5. Матеріальна культура українських племен в часах розселення і по нім

Текст этой главы приводится по позднейшей авторской редакции тома, а не по снимкам второго издания 1904 года: Грушевский переработал первые главы для следующего издания, и расхождения с фотоснимками в этом разделе - авторские, а не ошибки распознавания. Постраничная транскрипция именно издания 1904 года есть в разделе страницы со сканами.

Джерела до пізнання культури і побуту

Переходячи тепер до вияснення культури й побуту українських племен в часах розселення, спинимося передусім на тих джерелах, які виясняють нам сей побут в найдавніші часи – передісторичні і на початках історичного існування. Маємо кілька родів таких джерел, що можуть себе посполу доповняти і контролювати, а в сумі – дати нам досить докладний образ їх життя.

Передовсім мова. Порівняна слов’янська лінгвістика відкриває перед нами спільний запас слів, що становив культурний добуток праслов’янства ще перед розселенням і остаточним відокремленням поодиноких племен, і таким чином виказує нам той культурний стан, в якім наші племена виступали на своїх займанщинах, на теперішній території, по своїм відокремленні. 1 2

Очевидно, що було загальним культурним добутком всього слов’янства взагалі, то було добутком і наших племен зокрема. Розуміється, потрібно обережне відокремлення нових назв, перейнятих слов’янськими народами вже пізнішими часами з спільного джерела. В деяких випадках така непевність лишається; там, де я не був зовсім певний, уживаю я замість назв: праслов’янський, праєвропейський, слова: загальнослов’янський, загально-європейський. 3.

Друге джерело – археологічний матеріал. Там, де можна напевно прийняти, що нахідки належать до наших племен, вони ілюструють культуру їх в часах перед тим, як запанувало у них християнство, і з цього погляду особливо важні великі групи розкопок, одна на території деревлян, друга з полудневої Волині, третя з території сіверян.

4. Остання має і дати – в виді монет IX-X в. Для ранішого часу, з перед розселення мали б велике значення розкопки похоронних піль з київської околиці, бо сю колонізацію теж можна вважати слов’янською напевно; на жаль, тільки розкопки сі видані дуже не докладно 5.

Нарешті дають нам відомості історичні пам’ятки: з часів слов’янського розселення маємо ряд важних відомостей, переважно про чорноморських слов’ян взагалі (антів і словен разом), а почавши від IX в. тубільні й чужі джерела дають нам багатий запас відомостей вже спеціально про наші племена. Таким чином, маємо матеріал дуже ріжнорідний і з ріжних часів. 6 7 8 9.

Хліборобство

Хліборобство – лінгвістичні вказівки, роди рослин, техніка хліборобства, городництво і садівництво, історичні звістки, історичні й археологічні вказівки

Починаємо від матеріальної культури, найбільш конкретної, тому найлегшої для констатування, і будемо виходити від вказівок лінгвістичних, в сфері матеріальної культури особливо інтересних.

Хліборобство в епоху розселення стає вже підставою хазяйства, тому треба від його зачати. Початки його сягають правдоподібно ще праіндоєвропейських часів, хоч можна вказати тільки слабі сліди його в мові 10. Що в часах неолітичної культури хліборобство в східній Європі звісне, ми бачили теж. В крузі європейських мов для нього є вже значний запас термінів, і навіть скептичніші дослідники признають у європейської групи індоєвропейців досить розвинене хліборобство: що найменше три роду хліба – ячмінь, пшеницю й просо, терміни для оранки, сівби, жатви, мелення й відповідних прирядів. 11 12.

Ще далі поступило воно в пізнішім пожитті слов’яно-литовської групи, і таким чином вже при своїм відокремленні слов’янська група мала значно розвинене хліборобське господарство. Краї слов’янської правітчини, особливо полуднева її частина надавалась для нього дуже добре. Тож не дивуватися, що хліборобство для слов’ян, судячи по лінгвістичним фактам, ще на правітчині стало переважним джерелом поживи. *„Жито“* – праслов’янське слово, що означає поживу (від сл. жити), служить заразом загальним означенням хліборобських продуктів, як головного предмета поживи 13; у ріжних слов’янських народів воно спеціалізується, прикладаючись до головного роду хліба: таким чином, у нас і у західних слов’ян воно означає secale, у полудневих – пшеницю (а у резян навіть кукурудзу). На таке ж значення хліборобства як першого по значенню джерела поживи й достатку, вказують слова: збіжжя (українське й західно-слов’янське, споріднене з біг, багатий), що означає в нашій мові і рухоме майно, і хліб 14, літописне *обилие*, що означає урожай хліба, хліб не зібраний (як в літописна і багатство (у всіх слов’янських групах); *борошно* (старосл. брашно), що значить в ріжних слов’янських діалектах то їжу взагалі (а навіть подекуди – майно), то спеціально муку.

Разом з загальними, праєвропейськими родами знаходимо праслов’янські назви для отсих родів збіжжя: *pъжь* (secale, праслов’янську назву витиснуло, у нас спеціалізувавшись загальне *жито* ), слово спільне всім північноєвропейським племенам (литовське rúgys, півн. німецьке růgr). *пшеница*, від пхати – товкти, як і пшоно, – товчене зерно 15 – одно з небагатьох зв’язаних з хлібом слів, що сягають праіндоєвропейських часів (санскр. pish – розбивати): поруч з ним стоїть не тривке в своїм значенні 16, але своїми ваганнями власне інтересне, бо може власне в тім дає себе знати його архаїчність, старе праєвропейське *пиро* (грець. πυρός. лит. рurai – пшениця). *Ячмінь*, ячмы (неясне слово). *Просо* (слово неясне) і поруч нього інша праслов’янська назва проса – *бърь*: один з найстарших і взагалі дуже цінний в старім господарстві (і у індоєвропейців і у турків), сей рід збіжжя мав, видно, важне значення і в слов’янськім господарстві, бо крім сих двох назв маємо праслов’янську назву ще й для товченого проса *пшено*. Нарешті – овес, *овьсъ* (литов. aviźà, латин, avena, зв’язок не вповні ясний) хліб, як і жито, спеціально північноєвропейський 17.

Всі сі рослини сіяно для зерна, старосл. *зpъно* (слово праєвропейське, лат. granum, ґот. kaúrn). З рослин технічних маємо: *лен* (праєвропейське слово – грецк. λίνον, лат. linum, ірл. lín, ґот. lein, литов. lìnaі); *конопля* (теж слово загальноєвропейське, – думають, що її перейняли з Скитії, бо її там бачив дику Геродот): слово *плоскінь*, широко розповсюджено (хоч не загальне) в слов’янських мовах, може теж належати до праслов’янських часів (слово зв’язують з нім. flachs лен) 18. Для оброблення землі терміни: *орати* (праєвропейське, пор. 'αρόω. aro), *ратай* (всеслов., є і в давніх руських пам’ятках), *нивa*, гp. νειός; (поруч неї *pілля* – староруське, спільне з західними слов’янами); назви для необробленої землі – *ляда*, *цілина*, *угоp* (схід. і захід., у полудн.-угор, крім того українське і західне – переліг) – се слова всеслов’янські, що належать правдоподібно всі до колишнього спільно-слов’янського пожиття. Поруч з загальноєвропейським *лѣха* (наше леха) маємо друге загальне слово *борозна* (старосл. *бразда*) 19.

Для оранки уживали спочатку примітивну деревляну кривулю, що служила для роблення борозни і за один кінець тягнулась, а другим, гострим кінцем бороздила. Се *соха* в одних слов’янських мовах слово се значить приряд для оранки, в інших вила, підпору, палю, або сі значення стрічаються разом, а виходять, очевидно, з поняття „ломаки для розкидання землі“ 20. Але сю примітивну кривулю в праслов’янськім побуті здавна заступив поліпшений *плугъ* (північно-нім. pfluog, лит. pliúgas) 21, з осібним вже мабуть лемешом *лемешь*, від ломити. Крім нього уживалося *рало* (себто: орало, праєвропейське – грець. 'άροτρον, вірмен, araur, лат. aratrum, ірлядське arathar) і *боpона*. Слово *сіяти* належить знов до праєвропейських, латинське sero, ґот. saian, лит se'ti, так само і *сімя* (старосл. sѣмя), насіння (лат. semen, гор. нім. sâmo, лит. sémů). Назви для осіннього й весняного посіву – *яp*, *ярина* й *озим*, *озимина* повторяються у слов’ян східних, західних і деяких полудневих (сербів, словинців), так що сю господарську систему можна з певною правдоподібністю теж уважати ще праслов’янським здобутком.

Слово *жатва* прикладається у всіх галузях слов’ян до збирання хліба. Збирали його спочатку *серпом.*Се праєвропейський приряд і праєвропейське слово (старосл. сръпъ, грецьке 'άρπη, лат. sarpere); але і коса, і клепач до острення її належать до загальнослов’янського язикового запасу, так само, як і *граблі* і *сніп*. *Сіно* теж слово праслов’янське.

Назва пшениці може бути відгомоном тих часів, коли зерно споживалось товчене. Одначе праслов’янський люд давно вже перейшов за сю стадію культури. Вимолочене зерно (слово *молотити* в нашім значенні, широко розповсюднене в слов’янських мовах і могло се значення мати вже в праслов’янські часи) мололось або ручними *жорнами*, або млином. Слово *молоти* належить до праєвропейських і переходить через всі групи сих мов (пор. санскр. mar розбивати). Слово *млин* – праслов’янське (від лат. molina), як також *мука* (споріднене з словом м’який – старосл. мякъкъ). Приряди для просівання муки – *сито* й *решето* належать до загальнослов’янських.

З сфери городництва назви рослин стручкових: біб – *бобъ* (лат. faba, прус. babo) належить до праєвропейських рослин; *горох* і *сочевиця* – назви загальнослов’янські, але значення їх вагається в поодиноких мовах (перше значить горох, біб і фасолю, друге – сочевицю і стручки або городину взагалі). З цибульових – цибуля (*лукъ*) і часник (*чеснъкъ*) належать до загальнослов’янських; слов’янська назва цибулі (витиснена у нас німецькою чи властиво – німецько-жидівською Zwiebel) належить до дуже розповсюдненого в північній Європі пня (гор. нім. louh); дехто уважає се слово запозиченим від німців, та трудно думати про таке запозичення з заходу, коли згадаємо культуру цибулі й часнику у Геродотових алазонів.

Неясна справа ще двох праслов’янських культурних рослин – *хмелю* (новолат. humulus, північнонім. humall) і *ріпи* (грецьк. ραπύς, лат. rapum, нім. rübe) – звідки вони пішли і хто у кого перейняв їх ім’я; у всякім разі маємо тут дуже старий, ще праслов’янський культурний набуток (досить правдоподібно, що від слов’янської назви хмелю пішли й інші, з нею споріднені) 22. Праєвропейська рослина ще – *мак* (грец. μήχων верхненім. mâgo, прус. moke).

На городницьку техніку з лінгвістики небагато можна витягнути вказівок. *Мотика* й *лопата* належать до всеслов’янських слів, рівно ж і слово *полоти*, натомість всеслов’янське *плевел* значить і бур’ян, і полову.

Знайомість з овочевими деревами належить до праєвропейських часів. Але передовсім тут треба розуміти дикі породи, і ані лінгвістика, ні інші вказівки не дають можності розв’язати напевно сієї справи – чи овочеві дерева культивовано ще в праслов’янські часи, чи ся культура явилася у слов’ян уже по розселенні, при ближчій стичності з чорноморськими краями. Вправді авторитетні історики культури уважали старонімецький вираз для щіплення дерева перейнятим з слов’янського (intrusgjan Ульфіли з старослов. трѣснЖти, як прищепа з чѣпати); таким способом щіплення дерева (перенесене вперше до Італії й звідси розповсюднене по цілій Європі), а з ним, розуміється, i культура овочевого дерева переносилась би в праслов’янські часи. Але опирати такий важний вивід на однім, і то гіпотетичнім лінгвістичнім спостереженні занадто рисковно 23. Хоч маємо загальнослов’янське слово *сад*, але воно має занадто широке значення. Слово *овочі*, овошти є, як і *ягода* (що подекуди, як і у нас, з загального значення спеціалізувалось, напр. для суниці) належать до праслов’янського запасу (старосл. агода. лит. ůga). Але вони не вказують доконче на культуру садову. З поодиноких овочів маємо: *яблоня*, *яблоко*, яблъко (ір. aball, англ. aepple, лит. obůlas-відносини слів сього ряду неясні, і деякі припускають перейняття слова, але дуже старе). *Груша* – слов’яно-литовське (слов. груша і крушька, лит. kriáušia), як думає дехто, перейняте від іранців, з прикавказьких країв. Загальнослов’янське *черешня*, сл. чрѣшьня, слово перейняте (грецьке κεράσιον гop. нім. chirsa), хоч самий овоч в дикім стані звісний в середній Європі від неолітичних часів. Пізнішої дати мабуть і слово, і самий овоч – вишня, як думають – з пізньогрецького (візантійського) (грец. βυσσινήα, сл. вишня, горіш. нім wîchsela) 24. Слива (верхнєнім. slêha, лит. slýwas), *дерен* (г. нім. tirnpoum) – слова північноєвропейські; нарешті *горіх* – слов’яно-литовське (сл. орѣхъ, лит. rëšutas).

Коли ми перейдемо від сього багатого культурного запасу, поданого нам лінгвістичною палеонтологією, до історичних звісток, з певним здивуванням мусимо стрінути характеристику слов’ян, яку знаходимо в чужих джерелах при першій стрічі з слов’янами. Подібно як германці у Цезаря, слов’яни у ранніх візантійських письменників, як Прокопій, Маврикій, малюються ще напівкочівничим народом, з дуже слабо розвиненою хліборобською культурою. Прокопій в своїй класичній характеристиці слов’ян каже, що вони „живуть в лихих хатках, селячись далеко один від одного та переміняючи зчаста свої осади“, „життя провадять суворе й некультурне, як Масаґети“, а Маврикій та Лев Мудрий виразно кажуть, що слов’яни не люблять хліборобської праці й хочуть ліпше жити в бідності та спокою, ніж, в багатстві та праці. Але такі характеристики поясняються тим, що з греками стикались передові слов’янські осади, вони ж серед міграційного руху, серед небезпечного й неспокійного життя відставали від культурніших форм життя й вертались (на якийсь час) знову до колишніх напівкочівничих форм; се факт, що повторюється звичайно в подібних обставинах. Та не обійшлось в сих характеристиках і без побільшувань, бо напр. в оповіданні про боротьбу аварів з „словенами“ в VI в. згадуються слов’янські поля і т. ін. 25 Джерела, що знали слов’ян в нормальних обставинах, на насиджених місцях, виказують у них широко розвинену хліборобську культуру, що положила глибокі знаки на весь слов’янський побут. Правда, такі джерела маємо з значно пізніших часів IX, X і навіть XI віку, але широкий розвій хліборобства в IX-X в. показує, що маємо до діла не з якимсь свіжим, а дуже давнім культурним здобутком.

Арабське джерело з середини чи першої пол. X в. 26, оповідаючи про жнива у слов’ян, дає своїм оповіданням розуміти, що збіжжя було головною стравою їх (особливо улюблене просо – про особливе уживання його у слов’ян говорять також Маврикій і Лев). Хліб і м’ясо – се звичайна жертва руських слов’ян, по словам Константина Порфірородного, а значить – і страва, і то споконвічна, не нова, бо жертвується звичайно традиційне, віками усвячене. Жидівський подорожник X в. ібн-Якуб каже, що слов’янський край дуже багатий на всякі життєві запаси, що слов’яни дуже господарні й пильнують хліборобства. Є у нього навіть досить виразна звістка про культуру овочевих дерев 27.

Докладніші вказівки дають наські джерела. В них бачимо, що хліборобство в X в. було розповсюднене, як звичайна робота, навіть по найменше культурних землях, як от у деревлян та в’ятичів. „А вси ваши городи… дѣлаютъ ниви своя и землю свою“ – каже до деревлян Ольга. В’ятичі платять дань „від плуга“ 28. Хліб звичайна й загальна страва староруської людності. Залізні серпи знаходяться при небіжчиках київських похоронних піль, з часів перед розселенням. В поганських могилах сіверян і деревлян знайдено також серпи і зерна кількох родів хліба (жито, овес і ячмінь або пшениця) 29. В пам’ятках XI в. – в літописи, в давніших частях Руської Правди, у Нестора (Житиє Теодосія) згадуються всі важніші роди хлібних і культурних рослин: пшениця, овес, жито, ячмінь (властиво – ячмінний солод), просо, горох, мак, лен (льняне насіння на олїї) 30.

Загальною назвою для хлібного зерна було „жито“ 31. З хліборобських знарядь в українських пам’ятках XI-II в. знаходимо: рало, плуг, борону, мотику, рискаль, рогаліє, ціп 32; з хліборобських робіт-оранку („орати“), сівбу, жниво („снопи“), молочення, віяння 33. Орали кіньми й волами 34. Пожатий хліб складали на гумні й там молотили „на току“, а зерно ховали в коморах („клѣть“) 35, певно – і в ямах. Зерно мололи (в наших пам’ятках згадуються тільки ручні жорна). Змелене просівали – згадується мука і отруби; розріжняється мука чистіша й гірша. Переховували її в засіках (сусѣкъ) 36. Згадки про пшоно показують, що зерно споживали і товчене 37. Сіно стрічаємо в давніших редакціях Руської Правди 38.

Про городництво є виразні звістки в українських пам’ятках XI в.: в Житії Феодосія оповідається, як чернці „в оградѣ копахуть зелиннаго ради растенія“, а в Вишгороді були не тільки „огородники“, а й старшина огородників (старѣй огородьникъмъ), мабуть чи не княжих; в усякім разі мусила тут бути сильно розвинена городницька культура. В серед. XII в., в описі оборони Києва бачимо наоколо його теж „огороди на велику просторонь 39. Про садівництво звістки дуже бідні: тільки в оповіданні Патерика (XIII в.) про чернців кінця XI в. бачимо при келіях городчики з „деревами плодовитими“ 40; притім, як і досі, слово *город* (огородъ, оградецъ, градъ – огорожене місце взагалі) уживалось однаково для означення і города, і саду, і можливо, що в вищеподаних звістках про великі київські або вишгородські городи треба розуміти й сади.

Скотарство

Лінгвістичний матеріал, птиця, пчільництво, археологічні й історичні звістки, ловецтво, рибальство

Скотарство було головнішим промислом праіндоєвропейського люду; як незвичайно слабі сліди хліборобства в праіндоєвропейськім запасі слів, так багато спільних виразів щодо скотарства. Коли додати, що судячи по фактам лінгвістики і з побуту старших культурою народів (греків, індусів) за скотарством стратило було всяке значення ловлення дикого звіря для поживи, що рибальство так як не існувало – принаймні не лишило слідів в мові, то незвичайне значення скотарства в праіндоєвропейськім господарстві стане цілком ясним.

Слід того незвичайного значення худоби, коли вона була єдиним багатством чоловіка, зацілів і в слов’янській словниці: слово *скотъ* – худоба в староруськім значить майно, гроші (пор. ґот. skatts – скарб), а „скотниця“ означає скарбницю; слово добуток, *добытъкъ* в ріжних слов’янських мовах значить то майно, то худобу 41.

І в праслов’янськім господарстві, невважаючи на широкий розвій хліборобства, скотарство заховало далі першорядне значення: се відбилось в численності термінів, в праслов’янських дублетах і спеціальних назвах з сфери скотарства.

Бик і корова, крім праіндоєвропейського загального: *говядо* (санскр, gô, зенд, gâo, грець. βου̃ς верхн.-нім. chuo) 42 і другого праарійського імені *туръ* (зендське staora, грецьк.ταυ̃ρος, taurus), що в слов’янськім перейшло на дикого бика, – мають ще в праслов’янськім назви *бика*, *вола*, *корови*, *теляти*. Поруч праіндоєвропейського: вівця, *овьца* (сапскр. avi, грец. 'όϊς, стар. горішно-нім. au, ou), маємо праєвропейське ягня, старосл. агня, ягня (грец. 'αμνός, лат. agnus) для молодого звіряти; слово *баран* (спільне до старослов., східних і західних діалектів) правдоподібно належить для праслов’янських. При означенні для домашньої кози – *коза* є праслов’янське ж означення і для дикої – серна, сръна. Праіндоєвропейське свиня, свинія (санскр. sûkará, грец. ύ̃ς, г. нім. sû) має коло себе ще праєвропейське: *вепр*, вепрь (лат. aper, г. нім. ebur) і осібне слово для молодого звіряти – порося, npася (праєвропейське – лат. porcus, ір. оrс, г. нім. farah). Для коня маємо праслов’янські слова: конь, кобила і жрѣбя, але се останнє слово значить молоде звіря взагалі. Треба додати, що вже в праіндоєвропейські часи був домашній пес, сторож стад, тим часом як кітка була вже дуже пізнім здобутком європейської культури (кіт від лат. catus) і в правослов’янськім побуті мабуть не була відома 43.

*Пасти*, пастух (пастухъ і пастырь) слова загальнослов’янські. Для худоби збиралося сіно, як ми вже бачили. Тримали її для м’яса і для молока. Вже в праіндоєвропейській словниці знаходимо слова для сквашеного молока (щось ніби як сир), з чого, розуміється, виходить уживання й солодкого молока, а навіть масла. Загальнослов’янське означення *молока* вважають запозиченим з німецького (стар. г. -нім miluh) 44, запозичення в кождім разі дуже старе, а поруч нього ще інше слово, що безсумнівно входить в той же старий праєвропейський ряд: наше *молозиво*, грец. 'αμέλγω, лат. mulgeo, стар. гор.-нім melehan, старосл млъзя, млѣсти (доїти). *Сир* слово слов’яно-литовське, лит. Suris, зв’язують з стар. гор.-нім. sur квасний (sauer); поруч нього друге, хоч не так широко розповсюднене *тварог* (з нього нім. quark). 45.

