4. Слов’янська колонізація і турецький натиск

Текст этой главы приводится по позднейшей авторской редакции тома, а не по снимкам второго издания 1904 года: Грушевский переработал первые главы для следующего издания, и расхождения с фотоснимками в этом разделе - авторские, а не ошибки распознавания. Постраничная транскрипция именно издания 1904 года есть в разделе страницы со сканами.

Велике слов’янське розселення

Сліди розпросторення слов’ян перед великою міграцією. Велике слов’янське розселення, розпросторення на заході і на полудні, слов’яни в Чорноморських краях, на Балканськім півострові і на середнім Дунаї, слов’яни на сході

Період мандрівок турецьких та турецько-фінських орд, від походу гунів почавши – се час розвою слов’янської колонізації на нашій території. Переходячи з черги до неї, ми насамперед дамо загальний погляд на слов’янське розселення взагалі, скільки того треба для розуміння спеціально східнослов’янського розселення, і перейдемо до сього останнього.

Почнемо від слідів раніших словенських мандрівок на полудневий захід. Вище ми означили, наскільки се можливо докладно, праслов’янську територію. В довгім ряді віків, розуміється, мусили траплятись певні переміни в границях сієї території, в зв’язку з історією колонізації її ближчих сусідів. Поодинокі ватаги або й цілі „коліна“ та племена слов’янські могли відриватись від головної маси й пересуватись далі на захід і на полудень – в чорноморські околиці, чи за Карпати.

На подібних же аргументах: нібито слов’янських топографічних назвах в балканських землях перед слов’янським розселенням і на римсько-слов’янських культурних стичностях, що стають звісні одначе аж пізніше, опиралася аналогічна і досить популярна свого часу теорія, що слов’янська міграція в балканські землі почалася ще в III в. Її був виставив Дринов, в книзі: Заселение Балканскаго полуострова славянами, 1872 (гл. II.), прийняв у змодифікованій формі Іречек в першім, німецькім виданні своєї звісної „Історії болгар“ (гл. III), й інші.

Ріжниця тільки та, що коли слов’янське розселення за Карпатами, при непевності своїх аргументів, само по собі вповні можливе й правдоподібне, то колонізація слов’янами балканських земель перед великою міграцією має далеко менше такої апріорної правдоподібності. Аргументи сеї теорії основно скритикував Крек ор. с. 2, с. 275 і далі, і в новішій науці вона не має вже ніякого кредиту, хоч недавно іще її повторив, наперекір німцям, Дені в своїм огляді слов’янської історії 1.

Сліди таких слов’янських колоній бачать в ріжних хорографічшіх назвах за границями праслов’янської території, що звучать як слов’янські – особливо за Карпатами (як Pelso, Плесо – Блатенське озеро, p. Ulca, Urbas, Bustricius, а особливо Tsierna = Черна, місто на усті р. Черни до Дунаю, передане в сій формі вже в написі II в.), далі в ріжних слідах слов’янських стичностей з римським світом, і т. ін. 2

Всі такі сліди одначе не певні; напр. всі ті ніби слов’янські хорографічні назви можуть бути простими созвучностями. Се одначе не значить, що слов’янські колонізаційні походи перед розселенням не були самі по собі можливі. Напр. т. зв. Певтінґерова мапа, що була уложена в IV в., але на підставі, як тепер доводять – старої мапи Аґріпи, І в. по Хр[исті], уміщує групу венедів на північний захід від Карпатів, осібно від інших венедів, на сході, відділених від сієї передової групи бастарнами, а знов другу групу венедів між Дунаєм і Дністром, на полудень від Карпатів 3.

Може маємо тут реальні сліди таких колонізаційних екскурсій перед великим розселенням. Їх можна б поставити в зв’язку з ослабленням тракійської й бастарнської людності в карпатських краях в III в. та з її війнами та нападами на Римську державу. Але загалом поза такими спорадичними й не зовсім певними щодо свого значення вказівками ми досі не маємо відомостей про слов’ян на заході й полудні поза границями їх вітчини аж до великого розселення, і досить трудно припустити перед нею якісь більші масові рухи слов’янські їх в сих напрямах – на захід і полудень.

Велике слов’янське розселення наступило в зв’язку з рухом германських народів; на полудні крім того рішучий вплив на неї мав похід турецько-фінських орд.

Коли справедлива наведена вище гадка, що натиск слов’ян і литовців зі сходу був одною з причин, що привели східних германців до мандрівки з басейнів Одри й Вісли на Дунай і Чорномор’я, то очевидно, що за германською міграцією на полудень мала зараз наступити слов’янська міграція на захід, в покинені германцями простори. Та хоч би й не було сього слов’янсько-литовського впливу на вихід германців, то сей вихід сам мусив викликати слов’янське розселення в західнім напрямі: коли в сусідстві на заході з’явились порожні краї по них, се не могло не звабити слов’ян до їх залюднення, до розселення в сім напрямі. Початки германської міграції падають на другу половину II в. по Хр[исті] (мандрівки вандалів); готи емігрують не пізніше, як на початку III в. От на III вік і повинні ми положити початки масового слов’янського походу на захід. Та розселення се йде повільно, без розголосу. То не були войовні германські ватаги, що своїми нападами на римські землі робили стільки гуку в історії; слов’яни займали переважно порожні землі; конфлікти між слов’янськими приходнями й германцями, які зіставались іще в сих землях, не прибирали більших розмірів, а головно – проминули без уваги.

Йордан в VI в., говорячи про слов’ян на Дунаї й Чорноморськім побережжі, все ще кладе границею Германії й Сарматії Віслу й мовчить про слов’ян на Одері та Ельбі. В інших пам’ятках, що йдуть з тих часів, германці все ще уважаються панами земель на захід від Вісли; про слов’ян не чути 4. Тільки припадково, описуючи мандрівку герулів на початку VI в. з середнього Дунаю до Данії, сучасник Прокопій згадує вже цілий ряд слов’янських народів на тій дорозі, очевидно – в карпатських краях і в басейні Одеру. Одначе й тоді ще слов’янська міграція не опанувала всеї території: в басейні нижньої Ельби. Герули перейшли велику пустиню, нім прибули на Балтійське побережжя, до варнів і данів 5.

Докладніші відомості про слов’янське розселення на заході починаються тільки з організацією західно-слов’янської держави під проводом Сама, в 2-ій чверті VII в., і з початком війн слов’ян з Франкською державою. Але сучасник сих війн, письменник VII в. притім говорить про полабських слов’ян як про давніх уже осадників 6. Тоді вже західні слов’яни опанували басейн Ельби до Заалі та Айдеру, краї на Молдаві й Мораві. Перехід маркоманів в Баварію (на початку VI в.) дав їм можливість свобідно розселюватись і в краях горішньої Ельби. На сході ся західна слов’янська колонізація опералася о західні Карпати, на заході поодинокі слов’янські кольонії заглублялись в Турінгію, Франконію, Баварію. На полудні – на середнім Дунаї, коло Віденського лісу, осади західнослов’янскої колонізації сходилися з полудневослов’янськими. За недостачею інших відомостей про тутешнє розселення тільки лінгвістичні відміни дають можливість протягнути межу між колонізацією західної галузі – чехів, моравів, словаків, і полудневою групою – слов’янами подунайськими.

На полудні венеди Певтінґерової мапи становлять найдавнішу історичну вказівку про слов’янську міграцію на полудневий захід попід північним згір’ям Карпатів. Але масова німецька колонізація IV в. в карпатські й подунайські краї мусила перервати сей слов’янський похід, якщо він і розпочався. В остготській традиції маємо пам’ять про се. Германаріхове панування над слов’янами правда, зовсім мітичне. Зате більш ознак автентичності має оповідання Йордана про війну Вінітара, короля тих остготів, що лишились під зверхністю гунів, з антами й їх „королем“ Бозом (чи Божом). Йордан оповідає, що Вінітар, „не хотячи підлягати гунській зверхності, став відтягатись помалу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм військом на краї антів“, і побив їх 7.

Хоч як непевні Йорданові (чи Касіодорові) конструкції тодішньої готської історії 8, самий конфлікт остготів з антатами в тих часах має всі прикмети автентичності. Тільки він тут хибно витолкуваний. В тодішніх обставинах по упадку держави Германаріха, коли самі готи під натиском гунів мусили посуватися на захід, не до далеких завойовань їм було, і в сій війні я бачу слід слов’янського розселення, що зіткнулось з готами на полудневім заході. Ся колонізація виходила не з західнїх осад – прикарпатських, а з антських, значить полуднево-східних (українських). Важнішого значення сам конфлікт не мав: гуни взяли антів в оборону проти готів і за поміччю вірних гунам готів знищили Вінітара.

Гунський рух, розбиття аланів і Готської держави, мандрівка германських народів і степових орд на захід взагалі не могли не розворушити, не втягнути в свій вир сусідніх слов’ян, жадних нових просторів для своєї стисненої в правітчині людності. Досить правдоподібна гадка, що слов’янські ватаги брали участь уже в поході гунів на середній Дунай 9, хоч виразних слідів присутності слов’ян в гунськім поході не маємо, крім кількох слів, донесених з гунського табору, що звучать по-слов’янські. 10

Зате зовсім певно можна сказати, що зараз по винищенню аланів, з походом на захід германців і самих гунів, розпочалася слов’янська міграція на полудень: се був момент найбільше здатний до того, здатніший навіть від часів по розбиттю Аттіли, коли вибиті з-над Дунаю гунські орди відступили в чорноморські степи, а зі сходу сунули нові орди.

В 1-ій пол. VI в. слов’янська колонізація опанувала вже басейн Дону і присунулась до Азовського моря. Прокопій, описуючи народи над Меотидою, говорить, що за гунськими народами, котрі сиділи по обох боках Меотиди, „далі на північ сидять несчисленні народи антів“ 11. Разом з тим слов’яни займали й західну частину чорноморських степових просторів: Йордан в своїм географічно-етнографічнім огляді Східної Європи західною границею слов’янської колонізації кладе Дунай. „Численний нарід венетський, каже він, сидить на північних згір’ях Карпатів від верхів’я Вісли, на незмірних просторах, поділяючись на слов’ян і антів; слов’яни сидять (по Дунаю) від м. Новіодуну і Мурсійського озера до “Дністра і на північ до Вісли, Анти ж понад луком 12 Чорного моря від Дністра до Дніпра“. 13.

Сі звістки Йордана потверджує й Прокопій; він згадує, що „слов’яни й анти мешкають за Дунаєм, недалеко від берега“ 14.

Розуміється, колонізація таких великих просторів, хоч би й ріденька, не могла бути результатом кількох років. Очевидно початки її треба відсунути щонайменше в першу половну V в. Гадка, що імпульс полудневій слов’янській колонізації дали доперва авари 15, ніяк не може устоятись. Коли на початку другої половини VI в. авари з’явились в чорноморських степах, слов’янська колонізація Чорномор’я була вже в повній силі й здобувала собі дорогу за Дунай.

Присунувшись на Дунай, слов’яни не могли зістатись пасивними свідками нападів на Візантію ріжних степових орд, що виступають в чорноморських степах по упадку держави Аттіла. Ще Тацит знав пограничних з германцями й фінами слов’ян як великих забіяк, що нападали й розбивали в сусідніх горах та лісах 16. Мандрівки і стрічі з степовими ордами могли тільки розвинути далі сей войовний, неспокійний характер. Дуже правдоподібно, що слов’яни брали участь в нападах болгарських орд на задунайські землі вже з кінцем V в.; джерела, своїм звичаєм, говорять про самих головних участників – болгар, і тільки про пізніші походи – напр. 559 p. можемо з порівняння ріжних джерел напевно довідатись, що там брали участь і болгари, і слов’яни 17.

Певно, слов’яни робили такі розбійничі напади й на власну руку. Прокопій каже, що „від початку панування Юстиніана (527 p.) гуни (болгари), слов’яни й анти майже щороку страшенно нищили Ілірію і всю Тракію, всі землі від Іонійського моря до константинопольських передмість, Еладу й Херсонес“. Особливо звернув на себе увагу напад 551 p., коли прийшло „слов’янське військо, якого не бувало“, так що Юстиніан мусив звернути проти слов’ян війська, призначені для походу в Італію, але слов’яни ухилилися від рішучої битви. Потім знаємо великий похід болгар і слов’ян 559 p., коли вони обступили самий Константинопіль, вирятований одначе Велізарієм 18.

Сі походи промощують дорогу слов’янській колонізації за Дунай. Першу виразну відомість про таку колонізацію маємо тільки з третьої чверті VI в. у Іоанна з Ефесу. Оповівши про слов’янську руїну на Балканськім півострові по смерті Юстіана, він каже, що слов’яни, користаючи з тодішніх клопотів Візантії на сході, свобідно оселялись на візантійських ґрунтах: напавши по його словам в 580 p. на Візантію, вони „сидять і по сей час (585) спокійно, без страху й клопоту в римських провінціях“ 19.

Але очевидна річ, така колонізація могла початись значно скорше; хоч слов’янські, як і болгарські походи мали своєю метою здобич, одначе се не виключало й осідання на вигідних, культивованих задунайських ґрунтах. Ініціатива таких осад часом виходила навіть і від Візантії. Юстиніан напр. закликав антів, аби залюднили спустіле місто Турій і сусідні ґрунти (в Дакії) та побирали від Візантії гроші, а натомість боронили її від болгар 20. Тоді, здається, до того не прийшло, але могло прийти в інших випадках. Нарешті промощувала дорогу до колонізації й служба в візантійськім війську. Під час італійської кампанії (що велася від р. 537) бачимо антів і „словен“ у візантійськім війську 21, а поодиноких слов’ян стрічаємо навіть на вищих військових посадах: напр. такий Δαβραγέζας 'Άντηρ 'ανήρ ταξίαρχος (554-5 р.) 22. Вислужені ж вояки могли дуже охоче осідати в новім краї.

Походи слов’ян на якийсь час Візантія здержала, напустивши на них аварів 23. Але авари, оселившись на Дунаї, самі стали найстрашнішим ворогом Візантії, і подунайські слов’яни стають їх союзниками в походах на візантійські землі, як були ними давніше для болгарів. Даремно візантійське правительство пробувало зарадити сьому, напускаючи аварів на слов’ян і шукаючи проти наддунайських „словен“ помочи у їх східних земляків – антів 24.

При кінці VI в. імп[ератор] Маврикій походами за Дунай примусив був слов’ян сидіти тихо 25. Але по смерті його (602) Візантія прийшла в такий розстрій, що про якесь повздержування слов’ян не було що й думати. Тоді то по словам західного літописця „слов’яни відібрали у римлян цілу Грецію“ 26. Болгарські орди, опановуючи коло 670 р. Мезію, застають тут „сім слов’янських племен“ 27. Але слов’янська колонізація не обмежалась Мезією; слов’янські осади являються в великій масі в Македонії, в Тесалії, Беотії, Епірі, Пелопонесі, так що західний подорожний (Вілібальд, VIII в.) називав Пелопонес „слов’янською землею“ (Slawinia). З балканського побережжя слов’яни переходять навіть в Малу Азію. А іонійське побережжя – Ілірик тим часом займають від півночі серби й хорвати. „Зіслов’янилась вся земля наша і стала варварською“, міг по правді сказати Константин Порфірородний 28.

На півночі від балканських земель, в краях середнього Дунаю перші партії слов’ян могли опинитись ще під час гунського походу на захід (не кажучи про попередні колонізаційні екскурси). Коли потім слов’янська колонізація опанувала чорноморські простори й присунулась над нижній Дунай, слов’яни зовсім природно стали роспросторюватись відси і в краях колишньої Дакії, а заразом далі могли напливати і з півночі, з-за гір Карпатських. Як бачили ми, в середині VI в. Йордан кладе західною границею слов’ян уcтя Драви. Його звістку потверджує оповідання Прокопія з початку 50-х рр. тогож VI століття: він оповідає, що велика ватага слов’ян спустошила Ілірик і невважаючи на вислане військо, перейшла з усією здобичею за Дунай, бо їх перепустили гепіди. Правдоподібно, ми тут маємо слов’ян з північного берега середнього Дунаю 29.

На дальше роспростороння слов’ян в краях середнього Дунаю не без впливу мабуть зістався перехід аварів в сі сторони, а ще більше значення мав упадок германської колонізації на середнім Дунаї, з винищенням гепідів і переходом лонґобардів в Італію. Аварська орда не була перешкодою тут, як не перешкоджали слов’янському розселенню ріжні кочові орди на Чорномор’ї. Слов’яни свобідно могли розпросторюватись. В другій половині VI в. вони опанували краї на полудень від Віденського лісу, долини Драви, Сави, Муру і присунулись до границь Баварії – се видно з боротьби баварських герцогів з ними, що роспочинається вже з кінцем VI в. В другій бік слов’яни роспросторились до Адріатицького моря. Звідси, з лівого боку Дунаю починають вони пустошити землі на правім боці середнього Дунаю – і осідати потрохи там.

Сі походи розпочалися, як можна думати з вищенаведеного, ще перед приходом аварів; але походи аварів, що з-над Дунаю неустанно набігали на візантійські землі в 2-ій полов. VI і 1-ій чверті VII в., вплинули ще більше на дальший розвій слов’янських походів. Свого найвищого пункту сі аварсько-слов’янські походи доходять в початках VII в.; під їх ударами впали тоді останні огнища римського життя західного Балкану – міста Далматинського побережжя. На сей час припадає, очевидно, й колонізація західних балканських земель слов’янами. Вірменський географ VII в. оповідає, що в Дакії було 25 слов’янських народів, але на них натиснули готи, і слов’яни, перейшовши за Дунай, осіли в Македонії й Тракії, Далмації й Ахаї 30. Константин Порфірородний, що писав три століття пізніше, оповідає правда, що масова колонізація сербів і хорватів сталася в другій чверті VII в., на зазив візантійського правительства: воно, мовляв, визначило їм сі західні краї, зайняті тоді аварами, і серби з хорватами прийшли сюди з карпатських країв 31. Але се оповідання, повне очевидних помилок і непевностей, стратило нині всякий кредит в науці. Сербсько-хорватська колонізація в дійсності являється нерозривною частиною в загальнім стихійнім колонізаційнім русі слов’янства з-над середнього й нижнього Дунаю за Дунай, в VI і на поч. VII віку 32.

В середині VII в. слов’янська колонізація на захід і полудень в головнім уже дійшла своїх границь; слов’янська територія вимежувалась. На заході слов’янська колонізація зіткнулась з германськими осадами і слідом мусила стати в обороні своєї території. Трудніше означити причини, що спинили її на полудні; в середині VII в. вона припинюється також і тут. Разом з тим починає вона тверднути і кристалізуватися. Слідом за тим, як дали себе відчути крайні границі слов’янського розселення, мусили уставитись границі передових ватаг слов’янської колонізації у відносинах до тих дальших, що йшли слідом за ними з правітчини й своїм натиском попихали їх на захід і полудень. Згодом по тім мусили сформуватись території і сих дальших етапів, а нарешті – і в тих краях, що були вихідною точкою слов’янської колонізації.

Побалтійська, полабська й чесько-словацька група, занявши західне пограниччя, західні „марки“ слов’янства, дали місце для роспросторення на захід польській групі, що пересовується на лівий бік Вісли й в басейн Одеру, а також і литовським народам. Міграція полудневої групи, певно, дала їм можливість розпросторитись щось і на полудне. Загалом напрям колонізації західної часті слов’янства можемо собі представляти як західно-полудневий. Наша літопись доводить вправді, шо певна частина західного слов’янства пішла і в противнім напрямі та утворила клин між предками сучасних білорусинів – кривичами, і полудневими, українськими племенами. В коротшій редакції її читаємо звістку, що плем’я Радимичів, по рі[ч]ці Сожу, було „отъ рода Ляховъ“ і переселилося сюди (пришедше ту ся вселиша). Етнографічний огляд ширшої Повісті временних літ під сю звістку підводить і сусідніх в’ятичів: і вони, і радимичі „отъ Ляховъ“, походять від двох братів „въ Лясѣхъ“, Радима й В’ятка, що переселившися відти, положили початок тим двом племенам 33.

Виходило б, що слов’янська колонізація по Сожу й верхній Десні та Оці не належала до східної групи, до „слов’ян“ в тіснішим значенні, по термінології сього огляду, а були „отъ Ляховъ“, як літопись означає групу польську разом з побалтійською 34. Але не кажучи вже, що форма, в якій передає сю звістку етнографичний огляд не багато варта (сі два брати Радим й В’ятко, що з „родами“ своїми переходять на Сож і Оку) – навіть як держаться простішої звістки коротшої редакції, дещо старшої, – все-таки ся звістка про західно-слов’янський острів на лівим боці Дніпра не знаходить собі потвердження ні в яких інших фактах (лінгвістичних, етнографічних) і трудно приймати її серйозно. 35.

Українська колонізація

Анти і словени, значення сих назв, історія антського імені, значення поділу на словен і антів, тотожність антів з українськими племенами

Рух українських племен на полудень виявився в колонізації „антами“ чорноморських степів – між Дніпром та Доном, констатований Прокопієм, а на нижнім Дніпрі посвідчений Йорданом. Се перша колонізація українська, яку можемо констатувати, і для того на ній мусимо трохи більше спинитись.

Серед полудневої слов’янської колонізації, як бачили ми уже, тогочасні письменники розріжняють словенів (Σκλαβηνοί, Sclaveni) і антів. Найбільш ясний сей поділ у Йордана: до всіх слов’ян взагалі він прикладає як загальне ім’я стару німецьку назву венетів, Sclaveni – то західна частина їх, на захід від Дністра, анти – східна, за Дністром. Притім він поясняє, що се назви цілих груп, які складались з поодиноких племен, звісних під ріжними іменами 36.

Грецькі письменники не уживають німецької назви „венети“, вони знають тільки слов’ян і антів і ближче границь їх розселення не вказують, але подані ними відомості згоджуються з Йордановими: слов’яни сидять безпосередньо над Дунаєм, на се вказує оповідання Прокопія про їх засідки й напади над Дунаєм в середині VI в.; потім бачимо їх тут при кінці VI і на початку VII в. в оповіданнях Менандра і Теофілакта 37. Анти ж сидять десь дальше від Дунаю 38.

Супроти сих вказівок грецьких письменників 39, а також і супроти повної віродостойності Йордана, можемо зовсім покластись на зроблене ним означення території словен і антів і їх обопільної границї 40. Він же сам жив в Мезії і був свідком тих неустанних нападів слов’ян і антів на візантійські землі, про котрі не раз згадує 41.

Ім’я словен – Σκλαβηνοί, Sclaveni ясне; се питоменне, загальне ім’я слов’ян, що тут спеціально прикладається до їх полудневно-західних осад для відріжнення від східно-полудневих. Але Анти? Проби об’яснити се ім’я з слов’янської мови або найти її сліди в пізніших численних іменах слов’янських племен не удались. Воно, як і венети, очевидно – чужого початку, дано слов’янам якимсь сусідом. Здогад, що се інша форма тієї ж назви – венедів, дуже привабний, але проти нього роблять поважні закиди з лінгвістичного погляду, та й наші джерела (Йордан) виразно відріжняють сі дві назви – венетів і антів. 42.

Вперше се ім’я антів виступає в згаданім оповіданні Йордана про війну з антами остґотського короля Вінітара при кінці IV в. 43. Як легендарною і цілком нереальною виглядає історія завойовання венедів Германаріхом, так натомість варта віри ся згадка. Може бути тільки непевність, чи не переніс історик сучасного імені антів на ті часи. Одначе, коли зважимо, що Йордан знав загальне ім’я для всіх слов’ян – „венеди“, знав про часткове значення антського іменя, і на інших місцях виразно каже за поділ словен і антів як за сучасний 44, то приходиться думати, що ім’я антів в сім епізоді таки переказане було готською традицією (а в кождім разі уважалось іменем старшим, ніж VI століття). Ще остготи дійсно знали антів і антське ім’я, се потвержуєсься й остготським каталогом народів, перехованим в пізнішій лонґобардській легенді, і ся знайомість їх з антським іменем в кождім разі не пізніша початку V в. 45 46 47

Поза тим ім’я антів приходить до загального уживання у візантійських письменників VI в. (з ними можна рахувати й Йордана, що жив у східній імперії). Сі письменники майже всі розріжняють слов’ян і антів: Прокопій, Аґатій, т. зв. Маврикій, Менандр, Іоан з Ефесу, Теофілакт 48. На офіціальний характер сього імені вказують титули 'Αντικος Anticus, що приймалися імператорами з нагоди побід над антами. Останній раз ім’я антів приходить в оповіданні Теофілакта – письменника, що жив в першій пол. VII в., в однім епізоді війни 602 p. По сім антське ім’я зникає. Але з сим моментом взагалі уриваються візантійські звістки про задунайські краї, антське ім’я могло жити в них і довше, тільки перше, ніж в візантійській літературі з’явилися нові звістки про чорноморські краї (X в.), антське ім’я вже вигасло 49. Чи не було воно перейняте візантійцями від східних турецько-фінських орд, що були сусідами власне полуднево-східних слов’ян і з кінцем V в. приходять в близький контакт з Візантією?

