні була Ольга – селянська дівчина; вона впала в око молодому князеві, й він „нѣкіє глаголы глумленіємъ претворяше къ ней“, але на свої „студная словеса“ дістав відповідну відправу, і вона так промовила йому до розуму, що він потім посватав собі сю дівчину за жінку 35. В ширшій версії Повісті, відповідно до її поправки, що Ігор був під опікою Олега, сей сватає йому жінку, але подробиць про сватання не подано ніяких. Одинокий син Ігоря Святослав родився по хронології Повісті 942 р., а 945, слідом по умові з греками, мав вмерти Ігор. Хоч обидві дати можуть бути тільки комбінаціями, і не конче докладними, але вони не багато розминаються з правдою.

Правдоподібно, Ігор в дійсності прожив трохи довше, особливо якщо сам ходив походом на Бердау. Відповідно до сеї дати й загального спізнення дат в літописи, про котре буду говорити на іншім місці 36, ми повинні продовжити Ігорове життя до 947-8 р. Але з слів Константина Порфірородного виходило б, що в 948-53 рр. Ігоря вже не було на світі: в 9 гл. трактату званого „Про управу держави“ він говорить про часи, як Святослав сидів у Києві, в часі минулім, значить Святослав тоді вже перейшов до Києва, а матеріали для сього трактату, по новішим розслідам, були зібрані в рр. 948-53 37.

Повість каже, що Святослав по смерті батька зістався малим, і було реґентство. На сю звістку можемо покладатись: се й сто літ пізніше в Києві мусили добре пам’ятати.

Реґентство Ольги

Олег і Ольга в традиції, деревська війна, легенди Повісті і сучасні відгомони, подорож до Царгороду – літописне оповідання, її охрещення, побут в Царгороді по візантійським звісткам, літописні спомини, посольство до Оттона, хронологічні дані, внутрішня діяльність

Управу земель, що стояли в безпосередній власті київського стола обняла по Ігорі його жінка Ольга. З її реґентства в традиції переховалося два факти: один – її війна з деревлянами, другий – її охрещення. Обидва факти густо приодяглися легендарним покровом і прикрасилися ріжними анекдотичними подробицями, що нагадують перекази про Олега і Володимира, особливо про Олега. Олег і Ольга – се легендарна пара премудрих і хитрих князів, котрі вміли постояти за себе і діпняти свого тою примітивною хитрістю, яку так цінить примітивна суспільність. Нема сумніву, що подібність імені помагала такому уподобленню сих двох фігур в народній традиції і давала притоку переносити ріжні перекази з Олега на Ольгу і навпаки, як ми то бачимо в пізніших книжних переробках літописних переказів в особливо різкій формі 38.

Поза тим одначе лежала глибша созвучність в обох типах київської традиції, і в розвої й обробленні їх вела її аналогічними дорогами. З-поза церковної закраски, яка налягла на образ Ольги в літописі завдяки сполученню церковної традиції з легендарною народною, виступає виразно стать хитрої княгині, змальована сею останньою – такою виступає Ольга в своїх переговорах і з темними лісовими недоріками деревлянами, і з всесвітніми хитрунами й крутіями царгородськими греками, і так її прославляє потім київська суспільна опінія в Володимировій легенді: „Ольга яже бѣ мудрѣйши всѣхъ человѣкъ“. Але вона жінка – не просто голова держави, і се порушує повну симетрію з Олегом. Як жінка Ольга завзято боронить своєї жіночої честі – спочатку дівочої (в пізнішій легенді про залицяння Ігоря), потім вдовиної честі (сватання Мала й грецького царя) – привабна і пожадана всіма, а заразом неприступна, що кождому вміє дати відповідну відправу: найвища похвала для неї як жінки.

Війна, що вела Ольга з деревлянами по їх повстанню на Ігоря, була правдоподібно першим визначним актом її реґентства. Вона була здатна і закінчилася значним обмеженням старої деревлянської автономії. Зникли старі „добрі“ князі, край сильно спустошено, нарід обтяжено ріжними контрибуціями, – ще й крім дани до київського князівського скарбу мала бути якась контрибуція на Ольгу саму, може як „годовщина“ за вбитого чоловіка („възложи на ня дань тяжку, и двѣ части идета Киеву, а третья Вышегороду, къ Ользѣ, бѣ бо Вышегородъ Ольжинъ городъ“) 39. Се була б фактична основа легендарного оповідання.

В його коротшій, старшій редакції повстання й потім війна з Ольгою представлені загально-деревлянською справою: вона воює з деревлянами взагалі й приводить до покори Деревську землю. Ширша редакція оповідає крім того про спеціальне завзяття Ольги на Іскоростень і пояснює його тим, що тутешні люди вбили її чоловіка. Тому по приборканню Деревської землі („вси ваши городы передашася мнѣ, и ялися по дань“, каже Ольга іскоростянам), Ольга хотіла особливо помститися на іскоростянах; через те не прийняла їх покори, а спалила місто: „старѣйшины же городу ижьже, а прочая люди овѣхь изби, а другия работѣ преда мужемъ своимъ, а прокъ остави платити дань“.

В народній традиції ся війна Ольги з деревлянами прикрашена була ріжними легендарними подробицями. Такою прикрасою передовсім треба уважати сватання до Ольги деревського князя Мала: убивши Ігоря, деревляни постановляють одружити свого князя з Ольгою, щоб узяти в свої руки нового князя Святослава, – „и сотворимъ ему якоже хощємъ“ 40. Сама по собі ся подробиця дуже неймовірна, введена більше для комізму. Ольга не вирікаючися віддаватися, побиває деревських послів одних по других; штучні способи підступного побивання сих послів знову виразно зраджують легенду.

За першим разом, Ольга намовляє деревлянських послів жадати від киян, щоб несли їх до Ольги на аудієнцію в човнах, в яких вони приїхали, і їх несуть в тих човнах і вкидають в глибоку яму та засипають живими 41.

За другим разом, Ольга каже їм іти до лазні перед аудієнціею, і там їх палять разом з лазнею. Потім урядивши ніби перед весіллям тризну на могилі свого чоловіка під Іскороснем, Ольга побиває деревлянську старшину, коли та упилася на тризні.

На останку вона йде походом на Деревлянську землю, воює її, а не мігши здобути силою Іскоростень, знову уживає підступу 42 каже, що обмежиться данею по три голуби і по три горобці від хати, аби лише покорилися, а коли урадовані іскоростяни сповнюють се, вона запалює Іскорость, пустивши на місто тих голубів та горобців з прив’язаним до них запаленим трутом – мотив дуже старий і розширений, почавши від Самсона, що попалив подібним способом поля філістимлян, і до переказу, що татари здобули Київ „голубами“ (у Даліміля). 43.

Деякі епізоди сеї деревлянської війни могли бути перенесені на Ольгу з циклу полянсько-деревлянських війн, що мусили зіставити багаті сліди в народній традиції з віків пограничних суперечок, а представляли деревлян дурними людьми, обдурюваними полянами. 44.

За всім тим цікава та загальна характеристика, яку надає ся традиція Ользі – фігура суворої героїні, нелюдської, підступної местниці за свого чоловіка, притемнена потім в книжній традиції образом „начальниці руських синів“ в християнстві, релігії любові й пробачення, що так мало відповідає тому легендарному характерові.

Інша серія фактів з життя Ольги, оброблена легендою – се її подорож до Царгороду і охрещення. Про розширення християнства на Руси буду говорити на іншім місці, а тут обмежуся на самім факті охрещення Ольги і зв’язаних з ним легендах. В літописи він також густо приодягнений легендою: коли Ольга приїхала до Царгороду, „цар“ покликав її до себе і тут „видѣвъ ю добру сущю лицемъ и смысленну велми“, залицявся до неї й хотів оженитись; але Ольга обдурила його: сказала, що вона „погана“ – значить цар не може з нею звінчатися, а коли хоче, щоб вона вихрестилася, то нехай сам буде її хрещеним батьком, інакше вона не вихреститься. Цар послухав і „охрестив її“, але тепер, бувши кумом, не міг уже з нею женитись. „И рече цар: переклюкала (перехитрила) мя Олга!“, і мусив її пустити до дому. Попробував за те поживитися від неї принаймні чимсь іншим: в заміну дарів, які дав їй, як своїй хрещениці, взяв з неї обіцянку, що пришле йому багато челяді, воску і шкір, і військо в поміч. Прислав до неї послів до Києва, як вона вернулася, і нагадав їй сю обіцянку – „много одарихъ тя, ты бо рекла ми єси тако: яко аще возвращуся в Русь, многи дары пришлю ти – челядь и воскъ, и скору, и вои в помощь.“ Але й тут викрутилась Ольга – сказала послові: „скажи ти цареви: прийди та постій у мене на Почайні (пристані київській), скільки стояла я у тебе в Суді (пристані царгородській) – тоді тобі дам“ 45.

В сім літописнім оповіданні про побут Ольги в Царгороді й охрещення там пробували знайти ріжні спомини про реальні факти, але се діло пусте: пред нами очевидно чиста легенда, якій не поможуть ніякі коментарі, ніякі поправки: мудра княгиня зручно дурить хитрих греків, як обдурила темних деревлян. Сватання грецького царя – просто легендарна паралеля до сватання деревського князя; нема чого й говорити, що в дійсності се не могло мати місця: тодішній імператор Константин Порфірородний 46, звісний літерат і книголюбець, мав тоді живу жінку і був у таких шановних літах, що певно не думав з нею розводитися задля варварської „архонтісси“.

Тріумф мудрої княгині над греками се паралеля до тріумфу Олегового; з другого боку, подробиця легенди, як Ольга хитрощами намовляє царя, щоб її охрестив, впадає в тон Володимирової легенди – як той здобуває собі у греків охрещення оружною рукою. В тім дусі в пізніших переробках літописних оповідань стрічаємо дальшу комбінацію сих мотивів – оружний похід Ольги на Царград (з подробицями Олегового), котрим вона приводить до перестраху греків (палить Царгород за поміччю горобців) і в кінці хреститься 47.

Тим часом, як в Повісті подорож Ольги до Царгороду так тісно зв’язано з її охрещенням, – сучасні візантійські двірські, зібрані з ініціативи того ж Константина Порфірородного і звісні під назвою De cerimoniis aulae Byzautinae 48, докладно оповідаючи про всякі церемонії, з якими приймали Ольгу в Царгороді, нічого не згадують про її охрещення. З другого боку, звістка Повісті не стоїть і одинокою: сучасні й пізніші німецькі аннали, візантійський хроніст Скіліца, XI віку, і руські похвали Володимиру й Ользі кажуть теж, що Ольга охрестилася в Царгороді 49.

Згідність ся може зробити вражіння. Але як подумати, як легко могло зв’язатися з подорожжю Ольги до Царгороду її охрещення у всіх тих джерелах, далеких то місцем, то часом свого написання, то мовчання двірських протоколів про ті церемонії, які були б, певно, зв’язані з такою визначною подією, як охрещення руської княгині, – стає фактом більше важним, ніж всі ті численні звістки. Правдоподібно, Ольга охрестилася в Києві, і без особливого розголосу, так що сей факт не лишив особливої пам’яті на місці і був оцінений тільки ретроспективно, по схрещенню Руси за Володимира. Се охрещення її мусимо класти десь коло часу подорожі до Царгороду, але скорше по ній, як перед нею, бо візантійські протоколи нічим ще не натякають, що Ольга була християнка (між її двором був вправді священник, аке се щонайбільше може тільки показувати, що вона інтересувалась тоді християнством, а міг він служити попросту й товмачем). Не сталось се мабуть і пізніше, як 958 р., бо приймаючи її послів 959 р., в Німеччині знали вже, що Ольга охрещена. 50.

Хоч би подорож Ольги до Царгороду дійсно стояла в певнім внутрішнім зв’язку з її заміром охреститись, то на зверх мала характер дипломатичної візити, і була такою по всій очевидності 51. Між двором її згадуються посли (‘αποκδισιάδιοι) руських князів і купці (зовсім подібно, як при посольстві Ігоря 944 р.); очевидно, Ольга мала метою якісь переговори з Візантійським двором. Часу приїзду до Царгороду в записах не вказано; перша аудієнція відбулася 9 вересня 957 р. 52.

З Ольгою був її племінник, на жаль, не названий на ім’я, кілька своячок – руських княгинь і бояринь, і взагалі значний двір: протокол називає крім племінника і згаданого священика Григорія (що дістав подарунки, менші від товмачів, отже не грав особливої ролі) ще 12 близьких до княгині жінок, 18 осіб з двірського жіноцтва, 20 (на іншім місці 22) послів, 42 купців і 12 товмачів, очевидно – крім нижчої служби. Приймано Ольгу на дворі в подібній обстанові, як перед тим посла від володарів сирійських – гамданідів. Але як особа висока і шановна, вона була увільнена від ріжних поклонів і чолобить, які мусили робити перед лицем імператора посли.