Назва *масла* (від мазати) показує, що уживалось воно спочатку не для їди, а для мащення (тому є численні паралелі інших індоєвропейських народів) 46.

Користали і з шкір худоби (праслов’янське – *руно*), і з *вовни* (старосл. влъна, слово праіндоєвропейське, санскр. urna, гр. λα̃νος, ґот. wulla, литов. vilna).

Плекання домашньої птиці, цілком незвісне старшим часам 47, не прийшло і в праслов’янські часи до більшого розміру, хоч розвій хліборобства і господарської осілості давали тому можливість. В загальнослов’янській словниці знаходимо назви для гуся, качки і курки. Перші два належать до праіндоєвропейських: санскр. hamsà, грец. χήν, нім. gans 48, для качки – санскр. âtí, лат. anas, нім. ente, cл. яты. Назва для курки перейнята від іранців (перс. churu, слав. куръ, кура); тільки про неї можна бути певним, що маємо до діла з домашньою птицею 49.

Новіший теж і судячи по фактам лінгвістики й історії незвісний старшим часам, уже між європейськими народами розвинений промисел – пчільництво теж мало, де широко розвинутись на слов’янській правітчині. Слова *бжола* (в старосл. пам’ятках бъчела і бьчела, виводять від *бък – гудіти), *трутень*, *матка* – загальнослов’янські, так само як і *улій*, тим часом, як слово *мід* належить до праіндоєвропейських (санскр. mádhu, грець, μέθυ – вино, г.-нім. méto, слов. медъ), а *віск* (сл. воскъ, лит. waškas, г.-нім. wahs) спільне північно-європейським мовам 50.

В археологічнім матеріалі годиться передусім згадати останки поживи в будовах з мальованою посудою: культура ся як не захоплювала слов’ян, то розвивалася в такім близькім сусідстві, що до певної міри може служити покажчиком також і їх господарського побуту. Кості звірят домашніх родів (бика, вівці, кози, свині) стрічаються в них дуже часто 51. В нахідках похоронних піль київської околиці при небіжчиках особливо часто стрічаються кості баранячі, також свинячі, і навіть курячі 52. В сіверянських і волинських могилах знайшлися останки коней, овець, птичі кістки, лушпина курячих яєць 53. В описі руського похорону у ібн-Фадлана жертвуються бики, коні, пес, півень і курка, іншим разом вівці. Про жертвування птиць, і спеціально курей у Руси, говорять візантійці 54.

З джерел історичних арабське джерело IX в. говорить про годування у слов’ян домашньої худоби, спеціально свиней у великому числі („пасуть свиней ніби овець“) 55. В наських джерелах згадуються воли, коні, вівці, свині, кози, навіть осли 56. Великі стада бачимо в князівськім господарстві, де згадуються осібні „конюхи“, „овчюхи“ (пастухи коней, овець) 57. Що скотарство було взагалі широко розповсюднене, показує широке уживання м’ясної страви. Їли м’ясо, найчастіше волове й овече, але споживали й коняче 58. Крім м’яса, користали з молока, знали сир, а волів та коней уживали і для їзди, і до роботи. Тримали скотину в хлівах, зачинених зусюди 59.

Супроти виразних звісток про широке розповсюднення домашньої худоби між нашим народом треба вважати непорозумінням звістку Константина Порфірородного, що Русь не має у себе волів, коней, овець, тож купує їх у печенігів 60; тут стільки правди, що Русь дійсно могла купувати часто худобу у своїх степових сусідів, бо ті жили виключно з скотарства.

Про плекання домашньої птиці наші домашні джерела (XI в.) говорять дуже виразно, не зіставляючи ніякої непевності, і то про годування на ширшу міру. Так деревляни тримають голубів в осібних голубниках у себе на подвір’ї; в menu Ярославового вирника курка виступає такою ж невідмінною щоденною стравою заможнішого чоловіка, як хліб та каша 61. В давнішій Руській Правді крім курки й голуба згадуються, як рідші домашні птиці: качка, гусь, журавель, лебідь 62.

Про пчільництво знаходимо теж дуже багаті звістки в історичних джерелах (археологія тут нічого сказати не годна). Про широке розповсюднення його говорить арабське джерело IX в. 63. „Мід і скора“ (шкіри, футра), „скора челядь і віск“, „скора, віск, мід і челядь“ – се головні українські продукти X в., предмети багатства й торгівлі: ними дають дань, посилають дарунки й торгують з чужими народами 64. Широко уживався мід і дома, особливо на пиття: його пили всі, від нижчих до вищих верств; на празник Спаса у Володимира варили по 300 перевар меду 65. Щодо форми самого пчільництва, то араби (з того джерела IX в.) докладно описують улії слов’ян, кажучи, що вони робляться з дерева, мов би збанки, там живуть пчоли і складають мід. Нема причини відкидати сієї звістки про пасічництво, особливо в краях степових. У свійськім джерелі – Руській Правді мова йде скрізь про бортництво північного лісового поясу: для пчіл робили штучні дупла в лісі, в деревах – т. зв. бортях, досить високо і „лазили“ (технічний вираз), вибираючи мід; саме слово *борть* (схід. і зах. слов.) означає штучно видовбане дерево (лат. torare, нім. bohren, наше бурав); поруч нього була у нас ще друга назва – свепет, в старих пам’ятках рівнозначна з „диким медом“ 66. В ширшій редакції Руської Правди знаходимо багато постанов про знищення знаків власності на бортях, або „бортної межі“, кражу меду з бортів або попсування самого борта 67. Се вже само показує широке розпросторення сього промислу.

Ловля звіря в багатих лісом і звірем краях слов’янської правітчини теж мала, де розвинутись; вона і дійсно була розвинена широко, особливо в старших часах. Мова одначе може дати тут тільки дуже бідні вказівки. Можна вказати, що слово *ловити*, лови спеціалізувалось для ловлення звіря вже в праслов’янські часи; крім загальнослов’янського *сітка*, сѣть, маємо кілька широко розповсюдненних назв: сило, тенето (старослов., східне й західне). Археологія також не дає тут майже нічого, зато дуже багаті відомості дають історичні джерела. На погляд літописця лови були давнім, споконвічним промислом його земляків – полян; про легендарних братів – осадників Києва він каже, що вони „бяху ловяще звѣрьє“ в великих лісах наоколо Києва 68.

В арабських джерелах, почавши від IX віку, звірячі шкірки становлять головний предмет вивозу з Руси і взагалі східнослов’янських земель: бобри, соболі, лиси, білки й ін. 69 Але тут іще можна б припускати, що слов’яни збирали або купували ті шкірки у сусідних півничних народів, тому важніші звістки наших джерел, де йде мова про данину шкірками, збирану з самих наших племен: поляни, сіверяни, також в’ятичі колись платили „по бѣлѣй вѣвѣрицѣ отъ дыма“. Деревляни давали київським князям дань куницями, „по черьнѣкунѣ“ 70. В Руській Правді (ширшої редакції) знаходимо ряд постанов ловецького права: кари за зіпсування приряду до ловлення сіткою, за викраденого з сітки сокола або яструба, за краденого бобра і взагалі виловлену чужу звірину 71.

З інших джерел звісні нам ріжнорідні способи ловів: уганяли за звірем конем, били його з руки, ловили сітками, уставленими в вигідних місцях (перевѣсы, перевѣсища), або заганяли до них звір’я; ловили псами, соколами, яструбами 72. Особливо бавились ловами князі; про них маємо часті звістки в джерелах. Лови були їх звичайною розривкою, дуже частою, майже як заняття: по думці Мономаха (в його науці), відстоявши службу божу, князь має або зайнятися державними справами, або „ловы дѣяти“, або переїхатись, або лягти спати. Війна, лови, „путі“ (подорожі) – се княжа діяльність по Мономаху 73. „Наряд“ ловецький, соколи, яструби – се цілі відділи княжого господарства. Існували по ріжних місцях спеціальні княжі „ловища“ і „перевѣсища“. Не задовольняючись близькими місцями, князі рушали на лови часом в далекі, глухі пущі на окраїнах.

Звір був тоді далеко ріжнорідніший, ніж тепер; от як оповідає про свої лови Мономах 74: в „Чернигові зловив я (на узду взяв) в пущах 120 75 живих коней: по Росі теж ловив я диких коней власними руками; два тури раз взяли мене на роги з конем; олень мене бив рогами, а два лосі – один топтав ногами, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч з пояса; медвідь віддер мені кусник сідла з під коліна; лютий звір (барс?) скочив і перекинув мене з конем“ і т. ін. Крім теперішніх і вичислених тут родів, мусило бути також багато бобрів.

Для розвою рибальства праслов’янська територія була теж дуже придатна. Тим часом, як ми не маємо майже ні одної загальноєвропейської назви риби (хіба для угря, але й тут ся подібність не певна) 76, загальнослов’янських назв маємо вже кілька, хоч все ще не дуже багато – *лосось* (слово північноєвропейське – г. нім. lachs), *линь* (слово слов’яніо-литовське, а може і слов’яніо-литовсько-німецьке), *щука*, *осетер*, *угорь*, *пструг*, *окунь*. До загальнослов’янських слів належать такі як *удка, мережа, невід*. З історичних джерел знаємо тільки, що риба була широко розповсюдненою стравою 77. В сіверянських могилах разом з іншими останками страви знайшлися й риб'ячі кістки 78.

Оброблювання продуктів

Кушнірство, ткацтво, гончарство, „древоділля“, металічні вироби

Переходячи до ріжних способів оброблювання продуктів, зачнемо від оброблювання звірячої шкіри та волосся, що займає одно з найстарших місць в історії техніки й своїми початками сягає ще праіндоєвропейських часів. У європейських народів навіть на найнижчих степенях культури бачимо скрізь одіж, зроблену з шкіри, переважно домашніх звірят, особливо овець; в деяких краях у нас сі овечі убрання заховали своє значення й досі, та носяться трохи не цілий рік. З усім тим для оброблення шкіри заховалося досить мало термінів і в загальній індоєвропейській словниці, і навіть в загальнослов’янській. Об’яснити се треба мабуть тим, що оброблення шкіри було занадто примітивне і не йшло далі простих і елементарних, мало спеціалізованих технічних заходів. Для означення невиробленої шкіри маємо загальнослов’янські слова: *шкіра* (старосл. скора) й *кожа*, для виробленого – *усма* або усние; назва гарбара – усмар, уснар стрічається в ріжних слов’янських діалектах (старосл., східносл., захід.) і хтозна, чи не належить до праслов’янського запасу. Далі маємо загальнослов’янські назви для шкіряного обув’я – старосл. *чрѣвий*, наше черевик, для шкіряної одежі – *кожуx*; сюди ж належить міх, мішок – спочатку ушита зі шкіри річ, шкіряна торба (міх – в ріжних діалектах значить і футро, і торбу); також певно й рукавиці, загальнослов’янське слово, що спочатку означало, розуміється, примітивні шкіряні рукавиці на цілу руку.

Найпростіші способи утилізації волосся – се *плетення* (праіндоєвропейське слово: санскр. praçna – щось сплетене, гр. πλέκω, г.- нім. flihtu) й збивання його на *повсть* (старосл. плъсть, нім. filz). З плетення поволі виробляється ткання й прядіння; до звірячого волосся дуже рано прилучається лико з дерева й ликуватих рослин – льну, коноплі й ін. На генетичний зв'язок ткання з примітивнішими процесами вказує сама термінологія: можна вказати напр. слов’янське вити, звивати, що зв’язується з санскр. vâ – ткати 79. Велике число загальних індоєвропейських виразів для ткання і почасти – для прадіння показує, що вже в дуже ранні часи розвинулась і ся вища техніка; знаємо, що досить поширена вона була вже в неолітичній культурі. До загальних індоєвропейських термінів належить слово *ткати* (лат. tехо, зв’язують з санскр. taksh), на первісне значення вказує старосл. слово ткънжти, втикати), кросно (грец. κρέκω – ткати), *навій*; пень*ста*, що приходить в індоєвропейських назвах ткацького варстата (санскр. sthavi – ткач, гр. 'ιστός і ін.) переховався може в слові *постав*, що в ріжних діалектах означає то варстат, то виткану штуку. Щодо прядіння, то тут напр. один індоєвропейський пень *snēi – прясти заховався в слові *нить*, нитка; інший в назві витканого сл. *опона* (заг. європейське-гр. πηνίον ґот. spinnan); може неприпадкова також подібність слов’янського *веретено* (старосл. врѣтено – від вертіти) з іншими назвами (санскр. vartana, г.-нім. virtil). До загальнослов’янського запасу належать вирази як *куделя*, *прясти*, далі – ряд назв для означення витканого, як *платъ, полотно* (старосл. платьно), *поpтъ, pуб* (рябъ), *сукно* і саме слово *ткач*.

В розкопаних сіверянських, деревлянськнх і волинських могилах знаходилися останки вовняних тканин (навіть дуже ріжнорідні), полотна льняного й конопляного, простішого й тоншого, тканого з певним взором; далі т. зв. прясла, себто кам'яні кружечки від веретен, що правдоподібно надівалися на деревляну налічку, для розмаху. Стрічалися нерідко також останки шкіряного обув’я, ріжних фасонів, з шкіри грубшої й тоншої; сліди ріжних ремінних виробів, поясів, шкіряних мішечків; верстви вовняних останків від кожуха й шапки, чи може грубих коців; ножиці до стриження вовни і т. ін. 80 В історичних пам’ятках маємо досить бідні вказівки про сі галузи домашнього промислу. Із згадок літописи бачимо, що шкіру мняли руками, а для вироблення шкіри уживали квас (квасъ усниянъ-гарбарський квас) 81. Шкіра звалася ріжно – усньє, черевьє, хъзъ 82; про вироби з неї будемо говорити ще при одіжи. Щодо ткацтва, то бачимо згадки про прядення вовни, роблення „платьна“, плетення ріжних виробів руками і т. ін. 83 В звісній легенді про похід Олега на Царгород 84 слов’яни проти вставляють грецькі шовки („паволоки“ і „кропини“) своїм домашнім „толъстинамъ“ (на вітрила); одначе звідси ще не можна витягати виводів, що якісь тонші ткацькі вироби не мали зовсім місця на Руси.

Ліплення з глини ріжної посудини просто руками, без гончарського круга, йде ще з часів праіндоєвропейської культури 85. Але при кочовничім житті глиняна посудина не вигідна 86, і гончарський промисел розвивався тільки при осілій культурі, а в часах міграції приходив в упадок. Тим мабуть треба толкувати, що як і в індоєвропейській, так і в затальнослов’янській словниці гончарство зіставило дуже слабі сліди, хоч було сильно розвинене в наших краях в неолітичній добі. Крім того на слов’янській правітчині була широко розвинена *посудина* (загальнослов’янська назва – „судъ“) деревляна і конкуровала з глиняною. Загальнослов’янське слово *горнець* (грънецъ) можемо уважати назвою спеціально глиняної посудини, а й саме слово: гончар, горнчар можна, уважати загальнослов’янським, і воно може належати ще до праслов’янських часів 87.

Археологія дає багатий матеріал про уживання глиняної посудини як в ранішій культурі, так і в культурі наших племен по розселенню; вироби показують, що тоді знали вже гончарський круг (чи може його простішу форму – гончарську дощечку), а не ліпили просто руками 88. В історичних пам’ятках не маємо майже ніякого матеріалу – самі загальні згадки; з глиняної посудини особливо згадуються корчаги: в них тримали і всяку страву і вино 89.

Обробленнє дерева, що з самих обставин мусило бути широко розповсюднене в праслов’янськім побуті, зіставило сліди і в мові. Слово *тесати* зачисляють ще до праіндоєвропейських (санскр. takshan – тесля): *тесла* (сокира) належить до слов’яно-литовських (г.-нім. dehsala); до загальнослов’янської словниці належать такі теслярські приряди, як *долото, свердел, струг, кліщі, пила*. До старих виробів „древоділля“ належить *віз*: не тільки його назва, (від загального пня *vegh, санскр. vâhana, гр. 'όχος, г.- нім. wagan), але й назви його частей належать до загальних індоєвропейських, між ним *коло, ось, іго* (ярмо). Дуже старим виробом був і човен, видовбаний або випалений з одного стовбура звичайно; його знали ще в індоєвропейські часи, і він довго жив в історичних часах; до загальнослов’янського запасу належать одначе тільки назви дрібніших прирядів до плавання, як *човен* (старосл. члънъ), *ладія*. Далі сюди належать роботи коло будови дома, що в лісових праслов’янських краях багато потрибував „древодільської“ роботи і при самій будові і при урядженні. Численні загальнослов’янські слова для деревляної посуди показують, як широко розвинувся був сей виріб; сюди належать напр. *бочка, бодня, діжа, відро, збан, корито*, може й *чаша*.

Останки деревляних гробів та деревляної посуди дуже часті в могилах; особливо часто стрічаються останки деревляних відер, з залізними обручами й дужками 90. Але багатших останків дерев'яних виробів в могилах, розуміється, нема чого сподіватись. Більше дають нам наші історичні пам’ятки. Тут слов’яни взагалі славяться своїм „древоділлям“ з дуже давніх часів: ще аварська держава – підвластних слов’ян уживала до сієї роботи (мова йде спеціально про роблення човнів) 91. Константин Порфірородний в своїм класичнім оповіданні знайомить нас з деревляним промислом наших земляків: підвласні київській Руси слов’яни рубають зимою дерево й поробивши з нього корита човнів, спускають на весну Дніпром до Києва; там їх купують і доповнивши всякими приборами від давніших човнів, пускаються цілими ватагами до Царгороду 92. І пізніше, як і досі, Дніпро служив дорогою для спроваджування дерева в полудневі краї; в Києві звісні спеціальні „ізвозники“, що перевозили дерево з пристані до міста 93.

В староруських часах звісні осібні „древоділи“ й навіть цілі спілки, організації їх. В однім оповіданні з XI в. князь, задумавши збудувати церкву, кличе „старѣйшину древодѣлямъ“ 94. На кождім кроці стрічаємо згадки про деревляні будови, стіни, мости; кам’яна будова з’явилась під чужим впливом і була дуже рідка. Осібні продавці були на домовині в Києві XI в. (продающей корсты) 95. Деревляна посудина-відра, бочівки, „кади“, „ладки“, „лукна“ 96, мусили бути дуже широко уживані, як і всяка деревляна домова обстанова.

Але і уживання металів, так важне в культурній історії людства, зробило значний поступ перед розділенням слов’ян. Загальним означенням для металу було руда, загальне індоєвропейське ім’я міді (санскр. lôhá, пеглев. rôd, лат. raudus, староскандінав. raudi) – першого металу, звісного індоєвропейцям і заразом одинокого, знайомість з котрим можемо напевно сконстатувати вже в загальній пракультурі. Інше, загальнослов’янське ім’я металу – „крушець“ (від крухий). З поодиноких металів маємо загальнослов’янську назву для *міді* (медь) – його звичайно зв’язують з німецьким smida, метал (відповідає слов’янському „кузнь“): се б характеристично вказувало на мідь як на перший звістний метал 97. Загальнослов’янські ж назви для *золота* (старосл. злато, спорідн. з німецьким готське gulp, і з словом „жовтий“), для *срібла* (старосл. съребро, гот. silubr, прус. siraplis) і *заліза* (желѣзо, прус. gelso, лит. geleźis, початок не ясний) 98. Знання сих чотирьох металів належить певно до праслов’янських часів. Натомість загальнослов’янське *олово* вагається в значенні в ріжних слов’янських діалектах, означаючи то олово (plumbum), то цину (stannum); очевидно сі два метали були мало звісні в праслов’янські часи, як то зрештою можна бачити й у багатьох інших народів 99. З металічної техніки маємо загальнослов’янське *ковати* (бити – *ku*, лат. cudere, г.-нім. houwan), *ковач* – коваль, *молот* (лат. martulus, сюди ж – молотити). До назв металічних виробів належить дещо з вищенаведених прирядів: теслярських, хліборобських (тесла, долото, пила, рискаль, і т. ін.), ріжні інші припаси як *гвозді, шила*, ріжна зброя, рівно ж туалетні окраси – все се і в праслов’янські часи вже мусило вироблятись бодай по часті з металів, хоч уживання в дечім кості й каміння могло тягнутись довго, довго, особливо в глухих кутах.

В археологічних розкопках варті особливої уваги ознаки ближчої знаймості українських племен з металічною роботою в деревлянських могилах. Тут стрічаємо численні останки перегорілого заліза (з горну), великі молотки і ріжнорідні вироби з заліза, що вказують на широке їх розповсюднення і загальну приступність: великі, хоч нефоремні залізні цвяхи, ковала, кресала стрічаються дуже часто в могилах 100. Очевидно, залізо оброблялось на місці, правдоподібно – й добували його на місці ж, бо Деревлянська земля досить багата залізною рудою (болотяною), легкою до оброблення. Взагалі металічні вироби – залізні, бронзові або мідяні, і срібні, рідше золоті – дуже часті в могилах. З залізних виробів найбільше ремісничого знаряддя (сокири, долота, ножі) і всякіх речей з домашнього й особистого ужитку (кресала, ключі, щипці, скоби), рідша зброя – мечі, ножі, списи, сокири, кольчуги, шоломи, ковані щити (могили Полянської й Сіверянської землі). В славній чернігівській Чорній могилі, датованій візантійськими монетами IX в., знайшлися два оковані сріблом роги для пиття, низькорізблена срібна оковка, досить високої вже техніки, з стилізованим рослинним орнаментом і звірячими та людськими фігурами, уважається за місцеву роботу 101. В одній могилі на Погоринні знайшлося маленьке залізне ковало і молоточок, дві ваги з численними тягарками й оббита залізом скриночка – прибори якогось місцевого юбілера 102.

Дуже правдоподібно, що високо розвинена металічна й юбілерська техніка, яку ми помічаємо в поганських могилах нашого краю і яка в християнських часах була безперечно місцевою, була місцевою і в поганські часи, бодай в певній мірі, отже металічна техніка вже тоді зробила великий поступ.

