7. Початки Руської держави

Текст этой главы приводится по позднейшей авторской редакции тома, а не по снимкам второго издания 1904 года: Грушевский переработал первые главы для следующего издания, и расхождения с фотоснимками в этом разделе - авторские, а не ошибки распознавания. Постраничная транскрипция именно издания 1904 года есть в разделе страницы со сканами.

Політичний устрій в часах розселення

Власть у антів, племінні начальники, віче, ширші організації

„Словени й анти“, каже в своїй класичній характеристиці Прокопій, „не правляться одною особою, але з давніх часів живуть громадським правлінням, і для того у них всякі справи, в добрі чи в злі, рішає громада“. „Вони не мають правління й живуть в ворожнечі між собою“, каже трохи пізніший т. зв. Маврикій і далі пояснює: „у них багато начальників (‘ρη̃γες), які не живуть у згоді, так що добре притягати декотрих з них на свій бік намовами або дарунками, особливо ближчих до наших границь, і тоді на інших нападати, аби спільна війна не злучила їх до купи та не звела під одну власть 1.

Сими дорогоцінними звістками характеризується політичний устрій наших племен в часах розселення – найстарших часах, куди ми в розсліді розвою політичного життя сих племен можемо сягнути скільки-небудь надійно при теперішніх наших наукових засобах.

Противставляючи політичне життя східно- й полуднево-слов’янських племен сильно сцентралізованому, монархічному політичному устрою імперії, обидва візантійські письменники з притиском підносять, що сі слов’янські племена не мають такої централізованої монархічної власті 2.

Се, очевидно, правда. Ані в праслов’янській добі, ані в часах розселення, ані у сих, ані у інших слов’янських племен ще не виробилося сильної монархічної власті, ані міцної і тривкої воєнної організації. Зрештою і у інших індоєвропейських народів сильна і тривка монархічна власть являється продуктом пізнішої еволюції, часом навіть дуже пізньої. Як я вище сказав, в часах слов’янського розселення в українських і взагалі у слов’янських племен можна припускати ще досить живу родову й племінну організацію, і на них мусила опиратися їх політична організація в тих часах. Звістки античних письменників, які ми маємо про антські й сусідні слов’янські племена сих часів належать очевидно до стадії такого родового і племінного життя. На підставі їх та з родово-племінного життя інших індоєвропейських племен, можемо до певної міри уявити собі основи політичного устрою наших племен в сій стадії суспільного розвою. 3.

Хронологічно йдучи ми повинні зачати від переказаної у Йордана звістки про війну остготів з антами за Вінітара, в останній чверті IV віку. Вінітар воює з антами, спочатку його б’ють, але він потім поправляється й бере в неволю та розпинає „короля антів Божа з синами і сімдесятьма старшинами“ 4. Я вказував на своїм місці 5, що ся звістка про конфлікт готів з антами має значні права на наше довір’я, тільки, розуміється, до її літературної, стилістичної форми не можна прив’язувати багато значення. Тому титул короля (rех), наданий тому Божові, треба, розуміється, відложити набік. Поминаючи титул, маємо перед собою якогось більшого антського проводиря, що розпоряджав більшими силами, так що міг побити остготів (сеї подробиці легенда певно вже не видумала). Значить се голова більшого антського племені, або скорше – кількох племен, а поруч нього виступає велике число старшини, правдоподібно – начальників чи старшин родів антських.

В оповіданні про боротьбу антів з аварами, в середині VI в. ми стрічалися з іншим чільним провідником антів. Візантійський письменник називає його Мезамиром „сином Ідаризія, братом Келягаста“. Сей Мезамир був висланий в посольстві до аварів після невдатної битви антів з аварами, аби викупити невільників. Але бувши чоловіком мовним і смілим в словах 6, він вів себе й говорив перед аварами занадто гордо як на посла, і ворожий антам болгарин використав се та намовив аварів убити Мезамира, представивши, що сей чоловік має великі впливи у антів і потрапить противстати кождому ворогові 7. Отже перед нами чоловік з якогось високого роду – його брат і батько, очевидно, були також людьми, звісними, впливовими, коли їх називає грецький письменник; свої впливи завдячив він очевидно не тільки особистим здібностям – що був добрим бесідником і здібним вождем, але й значенню свого роду, що передовсім видвигнуло його. Ми бачимо рід, династію, не якусь просто родову, а племінну, значення котрої не обмежалося, мабуть, навіть її племенем, а йшло ще далі. В „гордих словах“ її репрезентанта можемо відчувати чоловіка певного своїх сил і впливів. При охоті й відповідних обставинах, як дає зрозуміти автор, міг він відіграти ролю Божа та стати на чолі більшої групи антських племен і організувати більші воєнні сили.

Ми бачимо, таким чином, племінних начальників, що мали більше-менше постійну, династичну власть в своїм племені, чисто дідичну, спадщинну або спадщинно-виборну (як то бачимо у ріжних народів, що члени певної династії народним вибором дістаються на становище племінного провідника). В певних хвилях, коли більші групи племен поривалися до солідарної акції, один з таких начальників вибором народу міг проголошуватися чи признаватися спільним вождем і ставав на чолі тої групи племен. У подунайських слов’ян, з котрими греки стикалися частіше, а котрих політичний устрій сучасні грецькі письменники вповні ототожнюють з антським (така однаковість сама собою вповні правдоподібна в тодішніх обставинах), ми стрічаємо таких племінних начальників і головних вождів з досить виразними означеннями їх власті. Згадується напр. „земля Ардаґаста“, що в іншім разі виступає вождем війська; називаються такі особи як „Піраґаст племінний начальник (філярх), провідник ватаги (війська)“, „Музок в варварській мові званий рікс“ і т. ін. 8.

Таких начальників племен, очевидно, має на гадці Маврикій, кажучи, що слов’яни й анти мають багато „ріксів“, ‘ρη̃γες, які звичайно не живуть в згоді між собою, і тільки спільна небезпечність, спільна війна може звести їх до купи і висунути над ними одного проводиря.

Ужитий ним тут термін ‘ρη̃γες може бути не простим літературним означенням (лат. reges) – одним з тих, якими античні письменники означали ріжних варварських начальників, не журячися тим, які титули в дійсності вони носили. Можливо, що маємо тут транскрипцію дійсного слов’янського титулу, уживаного між антами й подунайськими слов’янами для таких племінних вождів. Таку гадку піддає щойно наведена згадка (Теофілакта Сімокати, сучасника ціс[аря] Маврикія) про того Музока, „званого в варварській (значить слов’янській) мові ‘ρήξ. Звістка, як ми бачимо, досить категоричиа, і хоч в історичних часах сей титул вийшов у слов’ян з уживання 9, лишається вповні можливим, що в часах праслов’янських се слово уживалося в такім значенні.

Діло в тим, що се загально-індоєвропейське слово (санскр. râj-раджа, лат. rех, старокельт. rîх), видно було затратилося в германській і слов’яно-литовській групі язиків, але під культурним впливом кельтів пішло розповсюджуватися між ними наново. Від кельтів прийняли його німці (з старокельтск. rîgs, ірл. ríg, готське reiks- начальник; ст. ірл. ríge, г. нім. rîhhi – держава, Reich). Від німців, може – готів спеціально, прийняли його племена литовські, а разом з ними, можливо – і слов’янські: старопрус. rikis – пан, riks держава, русько-литовське рыкупья, господиня; тут би було місце й для слов’янської форми того ж слова, як титулу племінних начальників.

Інший такий титул, перейнятий також від німців (може готів), ще в часах праслов’янських, або при самих початках розселення – се князь, кънязь, з горішно нім. chuning (властиво княжич, королевич, з *kuni, король, з патронімічним наростком -ing), як і старопруське konagis, фінське kuningas – король, лит. kúningas – пан, священник, і т. ін. В якім значенні було спочатку перейняте се слово слов’янами – чи значило воно найвищих, найбільших вождів, так, як кілька століть пізніше перейняте слово краль, король (з імені Карла Великого), чи мало ширше значення власті взагалі, трудно сказати. Ми бачимо пізніше се слово в дуже відмінних значеннях. Подекуди воно уживалося, видно, як почесний титул взагалі і напр. у поляків дало слова książe і ksiadz (так, як литовське kúningas).

У східних слов’ян означає володаря, державця, старшину певного територіального округа, більшого або меншого (так у нас в XIII в. болоховські князі представляють собою старшин дуже дрібних міських округів). У полудневих „князь“ сходить на значення сільського старшини: в такім значенні уживається воно тепер, і в такім же значенні перейшло в практику громад волоського права, де князь означає сільського старшину (рівнозначного з jude, judec) 10. При такій хиткості значення сього слова, про його силу в праслов’янських часах можна ставляти хіба ріжні гіпотези 11. Не забігаючи далеко на се поле, зазначу тільки, що чужі терміни для власті дуже часто перейматься для означення вищого степеня власті, і так могло бути з термінами *chuning і reiks:* вони могли бути перейняті для означення визначніших племінних старшин чи вождів.

При родовій організації одначе начальники племен, як би вони не називалися, зіставалися властиво primi inter pares, головнішими між іншими „старцями“ – старшинами родів племені, і всякий важніший крок їх мусив настати за відомістю і згодою тих старшин. Тут перший прояв слов’янської „демократії“, як її називає Прокопій; розуміється, демократією її можна було назвати лише в противставленні до візантійсько-римського монархізму, бо в дійсності се був устрій скорше патріархально-аристократичний, де могли мати голос самі старшини родів, як у пізніших, історичних часах (XI-XII в.), з упадком родового устрою, мали голос батьки родин.

Далі – всякі справи, що виходили за границю домашніх інтересів племені, потребували згоди й рішення збору старців і народу з дотичних племен. Прокопій дає нам в кількох словах дуже цінний образок такого ширшого віча антів в епізоді про псевдо-Хилвудія. Коли розійшлася чутка про того псевдо-Хилвудія між народом, каже він, зібралися майже всі анти; вони рішили вести справу спільно, обіцюючи собі великі користі з того, що мають в своїх руках грецького воєводу Хилвудія 12. На своїм віче вони погрозами примушують псевдо-Хилвудія прийняти на себе ролю правдивого Хилвудія, і планують якусь неясну ближче акцію супроти Візантії й подунайських слов’ян, з якими тоді поріжнилися були. На подібних ширших вічах мусили рішатися взагалі всякі справи, що вимагали солідарної діяльності племен, чи груп родів, як спільна війна, організація воєнних сил, вибір спільного вождя з-поміж племінної старшини і т. д. „Всякі справи, добрі чи злі, віддаються на рішення громади“, каже Прокопій.

Така солідарна акція більшої групи племен була не легка і не тривка. Прокопій, а ще більше т. зв. Маврикій підносять велике розріжнення начальників, нездатність мас до субординації. Маврикій толкує сим браком карності навіть спосіб війни у слов’ян: що вони не знають битися в тісних, правильно уставлених лавах, ані люблять виступати на місцях голих і рівних, а роблять охотніше засідки: напади нечайні. Їх рішення змінні й не стійні, каже Маврикій, – бо одні одним перечать з зависті й амбіції та роблять наперекір, тому не можна спускатися на їх умови й слова. Тільки моментальна, спільна небезпечність перемагала сі ріжниці й могла привести до підпорядкування своїх гадок власті одного (μοναρχίαν ποιήση). Та й то така солідарність ледве чи обіймала коли-небудь всі антські племена. В наведенім оповіданні Прокопія ніяк не можна брати буквально його слів про участь в нараді „майже всіх антів“. Правдоподібно, мова тут про ближчі до візантійських границь антські племена, а не всіх антів від Дністра до Дону.

Так представляються нам політичні відносини українських племен в часах розселення. Бачимо групування в численні невеликі групи (м. б. племінні), з начальниками на чолі; судячи по численності й ролі сих останніх, були сі племена менші від таких, які бачимо у нас в Х-XI в., але мусило се бути все-таки щось більше, як прості роди, хоч би й ширші. Постійної одностайної політичної організації нема, тільки від часу до часу повстають одностайні солідарні заходи в спільній небезпечності чи в спільнім інтересі. Поруч старшинських династій широке значення віча. Від часу до часу ширші віча дають власть вибираним з-поміж сеї старшини воєнним вождям, що ставали понад звичайними властями й організували більші воєнні сили.

Звістки з Х-ХІ вв.

Племінний устрій, його живучість, городські волості, князі, становище князів супроти віча, ширші політичні організації, Масудієва Валінана

По звістках Маврикія минає три століття, перше ніж знаходяться джерела, які б кинули світло на політичні відносини наших племен: якісь докладніші дати про них маємо не скорше, як для X віку.

За сей час колонізація ствердла, значніші зміни викликав тільки поворотний рух людності зі степів під натиском турецьких орд; та й звістки наші з сього часу дотикаються не тої рухливої напівкочової периферії, як звістки про антів Прокопія та Маврикія, а масивнішої, інтенсивнішої колонізації північних земель. Родовий устрій за сей час ослаб, перейшов в стадію розкладу. Племінний устрій отяжив, і над ним беруть перевагу відносини територіальні, сотворені городським життям. Все се мусило внести певні зміни в політичний устрій і ми бачимо в нім значні відміни в порівнянні з Sturm und Drang – періодом антських часів.

Племінне групування сих часів ми вже знаємо. Повість наша як тільки могла виразно зазначила, що поділ на племена був тоді етнографічний. Племена ріжнились етнографічними прикметами: „имѣяхуть бо обычая своя и законы отець своихъ, и предания, кождо своя норовъ“, каже літописець і старається схарактеризувати ріжниці в звичаях, обрядах і побуті сих ріжних племен. Ся характеристика не скрізь випала щасливо, але для нас важний погляд старого книжника з тих часів, коли значення сього поділу ще не могло зовсім забутись, – що се був етнографічний поділ. Дійсно археологія виказує деякі ріжниці похоронного обряду й культурної обстанови у ріжних племен. Можливо, що з часом і діалектологія викаже докладніше сліди племінних ріжниць в мові, бо ріжниці діалектів могли служити теж для відріжнення племен, так само, як і ріжниці в культурі. Сі ріжниці могли існувати між племенами в зародку ще на правітчині, могли витворитись і на нових оселях протягом довшого часу; не треба їх собі побільшати: вистає часом і невеликих відмін, щоб люди з певної місцевості відріжняли себе від сусідів, як осібна група.

Теорія, що староруський поділ на племена був політично-географічний, бо, мовляв, дрібних відмін в звичаях і стані культурності не вистало б на таке розріжнення, не може устоятися. Політичне групування бачимо пізніше, і тоді назви земель, взяті від імен політичних центрів, з часом заступають давніші – племінні, етнографічні назви. Так ми бачимо, що ім’я дулібів заступається новими назвами бужан, волинян, Червенських городів і т. п., і то вже дуже рано, тим часом, як у інших племен, як деревляни, в’ятичі, де не виникло таких політичних центрів, племінні назви живуть ще довго потім 13.

При своїй великості й екстенсивності, при величезних територіях, котрих часті часом досить слабко були з собою пов’язані, сі племена для політичної організації були взагалі дуже важкою підставою. Тому вони в пізнішій політичній організації звичайно розбивалися на дрібніші кусні. Деякі факти виявляють одначе живучість тих первісних племінних тіл, яка свідчить про існування певної внутрішньої, бодай моральної зв’язі в середині старого племінного тіла. Треба сказати, що се питання живучості старого племінного поділу і його значення в пізнішім політичнім групуванні взагалі не легке. В літературі виславлялись супротивні погляди на се і для вияснення сих питань маємо дуже мало матеріалу, а головне діло – не знаємо докладно старих етнографічних границь. 14.

Одначе деякі факти таки виразно свідчать, що старі племінні відносини не лишилися без значення в пізнішім. Такі сліди живучості їх, як напр. відокремлення в осібне князівство київських дреговичів в XII в., довга окремішність, під своєю племінною назвою в’ятичів, до певної міри – й жива пам’ять про границі земель, що прокидалася в пізніших рахунках, кажуть нам рахуватися з старими етнографічними групами як живою основою пізніших політичних організацій.

Правда, сі політичні організації далеко не вповні відповідали етнографічним групам. Не тільки, що з одного племені виходило часом кілька груп і навпаки – кілька племен лучилося в одну групу (напр. Чернігівське і Переяславське князівство на сіверянським ґрунті або Київське – зложене з полян і деревлян): політичні центри могли притягати й частини чужої етнографічної території (не треба притім забувати про невиразні часом етнографічні границі, мішану колонізацію і т. п.). Але бути в певній мірі основами політичної організації се племенам не перешкоджало, і на прикладі тої самої Київщини ми можемо бачити, як гень-гень пізніше, в XII в. відріжнялась в поглядах сучасників властива „Руська земля“ – земля полян, від „київських волостей“ – чужоплемінних округів, що залежали від Києва.

Творчим одначе елементом в політичній організації й політичних відносинах сих часів стало передусім городське життя, городські відносини. З комбінації племінного підкладу з елементом городським повстають нові „волості“, території, зв’язані з певними городами, як їх політичними центрами 15. Вони стають властивою підставою дальших політичних відносин і розвій сих міських організацій стає, можна сказати, мірою культурного розвою поодиноких племен. Де культурне життя, торгівля, зносини і городське життя були більше розвинені, там розвинулися й більші міста та стали центрами більших територій; де не було того культурного життя, там не виробили такі міські гегемонії, й племінна територія складалася з більшого числа дрібних міських громад.

Політичні відносини в середині таких більших і менших міських громад і між ними, – при всіх модифікаціях, внесених розвоєм міського життя, при перевазі територіальних принципів над родовоплемінними, – одначе все-таки близько аналогічні з політичними відносинами антських часів. Як тоді племінні групи, так тепер виступають перед нами волості городські, з „князями“ на чолі, і з тим же „громадським правлінням“ в своїм політичнім житті.

Київський літописець XI в. представляє собі, що перед київською династією князі існували скрізь – у деревлян, дреговичів, полян і ін. Рід київських братів держав „княжениє въ Поляхъ“, „а въ Деревляхъ своє, а Дрьговичи своє, а Словене своє въ Новѣгородѣ, а другиє на Полотѣ“ 16. Хоч ся звістка стоїть в тіснім зв’язку і з легендою про київських братів, сама по собі вона вповні правдоподібна. Зрештою знаємо таки поіменно князів, що не належали до київської династії і були останками давнішого суспільного устрою, як деревський князь Мал, а може й в’ятицький Ходота, що з своїм сином робив якісь клопоти Всеволодові в 1080-х роках. На жаль, ближчих подробиць про сих князів маємо дуже мало; про Мала Повість оповідає лише, що повстання деревлян на Ігоря сталося по нараді деревлян „з своїм князем Малом“, і що потім вони пробували висватати за нього Ігореву вдову 17. Про Ходоту знаємо ще менше: маємо тільки коротеньку, голу згадку в автобіографії Мономаха, що він двічи (двѣ зимѣ) ходив в „в’ятичі“, на „Ходоту и на сина єго“ 18.

Слова літописця про старі „княжения“ у ріжних племен звучать не ясно: не видно, чи автор представляв собі по одному князю на ціле плем’я, чи побільше. Так само не ясно виглядає, чи той князь Мал княжив над цілою Деревською землею, чи було там кілька князів. Говорячи про того князя Мала, літописне оповідання зве його просто „деревським“ князем, Деревляни звуть його „своїм князем“, – ніби виходить, що він був князем усієї Деревської землі. Але від народного переказу, записаного з народних уст по сто літах, не все можна жадати такої докладності, і легенди взагалі люблять узагальнити. На іншім місці легенда чи її редактор вкладає в уста послів Мала такі замітні слова: „*наши князи добри суть,* расплодили Деревськую землю“ 19. Тут мова йде вповні виразно про більше число сучасних деревських князів (толкування про династію князів, що наступали по собі, можна зробити тільки з натяганням тексту). Се відповідає і гадці літописи про потомство всіх трьох київських братів, що княжило в Полянській землі 20. Реально беручи річ, також трудно, майже неможливо представити собі, аби величезні племінні території держалися під властю одного князя, при браку воєнної й адміністраційної організації, і при такім, досить другоряднім становищі князя попри віче, як то бачимо у таких не дружинних князів.

Щодо ролі віча дуже цінною і цікавою ілюстрацією служить теж оповідання про деревлянську війну. Князь чи князі грають зовсім другорядну ролю в цілій історії, а всю справу ведуть самі деревляни, „лучшии мужи, иже держать Деревськую землю“. Повстання сталося після того як „деревляни“ „здумали з князем своїм Малом“; одначе рішають справу вони, і в дальшім оповіданні літописець (чи легенда) зовсім ігнорує Мала, а говорить за самих деревлян; оженити свого князя з Ігоровою удовою знову постановляють „деревляни“, і посольство до Ольги посилає в сій справі „Деревськая земля“. Се все вповні відповідає старому „демократичному“ устрою антів і зовсім правдоподібне. Але власне при такій невизначній ролі князів, при браку взагалі якоїсь міцнішої політичної організації на цілу землю-плем’я дуже неймовірно, аби могла виробитись єдина княжа власть на цілу землю. Правдоподібно, в землях племен, особливо з слабше розвиненою політичною організацією, от як і в деревлянській, були князі в більшім числі, в міських волостях, щось як пізніші князі дрібних болоховських громад тої ж Деревської землі, з слабою властю, з другорядним значенням побіч громади з її „ ліпшими мужами“, а поруч таких князівств могли існувати й округи- волості без князів, що правились самими тільки „ліпшими мужами“, земськими „старцями“: так і в пізнішім руху против князівсько-дружинного устрою (в середині XIII в.) поруч болоховських князівств ми бачимо безкняжі громади на Побожжі 21.