Перша аудієнція відбулася в великій силі Маґнаври, призначеній на прийняття визначніших „іґемонів“. Се була пишна зала з ріжними чудами візантійської розкоші і премудрості, призначеними на те, щоб приголомшити приїжджих варварів величністю Грецької держави і грецької культури. Золотий трон, на котрім засідав імператор, мало того що був розкішно прикрашений всякими оздобами, мав ще хитрий механізм, що міг підносити в повітря сей трон, вправляти в рух фігури левів, що були розміщені в ріжних місцях, і давати їм голос, так що леви „страшенно ричали“, птахи гармонійно співали, і подібні механізми були прироблені також до інших оздоб, що прикрашали сю залу 53.

В сю залу була введена начальниками церемоній Ольга з найзначнішими жінками свого двору – йшла сама напереді, за нею по рангу йшли її дами, потім посли і купці. Коли вона стала на призначенім місці, царський логотет (міністр заграничих справ) обмінявся з нею „звичайними“ запитаннями – етикетальними питаннями про дорогу, здоров’я, та всякими компліментами. Потім звичайно наступала продукція тих всяких чуд палати – звірі рухалися і ричали, птахи співали, органи грали; далі цісареві підносилися дари, привезені чужинцями і на тім аудієнція кінчилася, і чужинці виходили знову при реві левів і музиці органів. Ольга, вийшовши з цісарської аудієнції, перепочила в залі трофеїв і потім введена була до залі Юстиніана, де чекала її на троні цариця з невісткою, окружена своїм двором. Тут іменем цариці препозіт знову розмінявся з Ольгою подібними ж етикетальними питаннями, і по сім вона з двором своїм знову вийшла до залі трофеїв, де могла сісти (на аудієнції мусила стояти).

Потім була введена до залі кенурґія, де могла спочити, а потім була покликана на приватну аудієнцію до цісаря, що прийняв її в покоях цариці разом з царицею і дітьми, саму, без її двору. Ользі тут сказано сісти і оповісти цареві, що мала йому сказати. По сім правдивім послуханні був парадний обід, Ольга з княгинями і дамами своїми обідала в залі Юстиніана у цариці, а мужчини – свояки Ольги, посли і купці у імператора в золотій палаті. Ольга вийшовши уклонилася цариці, що з невісткою засіла на троні; потім введені були інші княгині й дами Ольги – вони поклонилися до землі. Ольга обідала за осібним столом з найвищими двірськими дамами, „зостами“: їх було дві, одна при самій імператриці, друга при її невістці. За обідом співці з двох значніших візантійських церков – св. Апостолів і св. Софії співали співи на честь царської фамілії, показувано якісь сценічні представлення і штуки скоморохів.

Після обіду Ольга була запрошена на десерт до тіснішої родини цісарської, до їдальної палати: сюди принесено малий золотий стіл і до нього засіли обидва царі: Константин і його соправитель Роман, невістка і діти царські, і з ними Ольга. Притім княгині візантійським звичаєм піднесено гроші: 500 драхм на золотим емальованім тарілі (драхма варта близько франк), і її люди також дістали: племінник 30, інші свояки і своячки по 20, посли і купці по 12, ріжна служба по 3 до 8 драхм. Подібно і сирійським послам пред тим дано кождому по 500 драхм. Значення сеї практики не ясне: як на дарунки виглядають сі суми замалі, тому висловлено здогад, що се прожиточні гроші, дієти, які візантійське правительство було обов’язане виплачувати – „слебноє“ умов 907 і 944 р.

Потім 18 жовтня був знову парадний обід правдоподібно – прощальний. Імператор знов обідав з мужчинами-русинами в золотій палаті, а цариця з дітьми й невісткою обідали з Ольгою й її дамами в „пентекувуклїї“, великій залі при церкві св. Павла, і знову роздано гроші, тільки в менших сумах: Ользі 200 драхм, племіннику 20 і т.п. 54

Про від’їзд Ольги, як і про приїзд не сказано нічого. Як пам’ятку її побуту пізніше довго ще показували у св. Софії прочанам руським золотий, перлами прикрашений таріль, з різьбленим образком Христа, подарований до тої церкви Ольгою 55.

З двірських записок виходить, що Ольгу приймано досить чесно, як на двірську етикету і пізніший Скіліца переказує правдиву пам’ять сього факту, згадуючи, що вона була „пошанована гідно“. Але можливо, що реґентка Руської держави, вдова славного Ігоря, сподівалась собі на Візантійськім дворі ліпшої честі, ніж яка була показана сирійському послові. Записане в літописі оповідання, як Ольга казала візантійським послам, щоб імператор стільки постояв у неї в Почайні, скільки вона настоялася в Суді, чекаючи прийняття, може бути слідом таких переказів; тільки в літописі сі перекази взагалі покриті подробицями Ольжиного хрещення, зачерпненими з якогось церковного джерела. Друга ще інтересніша подробиця в сім оповіданні – се згадка про обіцяну Ольгою військову поміч; я нав’язую се до вище висловленої гадки, що подорож Ольги до Царгороду мала політичний, дипломатичний характер, а не робилася для охрещення.

В німецьких анналах згадується, що 959 р. прибули до імператора (властиво – римського короля) Оттона І посли від „королеви Руси Олени“ (Helenae reginae Rugorum). Сі посли мали просити для руського народу єпископа й священників, але потім виявилося, ще се все було непорозуміння: руські посли ficte ut post claruit venientes, і висланий на Русь єпископ вернувся ні з чим. 56 57.

Сю загадкову місію пробувано об’яснити ріжними способами. Одні здогадувались, що ті ніби посли Ольги були прості обманці; за сим толкуванням промовляв би буквальний зміст звістки, тільки таке обманське посольство не легко собі уявити. Поважніше об’яснення, – що Ольга дійсно просила прислати єпископа на Русь; вказують для аналогії на болгарського князя Бориса, що не діставши ієрархії для своєї землі від Константинопольського патріархату звернувся по неї до папи, але потім, діставши єпископа від патріарха, відіслав латинського єпископа. Та в такім разі треба наперед відповісти на питання: чи Ольга, охрестившись сама, забиралася до якогось ширення християнства на Руси і організації християнської церкви?

На се питання можемо дати тільки негативну відповідь: судячи по всьому, охрещення Ольги було її особистою справою; наші джерела не дають підстави думати про якісь заходи її, подібні до пізніших Володимирових. Літопись каже тільки, що вона пробувала навернути до християнства свого сина Святослава, та що сама жила по-християнськи і не позволила ховати себе по поганському обряду: „бѣ бо имущи презвутера и тъ похорони блажену Ольгу“ 58. На якогось єпископа, організацію єрархії нема найменшого натяку, і певно їх і не було. Правда, стара „Похвала“ каже, що Ольга, приїхавши з Царгороду, „требища бѣсовськая съкруши“, але коли се й не простий lapsus linguae, під впливом оповідання про Володимира, подібно як і проложна згадка про „сокрушеннє кумирів“ (Похвала ся взагалі написана дуже риторично й фразисто, без фактів), – то й тут хіба треба розуміти якісь домові, приватні „требища“, бо сама „Похвала“ нічого не може сказати про якісь заслуги Ольги для християнства поза її приватним життям.

Тим самим стає неправдоподібним, аби Ольга просила у Оттона латинського єпископа, бо з того мусило б вийти, що вона заходилася коло організації християнської церкви на ширшу міру. Найбільш правдоподібним мусимо вважати об’яснення, що Ольга посилала посольство до Оттона в політичних справах, але Оттон схотів використати сю нагоду для місіонерства, чи з власної ініціативи, чи тому що посли на власну руку щось таке сказали, що могло заохотити його до такого місіонерства. Не треба забувати, що Оттон взагалі з запалом заходився коло навертання на християнство слов’ян: християнство служило його політичним цілям.

Дальша історія того непорозуміння була така:

На другий рік висвячено на єпископа для Руси монаха Лібуція й поручено йому їхати туди, але він умер, ніж вибрався в сю дорогу, і на його місце посвячено і вислано вже 961 р. Адальберта, пізнішого маґдебурського архієпископа; як прикрою уважали сю місію, видно з того, що визначення на неї Адальберта об’ясняли інтригами проти нього. На другий рік Адальберт вернувся назад, „не змігши нічого зробити“ на Руси. Очевидно, непорозуміння виявилось зараз же, і Адальберт не знайшов ніякого спочуття для свого місіонерства. Посольство Ольги для Оттона тим часом зістається першим відомим нам фактом дипломатичних зносин Руси з Німецьким цісарством.

З звістки про посольство Ольги до Оттона виходить, що ще 958 р. була вона реґенткою. З сим згоджується й оповідання Повісті, що по своїм схрещенні Ольга даремно намовляла на християнство Святослава, той не слухав і гнівався, але Ольга, не вважаючи на те, любила його і молилась Богу за нього і за нарід, „кормячи сина своєго до мужества его и до възраста єго“, а се „мужество“ Святослава аж згодом наступило. Відповідно до сього, а також і з огляду на те, що для приготування до грандіозного походу чи походів на схід в 966-7 р. Святослав мусив мати килька років часу, ми повинні класти кінець Ольжиного реґенства й початок правління Святослава на початок 960-х рр.

Про внутрішню діяльність Ольги літопись виїмково упустила кілька слів в зв’язку з її розпорядженнями і ріжними слідами діяльності в приборканій Деревлянській землі: по Деревлянській землі єсть її становища і ловища, і по інших сторонах; по р. Мсті вона уставила „погости“ – центральні адміністративні місця для громад, і розложила дань „по всій землі“: від неї зісталися погости, ловища і „знамения“- ловецькі знаки, і ріжні сліди діяльності, напр. в Пскові є її санки, на Десні є село її імені – Ольжичі, на Дніпрі „перевісища“ (ловецькі місця) й села 59.

Існування таких слідів Ольжиної діяльності в Новгородських краях дав привід літописцеві викомбінувати її подорож на північ, „к Новгорода“, в сих адміністраційних справах. 60 61 62 63.

А старе проложне житіє Ольги в зв’язку з сим характеризує її діяльність взагалі, що вона „обиходяще всю Руськую землю, дани и уроки льгькы уставляющи“ 64. В сім прив’язанні до Ольги ріжних слідів княжої діяльності по ріжних сторонах безсумнівно відбилася пам’ять про неї як про визначну правительку, хоч декотрі з тих традицій і назв могли йти не конче від Ольги, а від Олегів.

Державну систему руську Ольга без сумніву держала сильною і зручною рукою. Ся система не ослабла і не розвалилась в часі між Ігорем і Святославом, коли сей останній, як тільки до нього управа перейшла фактично, міг забратися до далеких походів, що вимагали таких сил і правильності в державній машині. Він не потребував гаяти часу на „примучування“ непослушних племен, що користали з перемін на київськім столі, з ослаблення державної власті, аби вимкнутися з київського ретязя – з рук матері прийняв він державу в повній силі й порядку. Княгиня, що лишила таку вікову пам’ять своєю помстою за смерть чоловіка, видко, вміла його заступити.

Характеристика Святослава

Святослав у традиції, східні походи, війни з в’ятичами, погром Хозарії, війна на Подонні, „Уривки Газе“, упадок Хозарії, русько-печенізькі відносини

Не вважаючи на недовге своє правління (яких-небудь десять літ фактичного правління, або й менше), Святослав належить до найбільш виразних і характеристичних фігур між давніми руськими князями. Се, щоб так сказати, maximum дружинності між київськими князями. Роля князя – правителя, голови держави зовсім сходить на другий план перед войовничим ватажком. Се чистий запорожець на київськім столі, і він прегарно схарактеризований з сього боку в класичнім тексті нашої літописи:

„Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати багато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і багато воював. Не возив за собою возів, ні казана, не варив м’яса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстилав на спання конячу опону, а в голові сідло, і такі ж були й його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: „іду на вас!“

З сею артистичною в своїй лапідарній короткості характеристикою, зачерпненою з народної традиції й консеквентно переведеною в дальшім оповіданні літописи, згоджується вповні й те, що оповідає пpo Святополка історик його війни з греками Лев Диякон: на з’їзді з імператором Святослав імпонує грекам незвичайною простотою свого убрання й поводження, а от як каже у нього Святослав в останній біді, в своїй нещасливій війні з Цимісхієм:

„Пропала слава, яка йшла за руським військом, що нетрудно воно підбивало сусідні народи та тримало в неволі цілі краї, не проливаючи й крові – пропала, коли тепер так соромно поступимось ромеям. Від предків одідичили ми мужність; пригадаймо ж, якою необорною до сих часів була руська сила, й міцно биймось за своє спасіння. То не наш звичай – втікачами йти до дому, але жити побідивши, або славно вмерти, доказавши діла, як слід сміливим мужам“ 65.