Яке значення мав сей поділ на слов’ян і антів? 50 Уважати його чисто географічним – трудно. Занадто широко й консеквентно переходить се відріжнення у письменників VI в.; ім’я антів згідно й консеквентно прикладається ріжними авторами до цілої колонізації від Дністра до Меотиди, не тільки до пограничної території антів і слов’ян. Ім’я анта прикладається як призвище до поодиноких осіб з сієї групи (Δαβραγέζας 'Άντης 'ανήρ ταξίαρχος). Анти і словени то виступають разом, то воюють між собою (в серединї VI в.), і ведуть пізніше цілком противну політику щодо аварів і Візантії. Всі сі факти вказують на осібність сих двох груп, і тяжко було б звести їх до тієї ріжниці, що словени, мовляв, сиділи по сей бік Дністра, а анти по той. Мусила бути більша.

Вісловлялись гадки, що анти – се ім’я якоїсь політичної організації, – держави, зав’язаної через завойовання, взагалі політичний термін. Але ся згадка ніяк не може бути прийнята. Що була б се за велетенська держава, що мала б надати нове ім’я сій етнографічній групі – від Дністра до Кавказу! І саме якоїсь сильнішої політичної організації у антів як раз не бачимо: сучасник Прокопій виразно каже, що як словенами, так і антами не править один чоловік, але здавна вони жиють „демократично“, і дійсно оповідає про одну таку ухвалу, повзяту на антськім віче 51. В таких політичних відносинах не зав’язуються такі величезні державні зв’язки 52.

Одиноке можливе об’яснення – се що поділ VI в. на слов’ян і антів відповідав двом осібним етнографічним слов’янським галузям. Глянувши на розміщення слов’ян і антів на полудні, переконаємося відразу, що назва словенів (Sclaveni), обіймає словен Мізійських (пізніших болгар) й словен Панонських – бо то вони сиділи в першій половині VI в. по Дунаю від Драви до моря і Дністра. В краю між Дунаєм і Дністром в середині VI в. не міг сидіти хто інший, як тільки слов’янські кадри, що протягом VI і VI в. перейшли в Мезію, полишивши своїм східним і північним сусідам землі за Дністром. „Анти“ можуть відповідати тільки східній групі, але й то з певним ограниченням: ми не знаємо, як далеко сягало ім’я антів на північ; теоретично беручи воно могло обіймати всі східно-слов’янські племена, але в наших звістках стрічаємо се ім’я тільки в подіях і комбінаціях, які дотикаються самої лише полудневої, чорноморської колонізації східно-слов’янської галузі. Анти в нашім матеріалі се полуднева частина східної галузі, себто представники тих племен, що утворили етнографічну цілість, яку тепер звемо українською.

Все промовляє за сим ототожненням антів з предками нашого народу і надає йому правдоподібність, що граничить з певністю. Бачимо, що сі анти виступають на території, де пізніше бачимо русинів і де й тоді, в VI в. не міг сидіти ніякий інший слов’янський нарід, розумію краї між Дністром і Доном. Їх границею з „словенами“ тоді був Дністер, але з рухом словенів на захід і полудень вона натурально мусила посунутись на захід – і дійсно потім, в X в., бачимо Дунай границею Руси з Мізійськими слов’янами. Бачимо, що сі анти були східними сусідами словен, і відріжнялась від них як осібна група, найправдоподобніше – етнографічна; се бачимо й у їх наступників – Руси та болгарів. На останку – антська колонізація вповні відповідає тому, що ми на основі вищесказаного про напрями слов’янської колонізації могли б викомбінувати про правітчину нашого народу й напрям його колонізації. Се все, кажу, робить можна сказати – певним, що в антах маємо предків українських племен.

Історія антів

Їх походи, війна з слов’янами, боротьба з аварами, останні звістки про антів

Так уставлена тотожність антів з українськими племенами відкриває нам кілька фактів з найранішої історії їх колонізації.

Йдучи хронологічно, треба почати з тієї війни Вінітара з антами. Падає вона на останню чверть IV в., десь на кінець 70-х чи 80-і рр., – ближче дати означити не можна. Як я вже сказав, все промовляє за тим, щоб не збувати в сім епізоді імені антів гадкою про анахронізм. Додам, що й війна та могла бути ще не дуже далеко від Дніпра, бо остроготи під натиском гунів поволі тільки посувались на захід, аж опинились на середнім Дунаї; отже й географічно взявши ніщо не противиться гадці, що тут справді брали участь анти. Тільки, кажу, об’яснення, яке дає сій звістці Йордан, треба дещо змінити. У Йордана Вінітар, „не хотячи підлягати гунській зверхності, став відтягатись помалу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм військом на краї антів; напавши на них, в першій битві він був побитий, але далі воював сміло й їх короля Боза 53 з синами й 70 старшинами казав розіп’яти для страшного прикладу“ 54. Як вище згадано, в сій війні скорше можна бачити симптом слов’янської колонізації на полудень, що зіткнулась з готами. Гуни, каже далі Йордан, взяли антів в оборону проти готів і при помочі вірної їм частини готів знищили сього своєвільного Вінітара. Сю пам’ять про гунську опіку антам супроти ворожих остготів також вважаю цінною – вона кидає світло на перші стадії слов’янського розселення на Чорномор’ї.

Про дальший його розвій в V віці не маємо ніяких спеціальних відомостей. Пізніші звістки з VI в. ретроспективно освітлюють раніші стадії сього процесу і бачимо, як степові бурі, рух орд і їх колотнечі в степах захоплювали слов’янські елементи, поривали їх до спільних походів та й до мандрівок, і як серед сього степового бурхливого життя сунулися все далі слов’янські кадри, напираючи одні на других.

В першій половині VI в. анти виступають в походах придунайських слов’ян на Візантію. Про се маємо кілька дуже сильних заміток у сучасників. Йордан закінчує свою римську історію згадкою про „повсечасні напади болгарів, антів і слов’ян“, а оповідаючи про легендарну державу Германаріха і колишню послушність йому слов’ян, пригадує, що тепер венети, себто анти й слов’яни „за наші гріхи скрізь так бушують“. Ще сильніше висловлюється Прокопій, – що гуни, болгари, слов’яни і анти, відколи настав імператором Юстиніан, набігаючи щороку на Ілірію і Тракію, чинили страшні спустошення людям. На іншим місці він згадує, що на початку панування Юстиніана „гуни (болгари), анти і словени переходили за Дунай та незвичайно непокоїли римлян“ 55.

З сього виходить, що анти були звичайними учасниками тих повсечасних нападів болгарів і слов’ян і як брали в них участь в перших десятиліттях VI в., так могли брати в них участь ще з кінцем V в. Особливо ж сі болгарсько-слов’янські напади стали частими в другій чверті VI в., за часи Юстина і Юстиніана. З часів Юстина припадком маємо пізнішу згадку про один антський напад, погромлений греками 56. Юстиніан, наставши на цісарстві, поручив 530 p. оборону Дунаю магістру Хилвудію, і той потрапив протягом трьох років стримувати задунайських варварів – болгар, антів і словен від нападів. Робив навіть походи за Дунай але наложив головою під час одного такого походу в краї слов’ян, і напади пішли знову 57. Вони страшно шкодили сусіднім візантійським провінціям, але зрідка лише набирали ширшого значення, і тим поясняється, що Юстиніан не звертав особливої уваги на них і віддавався тим часом планам далеких експедицій.

Докладно учасники сих походів не вичислюються в коротких звістках сучасників. Найчастіше говориться лише про болгарів, рідше про словен; про участь антів знаємо тільки з загальних уваг. Тільки один раз, говорячи про антів, Прокопій згадує до речі про їх похід на Тракію за Юстина 58, але й то так, що з того зовсім не можна вивести, чи то був спеціально-антський похід, чи ні. Взагалі походи самих тільки антів і напади їх на Візантію на власну руку – не дуже навіть і ймовірні. Правдоподібно, анти бували звичайно тільки учасниками чужих походів: особливо болгари, ходячи з азовських степів на Візантію, могли прибирати собі по дорозі ватаги антів до участі, волею чи неволею.

В другій половині анти поріжнились з „словенами“; про се оповідає Прокопій, не поясняючи причин: „пізніше, по смерті Хилвудія (що сталась 534 p.) анти й словени поріжнились, прийшло до війни, й антів перемогли вороги“. Трохи згодом він згадує, що сі народи „вели між собою переговори й мали безпечно обопільні зносини“ 59, се натякає, що війна тривала не довго, але після неї не було між обома сусідами ближчих відносин (бодай тоді). Дуже можливо, що се була колонізаційна боротьба, натиск антів на словен (хоч, розуміється, могли бути й якісь спеціальніші причини). Війна мусить припадати десь на кінець 530 або 40-х рр. Західну границю антської колонізації становив тоді Дністер; на захід від нього сиділи „словени“, ті слов’янські кадри, що колонізують протягом VI-VII в. балканські й середньодунайські землі; з поступом сієї колонізації антська границя з Дністра повинна була поступати на захід і анти мусили натискати на своїх західних сусідів.

Візантія правдоподібно хотіла використати се поріжнення своїх ворогів (хто зна – чи й не доложила до нього рук). Вона звернулась до антів, щоб перетягнути їх до себе: Юстиніан закликав їх, аби оселились в околицях Турія. Се була спустіла римська кріпость, збудована по словам Прокопія Траяном, на лівім боці Дунаю (очевидно в Дакії). Юстиніан обіцював за се антам багату платню й всякі вигоди 60, аби вони боронили Візантію від болгарів (і розуміється – заразом і від словен). Одначе тоді, здається, не прийшло, до порозуміння: розбилось на справі псевдо-Хилвудія, що появився між антами.

Епізод сей докладно оповів Прокопій, він саме дав йому нагоду до дуже цінної характеристики побуту словен і антів та деяких дуже інтересних подробиць. Між невільниками, взятими словенами в війні з антами, був молодий ант на ім’я Хилвудій. Один грецький невільник з Тракії, що перебував між антами, звернув увагу свого хазяїна, що у словен у неволі перебуває Хилвудій, той самий звісний римський магістр, що так дався їм в знаки, – але словени того не знають. Анти викупили того Хилвудія. Хоч він запевняв, що він з роду ант, анти не повірили й на загальнім антськім віче 61 примусили його, аби удавав з себе магістра Хилвудія. Коли Юстиніан зробив згадану вище свою пропозицію, анти згоджувались пересилитись тільки з тим, аби той ніби Хилвудій дістав назад свій уряд і жив з ними разом в новім краю. Але коли Хилвудій їхав в сій справі до Константинополя, перестрів його на дорозі Нарзес і довівши обманство, арештував та й повіз в кайданах до цісаря. Се й перебило справу.

Та хоч сі переговори не дійшли тоді вінця, одначе хто зна, чи не від сього часу – боротьби з словенами й зносин з Візантією 62, датується переміна в політиці антів. Бо пізніше ми стрічаємось з антами уже як з виразними союзниками Візантії. Правда, звістка ся належить до пізніших часів – ціс[аря] Маврикія.

В 550-х рр. далися в знаки антам авари під час свого переходу з прикаспійських країв на захід. Про се оповідає фрагмент Менандра. Оповідання тут без початку; довідуємось, що антам не пощастило в боротьбі з аварами, й авари почали пустошити їх землю своїми нападами та грабувати. Для викупу взятих в неволю своїх земляків анти вислали одного з видатніших між собою, Мезамира 63. Але коли той став говорити з аварами згорда, під час свого посольства, використав се один болгарин (Кутруґур), близький до аварського кагана і неприхильний до антів 64. Він порадив кагану вбити Мезамира, як чоловіка особливо впливового між антами і здібного до організації боротьби. Авари послухали і вбили Мезамира, а після сього пустошили ще гірше землю антів, забираючи невільників й грабуючи її.

Сей епізод хронологічно належить до кінця 550-х рр. Напад аварів на антів об’яснюють тим, що то Візантія їх напустила. Дійсно, уложивши з аварами угоду, Юстиніан поручив їм воювати з ворогами Візантії 65. Але ми не маємо слідів, щоб анти тоді докучали Візантії, і далеко правдоподібніше, що авари без спеціальних візантійських поручень по дорозі „примучили“ антів. Се пригадує епізод Повісті временних літ: там оповідається, що „обри (авари) воєваша на словѣны й примучиша дулѣбы, сущая словѣны, и насильє творяху женам дулѣбьскымъ: аще поѣхати бяше обрину, не дадяше въпрячи коня, ни волу, но веляше въпрячи 3, или 4, 5 женъ въ телѣгу й повести обрина“ 66.

В сім переказі мусить критись реальна згадка про насильство дулібам від аварів; хоч літописець зачисляє се до часів імп[ератора] Іраклія (610-640), але датування се зроблено на основі візантійського оповідання з 610 p. 67 і довільно накинено тому – очевидно народному переказові про утиск дулібів. Дуже можливо, що в нім маємо пам’ять про аварську біду VI в., переказану Менандром. Розуміється, не виключні такі примучування й пізнішими часами, коли авари жили на середнім Дунаї); але одинока звістка, яку маємо про відносини аварів і антів в VII в. говорить більше *против* як *за*такий здогад. З епізоду аварської війни 602 p. бачимо, що тоді словени наддунайські були в відносинах союзу й певної залежності від аварів, анти ж цілком були незалежні, і військо аварське дуже не радо прийняло план свого кагана – йти на антів. Воно по- просту збунтувалось і не пішло. Отже про пізніші походи аварів на антів при охоті можна ставити ріжні гіпотези, але дуже на них покладатись не годиться.

З другої половини VI в., після тієї аварської біди, маємо тільки одну звістку про антів. В 580-х рр., коли каган аварський з словенами і лоонґобардами напав на візантійські землі, цісар не міг з ними порадити і найняв антів, щоб вони зробили діверсію на словенські краї. Анти напали на їх край, знищили, попалили і забрали весь достаток 68.

Подібна ситуація повторюється в другій звістці, з 602 p. – останній, яку маємо взагалі про антів. Під час війни з Візантією, коли греки звернули свої сили проти союзних з аварами наддунайських слов’ян, аварський каган для діверсії вислав був тоді військо, „аби знищити антський нарід, що був союзником ромеїв“. Але аварське військо від такої перспективи стало тікати до греків, і каган мусив відложити свій план. Епізоди сі цікаві тим, що показують антів зовсім незалежними від аварів, союзниками Візантії; як такі, мусили вони воювати з словенами, отже тримались від них з-осібна і ворожо. Заразом вони характеризують відносини не тільки аварів до антів, а й взагалі кочових орд до слов’янської людності наших країв. Вся увага кочових орд, що мандрують нашими степами, звернена на багаті Візантійські землі: з них тягнули вони багаті окупи за „союз“ і збирали здобич нападами. Відносини до слов’ян їх інтересували далеко менше, а війна з слов’янами зв’язана була з великими трудностями: слов’яни були майстри ховатись у всяких нетрах, як свідчать оповідання візантійців (Теофілакта, Маврикія, Льва). Тож війна рідко коли йшла далі „примучувань“ при нагоді, по дорозі, як та аварська біда, переказана нашими й візантійськими джерелами. Се пояснює нам, як то серед самого руху орд по наших степах в V-VII p. сі степи заразом колонізувалися нашими предками.

Щодо аварів, то навіть словени нижнього Дунаю в VI віці не були якось тісніше зв’язані з їх державою. Правда, при кінці VI в. вони стоять в союзі з аварами, але перед тим (під р. 578) маємо такий епізод, що словени відмовили всякої послушності аварам, і каган аж пізніше, при нагоді покарав їх за се 69. В 1-й чверті VII в. аварам підлягали болгари, поки не увільнились десь в 30-х рр. 70; де тоді як раз перебували болгари, не знаємо, тож не можемо й судити про круг політичного впливу аварів в тім часі. Щодо аварської зверхності над антськими племенами, то хоч можливість її не виключена, особливо щодо західних племен, але ми маємо для неї тільки негативне свідоцтво з згаданої війни 602 р. і ніякого позитивного.

Північна група слов’ян

Кривичі і новгородські словени, дреговичі, радимичі й в’ятичі

В другій чверті VII в. аварська держава вже упадає. В третій чверті болгарські орди переходять з чорноморських степів за Дунай. Сильна хозарська держава боронить степи від находу нових орд зі сходу. Отже від другої половини VII в. і майже до середини IX – до міграції угрів і приходу печенігів з-за Дону, був час, коли обставини найбільше сприяли розвою слов’янської колонізації, коли в степах не було тяжких ворогів оселої культури. Був се власне час, коли слов’янська колонізація могла прийти тут до найбільшого свого розвою.

При кінці VI в. „словени“ ще займають лівий берег нижнього Дунаю. Тільки з закінченням колонізації балканських земель, з переходом болгарських орд за Дунай могли анти опанувати дунайський берег. Вони покривають тут останки словенської колонізації і пізніше (в IX – X в.) була тут східно-слов’янська людність. На заході інтенсивний рух полуднево-західного слов’янства на полудень і захід полишила в другій половині VI і першій половині VII в. українській колонізації прикарпатські землі. В другій половині VII в. українська колонізація могла в головнішім уже опанувати свою територію (кажу – в головнішім, бо етнографічні границі не відразу міцно уставилися, мусили перейти через певні вагання, а особливо колонізація гірських карпатських країв русинами мусила йти поволі й закінчилася, певно, значно пізніше).

На жаль, ми знову не маємо сучасних відомостей про розвій сеї колонізації. З початком VII в. уриваються візантійські відомості про східних слов’ян. Се по-часті залежить від упадку візантайської історіографії, по-часті від історичних обставин: Візантію окрили нові слов’янські держави на Дунаї, і її безпосередні зносини з задунайськими краями слабнуть. Новим джерелом для історії колонізації наших країв стає Повість временних літ, передовсім – її етнографічні огляди, але сі огляди писані в часи значно пізніші – в XI в. і тількі небагато можуть нам сказати про те, як виглядало слов’янське розселення перед тими перемінами, які зробив в сій колонізації новий натиск степових орд в IX-XI вв. Деяке доповнення до них дають арабські звістки IX і X в., та візантійські X і XI, але вони взагалі дуже небагаті певними географічними вказівками. Для збагачення скупих відомостей сих джерел історик рад би звернутися за поміччю до археології й діалектології, але і сі науки в теперішнім стані дуже рідко можуть дати цілком певні вказівки 71.

Відомости Повісті, доповнені іншими фактами, дають в головних рисах такий образ східно-слов’янської колонізації Х-XI в.

Північну частину слов’янської правітчини, за виключеннєм того, що зайняли під час загального розселення литовські народи, бачимо залюднену головно одним великим племенем *кривичами*. Се одвічні сусіди литовських народів, що й досі всіх східних слов’ян звуть кревами 72. Кривичі займають верхів’я Дніпра, Західної Двіни й Волги і дуже рано поділяються на дві галузі (вже в X віці бачимо сей поділ): на галузь західну, подвинську, з Полоцьком на чолі, і східну, пізніше сформовану, де центром був Смоленськ (се властиві кривичі Повісті). Кривичі ж, правдоподібно, колонізували басейн р. Великої (центр Ізборськ, потім Псков) 73.

Їх же колонією уважають ільменських „словен“ з їх столицею – Новгородом; але для зачислення новгородців як раз до кривичів в літописі нема основи, а новгородський діалект значно відріжняється від кривицького, так що могло се бути й осібне плем’я. 74

Спеціалізацію загального імені „словен“ для сього племені правдоподібно об’яснюють тим, що то була крайня слов’янська колонія.

З фактів хорографії, а по-часті й археології виводять, що кривицька територія мусила мати колись не слов’янську (головно фінську) людність. Вище я вказував, як неясно стоїть ся справа. 75

Хорографія не вистудійована ще докладно, але на загальний погляд дійсно вказувала б, що перед останнім кривицьким і „словенським“ розселенням, як його бачимо в Х-XI в., була тут не слов’янська людність – на верхів’ях Дніпра й далі на північ, захід і схід. Потім кривичі вже на очах історії з властивої своєї території поступали на захід, по Двіні (доки не стрілися тут з німецькою колонізацією – ливонських рицарів), і що більше на схід. З території кривичів і новгородських словен слов’янська колонізація йшла неустанно в басейн Волги, в землі фінських народів: весі (що жили на північних допливах Волги – тверці, молозі, шексні і коло Білого Озера), мері (в басейні Оки – по Москві, верхній Клязмі і по самій Волзі, на схід від весі) та муроми (на нижній Оці, на схід від мері): тут кривицька колонізація стрічалась з в’ятицькою. Вже в X в., ся східна колонізація була досить значною, бо з кінцем його чи з початком XI засновуються руські князівства в центрах сієї колонізації – Ростові та Муромі. Вона була початком сформування наймолодшого, але й найчисленнішого з слов’янських народів – великоросійського. Він витворився на фінськім ґрунтї сією новгородсько-кривицькою та кривицько-в’ятицькою колонізацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся колонізація одначе заховала в нім вповні слов’янський національний тип 76.

На правім боці Дніпра, понижче кривичів Повість уміщує *дреговичів*: „сіли між Прип’яттю та Двіною й назвалися дреговичі“, каже вона. Назва їх означає „люди з болот“, від слова дрегва, дреговина, – багно, мочари по-українськи та білоруськи. З літописного тексту виходило б, що вони займали велику просторонь від Прип’яті до Двіни. Одначе північна частина території між Прип’яттю й Двіною – землі по р. Березині належали не до прип’ятських городів – Турова й Пинська, а до Полоцької землі (князівство Мінське). Се привело деяких учених до гадки, що дреговицька територія обмежалась басейном Прип’яті, з центральними містами Туровом і Пинськом, а басейн Березини займали кривичі. 77.

Розуміється, слова літописіи не так виразні, щоб на їх підставі напевно зачисляти до дреговичів землі до самої Двіни. Але й гадка, що басейн Березини не належав вже до дреговичів, не має за собою нічого, більше крім тої політичної приналежності, а ся не може бути рішучим аргументом.

На заході дреговицька колонізація не виходила за басейн Прип’яті, межуючи з побужською людністю дулібів. 78.

На німанськім вододілі дреговичі стикалися з литовськими народами. Докладну етнографічну границю і тут уставити трудно; ані хорографічних, ані археологічних фактів не стає ще на се. Подібно як і з фінами, й тут можна помітити розширення слов’янської території на некористь литовської, і безперечно, що се розширення йде далеко в давнину. Але сей процес дуже мало висліджено 79.

Поки не роз’яснені границі дреговицької території на північ – чи обмежалась вона землями по Прип’яті, чи сягала до Двіни, не вповні ясним зістається й те, до котрої з східно-слов’янських груп належали з початку дреговичі. Тепер дреговицька територія належить до української території тільки своєю західною частиною – Пинщиною, краєм верхньої Прип’яті; поза тим на північ від Прип’яті живе людність білоруська, а подекуди переходить і на її правий бік. Можна се собі толкувати так, що з початку дреговичі належали до одної групи з кривичами (білоруської), а Пинщину асимілювала полуднева українська людність; або навпаки – решту дреговичів можна уважати за асимільовану білорусинами пізніше. Перше об’яснення мало б за собою більше певностя, коли б знати, що басейн Березини мав також дреговицьку людність. Бо в поріччі Прип’яті були занадто сильні зміни і хвилювання – з полудня на північ і з півночі на полудень, аби можна було орієнтуватись просто сучасною білоруською більшістю 80.

На лівім боці Дніпра в басейні Сожу Повість уміщає *радимичів* – плем’я очевидно невелике, або слабке, аморфне, що не грало ніколи скільки-небудь замітної політичної або культурної ролі, а служило предметом ріжних глузувань, мабуть через своє глухе малокультурне життя (в роді записаної літописцем звістки, що „Русь корятся Радимичемъ, глаголюще: „Пищанци волчья хвоста бѣгаютъ“) 81. Вище згадано було про літописну записку, яка виводить їх „от рода ляховъ“, мабуть через якесь непорозуміння. 82

Головні міста радимичів були: Гомъи, теп. Гомель, і Чичерськ на Сожі; верхів’є Сожу належало вже до кривицького Смоленська, і можливо, що було й залюднене кривичами. Територія ся увійшла в склад білоруського племені.

Натомість близші сусіди й одноплеменники радимичів – як їх представляє Повість, *в*’*ятичі* належать уже до великоросів, як і вся дальша слов’янська колонізація в басейні Оки і на верхів’ях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери – волость Муромсько-Рязанська 83. Самі в’ятичі теж можуть бути такою ж слов’янською колонізацією на фінськім ґрунті.

По словам „Повісті“ вони займали поріччя Оки – себто й верхів’я і поріччя її верхніх притоків, як звичайно приймають. Від них же виводилася, вповні правдоподібно, колонізація середньої Оки – землі Муромо-Рязанської, як дальший етап того ж колонізаційного поступу східного слов’янства в фінські землі 84. Менше має за собою недавно висловлений здогад, що в’ятичі займали також поріччя Дону 85 – на се нема ніяких доказів.