В світлі сих спостережень дістає певну цінність одна обставина, на котру зверну тут увагу. В оповіданнях літописи де йде мова про племена перед защіпленням у них князівсько-дружинного устрою, нема мови про князів, тільки про самі племена: поляни, уличі, деревляни воюють, народжуються, іншими способами себе проявляють. З племенами воюють київські князі, – і ніде не сказано, аби вони ходили походом на князів уличських, чи сіверянських, чи в’ятицьких. Очевидно в представленні пізніших поколінь роля князя в переддружинних часах настільки никла перед волею й ролею волості-землі, її віча, що традиція не числиться з князями. Одним одинокий виїмок, де князь названий – се той деревський князь Мал. Але ж на те є й виїмкова причина: народний переказ обертався коло глузливого представлення невдалого сватання деревлянського князя до київської княгині. Та й тут, як ми бачимо, князь слідом усунений на другий план, і виступають самі „деревляни“.

Навіть в порівнянні з полудневими антськими начальниками князі північних українських волостей IX-Х в. грали мабуть ролю менше замітну. В напівкочівничім, войовничім і розбійничім житті чорноморського розселення антських начальників мусимо представляти собі на чолі воєнних ватаг, дружин; сі дружини, ближче зв’язані з своїми вождями, давали їм певну підпору й значення в усіх справах в середині племені. В осілім, хліборобськім і господарськім житті північних волостей не було таких обставин для витворення дружин, а з тим – і для розвою князівської власті. Групування волостей і князів в ширші союзи, в солідарні заходи, які б обіймали ціле плем’я, з одним вождем на чолі, в обставинах північних, ліпше захищених країв IX-Х вв. також, певно, йшло тяжче, мусило перемагати більшу інерцію, як в рухливім житті VI в. Тільки з появою дружини в Києві підноситься значення тутешнього князя й починається концентрування волостей коло нього. Чи було що-небудь подібне перед тим по інших племінних центрах, зістається невідомим.

Одинока звістка, що може піддати гадки про якусь ширшу політичну організацію поза Києвом – се звісна вже нам згадка Масуді про державу Валінана й її короля Маджака 22. Плем’я Валінана, каже він, одно з основних, головніших племен слов’янських: давніше йому підлягали всі інші племена, бо воно мало над ними власть, і його королеві підлягали королі інших племен, але потім настали між ними непорозуміння, не стало порядку, племена відлучились і стали мати незалежних королів. В сім оповіданні, розуміється, багато побільшення, і в кождім разі про таку величезну державу, як зі слів Масуді виходило б, не можна думати. Його звістки про слов’янські племена взагалі не дуже докладні, а орієнтування в них незвичайно утрудняє велика заплутанина й непевність в іменах. Так і з сею звісткою.

Вона незвичайно загальна, а ім’я волинян і їх короля читаються так ріжно, що властиві форми досі навіть не пробувано уставити напевно. До наших волинян її можна прикладати з більшою може правдоподібністю, як до якогось іншого слов’янського племені, чи краю 23, але від сеї правдоподібності далека дорога до певності, тим більше, що на попертя сеї звістки Масуді в приложенні до волинян ми не можемо нічого вказати окрім того, що місто Волинь знаємо, і ім’я волинян було без сумніву політичним, а не племінним терміном.

Коли прийняти звістку Масуді, виходило б що сей наш Волинь десь в IX столітті (може при кінці) став був на якийсь час центром політичної системи, яка обіймала сусідні волості чи племена – в кождім разі, розуміється, не так широко, як то Масуді представляє 24. Звістка про се могла на тій торговельній дорозі, що йшла з Західної Європи на схід, дістатися до арабів в побільшених розмірах. Але судячи з неї ж навіть, ся політична система не держалася довго і очевидно – особливо міцною організацією не визначалася.

Але супроти вказаних вище прикмет Масудієвої звістки все се про наших волинян можемо говорити тільки дуже гіпотетично. І в результаті до виступлення на перший план Києва з його князями ми нічого певного не можемо сказати, чи були якісь більші й міцніші політичні організації на нашій землі.

Перейдім отже до Києва.

Початки Київської держави

Київські перекази. Теорія Повісті временних літ – тенденція варязька, тенденція новгородська, концепція „Повісті“, хиткість традиції, комбінації, недоречності „Повісті“, вагання новішої історіографії, поправки варязької теорії

Історія початків Київської держави належить до найтяжчих питань всесвітньої історії, не так через брак відомостей, як завдяки своїй традиції, з котрою й досі наука не може собі дати ради. Розумію тут нашу київську літопись з її оповіданням про початки Київської держави. Як то виказано ширше в спеціальнім додатку про нашу найдавнішу літопись 25, літопись писалася в другій половині XI в., кількома наворотами, спеціально для вияснення сього питання: „откуду єсть пошла Руская земля (себто Київське князівство, бо Київська земля – се Русь в тіснішім значенні), кто въ Києвѣ нача первѣе княжити, и откуду Руская земля стала єсть“. Се тоді вже було питанням без відповіді, і для його вияснення треба було пускатись на дорогу ріжних комбінацій та гіпотез.

В тодішнім громадянстві мусили бути ріжні перекази в сій справі. Так в самій літописі переказано легенду про трьох братів полян Кия, Щека і Хорива, що збудували спільно місто Київ, в ім’я старшого брата, і полишили свої імена в назвах урочищ Щековиці, Хоревиці і річки Либіді (названої по імені сестри). Від них київські мудреці XI віка виводили ім’я полян і полянське плем’я 26.

Заразом в тих самих чи інших об’ясненнях київських початків сі брати уважались предками київської династії: сліди такого толкування зісталися в оповіданні Повісті 27, а в парафразі Длуґоша маємо, здається, слід досить старої й авторитетної компіляції, де київська династія включно до Аскольда і Дира представлялася безпосереднім потомством Кия і його братів 28. Розуміється, ціле се оповідання про київських братів було тільки т. зв. етимологічним мітом: з імен місцевостей зроблено історичні особи, героїв-осадників міста. Поруч сього переказу існував інший аналогічний, де оповідалося, що Кий мав перевіз на Дніпрі, і звідси се місто звалося Київ перевіз, а потім тут стало місто Київ. І сей другий міт теж міг служити людям для об’яснення початку Київської держави не згірше як тисячоліття служила для подібної цілі, напр. історія побудування Рима Ромулом.

Але сі й правдоподібно – інші ще, нам не звісні перекази не задовольнили автора літописи і він уложив інакшу, дуже штучну комбінацію про чужоземний, варязький початок руського імені й київської держави та династії. Моменти, на яких оперлася отся теорія ще до справи „Руської“ держави, можна вказати виразно. Така традиція „варязького“ завойовання в північних землях (имаху дань Варязи приходяще изъ заморья на Чюди и на Словѣнехъ…). Присутність в X і XI в. в Києві значних ватаг скандинавів, варягів, як їх у Києві звали (Vaeringjar скандинавських саґ) 29. Те, що вони в Києві, особливо в X в., грали значну ролю на княжім дворі, надавали йому часами до певної міри, навіть варязьку закраску. Нарешті – факт, що сі варяги ще з X в. приймали ім’я „Руси“, по імені тієї держави, котрій служили, тим більше, що руське ім’я було особливо тісно зв’язане з київською дружиною, і з іменем Руси переходили потім в інші землі, так що в другій половині XI в., напр. в візантійських пам’ятках Русь стає ідентичним іменем з варягами: Bαράγγοι ‘Ρω̃ς – Варяги Русь 30.

Такі були загальні явища. Могли мати тут вплив і деякі конкретні випадки. Для прикладу вкажу на один, звісний нам ближче: 979 р. (як я рахую) Володимир за поміччю варязького війська опанував Київ; варяги уважали Київ своїм здобутком і вимагали контрибуції: „се градъ нашь, и мы прияхом и“. Так оповідає переказ, записаний в літописи 31. Він притім пам’ятає, що Володимир не був варязьким конунґом, а київським княжичем. Але ж би сталося щось подібне століття перед тим, – як легко б з того міг утворитися переказ, що мовляв київські князі і дружина – то варяги, що вони здобули силоміць собі Київщину, й перед ними тут не було князів! Подібні факти могли вплинути й на комбінації автора літописи. Що то були вповні, чи в дуже значній мірі його комбінації, а не готовий народний переказ про варязькі початки держави, виходить з того, що поза літописею ми не маємо ніде, ні в однім старшім утворі нашого письменства, ні в усній традиції ніяких скільки-небудь виразних натяків на такі перекази про варязькі початки руського імені й Руської держави. 32 33.

Поруч тенденції варязької і в зв’язку з нею виступає ще друга – новгородська. В тіні варязької теорії, що передусім кидається нам у вічі, ся друга, з нею зв’язана, не звертала такої уваги, але з нею треба рахуватися також. Проступає вона досить виразно. Зваряження новгородців представлено як наслідок добровільного покликання до себе варязької династії. Стара традиція варязького завойовання і панування в новгородських землях нейтралізується тим, що новгородці з компанією прогнали тих давніших варягів завойовників і напасників, і пізніший варязький елемент не має нічого спільного з ними; тим способом честь Новгорода вирятована. Натомість підчеркується, що Київ був завойований і опанований варязькими династіями з Новгорода, багато разів – перший раз Аскольдом і Диром, потім Олегом і Ігорем – подібно, як в пізніших часах здобували Київ з варягами і новгородцями Володимир і його син Ярослав, правом меча. Ідея завойовання здіймається з Новгорода, що мовляв ніколи не був завойований з Києва, і цілою силою обертається против Києва. Дань, яку платили новгородці київським князям – се не дань до київського скарбу: вона призначається місцевим, новгородським варягам, їх родичам („суть новгородци людіє отъ роду варяжска“). I князів вони собі брали з Києва доброю волею (історія, як новгородці просили собі від Святослава котрогось з синів).

Ся тенденція стоїть очевидно в зв’язку з одного боку – з змаганнями новгородців до політичної автономії (порівняти переговори князів з новгородцями, щоб прийняли князем Святополковича замість Мономаховича, в епоху закінчення Повісті). З другого боку, вона опирається на старій традиції Новгорода, як старшого по Києві стола, резиденції престолонаслідника, звідки той переходить до Києва. В такій позиції бачимо Новгород уже за Ігоря, а пізніші факти як запанування Володимира і Ярослава над Києвом підтримали і зміцнили се значення Новгорода в потомстві Ярослава. Новгородські князі фактично показалися будучими київськими князями; Новгород се розсадник київських князів, руська vagina regum.

Під впливом сих тенденцій охочі взагалі до штучних комбінацій укладчики нашої літописи в оконечнім результаті своєї колективної роботи, здогадів і спостережень дали нам такі виводи. Ім’я Руси принесли до Києва варяги; се було ім’я варязького народу, що виемігрував спочатку до Новгорода, а потім прийшов звідти до Києва. Переселення се сталося наслідком того, що новгородці закликали варязьких династів сього племені до себе князювати. Новгородці, кривичі, меря і чудь були підбиті варягами й давали їм дань, потім спромоглися їх прогнати „за море“, але не було між ними порядку, і вічні усобиці докучили їм так, що вони звернулися до варягів же й покликали до себе на князів і володарів. На сей поклик прийшли до них три брати – Рюрик, Синеус і Трувор, „с роды своими“, і засіли в головних містах новгородців, кривичів і чуди. З них вижив лише Рюрик. За сина його Ігоря до сеї варязької руської держави прилучені були подніпрянські землі, й столицею став Київ. Стався сей прихід варягів до Києва в середині IX в., бо в другій половині IX в. Візантійці вже знають Русь, а її автор Повісті уважав київською.

Легенду про київських братів Кия, Щека і Хорива укладчики літописи не відкинули, але обернули так, що, мовляв, потомки тих братів вигинули, й Київ в IX в. не мав князів (натомість вони рішучо виступили проти легенди про Кия перевізника). Київські князі Аскольд і Дир, що не належали до пізнішої династії (X віку), а мусили існувати, бо імена їх були зв’язані з київськими урочищами, стають в літописи варягами, що відпросившися у новгородського князя, опанували позбавлений князів Київ, але мусили уступити з місця перед своїм князем Ігорем, коли його привіз до Києва опікун Олег.

Зазначу, що інша версія, дуже розповсюджена в пізніших компіляціях XVI-XVII в., пішла ще далі в тім напрямі й зробила самих київських братів виходнями з Новгорода: вони прийшли сюди, відпросившися у кн. Олега, заснували Київ, а потім Олег їх забив. Притім Кий на нових оселях стає кондотьєром, ватажком дружини, яку собі зібрав, і його „наймають“ деревляни 34.

І сі версії тільки що пізніші, а стільки ж властиво варті, скільки й оповідання літописи про Аскольда і Дира: се останнє виглядає зовсім як казка, а ріжні варіації історії про Аскольда і Дира, Олега і Ігоря, які тепер ще маємо, показують, як хитка взагалі була на тім пункті традиція. Очевидно, не було ніякого скристалізованого народного переказу про початки київської династії, і кождий книжник укладав його собі як хотів (подібно, як легенду про київських братів). В одній версії Аскольд і Дир – бояри Олега, Ігорового опікуна, пущені ним на Грецію; друга нічого не згадує про се, а самого Олега не уважає князем і активну ролю в опануванні Києва надає Ігореві; в третій Ігор, або Олег, відбирають Київ безпосередньо від його осадників 35. Правдоподібно, давніша версія зв’язувала пізнішу київську династію просто з Києм, і тільки пізнішими комбінаціями про Аскольда, Дира й Олега сей зв’язок був розірваний 36.

Я спинився на сім епізоді, бо тут ми застаємо комбінативну роботу наших книжників з її матеріалами в руках, і се кидає нам світло на цілу теорію Повісті. Але й крім того маємо виразні вказівки на такий комбінативний її характер 37. І так, хронологічне уміщення приходу варягів в другій половині IX в. стоїть очевидно, в залежності від походу Руси на Візантію в 860 р. – факту, перейнятого з візантійських джерел. Історія про те, як Рюрик, збираючися до Новгорода, забрав з собою „всю Русь“, має таку ж виразну ознаку комбінації: автор мусив знати, що варягів-руси за морем нема (через те даремно її шукали там протягом півтора століття новіші норманісти), – для того оглядно перевів її без останку на нові осади. Взагалі ся прикмета Повісті – широке уживання штучної комбінації, признана тепер в науці без ріжниці і т. зв. норманістами і антинорманістами, і суперечка може йти тільки про те: чи прихід київської династії з варягів до Києва через Новгород – се комбінація вірна чи ні, або як признати можливість, що тут автор ужив чийсь готовий переказ чи погляд, – то се чи вірний переказ, чи хибний здогад?

Над сим сушили голову покоління за поколіннями істориків, і завзята боротьба велася від середини XVIII віку, а хоч новішими часами (яких тридцять літ) полеміка притихла, то два противні погляди все стоять проти себе. На сім місці ми не будемо ширше входити в історію сього питання 38, вкажемо тільки головні моменти.

Довгий час самий факт приходу до Києва заморської династії, закликаної до Новгорода, не викликав непевностей, і застановлялися тільки над тим, хто були ті варяги і як розуміти факт закликання варязької династії. Проти т. зв. норманістів, що в варягах бачили скандинавів, виступали інші з теоріями західнослов’янської, литовської й іншої дружини і династії, що мовляв були закликані на Русь і положили початок Руській державі й династії. Але серед сеї полеміки виявилася з часом хиткість самої літописної традиції, виказав себе її штучний характер, ріжні суперечності й хиби в ній, в результаті вона здискредитувалась, й історики стали пробувати обійтися без неї в реконструкції початків Руської держави.

Справді, хронологія літописи (початок Руської держави в середині IX в.) показалась зовсім хибною; Руська державна організація мусила зав’язатись далеко раніше, бо вже на початку IX в. звісні заморські напади Руси і їх князів на Чорнім морі, а грецький ритор з першої половини IX в. говорить про Русь як про нарід звісний своїми нелюдськими нападами (Житіє Георгія Амастридського); тоді ж знали добре слов’янську Русь і на далекім сході (ібн-Хордадбег). Такі ж сумніви викликає літописна теорія, що ім’я Руси було принесене з півночі варязькою дружиною. В самій Повісті з-під редакторської руки, яка силкується скрізь одностайно і можливо категорично перевести погляд, що ім’я Руси було принесене покликаною варязькою дружиною, зовсім замітно видобувається погляд першого укладчика (чи укладчиків) літописи, що говорив про прихід на Русь варягів, а не Руси, бо руське ім’я вважав традицією київською і прихід варязьких дружин до Києва вважав тим моментом, коли до них пристало руське ім’я 39.

Історикові ж приходиться рахуватись з одного боку з тим фактом, що норманської Руси в скандинавських сторонах таки не вдалося відшукати і через те прийнятий норманістами вивід руського імені варягів через їх фінське прозвище робиться з великими натяганнями 40. З другого боку, він мусить мати на увазі, що ім’я Руси в наших тубільних джерелах все прив’язується спеціально до Полянської землі, і се виразно показує, що се ім’я належить не півночі, а полудню, було місцевим в Київщині 41. Нарешті важне і argumentum a silentio: північні саги, що так багато знають про своїх земляків, які ходили на Русь, нічим не натякають на скандинавський рід руської династії, для них вона чужа, і Русь – чужий край; рівно ж нічого не говорять про варязький початок Руси інші руські джерела, поза Повістю.

З другого боку, одначе стоять далі перед дослідниками ті факти, на яких оперлася варязька теорія київських літописців, і підперті їх авторитетом, категоричним тоном їх оповідання, всею пізнішою історичною традицією, що оперлася на їх виводах – вони не перестають впливати на напрям історичної мислі. Літописна теорія стала занадто привичною розв’язкою проблеми початків Руської держави, занадто глибоко ввійшла в оборот наукової мислі і домашньої і західноєвропейської, а ненаукові слов’янофільскі наскоки на норманізм як на доктрину „непатріотичну“ призвичаїли наукові круги, особливо західні, дивитися на антинорманізм як певний симптом не наукового мислення. Се без сумніву в дуже сильній мірі паралізує наукову мисль і затримує її на утертих стежках традиції. Варязька теорія лежить все ще завали-дорогою на шляху досліду початків політичного життя східного слов’янства – каменем соблазну, котрий історична наука так само вагається положити в цілості основою історії Руської держави, як і перескочити через нього – боячися завадити о нього, як билинний Васька Буслаєвич. Особливо же в останніх часах, по десятиліттях скептичнішого настрою, стало помітне знова збільшене поважання для літописної традиції (під впливами головно філологічних дослідів) і в зв’язку з тим нерішуче становище історичних дослідів перед загадкою варязтва, не здатного ані на те, щоб покласти його во главу угла, ані охочого уступити своє місце реконструкціям без нього. Тим часом така реконструкція неминуча.

Норманісти протягом близько двох століть нагромадили великий арсенал доказів; між ними є деякі й справді важні, та вони доводять тільки те, що на Руси в IX – X в. в княжій службі було багато варягів, і що через се в Візантії не відріжняли часом сих варязьких зайд від русинів-слов’ян. Се доводять найважніші історичні свідоцтва – Ліудпранд і особливо Бертинська хроніка, і філологічні – норманські імена Олегових та Ігорових дружинників і „руські“ імена Дніпрових порогів у Константина Порфірородного, що як не всі, то бодай в часті такі безперечно норманські. Але що варязький елемент грав велику ролю в двірськім і державнім житті IX-Х в., ми й без того знаємо; се власне був той момент, що привів і авторів літописи до варязької теорії. Питання лежить в чім іншім – чи вірні їх звістки, що київська княжа династія, котра творила Руську державу, була норманська, здобула полудень завойовуючи з північних земель, і на праві завойовання, операючися на свої варязькі дружини, будувала суспільно-політичний уклад Руси? Чи треба рахуватися тільки з варязьким елементом в еволюції місцевого життя, чи з варязькою державою, заложеною на місцевім, слов’янськім ґрунті?