До сих слів сама напрошується в порівняння славна промова Святослава в літописі, коли його підступом обступили з переважними силами греки:

„вже нам нема де подітись, волею чи неволею мусимо стати до бою, тож не осоромимо Руської землі, а поляжемо тут кістьми: однаково мертвому нема сорому, а як втечемо, то тоді сором. Не побіжим же, але станьмо міцно, і я піду вперед вас, а як поляже моя голова, тоді самі за себе промишляйте“ 66.

В характеристиці сього князя, як бачимо, народна традиція зісталася вірна фактам. Інша річ, чи за тими зверхніми фактами, підхопленими нею, не лежали якісь ширші і серйозніші політичні плани; літописна промова Святослава, де він мотивує своє завзяття до болгарських планів („хощю жити в Переяславці на Дунаї, яко то єсть среда землі моєй, то ту вся благая сходятся“) принаймні показує, що гадки Святослава йшли дальше від чисто воєнних, руїнних утіх. Може б при більшим запасі фактичного матеріалу сі політичні плани виступили перед нами виразніше. Але фактів характеристичних для Святославової політики маємо дуже мало, а літописна традиція стала на становищі київських політиків, які осудили сі широкі ширяння князя, що занедбував за ними ближчі київські інтереси -. „ты, княже, чужей земли ищешь и блюдишь, а своя ся лишив“, – і з сього становища обробила літопись його історію 67.

З усеї діяльності Святослава ми знаємо тільки дві групи походів: східні війни і грецько-болгарську кампанію; ними майже вичерпується його політична діяльність.

Останнім ділом Ігоря був похід на схід – на схід же звертає свою увагу й син його. На жаль, про сю сторону його діяльності, дуже важну своїми наслідками в історії Східної Європи, знаємо незвичайно мало.

Повість каже, що Святослав ходив походом на Оку і на Волгу; по дорозі він надибав в’ятичів і довідавшися, що вони дають дань хозарам, пішов на хозарів, побідив їх кагана в битві, взяв Білу Вежу (Саркел), побідив ясів і касогів і після того новим походом підбив (побѣди) в’ятичів та примусив їх давати дань. Оповідання се механічно розбито роками на кілька ніби осібних походів. Приглянувшися ближче, бачимо, що крім того воно скомбіновано принаймні з двох осібних оповідань 68.

Перше оповідання, в епічнім стилі, продовжуючи характеристику Святослава, розповідало, як він пішов на хазарів, пославши своїм звичаєм наперед оповістку про сей похід. Почувши Святославову оповістку, хозари вийшли против нього з князем своїм каганом і зіступилися битись; сталася битва і подолав хозарів Святослав, і взяв город Білу Вежу; і ясів побідив і касогів, і вернувся до Києва 69. І по сім наступало оповідання про Святославів похід на болгарів.

Потім до оповідання про похід на хозарів прилучено похід на Волгу: „Святослав надибав в’ятичів, і спитав їх:,Кому даєте дань“, вони сказали:,Козарам по шелягу від рала даємо“ (тут пропала відповідь Святослава, в стилю Олегових наказів радимичам та сіверянам: не давайте хозарам, но мне давайте), і побідив в’ятичів Святослав і наложив на них дань“.

Почнемо від сеї звістки. Вище я сказав, що в’ятичі правдоподібно вже з кінцем IX в. стояли в сфері політичного впливу Києва, але при тім зіставались далі в ближчий залежності від хозарів 70. В Повісті Святослав не вибирається спеціальним походом на в’ятичів, „в’ятицьке питання“ виникає у нього під час походу на Оку і Волгу; підбивши хозарів – зверхників, Святослав приводить і в’ятичів до тіснішої залежності від Києва. Се все зовсім можливе; походи Святослава на середню Волгу натурально потягнули за собою тісніше прилучення до держави тамошніх земель, не тільки самих в’ятичів: зміцнення руської зверхності в фінських землях Оки й середньої Волги, де з’являється кілька княжих волостей за Володимира, мусимо положити теж на часи Святослава, як результат сих його походів. Але чи обмежалися сим ті походи на Волгу?

Звістки сучасного арабського географа (писав в 970-х рр.) ібн-Хаукаля доповнюють нашу літопись. З них довідуємося, що Русь знищила тоді Болгар і спустошила Буртаси – часто згадуваний в звістках про арабську торгівлю край на середній Волзі (Мордва як думають). „Тепер не зісталося й сліду ані від Булгара, ані від Буртаса, ані від Хозара“, каже Хаукаль, „бо Русь знищила всіх їх, забрала від їх всі ті краї й загорнула собі; а ті, що спаслися з їх рук, розтеклися по близьких місцях, бажаючи зістатися поблизу своїх країв та сподіваючися прийти до згоди з Руссю та піддатися їй“ 71.

Сей удар для Болгара одначе не був таким фатальним, як представляв ібн-Хаукаль: волзька Болгарія скоро знову приходить до сили: вже Володимир знову ходив на її походом, а Болгар, як багате торговельне місто існував до XV в., передавши потім своє значення сусідній Казані.

Далеко тяжчим, майже смертельним ударом був натомість похід Святослава для Хозарської держави, що слабла й хилилася до упадку вже протягом двох століть. Літопись каже, що Святослав взяв Білу Вежу – Саркел 72, важну кріпость на шиї між Волгою й Доном, що тоді ще, видно, була в руках хозарів, хоч залюднювала її також і слов’янська людність. Хаукаль оповідає, що Русь пограбувала тоді Ітиль і Семендер, багате хозарське місто на берегу Каспійського моря. Разом з тим ціла Хозарська держава від краю до краю була зовсім спустошена. Люди з Ітиля розбіглися по Каспійському побережжі. Чи була ся руїна така безповоротна, можна сумніватися; маємо згадку (в науковій літературі, правда, досі помітувану) про війну з хозарами Володимира. Але в кождім разі існуванню колись сильної Хозарської держави задано удар фатальним, і потім протягом XI в. вона стратила всяке значення. Автор Повісті, пригадуючи, як хозари колись брали дань з полян і мали напророкувати собі, що поляни їх переможуть, додає, що се й збулося тепер: „володѣють бо Козары русьтии князи и до днешняго дня“ 73. Останки хозарів на нижній Волзі, під іменем саксинів, не грали вже ніякої важнішої ролі. Якусь значнішу колонію хозарів літопись згадує в XI в. також у Тмуторокані 74.

В зв’язку з сим погромом Хозарської держави стояла війна Святослава з кавказькими народами – ясами (себто осетинами, останками аланів) й касогами (черкесами – по-осетинськи черкеси і тепер звуться Кäсäг). Дуже правдоподібно, що тут йде мова про касогів нижньої Кубані, а про яські оселі здогадуються, що вони в степах тоді далеко висувались на північ, аж у Подоння 75. Таким способом ся війна стояла б в тіснім зв’язку з хозарською війною на Подонні і з інтересами Тмутороканської волості; пізніше таку боротьбу з кавказькими сусідами вів далі тмутороканський князь Мстислав.

По хронології літописи сі походи відбуваються в 964-6 р. Зовсім правдоподібно, що війна на таким великім просторі і такі сильні побіди не були осягнені одним походом, а забрали кілька років. Тільки хронологія літописи тут спізнюється, як і в інших фактах. Хаукаль каже, що спустошення Булгара, Буртаса і Хазара сталося 358 р. геджри, себто 968-9 р., перед походом Руси на Візантію. Тут очевидно мова про перший похід Святослава на Болгарію, що стався 968 р., як я рахую, – бо в перерві між болгарськими походами Святослав певно не пустився б у далекий похід на схід. Уважаючи знов, що Хаукаль, пишучи кілька років пізніше, не міг зробити дуже значної помилки, найбільш правдоподібним буде положити сі війни десь в р. 965-7, а може займали вони і початок 968 р. 76 77 78 79 80 81

Щодо мотивів сих походів, то на один показує сама літопись – зміцнення Руської держави на сході, скріплення залежності від Києва земель на Оці і Волзі й Азовськім побережжі. Далі можна вказати на другий мотив: хозари стояли на перешкоді походам на Каспійське побережжя; в 913 р. хозари і „буртаси“ знищили руський похід, і в 944 р., як ми бачили, Русь ходила вже не Волгою, а суходолом, обминаючи хозарів по їх підступі. Знищення Хозарської держави відкривало вільний шлях на схід для руських походів. Правдоподібно, як би не влізла нагло болгарська справа в плани Святослава, ми слідом почули б про руський похід на полудневе Каспійське побережжя.

Але головним і безпосереднім мотивом зіставалась мабуть все-таки багата здобич в торговельних містах болгарських, буртаських, хозарських.

Розуміється, зруйнування сих міст, як і походи на Каспійське побережжя, своїми дальшими наслідками були дуже шкідні для руської торгівлі. Вони не зісталися без впливу на упадок торгівлі Руси зі Сходом, що дає себе знати з кінцем X і в XI в. (між іншим – і на монетних скарбах), хоч тут вплинули й інші причини – упадок торгівлі в закаспійськім Ховаресмі, непорядки в каліфаті, рух турецьких орд на захід, в чорноморські степи.

З огляду на сей турецький похід особливо шкідним був упадок Хозарії, що становила протягом кількох віків забороло Європи против турецьких орд; зносячи се забороло, Русь робила собі дуже злу прислугу. Щоправда, се забороло останніми часами само стало дуже слабе й мало що значило; воно не задержало печенігів і ледве чи довго могло б задержати дальші орди – торків і половців. Торки слідом присуваються до українських земель (бачимо їх в поході Володимира на болгарів).

Супроти сього турецького руху в чорноморські степи зовсім малозначні були успіхи Руси в азовських і кавказьких краях, бо сі руські волості з часом все більше ставали островами, відрізаними від решти Руської держави турецьким потоком, а сей ширшав і зміцнявся рік за роком, забираючи все більші території у осілої слов’янської людності та придавлюючи головні артерії руської торгівлі з полуднем і сходом. З оповідання Константина Порфірородного бачимо, яка тяжка стала торговельна комунікація під печенізькою грозою вже в 1-ій пол. X в.: нижнім Дніпром і чорноморським берегом приходилося йти не інакше, як під воєнною охороною, „оборонною рукою“. Очевидно, те саме було і з східними дорогами.

На сю сторону чи київські князі, чи літопись, чи обоє разом, вдається замало уважали. Літопись оповідає, що під час походу Святослава в Болгарію печеніги ледве не взяли Києва і обложили його „в силѣ тяжцѣ“ (великим військом), так що в місті „изнемогаху людье гладомъ и водою“, а війську з Задніпрянщини хоч і удалося пройти в місто, але печеніги тримали Київ і далі в тісній блокаді (й не бѣяше лзѣ коня напоити: на Лыбеди Печенѣга), так що прийшлося викликати Святослава з Болгарії. І що ж? По словам літописи Святослав обмежився тільки тим, що „събра воя и прогна Печенѣги в поле“ – себто в чорноморські степи, від київських границь.

Се характеристично; очевидно, в XI в. нічого не пам’ятали про якусь енергічну боротьбу з печенігами Святослава або Ігоря (про боротьбу котрого згадано тільки лаконічною і не дуже певною звісткою під 920 р.) 82. Се може до певної міри свідчити, що дійсно київські князі не вели в сім напрямі енергічної боротьби, хоч певно мали часті конфлікти з печенігами, призабуті народом. Київське правительство може й справді держалося більш пасивно супроти печенізького потопу (хоч не так пасивно як виходило б з мовчання літописи), а енергічніше заходилось до боротьби з ним тільки тоді, як печеніги почали дошкулювати київським околицям (за Володимира). До пояснення такої пасивності київських князів можна вказати, по-перше, на те, що від печенігів поки ще терпіли чорноморські племена, зв’язані тільки слабшим політичним зв’язком з Руссю й може не дуже охочі до київської зверхності (як судити по уличах), – тому київські князі могли не дуже ними журитися й пильнували тільки торговельних доріг. По-друге, на сих торговельних дорогах торгівля провадилась далі під військовою охороною, і сі обставини, що передавали монополь заграничної торгівлі в руки князя й дружини та усували конкуренцію свійську чи заграничну, ще були й на руку князю й його дружині, тож вони може й тому не дуже старались усунути сі обставини, хоч розуміється – така політика була б дуже близькоока.

Досить того факту, що особливої енергії в боротьбі з печенігами не помічаємо – скільки можемо судити по мовчанню літописи і взагалі по сучасним нашим джерелам, дуже бідним.

Болгарська справа

Пропозиція Візантії Святославу, Перша болгарська війна, Святослав у Києві і смерть Ольги, поділ руських волостей, Друга болгарська війна, політика Цимісхія, русько-візантійська війна 971 р., облога Доростола, згода, справа печенігів, смерть Святослава

Я казав, що по тих грізних походах на середню й нижню Волгу ми могли б зараз сподіватись походу на дальші каспійські побережжя: щасливий похід 944 р. заохочував до сього, й ті Святославові походи до певної міри могли служити просто приготуванням до такого походу. Але несподівана пропозиція з іншої сторони відвернула увагу Святослава від сходу на полудневий захід – на Болгарію. Справа була незвичайно привабна. Грандіозні перспективи відкрилися перед Святославом. Болгарська кампанія, хоч невдатна, варта уваги супроти тих великих змін в житті Руської держави, які могла б принести, як би пішла щасливо; Руська держава готова була загорнути під себе полудневе слов’янство й стати сильним соперником Візантії 83.