Полуднева группа слов’ян

Поляни, їх територія, руське ім’я, літописна теорія про Русь; сіверяни, колонізація Подоння, теорія великоросизма полян і сіверян, її нестійність.

Переходимо до полудневої групи.

В центрі української колонізацїї сидить плем’я *полян*. „Повість“ не означає їх території ближче, каже тільки, що вони „сѣдоша по Днепру й наркошася поляне“ 86: очевидно притім розуміє околиці їх столиці, Києва, де жили „поляне кияне“. Вона пояснює ще, що поляни назвались так тому, бо сиділи на полі, себто на голій рівнині 87; але околиці Києва, себто ту країну, що в Х-XI в. головно була полянською територією, трудно назвати „полем“, і сама Повість, оповідаючи на іншім місці про полян, каже, що вони сиділи „по горамъ симъ“ (Дніпровим), „въ лѣсѣ на горах, надъ рѣкою Днѣпрьскою 88. Дійсно околиці Києва на північ від Стугни і тепер багаті лісом, а давніше були зовсім лісовим краєм 89.

Найпростіше об’яснення сеї суперечності, здається, буде те, що давніше, до натиску степових орд X-XI в., головні осади полян лежали на полудень від Стугни, де більше було рівнини, „чистого поля“ 90. В противність сій країні північна частина Київщини звалась „лісовою стороною“ 91; відповідно тому полуднева могла зватись полевою, „польською“, а від неї й мешканці – полянами. „Польською землею“ Повість справді зве землю полян, але в її цілості 92. Можна б ще гадати, що ім’я своє принесли поляни з якогось іншого „поля“, яке замешкували давніше, або що форма „поляни“ була тілько етимологізацією, для зрозумілості, якогось старшого, відмінного імені 93. Але се вже будуть чисті здогади, тим менше потрібні, що подібні імена від „поля“ стрічаємо ми і у інших слов’ян (польські поляни, болгарські поляки, польчани, польці, слов’янські поланці, поляни в сусідстві моравян), зовсім незалежно одно від одного 94.

В Х-XI в. земля полян була дуже невелика; з оповідання й натяків літописи бачимо, що крайніми більшими містами її на північнім заході був Білгород (на Ірпені) і Вишгород (на Дніпрі) 95. На сході споконвічною границею був Дніпро: хоч до Києва належала, здається, вузька полоса за Дніпром, але Дніпро був і уважався завсіди властивою границею Київщини й Чернігівщини, полян і сіверян 96. Щодо полудня, то тут в X в. крайнім київським пунктом була Родня, „на усті Росі“, але потім всяку думку про оборону Поросся від печенігів князі покинули й почали боронити побережжя Стугни 97. „Польська земля“ була цілком загнана в ліси.

Сим історичним вказівкам не противляться й археологічні факти остільки, що могили характеристичного деревлянського типу виступають уже на лівім боці Ірпеня і в області Раставці, а на лівім березі Дніпра виступають похорони з паленими небіжчиками – характеристичні для Сіверщини 98.

Сей малий трикутник між Дніпром, Ірпенем і Россю – се центр історичного життя нашого народу і вихідна країна його імені – се P у с ь властива. Київщина під іменем Руси, Руської землі, противставляється ще в XI-XII в. не тільки північним та східним землям (Новгороду, Полоцьку, Смоленську, Суздалю, в’ятичам), а і українським, навіть найближчій, нерозривно зв’язаній з полянською в одну політичну цілість Деревлянській землі.

Так напр. Святослав Ольгович з Новгорода тікає „в Русь к брату“, до Києва. Полоцькі князі не слухаються Мстислава, коли він їх кликав „в Рускую землю в помощь“ (до Києва). Юрий йде з своєї Ростово-Суздальської землі, з ростовцями і суздальцями на Київ „в Русь“. Мстиславичі розмінюються дарунками: київський Ізяслав дає дари „от Рускых земль й отъ всих царьскихъ земль“ (речі київські і київсько-візантійського привозу), а Ростислав смоленський „что от верхнихъ земль и от Варягъ“ 99. Часом в таких противставленнях може бути сумнів, чи Руське не означає собою чогось ширшого ніж Київ – всю полудневу Русь (бо і таке уживання і противставлювання північним і східним землям земель полудневих, українських під іменем Руси можна констатувати в XII в.). Але маємо факти, де Київщина під іменем Руси противставляється Волині, Галичині: для галичан київське військо – „руське“ військо, київські бояри – „руські“ бояри, в противставленні галичанам; Ізяслав, вигнаний з Києва на Волинь з своєю дружиною, з великою вдячністю підносить се, що вона за ним „вийшла з Руської землі“, а при переходах з Волині в Київщину зазначує і він і інші про нього, що він вступив в „Руську землю“ 100. Тут одначе ще можуть мішати ся поняття Київської землі як політичного тіла, себто київських волостей, з старою Київською, себто Полянською землею 101.

Але от стара Деревська земля, що була київською волостю весь час, противставляється Київщині тіснішій, полянській, як Руси в найтіснішім значенні, се вже не лишає сумніву щодо властивого значення сього терміну. Коли Рюрик пробуває в Овручу, в Деревлянщині, а Святослав, його соправитель на київськім столі, кличе його „в Русь“, до Києва, то початкове, основне значення сього терміну виступає перед нами з цілою ясністю. Русь – се земля полян, русини – се поляни передовсім, хоч в ширшім значенні се ім’я й обіймало в XI-XII в. всю Україну, а і все східне слов’янство, зв’язане київськими князями в одну державу, під іменем Руси протиставлялося теж часом всім іншим політичним організмам 102.

Та хоч у Києві і поза Києвом в XI-XII в. знали, що Руська земля – то поляни, одначе в старій київській літописи, в її пізнішій редакції (Повести временных лет) переводиться одним з її редакторів той погляд, що руське ім’я було перейняте полянами пізніше: „Поляне яже нынѣ, зовомая Русь“ 103. На думку сього літописця ім’я Русі було принесене варягами, се було ім’я княжої династії й її земляків, варяжської дружини. „Отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пѣрвѣе бѣша Словѣне; аще і Поляне зваху ся, но словѣньская рѣчь бѣ“ 104. Об’яснення, розуміється, малоймовірне.

Ім’я варягів-руси, що по сій теорії були покликані новгородцями і аж в другім поколінні перейшли в Київ, а крім Полянської землі розмістилися заразом, і навіть ще скорше по кількох інших землях, як могло спеціалізуватися на полянах (навіть не на Києві й його політичнім окрузі) і зростися так з ними, що стало другим іменем їх землі, противставляючися такому варязькому гнізду, як Новгород, що дуже довго не підтягається під руське ім’я? Ім’я Руси з’являється на Україні далеко скорше, ніж в другій половинї IX віка, і вже від IX в. у арабських географів воно спеціально прив’язується до Київщини: аль Джайгані, дуже авторітетний географ, що писав на уряді великого візира Саманидів, володарів Хорасана (край на півд. схід від Каспійського моря), а черпав свої відомості ще з старшого джерела, середини IX в. як здається, розріжняє в Русі три групи чи племені, і властива Русь для нього – се Київщина: „Їх володар живе в Києві“ (Куябі) 105.

У самого редактора „Повісті“ з-під тих приписок, поправок і пояснень, якими він проводить свою ідею варязького походження Руського імені, виступають виразно сліди старого, загального погляду, що Русь – се поляни, що се ім’я не варязьке, північне, а свійське полудневе. Взяти хоч би наведене вище його пояснення, де він, толкуючи слов’янське походження Руси, зовсім несподівано, якби здавалося, приплітає полян, очевидно тому що ім’я Руси було синонімом полян 106; або перехована і в Повісті замітка, що новгородські й варязькі дружини, приведені Олегом на Київ, стали зватися Руссю тільки по переході до Києва: „бѣша у него Словѣни и Варязи и прочии прозваша ся Русью“ 107.

Очевидно „Русь“ було спеціальне ім’я київської околиці, Полянської землі, і як всі проби вивести руське ім’я від інших, чужих народів, північних і полудневих, не удаються досі 108, то приходиться вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київської околиці. З тим звертає на себе увагу созвучність сього імені з тутешньою річкою Росею, найбільшою рікою (після Дніпра) Полянської землі 109.

На схід від полян, на лівім боці Дніпра сиділи *сіверяни* Сівера, здається – найбільше з українсько-руських племен. „Сѣдоша на Деснѣ й по Семи й по Сулѣ и наркошася Сѣвера“ 110, каже про нього Повість. Плем’я се таким способом мало б займати цілий басейн Десни – може крім її верхів’я, що належало пізніше до Смоленської землі і могло бути зайняте кривичами здавна. Вододіл Сожу й Десни відділяв його від радимичів, вододіл Оки – від в’ятичів, Дніпро був східною границею від полян 111.

На полудень літопись протягає сіверянську територію на басейн Сули. Коли ті звістки писались, землі по Сулі були вже дуже ослаблені й спустошені печенігами й половцями, так що слова про сіверянську колонізацію по Сулі треба скорше уважати згадкою про часи давніші, з середини X в. Вже Володимир при кінці X в. для оборони від печенігів не задовольняється будуванням кріпостей по Сулі, але заразом ставить другу лінію ззаду її по Трубежу й Сейму, і ще третю – по Остру й Десні 112: видно, що на Посулля не покладав він великих надій. При кінці XI в. Посулля держалось іще кріпостями, але було спустошено до решти – бо й у самім Переяславі Мономах із своєю дружиною бідовав „від рати й від голоду“ 113. В XII в. Посулля колонізувалося на ново, але в головнім, без сумніву, тою ж старою сіверянською людністю. 114.

Далі Сули на полудень, а за Посем’ям на схід Повість вже не каже за якісь слов’янські осади. Але до печенізького натиску в другій полов. X в. слов’янське розселення йшло далеко за Сулу на схід і полудень. Від Прокопія ми знаємо, що в першій половинї VI в. слов’янська колонізація наближалась, або навіть може й досягала Азовського моря: згадавши про кутурґурів і утурґурів, розділених Меотидою, Прокопій каже, що „на північ від них (утурґурів) сидять несчисленні племена антів 115.

В усякім разі слов’янська колонізація займала басейн Дону. З сим згоджуються відомості арабських письменників. Два арабські історики аль Баладурі (IX в.) і Табарі (X в.), доповнюючи один одного, оповідають про арабський похід на Хозарію в 1-ій пол. VIII в.: арабський вожд Марван, пройшовши за Кавказькі гори, за місто Семендер, напав на слов’ян, що жили в землі хозарів, на Слов’янській річці (так араби зовуть Дін, а часом і нижню Волгу, що на їх думку сполучала ся з Доном); він вивів з собою 20 т[исяч] люду в неволю (у Табарі – зруйновано 20 тис. домів). Третій арабський письменник, ібн-аль Факіх (поч. X в.), оповідаючи про кавказькі гори, каже, що вони сусідують з грецькими краями при границі аланській і доходять до сторін слов’янських, а навіть згадує в горах якийсь „рід слов’ян“ (може котресь плем’я подібне до слов’ян). Нарешті звісний географ Масуді (1-ій пол. X в.) каже про Дін, що „береги його залюднює числений нарід слов’янський і інші північні народи 116.

Супроти сих звісток трудно сумніватися в існуванні слов’янської колонізації в донських та азовсько-кавказьких сторонах і вони помагають нам зрозуміти і ту важну ролю, яку слов’яни, по словам того ж Масуді, мали в Хозарській державі: з них в значній мірі складалось хозарське військо й служба кагана. 117

До свідоцтв арабів про слов’янську колонізацію в басейні Дону в VIII-Х в. можна прилучити деякі посередні вказівки й факти з пізнішої історії. Уже само розширення Руської держави над береги Меотиди, де вже в середині X в. мусила існувати українська Тмутороканська волость, теж промовляє за існування тоді, в X в., бодай якихось, більших останків слов’янської колонізації в басейні Дону. Такі останки, в далеко тяжчих обставинах, знаємо пізніше, в XII – XIII в.: були руські кріпості в басейні Дону, як Донець XII в., в околиці теперішнього Харкова; в Саркелі (Білій Вежі) була правдоподібно слов’янська колонія, і такі ж колонії мабуть були і в „команських городах“ Подоння; на усті Дону звісний в XII в. „Руський порт“, і вище на Дону „Руське село“ (XIII в.), а в тутешніх степах руська людність – т. зв. Бродники звісні в XII-XIII в. Подорожник Рюйсброк в середині XIII в. зве Дін границею Руси 118.

З усього сього стає зовсім певним, що слов’яни десь між V і X в. займали Подоння, і тільки натиск печенігів, а потім половців ослабив сю колонізацію й примусив переважну частину людності вибратися далі на північ. 119.

Але яке се плем’я сиділо на Подонні, літопись, розуміється, не подає. З деяких натяків здогадувалися, що й то були сіверяни – що вони займали не тільки басейн Десни й Сули, але перед XI в. йшли далі на полудень і схід, в Подоння, навіть і до самого моря 120. Але виразних вказівок на се нема, навпаки є деякі вказівки против того, так що оскільки ся полуднева колонізація не належала до уличів, то належала мабуть до якогось іншого племені, не звісного нам на ім’я. 121 122

123. Взагалі ми мусимо рахуватися з можливістю, що київські книжники XI в. далеко не всі племінні імена знали, і подані ними племінні назви далеко не покривали всеї східнослов’янської колонізації 124

Тому нема по що силоміць натягати на Подоння котресь з сусідніх звісних нам племен.

Вище, говорячи про дреговичів, спинивсь я над питанням, чи вони належали до північної, по-теперішньому – білоруської, чи до полудневої – української групи племен, бо їх територія перерізується тепер язиковою границею сих двох груп. Для середнього Подніпров’я – території полян і сіверян такої непевності нема: вони належать тепер до української території, й ніщо не вказує на те, аби було колись інакше. Одначе в науковій літературі висловлялися відмінні гадки і над ними треба нам застановитись.

Вже п’ятдесять літ дебатується в науці питання: чи стара колонізація середнього Подніпров’я була українська чи великоросійська. Не помічаючи в старих київських пам’ятках характеристичних прикмет української мови, декотрі дослідники здогадувались, що старі поляни й інша людність середнього Подніпров’я належала до іншої східно-слов’янської групи („великоросійської“, чи „середньо-руської“); ся стара людність, мовляв, виемігрувала на північ від татарських погромів десь в XIII-XIV в., і її місце зайняли в XIV-XV в. насельники з Волині й Галичини, і від них пішли теперешні подніпрянські українці“. Але ся гіпотеза, хоч заступлена й тепер кількома визначними в філології іменами, зовсім не стійна 125.

Насамперед, про масову народню колонізацію з середнього Подніпров’я на північ в XIII в. нічого не знаємо, a priori вона зовсім не правдоподібна і припускати її не можемо: українська людність попередніми віками занадто була призвичаєна до всяких пополохів, а мала в лісових краях під боком дуже добрі сховища, щоб від татарського погрому XIII в. мандрувати на Волгу чи в області верхнього Дніпра, куди кажуть їй йти оборонці сих теорій. Рівно ж не знаємо нічого про міграцію в XIV-XV в. на Подніпров’я й Задніпров’я західної української людності, і така міграція також неправдоподібна. Бачимо, що до кінця XVI в., коли починається з заходу переселення, викликане зовсім новими, соціально-економічними причинами, осадники в спустошенні подніпровські простори йшли з Полісся, передовсім українського, отже припливала назад людність, що відступила була в ліси – як то бувало звичайно при таких лихолітях. Як побачимо в своїм місці 126. гадки про радикальне спустіння Подніпров’я в XIII в. взагалі опираються на односторонно вибраних і побільшених, або по-просту таки непевних звістках. Таким чином, теорія заміни старої подніпрянської людності якоюсь новою в XIV-XV вв. сама по собі не має підстави.

Нема ніякої підстави й для того, аби відріжняти стару (X-XII вв.) колонізацію Подніпров’я від західних племен полудневої (української) групи. Полянська земля, як ми бачили, була тільки маленька територія над Дніпром, з півночі й заходу обнята деревлянською колонізацією. Припустити, що той полянський куток був чужеплеменним, великоросійським клинцем на правім боці Дніпра, зовсім неправдоподібно; але не менш трудно припустити, що деревляне, бувши великоросами, теж виемігрували на північ з своїх пущ, які давали такий добрий захист від кочових орд, і їх місце потім заступила новіша колонізація. В деревлянськім Поліссі ми маємо безперечно стару, українську колонізацію, і поляни мусили разом з нею належати до полудневої, української групи. Слабка діалектологічна закраска київських пам’яток пояснюється передовсім тим, що літературний київський рух був не локальним, а загальним: в нім брали участь і місцеві й прихожі люди, і тут могла виробитися свого роду загальна мова, як грецька κοινή. Зрештою новішими дослідами все-таки виказано в київських пам’ятках, почавши від XI в., ряд язикових прикмет, які поруч західної, галицько-волинської, характеризують сі пам’ятки як осібну східну українську групу.

Супроти того декотрі оборонці старої теорії про великоросійську колонізацію Подніпров’я новішими часами відступилися від полян, признають в них плем’я полудневої групи, але задніпрянську колонізацію – сіверян і людність Подоння та Азовського побережжя відлучають від полудневої групи, зачисляючи до великоруської чи середноруської групи. Та се не більше, як остатня уступка старій теорії. Сіверяни все стоять як в найтіснішій культурній і політичній зв’язі з Києвом. Похоронні обряди лівого й правого боку Дніпра виказують великі подібності 127.

Аргументи інші, які пробувано, за браком язикових пам’яток, навести за етнографічною осібністю лівобічної колонізації від правобічної, не стійні. Припускати, що сіверська людність виемігрувала і її місце заступила інша, также трудно майже як з деревлянами – настільки се був край в своїх північних частях добре захищений природою проти степових нападів. Аж до XVI в. бачимо на сіверській території спеціальну місцеву людність з традицією старого імені – т. зв. севруків; в лісових і багнистих краях середнього Подесення вона мала всі шанси остоятися, хоч і помішавшися дещо з сусіднею білоруською людністю в своїх колонізаційних хвилюваннях. Теперішня подесенська Сіверщина має північний український діалект, з архаїчною закраскою, подібною до діалектів київського Полісся, що виразно відріжняється від говорів посемських і посульських, витворених новішою колонізацією. В говорах подесенських супроти того маємо очевидні останки старого сіверянського діалекту, що був отже українським. Та обставина, що північна частина старої Сіверщини покрита тепер білоруськими діалектами 128 не повинна нас бентежити. Рух білоруської людності на полуднє міг зовсім легко покрити сіверське пограниччя 129.

Таким чином, нема підстави приймати, що старі осадники Задніпров’я не належали до тієї полудневої групи, з котрої сформувавсь сучасний український нарід.

Західна група слов’ян

Деревляни, уличі, їх мандрівка, тиверці

Переходимо до західних українських племен.

Безпосередніми сусідами полян на заході були *деревляни*. „Повість“ нічого не каже, де вони жили і для письменника-киянина се була занадто звісна річ, тож він тільки пояснює, що деревляни звалися так тому, „зане сѣдоша въ лѣсѣхъ“ 130. Тому територію їх треба вислідити іншими способами. Про їх північних сусідів – дреговичів Повість каже, що вони сиділи „між Прип’яттю та Двиною“; отже Прип’ять має бути північною границею деревлян. Археологічні розкопки (правда – не дуже систематичні, з результатами далеко не категоричними) і порівняння похоронного обряду по обох боках Прип’яті приводило дослідників до виводу, що дреговичі переважали на північнім березі Прип’яті й мішались з деревлянами на полудневім 131; отже й се не противиться вказівці Повісті, що багнисте побережжя Прип’яті здебільшого межувало деревлян і дреговичів. На сході, як було вже вказано, границею деревлян з полянами, можна прийняти поріччя Ірпеня; на північнім сході деревлянські осади могли досягати Дніпра 132.

Про західну й полудневу границю можемо говорити тільки дуже гіпотетично. На заході – суперечки між київськими й волинськими князями за Погориння 133 піддають думку, що тут сходилась колонізація деревлян і дулібів; але в останках старого життя виразної етнографічної границі тут не можна запримітити: розкопки могил зроблені новішими часами в поріччях Случі, Горині й Стиру виказали велику подібність в похоронних обрядах і культурній обстанові 134. Не виключено, що деревляни сягали в поріччя Горині, і навіть Стиру, хоч сі поріччя, особливо в верхніх своїх частях, від X в. мабуть сильно були заповнені людністю більше полудневою, що відступала сюди з Побожжя – улицькою передовсім. На полудні звістка Константина Порфірородного, що печенізькі кочовища притикали до земель „уличів, деревлян і лучан“ 135, наводить на гадку, що деревлянські осади виходили за границю лісів – переходили в басейн верхнього Богу.

*Уличі* з початку сиділи на нижнім Дніпрі. Так виразно каже старша редакція літописи 136 в оповіданні про війну з ними Ігоря: „и бѣша сѣдяще Улицѣ по Днѣпру вънизъ, и по сем преидоша межи Богъ 137 и Днѣстръ й сѣдоша тамо“. Хоч притім не сказано, на котрім боці Дніпра уличі сиділи, але найбільш просте розумінння тексту каже, що сиділи вони на тім же правім боці, і ніщо не примушує відступати від такого толкування.

Пізніша Повість – в обох редакціях, полудневій (Іпатська і под.) і суздальській (Лаврентіївська і под.) не має сього епізоду. Натомість вони говорять про чорноморську людність в етнографічних оглядах. „Улутичи Тиверци сѣдяху по Бугу к по Днѣпру и присѣдяху къ Дунаєві; и бѣ множество ихъ, сѣдяху бо по Бугу и по Днепру оли до моря“ – так в кодексах полудневої редакції 138; в Лаврентіївськім натомість: „Улучи и Тиверци сѣдяху бо (читай: по Бугу и) по Днѣстру, присѣдяху къ Дунаеві, бѣ множество ихѣ, сѣдяху по Днѣстру оли 139 до моря“ 140.

Таким чином, між ріжними редакціями літописи бачимо вагання як в самім імені (уличі, угличі, улучі, улутичі), так і в означенні їх території. На вияснення сієї справи ужито багато труду, й вона має цілу літературу 141. Справа одначе досить ясна.

В вищенаведенім тексті Константина Порфірородного, де він вичисляє племена сусідні з печенігами, він йде зі сходу на захід і називає слідом за Руссю (київською, себто полянами) ульців (Ο'υλτίνοις ), деревлян (Δερβλενίνοις ) і лучан (Λεζενίνοιζ ). Очевидно, Ο'υλτινοι – се уличі; лучани, Λεζενίνοι, очевидно називаються так від Луческа (теперішнього Луцька) (другою формою їх імені могло бути: лучичі). Отже Константин розріжняє уличів і лучан (лучичів) і кладе одних на схід від деревлян, других на захід.

Факт, що Константин знає в сусідстві деревлян ульців-уличів знаходить собі повне потвердження в нашій літописі. Власне цікаво, що полуднева й північна редакція Повісті, говорячи про улучів-улутичів в своїх етнографічних оглядах, росходяться в їх іменуванні, але згідно і без всяких варіантів говорять про війну Києва з „уличами“. Всі редакції літописи сходяться на тім, що були „уличі“, і що перші київські князі вели війни з „уличами“. Правда, в новгородських варіантах тут є ще вагання між „уличами“ і „угличами“, і в ріжних редакціях ріжні князі воюють з ними (Аскольд і Дир, Олег, Ігор), але ясно, що ми маємо тут варіанти одного імені уличів (думаю, що угличі – то пізніша етимологізація імені уличів 142. Був, значить, один нарід уличів (угличів), з сим народом вели війни київські князі, і до нього належить звістка новгородської редакції Повісті, що він сидів по Дніпру і пізніше перейшов в край між Богом і Дністром. 143 144 145 146

Коли в етнографічних оглядах полудневої й суздальської редакції стрічаємо улучів-улутичів, і є суперечність щодо їх осад, то правдоподібно тут помішано східних уличів і західних лучичів-лучан (що у Константина виступають під іменем Λεζενίνοι). Крім близької подібності імен помішати їх було тим легше, що лучани, судячи з звістки Константина, мусили виступати досить далеко на полудень, коли були сусідами з печенігами. До замішанини прилучилась ще переміна місця. Суздальська редакція говорила про уличів, що по міграції вони сиділи на Дністрі, а новий редактор поправив се, з огляду на давніші осади уличів на Дніпрі, і перемінив ім’я. Прецінь писалося про них тоді, коли давніша уличська колонізація була давно минулим фактом, досить неясно відомим.