Супроти багатого археологічного матеріалу тратять значення небагаті історичні звістки про металічні вироби наших племен. Випадає занотувати звістку ібн-Хордадбега, що з Руси везуть в Візантію мечі, та Джайгані, що між слов’янськими товарами згадує цину (чи олово, властиво не знати). З місцевих джерел можна одмітити хіба згадку про коваля в Житії Феодосія 103.

Пожива і пиття

Факти лінгвістичні, археологічні й історічні; одежа, археологічні останки старого костюма, історичні описи і образки, житло, хатнє урядження, обстанова подвір’я, їзда, зброя, музичні інструменти й забавки

Перейдім тепер до побуту в тіснішім значенні. Почнемо від поживи. Відповідно до ріжнорідного господарства мусила бути ріжнорідною й праслов’янська пожива. Вищеподане означення хліборобських продуктів – жито, показує, що сі хліборобські продукти в поживі грали вже головну ролю. З них вироблялась мука, а з муки робили хліб: *тісто* і *хліб* слова загальнослов’янські; для слова хліб маємо інтересний ряд: лат. libum, гот. hlaifs, ел. хлѣбъ, лит. klepas, одначе лінгвістика з ним не дала ще собі доброї ради 104. Слово *пекти* належить ще до праіндоєвропейських (санскр. рас, гр. πέσσω): уживання огня при готуванні страви в праіндоевпропейські часи не підлягає найменшій непевності. Якийсь рід пляцків чи хлібців мав зчаста стрічатись в неолітичних оселях передмікенської культури середнього Подніпров'я, але докладнішої аналізи їх не зроблено.

Ще старшою від муки формою обробленого зерна була крупа; після того як мука зайняла її місце при печенні хліба, вона зісталась і надалі в уживанні – для варення; вирази *варити* і *пряжити* належать до загальнослов’янських, рівно ж і *каша*, що може сягати праслов’янських часів.

Ще праіндоєвропейських часів сягає слово *м*'*ясо* (санскр. mâmsá, гот. mimz, старосл. масо, лит. mesà). Існування подвійного означення для нього, і то так, що друге означення вказує на сире, криваве (санскр. kravis, гр. κρέας – сл. кръвь, лат. cruor), привело до здогаду, що слово „м'ясо“ означає зготоване вже м'ясиво 105. Початковий спосіб готування м'яса – печення; але вже праарійcьких часів сягає *юшка* (санскр. yûsh, yûshan, лат. jus, cл. юха, лит. júše). Про уживання молока солодкого і квашеного ми вже говорили. Страва приправлялася *сіллю* – загальноєвропейським культурним здобутком 106.

Мід, як солодке пиття, що п'янить чоловіка, сягає ще праіндоєвропейських часів, і у слов’ян з розвитком пчільництва уживався широко. Поруч нього існувало також сферментоване хлібне пиття; воно має в слов’янській не загальні, а лише часткові назви – *брага* (східне й західне, зв’язують з кельт. brace, крім. brag, солод) і *олъ* (старослов’янське, російське й західне – півн-нім. öl); потім в сім значенні спеціалізувалось загальне *пиво* (властиво напиток) 107, слово *дріжджі* спільне північним народам (старосл. дрождиш, півн.-нім. dregg, прус. dragios). До загальнослов’янських належить і греко-італійське *вино*, але не знати, чи слов’яни ще перед міграцією своєю на полудень мали нагоду з ним зазнайомитись – чи доходив до них сей предмет чорноморської середземної торгівлі.

Археологічний матеріал до вияснення староруської поживи послужить нам мало. Згадаємо тільки останки тризни чи жертви в сіверянських могилах, де маємо кістки баранячі, птичі, риб'ячі, хлібні зерна, шкаралупу курячих яєць 108. Інтересніше приглянутись історичним звісткам. Звичайний круг стравних речей вичисляє оповідання про св. Володимира: він посилає розвозити бідним „хліби, м'яса, рибу, ріжнорідні овочі (певне-городину), мід в бочках, а в інших квас (сирівець)“ 109. В печерськім монастирі XI в. звичайною стравою був хліб (переважно житній), сочиво (варений горох й інші стручкові овочі), або каша, та варена й помащена олієм городина; в скоромний день сир, в пісний – риба, але се вже була присмака, і давали тільки „мало риб“; в свято їли часом хліб з ліпшої муки, або навіть якісь тіста („хлѣбы чисты зѣло, друзии же отъ нихъ съ медомь и съ макомь творени“); рівно ж чимсь не зовсім звичайним був мід 110.

Сухий житній хліб, варена непомащена городина і вода – се вже була страва незвичайного аскета. Хліб уважавсь чимсь більш роскішним, як сочиво, а на самім кінці, як остатня з потрав стояла варена городина 111. Се аскетичне меню дає нам поняття про поживу бідніших верств суспільності. З стравою заможніших, вищих верств знайомить нас не раз згадуваний „урок“ княжих урядників – „вирників“: вирник має дістати для себе й для свого отрока (слуги) щодня хліб, по „уборку“ пшона й гороху (в іншім варіанті хліба й пшона має дістати стільки, скільки з'їсть), далі двоє курей, а крім того на тиждень бичка або „полоть“ м'яса, щодня „головажню“ солі й відро солоду на пиво, в скоромний день сир, а в піст замість м'яса – рибу 112.

З того виходить, що хліб, каша і варена городина (правдоподібно – рід борщу) були тоді головними стравами людськими, як і тепер; може тільки м'ясо, при багатій ще фавні і вільних випасах, було тоді звичайнішою народною їжою, ніж тепер. Хліб – був справжній вже хліб, подібний до теперішнього, а не якісь опрісноки. Муку замішували на теплій воді (укропъ), місили, додаючи дріжджей (квасъ) і пекли в печі, не на огнищу, а таки в печі, більш подібній до теперішньої варистої печі, ніж до примітивного огнища 113. Хліб мусив бути більших розмірів, судячи по тому, що його мало стати на день двом чоловікам; але були й малі („коврижькъ“, „коврижька“) 114. З інших страв літопись ще нам описує докладніше кисіль: муку розмішують у воді („цѣжь“), варять і підливають „сити“ – розведеного водою меду. М'ясо звичайно варили – в казані або горнці; літописець оповідає за Святослава, як щось незвичайне, що він не варив м'яса, а пік його на углях; з сього ж оповідання бачимо, що їли і м'ясо домашньої худоби (вчисляючи й кінське) і дичину 115. В сумі, як бачимо, страва в ті часи далеко не була примітивно-простою, а се важний культурний симптом, і для того я коло нього довше спинився.

Їли деревляними ложками: вередлива дружина Володимира зажадала срібних, але літописець оповідає про се як про нечувану забаганку 116.

Серед напитків головне місце займає мід – напиток загально улюблений, від простого чоловіка до князя; про нього я казав вже. Поруч меду бачимо й пиво, а мабуть, пили й сирівець. Вино натомість було річчю досить рідкою, приступною тільки особливо заможнім і значним. В Житії Феодосія вино ніде не виступає як пиття і уживається тільки для церковної служби.

Одежа (*одіти* – загальнослов’янське) мусила бути ще дуже примітивна й невибаглива. На се вказує той цікавий факт, що назви ріжної одежі – то переважно спеціалізовані назви тканини взагалі.

Так свита означає взагалі тканину чи плетенину, плахта в інших діалектах означає хустку, верету; опанча – від слова опона (тканина); сукня – від сукна; портки – від слова портъ, тканина (подібно як російське рубаха від рябъ). Притім сю спеціалізацію тої чи іншої назви для тої чи іншої одежі бачимо в поодиноких діалектах чи групах інакшу, а се вказує на пізніші вже часи сеї спеціалізації.

З другого боку, цікаві численні перейняті назви для одежі, як кошуля з лат. casula, сорочка – новолат. sarca, жупан і шуба зв’язують з новолат. jupa, гуня з новолат. hunna 117. Одначе перейняття слова часто означало перейняття фасону, як і тепер, а не самої речі, і запозичення в назвах убрання взагалі незвичайно часті й численні скрізь у всіх народів.

Загальнослов’янські назви для шкіряної одежі – кожух, і шкіряного ж обув'я – черевики; слово ж чобіт запозичене з перського. Є загальнослов’янські назви для сподинь – варварського убрання північних країв, незвісного античним народам – *гачі* і *ноговиці*; загальнослов’янські ж слова *пояс, плащ*. Слово *шити* (праіндоєвроп. sju -лучити, лат. suo, гот. siujan, лит. siúti) мусило належати як до шкіри, обув'я, так і до одежі, і загальнослов’янське швець в ріжних діалектах прийняло значення то шевця то кравця.

З туалетних окрас до загальнослов’янських належать слова: *перстень* (від перст-палець), *гривна* (від грива-шия).

В археологічних розкопках знайшлось дещо з старого костюму 118. Такі останки вовняних і полотняних тканин, часом обшитих на ковнірі або деінде кусничком шовкового, перетканого золотом або сріблом „оксамита“ ('εξάμιτος); застіжка робилася з коралинки (пацьорка), застібненої на ремінну петличку або кільце. В недавніх розкопках ніцахських по останкам одежі і ґудзикам вимірковано на небіжчиках „сорочку і якусь верхню одіж, шовкову, з високим ковніром, обшитим оксамитною стяжкою, пазуха по середині грудей, до половини застібалась на дрібні ґудзики“ 119. В чернігівських могилах особливо багаті люди мали цілі убрання оксамитові з дорогими металічними ґудзиками, але тут трудно відріжнити свійське від свіжоперейнятого або привозного.

Пояси бачимо ремінні з бляшкою, або ткані, часом також з дорожчих, золототканих матерій. Коло пояса бували ремені для причіплювання підручних речей або шкіряні мішечки, мошонки; траплялися такі мошонки і з цілим своїм інвентарем: огнивом, маленьким бруском до гострення, кусничками сірки й кількома баранячими астраґалами (до гри). Кремінь, огниво, ножик, брусок до гострення – се звичайні речі при небіжчику. В сіверянських могилах дуже часті кістяні гребінці; вони часто стрічаються також в похоронних полях київських і галицьких. З окрас маємо намиста шкляні, кам'яні, металічні (здебільшого привозні), кульчики й перстні з металічного дроту (бронзового, срібного, а навіть, і золотого), наручники (брансолети).

На голові у жінок бували шапочки чи наголовники з вовняної тканини, ушитої срібними й шкляними окрасами, на висках носилися кільця, нашиті на шкіру, або нанизані на ремінець; в косу впліталися також кільця – вони йдуть рядом часом від висків на чоло, часом від висків на груди, вказуючи тим на упліт кіс – заложених або спущених 120. В ніжинських розкопках всі жінки носять коси спущені, зате від чола до затилку пов'язуються пасма шовкових шнурків, що сімулюють волосся, і в них, як і в коси вплітаються кільця, а крім того кільця бувають і на висках, цілим жмутком 121. Обув'я заховалось досить добре в деревлянських і волинських могилах: се невисокі, гостроносі чобітки з тонкої вичиненої шкіри (саф'яну) удвоє зложеної, або підложеної іншою, грубшою шкірою, сшиті на підошві. В одній чернігівській могилі знайшлися великі чоботи, прошивані бронзовим дротом, як коментар до пізнішої описи костюма кн. Данила: „сапоги зеленаго хъза, шити золотомъ“ 122.

Дуже інтересну опись костюму багатого русина подає ібн-Фадлан: він мав на собі широкі сподні, панчохи 123, чоботи, куртку, а поверх її шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голові соболеву шапку з шовковим верхом. 124.

Арабське джерело IX в. і пізніші араби оповідають теж про куртки і свити, широкі сподні і чоботи русинів 125.

В наших домашніх пам'ятках можна набрати теж досить повний склад одежі Х-XII в.: сорочка, свита, поверх того, може тільки у заможніших – „корзно“ (керея, плащ). На ногах плетені „копытьца“ – рід панчох, і чоботи-„сапоги“, або замість них постоли – „прабошни“, або „черевиї“ (черевики); в деяких місцях мусили носити натомісь личаки. На голові шапка –„клобукъ“, плетена або шкіряна. На шиї у багатих – золоті і срібні ланцюхи, нашийники з грубшого чи тоншого плетеного дроту (гривни), у жінок в вухах „колци“ 126.

Нарешті маємо й кілька образків староруських князів. Так на звісній мініатюрі Святославового збірника 1073 p. (правда, дуже знищеній від часу) маємо малюнки князя, княгині й їх чотирьох синів – трьох дорослих і одного малого хлопця. Чоловіки мають тут кольорові жупани, кафтани (синій на старім, вишневі – на синах) 127, довгі (нижче колін), на ковнірі й рукавах обшиті золотим, а знизу кольоровими краями. Сини підперезані золотими поясами, з золотими ж кінцями. Старий князь має накинений зверху синій плащ, обшитий золотом, застібнений на правім плечі застіжкою; на головах шапки з тканим верхом і обшивкою, (з футра?), у синів вона має високий верх, синій, у батька низький, округлий, ясний. На ногах чоботи – у батька сині, у синів червоні. Княгиня має ясно-червоний кафтан, обшитий якоюсь ясною обшивкою на грудях і подолі (прошва); рукави широкі, стяті навскоси, як у західних костюмах, а з них виходять вузькі рукави тої ж барви, обшиті золотом коло руки; на голові шапка висока, як у молодих князів, і під нею біла намітка (серпанок, рантух); на ногах якісь (жовті?) сап’янці; підперезана вона золотим поясом. Малий має таку ж одіж, як і його старші брати, тільки на кафтані золоті петлиці. Інші малюнки княжої одежі – сім’ї Ярослава на фресці софійській і Ярополкової в Чівідальській псалтирі не мають такого інтереса, через свою залежність від церемоніальних візантійських уборів: тут ще менше надій стрінути реальні подробиці сучасного костюму, як на мініатюрі Святославого збірника 128.

Супроти наведеного матеріалу IX-X вв. мусимо так само обережно, як звістку про слаборозвинене хліборобство, приймати звістки Прокопія про бідну одіж сусідніх слов’ян VI в. Деякі з них, каже він, не мають ані сорочки, ані плаща, тільки в коротких сподніх йдуть на битву. Але се могла бути яка-небудь погранична голота, а може й певний воєнний шик, щось подібне до голого запорожця, змальованого Репіним.

Уряджування якогось укриття для мешкання належить до праіндоєвропейських часів. Слов’янське дім, *домъ* належить до індоєвропейського запасу слів: санскр. damá, грец. δόμος. Який би не був нещасливий сей праіндоєвропейський дім, але все-таки був справжній дім, не купа ріща, з *дверима* (зенд. dvareni, грец. θύρα, сл. двьрь), хоч і без вікон. В загальнослов’янській словниці маємо вже досить багатий запас слів для дому і його урядження, що вказують на його значний розвій. 129.

Поруч з тою індоєвропейською назвою маємо загальнослов’янські: *храм*, *хижа* 130, може й *куча* (з *кут*). Хата була зверху вкрита (загальні назви – *стріха*, *стрѣха, і *кров* – від крити); сю стріху держав брус, що має загальнослов’янську назву (старосл. слѣмя, лит., šelmů, грец. σέλμα). Ся слов’янська хата мала й вікна (окно від око, маленький отворець для ока, очко) 131. Будувалась тільки з дерева або плелась з ріща (пор. нім. wand від „вити“ „звивати“); вся мулярська техніка – річ пізніша й оперта на чужих, перейнятих у греків та німців терминах. Як показує загальнослов’янська назва *вапна* (вап – кольор, фарба), вапно або кольорова глина здавна уживалися для обмащення і декорації.

З хатнього урядження маємо такі загальнослов’янські слова як *піч, лави, стіл*; слова сі інтересні особливо з огляду на новіші помічення, що слов’янське і взагалі індоєвропейське життя спочатку йшло просто на підлозі хати і тільки поволі підіймалося над її поверхнею на „культурний горизонт“. Тому напр. означення стола мішаються з назвою доски, що служила підставкою для їжи (слов. дъска, доска, лат.-discus, миска, і нім. disc або tisc – стіл і миска), або те саме слово означає то стіл, то миску, що грала ролю стола (слов. миса значить в одніх діалектах миску, в інших стіл, так само блюдо, гот. biup). Сучасний високий стіл, майже нерухомо уміщений на призначенім місці, являється досить пізним явищем; в ріжних слов’янських діалектах ся назва означає то стіл, то стілець до сідання (пор. нім. stuhl) – у нас напр. се вагання замітно в терміні настоловання, княжого *стола* (та і в слові *стілець* для крісла). Не тільки вигляд обох родів меблів був однаковий, а й один предмет служив очевидно для обох потреб.

Для подвір’я (загальнослов. *дворъ*, в зв’язку з *двери*) крім мешкальної хати, маємо старі означення для комори, *кліті* (клѣть, ір. cléthe, може hleipra – дах), *хліви* і *кошари* (від кіш) для худоби, *гумно* і *житниці* для збіжжя; для переховування збіжжя часто служили також викопані в землі ями. Все се було обгорожено *тином* (ст.-півн.-нім. tûn) або *плотом* (загальносл., від плести).

В історичних пам’ятках теж можемо одмітити кілька цікавих подробиць. Розріжнялась кімната з піччю, тепла „истъба“, „истобка“, „изба“ від поміщень зимних, що мали ріжні назви – сѣни, одрина, клѣть, вѣжа. Уживання в наших пам’ятках форми *истопка* показує, що сю назву толковано, правдоподібно, як хату топлену, опалювану (як кімната з caminata); але се слово походження чужого, виводять його звичайно з німецького stuba (слово початку неясного), що означало кімнату з піччю, відгорожену від первісного хатнього простору з огнищем 132. Ся стара хата, чи покій без печі носить у нас назву *сіней*. Одрина, очевидно, була хата для спання, вѣжа-хата горишня 133.

Клѣть бувала коморою, але служила і для мешкання 134. Хата ставилась висока – „сѣни“ були на поверсі й мали під сподом тільки піддашшя, на стовпах; в долішній часті хати могли бути комори-„клѣти“, й різні сховки 135. Такі були одначе доми міські, багаті, а не звичайні, і на них могли відбиватися і чужоземні моди (варязькі напр.). Піч в істбі, як я вже казав, була більш менш подібною до теперішньої, з накритим верхом. З іншої хатньої обстанови фігурує часто одpъ, постіль, досить уже висока, так що на ній можна було сісти, тим часом як первісна постіль була просто „підстілкою“ на землі, або в ямі-логові 136. Широко уживались килими-„коври“ 137.

На подвір’ї згадуються „клѣти“, пивниці-„погреби“, спижарні- „бретяници“, хліви й загороди для худоби, гумна для хліба 138. На княжім дворі згадуються осібні „мовниці“ – бані, „медуші“ – пивниці для меду; се бувало, певно, і взагалі у заможнїших людей. На вершках хати бували голубники для голубів 139.

Їздили возом („возъ“, „кола“, або „телѣга“), запряженим кіньми або волами; погонич – „повозьникъ“ сидів сам верхи на коні 140. Їздили часто верхи, навіть духовні особи 141; з приналежностей згадуються сідло і „подклад“ 142; в могилах стрічаються металічні часті узди і стремена 143. Зимою їздили на санях; але сей екіпаж уживався взагалі тоді далеко ширше, а мав і рітуальний ужиток – напр. при похоронах, як то подекуди й досі у нас задержалося: се треба толкувати архаїзмом сього екіпажа 144.

Зброя

На закінчення нам треба переглянути ще дві категорії предметів з круга матеріальної культури.

Одна – се зброя, оружжя (загальносл.). Серед нього, як і у інших індоєвропейців в розвої оборони переважала зброя агресивна. Найбільше значення мала стара, найстарша властиво зброя – спис; найпримітивнішою формою його був гострий сук дерева, або обсмалений кілок, який приготував Одісей на Поліфема і які уживались на Україні ще в XVII-XVIII в. під час народних рухів, за браком ліпшої зброї 145. Розуміється, і в праслов’янські часи уживались списи з залізними вістрями. Маємо для них дві загальнослов’янські назви – *коп*иѥ (того ж самого пня, що копито, копати – бити) і *сулиця* (сунути). Далі маємо: ніж (ножь – ньзити, низати – протинати, слово се зв’язують з прус. nagis, кремінь, се виглядало б як пам’ять колишніх кремінних ножів, як німецьке sax – меч, лат. saxum камінь, але воно має деякі лінгвістичні трудності 146). Меч (гот. mêkeis) – слово уважають за перейняте з німецького, як інше прасл. коръда (у нас забуте) виводять з перського kârd; треба сказати, що взагалі довгий меч в індоєвропейській арматурі був чимсь пізнішим в порівнянні з коротким, подібним до ножа. Далі сокира – секыра (лат. securis, споріднене з словом сікти, сѣкж), і поруч сеї друга загальнослов’янська, але перейнята назва – *топіp* (перс. tabar): *кий* (від пня ku – бити, як і ковати); *праща* (того ж корня що пракъ, порок, машина до розбивання стін). *Лук* з *тетивою* (лит. temptýva), *стрілами* (спільне з нім. strala) і *тулом* – сагайдаком для них становить теж зальнослов’янську і певно праслов’янську арматуру.

Дуже бідно на слова для другої категорії зброї – оборонної. Маємо загальнослов’янське, чи властиво європейське – *щит* (лат. scutum, кельт, scíath) 147; загальнослов’янськими треба уважати *броню*, старосл. бръни (виводять з стар. г.-нім. brunja, спорідненого з кельтським bruinne – груди) та *шолом* (шлѣмъ, виводять з нім., гот. hilms). Але на тім і кінчиться.