Ініціатива болгарської кампанії Святослава вийшла з Царгороду.

Візантія в першій половині X в. пережила тяжку й нещасливу боротьбу з молодою Болгарською державою. Болгарський цар Симеон (893 † 927) не жартом був забирався до підбиття цілого Балканського півострова, що пересік слов’янською колонізацією і мав приготований ґрунт для рішучої переваги слов’янства над еленізмом. Як ми знаємо, Візантія в сій боротьбі зверталася й по руську поміч (згадка коло 920 р., а потім звістка Повісті при мітичнім поході 944 р., що Ігор наслав печенігів на Болгарію). Але енергічної участі в ній Русь, правдоподібно, не брала: нема на се вказівок. В кінці грандіозного свого плану Симеон перевести не подужав, чи не відваживсь, але Візантія мусила уложити з його наступником Петром дуже не гонорову для себе угоду (927 р.): мало того, що вона признала за ним цісарський титул, а болгарській церкві – патріархат і повну незалежність мало й того, що за Петра видано візантійську царівну (речі страшні для візантійських понять!), – але візантійський імператор обов’язався платити болгарам річну данину, і за Візантією лишилися, крім околиць Царгороду, тільки узькі побережжя Егейського й Іонійського моря та Пелопоннес – решта зісталася Болгарії.

Ті соромні відносини Візантії до Болгарії задумав зірвати войовничий імператор Никифор Фока (963 † 969), користаючи з нездарності Симеонового наступника на болгарськім престолі – Петра, та з ослаблення Болгарії, що поділилася на два царства – східне (Петрове) й західне (Шишманове). Никифор вирікся надалі платити дань Болгарії, покликуючися на те, що болгари не охороняють Візантію від нападів угрів, як була умова, й позабирав сусідні болгарські замки. Але маючи на голові тяжку війну на східних границях держави – в Сирії, Никифор не хотів сам запускатись у війну з Болгарією, а постановив ужити для сього Руси. Попередні проби ужити її для боротьби з Болгарією дорогою союзів не дали особливих результатів; недавні переговори з Ольгою (судячи по тих натяках, які маємо) не привели теж ні до чого конкретного.

Тож Никифор взявся до інших способів. Він вибрав для сієї справи якогось Калокіра, „чоловіка сміливого і хитрого“, до того обізнаного з руськими справами, бо він був сином херсонського протевона, і поручив йому завезти багаті дарунки Святославу (по словам Льва Диякона – півтори тисячі фунтів золота, 108 тис. червоних), та звабити перспективою завойовання Болгарії для себе. Не знати, чи теж з поручення імператора ж, щоб увійти в довіру Святослава, чи на власну руку, Калокір повів перед Святославом річ так, що се мала бути спілка: Калокір буде добувати собі імператорську корону, а Святослав при тім, помагаючи йому, здобуде Болгарію. Пізніше Калокір, як кажуть, дійсно зрадив Никифора і думав за корону, обіцяючи Святославу Болгарію й великі суми за поміч 84; але се не виключає можливості, що спочатку сам Никифор поручив йому удавати претендента, аби певніше звабити Святослава 85.

Калокір, вперед обдарований титулом патриція за сю місію, прибув до Святослава, доручив йому багаті дарунки й розвинув перед молодим князем свої привабні перспективи 86. „Палкий і сміливий, відважний та діяльний“ Святослав, як його характеризує Лев, не потребував, аби його довго намовляли. При нездарності болгарського царя, при помочи з сторони Візантії не тяжко здавалось опанувати Болгарію, а се значило захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю, присунутися до самої Візантії, а в дальшій перспективі – чому не відновити плани Симеона: взяти в свої руки цілий Балканський півострів і саму світову столицю – „Царгород“. Але й без тих далеких планів сама по собі Болгарія була дуже привабною здобиччю: „нелюбо ми єсть в Києвѣ, жити“, каже в літописи Святослав, коли його намовляють лишитися в Києві для оборони землі: „хощю жити в Переяславци на Дунаи, яко то єсть среда земли моей, яко ту вся благая сходятся: отъ Грѣкъ паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии, и исъ Чеховъ и изъ Угоръ серебро и комони (коні), изъ Руси же скора й воскъ и медъ и челядь“ 87. Се торговельне значення Болгарії, розуміється, було Святославові вперед відоме і він вмів добре його оцінити з погляду традиційної торговельної політики своєї династії.

По словам Льва, Святослав не гаючися зібрав велике військо – 60 тис. мужа, не рахуючи обозу, і рушив в Болгарію разом з Калокіром, з котрим дуже заприятелював. Дійсно, приготування мусили бути короткі, бо ще десь 967-8 р., судячи з звістки Хаукаля, Святослав воював на Волзі, а вже в тім же 968 р. бачимо його в Болгарії. Звістки про сю першу війну дуже бідні. Лев і літопись згідно кажуть, що болгари пробували боронитись, але не могли устоятися; по Льву, їх сили були значно слабші (він рахує їх на 30 тис.), і вони програли битву на Дунаї, під Доростолом (тепер Силістрія). Петра се так вразило, що він захорував і незабаром вмер. Святослав опанував частину Болгарії 88. Літопись каже, що він взяв 80 міст по Дунаю й осівся в Переяславці 89, себто малій Преславі, на південь від Дунаю 90. Ся цифра завойованих Святославом міст виглядає підозріло 91, але дуже правдоподібно, що він опанував зразу край між Дунаєм і Чорним морем.

Одначе слідом Святослава відкликали на Русь вісті про печенігів – що вони тримають в блокаді Київ. Київське боярство при тім мало докоряти Святославу, що він шукає нових здобутків, а трохи не занапастив Руси: „ты, княже, чюжей земли ищешь і блюдишь, а своєя ся лишивъ: мало бо насъ не взяша. Печенѣзи, и матерь твою, и дѣтей твоихъ“. Його умовляли лишитися в Києві, та Святослава занадто заінтересували нові політичні перспективи, й він рішучо не згодився кинути свої болгарські плани.

Стара Ольга, що правила, очевидно, і далі в Києві в неприсутності сина, вже збиралася на той світ; вона задержала, сина при собі і вмерла на його руках. Таке оповідає літопись, спиняючися довше на обставинах смерті Ольги – що вона заповіла поховати її не поганським, а християнським обрядом, та присвячуючи їй похвалу, зачерпнену з якогось книжного житія, що величало її яко предтечу християнства на Руси і відкривало дорогу її пізнішій канонізації 92.

Святослав, маючи план дальшого завойовання Болгарії, постановив організувати на Руси правительство в імені своїх малих синів. Старшого Ярополка посадив князем в Києві, меншого – Олега у деревлян, в Овручу.

Новгород, що був теж в безпосередній залежності від Святослава, ще з його дитячих літ, мав правитися намісником, але новгородці, оповідає се літописне оповідання, очевидно – з новгородського джерела, – рішучо спротивились тому. Вони зажадали, аби Святослав у них посадив когось з синів, інакше грозилися найти собі іншого князя. Тоді Святослав сказав новгородцям, аби самі умовили собі котрого з його синів. Та ні Ярополк, ані Олег не схотіли йти в Новгород (можливо, що наскільки сам Новгород був важним ключем до торговельних доріг і політичних впливів в руках київського князя, настільки сам по собі, як княжий стіл, вже в тих часах не був привабним). Тоді один з Святославових бояр, Добриня з Любеча, брат Святославової підложниці Малуші, порадив новгородцям просити собі князем Володимира, сина сієї Малуші від Святослава. Літопись каже, що Малуша була донька Малка Любчанина і називає її улюбленицею (милосницею) Ольги: є варіант, що вона була ключницею її, але правдоподібно, се толкування стоїть в зв’язку з тим, що пізніше Рогнідь називала Володимира сином рабині („робичичем“). Судячи по високому становищу в дружині її брата Добрині, трудно вважати Малушу звичайною служницею (ключницею) або рабинею. 93 94 95 96

Урядивши управу на Руси, Святослав міг вернутися до своїх болгарських планів. Ситуація там ставала трудною. Никифор, напускаючи Святослава на болгарів, розуміється, не мав зовсім заміру дати йому опанувати Болгарію – треба було її тільки ослабити. Святослав відразу розбив Болгарську державу, і Никифорові треба було спішитися збирати овочі з своєї політики, поки вона не обернулася против нього самого. Він енергічно забрався до скріплення Царгороду (очевидно – боячися морського походу Руси на саму столицю, як за давніших князів). Розпочав переговори з болгарським правительством, приймаючи на себе ролю вже опікуна болгар. Але серед сих заходів спіткала його двірська революція: в грудні 969 р. вбито Никифора, й імператором оголошено Іоана Цимісхія, його убивцю, вірменина з роду, зручного правителя і воєводу 97.

Цимісхій перейняв управу в трудних обставинах: в Візантії панував голод, треба було боронити Сирію від арабів, а з півночі насувалася руська гроза.

На жаль, за другу болгарську кампанію Святослава ми ще менше знаємо як за першу, можна сказати – нічого не знаємо. Оповідає нам про неї тільки наша літопись, але те що вона дає тут – се народна традиція про війну Святослава з болгарами й греками взагалі, без ріжниці першої і другої кампанії (в новішій редакції вона скомбінована з умовою Святослава з Візантією й відповідно до того дещо змінена). Розкішний епічний розмах і величава простота роблять її одним з найцінніших епізодів – з літературного боку, але з фактами стоїть вона в повній суперечності й історичної вартості не має ніякої. Оповідання літописи починається облогою Переяславця. Болгари вийшли на бій і вже перемагали, але Святослав підбодрив дружину: „прийдеться нам тут полягти, потягнім же мужно, братя і дружино“, і переміг болгар та взяв місто „копієм“ – віддав пограбувати. По сім він заповів похід грекам, але ті хитрим підступом довідалися про число його вояків: прислали послів сказати, що не годні з ним битися, дадуть йому дань, питають лише, скільки має війська, аби вирахувати дань, а як він сказав – вони виставили десять разів сильніше військо („суть бо Греци льстиви и до сего дне“, додає при тім оповідання). Руське військо настрашилося чисельної переваги ворогів, але не тратить духа Святослав: він держить свою славну, наведену вище промову до війська, і одушевлене військо відповідає йому, що готове полягти з ним разом („гдѣ, княже, глава твоя, ту и главы наша сложимъ“).

Греки побиті, тікають; Святослав, розбиваючи міста („иже стоять пусты и до днешнето дне“) йде під Царгород. Греки пробують його зманити багатими дарами, але Святослав не звертає уваги на золото й паволоки, зате як посилають йому в дарунку ріжне оружжя, приймає його з великою утіхою. Греки переконуються, що мають до діла з дуже твердим вояком, і рішають згодитися давати йому дань, скільки, він скаже – „бо мало що не дійшов Царгороду“. Святослав вертає в Переяславець „с похвалою великою“, але що військо його понесло великі страти, постановляє удатися на Русь за свіжим військом, та на дорозі гине від печенігів 98.

Се тільки далекі й покручені відгомони війни з греками, як її з большою фактичною вірністю оповідають Візантійські джерела 99.

Святослав, ідучи з Болгарії рятувати Київ, певно, не кинув її на ласку божу, лишив у ній своє військо й не потребував наново підбивати з поворотом, хіба скріпив та розширив перші здобутки. Він опанував тепер не тільки передбалканську Болгарію 100, а переніс війну за Балкани, терором держачи болгарів в послуху: казали, що взявши Филипоподь, він вбив на палю 20 тисяч люда. Розуміється, се чутка у всякім разі сильно побільшена.

Візантійці кажуть, що Цимісхій з огляду на сирійську війну хотів спочатку полагодити справу з Святославом без війни, та не знати, оскільки він дійсно надіявся на можливість такого полагодження. У Льва Диякона він жадає від Святослава, щоб той взяв собі нагороду, „яку обіцяв йому Никифор за напад на Болгарію“, і залишив її, бо вона, мовляв, належить Візантії. Та коли справді така була пропозиція, то вона хіба могла провокувати Святослава: йому наперед предложено було взяти Болгарію собі, а тепер кидали подачку як муринові за роботу й відсилали до дому. Він відповів, що пристане, коли Візантія дасть йому відповідну оплату за здобуті ним багаті краї, за підбиті міста й забраних на війні в неволю болгарів, а як ні – то нехай греки завчасу забираються з Європи до Азії, лишивши цілий Балканський півострів Святославу: інакше миритися він не буде. А коли Цимісхій на се мав пригадати йому невдатний похід Ігоря й його нещасливу смерть та грозив Святославу, що пропаде тут в Болгарії, розгніваний Святослав мав заповісти, що прийде під Царгород. Так оповідає Лев. Се може бути реальною основою тої заповіді, яку дає Святослав грекам в літописи.