Теорія варязької держави опирається виключно на оповіданні літописи. Одначе серед сучасних дослідників, навіть найбільше прихильних норманізмові, дуже небагато знаходиться охочих прийняти її оповідання в цілості. Особливо скептично приймається сими норманістами літописна історія закликання варязьких конунґів новгородцями і їх союзниками; вона дійсно настільки неймовірно сконструйована, що її тяжко вирятувати навіть найбільш поблажливою аналізою, почавши від неймовірної фантазії сих північних політиків – запрошувати до себе на панування тих самих насильників, котрих щойно прогнали вони від себе за їх насильства, – і кінчаючи сею предивною федерацією новгородських словен з фінськими племенами, що служили предметом економічної експлуатації і політичних аспірацій Новгорода в X-XI вв., але ніколи не могли представляти такого союзу племен разом з новгородцями. Дослідники-норманісти загально вважають сю історію невдалою комбінацією книжників, шукають в ній ріжних політичних тенденцій, але зате в інших частях літописної традиції, тому тільки що вони виглядають більш ймовірно, хочуть бачити живу пам’ять і народні перекази.

Так само відкидають вони теорію Повісті, що до слов’ян переселився цілий варязький нарід і скупився по ріжних містах в більших масах, заслонивши собою тубільну слов’янську або фінську людність 42. Сьому справді рішучо противиться факт, що норманський елемент не зіставив таких значних слідів ані в мові, ані в праві, ані в побуті, як можна було б сподіватися при такій масовій міграції, і тому приходиться, рятуючи варязьку теорію, признавати, що на Русь прийшла династія з нечисленною горсткою дружини, і ту норманську горстку зараз же, без сліду майже, проглинув слов’янський елемент.

Ті теорії, що в противність норманізму не хотіли бачити в варягах Повісті скандинавів, але виходили все-таки з звістки про закликання князів, також не годні були рятувати тим оповідання літописи. Важнішою з них була теорія балтійська; вона уважала тих літописних варягів балтійськими слов’янами, та мала против себе всі ті аргументи, які має норманізм, з додатком того, що против неї стояла сама Повість, бо вона без сумніву уважає варягів норманами, а на Руси не можна навіть виказати присутності балтійської дружини, як се можна виказати для норманів. Вся вага письменників, що виступали з балтійською теорією, лежала в полеміці з норманізмом, позитивна ж частина їх розправ стояла занадто слабо, щоб мати яке-небудь значення.

Друга теорія, яка взяла в спадщину певну частину норманістів, була готська, чи готсько-герульська в своїй новішій фазі. Досі одначе ніхто з її репрезентантів не виступив з цілою конструкцією початків Руської держави, не пішов далі поодиноких натяків, і ті натяки звичайно не йшли дальше виводу самого руського імені.

Які поправки не робити в теорії чужоземного початку Руси й Київської держави, приймаючи її, приходиться сей чужоземний початок прийняти на віру, з джерела досить пізнього, як показалося – штучно укомбінованого, з цілим рядом основних помилок.

Супроти такого характеру його – наукова обережність наказує в усякім разі не класти варязької теорії літописи підвалиною для реконструкції руської історії; її можна, скажім фігурально, ужити собі для декорації, але нічого на нім не годиться будувати, бо се була б будова на піску.

З огляду на се, постараємося розглянутися в початках руського державного життя, по можності менше опираючися на теорії Повісті, а оперуючи тими даними, які літописи дають незалежно від своєї тенденції, та звістками інших джерел.

Початок руського імені

Початки політичної організації в Київщині, десяточна організація; можливий початок її, розвій дружинних сил Києва, звістки про них; хронологія початків Київської держави

Наша держава зветься в свійських і в чужих джерелах Руською – так зве її Повість, араби IX і X в., візантійці (Константин Порфірородний). Вони знають, що Русь – се загальна назва і заразом центр сієї держави, головний нарід, нарід-володар; се ім’я переноситься й на той елемент, що передовсім зв’язував тоді собою сю державну організацію, на дружинну верству, так що ім’я Руси пристає й до варягів, котрі перебували на службі в сій державі, і вони з сим іменем ідуть потім далі, хоч перед тим сі назви не мають. Але заразом ім’я Руси спеціально зв’язується з землею полян, з київською околицею: се Русь, Руська земля хατ’έξοχήν, і під сим іменем вона противставляється всім іншим, як „муж руський“ (киянин) противставляється під сим іменем людям з інших країв 43. Сю спеціалізацію руського імені на Києві й киянах з одного боку, і на її державі з другого, найприродніше можна об’яснити тим, що ім’я Руси, яке б не було його походження, було спеціальним іменем Київщини, Полянської землі тоді, коли вона ставала центром тої ширшої „Руської“ держави і йдучи з Києва, як з її племінного центра, ся назва обіймала дедалі ширші круги 44. Уже з того одного виходило б, що й ся державна організація мусила вийти з Києва, коли ім’я руське, що перейшло потім на цілу сю державу, йшло з Києва.

Що Київ став такою вихідною точкою нової державної організації, се було зовсім природно. Він був найбільшим торговельним і найбагатшим містом на цілім просторі тієї пізнішої Руської держави. Його далека торгівля документується нахідками монет римських, візантійських, арабських на його території 45, а від IX в. маємо й письменні звістки про його широкі торговельні зносини. Торгівля, багатства вимагали оборони завсіди, а особливо в ті часи, коли племінна боротьба була звичайним явищем, і поляни, як пригадує собі Повість, „быша обидими Деревляны и инѣми окольными“. Київ, положений на границі Полянської землі 46, на узькім клині, висуненим між сіверянами і деревлянами, виставлений на напади всяких річних піратів, особливо вимагав для своєї торгівлі і для своїх купецьких караванів такої оборони – певної, організованої, сильної. Певно, що про неї мусили здавна подбати ті „ліпшиї мужі“, що „держали“ „Руську“ землю, багаті патриціанські роди Києва, безпосередньо інтересовані в його торгівлі. Тільки при забезпеченій обороні могла розвинутися торгівля в такім пограничнім місті. Широка ж сіть торговельних зносин Києва, яку бачимо вже в IX віці, була неможлива без організованих, завсіди готових до оборони воєнних дружин, і вони мусили з’явитися тут дуже рано.

Як, при яких саме обставинах з’явилися в Києві дружинні полки, того ми докладно сказати не можемо й правдоподібно – ніколи вже не зможемо. Не пояснить нам того теорія Повісті, що Київ опанувала прихожа варязька династія з своєю дружиною, бо певно в усякім разі (поминаючи повну непевність сієї теорії), що Київ не стояв отвором, чекаючи, аж прийдуть варязькі ватаги й організують в нім оборону, як то представляє Повість:

Аскольд і Дир „поидоста по Дънепру, ідучи мимо, и узрѣста на горѣ городок и въспрошаста, ркуще: чий се городъ? Они же ркоша: была суть три братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдѣлаша городъ сий и изгыбоша, а мы сѣдимъ – роди ихъ и платимы дань Козарамъ. Асколдъ же и Диръ остаста въ городѣ семъ, и многи Варягы съвокуписта, и начаста владѣти Польскою землею“.

Такої ідилії не можна собі представити на Дніпровім торговельнім шляху, у „обидимих сусідами“ полян. Не пояснить нам того і легенда про київських братів, бо се, як я сказав, етимологічний міт, всунений в переказ про часи, коли Київ не мав сильної організованої княжої власті і поляни „живяху кождо съ родомъ своимъ“ 47. Може найбільше привабна з усеї традиції подробиця пізніших хронографів про Кия кондотьєра, ватажка дружини – але вона занадто пізня, аби з нею що-небудь зробити.

Припустивши навіть, що київська династія X в. була чужа, варязька (хоч, повторяю, ся звістка йде з дуже непевного джерела), се мабуть була б тільки переміна династії, як і представляла то собі старша редакція літописи: нова варязька династія заступила б місцеву, київську. Щонайбільше – дідичні варязькі князі з своєю дружиною заступили місце давнішої воєнної організації, без котрої неможливо собі представити тутешнього життя. Київ і варязька династія з горсткою своїх варягів, що скоро розплилися в руській стихії, могла хіба прискорити темп тієї суспільної еволюції, що розпочалася далеко скорше, ніж собі Повість представляла.

Треба тут піднести один факт, що може бути пережитком перших кроків воєнної організації, коли Київ не був ще одиноким центром оборони на всю Полянську землю. Сей факт – існування тисяцьких у Київщині не тільки в Києві, але й у Білгороді й Вишгороді. Сю тисячну воєнну організацію стрічаємо готовою вже в перших відомих нам ближче часах Руської держави (кінець X віка): земля поділяється на сотки і на десятки, на чолі десятків стоять десятники, а на чолі соток – соцькі, і се все разом становить тисячу, на чолі її – тисяцький, інакше воєвода, найвищий воєнний урядник землі чи князівства. Початки і розвій отсеї десяточної організації, звісної у ріжних індоєвропейських і інших народів (перуанців, монголів і ін.), маловідомі і в історичних часах вона виступає уже доволі слабо. 48.

Після того, як розвинулась дружинна організація і на неї перейшла вся вага в обороні, тисячна організація тратить свій чисто воєнний характер: в Новгороді напр. соцькі й тисяцький мають судові й адміністративні компетенції, на Волині XIII в. „сто“ стає адміністраційним і фінансовим округом. Ще пізніше – в XIII-XV в. вона подекуди, де її бачимо, сходить на організацію сільської людності, безпосередньо залежної від княжого замку 49. В військовій організації XI-XII в. тисячна організація вже мало дає себе знати, крім того, що тисяцький лишається головним воєводою. Слід незвичайно високого значення тисяцького зістався в тім, що події в Київщині датуються не тільки іменем князя, але також іменем тисяцького. Сі факти приводять до гадки, що ся воєнна організація була старшою від князівсько-дружинної; через те в період найбільшого розвою дружинного устрою, за династії Володимира, ми застаємо ту тисячну, взагалі десяточну організацію в періоді упадку й розкладу.

Сліди сієї організації ми бачимо скрізь на просторі давньої Руської держави, та очевидно, вона не скрізь була місцевою, і коли взагалі державна організація йшла з Києва, то правдоподібно, що й ся десяточна організація не була з якої іншої з східнослов’янських земель перенесена князями в Київщину, але навпаки – тут була переведена з давен-давна і звідси, бодай в деяких фрагментах (як уряд тисяцьких, соцьких і т. ін.) переносилася в інші землі. Досить можливо, що то була місцева стара, перед дружинна організація оборони в „Руській“ (Полянській) землі. І тут треба піднести сю цікаву обставину, що тим часом, як по інших землях ми бачимо по одному тисяцькому на князівство 50, на маленькім просторі старої Полянської землі бачимо трьох тисяцьких – в Києві, Вишгороді й Білгороді; тим часом сі останні два городи грають тоді при Києві дуже скромну ролю й дуже рідко бувають княжими столами, а тисяцьких стрічаємо тут і тоді, як не було в них осібних князів, і перше навіть, ніж вони стали осібними княжими волостями.

Се насуває питання, чи існування в сих київських „пригородах“ осібних тисяцьких не було останком колишньої самостійної організації в городах Полянської землі, з тих часів, коли вона не злучилася ще в одну воєнну організацію, коли Київ не здобув повної переваги над пригородами, і кождий значніший город сам організував військову оборону на тій території, що безпосередньо до нього тягнула? Окрім Вишгороду – звісного ще в X в., як визначне торговельне місто, і Білгороду – пограничного з деревлянами міста на важній торговельній дорозі на захід, може ще й яке з полудневих, пізніше знищених міст було центром такої організації, і ся організація була зроблена в формі поділу людності чи городської волості на десятки й сотки?

Аж пізніше, з розвоєм київської дружини, в такім разі стратилася воєнна організація своє значення, й вождь київської дружини вповні підбив під свій вплив сі провінціальні центри та злучив Полянську землю в одну воєнну й адміністраційну цілість. Той факт, що в Києві й надалі зістались тисяцькі, вказував би, що тим реформатором не був тисяцький – начальник земського війська, тільки хтось інший став на чолі дружини і в свої руки взяв з часом провід воєнними силами: чи київський князь, що не задовольняючись земським військом завів свою осібну, від нього безпосередньо залежну дружину; чи якийсь ватажок-кондотьєр, свійський чи прихожий, взятий на службу громадою з його дружиною; чи такий узурпатор, що силоміць опанував Київ. 51 52.

То тільки певно: розвій воєнних сил Києва, що не міг статися інакше як з утворенням спеціального війська – дружини, почався далеко скорше, ніж собі представляла Повість (себто в другій половині IX в.). На початку IX в. (коли наприкінці VIII в.) *Русь* (οί ‘Ρω̃ς) робила вже напади на малоазійські береги Чорного моря, і в першій половині сього століття була в Візантії вже добре звісна, „як розбійничий і нелюдський нарід. Житіє Георгія Амастридського (писане в 1-ій полов. IX в., як тепер доведено), оповідаючи про напад Руси на Амастру (тепер Амассера, недалеко Синопа), називає її „народом, *як то всі знають*, дуже суворим і немилосердим“.

Житіє Стефана Сурозького (на жаль, переховане тільки в перекладі) згадує про напад руського князя Бравлина на Сурож (теперішній Судак, на полудневім березі Криму), що мав статися десь в кінці VIII або, на початку IX в. 53. А патріарх Фотій в своїм посланії (в 860-х рр.) зве Русь „народом загально звісним з своєї нелюдськості й войовничості “ 54.

Укладчики київської літописи приложили звістку про похід 860 р. 55 до Київської Руси. Се цікаво – при її теорії про початок Руси, що вона не уважала можливим приложити її до якоїсь іншої Руси і втиснула як могла між закликанням варягів і приходом до Києва Олега: очевидно, вона тут ішла несвідомо і навіть проти своєї теорії за загальним переконанням, що Русь – се Київщина. Ся подробиця має характер і вартість історичного документу. З сею вказівкою Повісті сходяться вказівки інших сучасних джерел. Патр[іарх] Фотій в своїй проповіді каже, що напасники (Русь) прийшли з краю, відділеного від греків численними краями і племенами, морями й сплавними ріками 56. Ціс[ар] Лев в своїй тактиці (писаній при кінці IX в.), згадуючи про подорожі по Чорному морю „так званих північних скитів“, себто Руси 57, каже, що вони уживають маленьких, легких і швидких човнів, бо виїздять в Чорне море з рік і тому не можуть уживати більших кораблів 58.

Сі пояснення показують, що в руських піратах IX в. не можна бачити мешканців самого морського побережжя, бодай виключно, а похід 860 р., зовсім певно, вийшов таки не з сього побережжя, а з дальших країв. В оповіданні Бертинських анналів 839 р. про послів від руського кагана до Візантійського імператора також, очевидно, йде мова про Русь не чорноморську, тільки дальшу від моря, Київську мабуть. Сі посли „руського короля, прозвищем хакана“, послані до Візантійського імператора не могли вернутися безпечно назад, бо дорогу з Царгороду заступали „варварські, незвичайно дикі та великі народи“ (правдоподібно – угри, або й болгари, не печеніги, як часто думають – бо вони з’явились тільки при кінці століття тут). Тому Візантійський імператор не схотів їх пустити назад тією дорогою, а переслав до імп[ератора] Людовіка Побожного, просячи, аби він їх від себе відправив додому 59. Се трудно прикласти до якогось чорноморського князя або до хозарського хана, тільки хіба до київського князя. Виходило б з того, що в 30-х рр. IX в. в Києві був уже мабуть якийсь сильний „король“ руський.

Але се ми й без того мусили б вивести уже з самих руських походів на початку X в. Очевидна річ, що коли сі походи на Чорне море йшли від київського князя, він мусив тоді вже панувати над нижньою частю Дніпра й Чорноморським побережжям, або принаймні мати тутешню людність під своїм політичним впливом і в своїм розпорядженні тримати значні воєнні сили. Коли то робили якісь чорноморські князі, то вони звалися руськими через те, що залежали від київського князя, бо приймаючи, що руське ім’я розходилось з Києва разом із залежністю від Києва, інакше сього об’яснити не можемо. Отже в обох разах мусимо прийняти, що на початках IX в. в Києві була вже якась сильна воєнна організація, що розширила сферу своєї діяльності далеко поза околиці Києва.

І значить треба думати, що вже в VIII в. найпізніше, київські князі вийшли з ролі пасивних сторожів місцевого життя і безпечності київських зносин і торгівлі та маючи значні воєнні дружини, які для самого свого удержання потребували війни, почали воювати сусідні племена та споруджати далекі походи, на землі Візантійської держави, а потім і на схід, коли ослабла хозарська застава.

До того ж самого виводу прийдемо ми іншою дорогою. В умові Ігоря з греками посли висилаються від імені двадцяти чотирьох (або двадцяти п’яти) князів, на чолі котрих стоїть „великий князь руський“ Ігор; декотрі з них могли бути тільки членами династії, без уділів, але яких двадцять було князів на князівствах 60, що підлягали київському князеві, або намісників з титулом чи значенням князів – те, що умова Олега називає: „иже суть подъ рукою його (Олега) свѣтлыхъ и великихъ князь и его великихъ бояръ“. Така велика державна система не може виробитися протягом кількадесяти літ, як представляє Повість, де руські князі одним махом опановують цілий великий „путь із варяг в греки“, а знову протягом трьох років підбивають полудневі племена. В дійсності на се треба було дуже довгого часу, і ті здобутки, що в Повісті зложені на купу на початку князювання Олега (інакше сказати – виходили за границю історичної традиції), були здобутком мабуть цілого *століття або й більше*.

Хозарська зверхність

Здогади про її вплив на політичну організацію Руси. Роля торговельних центрів. Варязькі дружини й їх значення, розвій княжої власті

В результаті зав’язки державного життя київського відсовуються гень за межі IX віка, і організація сильного війська і князівської власті в Києві (що мусила випередити всякі підбивання сусідів і далекі походи) йде в глибину VIII в., або й ще далі. Ми, таким чином, ідучи назад, наближаємося до тих часів, коли за першим Sturm-und Drang – періодом слов’янської колонізації наступили спокійніші часи на середнім Подніпров’ї – десь в VI-VII в., і могла розвинутись наново торгівля й інтенсивніший господарський промисел. Тоді *могла* наступити насамперед серед ріжних проб оборони та воєнна десяточна організація, а далі – мусив розвинутись і князівсько-дружинний устрій; се сталось би – найпізніше в VIII віці.

Можна б ще піднести, як хронологічний момент, що в легенді про хозарську зверхність над Києвом виступає в ширшій версії київська громада – поляни, про князя нема згадки. Коли б можна було покладатись на деталі сеї легенди, з неї виходило б, що в ті часи, як хозари підбили під свою зверхність Київ, там ще не було сильної князівської власті, хозарська ж зверхність могла з’явитись тут десь в другій половині VII чи в першій половині VIII в. – найдальше. Але на деталі народної традиції покладатись не можна, особливо на таку подробицю, як у данім разі.

Що поляни дійсно якийсь час були під зверхністю, чи політичним впливом хозарів, се можна приймати за певне: крім народної традиції про дань 61, переказаної в Повісті, про се ж свідчить хозарський титул „кагана“, що прикладався до київських, взагалі до руських князів (в слові Іларіона XI в. великий каган Володимир, в Слові о полку Ігоревім – каган Олег, у ібн-Русте й ін. король Руси зветься хакан-Рус). Він і давніше, видно, уживався князями: руський король, прізвищем хакан (себто каган), що посилав 839 р. своїх послів до імператора Теофіла, був, правдоподібно, теж київський князь (про хозарського кагана ніяк не можна тут думати, бо з ним Візантія мала близькі й вигідні зносини через кримські провінції, й не потребувала б пересилати його послів аж через західну імперію, як то сталося з тими руськими послами 839 р.). Про те, як кияни вибилися з-під хозарської зверхності, автор Повісті вже не знав нічого (сама легенда про хозарську дань переховалась як приповідка, прив’язана до ріжниці меча й шаблі, й віщує пізнішу побіду киян над хозарами). Сей факт може свідчити тільки, що се сталося дуже давно. В усякім разі на початках IX в., коли князівсько-дружинний устрій прийшов до значного розвою, хозарської зверхності над Києвом не могло бути.

В сій хозарській зверхності пробувано вказати важний поворотний момент в утворенні Руської держави: коли стала упадати сила Хозарської держави, що опікувалася торгівлею, торговельні міста мусили подбати самі про своє забезпечення, й се змусило їх до організації воєнних сил 62. Се дуже привабне об’яснення дало б нам і хронологічний вихідний момент, та тільки воно зовсім ілюзоричне. Хозарська держава менше всього була поліцейською новочасною державою і дуже мало могла впливати на відносини далеких слов’янських племен Подніпров’я 63.

Тутешні багатші, торговельні міста мусили дбати про забезпечення своїх інтересів і їх охорону зовсім незалежно від хозарської власті, хоч би й були ще під хозарською зверхністю. І найбільший торговельний центр – Київ мусив думати ще скорше, ніж упала сила хозар, над забезпеченням свого місцевого торгу й свобідної комунікації по торговельним дорогам, скоро тільки такий торговий рух почав розвиватися, – а се в кінці мусило само собою привести до розвою воєнних сил й сильної княжої власті.