Сьому відповідають до певної міри й найстарші історичні звістки про слов’янську зброю. По словам Прокопія, слов’яни йдуть на битву переважно піші, з невеликими щитами и списами, без броні; Іоан з Ефесу оповідає про них, що вони доперва в балканських сторонах набрали зброї і навчилися війну вести, а перед тим се були простаки, що не сміли й показатися з лісів і не знали ніякої зброї, крім двох-трьох „льонхадій“, списів до кидання 148. Маврикій (а за ним Лев) кажуть, що слов’янські вояки мають кождий по парі коротких списів ('ακόντιον) – для биття й кидання, уживають дерев’яні луки з дрібними затроєними стрілами, деякі мають добрі, але занадто великі й невигідні до ношення щити (як грецькі θυρεοί – великі, четверокутні, „як двері“). Подібно каже про слов’ян арабське джерело IX в.: арматура їх складається з пик до кидання, щитів і списів, іншого не мають; але головною зброєю руської дружини й у нім виступає меч, а князі мають і кольчуги 149.

Чернігівські могили дають багатий запас варязько-руської – боярської або й князівської зброї X в.: тут маємо вже великі мечі й шаблі, ножі довші й коротші, залізні списи й коротші копія, сокири, залізні стріли, залізні, часом обложені міддю чи іншим металом шоломи, кольчуги, мідяни бляхи від кованих щитів 150.

Меч став головною зброєю на Руси уже в IX-X в.; в літописній легенді про хозарську дань у полян полянський з обох боків гострий меч противставляється кривій, з одного боку вигостреній шаблі хозарській – взагалі турецькій. Розмінюючись з печенізьким ватажком зброєю, воєвода Претич (з Сіверщини) дає печенігу броню („брони“ – кольчугу), щит і меч, а той йому коня, шаблю й стріли: се тодішня типова зброя обох сторін 151. З сим старим руським мечем (в розвою зброї властиво новим) знайомить нас добре одна з чернігівських могил: тут маємо широкий і довгий меч коло метра, з масивною ручкою, майстерно обробленою і мабуть посеребреною, і кілька мечів меншої великості. Такі великі мечі, судячи по археологічних находках, були тоді досить розповсюднені на всім путі „з варяг в греки“ 152.

Крім мечів, одначе уживались і шаблі; пізніше, в XII в., судячи по Слову о полку Ігореві, вони навіть взяли перевагу над мечем, бо вигнута шабля вигідніша до рубання, як рівний меч. Не стратили свого важного значення списи-копія, так само ножі (пор. ножі „засапожники“ Слова о п[олку] Ігоревім, як гайдамацький „товариш,“ засунений в халяву), сокири („топорци“) 153, луки. З оборонної зброї знаємо „червлений“ щити і шоломи; натомісь кольчуги згадуються рідко, й не знати, чи уживались рядовою дружиною. Прості люди ледве чи мали й ту повну зброю: звичайно могили містять в собі списи, ножи, стріли й сокири 154: се мабуть і була зброя звичайного вояка – не дружинника.

Зброя мусила бути переважно власного виробу, судячи по значно розвитій на Руси металічній техніці: але заможніші пишались чужоземною зброєю. Вже ібн-Фадлан каже, що Русь уживала мечі „франкської“, західної роботи 155. Слово о полку Ігор[евім] говорить про латинські шоломи і навіть лядські сулиці. Згадані великі староруські мечі дійсно дуже близькі по формі до германських (перейнятих німцями від кельтів, т. зв. spatha), хоч могли робитися й на Руси 156.

Друга категорія характеристичних речей – музичні інструменти для забави і танцю (загальнослов’янське – плясати). Сюди належать такі загальнослов’янські слова: сопілка – старосл. сопѣль, труба, гуслі, бубен. Сі інструменти згадуються і в історичних джерелах, свійських і чужих 157. Арабське джерело IX в. оповідало про восьмиструнні слов’янські лютні, гуслі і довгі, на два лікті дудки. З інших речей до забави звісні нам ще кості до гри; баранячі астраґали знайшлися в ріжних поганських могилах 158.

Торгівля

Найдавніші сліди торгівлі, головні напрями найдавнішої торгівлі й культурних зносин – полудневий і східний, західний; монетні скарби. Торгівля в часах по великім розселенні: Дніпрова дорога, чорноморська торгівля, Русь в Царгороді, звістки про середземну торгівлю, предмети русько-візантійської торгівлі; торгівля з Кримом і степовими ордами

В поданім вище огляді матеріальної культури східного слов’янства ми не раз зустрічали сліди уживання чужих, завозних предметів, чужі, перейняті назви – сліди заграничних зносин, виміни продуктів, торгівлі. Початки обміну – сеї початкової форми торгівлі, ми можемо слідити вже в правіковім язиковім запасі індоєвропейських народів; слав. *мѣна* – обмін (санскр. mê, лат. munus), *вѣно* – ціна, заплата (санскр. vasná, rp. 'ωνή, лат. ven-) належить до сього правікового запасу; слав. *продати* має теж паралелі в санскр. parâdâ (проміняти), лит. parduti 159.

З другого боку, сліди обміну, торгівлі ми бачимо вже в неолітичній культурі наших країв, як чужоземні черепашки – сурrеа moneta і середземні мушлі неолітичних і ранніх металічних могил, або вироби з чужоземних камінних родів 160. Бронзова фабрикація вся оперлась на заграничному довозі: ні міді, ні цини не добувано на нашій сучасній і на праслов’янській території; золото і срібло також не було місцевим, а й залізна культура теж опиралась на заграничнім обміні, бодай почасти, бо залізо добувалося тільки в деяких місцевостях нашої території і то місцева скількість ледве чи коли-небудь задовольняла всі потреби в сім металі; досить розповсюднені шкляні вироби приходили всі з чужих країв: на широких зносинах, що виходили далеко за обруб своєї околиці, свого племені опиралось розповсюднення певних культурних типів і навіть обрядів, як керамічна техніка передмікенської культури, її будови або обряд похоронного обсипування фарбою, і т. ін.

Уже в часах перед слов’янським розселенням ми можемо з повною певністю зазначити ті три головні напрями – дороги торгівлі і обміну, що з певними перемінами виступають потім у наших предків в історичні часи: полудневий, східній і західній. Полудневий, що виходив з фінікийських, карійських, грецьких чорноморських факторій, був чи не найбільше важним з культурного погляду. Документальні сліди сеї торгівлі маємо в численних нахідках грецької посуди, юбілерських виробів і монет на середнім Подніпров’ї. 161 162 163

Особливо інтересна пара пантикапейських монет Рижанівської могили, з полудневої Київщини, як хроноллгічна дата одної такої нахідки 164, і безперечно, що культурний вплив сеї торгівлі сягав і значно дальше на північ. 165.

В чорноморських степах він перехрещувавсь з східним шляхом, де посередниками в торгівлі були племена іранські. Як приклади культурних перейнять, що довершувались в ріжних сферах нашого життя сею дорогою, пригадаю з вищесказаного такі слова і річи, як *курку, топір, чобіт*; сього вистане, аби показати, як ріжнорідні бували сі перейняття. Зрештою документи зносин сею дорогою ми маємо від найдавніших часів, для ріжнорідних епох; поминаючи черепашки сурrеа moneta, що ловляться на Червонім морі й Індійськім океані, але могли приходити і з чорноморського побережжя, або передмікенську культуру, котрої дороги також не висліджені ще, – вкажу на т. зв. скитський тип в металічних (особливо бронзових) виробах, що заходить у нас також в район середнього Подніп’ровя, а з другого боку, йде далеко в передню Азію і служить документальним слідом зносин з нею й азійського культурного впливу в наших краях в часах перед слов’янським розселенням. Потім т. зв. меровінґський чи готський стиль в юбілерській штуці, що йде в нахідках від Ірану і Західної Європи, служить документом зносин і обміну зі Сходом безпосередньо перед слов’янським розселенням, а далі маємо вже письменні й нумізматичні вказівки 166.

З заходу йшли культурні впливи попереду з країв середнього Дунаю і центральної Європи, з кельтських і інших огнищ культури, а пізніше від римлян. Багата середнедунайська культура, особливо бронзова її техніка, розширяла свої впливи й на північне згір’я Карпатів, в сферу слов’янської колонізації. Західна кельтська культура з останніх століть перед Христом (т. зв. в археології культура тенська, la Tene), розвинувшися під впливом середземельної, значно випередила германців, мала великий вплив на культуру німецьку, і через неї, а може й безпосередньо часом, впливала також на культуру слов’янську. Ще виразніше виступають, і сильніші були дійсно впливи римської культури, коли розширяється вона по провінціях центральної Європи, від I-II віку по Хр[исті].

Численні латинські слова в загальнослов’янськім язиковім запасі бачили ми вже вище (напр. в одежі); в археології римські впливи також слідні дуже значно. Слов’яни могли підлягати їм перед своїм розселенням і в часі розселення безпосередньо, на полудневім заході, і приймали їх також за посередництвом німців. Важне культурне значення слов’янсько-германських стичностей і полягає на тім, що німці були посередниками в передаванні на схід і північ здобутків культури кельтської і римської. Сліди їх в слов’янськім язиковім запасі незвичайно багаті – ми бачили їх напр. в їді, в домашнім урядженні, в зброї; правда такі язикові подібності часто можуть толкуватись на обидва боки, а що обидва народи стояли на більш менш однаковім культурнім рівні й мали свої спеціальні огнища культурних впливів, то дещо могло переходити й до німців зі сходу або полудня через слов’ян 167, і докладне визначеннє західних впливів на слов’янщину все ще зістається задачою будущини. Але безсумнівні вони в кождім разі.

Археологічними документами торгівельних зносин слов’янщини з заходом (а також і з полуднем) в часах перед великим розселенням служать передовсім нахідки римських монет. Се дуже рідко конзулярні, а переважно імператорські срібні монети кінця І, цілого II і III в. по Хр[исті]. Особливо численні нахідки їх в полудневій частині того району, що ми зазначили вище як праслов’янську територію – в середнім Подніпров’ї, також на Волині й Подністров’ї; стрічаються вони і далі на північ. Знаходять їх не тільки спорадично, а й цілими скарбами по кілька десятків і соток монет. Рахуючи, відповідно прийнятій в археології максимі, що монета, нім опинилася в землі, могла обертатись звичайно не довше, як сто літ, ми будемо мати в пізніших римських монетах сліди торгівельних зносин з часів безпосередньо перед великим слов’янським розселенням і з початків його. Сі зносини могли приносити римський гріш і з заходу – з німецьких земель, і з полудня – з римських провінцій та чорноморських торгівельних міст 168.

Колонізаційні завірюхи II-III в., очевидно, не були в силі зовсім знищити сі межинародні торгівельні зносини; тільки в IV-V в. вони слабнуть – монети з сих часів досить рідкі, хоч трапляються навіть більшими скарбами 169.

В часах по розселенню маємо докладний образ торгівельних доріг і зносин з IX-Х в.; сі торгівельні відносини утворились, розуміється, значно скорше (в певній часті сягають ще праслов’янських часів) і кидають в кождім разі світло на попередні століття, себто VII-VIII. 170 171.

Головною торгівельною дорогою сих часів була „путь изъ варягъ въ греки“ – Дніпро. Докладний образ торгівельних зносин Дніпром з Візантією дає 9 гл. трактату зв. Про управу держави, Константина Порфірородного, що належить до самої середини X в. 172 Кождої весни, каже він, з усіх земель Руської держави споряджаються торгівельні ватаги до Царгорода. Мешканці лісових країв, кривичі й інші, за зими запасають дерево та виробляють з нього човни. Сі човни в тексті звуться μονόξυλα, себто зроблені з одного стовбура, але сього не можна розуміти буквально, бо сі човни мусили містити по кількадесят люда, подібно до пізніших козацьких чайок; як і в чайках з одного стовбура могла бути спідня частина такого човна. Весною сі човни пускаються з водою в торгівельні міста й тут продаються руським купцям 173.

Сі купці з ріжних торгівельних міст в водній системі Дніпра – з Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернігова, Вишгорода й ін. з’їздяться до Києва. Тут, поки споряджаються човни всяким знарядом і припасом з давніх човнів, поки з’їздяться купці з ріжних міст, можемо собі представити великий ярмарок, київські контракти перед тисячею літ, коли купці обраховуються, запасають потрібні товари, перепродують продукти ріжних країв, і т. д. В червні ватаги човнів рушають Дніпром: під Витичевом, трохи нижче Києва, стоять ще зо два-три дні, поки зберуться всі човни, і тоді вже остаточно пускаються в дорогу. Плавати інакше як великою ватагою було неможливо: чорноморські степи залягали тоді печеніги і в певних місцях засідали та нападали на руські ватаги; Константин згадує, що Русь особливо стереглась печенігів коло Ненаситецького порога, де приходилось перетягати човни берегом на кілька миль, потім на Крарійськім броді – зараз нижче порогів (теп. Кичкас), і на усті Дунаю.

Пороги купецькі ватаги переходили взагалі з великими обережностями, бо дуже були небезпечні. Місцями приходилося переходити берегом, а в найбільш небезпечнім місці переносили на плечах не тільки всі речі, а й самі човни; притім треба було вартувати невільників, яких везли на продаж, аби не втікали (їх тому вели скованих), а заразом – стерегтися нападу печенігів. Діставшися на устя Дніпра, перепочивали на острові св. Етерія (Березани) 174 і потім їхали повз берег Чорного моря до Царгорода, де кінчилася „бідолашна і небезпечна, тяжка і трудна дорога“, як каже про неї Константин.

Се „Гречеський путь“, як він зветься в XII в.; купці, що ним їздили називалися „гречники“, або й просто – „греки“, а їх торгівельні ватаги – „гречник“ 175. Колись, ще перед розселенням слов’ян, центром сієї грецкої торгівлі з північними землями була Ольбія; пізніше ся роля мусила перейти до подунайських міст (поки їх не знищила слов’янсько-болгарська буря VII-VIII в.), а ще більше – до кримських осад; головне місце між ними займав Корсунь-Херсонес, що зіставив сильну традицію в культурній історії Руси 176.

Одначе з часом руські слов’яни вийшли з своєї початково пасивної ролі в сій торгівлі й поминувши кримські міста, увійшли в безпосередні торгівельні зносини з Царгородом. Не знаємо, коли саме се сталося 177. Можемо тільки сказати, що воєнні походи Руси на Чорнім морі, звісні нам від початку IX в., а розпочаті може ще скорше, мусили вплинути на сі зносини, проторивши їм дороги і здобувши для них особливо вигідні умови.

В результаті Русь домінувала на Чорнім морі в IX-Х в. Пишучи в другій чверті X в., Араб Масуді каже, що Чорне море – то Руське море, бо окрім Руси ніхто ним не плаває 178. Назва „Руського“ для Чорного моря стала популярною й держалася довго потім, як Русь стратила давніший приступ до сього моря: „Днепръ втечетъ въ Понтское море треми жерелы, иже море словеть Рускоє“, каже Повість, і західні письменники в XI, XII, XIII в. по традиції звуть його Руським морем – mare Rusciae, mare Rucenum, хоч тоді вже Русь давно втратила своє значення на сім морі. 179.

Перші письменні звістки про руську торгівлю на Чорнім морі сягають IX в. Ібн Хордадбег, писавши, як які доводять, в першій половинї IX в. говорить уже про руську чорноморську торгівлю: „Русини з далеких слов’янських країв їздять до Римського моря (так називає він Чорне море, розуміючи під Римом Візантію); вони продають там футра бобрів і чорних лисів та мечі, і римський цар бере з них десятину“ 180. Ся неясно стилізована звістка говорить, правдоподібно, про подорожі руських купців Чорним морем в візантійські землі: нема причин розуміти тут самі грецькі міста Крима. На початку X в. ся заморська русько-візантійська торгівля в кождім разі була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прерогативами, які здобула собі вона наслідком походів руських князів на візантійські землі в IX і X в., знайомлять нас докладніше умови з Візантією кн. Олега в перших роках X в., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 p. і оповіданням Константина.

Бачимо з сих звісток, що в першій половині X в. руські купці перебували в Константинополі в дуже значнім числі – не тільки по кілька десять, але й по кілька сот мужа, рахуючи разом із службою. Вони прибували, очевидно, з тими торгівельними ватагами, що приходили щоліта описаним у Константина способом, й оселялись в спеціально призначенім для них передмісті Царгорода „у св. Мами“ (пристань і передмістя за мурами Константинополя, зване так від церкви св. Маманта); тут зіставались вони по кілька місяців. Властиво ся купецька колонія, видно, мала тенденцію стати постійною, але сього не хотіло візантійське правительство; воно очевидно з тривогою й підозрінням дивилось на сю численну колонію войоничого люду (можемо здогадуватись, що якісь дійсні факти викликали таке недовір’я й страх воєнних нападів); та й без того се була досить звичайна в ті часи торгівельна політика: не дати чужим купцям запустити коріння у себе.

В результаті бачимо цілий ряд ограничень зі сторони візантійського правительства. Воно жадає, аби руські купці виказувались перед ним посвідченням руського князя, або тим відріжнити послів і купців від войовничих авантурників; для сього посли мали приносити золоті печатки (княжі очевидно), купці – срібні, але пізніше заведено, що з кождою торгівельною ватагою київський князь посилав грамоту, де означав число кораблів: „послах корабль селико“ (се факт дуже характеристичний, бо показує, як ся загранична торгівля велась в тісній залежності і контролі руського правительства). Далі, постановлено було, що руські купці в Царгороді можуть входити до міста тільки разом, одними воротами, в супроводі візантійського урядника, і не більш, як 50 мужа нараз. Час, коли руські купці мають право на удержання в Царгороді від візантійського правительства, ограничено на шість місяців, а далі й зовсім заборонено їм зимувати коло св. Мами. Таким чином, руська купецька колонія не була постійною, і купці, прибувши літом, мусили всі до кінця навігації вернутись до дому 181.

Про торгівлю з іншими заморськими містами, крім Царгорода, не маємо ближчих відомостей. Константин Порфірородний каже, що Русь з Дніпрового устя їздить в Чорну Болгарію (кавказьку), Хозарію і *Сирію* 182, та той факт, що тут Сирія виступає поруч із прикавказькими краями, робить правдоподібною гадку, що тут йде мова про Серір – теп. Дагестан. З пізнішого часу (XIII в.) маємо звістку, що руські купці з кримських міст їздили на полудневе чорноморське побережжя, в Малу Азію 183. Жидівський подорожник XII в. Веніамин з Туделі згадує про руських купців в Александрії 184. Чи плавали коли руські кораблі дійсно по Середземному морю, не знаємо, а поодинокі купці, розуміється, могли далеко заходити і через візантійські, і через арабські землі: в IX-X в. одначе морська торгівля на Середземнім морі була взагалі в упадку.

Задавши страху Візантії своїми оружними походами, київські князі здобули у неї значні вигоди для київської торгівлі. В першій половині IX в., по словам ібн-Хордадбега, руські купці з свого товару, що спродавали в візантійських землях, платили десятину візантійському правительству. По умові ж, датованій в літописи 907 p. 185, вони в Царгороді вже „творять куплю“, себто провадять свої купецькі операції, без всяких ограничень і без яких небудь оплат, „якоже имъ надобѣ“, „не платяче мыта ни в чемьже“. Далі, руські купці, приїздячи до Царгорода, протягом шести місяців (а спочатку може й протягом всього свого побуту, без ограничень) мали діставати від візантійського правительства всякий потрібний харч (місячину): „хлѣбъ и вино, и мясо, и рыбы, и овощемъ“, і уживати собі „єдико хотять“ публичних лазень (се була потреба грецького комфорту). На дорогу їм теж мали видаватись харчі і всякий потрібний корабельний припас: „якоря, и ужа (шнури), и прѣ (вітрила). Обмежень тоді руська торгівля, мабуть, не мала ніяких; аж по нещасливім поході Ігоря 941 p. в ряді інших ограничень її участі в візантійській торгівлі для Руси поставлено і таке, що руські купці не можуть купувати паволок дорожчих, як 50 золотих штука; сі паволоки, себто роскішні шовкові матерії, були гордістю візантійської культури, одним з тих її виробів, що найбільш подобались та імпонували варварам.

Предмети русько-візантійської торгівлі можемо досить докладно уставити, порівнявши кілька звісток з IX-XI в. Описуючи торгівлю Болгарії, де сходились товари Візантії й Руси, Святослав каже, що від греків йшли: паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии“, з Руси „скора (футра), и воскъ, и медъ, и челядь (невільники)“. Із свого легендарного похода на Царгород Олег привозить „золото, и паволокы, и овощи, и вино, и всяко узорочье“. Оповідаючи про обмін дарунків кн[ягині] Ольги з імп[ератором] Константином, літопись каже, що Ольга мала дарувати „многи дары-челядь и воскъ и скору“, а Константин дав „золото и серебро, паволоки, съсуды разноличныя“. Так само й Святославу в літописній легенді греки посилають золото і паволоки 186. Ібн-Хордадбег, як ми бачили, з руських товарів згадує дорогі футра і мечі. Константин, оповідаючи про дарунки, побирані печенігами у корсунян, вичисляє шовки та інші тканини, перець і всякі присмаки 187.

Отже від греків йшли фабрикати: паволоки і взагалі всякі дорогі тканини 188, вироби з золота і взагалі предмети славної на цілий світ грецької золотарської штуки – „сосуды разноличныя“ і „всяко узорочье“. Далі – ріжні шкляні вироби; вони знаходяться в давніх руських могилах і взагалі в останках давнього руського життя и значнім числі й мусили приходити як з візантійських, так й з арабських країв. Нарешті продукти полудневих країв: вино, овочі й коріння. Предмети сі вивозилися з Візантії як для власного ужитку Руси, так і для перевозної торгівлі далі на північ, і північний захід і схід.