Про дальші перипетії війни візантійці не дають нам докладних відомостей; руські війська спустошили Тракію й може справді були недалеко Царгороду, як пригадувала собі київська традиція. Для оборони візантійських земель Цимісхій, зайнятий тоді передовсім азіатськими справами, вислав против Святослава магістра Варду Скліра з військом. На сю вість рушило на Скліра військо руське, разом з ватагами болгарів, угрів і навіть печенігів 101. Коло Аркадіополя (недалеко Адріанополя) сталася битва, де по словам візантійців греки завдяки засідці мали страшно побити русинів: пропало більш як 20 тис. Руси, а греків тільки 55 (чи навіть 25) мужа, і тільки багато покалічено. Очевидно, ся звістка не багато більше варта, як оповідання літописи про ту світлу побіду Святослава з 10 тисячами над 100 тисячами греків. Що грецькі справи не стояли дуже добре, показує дальше оповідання Льва: Цимісхій слідом послав нове військо в Європу, поручивши йому перезимувати в Тракії й Македонії, очевидно – для їх оборони, а на весну обіцяв прибути сам для походу на Русь 102.

Та замірові Цимісхія перешкодило повстання братанича імп[ератора] Никифора Варди Фоки в Малій Азії. Цимісхій не тільки сам не міг піти на русинів, але й Скліра мусив відкликати до Азії. Коли Склір пішов, Русь знову почала господарити в візантійських землях: особливо терпіла Македонія, котру вони „немилосердно грабували й руйнували“ 103. Аж зловивши Фоку, Цимісхій з початком 971 р. міг забратися до боротьби з Святославом 104. Він вислав брандери („огненосні кораблі“ – з грецьким огнем) на устя Дунаю, щоб загородити Руси дорогу додому, як каже Лев, а скорше – аби не пускати до них ніяких помічних сил, а сам рушив під Адріанополь – пограничне місце Візантії з Болгарією. Тут він довідався, що Русь против всякого сподівання зіставила балканські проходи не зайнятими. Не зважаючи на протести своєї старшини, що уважала занадто рисковним дальший похід, Цимісхій постановляє використати руську необачність та скоренько йти за Балкани, щоб відразу опанувати Болгарію. При тім він йде слідом політики Никифора, бере на себе ролю опікуна болгарів супроти Руси і тим перетягає їх на свою сторону.

Похід Цимісхієві удався. По словам візантійців, він мав менші сили, ніж Святослав (Лев рахує Святослава на 60 тис., а Цимісхія на 15 тис. пішого і 13 тис. кінного війська, а Скіліца рахує Цимісхієве військо, що з ним рушило наперед, навіть тільки на 9 тис.). Але хутким нападом Цимісхій застав неприготованою болгарську столицю Преславу. Там сидів з руським військом „Сфенкел“, як його називають візантійські джерела – „що мав третє місце по Святославу“, мабуть Свенельд, що в літописній транскрипції трактату 971 р. виступає поруч Святослава. В Преславі ж був болгарський цар Борис та Калокір. В битві Русь не устоялася, замкнулася в місті, але по двох днях, по сильній обороні, його взято в велику п’ятницю 105. Руська залога майже вся загинула: останки її замкнулися в царськім дворі і сильно боронились, але двір запалено, й огонь примусив русинів вийти. Сфенкел з незначним числом удався до Святослава. Взятого в полон Бориса Цимісхій признав болгарським володарем і заявив, що прийшов боронити Болгарію від Руси.

Взявши Преславу, Цимісхій поспішився на Святослава, що з головним військом стояв в Доростолі, на Дунаї. Взяття Преслави й проголошення Бориса зробило своє вражіння в Болгарії: по дорозі болгарські міста передавалися Цимісхієві, і болгари взагалі переходили до нього. Святослав, заклопотаний тим, хотів, по словам візантійців, рятуватися терором, арештував значніших болгар і багато їх повбивав. Та Цимісхій не гаяв часу з приверненням Болгарії, а пішов просто на Святослава. По кріпкім бою йому удалося перемогти Святославове військо, що мусило замкнутися в місті, і Цимісхій розпочав блокаду Доростола. Якраз наспіла й флота та обступила Доростол брандерами від Дунаю. Русь, боячися тих брандерів, повитягала свої човни до міста. Розпочалася тяжка трьохмісячна облога Доростола, широко описана і у Льва і у Скіліци 106.

Русь зчаста виходила з Доростола й пробувала розбити блокаду, але їй не удавалося перемогти греків. В місті не ставало запасів; дуже тяжко було пробитись за припасами під доглядом грецького сухопутного війська й флоти. Попробувано одного дня попалити грецькі машини, але се не вдалось, і Русь, заложивши на спини свої великі щити, мусила поволі відступати по невдатнім бою до міста. Багато загинуло її при тім: вночі при світлі місяця збирала Русь трупи земляків на рівнині і потім палила їх на огнищах над Дунаєм, забиваючи при тім невільників на службу небіжчикам, а в Дунай кидаючи дітей та півнів, як оповідає Лев Д[иякон]. Але й грекам було не весело: побіди над Руссю коштували дорого, Русь билася завзято, і то не тільки чоловіки: оповідають, що греки, роздягаючи убитих русинів, знаходили між ними й жінок. Великі страти і безкінечна облога дуже гризли Цимісхія. Скіліца оповідає інтересний переказ, що Цимісхій заохочував Святослава закінчити війну поєдинком замість тратити свої війська; Святослав мав дуже гідно відповісти, що він свої обов’язки ліпше знає, як його ворог, а коли імператорові не хочеться жити, то може собі вибрати котрийсь з тисячних способів смерті.

По тих великих стратах коло машин, Святослав мав нараду з своєю старшиною; дехто мав радити викрастися по ночі через грецьку флоту; інші, уважаючи се неможливим, радили прийти до згоди з греками; але Святослав постановив ще раз спробувати щастя в бою. Другого дня – 24 липня стався сильний бій: греки поясняли, що тільки чудом, під проводом самого св. Федора, удалось їм перемогти Русь. Лев рахує страти Руси в сім бою на півшістнадцятої тисячі (його числа одначе мусять бути сильно побільшені); сам Святослав мав дістати рану, й трохи його не взято в неволю.

По сій остатній пробі Святослав постановив залишити дальшу боротьбу й другого ж дня розпочав переговори з Цимісхієм, годячися віддати грекам невільників і уступитися з Болгарії, а жадаючи вільного пропуску додому і потрібних для війська припасів. Цимісхій, розуміється, дуже радо прийняв згоду. Уложено трактат, де Святослав вирікався всяких претензій на кримські землі Візантії („власть Корсуньскую и єлико єсть городовъ ихъ“) і на Болгарію, заповідав, що занехає боротьбу з Візантією й буде її союзником. Крім того, Лев каже про відновлення торговельної умови з Візантією; з огляду, що перехована в Літописі умова нічого про торгівлю не каже, приходиться думати, що попередні торговельні умови були потверджені осібним трактатом. Русь дістала по дві мірки (медімни) збіжжя, бо потребувала припасу. Лев каже, що хліб видано було на 22 тис. Руси, а втрати Руси в війні рахує на 38 тисяч.

По закінченій умові Святослав захотів побачитися з імператором. Цимісхій прибув над Дунай з великим відділом кінноти в багатій, позолоченій зброї; Святослав же приплив на човні, гребучи разом з іншими і нічим не визначаючися з-поміж них, крім чистоти своєї полотняної одежі; одинокою окрасою у нього був золотий ковток в усі. Про його вигляд, як його описує Лев, ми вже говорили: був він середнього зросту, кремезний і сильний, мав короткий ніс, сині очі, густі брови і виглядав понуро й суворо; мав обголену бороду, довгі вуса і чуб на голові, „що означало значний рід“. Сидячи на лавці свого човна, він поговорив трохи з імператором і від’їхав.

Так закінчилася болгарська війна. Візантійська політика осягнула своє: східна Болгарія була прилучена до Візантії, тільки західна заціліла на якийсь час в руках нової династії Шишмана. Плани Святослава пропали. Лише руська традиція, переказана в літописи, запам’ятала собі щасливі початки сієї кампанії і зігнорувала невдатне закінчення; тому текст умови, заведений в ширшу редакцію літописи, стоїть в дивній суперечності з її оповіданням.

Завівши умову з греками, Святослав міг потішати себе багатою здобиччю, що зісталась йому з болгарської війни, а хтозна, чи не мав він і дійсно заміру з свіжими силами вернутися назад, як то каже літопись: „и рече: поиду в Русь и приведу боле дружини“. Се дуже можливо. Сю можливість могло провидіти й Візантійське правительство та постаратись її усунути.

Скіліца каже, що Святослав по згоді просив Цимісхія посередничати у печенігів, аби його перепустили додому без перешкоди. Тоді імператор послав до них свого посла, заохочуючи їх до союзу, з тим, аби вони не нападали на Болгарію і перепустили Святослава. Печеніги пристали на все, тільки не згодилися перепустити Святослава, бо загнівались на нього за те, що він помирився з греками 107. Ся звістка дуже підозріло виглядає: виходить, що печеніги були до останньої хвилі ворогами греків (одначе не помагали Святославові в в останній війні!) – що ж за розум був у Святослава просити греків, аби посередничали у них? З другого боку виходить, що Цимісхій висилав послів не так в інтересах Святослава, як для забезпечення Болгарії від печенігів, а в справі Святослава печеніги якраз постановили не перепускати його, і греки, мовляв, мусили се прийняти до відомості. Воно виглядає так, як би Скіліца своїм оповіданням хотів закрити дійсний предмет переговорів.

Коли Святослав надплив із своєю флотою, показалося, що печеніги завчасу залягли Дніпрові пороги – те місце, де купцям приходилося перетягати суходолом човни й переносити на руках всякі багажі, і де печеніги звичайно нападали на торговельні ватаги. Літопись каже, що печеніги дістали вість від переяславців – себто з Малої Преслави, що Святослав йде з великою здобиччю та малою дружиною, і тому залягли дорогу. Питання, чи треба тут розуміти болгарів, чи греків, що опанували тоді Болгарію, вигнавши Святослава? Дуже правдоподібно, що мова тут про греків, і се відповідало б тій недоговореній звістці Скіліци, а можна до того нав’язати звістку (вправді – дуже загальну), що пізніші відносини Руси до Візантії не були добрими, аж до Володимирового шлюбу: підступне поведення греків супроти Святослава могло дійсно уневажнити угоду уложену ним з Візантією.

Підійшовши до порогів, Святослав переконався, що сили печенігів занадто великі, аби йому можна було перебитися з своєю сильно зменшеною дружиною і великими багажами. Свенельд радив покинути човни, багажі й піше військо на нижнім Дніпрі та на конях промкнутися степом до Києва. Але Святослав не пристав на се: се ж значило стратити всю здобич з війни. Він вернувся на устя Дніпра, на так зв. Білобережжя 108, й тут зістався зимувати, сподіваючись, що або печенігів відтягне що-небудь від порогів, або наспіє поміч з Києва. Але тут не стало запасів (знаємо, що вже в Болгарії Русь пішла з дуже малим припасом); почався сильний голод, „яко по полугривнѣ голова коняча“ (продувалась). Перебідувавши зиму, Святослав з весною рушив Дніпром. Печеніги чекали. Святослава, очевидно, притисла біда, і він рішився рискувати – іти пробоєм. Проба випала нещасливо; сам Святослав наложив головою. На Руси оповідали, що печенізький ватажок з пихи зробив чашу з голови Святослава; пізніші компіляції додають, що на тій чаші була зроблена напись в дусі боярських упімнень Святославові: „чужихъ ища, своя погуби“ 109. Свенельд промкнувся в Київ, не знати – човнами чи суходолом – на конях.

Се сталося 972 р., як я рахую. Святослав мусив бути ще дуже молодим тоді, мав яких тридцять літ з лишком.