Виходячи з поняття про торгівлю як движучу силу, що в тих обставинах дрібного натурального господарства одна збирала засоби, капітали в їх тодішніх формах і давала імпульс до творення нових форм суспільного ладу, нових відносин суспільних і політичних, – ми можемо собі представити, як забезпечення торговельних зносин і вигід торгівлі мусило потягнути за собою утворення певної політичної системи. Забезпечення торговельних доріг само собою мусило потягнути за собою будову в найбільше небезпечних місцях, або в більших центрах торгівлі „городків“, де київські князі саджали „своїх мужів“, а найбільше неспокійні племена приходилося при тім „примучувати“. Контрибуції й дані, які при тім збералися з них, і саме примучування, получене з забиранням людей в неволю, давало цінний запас товарів київській купецькій дружині, і се мусило заохочувати київських князів до розширення сих примучувань і „полюдий“ – походів за данею на примучені і замирені вже території. В парі з тим ішли все дальші походи, морем і суходолом. І сі також теребили торговельні дороги (бачимо, наприклад, що походами на Візантійські землі здобувалися ріжні полегші для руської торгівлі на Візантію), але ще більше мали на меті здобичу, та й добру службу служили повазі київських князів – зміцнюючи їх власть і впливи. Так, в тіснім зв’язку з охороною київської торгівлі виросла б державна система, що як з одного боку служила інтересам торгівлі і зверхньої купецько-вояцької верстви, так з другого боку сама стає цілею для правительства й дружини, що правила сею системою й жила з її доходів.

Такий характер має київська державна система X в. і се може служити на попертя гадки, що власне інтереси торговельні, потреби і рахунки київського купецького патриціату послужило тою пружиною, що пустила в рух політичне життя Києва і його системи 64. Але так схематично-правильно під впливами одного торговельного фактора вона, розуміється, не розвивалася, бо він не впливав ізольовано-одиноко. Ті воєнні сили, на котрі опиралася торговельна діяльність Києва, вносила не раз сильні пертурбації, бо були занадто незалежні від неї, приходячи в життя київської громади звідки-інде.

На зустріч запотребуванню Києва в воєнних силах ішло їх предложення з далекої скандинавської vagina gentium.

Від першої половини IX в. він міг користуватися для своїх сил найкращими дружинними контингентами з скандинавських виходнів-„варягів“. Тим часом, як одні ватаги норманів прямували на береги Франції та Англїї, інші пускалися за грошима й здобиччю в „східні краї“ (Austrvegr). Наша літопись переказує, що на певний час варяги підбили собі новгородських словен, кривичів і сусідні фінські народи і збирали з них дань. Інші ватаги їх пускалися далі на полудень, шукаючи добрих оказій, воєнних успіхів і здобичі в самостійних воєнних заходах чи в службі місцевих династів та громад. Київські князі, чи може старшини, так само старшина інших значніших торгових гнізд на великім Дніпровім шляху могли брати їх для оборони своєї чи своїх караванів; сі гнізда служили етапами, де збиралися сі варязькі авантюристи і з них проторували собі дорогу далі до моря і за море. Київ служив їм стацією до Візантії, куди варяги пускалися в походи з київськими князями, а пізніше (особливо в XI в.) і на службу.

Швендяло їх сею дорогою потім так багато, що Дніпро став „путем із варяг в греки“ уже в перший половині X в., коли Константин з уст прихожих норманів записав під іменем „руських“ кілька норманських назв Дніпрових порогів 65.

На сім шляху Київ був головним пристановищем для варягів і варязькі ватаги заважили тут велико і в ріжних ролях мусили виступати. Завдяки тільки варязьким дружинам зав’язки політичної організації, які були в Києві і його ближчих околицях, могли так скоро вирости і поширитися, обхопити таку величезну просторонь і зв’язати її в досить міцну систему. Чи варязькі конунґи притім засідали і на київськім княжім столі, сього не можемо сказати напевно, не вірячи в літописні оповідання, але й незалежно від того варязькі дружини, приймаючи участь в місцевих відносинах, суперечках і війнах, не раз, певно, тримали в своїх руках правління, роспоряджало долею міста й його людності. Згадати такі епізоди, як прихід Володимира або Ярослава на Київ з варязькою силою, або повстання новгородців против варязьких дружин за Ярослава, що закінчилося кривавою різнею, заданою новгородцям Ярославом.

Навіть не приймаючи зовсім літописної теорії про варязький початок Руської держави й княжої династії, треба признати чимале, хоч би й служебне значення варязьким ватагам в процесі будови сеї держави в IX-Х в. З варягів виходили намісники в підвласні народи: між Ігоровими князями чимало мають норманські імена (щодо декотрих імен зістаються сумніви – чи вони справді скандинавські). Багато варягів було в вищій і нижчій дружині, в ближчім окруженні князя: варязький вплив був остільки сильний на київськім дворі, що молодим княжичам X в. давали варязькі імена; такий напр. „нетий“, себто племенник кн[язя] Ігоря Якун (руська перерібка скандинавського імені Гакон). Се почалось уже з 1-ої пол. IX в.: вже посли руського „кагана“, послані в Візантію десь 838-9 р., були правдоподібно варяги. Тривало ж воно до часів Володимира Вел[икого], ба навіть ще й Ярослава, що в своїй боротьбі з братом Мстиславом найняв варязьку ватагу під проводом Якуна (Гакона). Аж в 1-ій пол. XI в., коли перейшла на їх мода на Руси, варяги починають більше мандрувати далі на полудень і в 1-ій пол. XI в. часто стрічаються на службі в Візантії: до тих часів у Візантії знали переважно таких варягів, що служили у руських князів і для того звалися Русею (порівняти руські назви порогів). Не диво, коли автор Повісті під впливом сих обставин уложив теорію, що не тільки київська династія була норманська, але й сама Русь – то нормани, варяги (хоч цікава річ – тоді, як в Києві аж роїлося від варягів, члени київської династії носять слов’янські імена, як Святослав, Ярополк, Володимир, а імена Олега, Ігоря, Ольги не зовсім певні щодо свого початку, хоч їх з правдоподібністю об’ясняють з норманських).

Крім воєнного значення, варязькі дружини мусили зробити прислугу київським князям ще в сфері, про котру найменше знаємо – внутрішньої управи. Чи київська династія вийшла з громадських князів, підпорядкованих колись волі громади, чи з яких узурпаторів, в кождім разі в розвої її власті в середині самої землі мусили важну ролю відіграти сі чужі, не зв’язані з громадою норманські дружини, на котрі опералися князі в IX і X в. Дуже вони їм були наручні! Роля київського князя з кінця X і XI в. в своїй землі далеко відійшла від „демократичного“ устрою Прокопієвих антів і деревлянської конституції: громадське віче, „старци градськии“ відійшли на другий план перед князем і його дружиною, що взяли в свої руки і суд, і адміністрацію.

При кінці X віку сей процес уже вповні закінчився, коли повірити зложеній кілька десять літ пізніше літописній повісті про Володимира; як відгомін давнішого виступають в його раді попри дружинниках-боярах „старци градскии“, але князь з дружиною править уже без них і без громадського віча. IX і X в. – се той час, коли мусила сформуватись така княжа власть, а се власне час найбільшого значення варязьких дружин в Києві і взагалі в Руській державі. Ми мусимо бачити тут щось більше, як припадкову хронологічну стрічу сих двох фактів.

Вже в 2-ій пол. VIII в. мусили київські князі перейти до підбивання сусідніх народів та далеких походів морем і суходолом. Сі походи й підбивання давали їм можливість держати далеко більшу і сильнішу дружину, ніж скільки б на то коштів давала сама київська громада. Але „изодѣваючи оружьємь и порты“ свою дружину та помножаючи її, князь здобував в ній силу, залежну тільки від нього самого, без усякого впливу громади; він сам, таким чином, визволявся з-під опіки громади й земської аристократії – „ліпших людей“, і міг розширяти свої компетенції поза сферу воєнної оборони. Рядячи власно вільно, через свою дружину, в підбитих землях, він поволі міг переносити ті ж порядки і в саму „Руську землю“. Тим способом адміністрація, суд, фінанси могли поволі переходити від громадських репрезентантів усякого роду в руки княжих посадників, тивунів та ріжних інших агентів. Навіть самі тисяцькі та соцькі стають княжими урядниками: князь їх іменує з своєї дружини (знаємо се з XII в., але практика ся, певно, старша).

Аж ослаблення княжої власті в другій половині XI в. піднесло значення громади-віча, тай то воно не пішло у нас далі громадської контролі над княжою управою, що в своїх руках держить і далі всі галузі адміністрації.

Звістки про Русь ІХ в.

Житіє Георгія Амастридського й Стефана Сурозького, похід 860 р., похід на Табарістан, дипломатичні зносини: руські посли 839 р. і церковна місія 860-х рр. найдавніші київські князі, непевності традиції, Аскольд, Дир, Олеги, каталог найдавніших князів

По сих загальних увагах про початки Руської держави перейдемо до перегляду фактичних звісток про неї, які маємо. Бідні вони і мало їх, але тим більше випадає уважно перейти всі, скільки маємо.

Вони починаються звістками про походи Руси на чужі землі; я про них уже згадував, а тепер виберу їх з цілого IX віку 66. На початку IX в. „погибельний учинками й іменем“ нарід Русь (οί ‘Ρω̃ς) під проводом якогось неназваного на ім’я воєводи (‘ηγέμων) пустошив малоазійські береги від Пропонтіди до Синопа. Довідуємось про се з Житія Георґія Амастридського, з приводу чуда, яке над сими русами сталося в Амастрі (коло Синопа). Ближчих відомостей про Русь не знаходимо в сім риторичнім утворі, крім одного натяку на таврів, що може вказувати на північні береги Чорного моря, як край сеї Руси.

До тих же більш-менше часів – початку IX в. (а може навіть кінця VIII) може належати оповідання житія Стефана Сурозького (знову з приводу чуда) про спустошення, вчинені „руською ратію“ під проводом князя Бравлина на полудневім березі Криму „від Корсуня до Корча“ (Керчі) 67.

Пояснення, що сей Бравлин прийшов з Новгорода, треба вважати пізнішим додатком, зрештою ж се оповідання, хоч переховане тільки в слов’янсько-руськім перекладі, не має слідів пізнішої редакції 68.

Коли зважити, що обидва напади стали нам відомі припадково, тільки тому, що були згадані в агіографічних утворах, з поводу зв’язаних з ними чуд, то се саме наводить на гадку, що таких нападів Руси на чорноморські береги було тоді далеко більше. Я навів вище слова Житія Георґія Амастридського (написаного в 1-ій пол. IX в.) про руський нарід, як добре звісний своїми погибельними вчинками: „Русь, нарід суворий, як то всі знають – вони не мають утіхи ні в чим людськім, тільки в убийстві“.

Таким чином, голосний похід 860 р., коли Русь, використавши се, що імператор Михаїл з військом пішов в Малу Азію, несподівано прохопилася в Константинопольську протоку на двохстах кораблях і напала на сам Царгород, не був чимсь нечуваним. Нового було хіба тільки, що Русь відважилася напасти на саму столицю і то може по довгім замиренні, до котрого привело Візантійське правительство своїми дипломатичними зносинами з Руссю в 840-х рр. 69. Похід стався літом 860 р.; в недавно віднайденій Візантійській хроніці він датований 18 червня. Русь встигла пограбувати околиці Царгороду, зруйнувала передмістя і нагнала великого страху на саме місто, позбавлене всякої оборони. До наших часів дійшли проповіді патр[іарха] Фотія, проголошені ним під ту хвилю, і в них скрізь шумну Візантійську риторику пробивають місцями досить живі відгомони тодішніх настроїв. Живо переданий сей несподіваний страх, коли перед неприготованим містом показалися

„варварські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, погибельним – море тихо і спокійно розстелювало свій хребет, їм даючи приємне і легке плавання, а на нас (греків) підіймаючи грізні хвилі війни“.

„Вони йшли попри місто, несучи уоружених пловців, загрожуючи місту смертю від меча, і вся надія людська облишила місто, і воно держалося тільки надією на Богу“.

„Чи пригадуєте ту темну і страшну ніч, коли життя наше збиралося зайти з заходом сонця і світ нашого існування мала поглинути глибока темрява ночі? Переляк і темрява опанували розум, і ухо прислухалося тільки до одної вісті: варвари вже перелізли мур! вороги опанували місто! Чи пригадуєте той переляк, ті сльози і лемент – як вдарилося в них місто в останній розпуці“.

Нагло Русь покинула облогу й забралася назад: правдоподібно, причиною було те, що імператор на вість про руський напад поспішився з дороги назад, і Русь стратила надію взяти місто. Одно з джерел каже навіть, що русинів побито, але ся звістка стоїть одиноко супроти інших, що не згадують про якийсь страти Руси. В пізніших хроніках X в. причиною стає вже буря, наслана на Русь, коли в море окунули одіж Божої Матері; але сучасник патр[іарх] Фотій, нічого не згадує про чудо: воно було перенесене на сей напад з легенди про аварський напад на Царгород 626 р.

Русь тоді знала дорогу не тільки на Чорне море. Десь по тім голоснім поході на Царгород стався руський похід на полудневі береги Каспійського моря. Від пізнішого, але солідного історика Табарістана (полудневого берега Каспійського моря) ібн-ель-Хасана (його історія написана 1216/7 р.) довідуємося, що за часів Хасана-абу-Зейда приходила Русь на Абесгун (славне портове місто в східно-полудневім куті Каспійського моря), але військо абу-Зейда знищило напасників. Сей абу-Зейд володів Табарістаном між 862 і 884 р. 70

Як я вже сказав, сі звістки свідчать в першій лінії про значний розвій воєнних сил сієї Руси. В поході 860 р. було, судячи по числу кораблів, поданому візантійськими джерелами, 6-8 тис. мужа 71, а й похід переказаний в Житії Георгія Амастридського не міг бути зроблений незначною ватагою. В дальшій лінії, як я вже сказав, сі „руські“ походи свідчать про якусь більшу державну організацію на середнім і нижнім Дніпрі. В посланії Фотія (860-і рр.) маємо й безпосередній натяк на се: Русь піднялася на Візантію, каже він, „підбивши сусідів і з того загородившись“ 72.

Факти дипломатичних зносин сеї Руси з Царгородом також дають доказ якоїсь більшої держави, з ширшим політичним світоглядом. Маємо їх два. Один – се прихід послів від „руського короля, прозвищем хакана“, до Візантійського імператора Теофіла в 839 р., для нав’язання дружних відносин 73. Другий – се зносини Руси з Візантією по поході 860 р. По всякій правдоподібності, сі дипломатичні зносини були результатом сильних нападів Руси на Візантійські землі й ініціатива їх вийшла від Візантії. Першим разом заходилася вона зробити кінець нападам Руси на Візантійські землі, що діялися в перших десятиліттях IX в., і встигла довести до якихось приязних відносин, мабуть – задаривши і закупивши руського князя і його старшину, як се було в 860-х р.

Сим другим разом візантійське правительство постаралося себе забезпечити від таких грізних несподіванок, яким був похід 860 р., – особливо небезпечних при тяжкій війні, яку Візантії приходилося тоді вести з арабами. Про сі другі переговори біограф імператора Василя оповідає, що сей імператор прихилив до згоди „нарід руський необорний і поганський, роздаючи йому одежі золоті, срібні й шовкові, а завівши з ним згоду і приязнь, намовив прийняти хрещення“. Висланий на Русь єпископ, по його словам, зробив сильне вражіння на русинів своєю проповіддю і багатьох охрестив; до сього вражіння, мовляв, особливо причинилося чудо: проповідник, для переконання слухачів-русинів, вложив в огонь Євангеліє, і огонь не зробив на нім ніякого сліду – се рішучо вплинуло на успіх проповіді (мотив такої проби огнем досить розповсюднений в легендарній агіологічній літературі). 74.

Про се зав’язання приязних відносин з Руссю і вислання до них єпископа каже також і сучасник Фотій в своїм окружнику, але без всяких ближчих подробиць. Фотій каже, що Русь, нарід загально звісний з своєї нелюдськості й войовничості, змінила свою поганську віру на християнство, прийняла єпископа і з ворогів стала підвласною приятелькою імперії, – себто стала її союзником й обіцяла воєнну поміч 75. Ся Фотієва згадка походить з-перед 866/7 р. і дає розуміти, що зносини розпочалися не так за часів імп[ератора] Василя (що в маї 866 р. став соправителем імп[ератора] Михаїла, а від 867 правив сам), як може ще й скорше, слідом по руськім поході 860 року. 76.

Притім в Візантійських джерелах не називаються ані правителі Руси, що вели сі зносини з Царгородом, ані провідники походу 860 року. Повість временних літ каже, що то були Аскольд і Дир. Се приводить нас до реєстру київських князів X віку. Річ се дуже неясна і непевна.

Повість, видно, знає добре Володимирового батька Святослава і діда – Ігоря. По теорії її сей Ігор повинний бути сином новгородського князя – варязького конунґа Рюрика, покликаного новгородцями з-за моря. Через се всі інші київські князі мусили опинитися поза династією: Олег став воєводою Ігоря, або в іншій версії – його опікуном і далеким свояком: Рюрик умираючи „предасть княжениє свое Олгови, отъ роду єму суща, въдавъ єму на руцѣ сына своєго Игоря, бяше бо молодъ вельми“. Аскольд і Дир стають варязькими боярами, що відпросились у Рюрика „з родом своїм“ до Царгороду, але по дорозі опанували Київ, що стояв без князів: почали княжити над „Польскою“ (Полянською) землею, зібрали багато варягів, з ними ходили на Царгород, та ледве не пропали від чуда, а Олег, що зараз по смерті Рюрика рушає на полудень, підступом забиває їх як узурпаторів.

Олег в ширшій версії Повісті править іменем Ігоря: забиваючи Аскольда і Дира, він відкликується до прав Ігоря: „,вы нѣста князя, ни роду княжа, но азъ єсмь роду княжа, и вынѣсоша Игоря – а се єсть сынъ Рюриковъ“ 77. Се поправка: коротша редакція не вважаючи Олега приналежним до династії представляє його просто тільки воєводою Ігоря: „възрастшю же єму Игорю, и бысть храборъ и мудръ, и бысть у него воєвода, именемъ Олегъ, мужъ мудръ и храборъ“. В сій версії Ігор сам каже забити Аскольда і Дира, покликуючися на свої права: „нь азъ єсмь князь, и мнѣ достоить княжити“ 78. Редактор ширшої версії Повісті, що мав перед очима умову Олега з греками, де він зве себе „великим князем руським“, не міг лишити Олега в титулі воєводи, і зробив його опікуном Ігоря, регентом Руської держави, а за для того – і свояком Ігоровим.

Добра то опіка, що триває тридцять літ, коли Ігор давно мусив бути повнолітнім! Текст умови з Візантією рішучо противиться сьому об’ясненню, бо Олег в ній зовсім не згадує нічого про того ніби правного князя – Ігоря: „мы… иже послани оть Олга великаго князя рускаго и ота всѣхъ иже суть подъ рукою его, свѣтлыхъ и великихъ князь и его великихъ бояръ“. Очевидно Олег не був ані опікуном, ані воєводою Ігоря, але таким самим князем, як і Ігор, його попередником на київськім столі. Які династичні відносини були між ними, ми того не знаємо, так само як і автор Повісті. Мабуть тільки не був він батьком Ігоря, бо в такім разі наші книжники не зробили б з Олега Ігорового воєводи, для урятування династичного принципу. Щось мусило бути таке, що не позволяло пристебнути Олега до пізнішої династії – і звідти ті штучні пояснення його ролі правителя 79.

Не менш підозріла справа Аскольда й Дира. Я насамперед мушу нагадати версію, що Аскольд і Дир були потомки Кия: вона, очевидно, давніша від того, що маємо не тільки в ширшій „Повісті“, але і в коротшій (новгородській) її редакції. Коротша редакція, в дусі тої династичної ідеї, яка звучить в промові Олега (чи Ігоря) до Аскольда і Дира, уже представляє Аскольда і Дира варягами-приходнями: „нарекоста ся князема“, самовільно і самозванно. Ширша Повість розвиває се далі: Аскольд і Дир не просто якісь варяги, а люди Рюрикові, „не племени єго, но боярина“, з дружини Рюрика – Ігоря. Виходить все-таки нескладно і тепер: Аскольд і Дир, відпросившися від свого „князя“, ідуть на Царгород, але по дорозі займають Київ, що зовсім ніколи не належав їх князеві, і за се гинуть як узурпатори – яка логіка в тім узурпаторстві? Володимир, убиваючи Рогволода, теж варяга по Повісті, не відкликується до своїх династичних прав, і се зовсім натурально, бо династичної ідеї княжої в її пізнішій формі, в якій знали її літописці другої половини XI в., як виключне право Володимирової династії на князювання в землях Руської держави, в X в. ще не могло бути.