Созвучність імен уличів і лучичів, Луческа, що причинилася до сього помішання, піддавала новішим дослідникам привабну гадку – зв’язати Луческ з уличами (улучами, улучичами) 147, але в такім разі прийшлося б припустити, що сі улучі по імені племені назвали своє місто Луческом, а по імені міста потім звалися лучанами. Такого другого факту не зможемо вказати, і тому треба відріктися сього об’яснення – воно занадто штучне 148. Лучани Константина Порфірородного – се очевидно вже політична назва, взята від імені міста, притім назва досить давньої дати, коли була так добре знана в 40-х роках X в. Тому зв’язувати її з міграцією уличів з-над Дніпра досить рисковно – хоч можна припускати, що уличі потім відступили між іншим і в землю лучан.

Повість оповідає про міграцію уличів з-над Дніпра за Бог в зв’язку з „примученням“ уличів київським військом: Ігорів воєвода Свенельд примучив їх і примусив платити дань; ся війна тривала кілька років (сама облога пересічна тяглася три роки), і закінчилась, видно, незадовго перед смертю Ігоря. Слова літописи про перехід неясні – чи уличі перейшли Бог після сієї війни, чи перед нею, і в лутературі є на то ріжні погляди 149, але порівняння літописного оповідання із згаданим текстом Порфірородного про печенізьких сусідів показувало б, що тоді – ще перед 40-и рр. X віку уличі покинули вже Дніпровське побережжя. Печеніги у Порфірородного сусідують на правім боці Дніпра передовсім з Руссю – полянами, значить полянські осади вже були відкриті з полудня, і уличі звідси уступили. Держались ще десь далі на захід, між полянськими осадами (що по Дніпру могли держатись довше, ніж де) і осадами деревлянськими. Міграція уличів вже тоді почалась.

Чи була ся міграція перед походом Свенельда (се з огляду на Порфірородного я уважав би правдоподібнішим), 150 чи після нього, в усякім разі головною причиною її не можемо уважати що інше, як натиск печенігів: самі примучування київських князів не зрушили б уличів з насижених місць і не примусили б шукати нових осад серед заповнених вже іншою людностю країв, як не зрушили інших народів, що дізнали на собі сього державного процесу. Се річ ясна, і хронологічно, в першій половині X в. їх переселення припадає на той час, коли чорноморська людність дійсно мусила відступати на північ. Відповідно до того напрям міграції уличів ми повинні собі представляти не просто як західний, а більше північно-західний – з країв нижнього Дніпра й Богу в краї середнього і верхнього Богу та середнього Дністра. Чи при тім уличі виходили на територію чужу, залюднену іншими племенами, чи відступали в безпечніші часті своєї власної території, трудно сказати. Степова, чорноморська колонізація мала всі причини визначатися більшою екстенсивністю: тут, на колонізаційній периферії наші племена могли залюдняти величезні простори, але зрідка, не густо і потім під натиском кочових орд стягатися в більше безпечних частях своєї території.

Отже, збираючи до купи все сказане досі, бачимо, що уличі найправдоподібніше сиділи на правім боці нижнього Дніпра. Чи переходили на лівий бік Дніпра, чи за Дніпром сиділо інше плем’я – не знаємо. На півночі уличі стрічалися з полянами. На полудень, певно, досягали моря, поки не відтиснули їх печеніги. Се виразно каже суздальська редакція, а хоч тут маємо поправку, але поправку свідому; коли новий редактор зіставив „оли до моря“ перемінивши ріки, то, очевидно, виходив з переконання, чи з традиції, що слов’янські (улицькі) осади досягли моря і тут. На заході улицькі осади сягали Богу, а може переходили й на правий бік його. В X в., головно уступаючи від натиску печенігів, а може – й примучувань київських князів, вони пересунулися в краї середнього і верхнього Богу та Дністра 151.

Край над морем між Дністром та Дунаєм зістається *тиверцям*; вони ж сиділи по Дністру. Ближче означити їх границь з іншими українськими племенами ми не можемо; тільки очевидно, що коли уличів з тиверцями суздальська редакція садить по Дністру, то тиверцям головно зістається край на правім боці Дністра. Повість (особливо тут важна суздальська редакція) виразно каже, що осади для тиверцям колись доходили до самого моря і Дунаю, та що колонізація їх була тоді сильна („бѣ множество ихъ“). На північнім боці Дунаю тиверці в своїм розселенні могли стрічатись з останками „словен“, що ще не перебрались в Мезію. На північнім заході їх колонізація могла переходити в гірські краї Карпатів. На верхнім Дністрі вона мусила стрічатися з розселенням дулібів. Містечко тиврів на Богу (Вінницьк. пов.) – одинока осада, що своїм іменем може вказувати на тиверців, – давало повід розширяти їх територію і над середній Бог 152, та розуміється, одинокого імені осади на се не вистає.

Племінне ім’я їх зв’язувано з античним іменем Дністра – Τύρας 153; серед інших слов’янських імен воно, дійсно, не має паралель 154.

Дуліби, бужани і волиняни

Червенські городи, літописні «хорвати», «Біла Хорватія» і хорватське питання

На захід від деревлян сиділи дуліби. „Дулѣби же живяху по Бугу, кде нынѣ Волыняне“, „Бужане зань сѣдять по Бугу, послѣ же Волыняне“, каже Повість про них 155, поясняючи не тільки місця осад, але й переміни племінного імені. Хоч деякі дослідники ще й досі хочуть бачити в дулібах, бужанах, волинянах осібні племена, що одні по других поступали в сій території 156, але такої думки не можна поділяти. Сама по собі дуже неправдоподібна гадка, що одно українське плем’я випихало друге в такій стадії оселої колонізації, як VIII-IX вік, і в такій далекій від колонізаційних пертурбацій території, як Побужжя. До того ж ім’я волинян очевидно – назва політична, взята від міста, а не племінна. Слова ж Повісті, що бужани сидять і досі по Бугу, подтверджують, що мова йде тут про переміну імені, а не племені 157. Ми маємо перед собою історію заміни старої племінної назви пізнішими, політичними назвищами. Сі політичні назви дуже численні на сій території, і се вказує на сильний розвій тут міського, громадського життя.

Ім’я дулібів, старе, праслов’янське ім’я, що має свої паралелі в хорутанських дулібах, в чеських і моравських дулібах. Очевидно, воно було початковим, тому й виступає в згадці Повісті про обрів – аварів, як вони примучували колись сих самих дулібів. В XI в. се ім’я вже вийшло з уживання, його заступили пізніші назви бужан, волинян, червнян. Ім’я волинян при кінці XI в., видко, було найбільше прийнятим, і новіший редактор, стрівши ім’я дулібів і бужан, пояснив сі назви сучасною – волинян. Значення дулібського імені неясне; в деяких слов’янських діалектах воно має значити тепер дурного чоловіка (рос. дулеб, болг. дулуп) 158, та не знати в якім зв’язку стоїть се значення з історичними дулібами.

Ім’я бужан Повість, чи ліпше сказати – пояснення, приписане одним з останніх її редакторів, виводило від р. Бугу. Само по собі можливо, що плем’я зване на правітчині дулібами, на нових осадах прозвано було бужанами. Але той факт, що в переказі Повісті про обрів дуліби виступають під своїм старим іменем уже по розселенню, і те, що ми знаємо на їх території місто Бужськ (теперішній Буськ в Галичині), робить більш правдоподібним, що ім’я бужан пішло не від Бугу, а від міста Бужська, як політичного центру 159. Назва бужан супроти того мала б такий же політичний характер, як і інша назва – волинян 160.

Назву волинян Повість наводить як сучасну, значить вона була росповсюднена в другій половині XI в. Дійсно, хоч в оповіданні літописи про ті часи не стрічаємо її, зате маємо назву для краю: Волинь (під р. 1077) 161. Значення її добре відгадав Длуґош (а може знайшов се об’яснення в свіжій ще традиції або в своїх джерелах). Волинська земля, каже він, прозвалась від Волиня, замка, що був колись на усті Гучви в Буг 162. Дійсно в подіях початку XI в. (під р. 1018) стрічаємо місто Волинь чи Велинь, на Бузі; воно, очевидно, було політичним центром краю, але в давніших часах, бо з кінцем X в. таким центром став новозаснований Володимир, і Волинь стратив своє значення. Коли ж він його мав? На се могла б дати відповідь одна звістка, коли б ми її могли напевно приложити до наших волинян. Масуді згадує плем’я Валінана 163, що „за давніх часів“ мало власть над іншими слов’янськими народами, але потім ся держава розпалась. При всіх трудностях, які вона дає, приналежність сієї звістки до волинян має деяку правдоподібність. Вона переносила б гегемонію міста Волиня на IX вік. Але і без неї не можемо класти сю гегемонію пізніше, як на X в. 164.

Ще одна аналогічна назва на території дулібів, але в інакший формі се Червенські городи, „грады Червенскыя“ 165. Так на початку XI в. звуться городи сусідні з Червенем (се теперішнє Чермно, на південь від Грубешова). По аналогії з волинянамн, бужанами, лучанами, людність сього Червенського края могла зватись, а певне – і звалась червнянами. Здогадується, що ся назва лишила свій слід в імені Червоної Руси, Russia Rubra.

Щодо лучан, як я вже сказав, не можемо певно сказати, чи була то дулібська територія, чи ні. Не виключено, що були се дуліби, але могла ся теритоторія доперва пізніше бути притягненою і прилученою до дулібської землі 166.

В кождім разі на території дулібів стрічаємо кілька політичних назв – від імен міст, і сі ймення заступили стару, племінну назву. Питання, чи були се загальні назви для цілої дулібської землі, що наступали одна по одній? Чи були се часткові назви, ймення певних частин дулібської території, що групувались коло поодиноких міст і могли існувати в тім самім часі, одна коло одної? Ще найскорше ім’я волинян могло бути загальним, судячи по назві Волині, бо вона вже в другій половині XI в. прикладається до цілого Володимирського князівства, що містило в собі і старий Волинь, і Червень і Бужськ, і навіть Луцьк. Але й тут могло статись перенесення з часті на ціле; тільки якби зовсім певними бути, що звістка Масуді сюди належить, то мусили б ми волинській назві дати ширше значення: Волинська держава могла б тоді виходити навіть за етнографічні дулібські межі, хоч се не виключало б тіснішого значення Волиня, як центр всіх дулібів.

Мені більш правдоподібним здається, що в усіх тих назвах маємо імена дрібніших округів, і вони часом могли існувати разом – напр. назва бужан могла прикладатися до південно-західної частини дулібської землі, країни верхнього Бугу, а назва волинян до північної частини, країни середнього та нижнього Бугу. Але устя Гучви (Волинь), Чермно і Володимир лежать так близько один коло одного, що в своїй ролі політичних центрів сі городи могли хіба наступати один по однім, правдоподібно – в тім порядку, як я тут подав сі імена: найперед Волинь, потім Чермно, накінець Володимир. В певних моментах Волинь, а може й Бужськ міг мати більше значення, виростати на центр всіх дулібів, а навіть і ще більших територій, але певних доказів того не маємо. Не підлягає сумніву локальне значення імені лучан, але не знати вже, чи се дулібська територія.

Для означення етнографічних границь дулібів ми взагалі маємо дуже мало підстав. Літопис каже тільки, що се був басейн Бугу – віслянського 167. На полудневім заході, в басейні Стиру, лежала територія лучан – щодо своєї етнографічної приналежності непевна. На півночі, на середнім Побужжі – Берестейська волость вагалася в XI-XII в. між Києвом та Володимиром і взагалі не була міцно зв’язана з рештою Волині; її окремішність можна толкувати й етнографічними й політичними причинами. На заході натрапляємо на трудне питання про західну руську колонізацію взагалі й її племінне ім’я спеціально, і я мушу його трохи ширше пояснити.

Звичайно приймається, що на заході за дулібами сиділо руське плем’я хорватів. Сей погляд опирається на звістках Констанина Порфірородного про Білу Хорватію 168, і на згадці Повісті, що між руськими народами вичисляє хорватів 169. Але згадка літописи дуже виглядає на інтерполяцію: літописна стаття збирає до купи названі перед тим племена, кажучи, що вони „живяху в мирѣ“, і до сього реєстру дописано хорватів, про котрих перед тим нема мови – виглядає се на приписку пізнішого редактора, що почав з сеї фрази робити повний каталог руських племен і між іншими дописав і хорватів, знайшовши згадку про них в дальшій часті (під 993 p.) 170.

Ні тут, ніде літопись нічого не каже, де ті хорвати жили, і нема ніяких певних вказівок на якесь хорватське плем’я, якусь хорватську територію у нас, а хоч пробовано ріжними способами означити територію тих хорватів 171, одначе ніякого опертя сі проби не мають, окрім звістки Константина, і якогось народу, що звав би себе хорватами, ми на сій території напевно не знаємо.

Оповідання ж Константина завдає такі трудності, що більше затемнює справу, ніж прояснює. Він каже, що полудневі хорвати й серби вийшли з Білої Хорватії та Білої Сербії, й уміщує сі білі краї між Баварією й Угорщиною, в сусідстві Німеччини 172.

Дуже правдоподібно, що в сім означенні Константин виходив із відомостей про полабських сербів, хибно прийнявши їх за одноплеменників полудневих сербів. Щодо хорватів, то нам відомо з інших джерел хорватське плем’я, що сиділо десь між Лабою й Одрою 173. Виходячи з звістки про руських хорватів (властиво – здогадів про їх осади) і з звістки Константина, що на білих хорватів нападають печеніги, припускають звичайно Білу Хорватію, що тягнулася по Карпатському підгір’ю від басейна Лаби над верхній Дністер (або як приймають інші – на полудневім згір’ї Карпатів), в теп[ерешній] північній Угорщині.

Та з того виходить таке диво, що на сім просторі сиділи поруч себе три однойменні народи, які належали до трьох осібних груп – чеської, польської та руської, а взявши сюди ще тих полудневих емігрантів, будемо мати якійсь містичний хорватський мікрокосм, до кот[р]ого входили народи всяких можливих слов’янських галузей 174.

В дійсності, означення північної, Білої Хорватії у Константина (і не у нього одного) могло опиратися просто на созвучності імені Карпатів 175. Коли ж припускати, що в основі сього означення лежить якась реальна зв’язь з іменем хорватів, то можлива двояка гадка. Або в X в. в прикарпатських краях „Хорватія“ була географічною назвою, як пам’ять по колишніх (полудневих) хорватах, що тут сиділи перед своєю міграцією на полудень, і тоді хорватами пізніше звались у їх сусідів ріжноплеменні народи, які сиділи на сій території, – як назва кельтських боїв перейшла на німців боюваріїв і чехів- богемів, а назва Скитії переходила на її пізніших осадників, – отже ся назва не мала б ніякого етнографічного значення 176, – або Константин в своїй історії про хорватську міграцію виходив із факту, що в прикарпатських краях за його часи жили якісь хорвати.

Щодо першого здогаду, то трудність лежить в тім, що ціла Константинова історія про міграцію хорватів з прикарпатських країв дуже не певна; як я вже згадував, в сучасній науці вона має все менш віри, дуже трудно класти її в основу яких-небудь виводів, а з тим дуже тяжко і припускати, що прикарпатські краї мали загальну назву Хорватії. Щодо другої гадки, то тут зараз повстає питання – які ж хорвати звісні нам напевно в тих краях? Знаємо з інших джерел тільки хорватів між Лабою й Одрою, і властиво звістки Константина про Білу Хорватію і всякі інші досі вигребані 177, всі можуть бути приложені до сієї західної Хорватії, а про якусь східну Хорватію ніщо не говорить.

Вказівку на східне положення Хорватії бачили в згадці Константина, що на Хорватію нападають печеніги; але печеніги, згадані у Константина, могли навідуватись і до західних хорватів, непокоячи сусідніх угрів, тут не було б нічого неможливого (пор. напади печенігів і половців на Угорщину в XI в.). Друга подробиця в оповіданні Константина, що мовляв вказує на східні Карпати – се згадане у нього „місце зване Βοϊκι“, на пограниччі білих сербів: в нім довго бачили, і донині частенько бачать наших бойків 178. Але дуже мало ймовірності в сім: задалеко се для сербів на схід, та й не видно, щоб ім’я бойків коли мало такий розголос 179.

Зістається отже для тої карпатської Хорватії тільки наша літопись. Але вона так мало і недокладно знає про західні наші краї, а її згадки про хорватів такі голі, що тільки комбінуючи їх з Константином і можна було викомбінувати руську подністрянську Хорватію. Виходить зовсім безнадійній круг, і тому я вважаю, се питанням відкритим: сумнівна річ, чи було українське плем’я зване хорватами і не знати, де воно сиділо 180. Разом з тим, зістається питанням, як далеко на захід йшли границі дулібів і яке племінне ім’я мали українські осадники карпатського згір’я 181.

Західна українська колонізація

Її сучасний вигляд; польско-українська етнографічна границя, польщення; пам’ять Руси над Віслою; мішані території. Українсько-білоруська границя. Закарпатська Русь – границя словацька й угорська, Семигород, Русь на Дунаю; старинність західної колонизації, її мішані території, її страти

Полишивши на боці, як непорішене і властиво другорядне питання, справу племінного імені, перейдемо до огляду самої західної української колонізації. Як я вже сказав, літопись наша дуже мало говорить про сі західні окраїни (так само і про східні та полудневі) та й небагато знає про них (приклади тому наведу нижче). Тому ми повинні звернутись до регресивного методу, і виходити з пізніших фактів про тутешню українську колонізацію.

Як ми вже знаємо, сучасна етнографічна українська територія виступає далеко на захід узьким клинцем, затисненим між польською й словацькою людністю. Клинець сей майже досягає верхів’я Дунайця й відси розширюючись йде на схід по обох боках Карпатів. Північна границя йде в півнично-східнім напрямі, займаючи верхів’я Попрада, Ропи, Вислоки й Вислоку до Сяну. 182.

В околиці Ярослава уступається вона з правого боку Сяну на лівий й йде відси на вододіл Вісли й Віслянського Бугу, що має мішану, польсько-українську людність; більш менш лінія середнього Вепру, по сучасним звісткам, має становити ту граничну лінію, на схід від котрої український елемент переважає, подекуди переходячи й на правий бік його. В басейні Нареву він стрічається з білоруською колонізацією, що займає тепер полудневу частину німанського басейна 183.

На полудні від Карпат українські осади зачинаються також від басейна Дунайця, вони одначе тут вже значно пословачені; узенькою смугою, вже порозриваною і обтятою словацькою колонізацією українські осади йдуть по згір’ям Карпатів вздовж угорської границі над Попрадом, по верхів’ям Ториці, Топлі, Ондави, Лаборця 184, аж над Угом починається більша неперервана українська територія, що йде далі між Карпатським хребтом та верхньою Тисою 185 й її притокою Вишевою (Visso) 186, поки не стрічається на верхів’ях Вишеви, Бистриці, Молдави з волоською колонізацією. За границями неперерваної української території, на підгір’ї українські осади йдуть островами між словацьку, а потім між угорську колонізацію, далеко на полудень, в басейни Бодрогу, Гернаду, Солоної (Sájó), Красної й Самоша, хоч сі полудневі українські острови в значній мірі остільки вже денаціоналіовані, що про їх українську народність свідчить головно східний обряд.

Вже сама фігура сієї української етнографічної території показує, що ся одностайна українська гірська полоса, з мішаними територіями по обох крилах, з слабими українськими домішками на північ і полудень – то тільки скелет, з атрофірованими, майже страченими м’яснями етнографічного тіла. Очевидно, що колонізація гірських країв не могла йти зі сходу на захід самим хребтом; українська людність мусила заходити в гори з рівнин – з півночі, чи північного сходу, й росповсюднювалась річними долинами 187. Само собою також ясно, що теперішні українські елементи в мішаних полосах – то в переважній часті останки української колонізації, а не нові здобутки її: нової масової української колонізації в тим напрямі ми не знаємо, а коли вона давніша, то мусила бути давніше значніша, бо на наших очах український елемент, досить витривалий взагалі, винародовлюється тут на мішаних територіях, в тіснішій стичності з переважною чужою колонізацією.

Я почну з польсько-української границі. Порівнюючи навіть дати галицьких переписей з останніх десятиліть, бачимо, що на західній граничній лінії русини помалу польщаться: їх приріст звичайно далеко менший, ніж приріст поляків, і певна частина їх держиться ще по традиції „руської віри“, але національність уже стратила 188. А процес сей тягнувся віками. Польська народність, польська мова, польська культура мала перевагу почавши від XIV в., бо тут була Польська держава, а перевага Руси перед тим тривала коротко і мала всякого роду перерви. Католицизм завсіди був агресивним, де стрічався з православною людністю, і тягнув за собою невідмінно полонізацію, а православна віра переважно не виходила за границі оборони, та й то часто дуже слабої.

Колонізаційні змагання тягли українську людність на схід і полудень від дуже давніх часів (уже в XI в.), а її місця займала не велика, але все не безслідна колонізація польська та німецька. Підтримувана за польських часів, і навіть ще перед ними, ся німецька колонізація (часами досить значна) в результаті зміцняла тільки польські елементи, бо сі німці-католики польщились раніше чи пізніше. Коли зважимо се все, прийдемо до переконання, що на сій польсько-українській границі Русь мусила понести за той довгий ряд віків великі страти на користь польської народності. І ми дійсно знайдемо в історичних джерелах цілий ряд фактів і натяків на такі страти. Привілегійовані громади міські й сільські відтісняють тубильну людність на другий план і винародовлюють. Костели, збудовані наново або „перероблені“ з православних церков, перетягають її на католицтво; закривання православних церков тягне за собою католичення і польщення, і т. д. 189 190 191 192 193

Деякі факти ведуть нас так далеко в глубину польської колонізації, що се на перший початок здається неймовірним. В Казимирі над Віслою була церква св. Духа, як видно з руської записи на Євангелії, наданім туди казимирськими міщанами (письмо XV в.) 194. В сусіднім Цмельові (за Віслою) переховалась традиція про руську церкву, а в фундаційнім привілеї 1505 р., надаючи сьому місточку німецьке право, король зносить заразом противні йому права й звичаї польські і *руські* 195.

Люблін ще в XVI-XVIII в. був одним з визначних огнищ православ’я і уважавcь питоменним руським містом. На поч. XVI в. (1505 р.) кн. Глинський, роздаючи на церкви гроші з майна кн. Дм. Путятича на видніші православні святині, дає і „на церков святого Спаса“ в Люблині 5 кіп, а під час братського руху при кінці XVI в. (1594) по ініціативі „мещан релии закону светого греческого“ заведено в Люблині при сій церкві православне брацтво. Ще в 1659 р. козаки упоминались між іншими забраними уніатами „монастиря і церкви в Люблині“. Канонік Красинський (1612), описуючи границі Руси (а веде їх з-під Кракова: non longe ab urbe Cracovia) 196, між руськими округами згадує Люблинщину. На Україні, під час розбудженя національної свідомості в середині XVII в., „руську“ землю означали під Краків та по Люблін. Хмельницький рахував на поміч православної Руси по Люблін, по Краків, а „ляхів“ відгрожувавсь загнати за Віслу, що тут має значити етнографічну польську границю. В проектах розділу Польщі 1657 p. Вісла знову виступає як границя Руси і православ’я, теж і в умові Дорошенка з Турцією (до Вісли і Німану): очевидно, се був погляд загальний, прийнятий, що Русь і православ’я сягають до Вісли 197.

При світлі сих фактів в зовсім іншім світлі стають перед нами походи в Польщу Володимира Вел[икого] і вічні короводи західних українських князів з Польщею: багато української землі, а ще більше – землі з мішаною людністю зіставалось за границями Руської держави, або прилучалось до неї тільки на якийсь час. Запись польської княгині Оди (кінець X в.) згадує про Русь на пограниччі з прусами та „руські землі, що протягаються аж по Краків“, і по всякій ймовірності се була Русь не тільки політична, а й етнографічна – остільки докладно вона відповідає пізнішим етнографічним границям. Але пограничний пояс на рівнині дуже рано був мішаний; вже в XV в. залюднення рівнини по Вислоку і Сяну показується мішаним 198.

З люстрацій XVI в. бачимо, яка маса німецьких колоністів була в Сяницькім 199, і сей процес накликання чужих колоністів звісний нам вже від Данила, а нової сили набрав, коли стало ширитись німецьке право. Початки сього бачимо ще за Болеслава Тройденовича, що надав маґдебурське право німецькій громаді в Сяноку 200. Але крім сієї пізнішої німецької і польської колонізації мішання етнографічних елементів мусило початись ще давніше, через стрічу української колонізації з польською.

Коли зважити все те, що ми сказали вище про віковічне ослаблення українського елементу на заході, можна з певною ймовірністю висловити здогад, що початкова східно-слов’янська колонізація опанувала була басейн Бугу і Сяну і подекуди наближалася навіть до Вісли; та поворотній рух польської колонізації сперся з нею на вододілах Вепру й Сяну ще в початках, коли ся українська колонізація була досить рідка, як на своїй периферії, і вже тоді – дуже рано, з’явились мішані території по Віслокам і між Вепром та Віслою. Протягом віків потім польські елементи припливали сюди, а українські відпливали, а до того й історичні обставини неустанно ослабляли тут українські елементи на користь польських, і в кінці тільки неужиточна гірська країна зісталася міцно в українських руках.