Авторские примечания

1. Іпат., с. 19
2. На помішання Олега з Ольгою в народній традиції дав позір Халанський в статті: К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем, ст. III. На жаль, праця лишилася не скінчена; в виданих своїх частях (Ж. М. Н. П. 1902, VIII, 1903, XI, Известия 1903, II і посмертна публікація Ж. М. Н. П. 1911, IX: Отношение былин об Илье Муромце к сказаниям об Олеге Вещем) вона дає деякі цікаві спостереження, але грішить своїм змаганням підтягнути все можливе до переказів про Олега, не відріжняючи справжніх переказів від простих помилок, книжних комбінацій і т. ін. Особливо звертає на себе увагу його теорія, що Ілля Муромець – се Олег мурманський (норманський) князь (див. також по-німецьки в Archiv, XXV: Ilias von Reussen und Ilja Muromec); одначе епітет мурманського для Олега лишається зовсім непевним, бо опирається на такім непевнім джерелі, як т. зв. Йокимівська літопись, де він зветься „урманським“, а самій перехід імені Олега в Іллю, при таких формах як Олег, Вольга, дуже сумнівний (пор. замітки Яґіча, l. с.)
3. Згадаю, що пок[ійний] Василевський „якийсь натяк“ на руський похід з поч. X в. добачав у тім факті, що у Симеона Лоґотата „там, де треба було бути оповіданню про похід „Олега“, стоїть текст про легендарного руського, епоніма – 'Ρω̃ς σφοδρός (Рус.-виз. изследования, с. CXXXVII). Сей натяк одначе в дійсності не існує, бо згадка про Русь прийшла в оповіданні Симеона в цілім комплексі філологічних елюкубрацій. Про літописне оповідання про похід Олега ще стаття Ламбіна: Поход Олега на Царьград сказка или нет? (Ж. М. Н. П., 1873, VII)
4. Що парафраза русько-візантійського трактату під 907 р. Повісті має фактичну основу, найважніший доказ бачу в тім, що ся частина, де містяться уривки і парафрази умови, від слів. „и начаша Грѣци мира просити“ і до слів „И рече Олегъ“…, з'явилася як вставка. Се доводить і порівняння з текстом 1 Новг. і є слід вставки в повторенні заяви греків, що вони готові давати дань (се справедливо зазначив Шахматов, О начальн. своде, с. 48). У сій вставці можуть бути додатки самого редактора; так взято з легендарного оповідання й повторено тут про контрибуцію до 12 грив. на чоловіка (цифра неймовірна, і ся подробиця могла заступити загальну згадку про контрибуцію в умові). Могли бути додані декотрі імена міст, як я вже сказав (с.), але що лишається поза тим, то не має найменших познак непевності. Щодо становища сеї справи в науці, то Еверс і Тобін уважали сі фрагменти прелімінаром умови 911 р., і (до сього погляду прилучився недавніми часами Васильєв: Византия и арабы, II, с. 165). Сергеєвич уважав цілу сю умову сумнівною – див. перегляд сього питання в його статті: Греческое и русское право в договорах с греками X века (Ж. М. Н. П., 1882, передрукована в Лекциях и изследованиях по истории рус. права, вид. 1903 р., с. 616). Переважає одначе нині погляд про осібність і автентичність умови 907 p. – див. напр. В.-Буданова, История рус. права й ін
5. Про русько-візантійські відносини X в., окрім спеціальних монографій, що вказую принагідно, згадую тут ще загальні – стару розвідку Вількена в Abhandlungen d. Berliner Akademie, 1829: Ueber die Verhältnisse der Russen zum Byzant. Reiche; Ламанський, Несколько слов об отношешях русских к грекам (Рус. Беседа, 1858, IV); Самоквасов, Свидетельства современных источников о военных и договорных отношениях словяно-руссов к грекам до Владимира (Варшав. унив. изв., 1886, VI), відчит Успенського, Русь и Византия в X веке, 1888, і статтю Г. Величка в Записках Н[аукового] т[овариства] ім. Шевченка, т. VI: Політичні і торговельні взаємини Руси і Візантії
6. Про русько-візантійські умови див. іще – статті Срезневського і Беляєва, О договорах кн. Олега с греками, 1852 і 1854 (в Известиях Академии наук., т. І і III), Лавровського, О византийском элементе в договорах русских с греками, 1853; Сокольского, О договорах Олега с греками (Київ. унив. изв., 1870, IV); Мик. Шухевича, О договорах Руси з греками (Часопис правнича, т. II, 1890); Димитріу, К вопросу о договорах русских с греками (Визант. временник, 1895, оцінка в Записках наук. тов. ім. Шевченка, т. XVI), Некрасов, Заметка о двух статьях в договоре Игоря с греками 945 г. (Известия отд. рус. языка, 1902, III, оцінка в Записках, т. LV); Лонгинов, Мирные договоры русских с греками, 1904 (Записки одеські)
7. Рахунки сього походу заховалися в збірнику Константина Порфірородного, т. зв. De cerimoniis aulae byzantinae (ed. Bonn., p. 651 sq.), але без дати. Новіші дослідники датують сю експедицію 909-911 роками. Див. особливо Васильєв, Византия и арабы, II, с. 165, також Ламанський, Житие св. Кирилла (Ж. М. Н. П. 1904, І, с. 148)
8. Листи Миколая в Patrologiae cursus сош. s. Graeca, т. СХ, див. лист 23; про них Злагарски, Писмата на цариградския патриархъ Николая Мистика до блъгарския цар Симеона – Сборникъ за народни умотворения, т. XII, с. 153 і далі. Лист Миколая з згадкою про руську поміч Златарський приблизно датує 922 роком, Успенський кладе на часи коло р. 920 (К[иевская] старина, 1889, IV, c. 282)
9. Дорн, Каспій, с. 5 і далі і 464 (текст); про сей же похід, очевидно, згадує коротко ще пізніший історик Табарістана Зегір-ед-Дін (XV в.) (Дорн, с. 28-9, інші прикладали сю звістку до походу 913/4 р.). Про сі походи ще розвідки Григорьєва, О древних походах руссов на восток, в збірнику його „Россия и Азия“, с. 12 і далі, Вестберґа, Beiträge, IV, і К анализу, 5, і Маркварта, Streifzüge, с. 330 і т.д
10. Тексти у Дорна, Каспій, с. 6 і 464. Добиває Русь в сій звістці „шірван-шах хозарський“; ся згадка володаря хозарського дає до думання, може Дорн упростив своє пояснення, толкуючи се як простий титул шірван-шаха: може тут відгомін погрому Руси в землі хозар?
11. Григорьєв, с. 19. Дорн (с. 16) кладе його на кінець 913 або ще правдоподібніше – на першу половину 914 р. Вестберґ виводив спочатку осінь 913, але в новішій статті (К аналізу) пересуває вже на 920-і роки, не вважаючи вказаним зв’язувати його з другим походом ібн-ель-Хасана, бо сей вказує на 298 р. гіджри
12. Масуді – вид. Барб’є де Мейнара і Куртейля (Prairies d'or, Paris, 1861 sq.) II, 18, переклад з коментарем в збірнику Гаркаві і в моїх Виїмках, новий переклад у Маркварта, l. с.
13. Див. вище с. 428
14. Література: Міллер, Илья Муромец, гл. IV. Костомаров, Предания нач. летописи, гл. VII. Жданов, Русский былевой эпос, с. 403 і далі. Веселовський, Мелкие заметки к былинам, Ж. М. Н. П. 1890, III і Южнорусские былины, II, с. 237. Кирпичников, История всеобщей литературы, II, с. 230. В. Міллер, Очерки рус. народной словесности, с. 166. Халанський, К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем, Ж. М. Н. П., 1903, XI
15. Не надаючи тому особливого значення, пригадую все-таки, що по хронології новгородської редакції Повісті Олег умирає по р. 922
16. В короткій версії Повісті, при хронологізації її, облога Пересічна й війна з уличами розірвана зовсім недоречі, і початок облоги Пересічна має дату 922 р., а кінець 940, і в середину вставлено 17 порожніх років (хоч текст говорить, що облога тривала 3 роки). В ширшій редакції прогалина між початком Ігорового князювання і 941 роком заповнена витягами з візантійських джерел, що до Руси не належать
17. VI, 10
18. Недавно ак[адемік] Шахматов в статті: „Мстиславъ Лютый въ русской поэзии“ (Сборникъ Харьков, ист.-фил. общ., т. XVIII) і потім в новім обробленні в Разысканиях о древн. летоп. св., гл. XIV поставив дуже смілу і в смілості своїй дуже привабну гіпотезу, що в старшій редакції літописи смерть Ігоря була оповіджена зовсім інакше: против Ігоря за беззаконно забрану дань виступив Мстиша Свенельдич і в битві з ним поліг Ігор; се був один з епізодів дружинного епоса, який оспівував сього Мстишу під іменем Мстислава Лютого; пізніше одначе такий скандальний з двірського погляду епізод був заступлений історією помсти Ольги за Ігоря, де провідником деревлян виступив князь Мал, а Свенельд с сином Мстишею представлені були вірними слугами київського князя.
19. Таку заміну автор пояснює впливом іншого переказу, що повідав про смерть Мстислава Лютого (Люта) з руки деревлянського князя Олега, з чого вийшли війни між киянами і Деревською землею: використавши се оповідання для історії усобиці Святословичів, один з укладчиків літописи викинув оповідання про війну Мстислава Свенельдича з Ігорем. Слід першої редакції задержався у Длуґоша, де князем деревлянським, провідником повстання виступає Miskina-Мстиша, і в згадці літописи (по смерті Ігоря) про Свенельда – „тьтже отець Мьстишинъ“. Гіпотеза, як бачимо, сконструйована дуже зручно.
20. Я міг би навіть вказати ще одну подробицю, яка ішла б в лад їй: старій волинський рід Киселів, що виводив себе від „Святолда“, воєводи київського, мав своїм родовим маєтком село Нискиничі (в Володимирським повіті), котре виводив з надання Ягайлового (див. Несецького під словом Kisiel, також статтю Новицького про Киселів в Київ[ський] старині, 1885, IX). Святолд – се очевидно русько-литовська форма Свенедьда, і ся комбінація „придомка“ Святолдичів з родинним гніздом Нискиничами може наводити на гадку про існування на Волині якоїсь традиції про Нискину Святолдича (Свенельдича), котрого дійсно можна бачити в Длуґошевім Нискині (не Мискині отже, як приймає Шахматов для зближення з Мстишею, з котрім одначе і „Мискину“' дуже трудно зв’язати звуково).
21. За всім тим допустити існування популярного переказу в 1-й пол. XI в., який би повідав про смерть Ігоря з руки Свинельдича, що боронив батьківських прав, вважаю незвичайно трудним, супроти існування без сумніву популярних переказів про помсту Ольги над деревлянами. Події не булі таки давні для другої чверті XI в., і той факт, що Свенельд і його син займали високе становище на дворі Ігорового сина, робить досить сумнівним і самий факт, і існування традиції про смерть Ігоря з руки Свенельдича
22. Текст, т. зв. Симеона Лоґотета в Corpus hist. Byzantinae, t.. XXXVIII, там же оперті на нім компіляції – продовження Теофана і Ґеорґія Монаха чи Амартола. Лев Граматик в Corpus hist. Byz., т. XL і в вид. Муральта при виданні хроніки Амартола. Про відносини сих компіляцій до себе див. літературу в прим. 10. Уривки з джерел про похід 941 р. з коментарем в моїх Виїмках, розд. 20 і далі
23. Епізод Житія Василя Н[ового] про руський похід, проминений в Acta Sanctorum, видав з рукоп. XIV в. Олекс. Веселовський в Журн. Мин. нар. просв., 1889, І (повторено в Разысканиях в области русскаго духовного стиха, V, додатки, особл. с. 90 і далі – Сборн., II отд., т. 46); тут вказано й на подробиці сього епізоду спільні з Повістю. Оповідання нашої Повісті виглядає на контамінацію продовж. Амартола і епізода Житія, але з деякими відмінами, які ледве чи можна вважати роботою автора Повісті (напр. на місце р. Риви Житія приходить Бітинія, де вона тече); правдоподібніше, що тут було якесь подібне, але інше джерело. Ліудпрандова, Antapodosis в Monumenta Germ. hisiorica Scriptores, III; його звістка широко коментувалася в розвідках про початок Руси, але тільки щодо самого імені Руси, – з норманського і антінорманського погляду. Звістку Масуді опублікував Гаркаві в Журналі Мин. Нар. Просв., 1872, IV. Про поворот Ігоря – Льва Диякона, VI, гл. 10
24. Звертають на себе увагу згадки про печенігів і болгар в оповіданні Масуді, але вони так неясні, що їх можна різно собі толкувати: або, що Русь ходила на Візантію вкупі з болгарами й печенігами, або – і на болгар, і на печенігів. Далі маємо: Русь підбила візантійські міста й бурджан (дун[айських] болгарів): дуже привабно зіставити з сим звістку Повісті про похід 944 р., що тоді Ігор наняв собі до походу печенігів і наслав їх, помирившися з Візантією, на болгарів