Недоречність відчули пізніші компілятори і вставили пояснення, що Олег послав Аскольда і Дира з дарунками до Царгороду, але ті не виконали своєї місії, лишились у Києві, і Олег розсердився за се споневірення і постановив помститись 80. Об’яснення се, розуміється, нічого не варто, та цікаво тим, що показує почуття недоладності в оповіданні Повісті. Так само неймовірне й згадане вже її оповідання, як Аскольд і Дир зайняли Київ:

„поидоста по Дънепру, идучи мимо, и узрѣста на горѣ городокъ и въспрошаста, ркуще: чий се городъ? Они же (кияни) рекоша: была суть три братья, Кий, Щекъ, Хоривъ, иже сдѣлаша градокъ сь, и изгибоша, а мы сѣдимъ, роды ихъ, и платимы дань Козарамъ. Аскольдъ же и Диръ остаста въ городѣ семъ, и многы Варягы съвокуписта, и начаста владѣти Польскою землею“.

В коротшій (новгородській) версії Повісті нема нічого про те, як Аскольд і Дир з’явилися в Києві – се, очевидно, нова і дуже нещаслива в своїй ідилічності комбінація.

І ще дрібна, але характеристична подробиця: Аскольда і Дира убивають разом „злодѣи Игореви“ і несуть їх ховати „на гору“, але могили їх показуються гень-гень в ріжних місцях: „погребоша Асколда на горѣ, єже ся нинѣ Угорьскоє наричеть, идже єсть двор Олминъ, на той могилѣ постави Олма церковь святаго Николы“, – отже на теперішнім Печерську, на Дніпровім березі, гень нижче київської пристані, що була на усті Почайни. А „Дирева могыла за святою Ириною“, отже десь коло теперішньої Софійської катедри, добрих півмилі від Угорського. Очевидно, Аскольда і Дира не вбили разом, взагалі – вони не вмерли разом, а з тим і традиційне оповідання про їх смерть тратить ґрунт 81.

Та й само по собі взявши, се князювання в Києві двох князів разом, що по словам традиції, не були ані братами, ані батько з сином, дуже неправдоподібне.

Аскольда поховано на Угорськім. Очевидно – він жив в тім княжім дворі, що стояв там: тут жив і був похований потім і Володимир Вел[икий] (пам’ять, що Аскольд жив тут, привела автора до тієї подробиці, що Олег приїхав під Угорське з своїми човнами). Се промовляє за тим, що Аскольд був дійсно князь київський. Факт, що на його могилі поставили потім церкву, веде нас до походу 860 p. i епізоду про охрещення частини Руси по тім поході, при умові: дуже ймовірно, що Аскольд був той князь, що ходив 860 р. на Візантію і потім при згоді з Візантією прийняв християнство. Тим зовсім природно об’яснюються факти, що Повість зв’язала похід 860 р. з його іменем, і що на могилі Аскольда поставлено церкву.

Щодо Дира, то його ім’я згадує Масуді (писав в 40-х рр. X в.). Перший між слов’янськими королями, каже він, то король аль-Дир 82, він має великі міста, численні, залюднені землі; в столицю його держави приходять мусульманські купці з ріжними товарами 83. Нема ніяких трудностей прикласти се до найбільшого політичного центра східної Слов’янщини – Києва, що провадив велику торгівлю із Сходом, – хіба те, що Масуді говорить про Дира, як сучасника, коли сучасником його був Ігор 84; але можливе непорозуміння, наслідком котрого Масуді, не знаючи на ім’я сучасного руського князя (він ніде не називає його), прийняв Дира за сучасника. Звістка Масуді для нас важна, бо свідчить, що Дир був князем (бо що він дійсно був в Києві, за те свідчить традиція його могили „за святою Ориною“), Той факт, що в нашій традиції Дир зв’язується до купи з Аскольдом, так що вони скрізь в парі виступають, дає підставу думати, що в них треба бачити князів близьких хронологічно. Далеко відсовувати назад Дира не випадає з огляду, що Масуді його уважав сучасником (та й у традиції він все кладеться на другім місті“, по Аскольді) 85 86 87 88 89

90, отже правдоподібніше буде Дира класти по Аскольді, перед Олегом (хоч не виключено, що він княжив ще пізніше, по Олегу). Сей Дир жив мабуть на княжім дворі на старім городі, де був княжий двір в середині X в., – тож там його й поховано.

Початок Олегового князівства можна трохи посунути на пізніше з огляду на звістку про війну Дира (в літописі розуміється – Аскольда і Дира) з печенігами: до конфлікту з печенігами у київських князів ледве могло прийти скорше, як при кінці 80-х років IX в. Крім того, аналіза літописної хронології приводить до виводу, що в подіях кінця IX і початку X в. вона, правдоподібно, спізнюється на 3-4 роки 91. Отже Дир міг жити в 890-х рр.

Але коли пішло вже на могили, то треба ще згадати за одну могилу – Олегову. Що могилу сього „віщого“ князя показували в ріжних місцях („погребоша и на горѣ, иже глаголеть ся Щековица“, а знов „єсть могила єго в Ладозѣ“) 92, то ще не велике диво; але ж бо і в самім Києві було аж дві Олегові могили – одна на Щекавиці, друга десь недалеко старих „Жидівських воріт“ (як думають, на місці теперішньої обсерваторії). Се наводить на гадку – чи не було у Києві двох князів того імені, одного на початку X в., а другого перед тим, напр. десь в першій половині IX в.? Се могло б нам почасти пояснити й те, чому в літописі так багато скуплено подій коло Олега 93.

Нарешті міг бути київським князем той Бравлин, що ходив на Сурож, але так само міг бути якимсь князем на полудні, залежним від Києва, або київським воєводою 94.

Отже по тих наших елюкубраціях реєстр старших київських князів виглядав би так:

Олег??

Бравлин??

Аскольд – правив між 860 і 867, може й довше.

Дир – при кінці 880-х рр. правдоподібно ще княжив.

Олег – одинока певна дата його князівства се 911 р. (умова з греками), умер правдоподібно яких 4-5 літ по тім.

Ігор, вмер по 944 р., а перед 948-9 рр.

Ольга – реґентка в 940-950 рр.

Святослав – вмер 972 p.

Сформування Київської держави

Схема „Повісті“, регресивний метод досліду, ріжні форми залежності від Києва, прилучення земель на Дніпровій дорозі, колонії в фінських землях, лівобічні землі, Подоння, Азовське побережжя, Деревська земля і дальші західні; Новгород і північні землі, значення Новгорода в руській політичній системі

Вертаємось до історії Київської держави.

Вище ми сказали, що звістки IX в. про Русь натякають на існування вже більшої політичної організації, скупленої коло „Руської“ – Полянської землі. Патр[іарх] Фотій же говорить виразно, що Русь перед своїм походом на Візантію в 860 р. уже „підбила своїх сусідів“. Попробуємо тепер розглянутися в сім питанні.

Почнемо від Повісті. Очевидно, її автор мав дуже слабі відомості про сформування комплексу земель Руської держави. Він вийшов з сієї трудності, зложивши сю історію на часті півмітичного Олега. Не можемо знати, чи йшов він тут за народними традиціями, що говорили про війни й завойовання Олега (або Олегів), чи на власну руку скомбінував сю грандіозну окупацію. Новгородські словени, полоцькі й ізборські (пізніші псковські) кривичі з слов’янськими колоніями в землях Чуди, Веси і Мері становлять у нього державу Рюрика; Олег окрім того підбиває в своїм поході на полудень: смоленських кривичів, середнє Подніпров’я (Любеч – тоді визначне торговельне місто) і Київщину: „поиде Олегъ, поємъ вои свои многи – Варягы, Чюдь, Словѣны, Мѣрю, Весь, Кривичи, и прия городъ Смоленескъ, и посади въ немъ мужь свой; и придоста къ горамъ киевьскымъ…“ По сім, похід за походом, підбиває він деревлян, сіверян і радимичів (в хронологічній схемі Повісті се уміщено під 883-5 р.)-„и бѣ обладая Олегъ Деревляны, Полянми, Радимичи, а со Уличи имѣше рать“.

На тім кінчаться придбання Олега, але в його поході на Візантію беруть участь ще хорвати, дуліби й тиверці в ролі союзників („яже суть толковины“ – помічники) 95, а в північній версії приписані ще в’ятичі. Крім того, на сі ж часи треба б положити прилучення дреговичів, бо пізніше ніде нема згадки про се. По сій Олеговій роботі його наступникам мало що зіставалось робити з східнослов’янськими народами. Ігор „примучив“ уличів і воювався з деревлянами, Святослав підбив наново в’ятичів, а Володимир знову підбив полочан, радимичів і в’ятичів і привернув західні землі.

Розуміється, укладчики літописи мали ліпші відомості про походи Володимира й Святослава, ніж з кінця IX в. Про походи другої половини X в. могла бути розмірно свіжа пам’ять в другій половині XI в., коли укладалася Повість. Дійсно, походи Святослава напр. потверджуються іншими джерелами досить докладно (крім подробиць, розуміється); але вже всі походи Ігоря зв’язані з ріжними легендами і настільки й переховалися в пам’яті, наскільки були зв’язані з якоюсь легендою. Походи ж Олега, виключивши його звісний похід на Візантію, не мають навіть і легендарної закраски, а виглядають всі на комбінацію автора. В кождім разі, навіть припускаючи тут якісь перекази, традиції, все ж таки завоювання цілої Сіверщини (найбільшої з етнографічних територій!), завзятих в своїй свободолюбності деревлян і ще радимичів в три походи, розуміється, лишиться повним абсурдом.

Не краще виглядає похід Олега з Новгорода на Київ, де він без спротивлення опановує міста на дорозі, скидає своїх бояр узурпаторів з київського стола, а на новгородців, що по словам літописи „суть отъ роду варяжьска, преже бо бѣша Словѣни“, зараз накладає дань – „Варягом даяти“. Коли зважити ще й недоречність історії з Аскольдом і Диром і їх убиттям, і той цікавий факт, що в хронологічній таблиці, на іншім місці Повісті, зовсім ігнорується й Рюрик, і князівство Олега в Новгороді, а рахунок йде „отъ пѣрваго лѣта Олгова (до сього дописано потім: „понелѣже сѣде в Києвѣ“, щоб погодити з літописною теорією) то мусимо усунути з сфери фактів цілий той Олегів похід з Новгорода на Київ, як дуже сумнівну вигадку. 96

Відкидаючи з огляду на се, як непевну комбінацію пізнішого книжника, літописну традицію про згрупування земель Руської держави, попробуємо порадити собі іншими способами. Передовсім ми мусимо виходити з вище поставленого виводу, що ті здобутки Київської держави, про які нема мови в 2-ій пол. X в., мусили, по всякій правдоподібності, бути зроблені перед серединою сього століття – коли якісь спеціальні міркування такому припущенню не противляться. Що вже тоді Руська держава була велика, зложена з великого числа ріжним способом зв’язаних з Києвом країв і племен, на се вказує й дуже мале число пізніших територіальних здобутків, і велике число підручних князів за часів Ігоря, і нарешті деякі безпосередні, зовсім певні вказівки.

Способи, якими поодинокі землі чи племена могли бути, тоді зв’язані з Києвом, були ріжні – мушу се особливо піднести. Ми можемо більш менш, бодай приблизно, здавати собі справу з того, які землі входили в круг політичного впливу Києва скажім на початку X в., але рідко де зможемо докладніше означити, в яких саме відносинах, в якій степені залежності стояла та чи інша земля до Києва. А в тих відносинах могли бути найріжніші відміни. Ми стрічаємо напр. племена, про котрі сама Повість додає, що вони були тільки „толковинами“ київського князя, себто добровільно чи не добровільно – наслідком „примучування“, підпали його політичному впливу, посилали з київським князем в похід свої полки, але, очевидно, не давали йому дані, ані не мали інших зобов’язань супроти нього, чи якихось ограничень своєї управи. Інший нарід наслідком „примучувань“ обов’язувавсь платити дань, але притім заховував своїх князів і внутрішню управу в цілості, не нарушену.

Деревляни напр., примушені здавна (по Повісті – за Олега) платити дань київському князеві, заховують до середини X в. своїх власних князів, що, очевидно, правлять ними по давньому („наши князи добри суть“, кажуть про них деревляни, противставляючи київським здирщикам), а роля київського князя обмежалась періодичними походами туди за данею („полюдіє“). Знов інше плем’я чи земля могла дістати осібного князя з руки київського великого князя, але такий князь правив своєю землею зовсім самостійно, обов’язаний тільки поміччю або щонайбільше – даниною київському князю. Нарешті (і се вже найвища степінь залежності) київський князь замість князя міг послати своїх „мужів“ в ролі намісників – „посадників“ і задержати управу безпосередньо в своїх руках.

Вертаючися по сім поясненні до речі – передовсім візьмемо під увагу нашу той факт, що, виключивши легендарне оповідання про похід Олега (або можна сказати – як видно власне з сього оповідання), в народній пам’яті не зісталося ніякої пам’яті про те, як прийшли до політичного зв’язку з Києвом міста на великій водній дорозі дніпровсько-балтійській, на тій „пути із варяг в греки“. Се служить доказом, що то сталося дуже давно, і воно само по собі зовсім зрозуміло, і так мусило бути. Коли ми пригадаємо, що Київ був передусім торговельним містом, що як раз торговельні інтереси, по всякій правдоподібності, мусили дати тут ініціативу до державної організації і взагалі кермували політичним життям, то мусимо прийняти, що київська політика була передусім звернена на забезпечення торгівлі, а слідом – на опанування своєї найважнішої торговельної дороги. Вгору Дніпром найважнішими стаціями на сій дорозі були – полянський Вишгород, Любеч на середнім Дніпрі, Смоленськ на верхнім Дніпрі, там, де з нього переходили торговельні шляхи на Двину, на Волхов і на верхню Волгу, далі Новгород – на північній дорозі до фінської затоки, Полоцьк – на західній дорозі, Двіною. Дорогу Дніпром на полудень від Києва знаємо дуже мало, бо сі краї застаємо в періоді упадку під напором печенігів, можемо тільки вказати зараз нижче Києва Витичив, далі Родню на усті Роси; на нижнім Дніпрі знаємо славний торг – Олеше.

Ми можемо з усякою певністю прийняти, що вже в 2-ій пол. IX в. сей великий торговельний шлях був в руках київських князів, племена і городи на нім – під політичним впливом Києва, чи підбиті і обсаджені київськими „світлими і великими князями“, чи зв’язані союзами з Києвом, під київською гегемонією. Сьому фактові дала вираз Повість временних літ, представивши як здобуток першого київського князя – підбиття торговельних міст і цілих племен на Дніпровій дорозі.

З нижнім Дніпром се певно сталося ще до початків IX в., про се свідчать руські походи на Чорнім морі з IX в.

В літописній традиції війни з уличами, що сиділи нижче полян по Дніпру, зв’язуються з найдавнішими князями: в ширшій версії Повісті Олег „имѣяше рать“ з уличами й тиверцями, в коротшій, новгородській воюють з уличами Аскольд і Дир 97. Не знати, чи се пам’ять про давні війни за торговельну дорогу, перенесені на яке століття пізніше, чи реальна згадка про якісь війни з уличами при кінці IX в.; в такім разі се не були перші проби: нові війни могли вестися київськими князями наслідком порушень здавна уставлених відносин, чи для зміцнення свого впливу та власті над територією нижнього Дніпра. Але тоді уличі ще не були опановані або приборкані вповні: Ігор звів з ними нову боротьбу, і аж вона привела до повної переваги Києва над ними. Пам’ять про неї переховалася досить добре, завдяки ріжним подіям і легендам, зв’язаним з нею. Боротьба була завзята, облога улицького міста Пересічна тривала три роки, в кінці здобуто його; уличів примучено нарешті настільки, що вони мусили згодитися давати дань. Управу сеї нової провінції чи властиво збір дані передав Ігор свому воєводі Свенедьду 98.

В зв’язку з сею кампанією літописець згадує про перехід уличів з-над Дніпра в землі між Богом і Дністром. Хронологічні відносини сеї міграції до кампанії неясні; коли кампанія сталася по міграції, як то можна уважати правдоподібнішим 99, то можна думати, що вона могла бути наслідком міграції – що помандрувавши з-над Дніпра, уличі хотіли виломитися з уставлених київськими князями форм залежності, й се привело до сеї війни, що й закінчилася капітуляцією уличів.

Ослаблене переселенням уличів Подніпров’я вимагало тим більшої охорони від печенігів, що десь в 80-х рр. IX в. розпросторюються в чорноморських степах, і вже в 90-х рр. з’являються над Дунаєм. Про перші конфлікти з ними – очевидно на нижнім Дніпрі, говорить звістка, перехована тільки в однім пізнішім літописнім збірнику (Никонівськім): „избиша множество Печенѣгъ Оскольдъ и Диръ“ 100. Нема ніякої причини помітувати сею запискою, тільки по вище висловленому сю подію скорше можна приложити до кн. Дира. Після того Повість містить під 920 р. лаконічну фразу, що Ігор воював з печенігами. Оповісти щось більше про сю боротьбу вона змогла тільки від 2-ої пол. X в., коли печенізькі напади безпосередньо стали досягати київських околиць; перед тим мусили бути війни, але вони для нас пропали. Але що й серед тяжкого печенізького натиску в середині X в. Русь ще трималася на усті Дніпра, бачимо з умови Ігоря з Візантією 944 р.: тут русини обов’язуються не перешкоджати корсунянам в рибальстві на усті Дніпра і не зимувати там собі (очевидно йде мова головно про руських рибалок і промисловців).

Щодо верхнього Дніпра і взагалі тих північних доріг, які вели з Києва до північних земель, то тут повторюю, важно, що Повість залічує опанування їх до найперших здобутків київської династії: уже на самім початку вони взяли в свої руки Новгород, Полоцьк, Смоленськ, Любеч. В парафразі умови з греками під 907 р. межи „руськими городуми“, де сиділи „велиции князья, подъ Ольгомъ суще“, стрічаємо Полоцьк і Любеч 101. Очевидно, хто мав в своїх руках Любеч і Полоцьк, мусив мати й Смоленськ. Дійсно, Константин Порфірородний, оповідаючи про Русь в 40-х рр. X в., між підвласними Руси народами згадує кривичів, а між містами „провінціальної Руси“ – Мілініску, що не може бути нічим іншим, крім Смоленська. Тут же, між „руськими“ містами, стрічаємо і крайню стацію на дніпровсько-балтійскім шляху, Новгород (Νεμογάρδη), „де сидів Святослав, син руського князя Ігоря“.

Другою важною торговельною дорогою, може не менше, як „путь із варяг в греки“, були шляхи з Києва на схід, суходолом і ріками – на Болгар, Ітиль і через нього далі в закаспійські землі; вже ж у IX в. руські купці користали з них (як каже ібн-Хордадбег). Сі шляхи йшли через землі сіверян та в’ятичів, і се звертало політику київських князів у сей бік від дуже давніх часів, не кажучи вже про той мотив, що сіверяни держали в своїх руках на значній простороні Дніпровий берег і були безпосередніми сусідами Києва.

І сіверяни, і в’ятичі, і радимичі підлягали колись хозарській зверхності, як і поляни. Увільнившися від хозарів сам (а се мусило статися в кождім разі не пізніше VIII в.), Київ мусив зараз взятися до боротьби з хозарським впливом на лівім боці Дніпра, особливо у сіверян і радимичів; підпорядкування сих народів київській політиці мусило йти в парі з визволенням їх з залежності від хозарів. Се визволення, розуміється, мало свої приємні сторони для тутешніх громад, і вони улегшували справу київської політики на ґрунті: треба було тільки забезпечити сі племена від хозарів. Хозарська ж держава в IX в., видима річ, упадає, і боротьба з нею для київських князів не мусила бути надто тяжкою.

Сіверянські центри – Любеч, Чернігів і Переяслав, Повість представляє уже на початку X в. обсадженими намісниками й залогами (парафраза Олегової умови). Чернігів (Τζερνίγωγα) і мабуть Любеч (Τελιούτζα) виступають між руськими містами у Константина Порфірородного 102. В дійсності ся наддніпрянська окрайка сіверянської території мусила ще далеко скорше прийти в залежність від Києва, коли зважити, що в першій половині X в. київські князі вже – з одного боку стояли міцною ногою на усті Дону, з другого – завели в круг свого політичного впливу в’ятичів.

В’ятичів згадує Повість між учасниками Олегового походу на Візантію, хоч се ім’я читається і не у всіх кодексах 103; але що в XI в. розпросторення зверхності руських князів на землі по р. Оці дійсно уважалось фактом ранішим від походів Святослава і клалося на початки X в., се потверджує оповідання Повісті, що вже Рюрику підлягав Муром, центр слов’янської колонізації в землях фінської Муроми (на середній Оці), північно-східних сусідів в’ятичів 104. Але тодішня залежність в’ятичів від Києва була досить поверховна, бо політичний вплив хозарів тут ще не був знищений: в’ятичі, стоячи вже під київською гегемонією, ще в другій половині X в. платили дань хозарам, як каже Повість – „по шелягу от рала“, і аж походи Святослава на хозар та зруйнування Хозарської держави увільнили в’ятичів зовсім від хозарів 105. Се зміцнило київські впливи і в басейні середньої й нижньої Оки, де за часи Володимира напевно звісна київська волость в Муромі.