Далі на північнім заході, на білоруськім пограниччі українська територія тепер кінчиться більш менш дорогичинською околицею; в басейні Нареву бачимо вже переходові говори, посередні між українським і білоруським (заблудовські говори) 201. Українська територія, таким чином, тепер виступає рогом на північ, в басейні Бугу, між польським і білоруським елементом, і відповідає політичним границям Руси XI-XIII в., що досягали р. Нуру, правого притока Бугу 202. Північну частину Побужжя (Дорогичин, Мельник, Брянськ) часто уважають слов’янською займанщиною на ятвязьких ґрунтах 203; сей погляд одначе чисто гіпотетичний; про ятвязьку колонізацію на Побужжі ми нічого не знаємо 204, як і взагалі не маємо фактів, що вказували б на якусь пізнішу руську колонізацію в сім краї.

Тільки той факт, що берестейсько-дорогичинське Побужжя якось слабше тримається Волині, натякає на якусь осібність сього краю – чи етнографічну, чи суспільно-політичну, тяжко сказати. Апріорно можна признати досить можливим, що північна частина руського Побужжя, за Берестям, виходячи за лінію Прип’ятсько-Німанського вододілу, була пізнішою займанщиною; але ніяких певних фактів, що свідчили б тут про пізніший характер української колонізації, досі нема. Остаточно справа лишається невиясненою. Дуже багато ще є роботи філологам, археологам, етнографам, аби положити підвалини для рішення сього питання, як і взагалі для вияснення історії теперішньої границі української території на півночі, її відносин до білоруської та племінного підкладу тутешнього розселення.

Переходячи на полудневі згір’я Карпатів, ми і тут бачимо теж явище, що і на північних. Український елемент тримається дуже добре там, де сидить в збитих масах (навіть зростає, невважаючи на неможливі економічні й культурні відносини й сильну еміграцію); але в мішаних територіях слабне й постійно винародовлюється.

Завважали, що русини особливо легко підпадають під словацький вплив; нехочі переймати що-небудь у мазурів, вони дуже охоче переймають словацьку мову, навіть ходячи до них на заробітки, тим більше мешкаючи в сусідстві 205. Тим поясняли масу двоязичних словацько-українських сел на західнім краю Руси, але треба б ще прослідити докладніше тутешні колонізаційні відносини: чи не буде теперішня українсько-словацька мішанина в певній мірі також результатом і старої мішаної колонізації, а не тільки самого ослаблення українського елементу на його західнім пограниччі. Що одначе в мішаних територіях український елемент тут слабне дійсно, се не підлягає сумніву. Русини Спишського комітату переважно вже так пословачені, що тільки грецький обряд і українські елементи в мові вказують подекуди, що ми маємо до діла з колишніми русинами, і над сими „руськими могилами“ уже йде завзята суперечка – чи маємо тут пословачених русинів, чи споконвічних словаків 206. Документи з попередніх століть виказують русинів там, де вже тепер сидять самі словаки; ще на початку сього століття мали бути значні останки русинів на Ґроні (Gran), де тепер вже значаться самі словаки.

Подібне діється й на українсько-угорськім пограниччі, особливо завдяки державній, суспільній та економічній перевазі мадярського елементу. Ще на початку минулого сього століття подорожній росіянин, переїздячи від Мишкольца через Кошиці на Бардіїв, чув себе серед руської стихії: „від Мишкольца до границь Польщі (!) села і міста по більшій часті зайняті руснаками“ 207. Тут може бути й перебільшення. Але число русинів на рівнині, між мадярами таки дійсно на очах маліє. Які ж мусив понести страти руський елемент протягом мадярського „тисячоліття“! Мусимо думати, що українські колонії, які й тепер ще переходять за Солону (Sájó), Красну, Самош, лишилися останками далеко густішої колись, коли не масової колонізації (сліди її сильно переховались ще в топографічних назвах). Незалежно від початкового розселення, українська людність мала тенденцію йти з своїх суворих гір на рівнину, шукати легшого хліба (так повстали й українські колонії в Бачці, над Дунаєм – недалеко устя Тиси, уже в XVIII в.). З другого боку, мадярська людність припливала поволі на території пограничні з підгір’ям. В витворених таким чином мішаних територіях український елемент не міг вкінці удержатись.

В Семигороді вже нема русинів, вони згинули, можна сказати, на нашій пам’яті: ще на початку XIX століття мали бути їх останки 208. Слід русинів зістався тут тільки в числених хоро- і топографічних назвах на цілім просторі Семигорода, у всяких мадяризованих, румунізованих і германізованих назвах – Oroszi, Oroszfalva, Oroshegy, Rusesti, Rusielu, Russdorf, Reusdorfel, Rusz i т. и. 209 Орографічна й топографічна номенклатура Семигорода взагалі зраджує колишню слов’янську колонізацію, на котру аж пізніше налягали угорські, волоські, німецькї верстви, – колонізацію осілу і культурну від початку: на се вказує факт, що експлотація соляних і рудних багацтв Семигородських гір йде від їх слов’янських осадників; окно, баня, сольнок – слов’янські назви для рудних і соляних ям, – сі слова в мадяризованих і румунізованих топографічних назвах повторюються дуже часто 210.

В документах сі слов’янські елементи виступають, відколи починається для Семигорода документальний матеріал – в XII в., а численні „руські“ назви на території Семигорода виразно вказують, що той слов’янський елемент в деякій часті був українським 211. Документальні сліди руського імені маємо від XIII в.: напр. гора Ruscia в грам. 1228 р., місто Forum Ruthenorum, засноване на початку XIII в.; показується, що Bisseni актів XIII в. теж часом означають русинів 212. Ще в XV віці було тут чимало русинів, як бачимо з згадки одної папської булі (1446) про численний і великий руський нарід в Угорщині і Семигороді 213.

На Карпатських горах руське розселення не кінчилось. Слов’янські елементи в хорографії, що служать нам свідками про стару слов’янську колонізацію на всім протягу Семигорода, не обмежаються ним, а йдуть і далі на полудневий схід – на територію теперішньої Молдави 214. Руську колонізацію на нижнім Дунаю знаємо документально – вже бачили свідоцтво про неї з нашої літописи: „присѣдяху къ Дунаєви“. Останки її держались тут навіть після турецького печенізько-половецького руху, і були досить значні ще в XII в., коли Галицьке князівство в своїх руках держало нижній Дунай („затворивъ Дунаю ворота, суды рядя до Дуная“ – Слово о полку Ігоревім). Тут перебувало велике число риболовів і ріжних промисловців та всякого вільного люду (прототип пізнішого козацтва), котрого центром був звісний Берладь (Бирлат) на нижнім Дунаї 215. З півночі до сеї наддунайської української колонізації безпосередньо притикали українськї колонії в Семигородскім гірськім краї, і коли під натиском печенігів українські осадники мусили усуватись з чорноморського побережжя, ся чорноморська людність мусила в певній часті рушитися і в сім напрямі – в гори, та скріпити початкову колонізацію.

Таким чином, ми подибуємо русинів на цілім полудневім карпатськім підгір’ї, почавши від Татр до полудневих Трансильванських Альпів, і далі на полудень – до моря. Як же могло б і бути інакше? Коли в загальнім русі слов’янства на захід і полудень східно-слов’янська колонізація опанувала північне підгір’я Карпатів, а з другого боку – просторонь між Дністром і Дунаєм („сѣдяху по Днѣстру, присѣдяху къ Дунаеви“), цілком природно, що ся колонізація, підіймаючись в гору річками і ними ж спускаючись на другий бік, мусила опанувати й гірський карпатський пояс, майже порожній, позбавлений осілої людності (бо навіть і оборонці теорії, що останки романізованих даків, предки сучасних волохів, заховались підчас великого руху народів в Карпатських, спеціально – в Семигородських горах, признають сі останки незначними). Інакше не могло б і бути.

І розуміється, се мусило початись зараз, скоро українська колонізація присунулась до Карпатських гір від півночі і сходу, а се мусило мати місце десь в VI-VII вв. Тим пояснюється, що ми не маємо ніяких звісток про міграцію русинів за Карпати: переселення пізнішого не було, а при першім розселенні ми взагалі про слов’янську міграцію маємо звістки тільки там, де слов’яни в своїй колонізації приходили до конфлікту з культурними державами. Переселення русинів в Угорщину, почавши від Альма до Федор Коріатовича, які виказує пізніша угорська історіографія для об’яснення української колонізації 216, се по часті непевні, по часті незначні факти, і вони, розуміється, не спроможні об’яснити сієї масової колонізації, а про дійсну українську міграцію ми не знаходимо ніяких звісток в історичні часи.

По думці звісного Аноніма – нотаря короля Белі (XII чи XIII в.), ватагу русинів привів з собою Альм з-під Києва, мандруючи до Угорщини через Русь, а провідниками його через Карпати (бо він ніби йшов з Галичини на верхи Угу) були руські вояки і селяни 217. Коли ми зважимо обставини, серед яких мандрували угри до теперішньої Угорщини – що се була спішна втікачка від печенігів, і навіть, як каже Константин – печеніги уганяли за уграми 218, то можемо напевно сказати, що ані уграм не було в голові забирати з собою русинів, ані русини не мали тоді охоти до них прилучатись.

Для нас Анонім тут служить тільки відгомоном загального в XII (чи XIII) в. погляду, що русини в Угорщині такі ж давні осадники як і угри, і що в Карпатських горах вони вже жили від непам’ятних часів – коли ще угри мандрували до Угорщини. І по угорській міграції вони мусили зістатись довший час тут панами. Кудою прийшли угри над Дунай, се річ неясна і суперечна 219; по всякій правдоподібності вони з-над нижнього Дунаю до Угорщини мусили йти коротшими дорогами, заходячи туди від полудня, а не від півночі. Але кудою б не йшли вони, в усякім разі вони на початках опанували тільки середньо-дунайські землі і поволі тільки підбивали собі сусідні краї. Підгірська карпатська країна остаточно ввійшла в склад Угорської держави ледве чи скорше XI в.; перед тим вона, разом з галицьким підгір’ям, могла, бодай часами входити в круг політичного впливу Києва. Але з XI в. належала вона до Угорщини певно, і Карпати звуться на Русі Угорськими горами вже в кінці XI і на початку XII в., з огляду на їх політичну приналежність, тим часом як Угрин Симон Кеза, XIII в,. зве їх „Руськими горами“ (Ruthenorum alpes) 220 з етнографічного погляду, чи може з огляду на закарпатську, галицьку Русь.

В Семигороді і на північнім побережжі Дунаю виключною і єдиною українська колонізація не була. Не кажучи про волохів, тут від часів початкового розселення мусила стрічатись східно-слов’янська і полуднево-слов’янська (болгарська) колонізація. Угорська традиція говорить багато про болгарську зверхність в семигородських землях і хоч се зістається питанням ще не вповні виясненим, чи Семигород справді належав до Болгарської держави, – дуже правдоподібно, що в моменти особливої сили Болгарської держави, як напр. в 1-ій пол. X в., землі на північ від Дунаю входили в круг її політичного впливу.

Про масову полуднево-слов’янську колонізацію на території Семигорода і Молдави джерела мовчать. Новішими часами звернено увагу на слов’янські елементи в мадярській і волоській мові – що вони в переважній чи значній часті взяті з болгарських діалектів, але се справа мусить бути ще докладніше розсліджена 221. Останки семигородських болгар (особливо в Чегреді), що звернули на себе особливу увагу останніми часами 222, уважаються за пізніших осадників (XIII-XIV в.) – богомилів або воєнних невільників.

Стріча з болгарською колонізацією зрештою не мала важного значення: болгарська людність очевидно відпливала з сих країв. Важнішим був елемент волоський.

Вище я згадував за суперечку, оскільки волоська людність Семигорода зложилась з місцевих, перехованих з римських часів останків романізованої людності, і скільки тут мала значення пізніша румунська колонізація з балканських земель; там висловився як за найбільш правдоподібним, що романські останки тут були, але слабші – зміцнила їх уже пізніша міграція з балканських земель. Вона мусила потопити не тільки слов’янську колонізацію Семигорода, але й теперішньої Валахії й Молдави. Її датують ріжно – і X, і XIII віком, а можна класти ще на давніші часи. Волохів (Вlасі) в Семигороді стрічаємо в актах XIII в., але вони мусили тут з’явитись скорше, бо угорська традиція уважає волоську колонізацію дуже старою – старшою, як угорська 223.

При кінці XII в. маємо виразні звістки про волохів на північнім боці Дунаю. По упадку половців, в 2-ій пол. XIII та XIV в., волоська колонізація мусила зміцнитись тут ще більше, і вона залила тутешню українську колонізацію – останки старшої колонізації, ослабленої турецьким натиском X – XII в., і новішу, що прибувала на Подунав’я від XIII в. 224

В результаті – українська колонізація в басейні верхньої Тиси задержалась до наших часів (в масах на підгір’ї, острівцями на рівнині), а в Семигороді і на Подунав’ї зникла цілком. На се вплинула неоднаковість колонізаційшх обставин. Початкову українську колонізацію ми мусимо й тут, на сих західних окраїнах віповідно до її екстенсивності представляли собі досить рідкою. Її крайні етапи могли заганятися далеко, – але вони могли бути тільки дуже слабкі. Тому як на рівнині Дунаю й Тиси з’явились угри, полудневі українські осади, затоплені чужою людністю, стали винародовлятись під впливом політичної і всякої іншої переваги мадярства. Так само згинули слабі останки української колонізації на Подунав’ї під волоським потопом. На карпатськім підгір’ї, полишені самі собі, в неінтересних для мадярів місцевостях русини протягом віків зміцнилися й залюднили сі краї збитою масою. В Семигородських же горах вони не були полишені самі собі; східно-полудневу частину їх зайняли мадяри (шеклери) і німці, а головно, що конкурентами русинів, спеціально охочими до гірського, пастушого життя, виступили волохи. Українські елементи, які заходили сюди, мусили тут відразу перемішатися з волоськими, а що сі припливали далеко інтесивніше, а українські колонії тутешні дуже слабко зв’язані були з територіями своєї масової колонізації, тож не удержались і тут. Але їх останки, як ми бачили, були тут ще досить значні в XV в. На нижнім Дунаї також ще при кінці XVI в. звісні останки „численної й відважної“ Руси: про них згадує папська інструкція леґату Комуловичу 1593 p. 225 Турецька міграція, хозари, Хозарська держава, її характер і культурне значення, турецький натиск.

Хозари

Так виглядає українська колонізація з доби великого слов’янського розселення. Її максимальне розширення одначе не було тривким і скоро поносить великі утрати, особливо в степовім поясі.

Рух східнослов’янських племен на полудень, прокинувшися під час гунського походу, неустанно розвивався потім в V і VI віці, не вважаючи на тривожне тутешнє життя, серед невпинного руху нових турецьких орд і останків старої людності Чорномор’я, що стихійним потоком сунули на захід і знову відливали на схід, коли якась перешкода спиняла їх дальший похід. Серед сеї степової грози, не жахаючися її, слов’янські осадники до пол. VI в., як ми бачили, встигли опанувати все побережжя від Дунаю до Подоння. Вони вміли, видко, приладитися до тривожного, войовного тутешнього життя, вміли знайтися в нім, не гірше тих турецьких чи угорських орд, що блукали степами, поміж слов’янські осади. Слов’янські добровольці дотримували їм товариства в походах, прилучалися до їх мандрівок, розбійничих походів на задунайські чи інші краї. Потім, з переходом аварів, наступило деяке заспокоєння. Турецько-фінські орди на Подонні і Поволжі організувалися під проводом Хозарської орди і загородили турецькому потокові дорогу з Азії до Європи на яких два-три століття і дали трохи спокійніше пожиття нашому Чорномор’ю.

Було се явище незвичайне в житті чорноморських степів і варто придивитися сим рідким ордам, яких роля в історії слов’янської колонізації і культури виїмково випадає позитивно, а не руїнно, як інших. На жаль, відомості про хозар дуже убогі і далеко не виясняють інтересніших питань зв’язаних з історією їх, і відносинами до східно-слов’янського розселення.

Етнічний склад орд, об’єднаних під іменем хозар, був неодностайний. Арабський географ XIII в. Абульфеда каже, що між хозарами були два цілком відмінні типи – чорний і білявий; деякі інші факти також підпирають гадку про помішання у хозар етнічних елементів, що се був комплекс досить ріжнорідного етнографічного складу, з ріжних орд, які в сім турецько-фінськім потоці племен приплили на Подоння. Був висловлений здогад, що основа Хозарської орди була фінсько-угорська, а підпала турецькому впливу – чи то культурно, чи то через завойовання якоюсь турецькою ордою. Назви вищих урядів у хозар турецькі. Істахрі каже, що й мова хозарська подібна до турецької. Але могли бути тут і інші ще етнічні елементи. 226

Під їх пізнішим іменем стрічаємо хозар вперше в персидській війні Гераклія, розпочатій 622 р.: вони виступають у ній як союзники Візантії проти персів 227. Але досить правдоподібно, що се той сам нарід, який перед тим виступав під назвою акацирів, відомою нам вже з середини V в. Ті акацири тоді сиділи десь в землях середнього Дону чи Волги, в близшім сусідстві болгарів 228. Вже за Аттіли вони тримались союза з Візантією й воювали з Аттілею; але потім добровільно піддались гунам 229. Турецький натиск в середині VI в. дав себе почути і сим акацирам: їх підбили собі сараґури, потиснені савирами – якась турецька, чи мішана орда. Ся нова сполучена сараґурсько-акацірська орда входить теж в союз з Візантією, для добирання „дарунків“. Може в зв’язку з сим, в інтересах візантійської політики, розпочинає вона походи на Персію 230. Тотожність політики сих акацирів VI в. з пізнішою хозарською теж може служити доводом що під назвою акацирів виступали ті ж хозари 231.

Коли головні маси болгар рушили з азовських сторін на захід, хозари розширюються тут на їх старих кочовищах, підбивають собі останки болгарських орд коло Дону 232, опановують північно-східне Каспійське побережжя, а навіть пробують підбити Закавказзя. Ціле століття – від середини VII до пол. VIII в. переходить в завзятущій боротьбі хозар (вже під сим їх іменем) з арабським каліфатом, що опанувавши персидську державу сасанідів, хотів прилучити й полудневий Кавказ. В результаті сеї боротьби Закавказзя лишилось при арабах. Хозарська границя від середини VIII в. не йшла далі на полудень за Дербент, де ще сасаніди збудували були стіну для оборони від хозар 233.

На жаль, дуже бідні відомості маємо про розпросторення Хозарської держави на північ від Кавказу, як раз більше для нас інтересне. 3 подій кінця VII і поч. VIII в. бачимо, що хозари були панами на Керченській протоці (в Фанаґорії – Тмуторокані), і в східнім Криму, – навіть в Корсуні з’явився був на якийсь час їх намісник (тудун). Корсунь одначе зістався при Візантії, але в східнім Криму хозари тримались довго 234.

Наша літопись каже, що певний час їх зверхність признавали східно-слов’янські племена, не тільки подонські, а й подальші, як в’ятичі на Оці, радимичі на Сожу, а навіть і поляни; в’ятичі, по її словам, зіставалися під зверхністю хозар навіть ще в другій половині X в. В листі хозарського кагана Йосифа (нібито з другої половини X в.) Хозарська держава на півночі досягає кочовищ угрів (ганґрін), на північнім сході – Яїка 235.

Але центром Хозарської держави були прикаспійські землі – на усті Волги лежала їх столиця Ітиль; далі на полудень, недалеко устя Тереку був славний своїми виноградними садами Семендер 236. Тут при Каспійськім морі мусила сидіти й властива хозарська людність. Араб ібн-Хаукаль (X в.) каже, що вона жила в плетених з хащу хатах, обмазаних глиною; з оповідання кагана Йосифа виходить те ж, що се була людність осіла, жила з хліборобства й городництва; уживала головно рибу й рис, що мабуть сіявся на місці 237.

Державний устрій хозар був дуалістичний, досить звичайний у народів турецького кореня або культури: голова держави *каган* був окруженний надзвичайним поважанням, але не мав дійсної власті, а правив державою властиво його намісник – *беґ*. В сим відгадували сліди колишнього підбиття хозар якоюсь чужою (турецькою) ордою; але може бути, що се було узурпацією власті з боку начальників війська – беґів. Як зазначують араби, се була одинока держава в тих краях з постійним військом, рекрутованим з магометан і слов’ян 238, і власть беґа опиралася на війську. Політичний устрій мав загалом визначатися великою толеранцією для ріжноплеменних підданих, хоч у теорії власть кагана була вповні деспотичною.

Хозарські міста мали важне значення як посередники в торгівлі й культурних зносинах Європи й Сходу. В Ітилі, як оповідає Масуді (1 пол. X в.), було сім судів – два для магометан, два для хозар, два для місцевих християн і один для слов’ян, руси й інших поган. Подібне оповідається й за семендер: магометани мали там мечеті, християни – церкви. Жиди – божниці 239. Хозарія провадила велику торгілю з слов’янами й іншими східно-європейськими народами й служила для них посередницею в зносинах з каліфатом і передньою Азією, подібно як і Болгар, столиця поволжських болгар.

Ще важніше культурне значення мала Хозарська держава, як забороло східної Європи проти азійських орд. Ми маємо докладніші відомості про се тільки з X в., але вони кидають світло взагалі на становище Хозарської держави. В X в. хозари не дозволяли турецькій орді узів переходити з-за Волги в чорноморські степи і рівно ж не перепускали на схід європейських піратів-русинів, що човнами ходили грабувати каспійські береги 240. В тім удержанні спокою був економічний інтерес Хозарської держави, що мала під своєю зверхністю і чорноморські і прикаспійські землі та вибирала доходи з торгівлі сих земель. Тоді, в X в., Хозарія була вже настільки слаба, що не завсіди могла служити таким заборолом для сих розбійничих обосторонніх походів; але в VIII-IX в. була вона сильніша, й значення її в сім уде[р]жанні спокою й опіці торгівлі було більше.

На жаль, маємо дуже бідні відомості про сю цікаву боротьбу хозар з турецькими ордами. Орда алтайських турків, що в другій половині VI в. опанувала була прикаспійські землі, очевидно, незабаром втратила свою силу на заході. Натомість в IX в. починають натискати на хозарів угри і печеніги. В арабських джерелах є звістки що в середині IX в. на хозар так сильно натиснули турецькі орди, що вони просили помочи у арабів 241. В кінці IX в. хозари, не мігши дати собі ради з печенігами, перепустили сю орду в Європу 242, і дальша східна політика їх лежить в здержуванні орди узів.

Взагалі почавши з кінця IX в. Хозарська держава хилиться й упадає. Як бачимо з оповідання Константина Порфірородного, хозари тоді мали проти себе з полудня кавказьких аланів і чорних болгар, що були вже незалежні від них, зі сходу орду узів, з заходу печенігів 243. Візантія зміцнила своє становище в Криму і ограничила хозарські впливи з сього боку, а на Дніпрі формується Руська держава, що не тільки забирає слов’янські народи з-під зверхності хозарів, але й нищить їх державу своїми походами. Симптомом упадку Хозарської держави уже з IX в., крім згаданої звістки арабів про їх безрадність в боротьбі з турками, служить звісний епізод з побудуванням Саркела на Дону за цісаря Теофіла, переказаний у Константина Порф[ірородного].

Як ні толкувати сей, в подробицях досить загадковий епізод (чи так, що ту кріпость поставили греки з власної ініціативи, як забороло для своїх кримських земель против хозар 244, чи дійсно – як оповідає Константин, зробили вони се на прошення своїх союзників хозарів і для їх оборони), – в кождім разі сей факт показує, що тоді, в 1-ій пол. IX в. хозари вже сильно підупали. Коли кріпость ставилася для оборони хозарів, як категорично каже Константин, то таким небезпечним сусідом хозарів від заходу були тоді угри 245, а може вже й Русь починала непокоїти Хозарію, і поставлений на Дону Саркел міг мати спеціальною метою – заступити їй дорогу з Дону на Волгу та на Каспійське море 246: як раз сі походи страшенно нищили Хозарію в X в. і в кінці привели до останнього удару за Святослава, що звів до марних останків колишню славну Хозарську державу.

Крім ворогів сторонніх, на ослаблення хозарів в X в. вплинула якась внутрішня боротьба, звісна нам з короткої згадки у Константина Порфір[ородного]: по його словам, між хозарами десь при кінці IX в. настала внутрішня війна і побита партія вийшла й прилучилась до угрів 247.

Угри

Мандрівка угрів, їх побут на Чорномор’ї, напади на слов’ян

Я вже згадав, що в листі кагана Йосифа північна границя Хозарської держави протягається до угрів; звістка ся в кождім разі правдоподібна, і може не без впливу хозарського натиску західна частина угорського народу, відділившись, пустилася на захід, під іменем угрів-мадярів. Тепер знаємо зовсім певно, що в уграх, або мадярах, як вони себе звуть, маємо нарід фінського кореня, найбільше зближений до теперішніх зауральських воґулів і остяків (західні сусіди – зиряне й вотяки досі звуть сі народи Jögra) 248.