25. Се видно з рецепти його в тактиці Льва – Krumbacher, с. 636
26. Шахматов (Разыскания, с. 99) влучно вказав на записки хронографа при Палеї, де читається записка про похід Ігоря в такій стилізації, що з неї ніби виходить дата 920 р., як датована ся запись в новгородській версії
27. Можливо, що тут маємо відгомін якоїсь помочі, котру Ігор дійсно послав Візантії на Болгар
28. Про легендарність другого походу Ігоря див. старі замітки Костомарова, Предания первоначальной летописи, Монографии, т. XIII. Декотрі одначе і потім рахувалися з звісткою Повісті, якби з автентичною, напр. Кунік в Каспію Дорна, с. 520. Задалеко йде Шахматов (l. с., с. 395) називаючи сей похід „явно сочиненнымъ“
29. Се ім’я правдоподібно толкується як покалічене „Кандавль“ Александрії
30. Дорн описує се місце, звідавши його 1861 р., в Каспію ст. 473-6, пор. ib. с. XXXV і 67
31. Література: Григорьєв, Європа и Азія (О древних походах Руси на восток), Bulletin hist.-phil. IV, c. 182 і далі (статі Шармуа і Броссе), Дорн, Каспій, с. 495 і далі: тут подані тексти з коментарем. „Історию Агван“ Каганкатаваці видав в рос. перекладі Патканов (Спб., 1861), Нізамі, Charmoy Expedition d'Alexandre le Grand contre les Russes, Stbg., 1827
32. Каспій, с. 521-2
33. Характеристично, що в старшій версії Повісті з часів Олега й Ігоря маємо тільки один похід на Візантію, а в ширшій, що користала з візантійських джерел і мала умови Руси з Візантією – вже три!
34. Новг., с. 5
35. Степенная книга, І с., 6 sq., інші варіанти – у Гілярова, ст. 155-6, також Халанський op. c. гл. III
36. Див. екскурс І
37. Bury, The treatise De administrando imperio – Byz. Zeitschr., 1906. Rambaud, L'empire Grec au X siècle, с. 171-2
38. На сі пізніші мішання звернув увагу пок[ійний] Халанський в своїх цитованих статтях: К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем, Ж. М. Н. П. 1903, XI-XII, і Материалы и заметки к истории русскаго героическаго эпоса, Известия отд. русск. яз., 1903, II. Але він не пішов далі побіжних заміток. Один з таких характеристичних переносів – се оповідання пізніших компіляцій про облогу деревлянського міста Кольця – вона прикладається то до Олега, то до Ольги – Гіляров, op. c. с. 141 і 250
39. Іпат., с. 38
40. Під час коректи сих сторін появилася стаття С. Корфа: Древлянский князь Мал (Ж. M. H. П., 1912, II); він розвиває тут гадку Г. Піпінґа, що ім’я Мала вийшло з непорозуміння, з хибного розуміння скандинавської формули (!), котрою деревляни сватали Ольгу за одного з своїх князів – отже не було ніякого князя Мала. Згадую сей здогад не вважаючи на його фантастичність
41. Сей мотив несення в човнах і т. д. лишається неясним. В нім бачили традицію про ховання в човнах, але такого обряду не знаємо ані у полян, ані у деревлян
42. Сього епізоду в новгородській версії Повісті нема – історія кінчиться тут походом Ольги з Святославом на Деревську землю. Помста Ольги над іскоростянами – дальша ампліфікація літописного оброблення легенди
43. Цікаві паралелі до сього мотиву дає вірменський історик Асохік: він оповідає, що багдадський емір ібн-Хосров (кінець X в.) спалив місто, добувши звідти псів і пустивши їх назад, обмащених нафтою й запалених, і з тої нагоди згадує окрім Самсона ще Олександра Вел[икого], що запалив деревляне місто, положене на високій горі, пустивши птиць з огнем; епізоду сього нема в романі Псевдо-Калістена, а він цікавий своєю близькістю до літописного (див. у Василевського, Варяго-русская дружина, Ж. М. H. П., 1875, II, с. 403). Треба згадати ще, що подібний мотив приложений в саґах до Ярославового зятя Гаральда: він подібним способом мав запалити одно місто в Сицилії; колись се служило одним з аргументів норманської теорії, що сей мотив Повісті – норманський
44. Свого часу д[обродій] Коробка опублікував перекази про Ольгу з околиць Іскорості (Сказания об урочищах Овручскаго уезда и былины о Вольге Святославиче, Житомир, 1898). В основі вони далеко відходять від літописної легенди: Ольга тут посварена з чоловіком, шукає і вбиває його. Але є дещо дуже близьке: „Потом вона сама воювала тай звоювала тих, що воювала, і вони стали їй коритися, то вона не просила грошей, а зловила по парі горобців, та й прив'язала сірники, та й пустила, та й полетіли вони по хлівах, по своїх хатах, та й попалили усе. I єсть тут могила, де її чоловік закопаний“ (в Іскорості). Сі незвичайні близькі до Повісті подробиці, при загальній відмінності переказів, признаюся, мені здаються дещо сумнівними – чи не ідуть вони з книжної традиції
45. Нов., с. 13-5, Лавр., с. 59-61
46. Коротша версія приложила сю звістку хибно до Цимісхія, ширша поправила сю похибку
47. Гіляров, op. c. 250-3. Шахматов прихиляється до гадки, що сей варіант існував уже в епоху літописи і до нього ведуть деякі подробиці літописної легенди (Разыскания, с. 113). З сього погляду звертають увагу на себе досить неясні слова Антонієвого хожденія до Царгороду (див.нижче) про дань, взяту Ольгою „ходивши ко Царюграду.“
48. Бонський Corpus scrip. hist. Byz., VIII, II, 15
49. Похвали – напр. в Чтеніях київ. іст. тов., II, 2 с. 18 і 20, Скіліца – в компіляції Кедрена, II, с. 329 ed. Bonn.; німецькі аннали див. нижче, с. 455
50. Шахматов, застановляючися над датою охрещення Ольги, подає, як він його називає „совершенно элементарный способъ согласованія обоихъ греческихъ источниковъ“ (De ceremoniis і Скіліци): Ольга хрестилася в p. 955, а до Царгороду їздила в 957 p. хрещеною. Одначе дата 955 p. у Скіліци-Кедрена безпосередньо зв’язана з приїздом Ольги до Царгороду і коли охрещення відділяти від приїзду, то для датування охрещення вона не дає нічого. А як дата приїзду вона суперечить далеко певнішій даті De cerimoniis. Тому й не може служити до потвердження літописної дати 955 р., як її уживає Шахматов: він уважає її „першою достовірною датою“ літописи, і на тій основі признає достовірною і дату смерті Ольги, але думає, що сю дату смерті рік і день літописець узяв з повісті про Ольгу, а дата охрещення самостійна (с. 117-8). Що день – то можливо, але роки мають ту ж прикмету опізнення, як і деякі інші літописні дати X віку
51. Недавно Знойко в своїй статті про Святослава (Ж. М. Н. П., 1908, XII, с. 293) здогадувався, що сею подорожжю Ольга хотіла поправити лихі торговельні умови, сотворені Ігоровим трактатом; торговельні мотиви підозрював ще раніше Успенський op. c.
52. Літописне оповідання натякає, що Ольга довгенько ждала аудієнцїї, значить приїхала ще літом, або й весною 957 р., може бути, що тут є реальний спомин. З другого боку, Айнолов (див нижче) піддав недавно думку, що час побуту Ольги можна б вирахувати з ріжниць між другою виплатою їй (за 49 день) і першою від приїзду. Але між тими і сими виплатами не видко постійної пропорції
53. Загальний церемоніал прийнять – De cerim., p. 589
54. Про подоріж Ольги до Царгороду, окрім загальних курсів (Соловйова, Ґолубинського й ін.) ще Rambaud, L'empire Grec au X siécle і спеціальні статті: W. Fischer, Die russische Grossfürstin Helga am Hofe von Byzantion (Zeitschrift für Geschichte und Politik herausg. von Zwiedineck-Südenhorst, Штутґарт, 1888. XI – головно коментарій до описи аудієнції) і Д. Айналов, Св. княгиня Ольга въ Царьгороде (теж коментарій до оповіданя De cerimoniis, в Трудах XII археол. з’їзду) і О дарах русским князям и послам в Византии (Изв. от. рус. яз. 1908, II). Загальні коментарі: De cerimoniis давній – Райске в Corpus scrip. hist. В. т. IX, і новий – Беляєва, Byzantina, І і II, 1891 i 1893 (особливо т. II – спеціально про аудієнції)
55. „Блюдо велико злато служебное Ольги руской, когда взяла дань, ходивши ко Царюграду… во блюдѣ же камень драгій, на томъ же камени написанъ Христосъ… у того же блюда все по верхови жемчюгомъ учинено“ – Путешествие арх. Антонія, вид. Саваїтова, с. 68-б, про сю звістку стаття Айналова: Дар св. кн. Ольги в ризницу св. Софии, в Трудах XII з’їзду, т. III. Можливо, що в зв’язку з сими царгородськими пам’ятками по Ользі стоїть приписка „Слова о том како кристилася Ольга“: „но посла злато патріарху Царяграда“-Чтенія київ. іст тов., II, с. 68
56. Продовження хроніки Реґінона під р. 959 (сучасне) – Моnumenta Germaniae hist., Scriptores т, I, с. 624; теж (під 960 р.) в пізніших анналах – Гільдесгаймських (кінця X в.) (посли руського народу – Rusciae gentis), Отенбурґських, Кведлінбурґських і Ламберта (XI в.) – ibid. т. III, с. 60-1, VI с. 4, і згадка в Моn G. h., diplomata, I, N 366. Висловлена була гадка, що тут йде мова не про Русь, а про острів Ріґен, але сю справу рішає добре обзнайомлений з руськими справами Тітмар Мерзебурський (II, 14), бо каже, що наслідком того посольства висвячений єп[ископ] Адальберт (у нього – Етельберт) висвячений був для Руси (Ruscia – як скрізь він зве Русь). Тексти (в перекладі) див. у моїх Виїмках, ХXIII.
57. Література: Соловйов,1, с. 141. Rambaud, Empire Grec au X siecle, с. 380 і далі. Воронов, О латинских проповедникаx на Руси Киевской в X и XI веках – Чтенія київ. істор. тов., І, Голубинський, История рус. церкви, І, с. 81. Фортинський, Крещение кн. Владимира и Руси по западным извеестиям, Чтенія київ., II, с. 120. Скобельський, Згадки о Руси в жерелах німецьких – Справоздання львівської акад. гімназії 1881 р. В. Пархоменко, Древне-русская княгиня св. Ольга (вопросъ о крещени ее), 1911 (проба рішення питання на основі прод. Реґінона)
58. Іпат. с. 44, пор. проложне житіє її – Чтенія київські, II, с. 68
59. Новг., с. 12, пор. Іпат., с. 38
60. Шахматов бачить тут новгородську приписку, зроблену в новгородській переробці київської літописної записи: він думає, що новгородський літописець міг прийняти Деревську землю київської літописи за свою новгородську „Деревську“ околицю, де був і свій Коростинь, і тому приписав до деревських роспоряджень Ольги звістки про сліди її діяльності на Мсті і Лузі, і по всій землі. Початковий текст київської літописи він реставрує в такій формі:
61. „И иде Ольга по Деревьстѣ земли съ сыномь своимь и съ дружиною, уставляющи уставы и урокы; суть перевѣсища ея и ловища по вьсей земли, и по Дънѣпру перевѣсища и по Деснѣ и есть село ея Олъжичи и доселѣ“, і з того робить вивід, що літописець зачислив і Подесення до Деревської землі (Разыскания, с. 110-1, 171-3, 444, 632 і стаття До питання про північні перекази за княгиню Ольгу в київських Записках, т. II).
62. Одначе як історично неправдоподібне, щоб київський літописець XI в. зачисляв до Деревської землі Подесення, відрізане Вишгородською (полянською) волостю Ольги від Деревської землі, а новгородський літописець XI в. помішав Деревську землю, де воювали Ігор і Ольга, з свою Деревською землею (се могло бути неясним пізнішим книжником XVI-XVII вв., котрих цитує Шахматов, а не літописцеві XI в., хоч би й новгородському) – так і зроблена Шахматовим реконструкція літописного тексту не зовсім мене переконує.
63. Згадка про наддніпрянські ловища і Ольжичі не може вважатися текстом початковим, се додаток, відділений від деревського епізода певним фіналом; здається, що новгородські Ольжині сліди приписані були скорше і доперва ними були викликані спомини про дніпрянсько-десенські сліди її діяльності; а новгородські згадки – се одна з звичайних контамінацій звісток новгородських з київськими, які проходять далеко в глибину літописної концепції. В кождім разі „устави і уроки“ деревлянські і „перевѣсища и ловища по всей землѣ“ дві речі зовсім відмінні, і сі другі не належать до Деревської землі
64. „кумиры сокрушающи“ додано недоречно – l. с.
65. IX, 7
66. Іпат., с. 45-6