В українських землях дуже часто стрічаємо дорогі візантійські фабрикати, особливо золоті з камінням речі, філігранові й емальові вироби; бачимо також, що візантійський артистичний промисел рішучо вплинув на наш місцевий XI-XII в., такщо він вповні переймає і візантійський стиль, і форми, і техніку (хоч не дорівнює красі й делікатності своїх оригіналів); се теж вказує, як популярні були візантійськї вироби, як широко уживалися вони (розуміється у вищій, багатій верстві). Кусники шовку, брокатів стрічаємо в поганських могилах; в оповіданні ібн-Фадлана про похорони руського купця на кождім кроці стрічаємо візантійську паволоку (румський дібадж): лавку для небіжчика застелюють грецькою паволокою, обставляють його подушками з неї ж, одягають на небіжчика кафтан і шапку з паволоки ж; очевидно, се була звичайна річ в заможнім побутї 189.

Головними предметами українського вивозу були невільники, футра, віск і мід, не тільки до Візантії, а і взагалі в усіх напрямах руської торгівлі. Футра, віск і мід були найціннішим з того, що взагалі продуковали землі Руської держави: від непам’ятних часів громади східної Європи платили дань шкірами – „по бѣлѣй вѣверицѣ“, „по черьнѣ кунѣ, „медомъ и скорою“ 190, і пам’ять сієї дани держалась на Руси дуже довго: в XVI в. ще стрічаємо ріжні „куниці“ – селянські податки, хоч уже здебільшого переложені на гроші.

Ганебний торг невільником проваджено тоді в великих розмірах всюди, і Русь тут не становила виїмку. Жидівський подорожник XI в. Веніамин Тудельський каже, що жиди прозивали слов’янщину Ханааном, бо її нарід продає „своїх синів і дочок всім народам, як і мешканці Руси“ 191. Самі жиди, як побачимо, відігравали важну ролю в вивозі слов’янських рабів – головно в західноєвропейські землі, суходолом. В Царгороді чудеса св. Миколая з XI в. згадують спеціальний торг, „идѣже русстіи купци приходяще челядь продають“ 192. Вивозили невільників і на Схід, як побачимо. Часті війни IX-Х в. – періоду творення Руської держави, постачали невільника в великих масах: „люди овѣхь изби, а другия роботѣ преда“ 193 – се був звичайний фінал тодішніх війн.

Ті предмети руського експорту почасти збіралися з самих руських земель, почасти вимінювались і купувались у дальших, північних народів, особливо дорогі футра. Сі товари звозили руські купці з ріжних сторон до Києва, щоб потім, як бачили ми, літом відправити до Царгорода.

З того часу, як зав’язано безпосередні зносини Руси з Царгородом, мусила відійти на другий план торгівля з грецькими кримськими містами і з подунайськими краями; але й вона не перервалась: з вище наведених слів Святослава бачимо, що й у другій половині X в. подунайські городи були місцем, де стрічалась торгівля українська, візантійська і країв середнього Дунаю.

Не стратили своїх торгівельних зносин з Руссю і кримські міста. Крім морської комунікації був сюди і сухий шлях – правдоподібно той, що в XII в. звісний нам з іменем Солоного. В XII в. торгівельна дорога з Руси на полудень розділялась на три шляхи: крім „Грецького“ путя, очевидно того, що вище описали се – Дніпром аж до устя, був ще путь Солоний і Залозний. Ближче їх напряму літопись не означає. Залозний шлях йшов Дніпром вниз і мусив звертати десь не вище Канева, найправдоподібніше – на полудневий схід; щодо Солоного, то в нім часто бачать шлях по кримську сіль. Про вивіз солі з Криму до Малої Азії маємо звістку вже з VII в., потім про добування кримської солі згадує Константин Порфірородний 194; правда про вивіз кримської солі саме на Русь не маємо раніших звісток, як з XIII в. (у Рюйсброка), а Патерик (XIII в.) оповідає про соляну кризу в Києві при кінці XI в. в таких словах, мовби сіль привозилась туди тільки з Галичини 195; але було б неправдоподібним припускати, що сіль з Криму вивозилась в інші сторони, а не вивозилась на Русь, в тих і попередніх століттях, бодай коли не було особливих неспокоїв у степах.

Крім вивозу солі, в Криму мусив провадитись такий самий обмін українських продуктів на грецькі і взагалі полудневі, який, хіба в більшім розмірі, провадився в Царгороді. Пізніші звістки про кримську торгівлю (Рюйсброк і ібн-ель-Атір з XIII віку) кажуть, що в Крим з руської сторони приходили футра і невільники, а з Греції і Малої Азії – матерії (шовкові й бавовняні) та ріжне коріння 196; се все з повним правом можемо перенести і на давніші часи. Сюди ж можна прилучити ще звістку Константина 197, що херсоніти купували від печенігів шкіри й віск: печеніги мали досить шкіри, але віск певно йшов з слов’янських земель, бо печеніги пчільництва не мали.

Взагалі хоч під час інтенсивної торгівлі з Царгородом кримська торгівля мала для Руси другорядне значення, але в міру того, як печенізькі орди все більше відтисняли Русь від моря, та заникала українська людність в степах і слабшала руська морська торгівля, торгівля посередня – через кримські і подунайські міста знову здобула першорядне значення для Руси і взагалі Східної Європи. Се дало себе виразно знати пізніше, в XII-XIII в., але початки такого повороту мусили показати ся вже в другій половині X в.

Щоб покінчити з полудневою торгівлею Руси, мусимо згадати ще за торгівлю з чорноморськими кочівниками. Константин, як згадував вже я, оповідав, що Русь купує у печенігів волів, коней і овець 198. Правило м. Іоана (XI в.) закидає нашим купцям, що „вони имѣнья ради или скотолюбья ради“ (двозначно сказано, бо „скот“ значить і худобу і гроші) їздять до половців і „скверняться“.

Важною торгівельною стацією в сій полудневій торгівлі було Олеше – десь коло устя Дніпра, як думають звичайно – на місці теперішніх Олешків (Алешки). Ми маємо ближчі звістки про нього з XI-XII в., бачимо, що тут перебували гречники (чи греки), і звідси вивозились ріжні товари. По всякій ймовірності, про сю стацію йде мова і в русько-візантійській умові 944 р., де вимовляється, аби Русь не зимувала на усті Дніпра, в т. зв. Білобережжі (так звалось Дніпрове побережжя) ані на острові св. Елеуферія (теп. Березань): візантійське правительство не хотіло бачити торгівельного міста в сусідстві своїх кримських міст, а могло боятись і воєнних небезпечностей звідти 199.

Північна торгівля, торгівля з Центральною Європою

Система Дніпра, що збирала з ріжних сторін товари для того полудневого, візантійського експорту, розносила з поворотом візантійські і взагалі полудневі товари в ріжних напрямах, не тільки в землі Руської держави, але й далі. В очах літописця XI в. Дніпрова дорога передовсім „путь изъ варяг в греки“; путь ся розходиться на двоє, одна дорога йде з верхнього Дніпра через річки системи Двіни (їх поминає літописець в своїй описи) в р. Ловать, звідти в Ільмен, потім Волховом в Ладозьке озеро, а звідти Невою в Балтійське море: друга дорога йде з верхів’я Дніпра Двіною в море. Літописець головний натиск кладе на першу – дальшу і тяжшу дорогу, бо її держав у своїх руках центр північної руської торгівлі Новгород, тим часом, як за Двіну не знаємо, чи держала її коли Русь цілу в своїх руках.

Але проторили сю дорогу „з варяг“ у Грецію варязькі ватаги певне не скорше, як по сформованню Руської держави, що служила їм переходовою стацією, з котрої сі вояки переходили потім часом і до Візантії. Варязькі купці ледве чи коли проходили сю дорогу аж до Візантії (виключивши таких варягів, що служили на Руси і провадили свою торгівлю), тим більше, що головний напрям балтійської торгівлі, судячи по монетним нахідкам, був тоді переважно східний, йшов Волгою до Болгара. Посередництво ж в торгівлі північних країв з Грецією, а в часті і з арабами держали в своїх руках руські купці. З Руси в балтійскі краї йшли головно товари візантійські й арабські; на Русь окрім тих же сирових продуктів, що постачали для заграничної торгівлі руські землі, та деяких балтійських спеціальностей (як горючий камінь), певно і тоді вже (як се бачимо пізніше – в XIII-XIV в.) йшли такі речі, як сіль, метали та західно-європейські фабрикати, переходячи через руки німецьких і слов’янських купців – зав’язки того, що в далеко більших розмірах (з розвитком промислу північної Європи) бачимо ми в пізнішій новгородській торгівлі.

Найдавнішу звістку про транзитну торгівлю в західнім напрямі знаходимо у Хордадбега, в 1-ій пол. IX в., але в ній не вказані ближче ті дороги. Хордадбег оповідає про жидівських купців, що „їздять з заходу на схід і зі сходу на захід, суходолом і морем, і вивозять із західних земель (на схід) євнухів, дівчат і хлопців, брокати, боброві, куничні й інші футра та мечі; з Франції вони їздять на західне море“; „вони говорять по-арабські, перські, римські, франкські, іспанські й слов’янські“; на іншім місці він вичисляє предмети експорту з Маґріба (півн. Африки), а посередньо – з „земель слов’ян і аварів“: слов’янські, римські, франкські, льонґобардські невільники, римські й іспанські дівчата, футра і перфумерія (стіракс і мастіки) 200

Інші звістки говорять про західну торгівлю безпосередньо самих руських купців. В німецьких митних постановах коло 904 р. йде мова про слов’янських купців, що в міста середнього Дунаю приходять з Чехії й Руґії 201; з їх товарів згадані: віск, невільники й коні 202. Жидівський подорожник 2-ої половини X в. Ібрагим ібн-Якуб оповідає, що в Прагу приходили руські й слов’янські купці, жиди й турки, з ріжними товарами і „візантійськими червінцями“, а звідти вивозили невільників, цину і футра 203.

Потім про торгівлю подунайських міст з Руссю маємо ряд звісток з XII в.; тільки сі пізніші звістки говорять, здається, лише про торгівлю німецьких купців і їх подорожі на Русь, не русинів, а Ібрагим ібн-Якуб виразно говорить про активну торгівлю Руси і, згадуючи про Краків, виказує нам напрям сеї торгівлі через теперішню Галичину 204. Про транзитну торгівлю через Польщу на Русь каже польський хронист Мартин Ґаль (XII в.) і згадує про давні подорожі західних купців на Русь через Польщу 205.

Як бачимо з наведених звісток Хордадбега й Ібрагима, і в сій торгівлі, як і в балтійській, Русь головно була посередником для товарів візантійських і арабських. З заходу приходили на Русь сирові продукти, невільники й деякі фабрикати (між ними могли бути й італійські, й іспансько-арабські). З них маємо названі мечі, і ми дійсно бачили вже кілька звісток про уживання на Руси західної зброї (франкські мечі русинів у ібн-Фадлана, шоломи латинські Слова о полку Іг[оревім]). Нема спеціальних звісток про вивіз на захід невільника з Руси; але сей товар експортували з Центральної Європи і спеціально з слов’янських земель в великім розмірі, отже мабуть везли туди його і з східно-слов’янських земель, хоч сі мали й свої місця збуту на полудні і сході. Важну ролю при тім відігравали власне ті жидівські купці, про котрих оповідає ібн-Хордадбег; вони ж спеціяльно займались кастрацією сих слов’янських невільників. Ібн-Хаукаль (X в.), оповідаючи, звідки беруться слов’янські євнухи, пояснює, що торг невільником йде в двох напрямах – на схід, в Хорасан (головно через Русь, очевидно), і на захід, через Іспанію в Єгипет і Маґріб (півн. Африка), і невільників сього західного експорту каструють жиди 206.

Східна торгівля

Болгар і Ітиль, араби в Києві, предмети східної торгівлі – руський експорт, арабський імпорт, упадок торгівлі, час розцвіту східної торгівлі – монетні дати

Торгівлю України зі Сходом по монетним нахідкам можна констатувати почавши від VII в.: найстарші з східних монет, які знаходяться в Східній Європі, належать до VI в. (Сасанідів) 207, з VI ж віку маємо про неї оповідання Йордана 208. Очевидно, вона не перервалася ніколи. І коли сформувалися значніші торгівельні центри українські, вони зараз же взяли в ній участь.

Ібн-Хордадбег, що писав в першій половині IX в., знає „руську“ торгівлю вже в значнім розвитку: руські купці їздять Каспійським морем і торгують з побережними містами, а часом з полудневих каспійських портів везуть свої товари на верблюдах і до Баґдаду 209. Але поки українська торгівля дійшла до такої активності, далеко скорше ще мусив служити за посередника в торгівлі України і взагалі Східної Європи зі Сходом хозарський Ітиль на нижній Волзі, а до нього, мабуть згодом, прилучився і Болгар на середній Волзі. Обидва і в X в., коли Русь нав’язала безпосередні зносини з арабськими краями, були важними торгівельними огнищами. Трактат надписуваний іменем ель Балхі (1-ої пол. X в.) так означає головні напрями руської торгівлі: „Русь провадить торгівлю з Хозарією, Візантією й Великим Болгаром“ 210; Хаукаль каже, що перед походами Святослава Болгар і Хазран (Ітиль) були місцями руської торгівлі 211.

Болгар був головним торговищем Північної Європи зі Сходом. Арабські купці прибували сюди головно караванами, на верблюдах, з Туркестану, але також приїздили і Волгою, з Ітиля 212; зовсім правдоподібна звістка пізнішого ховарезмійського письменника ед-Діна каже, що вони не їздили дальше на північ, як до Болгара 213.

Торгівлю з фінськими народами держали в своїх руках болгари і Русь, Русь же була головним посередником в торгівлі арабів з балтійськимн краями: торгівля ся була дуже інтенсивна і полишила багаті сліди в монетних скарбах – найчастіші скарби арабських монет, часом по кілька тисяч діргемів, припадають власне на волзько-балтійські краї й побережжя Балтійського моря. Волга була головною артерією сієї торгівлі; на верхів’я її була коротка дорога з верхнього Дніпра й балтійського побережжя через Двіну і верхів’я Дніпра, або через ріки Ладозького озера. З полудневим заходом, себто середнім Подніпров’ям, Волгу зв’язувала система Оки, а туди легко було перейти з Дніпра через Десну; знаємо і сухий торгівельний шлях, що йшов від Києва в напрямі на північний схід, на Курськ, і по всякій ймовірності провадив теж на Поволжя 214.

Знов же Кама, що текла у Волгу під самим Болгаром, служила дорогою в уральські землі. Для торгівлі футрами Болгар був мабуть найголовнішим ринком Східної Європи, а може й цілого світу – він лежав найближче до джерел сього важного експорту. Араби згадують про болгарів, що вони вимінювали дорогі футра у північних фінських народів (з них вони особливо знають Вісу – Весь і Юру – Югру) 215. Про Русь оповідає Хаукаль, що вона привозить в Болгар дорогі футра, купуючи їх у поганських народів (він називає їх біблійними іменами Гога і Магога, Яджудж і Маджудж в арабській формі); про „німий“ обмін дорогих шкір за залізні вироби, що вели руські купці з Югрою, за Уральськими горами, оповідає літопись: „кажють желеѣзо и помавають рукою, просяще желѣза, и аще кто дасть имъ желѣзо, или ножь, или сокиру, и они дають скорою противу“ 216.

Як Болгар був головним торговищем для північних країв Східної Європи, так Ітиль грав таку ж ролю в східній торгівлі для країв полудневих. „Головна торгівля Руси, каже Хаукаль, була в Хазрані (одна з частин міста Ітиля); там була велика сила купців (з інших країв) і мусульман, і всякого товару“ 217. Східні купці прибували Каспійським морем, товари з Болгара і взагалі з північних країв приходили Волгою, з заходу – Доном і звідти в Волгу волоком (теперішнім Царицинським). З середнього Подніпров’я на Дін був шлях суходолом – дуже можливо, що був се власне вищезгаданий Залозний путь 218. Але була і річна дорога – Десною і Сеймом, а звідти коротким волоком в Сосну або Оскол 219.

Через Ітиль мандрували Волгою в Каспійське море українські купці, що хотіли торгувати безпосередньо з східними краями: руські купці, оповідає Хордадбег, їздять Танаїсом, Слов’янською рікою, і через Хозарську столицю Камлідж (Ітиль) проходять в Джурджанське море (себто Каспійське, особливо так зналася його полуднева частина). Але русини провадили великий торг і в самім Ітилю. Масуді каже, що в Ітилі одну половину міста займали слов’яни й Русь, що тут були громади мусульман, жидів, християн, і кожда мала двох судіїв, а крім того був суддя для поганів 220. Хазарський каган побирав десятину з товарів, що перевозились через Ітиль (се каже ібн-Хордадбег), а очевидно – і з тих, що спродавались на місці.

В Ітилі чи в Болгарі бачив на початку X в. і описав руських купців ібн-Фадлан; вони приїздять човнами і приставши до берега, будують собі на березі великі деревляні бараки, де їх збирається по десять, по двадцять; очевидно, се були купецькі спілки, що жили і господарили спільно; вони привозили головно невільників і футра.

Як далеко з свого боку заїздили східні купці з своєю торгівлею в сім напрямі? Вище ми бачили, що арабські купці на північ дальше Болгара по всякій ймовірності не їздили; але вони бували в Києві, мабуть і в Новгороді і дальше на заході. Масуді каже, що в столицю Дира, в котрім мусимо бачити київського князя того імені, „приїздять мусульманські купці з усякими товарами“: з слів арабських письменників Істахрі, Хаукаля і т. зв. ель-Балхі, що говорять про Київ, виходить теж, що сюди їздили арабські (взагалі чужі) купці. 221.

У Ібрагіма ібн-Якуба мусульманскі й турецькі купці через Краків їздять до Праги, значить взагалі в Центральну Європу; правдоподібно, дорога їх йшла через Київ і Галичину. Нема причини відкидати таких категоричних звісток, особливо останньої. Ми можемо прийняти, що в період найбільшого розцвіту східної торгівлі, що припадає власне на першу половину X в., східні купці дійсно їздили в Київ, і з руськими купцями мандрували дальше на захід. Тільки й тут не було, правдоподібно, постійних арабських колоній. В кождім разі найважнішою стацією арабських купців в Східній Європі був безперечно Ітиль.

Предмети, що закупалиль арабськими купцями в східно-європейських землях, досить повно вичисляє Мукадесі (з кінця X в.): „З Ховарезма вивозять соболів, білки, горностаїв, „фенек“ 222, куниць, лисів, шкіри боброві, рябих зайців, кіз, віск, стріли, березову кору 223, шапки, рибячий клей, рибячі зуби, бобровий аромат, горючий камінь, виправлену шкіру, мед, горіхи, яструбів 224, мечі, панцері, халендж 225, слов’янських невільників, овець і биків: все се з Болгару“ 226. До сього реєстру не додають майже нічого оповідання інших східних джерел (хіба згадку про олово, чи цину, та й тут звістки досить неясні, не знати, чи то мова про внутрішню торгівлю, чи експорт) 227. Ми можемо сей реєстр товарів прикласти взагалі до східно-європейського вивозу на схід: ібн-Фадлан, вичисляючи товари, що вивозяться на схід через порти Хозарської землі, вичисляє в головнім теж саме: невільники, мід, віск, футра 228. Бачимо властиво і тут тіж самі предмети (поминувши деякі другорядні), що і в торгівлі з Візантією: футра, мід, віск, невільники.

Про вивіз футер цікаві відомості подає Масуді: кораблі з землі Буртасів (тут розуміють звичайно Мордву) привозять Волгою шкіри чорних лисів, – се найдорожші й найцінніші футра; крім того, вивозять звідти червоні, білі й чорно-білі лисячі шкіри; найдорожчі чорні. Їх вивозять в краї Баб-ель-Абваба (Дербент), до Бердаї (в Вірменії), і до Хорасана, також в землі Франків і Іспанію, і сі шкіри, чорні і червоні, привозять в Магріб (півн. Африку). Одна буртаська шкірка коштує 100 і більш червінців, принаймні чорних лисів; червоні дешевші. Королі арабські й перські носять чорних лисів і один перед одним хваляться такою розкішшю; вони роблять з них шапки, кафтани, плащі, і ледве чи знайдеться король, аби не мав кафтана або плаща, підшитого таким чорним буртаським лисом. Притім Масуді оповідає, що найбільшу теплоту чорних лисів довів каліф Магді (775-785), завиваючи фляшку з теплою водою в ріжні футра й виставляючи їх на мороз: анекдот інтересний, бо показує, що популярність північних футер у арабів сягала досить давніх часів 229.

Східноєвропейський невільник був теж важним предметом торгу. Чи не з нього і почалась знайомість арабів з слов’янами, котру засвідчив дамаський поет VIII в. аль-Ахталь своїм віршиком про „русих Сакаліба“ 230. Східноєвропейські і спеціально слов’янські невільниці мали попит і славились за свою красу. Персидські поети пишними словами вихваляють їх. „Всі мої біди“, нарікає Насір-і-Хосро Енсарі, „приходять від болгарів: вони тягом привозять любок з Болгару, аби спокусити чоловіка; вони гарні як місяць; їх губки й зубки не повинні бути так гарними, бо з запалу до їх губок і зубків чоловік мусить кусати собі губи зубами“ 231. Хаукаль зазначаючи головні напрями торгівлі білим невільником, як ми бачили, зазначає один через Іспанію, другий – через Хорасан. В Ховарезм привозили в великім числі невільників слов’янських і хозарських, і з інших сусідніх земель, а також невільників турецьких; між сими певно, була теж чимала маса слов’янських, спродуваних печенігами: про аналогічну торгівлю пізніших половців в Криму маємо звістку в Патерику 232.

З інших предметів торгівлі „риб’ячі зуби“ правдоподібно означають мамутові і моржеві сікачі; про мамутові сікачі оповідає абу-Гамід т. зв. ель Андалузі, що сам звідав Болгар в XII в.: в землі, каже він, знаходить зуби, подібні до слоневих сікачів, білі як сніг; ніхто не знає, від якого звіря вони; їх вивозять в Ховарезм, і там купують великою ціною та виробляють з них гребені, скриночки й інше, як з слоневої кості, тільки воно міцніше від слонової і ніколи не розіб’ється 233. Але риб’ячим зубом у північних слов’ян звуться моржові ікли, і правдоподібно – під тим самим іменем експортувались обидва предмети. Вони були спеціальністю північних земель: смоленський князь XII в. обдаровує чернігівського футрами і „риб’їми зубами“: „соболми и горностайми, і черными кунами, и песци, и бѣлыми волки и рыбьими зубы“ 234.