Але як показує мова, сей фінський елемент підпав значним впливам турецьких елементів, що могло статися чи то через зносини або мішання, чи то через завойовання. Константин Порфірородний оповідає про хозарську зверхність над уграми й прилучення до них певної часті хозар; могло бути й більше таких фактів примішування до угорської орди елементів турецьких або панування над нею турків. 249.

Нема ніяких певних відомостей про те, коли відлучились мадяри від своїх земляків і пустилися в мандрівку на захід 250. Константин Порфірородний 251 – одиноке більш певне джерело про угорську міграцію оповідає, що „турки“ (як він зве мадяр) за давніх часів сиділи коло хозар, під їх зверхністю той край звався Лебедією, по імені головного угорського „воєводи“ βοεβόδου ), і був на річці Χιδμάς інакше Χιγγουλούς. Під натиском печенігів угри розбились на дві частини: одна зісталась на сході (у Константина – коло Персії), друга перейшла в край Ателькузу і звідти потім емігрувала на середній Дунай. Але при тім виходить, що угри сиділи коло хозар тільки три роки; печеніги прийшли в Європу при кінці IX в., а вже 893 р. угри емігрували на середній Дунай.

Таким чином, сей цілий перехід угрів через чорноморські степи виходить у Константина незвичайно швидким, щось подібно, як у аварів. Се само по собі досить сумнівне і будило ріжні підозріння щодо своєї достовірності. Тепер же не може вже бути ніякої непевності в тім, що угорська мандрівка з-над Уралу над Дунай в дійсності розтягнулася на довгий час, щонайменше як століття. Против пізнішої звістки Константина маємо сучасні арабські відомості. Ряд арабських письменників переказують нам звістки про угрів з часів їх мандрівки, і йдуть сі звістки, очевидно, з джерела середини IX в., або другої чверті його; угри тоді сиділи в чорноморських або прикавказьких степах і були звісні як войовна, розбійнича орда, що сильно докучала своїм сусідам.

[Вперше сі звістки опубліковано з ібн-Русте, письменника X в., але тоді не було відгадано їх походження; аж пізніше, коли прибули аналогічні звістки у аль-Бекрі, і особливо у Кардізі, видані Бартольдом в 1897 р., стало виясняться, що маємо перед собою звістки з середини чи навіть першої половини IX в. Здогадуються, що джерелом їх була географічно-політична праця про Римську (Візантійську) державу і сусідні варварські краї Мусліма абу-Джармі – до нас вона не дійшла, але з неї користав і Джайгані, і географи X віку. Маркварт дає таку табличку сих географічних праць:

Про особу Джармі і його писання деякі відомості подає Масуді – див. витяги у Васильєва, Византія и араби при амор. династії, дод. с. 73.]

З огляду на се, мандрівку угрів з-за Волги приходиться посунути назад против Константинової дати дуже значно, принаймні на початки IX в. З тим набирають вірогідності й ріжні звістки про угрів на західних границях в другій половині IX в. Очевидно, Константин в своїм оповіданні збив до купи факти з довшого часу 252.

Щодо місць, де угри, по словам Константина, перебували в сій міграції, то Лебедію зовсім не можна докладно означити; уміщують її між Дніпром і Доном (Χιγγουλούς тоді міг би бути Орелею, „єгоже Русь зоветь Уголъ“) 253, але все се зовсім гіпотетичне. „Ателькузу“ ж безперечно означає край на лівім боці Дунаю (від Дунаю до Дністра, чи аж до Дніпра – сього не можна знати). Саме слово толкують як „річка Кузу“, край над Кузу. Се була вже остання станція угрів по дорозі до середньодунайських країв. Перед тим по словам арабського джерела вони сиділи над „двома ріками, що течуть в Римське (Чорне) море“, в сусідстві Кавказьких гір, мабуть над Азовським морем (коло Кубані або Дону).

Весь сей час вони пробували, таким чином, в безпосереднім сусідстві наших племен 254; але се сусідство угрів, по словам арабського джерела, для наших племен було дуже гірке і мусило прикро відбитися на чорноморській колонізації. „Вони панують над всіми сусідніми слов’янами, обтяжають їх тяжкою даниною і поводяться з ними, як з своїми невільниками. „Вони неустанно нападають на слов’ян“. „Воюючи слов’ян, вони забирають у них невільників та відводять їх берегом морським до одної з пристаней римських, що зветься Karch (мабуть Керч). Греки виходять їм на зустріч, мадяри заводять торг з ними, віддають їм своїх невільників, а за те дістають грецькі наволоки, кольористі коври й інші грецькі товари“ 255.

Цікаво, що вичисляючи орди, які переходили на Русь, Повість ставить наперед печенігів: „По сихъ бо (Обрах) придоша Печенизѣ, и пакы идоша Угри Чернии мимо Кыевъ“ (с. 7), хоч в дальшім оповіданні угри випереджають печенігів, бо приходять ще за Олега, а печеніги аж за Ігоря. Се переставлення печенігів перед уграми свідчить, що перехід угрів в руській традиції лишив дуже незначний слід і злився з печенізьким. В обох разах прихід угрів датується на основі чужих джерел, і сі дати не мають значення для історії Руси. Прихід угрів оповідається в зв’язку з історією проповіді Кирила і Методия та з завойованням Морави уграми, і дата 6406 (898) р., під котрою поставлена і ся проповідь, і прихід угрів під Київ, і їх війни з греками і Моравою, викомбінована, як правдоподібно пояснив Шахматов (Хронология древн. рус. летоп. сводов (Ж. М. Н. П., 1897, IV), з Житія Кирила й Методія. В усякім разі вона не відповідає хронології угорського походу]. Наш книжник, мавши нагоду кілька разів говорити про угрів і знавши якусь пам’ять про них в традиції, очевидно нічого не чув і не умів нічого сказати про якусь біду від них, як розказав про аварів. Біда дотикала більш полудневої колонізації, що мало інтересувала киян, хоч без сумніву дуже сильно відбила на тутешнім українськім житті.

Побут угрів в наших степах закінчився в 890-х роках. З своїх становищ над долішнім Дунаєм угри на заклик Візантії взяли участь у війні греків з болгарами; але болгари напустили на них печенігів, і попавши між два огні, угри пустилися в гору Дунаєм – на колишні кочовища гунів і аварів, і тут осіли. Тим закінчилася їх мандрівка.

Печеніги

Їх мандрівка і напади, ослаблення української колонізації на Чорномор’ї, боротьба з печенігами в Х-ХІ вв., скріплення границь, останки слов’янської людності в степах

Мандрівка угрів та їх пустошення серед чорноморської колонізації були предтечею далеко грізнішого для неї походу. Вже в середині IX в. сильно налягали на хозар печеніги. Хозари заступали їм дорогу на захід, тим часом зі сходу тиснули печенігів узи (торки наших літописей), а за ними ще сильніша орда кіпчаків-половців. По словам Константина Порфірородного, печеніги тоді сиділи між Волгою і Уралом. Хозари, не витримавши натиску печенігів, нарешті перепустили їх; се мусило статись не пізніше 70-80 рр. IX в. 256.

Перепущена за Волгу, Печенізька орда упала на угрів і погнала з їх кочовищ. Розбиті угри рушили на схід, і печеніги, ступаючи по п’ятам їх, вже на початку 890-х років з’явилися над нижнім Дунаєм, там винищали кочовища угрів і тим примусили їх перейти в середньо-дунайські краї 257.

Печенізький перехід з-за Волги над Дунай виглядає як дуже скорий, справжній степовий оркан, щось подібне до аварського. Але печеніги не перейшли далі на захід, як авари, а зістались в наших степах.

Своїми ордами вони роскинулись на цілій простороні від Дону до Дунаю. В першій половині X в. „Печенізька земля“ (Πατζιναχια ) по оповіданням візантійців простягається „від нижньої частини Дунаю, насупроти Дістри (Силістрії) до хозарського замку Саркел“ (на Дону) 258. Константин оповідає, що з восьми колін, з котрих складалась Печенізька орда, чотири кочували на схід від Дніпра, чотири – між Дунаєм і Дніпром. По його звісткам два печенізькі коліна, займали західний край степів, над Дунаєм, одно „в сусідстві Руси“ – полян, друге – в сусідстві уличів, деревлян і лучан, значить між Дністром і Дніпром. День дороги мав ділити сі печенізькі кочовища від русько-слов’янської позастепової колонізації. За Дніпром печенізькі кочовища притикали на сході до земель хозарів і аланів, на полудні – до кримських володінь Візантії 259. Місця печенігів за Волгою зайняли узи-торки.

Спільне пожиття з численною, дуже войовною й хижою Печенізькою ордою для слов’янської степової людності було занадто тяжким. Зворохоблена вже перед тими угорськими погромами, вона тепер починає рішучо кидати небезпечні місця і в великих масах мандрує в спокійніші краї. На жаль, весь сей процес йде поза нашими очима: не згадавши ні словом про пустошення угорські, наша літопись про печенігів починає говорити аж тоді, як вони своїми нападами стали пустошити околиці Києва, а се сталося вже в другій половині X в. Одинока подробиця з степового життя, яку переказують нам джерела – се трудності, які робили печеніги на степових шляхах. В оповіданні Константина про торгівельні каравани Руси, що ходили з Києва Дніпром і морем до Царгорода в першій половині X в., бачимо, що сі каравани мусили ходити оборонною рукою, бо й на Дніпрі й на морськім побережжі вистерігали їх печеніги 260.

Кн[язь] Святослав і загинув в степах від печенігів, що стерегли його коло порогів, прочувши про його багату здобич, і переловили в дорозі до Києва. Всю іншу обстанову тодішнього життя в степах і на степовім пограниччі можемо доповнити хіба з пізніших, половецьких часів: неустанні набіги на міста і села, що мусили жити в вічнім страху, на воєнній нозі; підчас нападів забирання в неволю великих мас невільників, що продавались в кримських портах на роботу в далекі краї, й вирізування всіх нездалих до роботи, до продажі; нищення осад; в результаті – утеча людності й запустіння цілих країв. Не треба забувати, що два віки спокійного господарського життя відділяло сі степові тучі IX – X вв. від тривожливої епохи розселення. Часи розселення у полудневих українських осадників виробили були ворохобний і войовний характер, тоді вони могли охоче ставати спільниками розбійничих походів гунів та болгар; за два віки спокійнішого життя вони відстали від того, і переважна маса не мирилась з таким тривожним пожиттям та вибралася з степів.

Ми бачимо тільки результати сього всього, та й то подекуди значно пізніше, коли вже місце печенігів заступили в степах торки й половці (в другій половині XI в.), тож мусимо тут говорити про результат турецького пожиття взагалі, протягом X (почасті IX-го) і майже цілого XI віку.

Вже говорячи про колонізацію уличів та тиверців (в етнографічнім огляді), „Повість“ оповідає про неї в минулім часі: „сѣдяху по Бугу и по Днѣпру (Днѣстру)“, „присѣдяху къ Дунаєви“, “бѣ множество ихъ“. Вона додає, що міста (замки) їх ще й досі існують („суть городи ихъ и до сего дне“), і тим виразніше відтінює, що сама колонізація чорноморська – справа минула: міста зістались, а самої колонізації, сього колишнього „множества“ вже не було.

Вище наведено звістку новгородської редакції Повісті про перехід уличів з нижнього Дніпра за Бог в першій половині X в. і вказано, що й сей перехід стався, по всякій ймовірності, під впливом печенізького натиску. Ми мали б тут один епізод з історії уступання чорноморської української людності з степів на північ. Але тягнувся сей процес довго, степи пустіли поволі, степенуючись від більше небезпечних околиць до менше загрожених. По перших, сильніших міграціях, викликаних першими грізнішими катастрофами, сей відлив руської людності тягнувся мабуть не одну сотню літ, і останки степової людності могли ще мандрувати звідси і в XI-XII в.

Уличі переходили в краї між Богом і Дністром – певно на середній і верхній Бог, на північний захід. В сім напрямі мусила взагалі уступати степова людність. На півночі вона приливала до готової вже колонізації, помножала її людність і причинялася до відпливу її далі на північ; одним з результатів сього відворотного руху треба прийняти розвій колонізації лісових і багнистих просторів північної України, занедбаних, певно, під час вільного походу на полудень. На заході лежали ще слабо колонізовані, теж занедбані в перших початках гірські околиці Карпатів; на їх колонізацію витиснення українських осадників з-над моря мусило мати теж рішучий вплив. Дуже правдоподібна думка, що сюди – в карпатські й закарпатські краї, пішла подністрянська, тиверська й дулібсько-улицька людність 261. На сей час можна класти зміцнення колонізації карпатської Руси взагалі.

Подібний процес повільного уступання української людності з чорноморських степів мусив мати місце і на лівім боці Дніпра, тільки тут ми не маємо навіть тих скупих вказівок, як на правім. Можемо тільки з одного боку (на підставі чужоземних відомостей) констатувати залюднення Подоння, мабуть до самого Азовського моря, перед приходом угрів і печенігів, а з другого боку, описи походів на половців на початку XII в. показують вже сильне спустіння степів на полудень за Посуллям, так що там зістались тільки слабі останки колишньої української людності. До XII віку степи взагалі спустіли вже так сильно, що треба аж виловлювати натяки на існування там останків слов’янської людності. Лівобічна людність мусила відти відступати переважно теж на північ, чи скорше на північний захід. Подібно як колонізаційний потік в Подоння при першім розселенні йшов з середнього Подніпров’я в полуднево-східнім напрямі, так і відлив з Подоння й Азовського помор’я, по старим торгівельним дорогам, мусив піти на північний захід, головно на Подніпров’я, особливо лівобічне (по часті може і на правобічне – з країв нижнього Дніпра) 262.

Про боротьбу чорноморської Руси з печенігами Повість нічого не каже нам. Не знаємо й того, чи робили київські князі які-небудь заходи для оборони степової людності, що вже стояла в більш або менш тісній залежності від Києїва. Одинока лаконічна згадка Повісті під 920 p. говорить тільки, що кн. Ігор воював з печенігами 263. Більше займатись печенігами літопись наша починає з того часу, як вони в другій половині X в. стали сильно давати себе знати київським околицям. Під 968 p. вона записала: „Приидоша Печенѣзи пѣрвоє на Рускую земли“, що має означати перший напад на Полянську землю, переказаний літописцеві традицією 264.

Але се був вже великий похід: печеніги, використавши час, коли Святослав воював в Болгарії, великою ордою („бещисленноє множество“) обложили Київ, перервали всякі зносини, і руські помічні полки, що прибули з-за Дніпра, не відважались йти під Київ. Аж вість, що Київ на другий день має піддатися печенігам, і страх кари від Святослава примусили їх йти на поміч киянам. Та й тоді тільки припадок, як оповідає Повість, вирятував Київ: печеніги прийняли сих Задніпрянців за військо Святослава й забрались.

В дійсності сю облогу самого Києва мусили випередити менш голосні напади печенігів, шарпанина Полянської землі й київської околиці. Тільки вони не заціліли в народній традиції, записаній літописцем. Взагалі він переповідає тільки ті епізоди з печенізької біди, що зв’язані були з якимись народними переказами або місцевими пам’ятками: така історія про нахід печенігів на задніпранські околиці, „но оной сторонѣ отъ Сулы“ (під 993 р.), зв’язана з легендою про побіду руського хлопця над печенігом і з іменем Переяслава, заснованого там, де той хлопець „переяв славу“ у печеніжина. Епізод 996 р. зв’язаний з церквою Преображення в Василеві, бо коли печеніги прийшли під Василів і Володимир, не устоявши „з малою дружиною“, тікав і ховався під мостом, він обіцяв поставити церкву за своє тодішнє спасіння і поставив справді церкву Преображення. Історія про облогу Білгорода (під 997 p.) зв’язана з мандрівним анекдотом (з циклу оповідань про дурних людей), як білгородці обдурили печенігів, переконавши, що вони з землі дістають кисіль, і тим примусили їх кинути облогу. Нарешті останній печенізький похід за Володимира зв’язаний з смертю кн[язя] Бориса і взятий з його житія.

Та нам від сих припадкових епізодів цікавіші ті загальні уваги, що кинув при тих оповіданнях літописець. Приступаючи до оповідання про білгородський кисіль він каже, що з печенігами була повсечасна боротьба: “бѣ бо рать бес преступа“, і Володимир ходив в північні волості збирати війська на війну з ними („по вѣрхние воѣ“ – тут про верх Дніпра, взагалі північні волості) 265. Оповідаючи про те, як Володимир будував „гради“ навколо Києва і сюди виводив осадників з північних земель (факт, що мусили добре запам’ятати в народі), літописець пояснює також: „бѣ бо рать от Печенѣгъ“ 266.

Сі, по дорозі кинені уваги власне розкривають перед нами тодішні обставини, коли печеніги, опанувавши степи та розігнавши з них переважну масу української людності, в другій половині й особливо – в останній чверті X та на початку XI в. здобули вільний приступ і до дальших земель та налягли на невинищені ще краї в районі середнього Дніпра, особливо на околиці голосного своїми скарбами Києва. Київські околиці були в неустанній облозі від них. Хоч літописець і каже, що Володимир „бѣ воюя ся с ними и одоляя имъ“ 267, але самі наведені ним епізоди показують, як тяжка була ся боротьба. Місцевих сил не ставало, приходилось стягати війська з далеких північних волостей. Не ставало люду й для осадження новопобудованих міст – кріпостей в околиці Києва: знов приходилось для залоги стягати („нарубати“) заможніших людей з північних земель: „отъ Словенъ, и отъ Кривичъ, и отъ Чюдий, и отъ Вятичъ, и отъ сих насели грады“ 268. Очевидно, околиці Києва пустіли дуже швидко.

Місто Родня на усті Росі в Дніпро ще стоїть на початку третьої чверті X в.; над Дніпром, що забезпечив зносини з Києвом і північними землями, українська людність могла взагалі держатись довше. З оповідання Константина про українське пограниччя з печенігами виходило б, що в першій половині X в. відкриті уличами „руські“, себто полянські осади над Дніпром, що досить далеко простягались в степ. Поодинокі замки могли держатись і по Росі. Але Поросся загалом при кінці X в. було вже так ослаблено, що Володимир навіть пожалував праці укріпляти й боронити його від печенігів, а заходився коло будови замків в ближчих околицях Києва по Стугні й Ірпеню. Про сю лінію укріплень літопись каже виразно; про укріплення Білгорода на Ірпені вона згадує під 992 р.: „Володимеръ заложи градъ Бѣлъ и наруби въ нъ отъ инѣхъ градъ, и много людий сведе в онь, бѣ бо любя городъ ось“; місто певно було тут і давніше, тепер тільки укріплено його, розуміється – в зв’язку в цілою системою кріпостей для оборони від печенігів 269.

Ще більш зложену і сильнішу систему кріпостей – бодай судячи з слів літописи, вивів Володимир на лівім боці Дніпра: „И рече Володимеръ: „се не добро есть – мало городовъ около Кыева. И нача ставити городы по Деснѣ, и по Устрьи (Острі), по Трубешеви (Трубежу), и по Сулѣ, и по Стугнѣ“. Правдоподібно, лівий бік Дніпра взагалі ще більше підлягав печенізьким нападам.

Як бачимо, тут ставлено в три ряди кріпості – по Сулі, по Трубежу, по Сейму. Лінію Сули фортифіковано, але хто зна – чи не з стратегічних тільки причин: для утруднення доступу до Переяслава, одного з важніших політичних і торгівельних центрів, і до самого Києва. Але колонізація Посулля мабуть була тоді вже в однаковім стані з Пороссям; принаймні в оповіданні про переяславського отрока бачимо, що печеніги йдуть від Сули, наче з степу, і Володимир стрічає їх аж на Трубежі.

Окрім кріпостей, для оборони сеї границі служили лінії валів і ровів; звісний місіонер Брунон, бувши в Києві за Володимира, оповідає, як самовидець, що Володимир окружив Київ від печенігів „дуже міцною й довгою огорожею“. Сю „огорожу“, з проробленими в ній ворітьми, бачив Брунон десь коло Стугни, і дійсно ми маємо й тепер понад Стугною аж три лінії валів. Такі ж вали маємо коло Переяслава. В літописі вали коло Стугни (на правім боці) і вали переяславські згадуються принагідно при кінці XI в. 270. Не згадуються ніде більш полудневі лінії валів, що маємо по Росі і по Сулі. Вони можуть бути фортифікаціями пізніших часів (XI в.) 271.

Коли глянемо на мапу, то побачимо, що при кінці X в. границя сильніше залюдненої території, не знищеної хвилями турецького потока припадає більш менш на границю лісової полоси. Се не припадково; очевидно, лісовий край давав захист людності від нападів кочівників. Дійсно, слідячи за пізнішими нападами половців (нам більше відомими), бачимо, що вони дуже рідко майже, ніколи не забирались в лісові краї деревлян або дулібів, головно крутились в сусідній з незахищеним Пороссям околиці Києва, а ще більше в Переяславщині, що лежала вповні поза границею лісової країни. Може ся безборонність Переяславщини й була причиною тих більш зложених фортифікацій Володимира на лівім боці.

Одначе покинена київськими князями степова країна на полудень від Стугни та Сули не спустіла зовсім одразу. Я казав уже що вона мусила пустіти поволі, довгим рядом десятиліть. Навіть в XI-XII-XIIIв., по всіх степових бурях і перемінах, які переживала полуднева границя хліборобської осілої колонізації, то відступаючи на північ під натиском степу і чекаючи спокійніших і вигідніших часів, аби знову посуватись на полудень, то посуваючись дійсно при кождім поліпшенні обставин, навіть, кажу, по тих всіх перемінах, в таких пізніх часах знаходимо в степах значні останки слов’янської колонізації. В другій половині X або першій пол. XI віку сі останки мусили бути далеко значніші. Ми бачимо в XII-XIII в. досить численну степову українську людність – бродників, що в тіснім союзі з кочовими ордами – панами степів, вміли жити в сих степах. Бачимо подунайських берладників, промисловців і піратів, що виступають один раз не більш не менш як полком в 6000 мужа, та галицьких рибалок, що перебували на нижнім Дунаю. Бачимо такі міста як Олеше на нижнім Дніпрі, важний торгівельний пункт, приморський порт Києва, або Руський порт на усті Дону. Тмуторокань ще в другій половині XI в. становить руську волость, висовуючись островом за половецьким морем. В самім степу, здається, заціліли деякі осади. Всі отакі останки в перших часах по приході печенігів мусили бути ще значніші.