Що в тіснішу залежність від Київської держави в’ятичі дійсно були приведені розмірно досить пізно, показує те, що ще при кінці XI в. тут були свої князі (отой Ходота з сином), ба навіть ще в XII в. вони заховують свою племінну назву і якось на узбіччі стоять в тодішнім політичнім житті. Але нам тут досить того факту, що в поглядах київських літописців в першій половині X в. під політичним впливом Києва стоять навіть в’ятичі: супроти того для сіверянського Подніпров’я початки залежності від Києва треба посунути гень назад, за межі X в.

Щодо Подоння, то передовсім тут важні походи Руси на схід; ми починаємо про них чути з останньої чверті IX в., від того походу Руси на Абесгун за часів абу-Зейда. Потім 909/10 р. знову Русь приходила на Абесгун; 912/3 р. був великий похід Руси, коли вона страшно пустошила полудневий берег Каспійського моря, і в 944-5 рр. знову 106. Русь притім звичайно проходила на човнах Доном і звідти, переволочивши їх суходолом через нешироку шию, плила Волгою в Каспійське море. Хоч Масуді в оповіданні про похід 912/3 р. каже, що хозарське правительство тоді перепустило Русь в Каспійське море добровільно за обіцяну половину здобичі, але очевидно, сі походи зовсім не були хозарському правительству милі, і коли воно їх не спиняло, то тому, що не мало сили: сі походи свідчать про повний упадок Хозарської держави, почавши з кінцем IX в.

З другого боку, сі походи на Каспійське море для Руси не були б можливі, як би вона не почувала себе дома на нижнім Дону, – подібно як чорноморські походи свідчать про її панування на нижнім Дніпрі. І дійсно, ми маємо виразні вказівки з 1-ої пол. X в. про київські впливи в землях нижнього Дону й Азовського побережжя: в умові Ігоря з Візантією 944 р. руський князь обов’язується не перепускати на кримський бік болгарів чорних, що жили на кавказькім березі Азовського моря: „а о сихь иже то приходять Черьнии Болгаре и воюють въ странѣ Корсунсьтий, и велимъ князю рускому, да ихъ не пущаєть: пакостять странѣ той“. 107.

Виходить, що київський князь чи безпосередньо, чи то через якого підручного держав в руках Керченську протоку, коли міг пускати або не пускати тих болгар з Кавказу до Криму. Стара Фанаґорія, що від VIII в. в грецьких джерелах зветься Τυμάταρχα, τά Мάταρχα 108, в руських – Тмутаракань, виступає в числі руських волостей вже за часи Володимира, але наведений параграф умови Ігоря показує, що ті краї належали до київського князя вже в 1-ій пол. X в. Інший параграф тієї ж Ігорової умови з греками, де „князі руські“ зобов’язуються не воювати грецьких городів в Корсунським краї і не мати на нього претензій, а за те Візантія обіцяє Руси поміч – очевидно в тих азовських краях, натякає, що руське князівство переходило й на кримську сторону протоки, а руські князі пробували його розширити далі, забираючи Візантійські городи. Сюди ж належить звістка Льва Диякона 109, що Ігор по своїм нещасливім поході на Візантію утік додому „ледве з десяттю човнами до Кіммерійського Боспору“ (Керченської протоки).

Взявши се все разом, бачимо ясно, що Русь держала Азовське море, а з тим разом, очевидно – і Подоння в своїх руках вже в першій половині X в. А що власне часи по приході печенігів якнайменше надавалися до нових здобутків у сих краях, мусимо зміцнення впливу і власті київських князів в них відсунути на другу половину IX в. Очевидно, се розширення руських впливів на Подоння мусило стояти в зв’язку з боротьбою Києва з хозарською зверхністю на лівім боці Дніпра, було її дальшим продовженням.

Не так уже торговельні інтереси, як передовсім оборона спокою і безпечності кермувала відносинами Києва до сусідів на заході. Так важна пізніше торговельна дорога на захід тоді далеко не могла рівнятися значенням із східною та полудневою. Зате відвічні пограничні бійки і напади деревлян, що ще в непам’ятні часи „обиджали“ полян, мусили вже в найперші часи привести Київську державу до боротьби з сими сусідами. Коротша версія Повісті каже про боротьбу з деревлянами Аскольда і Дира, ширша говорить, що Олег, осівшися в Києві, перш за все розпочав з ними війну, „и примучивъ я, поча на нихъ дань имать по черьнѣ кунѣ“ 110.

Як і інші звістки про Олега, й ся значить стільки, що в переконанні літописця деревляни вже дуже давно, перед X в., були примучені так, що мусили давати дань київським князям. Що в першій половині X в. деревляни дійсно були вже данниками київських князів, се ми напевно знаємо з двох джерел, що себе посполу потверджують: легенда про смерть Ігоря пам’ятає, що Ігор ходив збирати дань до деревлян і там наложив головою; Константин Порфірородний між підвласними Києву народами, куди київські князі ходили по дань (на полюдіє), згадує й деревлян 111.

Сі данні відносини, певно, уставилися не відразу. Деревляни сильно борюкались проти київської зверхності; літописці знали, що за Ігоря було деревлянське повстання, а результатом його – заміна Олегової данини ще тяжчою, потім нове повстання, що закінчилося смертю Ігоря; початок же сього деревлянського примучування виходив не тільки за границі X, а може й IX століття. В половині X в. деревляни платили дань, але мали ще своїх князів і власну управу; повстання 940-х рр. закінчилось, правдоподібно, знесенням деревлянської автономії, й Святослав посадив уже „въ Деревѣхь“ 112 свого сина, чи властиво когось з своїх бояр, що мав правити іменем малолітнього княжича. В 1-ій пол. XI в. Деревлянська земля вповні прилучається до Полянської і не має вже осібних князів, хоч би і з київської династії.

Разом із зміцненням власті над Деревською землею мусило йти розширення політичного впливу Києва над дальшими землями на захід і західну північ. Коли підбивались кривичі (смоленські і полоцькі) і деревляни, не могли довго зістатись поза сферою київського політичного впливу клином між ними уміщені дреговичі. Ніяких звісток про боротьбу з ними не зісталося в літописі, правдоподібно тому, що втягнуто їх під зверхність київську давно і без великих трудностей 113. Константин Порфірородний згадує дреговичів між підвласними Києву племенами, а Володимир посадив вже свого сина у них в Турові.

Західні сусіди деревлян – дуліби, та полудневі – тиверці по словам Повісті мали бути втягнені в круг київського впливу ще за Олега: всі вони виступають в поході Олега на Грецію як „толковини“, себто автономні племена, обов’язані до висилання своїх військ на поміч київському князю. Про тиверців ще згадує Повість, що Олег воював з ними, але ся війна не привела до яких-небудь остріших форм залежності від Києва, крім посилання своїх полків. Лучан (Λενζένινοι) стрічаємо між підвласними Києву народами вже в 1-ій пол. X в. (у Константина Порфірородного). Але полуднево-західні землі стратили свій інтерес для київських князів після печенізького потопу, що розігнав тутешню оселу колонізацію. Натомість західні українські краї здобували більше значення, але й тут, на західній окраїні Київська держава мусила конкурувати з впливом інших, подібно як вона молодих, повних агресивної сили держав – Польської, Чеської й Угорської, і ся конкуренція вимагала пильної уваги київського правительства. На жаль, авторів Повісті доля сих західних країв інтересувала так же мало як і чорноморська або донська Русь; тому трудно сказати з якоюсь певністю, наскільки змагання Володимира коло привернення сих західних україн були явищем новим, або тільки відновленням, чи приверненням того, що вже перед тим, в IX- X в. було раз приведене в залежність від Києва.

Насамкінець відложив я справу Новгорода і північних земель. Супроти полудневих земель, безпосередньо зв’язаних з Києвом, се інший світ, друга політична система. На полудні ми не стрічаємо слідів існування ширшої політичної системи, опертої на аналогічних основах з київською: поодинокі землі, племена, городські системи (щонайбільше) мабуть безпосередньо підбивалися київськими князями. Але на півночі була, очевидно, аналогічна система, котрої політичним центром і дружинним осередком послужив Новгород, історичне гніздо варязьких дружин, що звідси поширювали свої політичні впливи і данні відносини поміж фінські народи Поволжя і озерних країв. Не будемо входити тут в темну, маловідому і слабо висліджену минувшину сеї системи. Вкажемо зате характеристичний паралелізм в історичній традиції, чи конструкції початків новгородської традиції з київською. Як тут поруч легенди про київських братів теорія варязького завойовання, так там поруч варязького завойована Гостомислова легенда про свійський, своєземський початок 114, не скомбінована, а відкинена потім зовсім під впливами варязької теорії, бо ся друга була приладжена ad majorem gloriam Новгорода і його політичних тенденцій супроти Києва.

Про сі впливи новгородських тенденцій на конструкцію Повісті про початки Руської держави говорив я вище. За сими тенденційними конструкціями, що мали підчеркнути споконвічну автономність Новгорода, а для того доказували його так сказати – історичне старшинство перед Києвом, що був мовляв здобутком Новгорода, а не навпаки, – зникла пам’ять про реальні відносини обох систем, київської і новгородської. Пропав для нас майже безслідно сей многоважний в історії Руської держави момент – стріча і сполучення сих двох політичних систем, що було вихідною точкою пізнішої великої, об’єднаної політичної системи, як вона представляється нам в звістках і фактах X віку.

Очевидно тільки, що для літописців XI віку се був момент так би сказати, передісторичний; він випередив собою ту історію Руської держави, про котру вони могли щось розповісти; сполучення обох систем на дніпровській дорозі – се вихідний момент, від котрого ведуть вони сю історію. Центральне значення, яке мав Новгород в тім моменті на півночі (незалежно від того, які могли бути раніші центри чи етапи в розвої тої північної системи) виявляється в самім напрямі сеі історичної „пути з варяг у греки“: лишаючи на боці ближчу і простішу дорогу Двінську з старим Полоцьком, що відходить зовсім на другий план (через те може так і відокремився він пізніше), ся головна артерія простує кружною дорогою на Новгород, бо він являється ключем до всеї тої північної системи волзько-озерної. Становище Новгорода як старшої з київських волостей, де сидить наслідник київського престола за Ігоря, підчеркує се значення його як другого стола в новій, великій східнослов’янській системі.

Але з другого боку, звістки про новгородську дань, що проскочили під руками київських літописців, об’ясняють нам дійсний характер сього сполучення обох систем. Олег в той момент, як стає князем в Києві, накладає на Новгород данину – „от Новгорода гривенъ 300 на лѣто мира дѣля“ 115; інакше сказавши – данні відносини Новгорода до Києва теж виходить за всяку історичну давність – вони являються одним з історичних атрибутів Руської держави X в. Се доповнює звістка про Ярославове повстання против батька: „Ярославу же сущю Новѣгородѣ и урокомь дающую Кыєву двѣ тисячѣ гривенъ отъ года до года, а тысячю Новѣгородѣ гридемъ роздаваху“ (до сього пояснення: „й тако даяху вси посадници новгородськии“) 116. Новгород платив дань до київського княжого скарбу від непам’ятних часів, від хвилі свого включення в київську політичну систему аж „до смерти Ярослава“. Се обертає догори літописне оповідання про відносини Новгорода до Києва, і дає зрозуміти, що в дійсності не Київ був здобутком Новгорода, а навпаки – Новгород здобутком Києва, і Смоленськ послужив не етапом в руху новгородського князя на полудень, а навпаки – київським ключем до новгородської системи, яким він зіставав довго і пізніше – опорною базою київської системи супроти озерних країв і Поволжя.

Щодо хронології, то тут має ціну отеє переконання літописця, що зв’язок Новгорода і Києва виходить за границі епохи князів Ігоря-Святослава-Володимира: се факт старший від них. Натяк на залежність Новгорода можна бачити і в звістці Джайгані (писав при кінці IX або на початку X в.), що Русь, себто Руська держава, складається з трьох частин – київської (столиця Куяба, Київ), „Славії“ і Танії (чи Табії) 117; досить правдоподібно приймають, що ся Славія – то новгородські словени.

Як бачили ми, Ігорів син сидів в Новгороді за життя батька; він був тоді о стільки малий, що розуміється, правив тільки номінально. Се наводить на гадку, що практика – посилати в Новгород, як на значніший стіл, одного з синів київського князя, часто – найстаршого, могла уставитися ще скорше, ніж за Ігоря, і малого Святослава послано тільки за сим звичаєм.

Поза сим трудно щось більше сказати.

Територія держави в початках X в.

Союз державних і торговельних інтересів. Князівства середини X в., розвій їх залежності, організація Руської держави X віку, централістичні і децентралістичні тенденції, становище київського князя

Таким чином, протягом IX і на початках X віку Київ опанував уже майже всю ту територію, що входила потім в склад Руської держави. Всі східнослов’янські племена, з деякими фінськими сусідами на півночі, тим чи іншим способом залежали вже від нього. Та ся залежність в переважній часті була ще дуже слаба: значна частина народів була тільки під гегемонією Києва, а не під властю його, зв’язана союзним, а не державним зв’язком. Між тими містами, де, по словам Олегової умови, сиділи „велиции князи подъ Ольгомъ суще“ 118, Повість називає Чернігів, Переяслав, Любеч, Полоцьк і Ростов. Коли додати сюди ще Новгород, де сидів, як знаємо, Ігорів син, і Смоленськ, куди нібито Олег мав посадити „мужа“ свого, то ми побачимо, що в 1-ій пол. X в. були б обсаджені з руки київського князя як раз: а) слов’янські волості по головним торговельним дорогам, де крім князів – намісників мусили сидіти й київські залоги, що боронили сі дороги і торгівлю, а заразом вели торг з місцевою людністю; б) слов’янські колонії по фінських землях (крім Ростова сюди ж треба додати Білоозеро, Муром, може Ізборськ, де ще Рюрик мав посадити своїх мужів), – вони мали теж важне торговельне і економічне значення, збираючи дань з околичних громад, особливо „скору“ – їх можна прирівняти дуже добре до пізніших московських „острогів“ в Сибіру, що мали головною метою збирання „сибірської казни“, а для того мусили мати якусь воєнну силу і представляли собою ніби якусь адміністрацію. Ся схема о тільки правдоподібна, що ми дійсно можемо прийняти вичислені Повістю резиденції київських намісників чи князів за приблизно-реальні для початку X в.

Взагалі, як початки київської держави мусили бути тісно зв’язані з інтересами київської торгівлі, так і пізніші інтереси державні переплутувалися з торговельними, а купецька верства з правительственною. Се найвиразніше відбилося в оповіданні Константина Порфірородного про Руську державу, уложеним безперечно на основі добрих, місцевих відомостей: тут руська торгівля й управа, княжа дружина й купецтво зливаються зовсім до купи. Князі з цілою Руссю (себто дружиною) на зиму йдуть на полюдіє в підвласні слов’янські землі, там цілу зиму збирають вони дань, на весну Русь збирається до Києва, споряджає торговельну флоту й їде в Царгород (розуміється – не тільки сюди, а взагалі в ріжні грецькі торговельні центри), з предметами дані й торгівлі. Се представлення вповні потверджується автентичними умовами київських князів з Візантією, де торговельні вигоди становлять головний предмет, і зміст, альфу і омеґу дипломатичних зносин. Руські князі і бояри – заразом правительство і купецькі підприємці. Київська державна політика стоїть на послузі у торгівлі, а торгівля становить знову ту економічну підвалину, на котрій операються князі й правительство.

Та система городів і факторій по торговельних дорогах, обсаджених руськими князями і руськими залогами, становила наче скелет Київської держави. Не можемо сказати, чи як раз всі тутешні князі були поставлені з Києва (хоч се досить правдоподібно); досить того, що вони приведені були в безпосередню залежність від Києва, а дружинна верства, що спеціально носила ім’я руської, Руси, як репрезентантка сього державного зв’язку – приналежності до „руського“ центра, була тим елементом, що держав усі сі „волості“ в зв’язку з торговельним і державним осередком сієї системи-Києвом, і заразом як кров обігала по всій системі держави, оживляючи її й удержуючи в цілості. В сучасних джерелах візантійських і арабських ім’я Руси надається спеціально дружинній верстві, що панує в сій Руській державі; про Константина Порфірородного я вже казав, що у нього Русь – се дружина, і він розріжняє отсю Русь і підвласних „слов’ян“. З арабських письменників се найбільш виразно виступає у ібн-Росте: Русь – се воєнна верства, що не має ані ґрунтів, ані господарства, живе з того, що забирає у слов’ян і спродує сусідам; війна – їх промисел; новонародженому кладуть меч і кажуть: „не дістанеш від мене ніякої спадщини, матимеш тільки те, що здобудеш сим мечем“ 119.

Разом з дружиною ім’я Руси, що було заразом іменем політичного центра і зверхньої верстви держави, переносилося і на підвласні землі. Той же сам Константин Порфірородний називає київські волості, противставляючи їх Києву, „провінціальною Русею“ (ή ‘έξω ‘Ρωσία). Джайгані, і за ним пізніші східні письменники ім’я Руси прикладають не тільки до Київщини, але й до приналежних до неї земель. Повість временних літ, очевидно, виходить теж з того погляду, що ім’я Руси в X в. було загальним іменем для земель Київської держави: в парафразі умови 907 р. Чернігів, Переяслав й ін. звуться „руськими городами“. Ними володіла Русь.

Наскільки розгалужена була вже в 1-ій пол. X в. система безпосередньо зв’язаних з Києвом волостей, показує умова Ігоря 944 р.: в ній виступає щонайменше двадцять князів. Їх реєстр має свій інтерес, тому його наведу. Наперед тільки завважу, що сей склад держави з яких двадцяти князівств можемо уважати досить тривким для середини X в.: коли тринадцять літ пізніше прибуває Ольга до Царгороду, з нею бачимо знов 20 або 22 посли, очевидно – від сучасних руських князів.

В умові 944 р. виступають:

великий князь руський Ігор з жінкою Ольгою

син його Святослав (новгородський)

два племінники – Ігор і Якун (норманське Акун, Гакон)

Предслав 120

Сфандрь, жінка Уліба (очевидно – якась вдова по князю, що мала свою волость, як Ольга, бо самого Уліба не згадано)

Турд (норман. Dόrdr)

Аръфастъ (норм. Arofastr)

Сфиркъ

Тудко (може зменшене від Тудор)

Тудор

Евлиск (чи Ерлиск, мабуть попсоване ім’я)

Воік (теж)

Яминд (Аменъдъ, норманське А’mundi)

Гунар (норманське Gunarr)

Берн (норм. Bjorn)

Алдан

Елек

Етон (мабуть попсоване)

(одно ім’я мусить бути опущено тут, бо є тільки ім’я посла)

Гуд

Тульб чи Тулоб (вар. Туад, Тулд)

Ут (прикм. Утинъ, Успинъ).

Цікаво, що між сими іменами „княжья“ 944 р. не знаходимо ми імен відомих нам з Повісті – ані воєводи Свенельда, котрому передав Ігор Деревлянську землю, збирати з неї дань, ані деревлянського князя Мала. Можемо тут спуститися на літопись, що такі особи тоді дійсно були, бо імена Свенельда і Мала були зв’язані з пам’ятною подією – як Ігоря убили деревляни. З тої неприсутності їх тут виходило б, що в вищеподаний реєстр не включено тубільних князів і князьків, які далі правили своїми округами під зверхністю київського князя (се й само собою зрозуміле, бо сі князі не входили безпосередньо в державну та дружинну організацію), ані не заведено тих київських бояр – дружинників, що не сиділи повсечасно в волостях, а тільки виходили періодично на полюдіє до тих чи інших підвласних, але не приведених в безпосередню залежність від Києва волостей, бо вони, щоб так сказати, числилися при київськім штабі 121 і тільки висилалися для збирання данини, або мали призначену з певних волостей дань на удержання своєї дружини.

Число таких земель, де непорушною зіставалася свійська управа і свої князі, і тільки від часу до часу (раз на рік найчастіше) прибував, з полком дружини для відповідного попертя свого права, чи то сам князь (київський або провінціальний), чи котрий з бояр на полюдіє, збирати данину, – число таких земель, кажу, мусило бути ще дуже велике в 1-й пол. X в. Але були цілі племена, зв’язані тільки обов’язком помочі, що ніколи й не бачили на своїй території київських князів чи бояр, навіть тимчасово; в такім стані були, по всякій правдоподібності, всі західні краї – тиверці, дуліби і дальші, а на крайнім сході – в’ятичі, взагалі землі, що лежали осторонь; їх зв’язок з Київською державою був зовсім хисткий, майже номінальний.