Експорт мечів виглядає досить неясно: як ми бачили, руські купці, по словам арабів, вивозили їх в Візантію, в другий бік йшли вони до Ховарезму, у самих русинів бачили мечі „франкського виробу“, а й від арабів, як побачимо нижче, привозили до них мечі. Мабуть найбільш правдоподібним буде припущення, що Русь уживала мечі чужих фабрик, але й свої мала незлі, і від неї вивозили мечі її власного виробу і чужого ввозу.

Як багаті й докладні відомості арабів про предмети їх експорту з Східної Європи, так бідні звістки про арабський імпорт, і ми можемо тільки в приближенні міркувати, які то були „ріжні товари“, що арабські купці возили з Ховарезма в Європу (як каже Масуді). Сами араби згадують властиво тільки два предмети, се намиста й мечі. Ібн-Фадлан оповідає, що найбільш улюблена окраса руських жінок – се зелене намисто з глини (себто – якоїсь порцелянової маси): Русь дуже розбивається за ними, купує їх по діргему за намистинку (пацьорок) і з них роблять намиста для жінок. Ся звістка, так як єсть, не конче докладна 235, але намиста і взагалі шкляні вироби дійсно могли приходити через арабські руки.

Про мечі звістка також не досить ясна: абу-Гамід (званий аль Ґарнаті або ель Андалузі) оповідає, що в Болгар привозять мечі з Адербайджана (північної Персії) – не поліровані, сильно гартовані вістря; їх купують в Адербайджані по 4 за дінар (червінець), за сі мечі вимінюють у Ісу (ніби Веси) боброві шкіри, а ті добувають соболині шкіри у своїх північних сусідів (варіант називає нарід Юру себто Югру). Потім у абу-Гаміда наступає оповідання, як на ті мечі люди ловлять в морі велику рибу 236. З сього догадувались, що тут мова не про мечі, а про гарпуни. Але абу-Гамід легко міг не зрозуміти оповідання про спосіб ловлі великих риб, що перейшло до нього через кілька уст, але не міг помішати мечі з гарпунами, оповідаючи про їх експорт з Адербайджана: очевидно звідси дійсно вивозились в Східну Європу мечі.

З повною правдоподібністю можемо назвати ще, як предмети арабської торгівлі, шовкові матерії, металічні й спеціально – золотарські вироби, полудневі овочі й коріння. Про вивіз металічних виробів свідчать археологічні нахідки. Порівняння речей з східно-слов’янських нахідок з нахідками країв, що стояли під повним впливом арабської культури, як Болгар і взагалі Заволжя, а також і нахідки предметів разом з арабськими монетами дають нам підставу, бодай з певною правдоподібністю, виріжнити групу мотивів юбілерської штуки, що розвинулися під арабським впливом – філігранові вироби, горошковатий орнамент (зернь), бляшечки деяких типових форм (найбільш типову таку колекцію дали нахідки з Ґнєздова, в Смоленщині) 237. Доставу матерії й коріння мусимо прийняти по аналогії з звістками про царгородську й кримську торгівлю.

В сій східній торгівлі волзькі болгари й хозари брали участь як посередники; в тій же ролі виступали жиди. Але головно держали її в своїх руках руські купці. Вони привозили великі запаси тих ріжних предметів купна, що приходили в руки князів і їх дружини як данина і здобич, вони скупляли і вимінювали їх в своїх землях і у сусідів, вони же держали в своїх руках заграничну торгівлю, що переходила через Східну Європу. Арабам Русь представлялась як нарід з самих вояків і купців: „вони не мають ані ґрунтів, ані міст, ані поля“, каже арабське джерело середини IX в. – „один в їх промисел – торгувати соболями, білками й іншим футром“; „вони живуть тільки з того“, каже воно на іншому місці, „що візьмуть у слов’ян: наїздять, забирають невільників і везуть їх продавати в Хазеран і Болгар“ 238.

Хаукаль, як ми бачили, оповідає, що найкращі футра привозила в Болгар Русь – почасти з своїх земель, а найліпші вимінювала у поганських народів 239. Руські купці, описані ібн-Фадланом, привозять (в Болгар чи в Ітиль) на продажу невільників, спеціально дівчат, соболині шкіри й інші товари. Яку велику торгівлю провадили сі купці, дає знати оповідання того ж Фадлана, що жінки тих купців носять на шиї золоті й срібні ланцюги: як купець має 10 тис. діргемів, купує жінці ланцюг, як має 20 тис. – два, і за кождим десятком тисяч додає новий, „так що інша має багато ланцюгів на шиї“ 240. Полишаючи на боці самий той рахунок ланцюгів, цікаво, що руських купців рахують тут на десятки тисяч діргемів.

Із східних монет, що знаходяться в Північній і Східній Європі, найбільша маса припадає на першу половину X в. Коли ми зауважимо, що в 60-х рр. X в. головні огнища східної торгівлі – Ітиль і Болгар зруйнував Святослав і се мусило тяжко відбитись на сій торгівлі, то з повною правдоподібністю можемо прийняти, що як раз перша половина X століття була дійсно часом найбільшо розцвіту сієї торгівлі. З другого боку, треба піднести, що головна маса сих монет, яких дві третини йде з міст сучасного Туркестану – вони вибивані в Самарканді, Бухарі, Шаші (теп. Ташкент), Балку й ін. за Саманідів – арабської династії, що панувала від останньої чверті IX в. і до кінця X в. в Трансоксанії (Мавераннегрі) і Хорасані. Се вказує, що торгівля з північними землями йшла головно звідси, з Туркестану, через Ітиль, а ще більше через Болгар – туди, як каже Масуді, безнастанно ходили каравани з Туркестану, а особливо з Ховарезма (теп. Хіви), головного огнища сієї торгівлі 241. Мукадесі в своїм класичнім тексті, вичисляючи північні товари, що вивозились в арабські краї з Ховарезма, каже, що вони приходили сюди з Болгара. Се була торгівля суходолом, караванна.

Натомісь з Ітилем велась торгівля головно Каспійським морем; торгував з ним Ховарезм 242, але ще більше, певно, торгували міста каспійського побережжя, а з полудневих каспійських портів товари йшли знову караванами на полудень в каліфат і далі на захід, як і з Ховарезма. Монети полудневого каспійського побережжя й баґдадського каліфату стрічаються в східноєвропейських монетних нахідках у великому числі; на посередні торгівельні зв’язки з дальшими краями вказують досить численні африканські монети. Ся морська каспійська торгівля хто зна, чи не була ще інтесивнішою від караванної: морська дорога була тоді безпечнішою, бо на сухій дорозі турецькі орди були такими ж небезпечними ворогами для ховарезмійських караванів, що ходили в Болгар, як і для руських караванів, що ходили в Грецію або в Хозарію 243. Важною стацією в сій торгівлі мусив бути полудневий хозарський порт Семендер, коло устя Тереку.

В 940-х рр. отсі каспійські міста потерпіли від руського походу, і він мусив сильно відбитися на торгівлі, а був вістником ще дальших нещасть. В 960-х рр. Святослав зруйнував Болгар, Ітиль, Семендер, спустошив край Буртасів. Хаукаль, що писав яких десять літ по сім погромі, каже що від тих міст не зісталось і сліду, їх мешканці розбіглись 244.

Ітиль по сім дійсно захирів. Його місце пізніше заступає десь також в тійже місцевості положений Саксін 245; але його торгівельне значення – в руській торгівлі спеціально, далеко не дорівнює Ітилеві. Турецький натиск унеможливляв правильний розвій торгівельних зносин. „Вони сильно терплять від кіпчацьких орд“, каже про сі хозарські городи письменник XII в.

Безпечний від турецьких орд Болгар поправився досить скоро – вже з 980-х рр. чуємо знову перекази про заможність болгарів. Але сильним ударом для сієї торгівлі був упадок династії Саманідів при кінці X в.; Туркестан опанували турецькі орди і тут розпочалися замішання. Маємо, правда, й пізніше звістки про торгівельні каравани з Ховарезма в Болгар, але се були тільки слабі відгомони тієї інтенсивної торгівлі, яку ми бачили в X в.

Внутрішня торгівля

Її предмети, Київ і головні торговельні дороги, відносини ввозу до вивозу, розвій кредиту

Загранична торгівля давала значний імпульс внутрішній торгівлі Руси. Купці розтікались по всіх краях, скуповуючи потрібні для експорту місцеві продукти і взаміну ширили свої – заграничні і місцеві товари. Заграничні товари в переважній масі мали попит тільки у багатих і вельможних, але дещо і з заграничного експорту розходилось в дуже широкі маси народу, от як ріжні шкляні окраси, намиста, срібло.

Особливо визначну ролю у внутрішній торгівлі мусила мати сіль і метали бо інші потреби народнього життя задовольнялись місцевими продуктами й виробами. Як ми згадували, сіль з чужих країв привозилася з Криму і Балтійським морем в Новгород; сі звістки, щоправда, належать до пізнішого часу – XIII-XIV в., але ніщо не перешкоджає прийняти їх і для раніших часів. Свійська сіль йшла з галицьких, а мабуть і семигородських соляних жуп. Експлуатація солі в Семигороді сягає ще передісторичних часів; звістки про доставу солі з Галичини в Київщину маємо в оповіданні про події кінця XI в.: тоді сталася недостача солі в Києві через те, що під час війни київського князя з галицькими перестали випускати купців з Галича й з-під Перемишля, „і не стало солі у всій Руській землі“ 246.

Щодо металів, то напевно можемо констатувати у себе тільки експлуатацію заліза з болотяної руди в Деревлянській землі. В джерелах маємо звістку про торгівлю оловом (чи циною): аль-Бекрі каже, що сей метал (чи обидва) привозили з Західної Європи, Джайгані – що з головних руських міст розвозили їх по всіх усюдах. Пізніше (XIII в.) маємо звістки про доставу в Новгород німецькими купцями заліза, міді, олова й цини 247. Безперечно сі метали від найдавніших часів привозилися з чужих країв також і до полудневих, українських земель.

Широке розповсюднення окрас срібних і бронзових (перстені, шпильки, намиста, ковтки й ін.), порцелянових і шкляних (намиста й наручники), навіть в народних масах, засвідчене розкопками. Сі вироби мусили бути теж предметом широкої внутрішньої торгівлі.

Торгівельним центром як для внутрішньої, так і для заграничної торгівлі був Київ, положений на головній торгівельній дорозі – Дніпрі. Стоячи нижче устя його головних притоків – Прип’яті й Десни, Київ був збірним пунктом для всього, що йшло цілою Дніпровою системою, а та знов збирала товари з сусідніх систем, злучених з нею короткими волоками: Прип’ять лучила систему Дніпра з системою Бугу й Вісли, Сейм – з системою Дону, Десна – з системою Оки, верхній Дніпро лучиться з Західною Двіною, Волгою і системою північних озер.

В Києві ж перехрещувались з водною важні сухі дороги – шлях з Волині і „з ляхів“, що йшов звичайно на Пересопницю, Дорогобуж, Корческ, Звиждень, Білгород, і полудневий, що йшов з Чехів і Угор через Галичину на Володарів, Звенигород і Василів 248; шлях на північний схід – на Курськ, і на полудневий схід – на Переяслав; на полудень же йшли ті три класичні „путі“: „Грецький, Солоний і Залозний“ 249. Київ був центром, де обмінювались товарами сі ріжні шляхи, де вічно кипіла торгівельна робота, використовуючи політичну організацію Руської держави і з свого боку впливаючи на неї; він був серцем східної слов’янщини й великої східно-європейської рівнини. Не дурно іменем Руси, що було спеціальним іменем Київщини, у заграничних письменників (Константин, ібн-Русте) зветься спеціально купецько-дружинна верства, що держала в своїх руках східно-європейську торгівлю.

Але цікавий факт! Полуднева Русь, Київщина особливо, судячи з письменних звісток, відігравала головну ролю в тодішній (IX-Х в.) торгівлі, а монетними скарбами того часу далеко багатші північні землі – волзькі, новгородські, балтійське побережжя. Притім скрізь стрічаються далеко частіше арабські монети (часом великими скарбами), ніж візантійські-переважно одиночні нахідки. Толкувати се самою припадковістю нахідок трудно, але так само не можна взяти голу статистику монетних покладів за міру і образ дійсних торгових відносин; треба мати на увазі й інші причини. Очевидно, північні землі головно продавали свої продукти за готові гроші, полудень уживав багато заграничних фабрикатів, з сього вивід – потреби полудневого життя були вибагливіші, і штучні вироби та екзотичні продукти чужих країв мали тут більший попит – життя було культурніше.

По-друге – з трьох імпортів очевидно найбільшим розмірно до свого експорту був грецький, найменшим арабський, себто араби з усіх культурних народів, що вели торг із Східною Європою, ввозили найменше розмірно до того, скільки вивозили. Тому арабський гріш так сильно переважає всякий інший в монетних нахідках VIII-Х в., і найбільше сей гріш осідав в північних краях, менше культурних, менше інтересованих чужими виробами; вони взагалі менше купували, як продавали. Так можна толкувати нахідки монет 250.

Можна ще зробити здогад: торгівля на Україні не обертала великими масами готових грошей, бо існував вже значно розвинений кредит.

Київські правні пам’ятки з XII в. виказують дуже значний розвій кредиту і пильну опіку для нього зі сторони власті й права. Се мусить йти ще з попередніх століть. Про постанови київського права в сих справах будемо говорити на іншім місці 251, тут піднесемо лише такі вказівки напр., що купці торгували часто в кредит, або на позичені гроші, і право дуже улегшувало такі кредитові зобов’язання. На кредит велися навіть великі торгівельні операції: закони про банкротів обговорюють випадки, коли б в операціях банкрота були гроші заграничних купців і місцевих людей, і самого князя (се теж цікава вказівка – про участь князів у торгівельних операціях). При конкурсі уставляється такий порядок: перше право має князь, по нім чужеземні претензії, нарешті свійські; закон, очевидно, піклується тут розвоєм широкого, заграничного кредиту. Улегшення кредитних операцій має на меті й інший закон про банкротів, де відріжняється банкротство винне і безвинне, що сталося з нещасливих випадків (як потоне корабль, знищить товар війна, або пожежа): в такім разі кредитори не мають права продавати банкрота і должнику дається можливість сплачувати свої долги протягом якогось часу 252.