Літописець, оповідаючи про колишнє множество уличів і тиверців, каже, що міста їх існують і досі (в другій половині XI в.). Одна з її редакцій має варіант: „градъ ихъ спы“ (вали), отже виходило б, що були тільки спустілі городища. Дійсно, Константин Порфірородний теж згадує спустілі замки (έρημόχαστρα ) між Дніпром і Дунаєм 272. Але у редактора Повісті ледви можна припустити такий археологічний інтерес, щоб він застановлявся над порожніми городищами, і пригадуючи Олеше, Руський порт, Тмутаракань, можна скорше думати й тут за міста залюднені. Над морем і на більших ріках вони довго могли держатись, та і в степах взагалі певно ще довго по приході печенігів зіставались значніші маси людності. Вона по часті далі відступала поволі з степів на північ, по часті приладжувалась до спільного пожиття з кочівниками в степах і верталась більш менш до того войовного, напівкочового способу життя, з яким виступали перед нами в часи свого Sturm und Drang-періоду їх предки, чорноморські слов’яни, товариші походів гунів та болгарів в IV – VI в. 273

Авторские примечания

1. Lavisse et Rambaud, Histoire générale, l, n. 690). Інша література в 2 вид
2. Про сі назви, крім Нідерле, див. напр. ще Кочубинського, О русском племени в Дунайском Залесье (Труди VII [Археологічного] з’їзда, т. II, с. 47), Филевича, История Древней Руси, с. 158. Слов’янство Черни (Corpus inscrip. Latinarum, III, N. 1568: stationis tsiernen, у Птолемея Διερνα, III. 9, 10, на Певтінґеровій мапі Тіеrnа) приймають навіть деякі дослідники, дуже далекі від слов’янських фантазій, як напр. Кіперт, Lehrbuch der alten Geographie, вид. 1878, с. 837. Против сих виводів див. у Крека, вид. 2 с. 275-6, або у Міленгофа op. c. II, с. 878 – вони не признають слов’янства сих назв.
3. Міленгоф збивав сі вказівки Певтінґерової мапи тим, що мовляв венеди перескочили тут на захід завдяки узкій формі мапи – III, с. 80; та се не об’яснить нам, чому тут венеди опинились на захід від бастарнів. Пор. Rösler Zeitpunkt der slav. Ansiedelung, с. 84. Про саму мапу – Conr. Muller Weltkarte des Castorius, genannt die Peutingerische Tael, 1888
4. Див. Müllenhof, II, с. 94 і далі
5. 'ήμειψαν μέν τά Σκλαβηνω̃ν 'έθνη 'εφξη̃ς 'άπαντα. 'έρημον δέ χώραν διαβάντες 'ενθένδε πολλήν 'ες τούς Ούάρνους καλουμένους 'εχώρησαν – De b. Got. II, 15
6. Qui… ad regnum Francorum jam olim adspexerunt – Fredegari, с. 68
7. Getica, гл. 5
8. Див. L. Schmidt Geschiebe d. deut. Stämme, с. 107 і далі. Маrquart Osteurtopaische u. ostasiatische Streifzüge, с. 367 і далі. Маркварт ставить здогад, що ся війна з антами сталася ще за Германаріха. Але з другого боку, сам дуже правдоподібно толкує „Вінітара“ як епічне призвище Вітімера: побідник венетів – антів (як Vandalarius „побідник вандалів“, Гунімунд – „гунський підданець“).
9. Грот, Моравия й мадьяры, с. 36. Успенский, Первые слав. монархии [на северо-западе], с. 7.
10. Се слово μέδος у Приска ('αντί δέ ο'ίνου 'o μέδος 'επιχωρίως καλούμενος – Hist. gr. min., с. 300, ed. Bonn., p. 183) i strava у Йордана, гл. 49 (stravam super tumulum eius (Аттілі) quam appellant ipsi ingenti commessatione concelebrant – слов’янська тризна). Сі слова разом з деякими менш важними (κάμος у Приска, що об’ясняли як кумис і квас) були і не перестали бути предметом гарячої полеміки; вони служили головним аргументом дли оборонців слов’янства гунів, з другої сторони-заперечувано не раз навіть саме слов’янство сих слів. Див. згадані вище статті. Василевського в Ж. М. Н. П. 1882 і 1888, Иловайский, Разыскания [о начале Руси], с. 518, 538, Дополнит. полемика с. 11-13, Гунфальві, Ethnographie von Ungarn, с. 93, lordanes ed. Mommsen, примітка на с. 198; перегляд справи у Крека, 2 с. 261 і далі.
11. De b. G., IV, 4
12. Чорне море справді тут робить лук.
13. Толковання сього тексту мав певні трудності. Звичайно толкують, що lacus Mursianus – се болота на усті Драви, коло давньої Мургії (тепер Esseg) (див. літературу в 2 вид.). Для civitas Novie tunensis (так у вид. Момзена, за більшістю кодексів) найпростіше об’яснення – що тут маємо Noviudunum в Нижній Мезії, тепер Ісакча. Але досить дивнім тоді стає се означення слов’янських границь (див. в вид. Йордана Момзена, с. 163, Müllenhoff її с. 94). З огляду, що lacus Mur-sianus виступає як границя „Германії“ і „Скитії“, Вестберґ недавно поставив здогад, що се озеро Найзідлерське (у слов’ян Мошонське) і civitas Novietunensis стояла коло нього (Zur Wanderung der Langobarden, 1904 в Записках Петерб. акад.); але такого міста там не знаємо. Старші об’яснення сього тексту виходили з хибного варіанта Noui і не мають значення, як і зв’язані з тим об’яснення: Nova civitas = Новгород, lacus Musianus = оз. Ільмень
14. De bello Got., I, 27. Найстаршою звісткою про слов’ян над Дунаєм вважаеться згадка у псевдо-Кесарія назіанського (Міня Patrol, series Gr. 38, с. 847 і д., з поправками у Міленгофа Д. А., II, дод. 13); час написання сього трактату одначе не звісний докладно
15. Цайс, с. 605.
16. Germ., гл. 46
17. Mullenhof D. Alt., II, c. 378 і далі; тут висловлена і дуже правдоподібно умотивована гадка, що „ґети“ Марцеліна – се болгари і слов’яни (c. 383)
18. Прокопій, Hist. arcana 18, De bello G. III, 39. Аґатій, V, 11, пор. Теофана ed. de-Boor. p. 283 (ed. Bonn. p. 360). Каталог сих нападів до приходу аварів див. у Міленгофа, 1, c., також у М. Соколова, Из древней истории болгар, c. 40 і далі
19. Die Kirchen-Geschichte des Iohannes von Ephesus, übers. von Schönfelder,VI, c. 25 p. 255, англійський переклад Payne Smith, The third part of the Eccles. History of John of Ephesus, c. 432. Се виразне свідоцтво раз назавсіди збило зручну аргументацію Реслера в його статті Über den Zeitpunkt der slavischen Ansiedlung an der unteren Donau (Sitzungsberichte der Wiener Akademie, t. 73), де він a silentio доводив, що слов’янська колонізація задунайських земель розпочалась вже по смерті імп[ератора] Маврикія, з початком VII в
20. De b. G. III, 14
21. Де. в. g. І, 26, III, 22.
22. Аґатій, III, 21. (пор. III, 7)
23. Див. похвалки аварів у Менандра – Hist. gr. min. II, р. 34, пор. 4-5
24. Менандр, c. 98, Теофілакт, VIII, 5, Михайло Сирієць,X, гл. 21
25. Про сі походи див. Rösler Zeitpunkt, c. 99 і далі
26. Ісидор Севільський Patrologiae cur. com. Міня, т. 83, c. 1056 (Sciavi Graeciam Romanis tulerunt)
27. Теофан ed. de Boor, p. 359: τω̃ν παρακειμένων Σκλαυινω̃ν 'εθνω̃ν τάς λεγομένας 'επτά γενεάς
28. De tematibus ed. Bonn. p. 53, Вілібальд в Monumenta Germaniae historica, Scriptores t. XV, p. 93
29. De bello Gothico IV, 25, пop. Rösler Zeitpunkt, c. 86
30. Патканов в Ж. M. H. II. 1883, III
31. De adm. 30
32. Літературу див. нижче
33. Літературу див. нижче
34. Новгор[одская] лет[опись], 1888, c. 33, Лавр. і 11
35. Одначе в учених кругах не перестають пробувати витягнути з сеї звістки якийсь реальні факти. Так пок[ійний] краківський учений Потканський пробував положити сю звістку „во главу угла“ своєї зрештою не в однім досить критичної праці Lachowie і Lechici (Rozprawy wydz. fil. t. XXVII, 1898), приймаючи її без всяких ограничень та стараючися лише витягнути з неї ріжні консеквеції для своєї теорії. Шахматов для своєї теорії групування староруських племен теж використовував літописне оповідання, але в такій формі, що тут маємо пам’ять про перехід радимичів і в’ятичів за Дніпро, з-над польської границі, і пробував се підперти ріжними аргументами (К вопросу об образовании русских наречий, с. 9-10). Аргументи його одначе досить слабкі, а поправка літописної традиції довільна – коли вже її триматись, то вона називає радимичів і в’ятичів таки виразно ляхами. В новішій своїй статті (Южные поселения вятичей, 1907) він вважає звістку про в’ятичів непорозумінням, але радимичів готов мати за лядське плем’я, але хіба на віру літописної звістки, бо на потвердження її не наводить нічого
36. Quorum (Venetharum) nomina licet nunc per varias familias et loca mutentur, principaliter tamen Sclaveni et Antes nominantur – c. 5
37. Прокопій, De aedificiis. IV, 7. Менандр в Hist. Gr. m. II, с. 99. Теофілакт ed. de-Boor VI, 6, VII, 15, VIII, 6
38. Так воно виглядає з оповідання Теофілакта, VIII, 5. Згаданих тут антів Цайс (Die Deutschen, с. 606), уважав осадниками на візантійських грунтах, в Мезії. Але крім того, що ми нічого не знаємо про масову міграцію антів сюди, таки вона й сама по собі не дуже ймовірна: ціла історія сього походу і протест аварського війська (очевидно – проти експедиції в чорноморські степи) рішучо промовляють проти такої гадки. Див. іще Rösler Zeitpunkt, c. 113
39. Ніби суперечне означення знаходимо в недавно опублікованім оповіданні Михайла Сирина (зачерпненім з хроніки Іоана з Ефесу); він каже, що „край їх“ був на захід від Дунаю (Chronique de Michel le Syrien, II, c. 361). Але се або просте непорозуміння, або скорше – належить до краю словен, а не антів.
40. Нідерле поправляє його так, що анти сиділи аж до Дунайської дельти, а словени між Прутом і Дунаєм (Slov. st. II, с. 196). Але властиво нема потреби в такій поправці
41. Rom. с. 388, Get. с. ХXIII. Тому не переконує мене здогад Маркварта (Streifzüge, c. XXV), що Йордан добре знав розселення західних слов’ян і означив його самостійно, а розселення антів означив по старому, як Касіодор взяв його з Аблабія: через те анти сидять у його тільки між Дністром і Дніпром, тим часом, як тоді вони сиділи і на схід від Дніпра (як бачимо з Прокопія). Неймовірно, щоб Йордан не знав сього, і його означення розселення антів, очевидно, не треба розуміти так, що анти сиділи тільки до Дніпра
42. Про сей вивід Archiv, IV, с. 65, 76, VII, с. 12, пор. XIX, c. 234; Крек, 2, с. 254-6. Взагалі слов’янство антського імені лишається сумнівним і всі проби зв’язати його з пізнішими слов’янськими іменами лишилися без результату. Виводили з нього ім’я в’ятичів (Гільфердінґ, Первольф, Іловайський). Ламбін поставив гіпотезу, що анти = Unlizi = ульці. Погодін зв’язував з антами подобозвучні ймення угорських грамот IX-XIIIв. Antus, Ont, Onthus, але щонайбільше можна думати про зв’язь їх з слов’янським пнем, з якого походило ім’я антів – як би знати, що воно слов’янське. В такім разі можна вказати Ута (прикметник Утинъ, вар. Успинъ) – одного з князів чи намісників руських 944 p. (Іпат., с. 29)
43. Перед тим, на одній написі з Боспору III в. (270-х рр.), між іншими боспорянами згаданий Αντας Πατι… (Πάπιος чи Παπίου). На нього звернено увагу, як на першого згаданого анта (А. Погодин, Эпиграфические следы славянства, Рус. фил[ологический] в[естник] 1901). Ся згадка випередила б о ціле століття Йорданову, але чи маємо тут дійсно етнографічне означення, можна сумніватися
44. Див. вищенаведену цитату з глави 23, пор. гл. 5.
45. Маркварт недавно в своїх розвідках Chronologie der alttürkischen Inschriften (1898, ст. 78-80) і Osteuropäische Streifzüge, 1903, ст. 147).
46. В традиції про початки лонґобардів, перехованій в кількох версіях (в Origo gentis Longobardorum, 2-й пол VII в., і у Павла Диякона, в Історії лонґобардів) вичисляються між іншим такі краї, через які переходили лонґобарди в міграції з півночі в дунайські краї: Golanda, Anthaib et Bantaib seu et Burgundaib (Origo – ed. Waitz, в Scriptores Langob. et Italici, i Pauli Diaconi I. 23). Уже Цайс (с. 472) угадав в Anthaib (вар.: Anthaip, Anthap) „край антів“ (aib, eiba – округ, земля). Але се толковання часто відкидають тому, що лонгобарди не могли стрічатися з антами (напр. Міленгоф, II, с. 98). Та дуже добре розв’язання сеї справи знайшов Браун (Разыскания, с. 308 і далі): він догадався, що ся алітерована, очевидно – з якоїсь пісні чи саги урвана фраза, і деякі інші імена народів (напр. болгарів) до сеї лонґобардської традиції перейшли від остготів.
47. Се вповні правдоподібно і ми в цитованій фразі по всякій ймовірності маємо остготську пам’ять про „краї антів, венетів і бурґундів“ (останні імена Браун толкує інакше, але се нам не важно – пор. критику його поглядів у Веселовського в Известиях рус. яз., 1901, І, с. 26 і далі, але і Веселовський також приймає згадану фразу за versus memorialis готської традиції). Вестберґ, боронячи лонгобардської традиції, поставив проти сього толковання здогад, що лонгобарди могли перейти через краї антів (східних слов’ян) в Галичині, на верхів’ях Дністра і Сяну, навіть бачить в Бардуєві натяк на лонґобардських Barden (Zur Wander, d. Langob., c. 28). Але зовсім неймовірно, щоб при кінці IV в., як він приймає, східні слов’яни сиділи на верхів’ях Дністра і Сяну, а далі на схід лонґобардів вести мабуть і він не зважиться. Стріча лонґобардів з антами зістається неймовірною і таки мусить бути зіставлена готам.
48. Остготська згадка про „край антів“ належить, очевидно, до часів, коли остготи жили в наших степах, ще перед 376 p. Менше правдоподібності, щоб се ім’я вхоплене було їх традицією вже по переході на візантійські землі. Але в кождім разі по поході Теодоріха остготи стратили всяку нагоду стрічатися з антами
49. Аґатій згадує лише про анта Дабраґеза. Маврикієм називається автор трактата, що між іншим містить спеціальний розділ (XI. 5, вид. 1664 p.): πω̃ς δει̃ Σκλάβοις καί 'Άνταις καί τοι̃ς τοιούτοις 'αρμόζεσθαι (виїмки у Шафарика, додаток, і у Крека, 2, с. 295); що автором не був цісар Маврикій – див. Byz. Zeitschrift, 1894, с. 440, Krumbacher, 2, c. 635. Звістки інших письменників подав я вище і ще подам декотрі
50. Всі проби вказати його пізніше досі не удавалися. Останню з них дав Нідерле, (1906-1910). Він доводить, що Вантіт арабської географії – IX в. (у Кардизія) се анти, „і се доказує, що ті могутні анти ще в IX в. існували“ (S1. st., II, с. 271). Але ім’я се читається найріжнішими способами і дуже наївно було б робити з нього доказ існування антського імені в IX в. Взагалі з арабських звісток, при всіх силкуваннях Нідерле, йому не удалося нічого добути для історії антів.
51. De bello Got. III, 14
52. Про антське питання див. ще в примітках (4)
53. Boz nomine, може Божко, Божидар, Богдан. В нім бачили Буса Слова о п[олку] Ігоревім (готські діви „поют время Бусово“) – гадка дуже привабна, але не зовсім певна. Пор. примітку Міленгофа в Момзеновім виданні Йордана, с. 147-8.
54. Getica, с. 48
55. Getica 23, Hist. arcana 18, De bello Got. III, 14
56. De b. Got. III. 40; лекцію кодексів справляють, замість Юстина даючи Юстиніана (і в новім вид. Наurу II, с. 476), але на се нема потреби
57. D. b. G. III, 18. Занотую статейку про нього: Иванов, Надгробная надпись на Хилвуда (Период. списание, т. LXII)
58. De b. G. III, 40.
59. 'Επεκηρυκεύοντο γάρ 'ήδη καί 'αλλήλοι 'ανεμίγνυντο 'αδεω̃ς οί βάρβαροι – De bello Got. III, 14.
60. Σφίσι ξυνοικει̃ν μέν δυνάμει τη̃ πάση, χρήματα δέ μεγάλα σφίσι προίεσθαι -D. b. G. ib.
61. 'ηγείροντο μέν 'επί τούτψ 'Άνται σχεδόν 'άπαντες
62. Антські ватаги на візантійській службі бачимо в Італії і перед сією справою ніби Хилвудія і по ній, але разом з ватагами болгарів і словен, De b. Gr. І, 26-7, III, 22 – отже се не свідчить про союзні відносини до Візантії, доводить тільки брак якоїсь державної організації у всіх сих племен.
63. Μεζάμηρον τόν Ιδαριζίου, Κελαγαστου̃ 'αδελφόν – фрагмент Менандра в Hist. gr. minores II с. 5-6. (І, с. 448 нового видання Excerpta historica iussu imp. Constantini Porphyrogeniti, 1904)
64. 'ο Κοτράγηρος εκει̃νος, 'ο τοι̃ς 'Αβάροις 'επιτήδειος, 'ο κατά 'Αντω̃ν τά 'έχθιστα βουλευσάμενος (так у кодексах тут: Κοτράγηρος в інших місцях ріжно, де мова про кутруґурів). З сих слів можна б вивести, що сей Котруґур і під’юдив кагана на антів, може через якесь поріжнення болгар і антів; се толкування дало б можливість до деяких інтересних виводів, як би воно було єдине можливе
65. Менандр, ibid
66. Іпат., с. 7. Висловлювався здогад, мов би тут книжник переніс на українських дулібів утиски, чинені аварами чеським дулібам, через непорозуміння та тотожність імен (новіше у Вестберґа). Але щоб в XI в. до київського книжника дійшла звістка про аварський утиск спеціально дулібів, а не чехів і морави взагалі, се здається мені малоправдоподібним
67. Теофан ed. de Вооr, І, р. 301-2.
68. Chronique de Michel le Syrien, editée par Chabot, II, c. 361. Михайло Сирин, патріарх антіохийський з XII в., в своїй хроніці опирався на хроніці свого попередника патр[іарха] Іоана з Ефесу, що писав як сучасник (умер в 580-х роках); але від хроніки Іоана в сій часті зісталися самі тільки титули глав. Вони вповні відповідають змісту Михайлового оповідання, що стало приступним тільки в останніх літах, в повнім перекладі Шабо. Перед тим се місце було звісне в переповіданні Бар-Гебрея (XIII в.), але ім’я антів в нім було зіпсоване
69. Менандр – Hist. g. m., c. 99
70. Никифор – Opera hist. ed. de Boor, p. 24.
71. Літературу див. в примітках (5)
72. Kreews – росіянин, Kreewu seme – Росія, Krewu tizziba – руська = православна віра. Значення слова кривичі зістається невиясненим
73. Виразно говорить се лише одна з пізніших літописних компіляцій (Архангелогородський літоп.), її пояснення може бути і простою комбінацією пізнішого книжника. Але й комбінація звісток Повісті незалежно від неї промовляє теж за кривицькою основою Псковської землі – див. Барсов, География, 2, с. 178, Голубовский, История Смолен[ской] зем[ли], с. 46
74. Колонією кривичів уважали новгородських словен, напр. Соловйов (І, с. 47), Беляєв, (Разсказы, II, с. 215), Барсов, География, 2, с. 85 і 303 (обережно), Голубовский op. c. 45 (рішучо). Недавно аргументи за приналежністю новгородських словен до одної групи з кривичами зібрав Шахматов (К вопросу об образовании рус. наречий, с. 15-6). Уважаючи на подібності новгородського вокалізму до українського, рівно ж на деякі відгомони в пізнішій книжній літературі про прихід новгородців з полудня, Костомаров висловив був здогад, що новгородці буди колонією полудневої, української Руси. Він покликувався втім і на літопись, але літопись не дає в сім ніякої опори. Скритикував сей погляд Гідьфердінґ в статті „Древний Новгород“ (Собрание сочинений, II, с. 407 і далі), з філологічного становища. Одначе серед українських філологів досі підносяться гадки, що паралелі в вокалізмі українськім і новгородськім так важні, що не можуть уважатись попросту припадковими; добре було б, аби се питання раз було вже вияснене.
75. Головна література для сеї північної слов’янської колонізації: Барсов, География, 2, гл. III і VIII, Корсаков, Меря й Ростовское княжение, гл. І і II, Голубовский, История Смоленской земли, гл. I, Данилевич, Очерк истории Полоцкой земли, гл. II; популярна стаття проф. И. Смирнова, Значение урало-алтайских племен в образовании истории русской народности – Вестник и библиотека самообразования; 1903. Археологічні помічення в статті Спицина, Владимирские курганы, 1905 (Изв. арх. ком., XV).
76. с. 73-4
77. Гадку сю підніс Барсов, 2, с. 124, і до сього погляду прилучилися потім і декотрі інші дослідники (напр, Багалий, История Северской земли, с. 10, Милюков в Рус. Мысли, 1888, VIII, пор. мапку в його Очерках по истории рус. культуры, т. І). Проти неї виступив проф. Завитневич в статті: Область дреговичей, де між іншим для означення дреговицької території ужив археологічних спостережень, піддержаних потім пізнішими його розвідками – Формы погребальнаго обряда Минской губернии (Труды IX съезда, т. І) і комунікати в IV і VI т. Чтений Київ. істор. товариства. Він показав, що такий похороний обряд, де небіжчика клали на поверхні землі й засипали, типовий для дреговицької території (таких похоронів Завитневич рахує на 70% між Дніпром і Прип’яттю), переходить і в басейн Березини (див. про се ще в новітній праці Ол. Грушевського Пинское Полесье, с. 10-1). Але сей дреговицький похоронний тип не виріжняється виразно від похоронів сусідніх територій і типи находок та форми похорону зближають його з деревлянсько-волинським, розповсюдненим на полудень від Прип’яті; з другого боку дреговицькі типи переходять в кривицькі й радимицькі, і поки що відріжнити мішання типів від переходів їх майже неможливо (пор. Спицина, Расселение древнерус. племен, с. 325-7 – він в похоронах басейна Березини бачить мішанину похоронів дреговицьких і кривицьких). Хіба масова статистика похоронних типів могла б нам щось сказати. Деякі інші аргументи за дреговицькою колонізаціею в басейні Березини вказує ще Шахматов (ор. с. 10-1)
78. Тут можна зазначити факт, що похоронні типи середнього Побужжя (в околицях Дорогичина) вповні відріжняються від прип’ятсько-березинських. Се потвердило б гадку, що середнє й нижнє Побужжя належало вже іншому племені, та поки що археологічного матеріалу для сих країв дуже небагато і з виводами треба почекати; див. Авенаріуса, Дрогичин Надбужский – Материалы по археологии России, № 4, і Краткие известия о Бельском у. – Труды VIII съезда, т. III, Завитневича op. c. в Трудах IX з’їзда, Спицин op. c. с. 337-8, Ол. Грушевський op. c. с. 11
79. Літературу див. вище, нотку на с. 74 і нижче с. 220
80. Про українців і білорусинів на Прип’яті окрім, літератури, вичисленої в прим. 5, ще стаття М. Карпинського в Р[усском] филол[ологическом] вестнике, 1888 і М. Довнар-Запольського, Белорусское Полесье, 1895
81. Про се плем’я крім загальніших праць – реферат Антоновича в Трудах IX арх. з’їзду, Спицина, Разселение, монографии Голубовського і Багалія й Карського, Белоруссы, І, с. 71-4
82. Чи не виходило воно з якої-небудь созвучності в назві, в роді того, як нові філологи спорилися, чи виводити назву Підляша від „лісу“ чи від „ляхів“? Пор. сучасне прізвище „Поляхи“ для східних білорусинів. Недавно польський ботанік-етнолог Ростафінський, розсліджуючи значення слова „лях“, поставив гіпотезу, що се назва господарська, означає людей, що палять ліс і розробляють під „лядини“, lendy; сею назвою сусідні українські (ruskie) племена називали своїх західних сусідів, польські племена, і північних – радимичів і в’ятичів, зовсім незалежно одних від других, а літописець наслідком того вивів радимичів і в’ятичів від польських ляхів.
83. Барсов, 2, гл. VII, Багалий, История Северской з[емли], гл. І, Голубовский, История Север. з[емли], гл. І, його ж История Смолен. з[емли], с. 52, Иловайский, История Рязан. княжества – Сочинения (1884), Шахматов op. c. і новіша стаття: Южные поселения вятичей, 1907, Городцов, Древнее население Рязанской з[емли], области, 1908 (Изв. отд. рус. яз.). Мої замітки до сих праць: До питання про розселення в’ятичів, Записки львівські, т. 98
84. „Вятичи еже єсть рязанцы“ – пояснення цілого ряда пізніших літописних компіляцій (див. у Шахматова ор. с. 1 с.)
85. Шахматов, 1. с., висловив сей здогад на підставі дотепної, але довільної інтерпретації літописного оповідання про похід Святослава на в’ятичів; все сказане ним в сій справі може мати ціну тільки гіпотези.
86. Іпат., с. 3.
87. „Занеже в полѣ сѣдяху“ – Іпат., с. 16.