Власне еволюція Руської держави в Х-XI в. полягала в зміцненні сих зв’язків, розширенні сієї системи „руських“ намісників і залог та розгалуженні її в усіх напрямах, в середину волостей, з часом все далі. В оповіданні Константина Порфірородного території слов’ян новгородських, деревлян, дреговичів, кривичів, сіверян і інших слов’ян – се волості, куди тільки на час, зимою приходять руські дружини з князями „на полюдіє“. Образ зовсім вірний, тільки з тою поправкою, що князі не ходили всі з Києва, бо вже був цілий ряд провінціальних центрів, де сиділи князі з руки київского „великого князя“.

В таких землях громади правилися собі по- своєму, як хотіли, тільки обов’язані були віддати відповідну данину князеві на „полюдіє“ і виживити дружину екзекутників підчас збору сеї данини (се трохи хибно зрозумів Константин, кажучи, що київські князі з „усею Русю“ йдуть на зиму в „слов’янські“ землі й там перегодовуються до весни). Тільки поволі до сього збору дані почали прилучатись і ріжні адміністраційні та судові компетенції. Се дуже добре ілюструє пізніше оповідання літописи під 1071 р.: в Білоозеpo приходить для збирання дані в імені кн. Святослава Янь Вишатич, і йому при тій нагоді заносять скаргу на безправності, які діються з причини „кудесників“: безправності сі, очевидно, діялися за згодою місцевих властей (які б вони не були), і скарга була певного роду апеляцією на них; Янь переводить слідство й чинить екзекуцію.

Те, що в другій половині XI в. діялося, може тільки в далеких фінських аннексах, в X в., певно, практикувалося і в слов’янських волостях. Навіть ще за часів Ярослави бачимо, що княжий вирник (очевидно – судовий та фінансовий агент) тільки періодично приїздить у волость („урок вирнику“ в Руській Правді), – оскільки ж менша мусила бути участь центральної власті в управі і суді волості століття перед тим! Очевидно, вона була мінімальна, і за границею міста, де резидував князь чи намісник, та його найближчого округа – властиво її не було зовсім.

В тісніше зв’язаних з Києвом землях самоуправа зіставалася непорушеною тільки в границях дрібніших округів; в головніших центрах землі сиділи князі чи намісники і служили якимись судовими чи адміністраційними інстанціями, бодай у важніших справах, бодай часом. Але у інших племен, як у деревлян, в’ятичів, може дреговичів, на цілих етнографічних територіях в 1-ій пол. X в. не було ніяких повсечасних резидентів, і весь давній устрій землі зістававсь непорушеним. Напр. у деревлян: Ігор примучив їх і примусив давати дань, сю дань він передав Свенельду на удержання його дружини, але Свенельд ані сам, ані його відпоручники не перебувають в „Деревах“ (нема сліду того). Очевидно, Свенельд вибирав собі дань під час осіннього полюдія („й приспѣ осень“), а з своїм полком перебував при Ігорі, виконуючи всякі воєнні поручення; в Деревах же по давньому правили „добрі“ деревлянські князі, „иже роспасли суть Деревськую землю“. Аж по великій війні з деревлянами в половині X в. скінчилась ота давня управа. Теж і у в’ятичів: в другій половині X в. їх оподаткував київський князь, а ще при кінці XI були тут якісь свої князі-правителі. На такі території дивилися в Києві головно як на джерела дані, як се характеристично (хоч і побільшено) відбилося в оповіданні про зачіпку Ігоря з деревлянами. Вся київська політика супроти сих підвласних племен кінчиться на змаганні здерти як можна більше.

Як і в сучасній державній політиці мілітарних держав, все оберталося коло удержання армії – княжої дружини. Розширення підвласної території, побільшення дані давало можливість держати більше дружини. Передаючи Свенельду дань з уличів, а потім з деревлян, Ігор забезпечив удержання цілому корпусові дружини, що мав тримати з тієї дані Свенельд. Розставивши дружинні залоги, що мали удержуватися з добираної дані й натуралій в своїм окрузі, князь мав напоготові воєнні кадри, що в потребі могли бути змобілізовані і вислані куди треба, зіставивши на місці мінімально потрібні контингенти; притім сі залоги забезпечили торгівлю, що була важним джерелом доходу для правительства й для самої дружинної верстви. Збільшення ж воєнної сили, vice versa, давало можність київському князеві все далі розширяти круг свого політичного впливу, зміцняло становище князя, його перевагу над підручними „світлими і великими князями“ та воєводами.

Се була теж дуже важна сторона в еволюції Руської держави. І ті великі воєводи, що від себе удержували цілі корпуси дружини, як Свенельд, і ті провінціальні князі – були часом занадто сильні і могли вирости над голову київському князеві; він мусив держати свою власну значну дружину та урівноважувати силу одних своїх підручників силою других. Між дружиною великого князя й дружинами його підручників та воєвод могло часом вив’язуватися певне суперництво, і київський князь мусив уважати, щоб служба у котрого з його воєвод не стала для дружинника привабнішою, як у нього; коли Свенельд дістав деревлянську дань, Ігорова дружина почала завидувати: „се далъ єси єдиному мужевѣ много: отроци Свѣнельжи изодѣли ся суть оружиемъ и порты, а мы нази“, и князь мусив добувати для своєї дружини якийсь новий дохід, аби собі не марикувала, не вважала становище Свенельдової дружини кращим від свого.

Підручні „світлі князі“, зовсім природно, мали тенденцію своє князівство уважати дідичним і не раз приходили до повної фактичної незалежності. Ілюстрацію дає історія з Полоцьком. Сю волость, як ми бачили, Повість зачисляє ще до Рюрикових: ще він мав там саджати своїх мужів. За часів Святослава там сидів князь Рогволод; по літописі він „пришелъ изъ заморья“. Чи прийшов він дійсно з-за моря чи ні, не знати, але певно, що Полоцьку волость, яка входила вже в руську державну систему, він дістав з руки київського князя, хоч може не сам особисто, а ще якийсь його батько чи дід. Але по смерті Святослава Рогволод займає зовсім рівнорядне становище з Святославовими синами, і князь з київської династії тільки оружною силою його приборкує. Такі епізоди мусили траплятися не рідко. Київський князь все мусив удержувати себе в фактичній, фізичній, щоб так сказати, перевазі, аби мати змогу користати з своєї правної прерогативи – власті великого князя і зверхника.

Певну опору в сім давало йому значення самого Києва – центра торгівлі й культури для всеї держави, головного дружинного гнізда, з котрого виходили дружинні кадри й куди до певної міри й пізніше мусили тягнути. Але се все служило до певної міри тільки. Зв’язок, що зв’язував державу, навіть в тій її примітивній формі був дуже слабкий. Його треба було відсвіжати, відновляти – походами, змінами намісників і підручників, аби державна будова не отяжіла й не розсипалася.

Не мале значення мусили тут мати далекі походи, особливо в культурніші краї полудня і сходу. Дати ініціативу, скупити відповідні, дуже значні сили міг тільки голова держави – київський князь: він мобілізував залоги, покликав до участі полки від підвласних племен, спроваджував варязьких кондотьєрів і т. ін. Похід в разі успіху давав великі користі; з них головна пайка припадала на долю київського князя, але, як бачимо з фрагмента, вставленого в Повість під 907 р., не забувано притім і про дружину не тільки змобілізовану до похода, але й полишену на залогах. Таким чином, сі походи, що були вінцем тодішньої дружинної організації, злучали в одно тіло всю дружинну верству, розкидану по цілому просторі держави, давали відчути одність державної організації, і тим були для неї дуже корисні. Не диво, що сі походи повторялися досить часто, поки не отяжіла державна організація, ставши більше диференційованою, глибше розгалуженою. Далекі дружинні походи зникають разом з тим, як на перший план виступає внутрішня земська організація і в управі лучаться з князівсько-дружинними елементами елементи земські. Сей процес розвивається особливо в другій половині XI в., і з того часу нема вже тих дружинних походів.