Авторские примечания

1. Хоч лінгвістичні досліди досі грають першу ролю в сій справі, але лишають ще багато бажати. По коротких екскурсах в загальних працях, як Яґіча, Historija knjiežvnaroda hrvatskoga i srbskoga і особливо Воцеля, Pravěk země ěeské, прийшов просторий розділ в праці Крека, Einleitung, 3, с. 108 – 188, спеціальна (не скінчена) праця Будиловича (Первобытные славяне в их языке, быте и понятиях по данным лексикальным. Изследованія в области лингвистической палеонтологии славян, ч. I. вип. 1 і 2, К., 1878 – ч. II, в. 1, К., 1881) і монографія про слов’янську флору – Šulек, Pogled iz biljarstva u praviek Slavenah a napose Hrvatah (Rad jug. akad., т. 39), Праця Будиловича була неприхильно оцінена критикою, хоч дає багатий запас матеріалу. Креку О. Шрадер (Sprachvergleichung. с. 84) закидав теж „занадто високу гадку про праслов’янську культуру“.
2. Але з другого боку, й німецькі дослідники культури часто знижали занадто рівень слов’янської культури, толкуючи язикові подібності як слов’янські запозичення з німецького. Се треба сказати й про новіші досліди над спільними словами у слов’ян і германців: G. Uhlenbeck, Die germanischen Wörter im Altslavischen (Archiv für Sl. Philologie XV), H. Hirt, Zu den germanischen Lehnwörtern im Slavischen und Baltischen (Paul u. Braune Beiträge zur Gesch. d. deutsch. Spr., ХXIII), R. Loewe, Altgermanische Elemente der Balkansprachen (Ztschr. f. vergl. Sprachforchung XXXIX, 1903). Peisker, Die alteren Beziehungen der Slaven zu Turkotataren u. Germanen, 1905. Не свобідні від сього і такі незвичайно цінні для студіювання давнього побуту загальніші праці, як Hehn, Kulturpflanzen und Hausthiere, O. Schrader, Sprachvergleichung und Urgeschichte, Reallexicon der indogermanischen Altertumskunde. Слов’янські лінгвісти, протестуючи против надуживань теорії запозичень, самі часто йдуть сею протоптаною стежкою – див. напр. Brückner, Cywilizacja і język 1901, с. 30 і замітки до його власних лінгвістичних об’яснень у Яґіча в Archiv, ХXIII, с. 536-7. Інтересну пробу вказати на відворотну течію з слов’янських мов в німецькі дав Шрадер в І. F., XVII: Slavische oder durch Slaven vermittelte Lehnwörter im älteren Deutsch.
3. З слов’янських праць про язикові запозичення – се незвичайно важне для культурно-історичних дослідів явище, назву давнішу роботу Міклосича, Die Fremdenwörter in den slavischen Sprachen, поправки до нього Matzenauer Cizí slova ve slovanskych řečech, С. Станоєвича, Гипотеза о славянських заимствоваяных словах из германскаго (Сборник статей, посвященных в. Є.Фортунатову, 1902 – про хронологію й історичну обстанову слов’янських запозичень з германських мов). K. Štrekelj, Zur slavischen Lehnwörterkunde (Denkschriften der Wiener Akademie, L, 1904). O. Schrader, Die germanische Bestandteile des russischen Wortschatzes (Wiss, Beihefte zur Ztschr. d. allg. deut. Sprachvereines, серія, IV, ч. 28). Janko, O stycich starých Slovanů s Turkotatary a Germany s hlediska jazykospytného – Věstnik česke akademie, 1908 і числені рецензії праці Пайскера; див. про сю полеміку мою статтю в Записках львівських, т. 103: Нові конструкції початків слов’янського і українсько-руського життя
4. Антонович, Раскопки в стране древлян, 1893 (Материалы по археологии России, № 11), Гамченко, Житомирский могильник, Житомир, 1888, його ж Древний поселок в ур. Стуга (Чтенія київські, т. XIII), мало дають його ж Раскопки в бассейне р. Случи (Труды XII съезда, т. I). Полуднева Волинь: E. Мельник. Раскопки в земле лучан (Труды XII съезда), Антонович, Раскопки курганов в Западной Волыни (ib.). Сіверщина: Самоквасов, Сиверские курганы и их значение для истории (Труды III съезда), і нове видання його дневників: Могилы Русской земли, 1908. Новіші розкопки з горішньої Ворскли (коло с. Ницахи) – Е. Мельник, Раскопки курганов в Харьковской губ. (Труды XIII съезда, I)
5. В. Хвойка, Поля погребений в среднем Поднепровье. – Записки рус. арх. общ. XII, 1901, предмети з сих розкопок – Древности Приднепровья, IV. Пор. вище с. 53-4
6. В науковій літературі використовувано головно історично-літературний матеріал. В своїй Історії Київщини, виданій в р. 1891, я старався дати начерк староруського побуту на підставі фактів історично-літературних і археологічних, і в декотрих пізніших київських монографіях поодиноких земель проявила ся така ж тенденція. Поза тим рух на сім полі останніми часами досить слабий. Археологічний матеріал, що зростає з року на рік, лишається дуже мало обробленим і не зведеним в систему.
7. Загальний, але дуже коротенький і через те розуміється – побіжний образ східнослов’янської культури на підставі археологічного матеріалу дав пок[ійний] Антонович в виданні Б. Ханенка, Древности Приднепровья, кн. V п. т. „Черты быта славян по курганным раскопкам“ (ст. 1-6). Інтересну тему порушив реферат, предложений проф. Завитневичем на XIII архелогічнім з’їзді – О культурном влиянии Византии на быт русских славян курганного периода; але те, що він подав під сим титулом зовсім не цікаве (побіжний перегляд колекцій Херсонеського музею).
8. Слабо йде і монографічне оброблення археологічного матеріалу. Взірці такого монографічного оброблення, дуже солідного, дав ще в [18]80-х рр. проф. Анучін – такі його реферати: О древнем луке и стрелах – в Трудах V археол. съезда, О некоторых формах древнерусских мечей в Трудах VI съезда; але робота в тім напрямі не пішла. На XI з’їзді предложив велику працю про східноєвропейську кераміку Городцов – Русская доисторическая керамика, Труды, т. І, але за систематикою, дуже нескладною, заведеною ним, годі в тім матеріалі зорієнтуватися. Тим треба по часті оправдати, що історична наука все ще не сходить з історично-літературного ґрунту, на якім досліджували староруський побут старші історики в своїх курсах історії давньої Руси.
9. З інших слов’янських племен – почав був виходити закроєний на ширшу міру, хоч і досить механічно зроблений курс І. Смірнова, Очерк культурной истории южных славян (1 частина вийшла осібно 1900 p. в Казані, далі друкувалися в Записках казанського університету); легковажачи лінгвістичний матеріал, він опирався, окрім історичного матеріалу, на фактах етнографії й фольклору, а також археології, хоч і не все зручно використовував їх. Для земель чеських виходить Піча: Starožitnosti zeme Česke, з III т. вона вступила в добу княжу (Čechy za doby knížecí, ч. І, 1909 (археологічний матеріал інтересний, історичне оброблення слабше)
10. Я буду уживати назви „праіндоєвропейський“ для спільного побуту індоєвропейців перед їх розділом, „праєвропейський“ – для культурних стадій спільних європейській частині індоєвропейців (без східної, індо-іранської групи)
11. Schrader, Reallexicon, с. 8-10, Sprachvergleichung, 3, II, с. 185 і далі. До історії хліборобства див. вказану вище, на с. 39 літературу загально-індо-європейської культури, де за прикладом О. Шрадера все ширше втягається для висвітлення індоєвропейської культури поруч лінгвістичного й літературного, також і археологічний та етнологічний матеріал; в сім напрямі пішов в своїх численних студіях, зведених недавно в загальний курс, проф. Гірт і ряд спеціальніших праць, які будемо називати ще далі.
12. Тут згадаю: Bücher, Der wirtschaftliche Urzustand, 3,1897; Grosse, Die Formen der Familie und die Formen der Wirtschaft, 1896; Höck, Der gegenwärtige Stand unserer Kenntnis von der ursprunglichen Verbreitung der angebauten Nutzpflanzen (Geogr. Zeitschrift, V); Buschan, Vorgeschichtliche Botanik der Kultur und Nutzpflanzen der alten Welt, 1895; Hahn, Ursprungsgeschicnte und Entsehungsweise des Ackerbaues (Zeitschr. d. Ges. f. Erdkunde)
13. Паралелі до сього факту див. у Шрадера, Sprachvergleichung, с. 458.
14. Широке значення слова „збіжжя“ в нашій мові, думаю, доводить найліпше, що воно не перейняте з польського, як думав Будилович, І, 95.
15. Як triticum від terere.
16. Воно значить far, milium, triticum repens, наше – перій. Ген. 5, с. 452- 3 бачив в тім слід перетворення тієї трави на пшеницю через культуру; против того Шрадер, 2, с. 422.
17. Шрадер, Sprachvergleichung, 3, II, с. 189, Rеаllехісоn sub vocibus
18. Здогади про запозичення – Ген, 5, с. 484, Шрадер, Reallexicon, с. 24, Гірт, с. 843, Брікнер, с. 28
19. Ген, 5, с. 455 – 6. Pedersen, Das indogerm. s im Slavischen – Indoger. For. 1895
20. Miklosich Etym. Wörterbuch, Будилович, I, с. 115, Ген, 5, с. 455, Schrader, Sprachv, 3, II, с. 208-9, Pedersen, с. 49, Мерінґер, I. F. XVII, c. 116, Пор. ґот. hoha – плуг (зв’язь непевна). Про знаряд сам крім поданої нижче літератури плуга ще, Зеленин, Русская соха, ея история и виды, Вятка, 1908, і замітки Сержпутовського, Земледельческие орудия белорусского Полесья, в Материалах по этнографии России изд. музея Александра III
21. Чи німецька назва лише споріднена з слов’янською, чи перейнята слов’янами від німців, чи навпаки – справа дуже суперечна і неясна (див. Ген, 5, с. 457, Клюґе, s. v., Шрадер, 8, II, с. 210, Уленбек, с. 490, Гірт, с. 338, Брікнер, с. 29, Мерінґер, I. F. XVII, XVIII, Янко, с. 180). Слово виводять з плу – плисти, і з pflegen. Про деякі можливі запозичення німців від слов’ян в сій сфері – Шрадер, І. F. XVII, с. 32. Пліній (H. Nat. XVIII, 18, 48) згадує про плуг non pridem inventum in Rhaetia Galliae… quod genus vocant plaumorati (поправка Байста: рlorum Raeti), се вважають першою звісткою про плуг новішого типу. Про розвій сього знаряду: Braungart, Die Ackerbaugeräte, 1881. Peisker, Zur Socialgeschichte Böhmens I. Geschichte des slavischen Pfluges, Weimar, 1896. Behlen, Der Pflug und das Pflügen bei den Römern und in Mitteleuropa in vorgeschichtlicher Zeit, 1904, Dillenburg, Bujak Studya nad osadnictwem Malopolski (Rozprawy hist. т. 47). E. Haha, Die Entstehung der Pflugkultur, 1910, Гайдельберґ.
22. Брікнер, с. 23. Шрадер в І. F., XVII, с. 33
23. Шрадер, Rеаllехісоn, с. 430
24. Див. Ген, 5, с. 351-2, Крек, 3, с. 133-4, Шрадер, Reallexicon, с. 582-6
25. Менандр – Hist. gr. min, II, с. 99, порівняти звістки Стратеґіки Маврикія, XI, 5 і Тактики Льва, XVIII, 106 (вид. Міня), що слов’яни особливо годуються просом.
26. Се той гіпотетичний абу-Джармі (вище, с. 233), див. Изв. ибн-Даста, с. 30-1, Отчет Бартольда, с. 123.
27. Ібн-Якуб в вид. Розена, с. 64-5, De adm. imperio, гл. 30-l
28. Іпат., с. 37 і 54. Про хліб див. Іпат., с. 86, 88, 110, урок вирників в Руській Правді – Академічний код., § 42, пор. Карамзинський код., § 7 і 108
29. Хвойко, Похоронные поля, с. 173, Самоквасова, Сиверянские курганы, с. 188, 191, 193 (Чорна могила і Гульбище), В. Антоновича, Раскопки в стране древлян, с. 15, С. Гамченка, Житомирский могильник, с. 66 (тут і рисунок серпа), Древний поселок в ур. Стуга
30. Іпат. л., с. 88 (овес, пшениця), Житіє Феодосія, л. 9 об. (ръжанъ хлѣбъ), 21 (мак), 21 об. (в сѣмени льнянѣмъ избити масла), Рус. Правда – урок вирнику: солод пшено, горох; пор. Патерик вид. Яковлева, с. 86, 100 (варіанти)
31. Житіє Феодосія, л. 9 (пор. Іпат., с. 123)
32. Іпат. л., с 42 і 54 (рало і плуг – у в’ятичів), 138 (рискаль, мотика), 147 (рогалія-рукалія), 224 (борона), Р. Правда – Карамз. код., § 71 (плуг і борона), Слово о полку Ігоревім, вид. Огоновського, XII.
33. Іпат. л., 183, Слово о полку Ігор., вид. Огоновського, XII.
34. Іпат., с. 183 (коні), про волів, с. 7 (коли ними їздили, то певно й орали)
35. Іпат., с. 224, P. Правда Карамз., § 40, Слово, 1 с.
36. Житіє Феодосія, л. 9 (пор. Патерик, с. 168, жорна), л. 11, 22 (мука, отруби, сусек), 20 і 21 (хлѣби чисти сѣло), Іпат., с. 88 (мука і отруби)
37. Ж. Теодосія, с. 20, Р. Правда Акад., § 33
38. Академ. код., § 39
39. Житіє Теодосія, л. 9, Сказания о Борисе и Глебе (вид. Срезневського), с. 73 і 77, Іпат., с. 296.
40. Патерик, с. 100 і 137. Звістки Патерика про матеріальну культуру вибрав (досить механічно) також Д. Абрамович, Изледования о Kиeво-Печерском Патерике, 1902.
41. Будилович, 1. с. 180-1. Про скот – skatts, I, F. XVII, с. 33 і новіша полеміка з приводу поглядів Пайскера
42. Індоєвропейські паралелі для назв худоби у Шрадера, 2, II, с. 154, і новіша полеміка з приводу праці Пайскера, Die alteren Beziehungen i Корша, О некоторых бытовых словах, заимств[ованных] славянами из т. н. урало-алтайских языков (Зап. рус. географ, общ., XXXIV), особливо статті Янко і замітки його і Яґіча в Archiv, f. sl. Phil., XXXI i Narodopisny Vestnik, 1909.
43. Ген, 3, с. 374, Engelmann, Die Katzen in Alterthum – Jahrb. d. deutsch, archaol. Inst., 1899
44. Перегляд сього питання у Пайскера (с. 74-8) і Янко (с. 141-171).
45. Пайскер в названій праці на підставі того, що слово „тварог“, як він приймає, запозичене слов’янами у турків, а слова „молоко,“ „скот“, „нута“ (худоба) і плуг – у німців, розвинув смілу теорію: що слов’яни в праслов’янській добі, перед епохою розселення були в тяжкій неволі урало-алтайських кочівників, які не позволяли їм мати худобу, так що слов’яни зовсім не знали ані молока, ані інших молочних продуктів, і потім уже під пануванням германським, що наступило по турецькім, стали знова уживати молоко, тримати худобу і т. ін. Теорія ся зробила сильне вражіння і знайшла прихильників, хоч оперта на дуже слабких і непевних премісах, див. про неї в цитованій статті в Записках, т. 103, де вказана і викликана нею література
46. Шрадер, Reallexicon, с. 121
47. Ibid., c. 390-1.
48. Против гадки, що назва гуся запозичена з німецького див. Archiv fur Sl. Phil., ХXIII, с. 626.
49. Пор. Будилович, 1. с. 372. Против гадки про запозичення слов’янського імені від іранців Шрадер, Reallexicon, с. 323
50. Його також уважають за запозичене з німецького (Reallexicon, с. 86), але се запозичення сумнівне
51. Крім вказаної вище літератури ще спеціальна стаття: Duré, Untersuchungen über neolithische Knochenreste aus Ostgalizien (з кошиловецьких розкопок) – Ztschr. f. landwirtschaftl. Versuchwesen in Oesterreich, 1909
52. Хвойка op. c., с. 186
53. Самоквасов с, 188, 191. Мельник, Раскопки в земле лучан, с. 495
54. Ібн-Фадлан в вид. Гаркаві, с. 95, 98-9, Константин Порфір[ородний], De adm. гл. 9, Лев Диякон, IX, 6.
55. Іпат., с. 7, 134, 135, пор. 119, Р. Правда Акад., § 26, 40, 42
56. Изв. ибн-Даста, с. 29, Кардізі, с. 123, анонім Туманського, с. 135
57. Р. Правда, Акад., § 21, Іпат., с. 170, Лавр., с. 242 (Поучение Мономаха)
58. Урок вирника, Іпат., с. 41
59. Житіє Теодосія, л. 22, пор. Р. Правду Карамз., § 72
60. De adm., 2.
61. Іпат., с. 38, урок вирника – див. вище
62. Академ. код., § 35-6
63. Цитовані на с. 256, нотка 6
64. Іпат., с. 34, 37, 40, 44
65. Іпат., с. 86, Житіє Феодосія, л. 22
66. Етимологія його, І. F., ХXIII, с. 126.
67. Карамзин код., с. 82-7
68. Іпат., с. 5
69. Про се див. нижче.
70. Іпат., с. 11 і 13, пор. як деревляни, щоб перепроситись з Ольгою, заявляють, що готові їй давати дань „медомъ и скорою“
71. Карамз. код., § 80-l, 92 -3
72. Лавр., с. 238- 42, Іпат, с. 35, 38, 49, 150 і ін
73. Лавр., вид. 1872, с. 238-242; і нижче цитую Мономахові писання з сього видання
74. Се число попсоване: „10 и 20“. Мабуть треба 120.
75. Лавр., с. 242.
76. Шрадер, 3, II, с. 147, 248. Гірт пробував довести, що деякі частинні назви належать до часів праіндоєвропейських I. F., XXII, с. 65 sq.
77. Іпат., с. 86, Житіє Теодосія, с. 18, 20
78. Самоквасов, с. 188
79. Шрадер, Reallexicon, с. 937, там же інші паралелі, також його Handelsgeschichte, с. 172 і далі
80. Самоквасов, с. 188, 191, 192, 198, 196. Антонович, op. c. 14, 15, 16. Мельник, с. 492 і далі. Ніцаха, с. 701.
81. Лавр., с. 7, Іпат., с. 84
82. Іпат., с. 84, 108.
83. Ж. Феодосія, с. 9, 16, 19.
84. Іпат., с. 19.
85. Сліди її в мові – див. у Шрадера, Reallexicon, 277
86. Кілька справедливих уваг про се у Флоринського, Первобытные славяне, II, 1, с. 192-3.
87. Див. у Будиловича, II, с. 35; у полудневих слов’ян се слово вийшло з уживання
88. Антонович, op. c. с. 13, пор. Самоквасов, с. 191, Гамченко – Труди IX зїзда, т. II, Мельник, op. c. с. 493, Ніцаха, с. 695
89. Іпат., с. 88, Ж. Феодосія, с. 20 (се слово заступає грецьке κεράμιον, див. в словнику Срезневського sub voce)
90. Самоквасов, 191, 195 і далі, Антонович, op. c. 8 – 14 і Курганы Зап. Волыни, с. 137-8, Мельник, с. 493, Гамченко, Житомир. могильник, табл. 47
91. Theophylacti Symocattae ed. de Boor, p. 226
92. De adinin. imp., ст. 9
93. Патерик, с. 100, 169-170
94. Сказания о Борисе и Глебе, вид. Срезневського, с. 32
95. Лавр., с. 208
96. Іпат., с. 84, 88.
97. Крек, 2, с. 182, Шрадер, Reallexicon, с. 726
98. Звичайно зв’язують з грецьким χαλκός, проти сього див. Кречмер, Einleitung, с. 187 і далі
99. Див. Шрадер, Sprachverg, l3, II, с. 91, Reallexicon, с. 96
100. Антонович, op. c. 8, пор. Мельник, с. 510, Самоквасов,с. 195
101. Толстой і Кондаков, Русские древности, V, с. 14 і далі, Кондаков, Русские клады, І, с. 14 і далі
102. Мельник, с. 57.
103. Хордадбег, вид. де Ґуе, с. 115, Джайгані в Трудах III археол. з’їзду, І, с. 347, Житіє Феодосія, л. 4.
104. Питання головно в тім, що слов’янське слово хліб йде від готського, чи самостійне. Див. Козловський, Archiv, XI, 386, Педерсен, с. 50, Шрадера, Reallexicon, с. 111, Яґіч, Archiv, ХXIII, с. 537, Пайскер, с. 84
105. Шрадер, Reallexicon, с. 250, Крек, 2, с. 126
106. Спеціальні розвідки: Гена, Das Salz, 2, вид. 1901, Schleiden, Das Salz, seine Geschichte, seine Symbolik und Bedeutung in Menschenleben, 1875, теж у Шрадера, Reallexicon, 700-1
107. Нім. bier вважають взятим з слов’янського, Кун і Шрадер, І, F. XVII, с.32.
108. Самоквасов ор. с., с. 188, 191.
109. Іпат., с. 86.
110. Житіє Феодосія, л. 18, 20, 21, 22
111. Ibid., л. 9, 20, пор. Іпат. л., с. 132
112. Р. Правда Акад., § 42, Карамз., § 7, пор. § 108-9, варіанта див. у Калачова, Предварительные юрид. сведения, 2, с. 187-9
113. Про те, як виглядала та піч, дає деяке поняття літописне оповідання про св. Ісакія – Іпат., с. 138: піч несправна, огонь виходить дирами, Ісакій вилазить на неї й гасить
114. Ж. Феодосія, л. 11 (квасъ на състроение хлѣбомъ розливааху), 21 (тѣсто мѣсящемъ, и паки имъ лѣющемъ укропъ въ не), Іпат., с. 130, 138.
115. Іпат., с. 41, 86
116. Іпат., с. 87.
117. Крек, 2, с. 175, Етимологічні словарі sub vocibus.
118. Самоквасов, Антонович, Гамченко, Мельник op.c. passim
119. l с., c. 701
120. Мельник, 1. с., с. 498-9.
121. 1 с., с. 607-9
122. Іпат., с. 541.
123. Се слово в тексті ібн-Фадлана не зовсім ясне щодо свого значення, але якийсь рід панчох дійсно уживався на Руси.
124. Вид. Гаркаві, с. 98. Супроти слов’янства ібн-Фадланової Руси досі не піднесено таких поважних закидів, які б змусили нас бачити в ній фінів, як хочуть одні, або варягів, як хочуть інші. Але супроти таких підозрінь я все-таки виріжняю її з поміж інших звісток і ставлю осібно, тай інші звістки, де з норманського становища можна бачити Русь скандинавську, відріжняю від звісток про слов’ян. Виключити їх або противставити звісткам про слов’ян не можна, бо в кождім разі той „руський“ елемент IX-Х в., як він виступає в джерелах візантійських і арабських, суцільно норманським бути не міг, і в звістках про нього видбивається сучасне східно-слов’янське життя, раз тому, що в тій „Руси“ безсумнівно були в кождім разі і слов’яни та мішалися під тою назвою з варягами, а друге тому, що варязькі прикмети, коли прийняти давнє й інтенсивне розширення варягів в Східній Європі, мусили відбиватися сильно і на житті воєнно-купецьких верств слов’янської Руси
125. Джайгані, 1. с., ібн-Даст вид. Хвольсона, с. 39, Гаркаві, с. 198, 276
126. Іпат., с. 56, 98 (пор. с. 248), 137, 170, Житіє Феодосія, л. 4, 9, Сказанія о Борисе й Глебе, с. 37
127. Кольори, хоч про них згадую, мають досить проблематичне значення, бо потерпіли від часу, та й спочатку могли бути не всюди реальні.
128. Див. Кондакова, Изображение русской княжеской семьи на миниатюрах XI века, Я. Смирнова, Рисунки Киева 1651 г. (Труды XIII арх.съезда) і мої замітки в т. XCV Записок львівських
129. Останніми часами історії слов’янського дому і домового урядження незвичайно пощастило в німецькій літературі, заходами головно ґрацьких учених: Meringer, Das volkstümliche Haus in Bosnien und Herzegowina, 1900 (Wiss. Mitt. aus Bosnien, VII), його ж Die Stellung des bosnischen Hauses und Etymologien zum Hausrat, 1901 (Sitzungsb. der phil.-hist. kl. d. Akad., т. 144) і ряд заміток під т. Wörter und Sachen в Indogermanische Forschungen, 1904-7. Murko, Zur Geschichte des volkstümlichen Hauses bei der Südslawen, 1906 (Mitteil, d. anthrop. Ges. XXXV-VI). Rhamm, Etnographische Beitrage zur germanisch-slawischen Altertumskunde, т. II, ч. l: Die altslawische Wohnung, Брауншвайґ, 1910. Розвідки сі цінні особливо тим, що орудують матеріалом і лінгвістичним і етнологічним. Написані всі з становища праслов’янських запозичень з германського. Інша література про слов’янське домівство (головно сучасне) здебільшого зібрана в статті Мурка
130. Се слово уважають зa перейняте з нім. hus, як хлів з гот. hlaiv, але справа не зовсім ясна; див. Пайскер, с. 68-71. Про клґть Мерінґер, І, F. XVI, с. 117.
131. Так і в інших мовах, пор. у Мерінґера, І. F. XVI, с. 125.
132. Новіша розвідка A. Dachler, Zur Geschichte der Heizung іm Bauernhause (Ztschr. f. öster. Volkskunde, 1911) дає іншу генеалогію – грецьк. τύφος, огнище, скит. (і потім сx. слав.) istuba, рим. stuba парня, відти нім. stube