67. Єсть певна глибша ріжниця в загальнім тоні оповідання про воєнні подвиги Святослава, держаного з становища дружинних переказів про удатного князя-героя, і в сім епізоді боярських докорів Святославу, і так само далі – в Свенельдовій раді, котрої Святослав не послухав і загинув через те в Порогах. Тут мабуть літопись комбінувала два ріжні джерела, а може маємо і пізнішу вставку. Шахматов уважає історію болгарської війни, запозиченої з якоїсь болгарської хроніки; але се здається мені мало правдоподібним. Про се гіпотетичне болгарське джерело нашої літописи див. в екскурсі І
68. Див. мою статтю: „До питання про розселен, даного Шахматовим (Южныя поселения вятичей – Изв. акад., 1907, теж Разыскания, с. 119)
69. Шахматов уважає пізнішою допискою також ясів і касогів (Разыскания, с. 426), але се не дуже мене переконує
70. C. 415-6
71. Ібн-Хаукаль в збірнику Гаркаві, с. 218. Недавно Вестберґ (Beiträge, V) висловив згадку, що згаданий у Хаукаля погром болгарів і хозарів вийшов не від Святослава, а від якоїсь ватаги норманської Руси. Він виходить з того, що в 969 р. Святослав не міг сього походу вчинити, та вказує на слова Хаукаля, що ся Русь по погромі пішла „в Рум і Андалузію“ і припускає, що ті норманські напасники з Волги дійсно поплили через Середземне море додому. Ціла обстанова такого норманського походу одначе, як бачимо, дуже фантастична, а з невеликою поправкою оповідання ібн-Хаукаля, як я вказав у тексті, вповні годиться з літописними звістками. Андалузія однаково мусить бути непорозумінням або хибною комбінацією, а „Рум“ вповні відповідає пізнішій війні Святослава з Греками. До того ж ібн-Хаукаль каже, що Русь не тільки пограбила, а й загорнула собі краї болгарів і хозарів; про мандрівних норманів як можна було се сказати?
72. Біла Вежа – се переклад на руське назви Саркел: cap – білий, кел – дім по-вогульськи, а Константин Порф[ірородний] толкує Серкел як раз 'άσπρον 'οσπίτιον – De adm. 42. Про її місце див. вище, с. 221
73. Іпат., с. 9
74. Іпат., с. 143-4
75. Міллер, Осетинские этюды, III, с. 67-8 (він вказує на звістку Іпат. л., с. 204, де війна з ясами зв’язується з походом на Дін, і пробує з осетинського витолкувати назву Сугрова як сурх гаý – червоне село). Кулаковський, Христианство у Алан, і його ж Аланы, гл. VII-VIII. Спицын, Истор. археол. разыскания. Пор. вище, с. 127
76. До походів Святослава на подонські краї часто прив'язують т. звані уривки Газе. 1819 р. славний свого часу візантіст Газе видав в додатку до хроніки Льва Диякона два чи властиво три фрагменти, знайдені ним в однім кодексі, що після того невідомо де подівся. По письму він зачисляв їх до X в. і уважав автографом, судячи по поправкам (текст передруковано в бонськім корпусі, при хроніці Льва Диякона, т. XI). В них оповідається про переправу якогось грецького відділу через Дніпро і дальшу подорож в варварських краях, про якусь спустошену варварами країну, що тут зветься τά Κλήματα, та про будову кріпості для її оборони.
77. Ніяких хронологічних вказівок оповідання не має, окрім астрономічних і то не дуже докладних: звичайно бачили в них вказівку на Сатурна в зодіаку Водолія, констеляцію, що повторюється по близько тридцятьох літах і триває по півтретя року (в астрономічних рахунках, які бували подавані у розвідках, є ріжниця щось на два-три роки, і тим часом, як по одному рахунку се будуть 874-6, 903-5, 933-5, 964-6, 993-5 роки, по другому – 961-8 і 991-2, а розвідка Вестберга і його викладки обертають сю справу ще інакше: така констеляція від кінця IX. і до кінця XI в. мала б місце лише в р. 963 і 1080-2. Крім того, в датуванні оповіджених в фрагментах подій виходили з палеографічного означення часу рукописи, даного Газе, але його не можна брати за дуже докладне.
78. Географічні вказівки – згадка про Дніпро та про якогось κατά τά βόρεια του̃ 'Ίστρου βασιλεύων, міста Μαυρόκαστρυν та Βοριών і ті κλήματα можуть теж давати місце ріжним толкуванням. Κλήματα звалася візантійська провінція на кримськім згір'ї і тому переважно прикладалось се оповідання до Криму.
79. Через усі ті непевності толковано се оповідання найріжнішими способами. Сам Газе прикладав його до походу Володимира на Корсунь, Гедеонов і Кунік до походів Святослава на Азовське побережжя, Василевський – до болгарського походу Святослава, Ламбін до походу на Крим Олега, Успенський – до візантійсько-хозарьских відносин на початку X в., Вестберґ і Шестаков – до тих же відносин в 960-х рр., Мілюков до болгарсько-руських відносин при кінці IX в., Піч противно переносив се на пізніший час – на 991-2 р. і бачив тут згадку про болгарську державу на північ від Дунаю, і т. д.
80. Так, як справа стоїть тепер, оповідання фрагментів може давати матеріал до ріжних гіпотез, може гіпотетично приточуватись до ілюстрації того чи іншого епізоду, але ніяких певних вказівок при тій повній неясності витягнути з них не можна, і більше спинятися коло них не буду.
81. Література: Гедеонов, Отрывки из изследований о варяжском вопросе – Записки петерб. академии, І, с. 66 і далі; Ламбин, О Тмутараканской Руси, Ж. М. Н. П., 1874, І, с. 79 і далі; Куник, О записке готскаго топарха (так називав він сі фрагменти) – Записки Пет. акад., т. XXV; Василевський, Русско-византійские изследования, II: Записка греческаго топарха, Ж. М. Н. П., 1876, VI; Бурачков, О записке готскаго топарха – Ж. М. Н. П, 1877, VII; Pić, Der nationale Kampf gegen das ungarische Staatsrecht, 1882, с. 83-5, теж Die Dacieschen Slaven (Sitzungsberichte der bömischen Gesellschaft, 1888, с. 278-9); Успенський, Византийские вдадения на северном берегу Чернаго моря, К. Ст., 1889, V, і полеміка Василевського і Успенського в Ж. М. Н. П., 1889 і К. Ст., 1889; Милюков, Время и место действия записки греческаго топарха – Труды VIII з’їзда, т. III; Westberg, Die Fragmente des Toparcha Goticus, 1901 (Memoires de l'acad. de St. Petersbourg, Vin série, V). Шестаков, Памятники христианскаго Херсонеса, III,1908
82. Зауважу, що в деяких пізніших літописних переробках Ольга також ходить походом на печенігів – Гіляров, с. 250
83. Про джерела до болгарської кампанії Святослава й спірні питання її див. примітку 11
84. Скіліца у Кедрена, с. 384
85. Успенський (Русь и Візантія в X в.), и за ним Знойко (О посольстве Калокира) здогадуються, що Калокір задумував заснувати собі самостійне володіння в Криму Знойко думає, що Калокір тільки для відвернення уваги Візантії нарадив їй пустити Святослава на Болгарію і взяв собі те золото, що Никифор дав йому для Святослава, і т. ін. Все се здогади, для яких наші джерела властиво не дають ніякого опертя
86. Лев IV. 6, V. 1, Скіліца (Кедрен), с. 372
87. Іпат., с. 44
88. Лев, VI, 1
89. Іпат., с. 42
90. Тепер село Преслав коло Тульчі. Велика Преслава, столиця Болгарії була недалеко Шумли – тепер Преслав, по-турецьки Ескі-Стамбул
91. Її об’ясняють книжним джерелом, напр. з Прокопія, але дехто боронив і її реальності – напр. Василевський; про здогад Шахматова в екск. І
92. Іпат. с. 44. В XI віці Ольга канонізована ще не була, і коли се наступило, докладніше не звісно – тільки стрічаємо її пізніше між руськими святими перед-татарських часів. Правдоподібно Володимир переніс її мощі до київської кафедри, де вони буди предметом поважання уже в XI в. – літопись (1. с.) і Похвала (Чтенія київські, II, с. 20-1) підносять, що її мощі лежать цілі, і так її Бог прославляє. Про канонізацію – Васильев, История канонизации русских святых (Чтенія московські, 1894), Голубинський, История канонизации святых в русской церкви, 1894 (замітки до попередньої) і нове оброблення тої ж теми, під тим же титулом, 1902 р. (Чтенія московські)
93. „Милостьницѣ“ – Іпат. і Переясл.-Сузд.; Лавр., 1 Новг. і пізн. зводи натомість – „ключницѣ“. Про Малушу були дві давніші спеціальні статейки, надруковані в Записках петербур. Академії, т. V: Д. Прозоровського, О родстве св. Володимира по матери, і Срезневського, О Малуше, милостнице в. кн. Ольги, матери в. кн. Владимира. Прозоровський висловив здогад, що Малко Любчанин був не хто інший як звісний деревлянський князь Мал, що сватав колись Ольгу: під час її походу на Деревлянську землю він, мовляв, попавсь у неволю й оселено його в Любечі. П. тим поясняв, що Володимир був признаний сином Святослава, рівноправним з іншими; розуміється се пояснення мало потрібне, бо нешлюбні княжі сини займають рівне становище з правними і пізніше, без огляду на становище своїх матерей.
94. Але його здогад про Малка прийняв і доповнив недавно цілим рядом дальших міркувань Шахматов (Разыск., с. 374 і далі). Літописного Малка Любчанина він поправляє на Малка Кольчанина – князя міста Кольця пізніших компіляцій (Шахматов вважає се місто за Клеческ, але се мало правдоподібно, як мені здається); призвище Добрині „Микитич“ він поправляє на „Мистинич, і думає, що се місце читалося спочатку: „отець же бѣ има Мистиша Свѣнельдичь“ (або: Мистиша деревлянинъ); дійсне ім’я Володимирової матері було Малфрідь (згадка про її смерть без всякого пояснення под 1000 р.), а Малушею літопись її охрестила в зв’язку з заміною імені Мстиші іменем Мала в літописнім оповіданні про деревлянське повстання.
95. Таким чином, Володимир стає правнуком Свенельда, Добриня внуком. Одначе вся ся генеалогія збудована на дуже крихкій підставі. Щоб літописець хотів переробляти цілу генеалогію Володимира, даючи йому в діди нещасливого деревлянського Мала, замість славного Свенельда, се дуже неймовірно; коли б Малка він уважав справді Малом деревлянським, мабуть не зіставив би без пояснення, хто був сей Малко Любчанин; и дивне б було прізвище робичича для Володимира, коли б він був потомком такого найпершого боярського роду як Свенельдів
96. В пізніших компіляціях маємо таку подробицю: „бѣ роженіе Володимеру в Будутинѣ вѣси, тамо бо въ гнѣвѣ отслала ея (Малушу Ольга, село бо бяше ея тамо и умираючи даде єго святѣй Богородицѣ“ (Никон, І, с. 35); ся остання подробиця – про запись того села св. Богородиці дає певну авторитетність сій звістці, а вона, як бачимо, представляє Малушу властителькою села. Брат її Добриня лишив глибокий слід в народній традиції, ставши одним з видніших „багатирів“ Володимирового циклу в великоруськім билиннім епосі. Але його ім’я обросло найріжнішими казковими і легендарними мотивами, і майже ніщо не говорить нам про його фактичну діяльність (хіба роля Володимирового свата, переказана зрештою в літописній легенді про одруження Володимира з Рогнідою, але й сей мотив дійшов в дуже ослабленій формі). Лишилася тільки загальна характеристика його, як чоловіка двірського, вихованого, аристократа з високого роду. (Літературу див. на с. 436 і нижче)
97. Лев Диякон, VI, 2 і далі
98. Іпат., с. 42-8
99. Лев, VI, 8 і далі, Кедрен, с. 372 і 388 і далі
100. Так згадану у Скіліци (П. 401) Кωνστάντεια Василевський уважав Константіолею коло теперішнього Білграда – Ж. М. Н. П., 1876, VI, 434
101. Про печенігів говорить тільки Скіліца; пізнішу ворожнечу їх до Святослава він поясняє тим, що вони гнівалися за його згоду з греками (с. 413). Число Святославового війська у нього зовсім неможливе – до 308 тисяч. Лев рахує у Святослава 30 тис., у Скліра 10 тисяч
102. Лев, VI, 11 і далі, Скіліца-Кедрен, с. 384 і далі
103. Лев, VII, 9
104. Лев, VIII, 1 і далі, Скіліца-Кедрен, с. 392 і далі
105. 971 р. припадала вона на 14 квітня
106. Лев, IX, 1 і далі, Скіліца-Кедрен, с. 397 і далі
107. У Кедрена, с. 412
108. Білобережжям звалися Дніпрові береги, починаючи від устя аж гень вище порогів, див. Архив Юго-Запад. России, V, І с. 127, VII, І, с. 86, VII, II, с. 11, Лясота – в Мемуарах Южн. Руси, I, с. 162, Воскрес. л., I, с. 241. Білобережжя, де зимував Святослав – се устя Дніпра, пор. умову Ігоря з греками „да не имѣють Русь власти зимовати въ устьи Днепра, Бѣлобережа, ни у св. Елеуфѣрья“ (острів св. Евтерія – о. Березань, як звичайно думають)
109. ) Гіляров, с. 319, Львівська літ., с. 61, Стрийковський, І, с. 123, ще у Шахматова, с.132