Авторские примечания

1. Τά γάρ 'έθνη ταυ̃τα Σκλαβηνοί τε καί 'Άνται ο'υκ 'άρχονται πρός 'αν δρός 'ενός, 'αλλ' 'εν δημοκρατία 'εκ παλαιου̃ βιοτεύουσι, καί διά του̃το α'υτοι̃ς τω̃ν πραγμάτων 'αεί τά τε ξύμφορα καί δύσκολα 'ες κοινόν 'άγεται – Procopii De b. G. III. 14. 'Άναρχα δέ καί μισάλληλα 'όντα ο'ύδέ τάξιν γινώσκουσιν ο'υδέ κατά τήν συσταδήν μάχην 'επιτηδεύουσι μάχεσθαι… Πολλω̃ν δέ 'όντων 'ρηγω̃ν καί 'ασυμφόνως 'εχόντων πρός 'αλλήλους ο'υκ 'άτοπον τινάς α'υτω̃ν μεταχειρίζεσθαι 'ή λόγοις 'ή δώροις καί μάλιστα τούς 'εγγυτέρω τω̃ν μεθορίων, καί τοι̃ς 'άλλοις 'επέρχεσθαι, 'ίνα μή πρός πάντας 'έχθρα 'ένωσιν 'ή μοναρχίαν ποιήση – Mauricii Strategicum XI. 5 (ρ. 218 ed. Scheffer)
2. Пайскер в цитованій праці своїй (Die ältere Beziehungen der Slawen, с. 126-30) висловив гадку, що сі характеристики належать не до слов’ян, а до гіпотетичної „жупанської“ верстви урало-алтайських кочівників; але на се нема ніякого доказу, і взагалі його теорія споконвічного поневолення слов’ян, що нібито викривило індоєвропейські основи слов’янського життя, немає під собою підстав (див. Записки, т. 103)
3. Огляд праіндоєвропейських, або ліпше сказати – загальноіндоєвропейських підстав політичної організації у Шрадера, Reallexicon, sub vocibus König, Staat, Volk, Volksversammlung. В своїй реконструкції індоєвропейського побуту (Sprach vergl. u. Urgeschichte) він одначе не пішов далі родоплемінних форм, так само і Гірт (Die Indogermanen). Проби Ляйста (Leist Alt-arisches jus gentium, 1889, Alt-arisches jus civile, 1892-6), що намагався з пам’яток ріжних індоєвропейських племен вивести конкретну основу спільного індоєвропейського права досить скептично були прийняті в науці. При певних індивідуальних прикметах, котрими визначався суспільно-політичний процес індоєвропейських народів, належить бути обережним в конструюванні спільної праіндоєвропейської спадщини в сій сфері; навіть порівнюючи суспільно-політичний уклад найближчих свояків: слов’ян, литви і германських племен, бачимо, як значно розходяться вони. З другого боку, порівняння спільних основ індоєвропейського укладу з життям інших примітивних народів остерігає, щоб сих основ не брати за щось індівідуальне, спеціальне індоєвропейське. Див. етнологічний матеріал в працях Letourneau, La guerre dans les diverses races humaines, 1895, Post, Grundriss der ethnologischen Jurisprudenz, 1895, Hildebrand, Recht und Sitte auf verschiedenen Kulturstufen, 1896, Fraser, Lectures on the early history of the Kingship, 1905, Mumford, The origin of leadership (The American Journal of Sociology, 1906). На жаль, бракує праць, які б поставили собі завданням прослідити аналогії в переході племінного устрою до державного у ріжних слов’янських народів
4. regem eorum Boz nomine cum filiis suis et LXX primatibus – Getica cap. 48
5. Див. ст. 165, пор. 177-8
6. στωμύλος τε 'ών και 'υψαγόρας
7. Менандр – Hist. Graeci minores, II, с. 5-6 (Excerpta historica ed. de Boor, I, c. 443)
8. τήν άμφі τόν Άρδάγαστον χώραν – Theophylacti, VI, 7 і І, 7. Πειράγαστος φύλαρχος δέ ού̃τος τη̃ς πληθύος 'εκείνης – ib. VII, 4. Μουσώκιον τόν λεγόμενον 'ρη̃γα τη̃ τω̃ν βαρβάρων φωνη̃ – ib. VI, 9
9. Але може з сею старою традицією стоять в зв’язі фрази Галицької літописи: „Бѣла риксъ, рекъмый король угорьскый“, „риксъ ти угорьскый, рекше король“ – Іпат., c. 507 і 554. Літописець, очевидно, має на гадці титул rеx, але передаючи його в такій формі, хто зна, чи не робить се під впливом пам’яті старого слов’янського титулу?
10. Див. інтересну розвідку проф. Боґдана: Über die rumänische Knesen. Archiv für sl. Phil., т. XXV-XXVI
11. Ставлено не раз здогади, що перейняте слово „князь“ сталося наслідком панування германців, особливо готів над слов’янами. Вона, розуміється, вповні довільна
12. 'Επεί δέ 'ο λόγος περιφερόμενος 'ες 'άπαντας 'ήλθεν, 'ηγείροντο μέν 'επί τούτω 'Άνται σχεδόν 'άπαντες κοινήν δέ εί̃ναι τήν πράξιν 'ηξίουν Procopii De bello Got. III 14
13. Теорію про політичний характер староруського племінного поділу виставив Барсов в своїй Географії начальной лѣтописи, гл. IV, вид. 2, с. 29 і далі: „при виясненні значення т. зв. східнослов’янських племен треба відсунути всяку гадку про етнографічні відміни; кожда галузь східного слов’янства була не етнографічною, а політичною одиницею“. Потім сей погляд розвивав, хоч не дуже зручно проф. Філевіч в своїй Історії древней Руси, с. 221-3 й на ін. місцях. Проти теорії Барсова виступив особливо Майков в своїй рецензії на його працю – Заметки по русской истор. географии, Ж. М. Н. П., 1874, VIII
14. Про вплив племінного поділу на пізніший політичний уклад Руси виразно висловився В. Пассек в статтях: Княжеская и докняжеская Русь. Потім сей погляд розвинув Костомаров і положив його в основу своєї звісної теорії про федеративний принцип давнього руського устрою (Мысли о федеративномъ начале древней Руси). Сей погляд ліг в основу і київської серії монографій поодиноких земель, зроблених по плану пок[ійного] Антоновича. Против сього погляду з одного боку виступали ті, що признавали старий племінний поділ знищеним пізнішим поділом на князівства: сей погляд виразно висловив уже Соловйов (т. III, гл. 1, с. 691 стереот. вид.), його ж знаходимо і у Ключевського (Боярская дума, 2, с. 25 і Курс рус. истории, I, с. 158-9). З другого боку, виступали против нього противники етнографічного розуміння племінного устрою, як Барсов, Філевич (див. попередню нотку)
15. В класичній характеристиці городських відносин староруських часів, поданій Суздальською літописею (Лавр. 358), системи старших і менших городів звуться „волостями“, себто політично-адміністративними тілами: „Новгородци бо изначала, и смолняне, и кыяне,и полочане, и вся власти якоже на думу на веча сходятся: на что же старейшии сдумають, на том же пригороди стануть“. Пор. аналізу терміна „волость“ у Сергеєвича, Русские юридические древности, I, с. 3-5
16. Іпат., с. 6
17. Іпат., с. 34-5, 1 Новг., с. 9
18. Лавр., с. 289; титулу князя він в сій записці не має, але се ще не рішає питання
19. 1 Новг., 1. с. Варіант Повісті: „иже роспасли суть Д. землю“
20. „По сей братьи почаша держати родъ ихъ княжениє в Поляхъ“
21. Про се в т. III, гл. 2
22. Варіанти: Махак, Маджаль, Бабак. Про звістку див. вище, с. 208
23. Вестберґ (l. с.) підносить против зв’язування сеї звістки з нашими волинянами те, що мовляв по літописі ся назва з’явилася пізніше. Власне, що з літописею в руках ми можемо класти політичну ролю Волиня на кінець IX в., чи другу половину, не стрічаючися з ніякими трудностями (див. вище, с. 208). Для Масуді ж, що писав се в 940-х рр., і те що діялося в кінці IX в. було „давнішим часом“, як він означає се при державі волинян
24. Про гіпотезу Маркварта, що в сій звістці криється пам’ять про антську державу VI в. (Маджака він уважає одною особою з Мезамиром), і ся держава обіймала дійсно цілий ряд слов’янських племен і панувала також і над степовими ордами вроді болгарської, – див. в прим. 4. В російській літературі звістку Масуді прийняв без застережень особливо пок. Ключевський, на її основі представляючи, що дуліби панували над усіма східними слов’янами і передали їм своє ім’я (волинян), як пізніше Русь, – і также поклав се на часи аварського нападу (Курс русской истории, І, с. 124)
25. Екскурс, II
26. Порівняти: „бяхуть бо мудри и смыслени и нарицахуся Поляне, от них же суть Поляне Кияне и до сего дне“ (Іпат. с. 5). Кияни – тут очевидно, пізніша ґлоса, пор. Толстовський кодекс, 1 Новгор. літоп.: „отъ нихже суть нынѣ Поляне и до сего дне“; спочатку приписано було може тільки слово „Кыевъ“, як в Радзивилівськім кодексі (Лавр. с. 9). Потім до сього тексту додано ще поправку: „яже и до сеи братья бяху Поляне“ – погляд просто протилежний, що заперечує, мов би поляни походили від київських братів
27. В Повісті: „по сей братьи почаша держати родъ ихъ княжениє въ Поляхъ“ (в новгородській того нема)
28. Absumptis deinde Kyg, Szczyek et Korew, filii eorum et nepotes linea directa succedentes principabantur apud Ruthenos annis multis, donec successio huiusmodi ad duos fratres germanos Oszkald videlicet et Dyr pervenit – кн. I с. 63. В пізніших компіляціях маємо версію, що Аскольда і Дира вважає „Києвими плем’янниками“ (Гіляров, Предания русской начальной летописи, ст. 140)
29. Се слово виводять звичайно з давнього норманського vár – віра, обітниця, отже заприсяжена дружина – Томсен, відчит, III
30. Про сей дуже важний для вияснення ґенези літописної легенди момент див. особливо у Василевського – Варяго-русская и варяго-английская дружина в Константинополе, XI и XII веков, 1874, передруковано в „Трудах В.Г. Василевского“, т. І, 1908
31. Іпат., с. 53
32. Ак[адемік] Шахматов, заговоривши в останній книзі своїй (Розыскания о древн. русских летоп. сводах, с. 309-310) про те, що „упорная традиция указывала на варяжское происхождение киевской княжеской династии и княжеских дружинников“, на доказ сього вказав на слова проложного життя Володимира: „съ бысть сынъ Святославль отъ племени воряжська князь Володимиръ“, і на наведену вже Ключевським апострофу слова на неділю митаря і фарисея до „благородних“: „не хвалися родом, не кажи батько у мене боярин і мученики Христові брати мені“: Ключевський толкував се як похваляння своїм варязьким родом – спорідненням з київськими мучениками-варягами.
33. Одначе перший текст треба вважати ґлосою проложного життя, бо маємо тексти без сього додатку (див. Чтенія київ. істор. тов., II, с. 28), а наведена Ключевським апострофа, навіть приймаючи його толковання, говорить про дружинну моду – хвалитися варязьким походженням, але не має нічого до династії. А хоч д[обродій] Шахматов наводить се тільки для прикладу, думаю, що більших і виразніших прикладів у нього не знайшлося, коли потім ще покликався тільки на родинні зв’язки Ярослава з варязькими конунґами, мов би то вони „мають значення для питання про варязьке походження київської княжої династії. Не тільки про „упорну“, а взагалі про яку-небудь традицію варязького походження династії трудно говорити – поза літописею
34. Див. Гілярова, Предания русской начальной летописи, с. 69 і далі, теж у Жданова, Русский былевой эпос, с. 605, і Халанського, Экскурсы в область древних рукописей – в Трудах предварит. комитета XII арх. съезда, т. I, с. 412-8, 422. В ширших версіях київські браття – розбійники новгородські, засуджені на смерть, але натомість пущені з землі; з тридцятьма іншими новгородцями вони приходять на Дніпро й засновують там місто. Цікаво притім, що коротшу версію сього оповідання, де говориться тільки про побіду Ігоря (в інших – Олега) над Києм і його братами (з поминенням Аскольда і Дира) маємо в досить ранніх компіляціях (Гіляров, с. 72), і вона повторяється в великім числі збірників. Се промовляє за тим, що ми маємо тут не якусь пізнішу модифікацію літописного оповідання, а самостійну версію, і вона аж пізніше була злучена з літописною, а з сеї контамінації вийшло, що пущених Олегом київських братів побивають Аскольд і Дир, посли Олегові, а сих побиває Олег (як в варіанті „Лѣтописца вкрѣтцѣ) – Гіляров, с. 70)
35. Другу версію маємо і в 1 Новгородській літ., третю – напр. у Гілярова, с. 139 (хронограф XVI в.)
36. Як вже згадував, в пізніших компіляціях (Гіляров, с. 140) маємо версію, що Аскольд і Дир були „Кієві плем’янники“. Звідси ще один крок – і Ігор стане Києвим внуком. В новгородській версії Повісті Кий від Ігоря хронологічно стоїть зовсім недалеко: оповідання дає таке вражіння, що варяги підбили новгородців, а сі їх прогнали дуже скоро по часах київських братів
37. Говорю тут про Повість в її остаточній редакції, але зав’язки сих поглядів бачимо і в початковій редакції
38. Про неї дивись II екскурс
39. Се звісна фраза, оцінена вже норманістом Соловйовим (І, с. 115):„Бѣша у него Варязи и Словѣни и прочи прозвашася Русью“, і реконструйована Шахматовим в такім виді: „Бѣша у него мужі Варязи и оттолѣ прозвашася Русию“ (Розыск, с. 542). Пор. вище с. 192
40. Про се див. в екскурсі II
41. Див. вище с. 190
42. „Новугородьци – ти суть людье отъ роду варяжьска, прежде бо бѣша Словѣни“, каже Повість
43. Див. вище с. 190-2
44. Про об’яснення з фінського Ruotsi, особливо в новішій редакції сеї теорії, даній ак[адеміком] Шахматовим, див. в екскурсі I
45. Історію Києва як міста див. в т. II, гл. IV
46. За Дніпром вже була Сіверщина, але пізніше київські князі, здається, як побачимо нижче (т. II), прилучили до Києва вузенький клапоть на лівім боці Дніпра, щоб сим захистити Київ
47. В Повісті поляни живуть спочатку „роды своими“, потім з’являються ті брати (по іншій версії – праотці Полянського племені), вони „изгибоша“, і в результаті зістаються знову „роды“ без княжої власті, що приноситься наново варягами
48. Дехто як Müllenhof, Deut. Altert, IV, с. 177, Leist, Alt-arisches jus civile II, 224, Brunner, Deutsche Rechtsgeschichte, I, c. 181, уважали десяточну організацію навіть праіндоєвропейською. Се непевне, і широке розповсюднення сеї організації поза індогерманським світом показує, що вона могла виникати спонтанічно, самостійно. Се треба мати на увазі супроти гадок про запозичання сеї тисячної, взагалі десяточної організації східними слов’янами від німців, спеціально східних, готської групи, де звісні також тисяцькі в епоху по розселенню (і саме слово спільне – гот. púsundi, старосл. тысяшта, лит. túkstantis). До того ж старогерманська десяточна організація представляється так неясно, її останки в історичних часах такі фрагментарні і в своїм значенні непевні, що тяжко виробити собі суд про те, як виглядала вона в суцільнім, початковім виді, і чи могла служити прототипом для східнослов’янської організації. Новіші дослідники, як Schwerin, Die altgermanische Hundertschaft (1907), Rietschel, Untersuchungen zur Geschichte der germanischen Hundertschaft (Ztschr. f. Savigny-Stift., 1907) дуже сильно виступили против теорії воєнно-територіального десяточного устрою, аналогічного з нашим, і кладуть натиск на сотню як форму колонізаційно-аграрну
49. Грамоти Всеволода Новгородського, напр. в Хрестоматії В. Буданова, І, c. 226 і далі; Іпатська л., c. 613; про галицькі сотні див. в т. V, c. 147-8
50. Звичайно кождий князь має тисяцького, що заразом буває тисяцьким його князівства й називається то по імені столиці, то по імені князя, як то ми бачимо в XII в
51. Против такого толкування десяточного устрою як перед дружинного інституту, виступив недавно Пресняков, спочатку в осібній статті: „Кормилецъ, воевода, тысяцкій“ (Извест. отд. рус. языка, 1908, І), а потім в книзі „Княжое право“ (1909). Опираючися на згаданих німецьких критиках, що мовляв „устраняютъ мираж тысячно-сотенной орґанизации как основы и древнѣйшего военного строя и расселения“ в житті германськім, він головний натиск кладе на сотню як фіскальну організацію, і вважає її ділом княжого режиму. Але притім зістається неясним, яким чином ся сотня організація завершилася тисячею – бо в дійсності, очевидно, організація йшла не від сотні до тисячі, тільки від тисячі до сотень. Зовсім неправдоподібно, щоб з простого зложення десяти сотень явилося поняття їх цілості – тисячі, і було б даремно припускати, що тисяча в дійсності складалася рівно з десяти сотень чи дванадцяти (бо в числовій системі можливе і вагання між десятьма і дванадцятьма – пор. Шрадера, Reallexicon, с. 969).
52. Тисяча початково могла бути неозначеним словом для сили, маси, аналогічним поняттям як полк – уоружений нарід, Volk (як слов. тьма і грецьке μύριοι), котре тільки потім по десяточній системі розчленилося на сотні й десятки. З другого боку, теорія княжого походження організації не вияснить нам, яка потреба була княжому режимові творити сей уряд тисяцького-воєводи, коли князь сам властиво має бути вождем воєнних сил: се уряд в основі своїй для княжої власті конкуренційний, він асимільований кінець кінцем княжим устроєм, але органічно з нього зовсім не випливає (див. про тисячу в т. III, с. 233-6)
53. 'Έφοδος 'η̃ν βαρβάρων τω̃ν 'Ρω̃ς, 'έθνους, πάντες 'ίσασιν, 'ωμοτάτου καί 'απηνούς καί μηδέν 'έπιφερομένου φιλανθρωπίας λειψανόν – Житиє Григория Амаст[ридського], гл. 43, Васильевский, Русско-византийские исследования (тексту і коментар). Житіє Стефана Сурозького – ibidem, с. 100-1, чудо 3; про нього ibid. с. CCLXXXIX і далі, і новіше: Вестберґ, О Житии св. Стефана Сурожского (Виз. временник, 1907) чудо не має слідів пізнішої фабрикації, виключивши слова: „изъ Новаграда“: „По смерти же святаго мало лѣтъ миноу, пріиде рать велика роусская изъ Новаграда, князь Бравлинъ силенъ зѣло“
54. τό παρά πολλοι̃ς πολλάκις θρυλλούμενον καί ε'ις 'ωμότητα καί μιαφονίαν πάντας δεύτερους ταττόμενον – властиво: „нарід, про котрий так часто говорено, котрий переходить всі інші що до нелюдськості й охоти до убивання“ – Photii epistolae ed. Valetta, с. 178
55. Вона була перейнята ними з візантійських джерел і хибно датована 866 роком
56. Χώραις πόσαις 'εθναρχiαις τε καί ποταμοι̃ς ναυσιπόροίς καί 'αλιμένοίς πελάγεσι τω̃ν 'επελασάντων διειργμένων – Lexicon Vindobonense, c.208
57. Мізійських слов’ян і болгар зве він їх власними іменами
58. Τω̃ν 'εν πολέμοις τακτικω̃ν σύπομος παράδοσις, гл. 19, видана у Міня, Patrologiae cursus, series graeca, т. 107
59. Annales Bertiniani в Monumenta Germaniae historica, Scriptores, I, c. 434. Література сього важного доказу норманської теорії вказана в екскурсі, II
60. Нижче побачимо, що се число – коло двадцяти досить тривко тримається в середині X в.
61. Сама по собі ся традиція про дань могла б вирости із пам’яті про торговельні десятини, добирані хозарами від руських купців на дорозі на Схід. Свого значення вона набирає поруч інших даних
62. Ключевський, Боярская дума, 3, с. 23, Курс рус. истории, І, с. 150 і далі
63. Ще менше можна згодитися з гадкою, висловленою іншим поважним російським ученим, що початки руської державної організації були дані хозарами – вони дали взірці державного устрою й вищої культури руським слов’янам (Ламанський, Житие св. Кирилла, Ж. M. H. П., 1903, V, с. 150 і далі, пор. VI, с. 352). Культурність хозар в порівняні напр. з Київською Русею перецінюється тут зовсім не заслужено. Примітивний устрій півкочової орди також зовсім не надавався на взірець для організації оселих племен. Організація держави Олега чи Ігоря, при всій своїй примітивності, була степенем вищим в порівнянні з устроєм Хозарської держави
64. Против перецінювання значення торгівлі в історії старого життя висловлювалися недавно Рожков (Обзоръ русской истории с социологической точки зрения, І, с. 25) і Пресняков (Княжее право, с. 162); вони підносять, що в глибину народного життя впливи торгівлі не проходили, і се в значній мірі вірно (пор. вище с. 302-3). Але ролю політичного ферменту тим центрам, де вироблялася справді значніша купецька верства, ніяк не можна заперечити. На тлі бідного, інертного життя мас сільських і пригородських сі невеличкі, але рухливі і засібні, повні енергії й ініціативи купки городського купецтва не тільки сильно мусили виріжнятись, але і витворювати сильні зміни в сім житті
65. Дуже часто представляють собі хибно, мов би варяги самі собі утерли сю дорогу, і аж потім стали осідатись на русин. Легко сказати – ходити впоперек через цілу Східну Європу, без якихось опорних точок, без жодного забезпечення від тих народів, серед котрих ішла та дорога. Цікаво прочитати описи подорожей скандинавських авантюрників в Біармію (про них стаття Тіандера, Поездки норманнов в Белое море, Известия отд. рус. яз. 1902, III): якими небезпечними, героїчними представляються сі напади на поблизу моря положені осади фінів!
66. Про раніші нібито згадки про Русь див. прим. 9: Непевні або хибно до Руси прикладаю звістки VII-IX ст
67. Про обидва епізоди дивись вище с. 393. Література: Василевський: Русско-византийские изследования (основні монографії про обидва житія: давніші розвідки по них стратили значення); новіше: Халанський, К истории поэтических сказаний об Олеге Вещем, Ж. М. Н. П., 1902. VIII (сурозьку легенду вважає він руською перерібкою амастридської); Шахматов (Корсунская легенда и крещение Владимира – Сборник Ламанського і осібно, с. 121) пробував відновити давнішій погляд, що сурозька легенда говорить про корсунський похід Володимира; против сього замітки Шестакова в Ж. М. Н. П., 1908, І, і в новішій редакції своїх виводів (Разыскания о древн. летоп. сводах) Шахматов уже не повторив сього погляду. Вестберг, О Житии св. Стефана Сурожского (Виз. врем., 19 7) поправки до студії Василевського
68. Саме ім’я Бравлина (вар.: Бравалинъ, Бравленінь, Бранливъ) як ім’я власне, признається не всіма. Востоков (Описание Рум’янцевского музея, с. 689) висловив гадку, що правдива лекція – се „князь бранливъ“ (отже – войовничий князь). Се толкування було піддержане Голубинським (Ист. рус. церкви І, 1, с. 59) але воно було збите аргументами, що сей варіант – поправка пізніших копістів, і в старім письменстві слова „бранлив“ не знаємо. Новішими часами дано нове толковання – що Бравлин вийшло помилково з Мравлин. Таку гадку підніс Веселовський – Мелкие заметки к былинам, Ж. М. Н. П., 1890, III, с. 22, пор. Карловича, Germanische Elemente im slavischen Mythus und Brauch (Archiv fü r Religionswissenschaft, 1900), а розвинув далі Халанський (В истории поэтических сказаний об Олеге Вещем, с. 313). Веселовський се „Мравлинъ“ розумів як слов’янську перерібку грецького Μυριμδών, Халанський – як стягнену форму Моровлинъ – Муровленинъ – Мурманинъ, розуміючи тут князя мурманського (норманського) Олега, котрого дублетом признає він Іллю Муромлянина – Муромця. Обидва сі толковання одначе більше дотепні, ніж певні. Простіше з них толковання проф. Халанського, але й воно опирається на цілім ряді гіпотез, дуже рисковних – як переробка народної форми Моровлин в народних устах в абсурдне Боровлин, потім штучна архаїзація його в Бравлин, опущення імені князя, а долишення самото епітету, і т. ін.
69. Про джерела й літературу сього походу див. в примітках (10)
70. Текст у Дорна – Каспій, с. 5 і 464, над ближчим означенням року сього походу застановлявся там же, с. ХLVIII, Кунік, але не прийшов ні до якого певного виводу, а хоч і прихилявся до гадки, що то мало бути коло 880 р., але притім виходив з хронології Повісті, так що сі його виводи не мають ніякої ціни. Дорн (с. ХLVIII) пробував підперти сю гадку вказівкою на монети абу-Зейда 880-3 р., що говорять про побіду над поганами: він догадується, що то була побіда над Руссю, але сам далі наводить комбіновану звістку Зегір-ед-Діна (XV в.) і ель-Хасана про побіду абу-Зейда над поганами-турками в 873/4р
71. Літопись рахує на корабель по 40 мужа в поході Олега. Похід легендарний, але сю подробицю можемо прийняти як вповні реальну
72. τούς πέριξ α'υτω̃ν δουλωσάμενοι κακει̃θεν 'υπέρογκα φρονηματισθέντες – Photii epistolae, ed. Valetta, Londini, 1864, p. 178
73. Quos rex illorum chacanus vocabulo, ad ce amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat – див вище с. 394
74. Біографія імп[ератора] Василя в Corpus hist. Byz. XXVII, гл. 97. Оповідання про руську місію перейшло потім до ріжних пізніших візантійських компіляторів – Кедрина, Зонарі, Ґліки і до російських збірок, як Никонівська. Завдяки тотожності імені імп[ератора] Василя Македонянина з іменем Вододимирового шваґра в деяких грецьких компіляціях се оповідання дуже характеристичним способом скомбіновано з охрещенням Руси за Володимира – див. повість видану Бандурієм, нове видання в Analecta byzantino-russica ed. Regel, Спб., 1891, і компіляцію патр[іарха] Maкарія – уривок при виданні Яхі бар[она] Розена, с. 222. Про Бандурієву повість див. новіші замітки ак[адеміка] Ламанського – op. c. гл. XVII
75. Photii epistolae, p. 178
76. Біографія зрештою виразно суперечить з окружником Фотія, бо каже, що єпископа на Русь послав патр[іарх] Іґнатій, що настав по упадку Фотія в 867 р., а Фотій згадує про вислання єпископа в своїм окружнику, ще перед своїм уступленням. Ламанський в своїй розвідці про св. Кирила старався довести, що Русь нав’язала зносини з Візантією зараз по невдалім поході, під вражінням царгородських процесій, але се тільки здогад: хронологічно воно можливо, але довести, що се сталося десь в р. 861, нема чим. Притім Ламанський висловив гадку, що в тій Фотієвій місії на Русь був посланий св. Кирил, і його т. зв. хозарська місія, що привела до хрещення „до двухсоть чадій“, була в дійсності місією на Русь. Гіпотеза інтересна, хоч і лишається невиясненим, чому наші джерела (Гавдерік і Панонське житіє) говорять про хозар замість Руси, що в тім часі мабуть не стояла вже під хозарською зверхністю. Можливо одначе, що місія на Русь і дипломатичні зносини з Хозарією були складовими частинами тої самої дипломатичної акції, яку розпочало Візантійське правительство по інциденті 860 року для забезпечення себе від подібних несподіванок, і тому злилися до купи
77. Іпат., с. 1, с. 5. Ся форма слів Ігоря зісталася в ширший версії, як найліпший доказ компромісу в справі Олега
78. Шахматов пробував довести, що в первісній редакції літописи Олег таки й був князем (Розыскания, с. 318). A priori вважаю се зовсім можливим, навіть правоподібним, але вислідити сеї заміни конкретно досі не удалося
79. Гиляров, Предания Начальной лет[описи], с. 70-72 (рукописи XVII в.)
80. Сю недоречність відчув був Ламбін і через те, рятуючи традицію, викинув з текста, як пізнішу приписку, звістку про Дирову могилу – Источник летописного сказания о происхождении Руси (Ж. М. Н. П., 1874, VI)
81. Аль – арабський член, Дир – ім’я. Варіант: аль Дин
82. Вид. Гаркаві, с. 137
83. Вестберґ (Beiträge IX), признаючи, що держава Алдира відповідає Київській державі, так і поправляє без церемонії Алдира на Ігоря, пор. К анализу, с. 396
84. Придоста два Варяга и нарекоста ся князема: одному бѣ имя Аскольдъ, а другому Диръ (1 Новг., с. 4)
85. Бяста у него (Рюрика) два мужа: Асколдъ и Дирдъ (Іпат., с. 11).
86. Иде Асколдъ и Диръ на Грѣки – Іпат., с. 12.
87. воєваша Асколдъ и Диръ Полочанъ – Никон. I, с. 9.
88. избиша множество Печенѣгъ Оскілдъ и Диръ – Никон. I, с. 9
89. и увидѣ Олегъ, яко Осколдъ и Дирдъ княжита…
90. и убиша Асколда и Дира – Іпат., с. 13
91. Про се нижче і в екскурсі I
92. Іпат., с. 24 і 1 Новг., с. 7
93. Здогад про двох Олегів висловив пок[ійний] Антонович – Публичные лекции, с. 57; про Олегову могилу в Києві і її місце спеціальна розвідка пок[ійного] П. Лебединцева в Чтеніях Київського історичного товариства, т. І
94. Про поправки імені Бравлина див. вище с. 401-2
95. Так найправдоподібніше пояснив се слово Григорович на підставі ґльос азбуковника: Александръ – помощникъ людимъ, сирѣчь толковникъ, Алексѣй – пособникъ, толковникъ. Труды III съѣзда, І, с. LIII
96. Див. вище с. 381 і екскурс. І
97. l Новг., с. 4, Іпат., с. 14
98. 1 Новг., с. 7-8
99. Див. ст. 204
100. Никон. І, с. 9
101. Можливий сумнів, чи сі городи стояли в умові, чи може се додаток літописця, бо нижче в уривку сеї ж умови вичислено тільки: „отъ городу Києва, и паки ис Чернигова, и Переяславля, и прочий городы“, а тут: „на Києвъ, также и на Черниговъ, и на Переяславль, и на Полтескъ, и на Ростовъ, и на Любечъ, и на прочая городы“. Можливо, що Полоцьк, Ростов і Любеч – се ампліфікація літописця; але і тоді інтересний погляд редактора, що ті міста належали до Києва за перших князів
102. Τελιούτζα, розуміється, дуже мало подібна до Любеча, але таке толкування сього слова (загальноприйняте) має більше за собою, ніж може здаватися на перший погляд: іншого подібнішого імені на середнім Дніпрі не можна вказати, а Константин, видно, вичислює важніші міста на Дніпровій дорозі в напрямі з півночі на полудень
103. Іпат., с. 11
104. Іпат., с. 42
105. В’ятичів бракує в кодексах полудневої редакції найдавнішої літописи (Іпатськім й ін.), в Переяславо-Суздальській і пізнішій Архангелогородській компіляції; тому ім’я в’ятичів в сім оповіданні дехто вважав пізнішим додатком – Ламбін, Ж. M. H. П., 1878, VII, Багалій, История Север[ской] з[емли], с. 34
106. Про сі походи і їх хронологію нижче
107. Ламбін в своїй розвідці: О Тмутараканской Руси (Журналъ Мин. нар. просв. 1874, І) читав: „пакостять и странѣ єго“ (с. 66,); він думав, що тут мова про тмутараканського князя, і той володів землями по обох боках Боспору, а заснування сього князівства Л. покладав на часи Олега (с. 70 і далі). Василевський прикладав до сього князівства оповідання арабського географа про той „острів великости на три дні дороги“, „вкритий лісами й болотами, нездоровий та такий вохкий, що як ступиш ногою на землю, то аж трясеться“, де по словам його жила Русь (Ібн-Росте, с. 34) – Васильевский, Русско-византийские отрывки, VII, Ж. М. Н. П., 1878, І, с. 111-2, пор. Гаркаві в Трудах IV з’їзда, II, с. 242. З рівним, або й більшим правом можна б приложи се оповідання до дніпровських плавнів і Запоріжжя
108. Каталог єпархій, виданий De Вооr-ом (Zeitschrift für Kirchengesch, 1891) (Τυμλάταρχα), Константин Порфір[ородний], De adm. c. 42
109. VI, 10
110. 1 Новг., с. 4, Іпат., с. 13
111. Βερβιάνοι, De adm. 9 (тиверців, як деякі толкують, трудно тут бачити); на іншому місці Δερβλενίνοι, гл. 37
112. Іпат., с. 45
113. Сей брак відомостей пробували об’яснити тим, що мовляв дреговичі належали до Полоцька і з ним разом прийшли в залежність від Києва (Соловйов, І, с. 117, Завитневич – Область дреговичей, с. 586 й інш.)
114. Про Гостомислову легенду кілька новіших, побіжних, правда, заміток у Шахматова, Разыскания, с. 218, 308, 517
115. Лавр., с. 23, пор. Новгор., с. 6 (тут замість Олега, розуміється, Ігор)
116. Лавр., с. 127
117. Труды III съезда, І, с. 279, пор. вище с. 196 і 296
118. Треба уважити сі слова цитатою з умови, не поясненням Повісті: сама Повість не говорить ніде про таких великих князів; натомість деякі імена городів міг додати й редактор Повісті
119. Вид. Хвольсона, ст. 35
120. Не Предслава, бо при жінках спеціально се зазначено, що то жінки
121. Дрібніші бояри також і при інших, провінціальних центрах