133. Інтересний вивід „вежі“ дав недавно Мерінґер (1. F. XIX, с. 427) від везти, як рухомий, перевозний дім (про такі рухомі доми, що заховалися досі в Герцеговині, оповідає він там широко). Слово вежа дійсно уживалося у нас також спеціально про кибитки кочівників.
134. Іпат., с. 38, 55, 138, 159, Сказания о Бор[исе] и Гл[ебе], с. 78
135. Іпат., с. 55, пор. с. 120.
136. Ж[итіє] Феодосія, л. 8
137. Напр. Іпат., с. 49. 170, 180.
138. Р. Правда Акад., § 20, 38, Карамз., 40, 59, Іпат., с. 236 і 237
139. Іпат., с. 36 і 37
140. Житіе Феодосія, л. 14-5
141. Іпат., с. 147.
142. Іпат., с. 41.
143. Самоквасов, op. c. 188, Антонович, Курганы Зап[адной] Волыни, с. 137
144. Іпат., с. 38, 128, 131, 144 і ін. Спеціальна розвідка Th. Volkov, Le traiueau dans les rites tuneraires de l' Ukraine, 1896.
145. Як казав Осовський (Труды VI археолог. съезда, I, с. 55), такі сулиці уживаються й досі в східній Литві
146. Шрадер, Reallexicon, s. 538, Крек, 2, с. 152-3
147. Против виводу з нім. – гот. skildus, див Крек, 2, 154, Шрадер, Reallexicon, с. 720-1 (тут вказані й лінгвістичні трудності в ряді сих назв).
148. Прокопій, De bello got. III, 13. Іоан з Ефесу, вид. Шенфельдера, с. 255
149. Ибн-Даст Хвольсона, с. 31-3, Бартольд і Туманский, 1. с.
150. Самоквасов, с. 188
151. Іпат., с. 9, 43.
152. Подібні мечі знаходяться в Києві, в Смоленщині, в Ґнездовських могилах (один з них зовсім подібний до чернігівського). Чимала колекція (8) подібних мечів з Курляндської губернїї (з-під Альшванґена) і один з них дуже подібний знов до чернігівського, є в московськім музеї, де переховується і ґнездовська, і чернігівська колекція. Рисунки київських мечів в Древностях Приднепровья, V, таб. 1, чернігівських у Анучіна op. c.
153. Іпат., с. 123.
154. Збірку ріжної зброї з Київщини див. в Древностях Приднепровья, V, табл. І-III; тільки її слов’янське походження не всюди певне.
155. Неясна звістка ібн-Русте, що русини уживають „Сулейманові мечі“
156. Порівняти напр. рисунки київських і чернігівських мечів, і рисунки кельтсько-германської „шпади“. В кождім разі нема причини конче уважати їх специфічно скандинавськими, як то роблять часом – див. напр. Спицын, Обозрение, с. 268
157. Іпат., с. 43, 136, пор. 120; ібн Росте, Кардізі, ібн Фадлан й ін. Дещо про сі літературні тексти див. у Айналова, Очерки и заметки по ист. древнерус. искусства, Изв. отд. рус. яз., 1908
158. Древности Приднепровья, с. 56-7, Самоквасов, с. 188, Антонович, с. 14, Мельник, с. 495
159. O. Schader, Linguistisch historische Forschungen zur Handelsgeschichte und Warenkunde Єна, 1886, особл. гл. II
160. Порівняти, для західноєвропейського неоліту: A. Groetze, Über neolithischen Handel (Festsehritt Бастіана)
161. Диви вище с.55, 86-7,103-4. Про монетні нахідки див. археологічні мапи: Київської й Волинської губ. Антоновича (в покажчику при них виказані монетні нахідки по категоріям), Подільської Сіцинського, Херсонської Ястребова (Опыт обозрения древностей Херсонської губ.), Харківської – Багалія (Труды XII съезда). Беляшівський, Монетные клады Киевской губернии, 1889. Данилевич, Монетные клады Киевской губ. до первой четверти XV в. (Труды IX съезда, т. І) і Карта монетных кладов и находок отдельных монет Харьковской губ. (Тр. XII съезда, I). Ляскоронський, Находки римских монет в области среднего Приднепровья (Труды XI съезда, т. I). Марков, Топография кладов восточных монет (давно зачалася друком, але не вийшла досі). Самоквасов, История русского права, 1884, т. II, с. 170-9 і О происхождении русских и польских славян и причине появления кладов римских монет в земле древних руссов и ляхов, Труды XIII съезда, т. III. Píč, Zur rumänisch-ungarischen Streitfrage, с. 276 і далі.
162. Поодинокі важні нахідки див. ще: Российский историч. музей, с. 598-600; Труды Киев. дух. Академии, 1880, VIII, с. 585; Археологическая летопись Южной России, 1899 р., с. 54, 1903 р., с. 60, й ін.
163. Про нахідки грецьких чорноморських монет – Ольбії, Боспора, Херсонеса на середнім Подніпров’ї і Подонні див. археологічну мапу Київщини, с. 25, 66 (bis) і 72, в статті Данилевича, у Піча (але тут джерела часом непевні), і Спіцина, Обозрение губерний (Труды отд. сл. рус. арх., IV).
164. Zbiór wiadomości, т. XII. Як далеко могли часом сягати торгівельні впливи Чорномор’я, може вказувати напр. факт нахідки боспорської монети царя Інінтімея (III в.) в басейні Ками – Российский историч. музей, с. 46
165. Дуже інтересним слідом торгівлі балтійсько-чорноморської були б нахідки горючого каменя (янтаря). Але горючий камінь, окрім балтійського побережжя, знаходиться і на східно-європейськім суходолі подекуди, між іншим, і в околицях Києва і на Волині, про се див. Кеппен, О нахождении янтаря в России (відб. з Ж. М. Н. П.), Тутковский, Киевский янтарь (Юго-западный край, I). Пліній наводить звістку Філемона, що горючий камінь викопують у Скитії в двох місцях, в однім білий, в другім жовтий (XXXVII, 2 (11)). Тому всі нахідки горючого каміння зв’язувати балтійським побережжям без ближчого аналізу ніяк не можна. Пор. статтю Hedinger-a, Die vorgeschichtliche Bernsteinartefacte u. ihre Herkunft (Штрасбурґ, 1903)
166. Див. вище, с. 56-7. Про оріентальні впливи в європейській штуці особливо Кондакова, Русские древности, II, III і V т. і Русские клады
167. Напр. готське stikls, кубок, правдоподібно походить від слов. стькло, шкло (не навпаки, як думають часто) – пор. Уленбек, Р. В. Beiträge, XII с. 191, Яґіч, Archiv, ХXIII с. 536. Спірні питання про плуг, хміль і т. ін. вказані були вище.
168. Самоквасов толкував сі монетні скарби тим, що їх рознесли слов’яни, емігруючи з-над Дунаю (він приймає літописну теорію дунайської правітчини). Ляскоронський думає, що сі монети добувалися не так торгівлею, як війнами і нападами на римські землі. Се друге об’яснення в часті оправдане. Але люди з середнього й горішнього Подніпров’я на римські землі певно не ходили, і римські гроші до них доходили тільки через торгівлю
169. Як на визначніші вкажу напр. нахідки коло Махновки (Бердичів. пов.), коло Плоського Сквир[ського] пов., коло Чернобиля, Корсуня й Крилова на Дніпрі – по кілька сот монет, нахідки коло Ніжина 1873-80 рр. (більш тисячі, монети I-III в.), в Стольнім коло Чернігова, в Ромні й коло нього в с. Вовківцях, коло Лунівки Обоянського пов., з-над р. Мерла в Богодухівськім пов. (200 золотих монет IV-V вв.), в Олександрівці Ровенського повіту, в Валках, в поріччі Дінця й ін. Середнє Підніпров’я взагалі найбільше дає сих нахідок. З більш північних можна вказати на стару нахідку коло Климовичів Могилів. ґуб. (близько 2000 монет)
170. Про давню східно-слов’янську торгівлю з старших праць назву Rasmussen, De Arabum Persarumque commerico cum Russia et Scandinavia, 1825; Stüwe, Die Handelszüge der Araber unter den Abassiden durch Africa, Asien und Westeuropa, 1836; Савельев, Мухамеданская нумизматика в отношеніи к России, 1846; Григорьев, О куфических монетах, находимых в России (в збірн. Россия і Азия); Аристов, Промышленность древней Руси, 1866, гл. 4; Бестужев-Рюмин, Русская история, І, с. 261 і далі; Хвольсон, Известия ибн-Даста, 1869, спеціальний екскурс про східну торгівлю, с. 158 і далі.
171. Далі: Heyd Geschichte des Levantehandels im Mittelalter, I, 1879, с. 65 і далі (французький переклад Рено, вид. 1885 р. в Липську з деякими доповненнями); Забелин, История русской жизни, II, гл. 7; Babelon, Du commerce des Arabes dans le nord de l'Europe avant les croisades, 1881 (не багато); Ключевский, Боярская дума, 1883 і його ж статті в Русской мысли, 1880 р.; Píč, Zur rumänisch-ungarischne Streitfrage, 1886, с. 268 і далі; Iacob, Der nordisch-baltische Handel der Araber, 1887 і пізніші видання сеї праці; Welche, Hadelsartikel bezogen die Araber des Mittelalters aus den nordisch-baltischen Ländern, 1891, i Die Waaren beim arabisch-nordischen Verkehr im Mittelalter, 1891; моя Історія Київщини, с. 385 і далі; Голубовский, История Север. земли, с. 31 далі й Ист[ория] Смоленской з[емли], с. 100 і далі; Kuun, Relationum Hungarorum cum Oriente bist. antiquissima, 1893-5; Labbé, Sur les grandes routes de Russie entre l'Oural et la Volga, 1905; Szelagowski, Najstarsze drogi z Polski na Wschód w okresie byzantyńsko-arabskim, 1909.
172. Новіший дослідник Bury (The treatise De admin. imperio, Byz. Zeitschrift 1906) кладе написання трактату на час від літа 948 до 952 p.
173. Текст говорить про Київ, але очевидно, що в човнах потреба була не тільки в Києві
174. Недавно викрито інтересну пам’ятку по тих спочинках русько-варязьких купців на Березані: камінну нагробну плиту з рунічною написею: „Ґрані спорудив сю могилу (насип) по товаришу своїм Карлі“; по палеографічним і язиковим прикметам зачисляють її одначе до пізнішого часу, XI-XII вв. (замітка Брауна в Известіях археолог, ком., ХXIII: „Шведская руническая надпись, найденная на о. Березани“).
175. Іпат., с. 144 (див. в варіантах), 360, 361, 368
176. Ось як характеризує її сучасний історик штуки проф. Кондаков: „під назвою „корсунського“ в давній Руси розуміли все рідке, артистичне, але і давнє, старинне; в противність „царгородському“, що було символом вирафінованого, високого з технічного погляду, „корсунське“ значило тільки, що архаїчне“ – Русские древности, V, с. 27. В землях Руської держави повно було тих „корсунських“ речей, хоч з них деякі були не більше корсунськими, як славні „корсунські“ церковні двері в Новгороді, що в дійсності зроблені були в Маґдебурзі
177. Піч здогадувався (ор. с. 292), що літописне оповідання про подоріж Кия до Царгорода може бути згадкою про змагання Руси увійти в безпосередні торгівельні зносини з Царгородом. Розуміється, треба дати спокій сій подорожі, бо в ній маємо комбінацію самого літописця
178. У Гаркаві, с. 130. Недавно пробував збити сю звістку Вестберґ, Beitrage VI, пор. його ж, К аналізу, с. 380-1: він доводить, що тут треба розуміти руське плавання на Балтійськім морі, і що се місце мусить бути попсоване. Воно одначе досить зрозуміле, і поки текст сей стоїть, так, як тепер, його не можна толкувати інакше, як про Чорне море
179. Іпат., с. 4, Еккегард – Monumenta Germaniae, Scriptores, VI, с. 216, Гельмольд, I, гл. l ib. XXI. Інші західні згадки про Руське море збирає Кунік – Известия ал-Бекри, т. II, с. 84-6. Недавніми часами були проби ослабити історичне значення Дніпрової дороги. Найбільш різко виступив з сею гадкою польський історик Шельонговський, в цитованій розвідці. Слідячи за нахідками арабських монет в балтійських сторонах, і комбінуючи з ними деякі звістки, він приходить до виводу, що Волга була давнішою „руською“ дорогою з півночі на полуднє, і тільки пізніше, навіть дуже пізно, десь від другої пол. X в. став дорогою на полуднє Дніпро. В тім же напрямі йде і Вестберґ, на користь норманської теорії толкуючи ріжні звістки про руські походи на полуднє так, що вони мовляв йшли з півночі волзькою дорогою. Пояснення їх почасти натягнені, почасти можливі, але в кождім разі нічого не можна вказати, що говорило б против важного значення Дніпрової дороги ще перше, ніж вона стала дорогою „з варяг“, а се теж стало ся уже в IX в.
180. Ібн Хордадбег в вид. de Goeje, с. 115. Про час написання сеї звістки ще Маркварт Streifzüge, с. 390, Вестберґ, К аналізу, с. 375: вони не приймають старшої редакції сього твору, з 1-ої пол. IX в
181. Сі постанови мають досить близьку аналогію з пізнішою практикою Новгорода щодо німецьких купців: ми маємо тут ту ж саму купецьку політику
182. De adm. 42.
183. Рюйсброк (Рубрук або Рубруквіс, як його звуть інакше) – в Recueil de voyages, IV, с. 215; пор. з сим оповідання ібн-ель Атіра (у Тізенгаузена, Сборник мат. к истории Зол. Орды, с. 28)
184. Вид. Марголіна, с. 138 (Три еврейские путешественники XI и XII ст., Спб., 1881)
185. Про сю умову див. нижче – гл. VII.
186. Іпат., с. 19, 39-40, 44, 46
187. Известия ибн-Даста, с 27. De admin. imp., 6; новіший коментар до сього трудного місця у Шестакова, Пам[ятники] христ[ианского] Херсонеса, III, с. 69.
188. Пор. оповідання про похід Олега, де візантійські шовки (кропини) противставляються слов’янським „толъстанамъ“, Іпат., с. 19.
189. Антоновича, Раскопки в стране древлян, с. 15 (шовк), 17 (шкло), Курганы Зап. Волыни, с. 139-9 (брокат, намисто), Мельник, Раскопки в земле лучан, с. 496 (шовк), Самоквасова, Сіверянські розкопки, с. 188, 192 (брокати), Ніцаха (шовк, брокати, шкло). Інтересна нахідка брокатів в Києві (Михайлів. мон.), Археол. летопись, 1903, с. 302-3. З шкляних виробів особливо були розповсюднені намиста й шкляні наручники – їх маса стрічається на місці кождої старої руської осади
190. Іпат., с. 11, 13, 37
191. Op. с. с. 146
192. Вид. арх. Леонида (Памятники древней письменности, 1881), с. 85.
193. Іпат., с. 39
194. Mansi Coll. Conciliorum, X, с. 861-2. De admin. imp., 42.
195. Recueil de voyages, IV, с. 219, Патерик в вид. Яковлева, с. 154.
196. Рюйсброк, с. 215, виїмки з ібн-ель-Атіра у Тизенгаузена, Сборник материалов к истории Золотой Орды, с. 26.
197. Іншу гадку про місце, де було Олеше, висловив Бурачков (Известия русского геогр[афического] общ[ества], т. XI, V і потім К[иевская] Старина, 1886, IV) – він вказував на городище коло с. Знаменки, нижче порогів. Сей погляд, прийнятий і деким ще (напр. Иловайский, Ист[ория]. Рос[сии], І, 2, с. 529) має за собою текст 1 Новг., де дійсно Олеше виступає наче б близько порогів, але інші звістки промовляють за місцем недалеко моря; окрім того a priori ми мусимо сподіватись якоїсь торгівельної стадії коло устя Дніпра, а одинока з звісних може бути тільки Олеше.
198. De adm. 53
199. De adm. imp. 2. Тут треба згадати поправку одного неясного тексту у аль-Бекрі, зроблену Розеном; з тою поправкою він читається так: всі сі народи (кипчаки, хозари, гузи й слов’яни) сусіди печенігів і вони міняються з ними товарами (вид. Розена, с. 59)
200. Вид. de Goeje, с. 115, для пояснення останього тексту служить парафраза його у близького своїм часом аль-Факіха (вид., de Goeje, с. 83-4).
201. De Rugis vel de Boemanis. Тут не може бути про мови якихось руґів (вказували на Ріґен або на Мораву, колишню Руґію, але Ріґен задалеко і дрібна країна, щоб про неї могла тут бути мова, а Морава згадується нижче з звичайним іменем – mercatum Moravorum). Русь же зветься Руґами і частіше, як у звістці продовження Реґінона про охрещення Ольги
202. Рафельштетські митні постанови – Codex diplomaticus et epistolaris Moraviae, I, с. 72
203. Сей текст має багато варіантів і толковань: замість невільників – мука, зам. цини – боброві шкіри, зам. футер – олово; вид. Розена, с. 49, пор. Jakob, Welche Handelsartikel, с. 9, Вестберг, Комментарий, ч. 14.
204. Шельонговський попробував довести, що дороги на захід через Галичину на Краків не було в IX-X вв., бо вона з’явилася аж пізніше. Він опирається на покладах арабських монет, що ширяться від балтійського побережжя в поріччя нижньої Вісли, Варти, нижньої й середньої Одри і бачить в них сліди старих доріг з балтійського побережжя на Дунай, а найстарших доріг з Польщі на Русь і Грецію шукає на Мазовшу. Одначе опирати все на самих монетних покладах не дуже безпечно, і згадка Ібрагима про руських купців, що приходять до Праги з Кракова (а Краків сам лежить поза територією арабських покладів і балтійсько-одрянської дороги) досить виразно вказує на підкарпатську дорогу
205. Monumenta Poloniae hist. I, с. 394
206. Вид. де Ґуе, с. 75, див. про торгівлю невільником у Якоба, Welche Handelsartikel, с. 6 і далі, де зібрано й тексти
207. Пор. новіші нахідки харківські – Данилевич, №. 53, 64. Срібні арабські діргеми в східноєвропейських нахідках маємо, скоро тільки їх почали бити (в останніх роках VII в., за халіфа Абдельмаліка), і Якоб справедливо підніс, що сей факт виразно вказує на існування торгівельних зносин ще перед появою сеї монети (Der nordisch-baltische Handel, с. 46- 9). Мідяні й золоті арабські монети існували й перед тим, але взагалі в Європі стрічаються майже виключно срібні – діргеми (арабська форма слова „драхма“). Се поясняють тим, що звичайною біжучою монетою було в Туркестані срібло. Нахідку мідяних монет (почавши від VII в.) в Києві див. у Біляшівського, Монетные клады, с. 11, але нахідка ся дуже дивна своїм змістом.
208. Getica, гл. 5
209. Вид. де-Ґуе, с. 115.
210. Гаркаві, с. 277, пор. аль-Джайгані, І. с. (торгівля з Хозарією).
211. Гаркаві, с. 219.
212. Масуді, Prairies d'or, II, 15 і далі, Kitab et-tenbich в Хрестоматії де Сасі, II, 18 (у Якоба, Welche, с. 38, Хвольсона, с. 165)
213. Хвольсона Ібн-Даст, с. 190. В географічнім словнику Якута (XIII в.) sub voce Ітиль згадується, що арабські купці їздять в землю Вису – „Веси“, як толкують – себто на верхню Волгу; але ся звістка стоїть одиноко і непевна
214. Про дорогу з Києва на Курськ, Житіє Феодосія, л. 5
215. У Хвольсона op. c. 188-190. Інше толкування назви Веси у Вестберґа, Beiträge, 2.
216. Іпат., с. 164.
217. У Гаркаві, с. 219. Про транспорт товарів з Болгара в Ітиль говорить ібн-Фадлан, див. у Хвольсона, с. 162.
218. Іпат., с. 368, пор. 429: купецький караван йде „ис Половець“ на Хорол, на Переяслав
219. Припускають ще й іншу водну дорогу – з Дніпрової Самари в Міус, або в Калміус, і з нього в Азовське море, але се можна казати тільки гіпотетично; див. Бруна, Черноморье, І, с. 98 і далі; Майков в Ж. М. Н. П. 1874, VIII, с. 257, Барсов, 2, с. 21, Бурачков, К. Ст., 1886, IV, 967 і далі
220. Гаркаві, 129. Християнська епархія в Ітилі (Άστήλ ) дійсно згадується в каталогу епархій VIII в., вид. de-Boor.-ом
221. Гаркаві, с. 137, ал-Бекрі, вид. Розена, с. 49. Сей текст має свої трудності: аль-Джайгані, найстарший письменник (кінець IX чи початок X в.), у якого ми маємо текст про три головні руські міста, каже: „люди їздять в торгівельних справах до Києва (Куяби), але ніхто досі не сказав, аби який чужинець поїхав туди перебувати, бо кождого чужинця, що туди поїде, вони зараз забивають“ (Труды III з’їзда, І, с. 347, Виїмки, с. 35). У всіх інших письменників, що мають сей текст – Істахрі, Хаукаля, т. зв. ель-Балхі, аноніма Туманского, Ідрізі – звістки про недопускання чужинців прикладаються тільки до Арти, і власне з сеї антитези виходить, що в Київ їздили чужі купці, але їх не бувало в Арті: Купці їздять до Куяби, в Арту ж ніхто не вступає, бо люди забивають кождого чужинця, що заїхав би до їх землі (Істахрі – у Гаркаві, с. 193, див. ще с. 220 і 276). Правдоподібно, се поправніший варіант, попсований копістами Джайгані. Що в Києві бували чужі купці, і спеціально східні, се виразно кажуть інші письменники, і те значення, яке виходить з текстів Істахрі та ін., з огляду на се мусить бути прийняте щодо змісту, без огляду на більшу або меншу авторитетність тексту
222. Який се звір, не ясно. Якоб думає, що се canis corsak, Хвольсон перекладає: куниці
223. Хвольсон: велику рибу
224. Хвольсон: парди або хорти
225. Дерево, досить часто згадуване у арабів в оповіданнях про Східну Європу; Френ і Хвольсон бачили тут березу, Якоб – клен
226. Вид. де Гуе, с. 324, коментар у Якоба, Welche Handelsartikel (його перекладу я тримався в тексті) і Хвольсона, 1. с.
227. У Джайгані, Істахрі, Хаукаля
228. Хвольсон, с. 162, див. ще Істахрі у Гаркаві, с. 192
229. Тексти (в перекладі) у Якоба Welche, с. 23-4
230. Гаркаві, с. 2.
231. У Якоба Welche Handelsartikel, с. 12.
232. Вид. Яковлева, с. 93-5
233. Казвіні, вид. Вістенфельда, II, 413 – у Якоба, Welche, с. 18
234. Іпат., с. 345-6
235. Дуже ударяв на недокладність сеї й деяких інших звісток Спіцин – О степени достоверности ибнъ-Фадлана (Труды отд. слав. рус. археол., IV, с. 164).
236. Казвіні, II, 418, варіант у Якоба, Die Waaren, с. 28, пояснення у нього ж і у Хвольсона, с. 190
237. Вони переховуються в Ермітажі і московськім Історичнім музеї, див. Толстого й Кондакова, Русские древности, V, с. 61-4 і особл. Сизова, Гнездовский могильник, (Материалы по арх. России, № 28, 1902). Про їх техніку див. ще Сизова, О происхождении и характере курганных височных колец, Археол. Известия, l895. Розкопки ведуться далі.
238. Ибн-Даст, вид. Хвольсона, с. 35, Кардизі – Отчет Бартольда, с. 123
239. У Гаркаві, с. 219
240. У Гаркаві, с. 93.
241. Prairies d'or, II, с. 15 і далі, подібно й ібн-Хаукаль у Гаркаві, с. 219
242. Істахрі у Гаркаві, с. 192.
243. Масуді, Prairies, II, с. 15.
244. У Гаркаві, с. 218, 220.
245. Вестберґ в своїх Beiträge zur Klärung orientalischen Quellen (гл. XII) доводить з певною правдоподібністю навіть, що Саксін треба уважати новим іменем Ітиля. Вповні правдоподібна його гадка, що під Саксінами, згаданими в літописах XIII в., треба розуміти останки хозарів, що групувалися коло своєї старої столиці.
246. Патерик, с. 154
247. Для новгородської торгівлі (факти пізніші, але вони можуть служити для зрозуміння й давніших відносин): Бережков, О торговле Руси с Ганзою до к. XV в., 1879 і статті його ж і Тихомірова в Ж.M. H. П., 1887 p.; Никитский, История экономическаго быта В. Новгорода, 1893, с. 24 і далі; Buck, Der deutsche Handel in Nowgorod – Jahresbericht der Anna Schule, Спб., 1895
248. Напрям шляху на Волинь видно з порівняння Іпат., с. 121, 170, 276, 284; шлях в Галичину – Іпат., с. 278-9, 300, 342-3.
249. Див. вище, с. 289
250. Треба одначе рахуватися ще й з розширенням монети дорогої здобичі
251. T. III, гл. 4.
252. Карамзінський кодекс, § 44-5, 47-8, 66-8