88. Іпат. л., с. 3, 4, 9. Той факт, що в історичні часи поляни сиділи в дійсности „в лісі на горах“, вистане сам один, аби збити нещасливу гадку, кинену проф. Филевичем (История, с. 144), що „термин поляни має чисто топічне, зовсім не етнографічне значення“ і ніякої, мовляв, полянської території не було
89. Згадки про ліси на сій території див. в Іпат., с. 5, 9, 296, 300, 354
90. „Чистоє поле“ за Стугною – див. Іпат., с. 301
91. Іп., с. 575.
92. Іп., с. 12
93. Так Іловайський уважав назву полян народною етимологією імені, яке сам він виводить з „исполин“ (велетень), пригадуючи при тім античних Spali (Разыскания, 2, с. 163, 255 – 6, про спалів див. вище, с. 142-3
94. Ireček Cesty po Bulharsku, n. 63, 394, 437, Первольф, Archiv, VII, с. 597, Филевич, История, І, с. 143
95. З оповідання Київської літ. (с. 215) видно, що за сими містами вже починалась Деревлянська земля (Дерева); подібний натяк – про близьку від Києва границю деревлян дає й оповідання літописи про смерть Люта (с. 49)
96. Іпат., с. 105-5, 462
97. Іпат., с. 51, 83
98. Антоновича – Раскопки в стране древлян, с. 3 і Дневники роскопок в Черниговской губ. (Труды предвар. комитета XIV съезда), пор. Рос. истор. музей (покажчик 1893 p.) с. 149-151 („палені могили“ лівого побережжя Дніпра). Перецінювати сих фактів одначе не треба, бо того що б можна назвати полянським похоронним типом, ми досі не знаємо і не можемо сказати, оскільки він ріжнився від древлянського й сіверянського, та й пограничні пояси – береги Дніпра й правий берег Ірпеня не були систематично досліджені (Антонович за характеристичний полянський уважав похорон вояка з конем, але тепер не можна сумніватись, що се похорон турецький – див. вище с. 57-8, і численні такі похорони над Росею належать очевидно до київських чорних клобуків)
99. Іпат. с. 207, 221, 259, 322
100. Іпат., с. 215, 284, 289, 299, 319
101. Пор. „руські волості“ ib., c. 318
102. В такім значенні Василько Ростиславич збирається „мститися“ полякам за „землю Русськую“, князі на з’ їзді в Любчу ухвалюють „соблюдати Рускую землю“ – Іпат., с. 167, 174
103. Іпат., с. 15
104. Іпат., с. 16
105. Див. мої Виїмки [з жерел до історії України-Руси], с. 34, де ся звістка порівняна з пізнішими переказами арабських письменників Х-XII в. Про правдоподібне джерело Джайгані виводи Маркварта Streifzüge, с. XXVII і далі
106. „Словѣнескъ языкъ й руский одинъ – отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пѣрвѣе бѣша Словѣне: аще й Поляне зваху ся, но словѣнская рѣчь бѣ. Полянами же прозваша ся, занеже в полѣ сѣдяху; языкъ словѣнскій бѣ имъ єдинъ “.
107. Іпат., с. 13. Через те не може устоятися гадка ак[адеміка] Соболевського, що таке уживання Русь = Київщина се факт пізніший, XII-XIII в., а „Початковій літописи“ не звісний (Чтения київські, V, с. 6-7). Можна і в сій літописи вказати немало місць, де Русь значить Київщину. Напр. Ярослав „множество совокупи Руси, Варягъ, Словены“ (Іпат., с. 100), й ін. Про тенденцію редактора Повісті – вивести від варягів руське ім’я, новіше писав Шахматов, Разыскания, § 199 і д
108. Про них див. в екскурсі про норманізм.
109. Вже автор Густинської літописи між ріжними здогадами, „чего ради наш народ Русю наречеся“ згадує, що се виводять „иныя отъ рѣки глаголемыя Рось“ (с. 236). Недавно проф. Кнауер в статті О происхождении имени народа Русь (Труды XI съѣзда, II) доказував зв’язь назви Русь з пнем *ros i *rońs (роса і русло, Рось і Руса). Коли сей вивід лінгвістично добрий, зв’язь Роси й Руси дуже можлива (сам проф. Кнауер вказує на назву Волги – 'Ρω̃ς, але се, історично взявши, неможливо)
110. Іпат., с. 4. Про сіверянську колонізацію див. Барсов, 2, гл. VII, Багалій, Ист. Сев. зем., гл. І, Голубовский, Ист. Сев. зем., гл. І, Печенеги, гл. III.
111. Про відміни похоронного обряду на вододілі Десни й Сожу (Снови й Іпути) спостереження Єременка: Раскопки курганов Новозыбковскаго у. (Труды отд. слав. арх., І)
112. Іпат., с. 83.
113. Лавр., с. 240
114. В літературі була пройшла гадка про осібне „плем’я суличів, але се було тільки непорозуміння: між численими варіантами назви уличів (про них нижче) декотрі кодекси (Радивил. і Академічний кодекси Суздальської ред.) в оповіданні про війну Олега з уличами (під 885 p.) мають: “съ Суличи“ замість „съ Уличи“, „со Уличи“, як має Лаврентіївський кодекс і всі кодекси полудневої редакції. Що тут маємо тільки разом прочитане „с Уличи“, ясно показується з того, що ті ж кодекси не мають сього варіанта в інших місцях, де йде мова про уличів. Але з суличів тих кодексів виросли в інших вже посуличі (Твер., с. 34, і навіть знищений Троїцький – див. в варіантах Лаврент., с. 25), а в літописці вид. Львовим (І, 22) вже попросту суляни (в новім виданні сеї літописи, з іншої рукописи, в Пол. собр. рус. лет. XX, сього варіанта нема). В результаті з’явився новий нарід суличі чи посуличі – очевидно з-над ріки Сули. Шлецер посадив їх тут, хоч і гіпотетично (II, с. 281 рос. видання), Карамзін (І5, с. 77 і прим.) вже категорично признав в них посольську галузь сіверян. Новішими часами захотів їх воскресити проф. Завитневич (Труди VII з’їзда, т. І: существовало ли славянское племя суличи); притім він попробував опертись на існування в Переяславщині типу похорон відмінного від сіверянського (де не палено, а ховано небіжчика). Але що сей самий тип виступає поруч палених могил і в околицях Чернігова і Новгорода Сіверського, то ніякою точкою опертя служити він для „Суличів“ не може
115. Καί α'υτω̃ν καθύπερθεν 'ες βορράν 'άνεμον 'έθνη τά 'Αντω̃ν 'άμετρα 'ίδρυνται – D. b. G. IV. 4. З дальшого оповідання (IV. 5) виходило б, що осади утурґурів і кутурґурів мабуть не стикалися з собою на північ від Меотиди, займаючи місця ближчі до Кіммерійського Босфору, отже на північ від утурґурів, що займали східний берег Меотиди, анти на усті Дону могли досягати моря. Але оповідання Прокопія взагалі не досить ясне
116. Гаркави, Сказания мусульманских писателей о словянах й русских, с. 38 і 80-1, 140, Mélanges asiatiques, VI, n. 648. Маркварт, переглядаючи сі звістки, вказав недавно ще звістку Якубі про похід 854-5 p., де розбиті на Кавказі племена тікають „до володаря ромеїв, до володаря хозарів і до володаря словен“ (Streifzüge, с. 200 і 509)
117. Против сього, загально прийнятого в науці погляду на слов’янську колонізацію Подоння виступив недавно Вестберґ в своїх статтях: К анализу восточных источников о восточной Европе (Ж. M. H. II. 1908, II-III). Доказуючи, що в арабських джерелах під назвою слов’ян криються часом всуміш ріжні народи білої краски, він виводить, що в прикавказьких і придонських слов’янах треба бачити аланів, а слов’янська ріка се Волга. Сі виводи, підхоплені вже в літературі (Брікнер в Kwart. Hist. 1909), одначе не мають в собі нічого позитивного. Нижня Волга і Дін вважалися двома рукавами одної ріки, і через те могла й нижня Волга фігурувати під назвою Слов’янської ріки, але се ім’я, очевидно, належить Донові: хоч під назву слов’ян могли підтягатися часом і інші племена, то прийнята у арабів назва Слов’янської ріки певно розуміла таки властивих слов’ян. З маршрутів кампанії Марвана не можна набрати певності, що тут розумілися виключно краї приволзькі. А деякі арабські звістки, як ми бачили в тексті (не кажучи вже про Прокопія), таки й виразно відріжняють прикавказьких слов’ян і прикавказьких аланів – ті самі по собі, а ті теж самі по собі.
118. Про Донець – Іпат., с. 438, і новіші розкопки – Труды XII съезда, т. І, Біловежці, що прийшли „в Русь“ за Мономаха (Іпат., 205) і тут заснували нову Білу Вежу, правдоподібно, не були ані хозарами (як то толкує Густинська літ., с. 291), ані турками; археологічні розкопки на місці старого, як догадуються, Саркельського городища, виказали сліди християнської й спеціально – мабуть руської колонії (напр. хрестик з образками Бориса і Гліба) – див. літературу нижчше, с. 233. 3). Про „Руський порт“ і інші осади XII-XIII в. див. в гл. VII тому II, де зібрані відомості про руську людність в степах XI – XIII в
119. До сієї подонської Руси прикладав Іловайский (Разыскания, 2, с. 55) звістки арабів, почавши з Джайгані, про третю групу руських земель – Танію (чи Табію), як вона зветься у Джайгані – Арту, Артсанію пізніших географів (ім’я се має взагалі багато варіантів). Він, здається на слова Хаукаля: „Арта лежить між Хозаром і Великим Булгаром, що зараз на північ за Румом“ (Візантією). Се означення, дійсно, відповідає подонській Руси, але Ідрізі каже зовсім що інше: „третій нарід зветься артсанія, а цар їх живе в місті Артсан: се гарне місто положене на неприступній горі; воно лежить між Славою і Куябою, від Куяби до Артсана 4 дні, а від Артсана до Слави 4 дні“. Се дало привід іншим бачити в Арті Смоленськ, бо в Славії бачать звичайно Новгород. З огляду на подібність імені (Арта) колись бачили в ній і Мордву-Ерзь. Вестберґ недавно запідозрив тут не більше ні менше як Скандинавію, Нідерле – землю антів. Взагалі в сій справі трудно сказати рішуче слово
120. Таку гадку висловив Барсов (Географія нач. летописи, 2, с. 149), й її прийняли історики Сіверської землі Багалій (ор. с., с. 216 і далі) і Голубовський (Ист. Север., с. З і далі, але в пізнішій своїй праці „Печеніги“ він вже її не повторив), а потім і інші дослідники (напр. Шахматов op. c. 11-2, Рожков, Обзор русской истории, с. 55)
121. Що Тмуторокань належала до Сіверської землі, властиво – сіверської династиї, то се, очевидно, могло бути такою ж довільною комбінацією, як прилучення Ростово-Суздальської землі до Переяславської волості. Що пізніший каталог міст (XV віка) згадує Тмуторокань поруч сіверських міст (Мирославиць, Тмуторокан, Остреческий, на Десне Чернигов – Воскр., І, с. 240) се також ніякий аргумент. Насамперед не маємо права читати се як одно слово – Тмутороканъ остреческый, і розуміти як Тмуторокань на р. Острі (як розумів Татіщев, і новішими часами проф. Багалій або ак[адемік] Шахматов); „Остреческый“ мабуть осібне ім’я – Остер. Коли б і був дійсно Тмуторокань в Сіверській землі, то він міг дістати ім’я від азовського Тмутороканя (а в кождім разі не навпаки, бо ім’я Тмутороканя азовського, розуміється, старше) – просто через те, що сіверські князі, сидівши в сім останнім, могли перенести се ім’я на якийсь сіверський городок.
122. Але ім’я Тмутороканя могло й зовсім припадком опинитись в сім каталозі поруч сіверських городів, як волості сіверської династиї, і се мабуть ще й правдоподібніше. Що Донець звався Сіверським (маємо сю назву на пізнішій московській мапі, XVI в. – Книга Большого Чертежа, вид. Спасского, с. 27), се властиво аргумент contra: се ім’я, очевидно, зв’язане було з верхів’ям Дінця, що дійсно випливає з Сіверського Посем’я, і се верхів’я з тою назвою противставлялося чи верхнім притокам Дінця, що мабуть мали также назву Дінця (так „Донецьке городище“ лежало на р. Удах), або середній і нижній його часті. В пізнішій місцевій номенклатурі, переданій нам в люстраціях українських замків середини XVI в., ім’я сіверян („уходовъ Сиверских“) зв’язується тільки з територією літописної сіверянської колонізації і далі Посулля не йде (Архив Юго-зап. России, VII, т. І, с. 103, пор. мапку до сих уходів при статті Падалки, О времени основания г. Полтави, Чтения Київ. істор. товариства, т. X). Се також аргумент contra.
123. Всі отсі спостереження й міркування змусили мене відступити від гадки про сіверянську колонізацію на Подонні, до якої я сам в першім виданні сеї книги досить прихилявся. Шахматов прийняв також сі аргументи contra і замість сіверян виступив з гіпотезою про в’ятичів як осадників Подоння. Гіпотеза ся одначе не можніша від сіверянської (див. вище)
124. Можливо, що й тут маємо результат комбінативної роботи редакторів Повісті (якої сліди будемо нижче бачити не раз) – старання знайти місця для звісних племінних назв і упорядкувати їх так, аби вони по можності покрили територію Руської держави.
125. По неї ширше див. в примітках (6)
126. В т. III, гл. 2
127. Див. Самоквасова, Северянские курганы (Труди III съезда, т. І), Бобринский, Курганы, II, с. 179, Єременко, Раскопки курганов Новозыбковскаго уезда (Труды отд. рус. и сл. археол., І), Сперанского, Раскопки курганов в Рыльском у. (Археологич. известия, 1894)
128. Проф. Карський теперішні білоруські діалекти протягає по Любеч, Городню і Новгород-Сіверський – Белоруссы, І, етногр. мапа.
129. Добре ілюструють сей рух люстрації правобічних замків середини XVI в. – Чорнобиля і Мозиря (в Архиві Ю. 3. P., VI, І); на лівобіччі заважала тоді московська границя, але і перепись Остру дає деякі вказівки в тім же дусі
130. Іпат., с. 3
131. Статті проф. Завитневича в Трудах Киевской Академии 1886, VIII, Чтениях Київського історичного товариства, т. IV і VI, Київській Старині. 1890, V. Див. мою Історію Київської землі, с. 3-4 і Ол. Грушевського, Пинское Полесье, І, с. 10-12, де вказана й інша література.
132. Про новіший здогад Шахматова, що літописець зачисляв до Деревської землі Задесення, див. нижче в гл. VIII
133. Про Погоріння див. мою Історію Київщини, с. 14-6.
134. С. Гамченко, Раскопки в бассейне р. Случи, Е. Мельник, Раскопки в земле лучан, В. Антонович, Раскопки курганов в Западной Волини – все в І т. Трудів XI Археол. съезда
135. De admin. 37: τό δέ θέμα 'Ιαβδεορτίμ πλησιάζει τοι̃ς ύποφόροις χωρίοις χώρας τη̃ς 'Ρωσίας τοι̃ς τε Ο'υλτίνοις καί Δερβλενίνοις καί Λενζενίνοις καί τοι̃ς λοιποι̃ς Σκλάβοις.
136. Себто кодекс Археографічної комісії (XV в.) і Толстовський (XVIII в.) 1 Новгородської літописи, вил;. 1888 р., крім того в 1 Соф., с. 97, Воскр. І, с. 277, Никон. І, с. 26, Твер. с. 47.
137. В обох кодексах Новгородської л. попсовано: бъ, бъи; правдиву лекцію відгадав Ламбін ще перед виданням їх.
138. Іпат. с. 7.
139. В Лавр. кодексі: „или“.
140. Так в Лаврентіївськім кодексі; інші кодекси північної версії мають дуже великі відміни, наближаючись до полудневої версії (а полудневі кодекси не мають варіантів). Так Троїцький кодекс має: „Лутичи“, і такаж поправка другою рукою є в Кеніґсбергськім (Радивилівськім); Кеніґсберський і Академічний замість слів „по Днѣстру присѣдяху… по Днѣстру“ мають „по Бугу и по Днѣпру“
141. З чималої літератури про уличів вичислю лише головніше: з давнішого Шафарика, II. 28. 12 і Надеждіна, О положении города Пересічна в Записках Одеського історич. товариства, т. І, далі: Ламбіна, Славяне на северном Черноморье – Журнал Мин. Нар. Просв. 1876, V і VI і рецензія на сю працю Бичкова в Отчете о XIV присуждении наград гр. Уварова; Голубинського, Ист. рус. церкви, I, c. 87-8; Барсова ор. с. 2, гл. V; Дашкевича Заметки по истории литовско-русского госуд., с. 65 і далі; Молчановского, Очерк известій о Подольской земле, с. 17 і далі; Соболевского в Чтениях Київ. істор. тов., т. V, с. 3-l; Партицького, Хто були і де мешкали угличі – Діло, 1893, ч. 21, і його ж: Хто були руські толковини (ib[id], ч. 16); Філевича, История, с. 290 і далі; моє Барское староство, с. 9-10; Шахматова op. c., с. 19-20; Веселовського, Из истории герман. и слав. передвижений – Известия отд. рус. яз. 1900, I, с. 20; Маркварта, Streifzüge, с. 189-195
142. Може піддержана потім існуванням на півночі міста Углича; порівняти Літописець вид. Львова, І, с. 42: тут уличі звуться угличанами, а замість Пересічна – Углеч., але се редакторські поправки – див. нове видання в Пол. собр. л., с. 51
143. Звичайно задачею в сій справі ставили – вияснити дійсну форму імені племені і на основі її означити територію. Хто приймав форму „угличі“, шукав „угла“, і знаходили його в „углі“ – 'Όγγλος, Буджак, між Дунаєм і морем (напр. Надеждін, Голубінський, Партацький, Філевіч), або між Дніпром і морем (Веселовський) або в річках – Углі, теперішній Орелі, на лівім боці Дніпра (Шлецер, III, с. 9, Партицький), або Інгулі та Інгульці, на правім (Ламбін). Хто приймав форму „улучі“, шукав „луки“ – заворота моря або ріки (Дніпра – Філевіч).
144. Притім одначе не звернено увагу на неймовірність такої назви – від „угл“, або від географічного закривлення, котре ми вигідно собі оглядаємо на невеликій мапі, але яке зовсім не виступає так виразно в реальній конфігурації території. Ламбін, основно розібравши звістки про осади уличів на Дніпром, не відважився звести до них всіх звісток про уличів і варіантів їх імені та виставив гадку про осібність наддніпрянських „угличів“ (він приймав сю форму) від західних уличів, уважаючи їх зрештою за дві галузі одного племені. Се була слабка сторона його виводів.
145. Соболевський, порівнюючи варіанти імен, признав основною формою „улучичів“ і се ім’я зв’язав з Лучськом. Та притім йому прийшлося виріктися дніпровських уличів. Перемінюючи інтерпункцію в тексті літописи, він читає: „Къде ныне Волыняне а Улучичи. Тиверци…“ Таким чином, улучичі у нього стають частиною дулібів, а звістку про перехід уличів він відкидає зовсім. По праці Ламбіна се був рішучий і нічим не оправданий крок назад. При поправці Соболевського тиверці по тексту полудневої редакції зайняли б увесь край від Дніпра до Дунаю, а Соболевський сам справедливо признав, що ріжницю в словах обох редакцій не можна витолкувати похибкою писця: се свідома поправка чоловіка, який знав, що писав.
146. Слова новгородської версії про перехід уличів і означення їх території в полудневій версії підтримують одно одне, і признаючи певну плутанину в сім означенні, ми ніяк не можемо відкидати їх вказівок для визначення території уличів. Самий факт, що всі, можна сказати, кодекси суздальської редакції поправлені за поправкою полудневої, теж може мати своє значення: навіть лекція Лавр. „Сѣдяху бо по Дністру“, може бути поправкою, замість: „съѣдяху по Бо̃ Днѣстру“ – по Богу и Днѣстру (так реставрує, припускаю – незалежно від мого здогаду в 1 вид. Історії, се місце і Шахматов, 1 с.).
147. Таку гадку можна знайти вже в старій літературі: порівняти нотку (нову) на боці Тверської літоп. (с. 28: „від них повинний називатися Луцьк“) або інтересний, але непевний варіант „Россійської літописи по Софійському списку“ (1795 р., дуже недбале видання): „лучани“ (пор. Шлецера, І, с. 212). В науковий оборот ся гадка ввійшла з статєю Соболевського. В своїй книзі про Барське староство, і потім в 1 вид. Історії я прийняв сю гадку, хоч і з значними змінами – скомбінував її з деякими гадками Ламбіна та висунув наперед звістку Константина Порфірородного, ігноровану Соболевським. Чому я відступив потім від гадки про зв’язь племінної назви улучів чи улучичів з Луческом, се я пояснив в тексті.
148. Тому й говорити про плем’я лучан – як говорять часом дослідники (напр. цитована розвідка Е. Мельник), властиво не можна – се ледве чи племінна назва
149. Напр. Барсов, 2 с. 98 думав, що се було перед війною, Филевич, Історіи, с. 801 – що після війни. На, літописний порядок сих подій, записаних сто літ пізніше, взагалі не можна покладатись, тому над самим текстом нема чого дуже застановлятись.
150. Міграція одного з руських племен з Дніпра на сусідній Дністер не була дуже голосною подією, тому ледве чи могла протягом яких 2-3 років дійти до відомості Порфірородного. Звістки його про печенізьку колонізацію і руське пограниччя показують добре джерело, якусь основну реляцію, і вони варті особливої уваги.
151. Як на сліди сеї міграції вказують на кілька назв в західних сторонах: Улич коло Стрия і другий коло Любачова, Улич на Сяні, і Улич в басейні Угу (Ung)
152. Барсов 2, с. 96.
153. З сим іменем знову має подібність назва Дністра у Абульфеди – Турлу (Thourlou) і Τρυ̃λλος Константина Порфірородного De adm. 38; Голубовський об’ясняв се з половецького turlu = variatus (Печенеги, с. 202), але хто зна, чи нема тут відгомону античної назви.
154. Іловайський, Разыскания, 2, с. 286, а потім Філевич в своій Історії давньої Руси (с. 302-8) виключали тиверців з числа племінних імен уважаючи се ім’я ремінісценцією античної традиції – перерібкою імени тирагетів, тавроскитів. Але ані дібрати такого античного імені не можна. ані об’яснити, чому б літописцю схотілось злучати його з племінним іменем улучів. Рівно ж не правдоподібні зв’язування тиверців з Βερβιανοι (або Τεβερβιανοι, як читав Шафарик) Константина і Attorozi баварського географа-Шафарик, II, 28, 13, або новіші дані, – правда – в дуже обережній формі Веселовським (ор. с. 20) – тиверців з таврисками Страбона, а уличів з анґіскірами Йордана. Маркварт (1. с.) бачить тиверців в „Турси“ Житія св. Кирила, де вичисляються народи, що мають славити християнського Бога своєю мовою (по вид. Міклосича, с. 227), а навіть в Тирішкін і Анклїїн аль-Бекри здогадувався уличів і тиверців, тільки взяв потім назад сей здогад (с. 510)
155. Іпат. с. 6, 7.
156. Такий погляд ще недавно обороняв Шахматов в цитованій статті (К вопросу об образ. рус. нар., с. 19); я спинився на нім ближче в своїй статті: Спірні питання староруської етнографії.
157. В такім значенні доповняли фразу про бужан і деякі пізніші переписувачі – див. напр. літописець Переяслава Суздальського або Тверську літоп
158. Первольф, Slavische Völkernamen, Archiv, VIII, с. 10. Див. ще замітку M. Соколова в Трудах Саратов. уч. ком. XXIV (1908).
159. Сю гадку висловив Барсов, 2, с. 101, против неї Андріяшев op. c. 7
160. Се не одинокий випадок, де Повість замість від міста виводить назву людності від ріки – такий же вивід полочан від р. Полоті
161. Іпат. с. 140
162. Hist. Polonica, 1, І (вид. Пшездзецького, с. 22). На усті Гучви в Буг є справді городище, що від часів Ходаковського й уважається місцем Волиня
163. Варіанти: Вальмана або Валяна, Валіамана, Валінбаба, Влинбаба.
164. Гаркави op. c. 135 і 127 (Виїмки, с. 53). За Масуді повторив се Ібрагім ібн-Якуб-Аль Бекри вид. Розена, с. 46. Декотрі бачили в сій Валінаві балтійський Велинь-Юлін, але там князів не знаємо. Див. новіше – Вестберга, Комментарий на записку ибн-Якуба, 1903, с. 60, і Маркварта Streifzüge с. XXXVI і 101. Про сю звістку ще далі, в гл. VII і в прим. 4
165. Іпат. с. 101, 105
166. З сієї пізнішої приналежності, очевидно, виходив і Длуґош, пишучи (Hist. Polonica, вид. Пшездзєцкого, І, с. 62): Dulebyanie a duce eorum Dulyeba vocitabantur, qui postea Wolhanye (замість: Wolhynyanye) sunt et nunc Luczanye appellati. Сі слова Длуґоша вказують на той час, думаю, коли Луцьк став політичним центром Волині, що й дійсно було в XIV-XV віках. Тому не можна напевно вважати се відгомоном якоїсь старої традиції
167. Барсов, 2, с. 102, думав, що ся територія займала „верхів’я обох Бугів“, Шахматов (с. 19), що лежала на Бозі. Про Бог не можна думати, з огляду на положення Волиня, від якого дістали ім’я волиняни; а думати про Буг і Бог разом – се вже вповні довільний здогад
168. De adm. 13, 30, 31.
169. Іпат. с. 7
170. Ся літописна стаття стоїть в зв’язку з попереднім вичисленням „слов’янского язика в Руси“ (с. 6), і фраза: „й живяху в мирѣ“ служила переходом до дальшої статті: „Имѣяхуть бо обычая своя“. Зпочатку вона виглядала мабуть так: „и живяху в мирѣ Поляне, и Древляне, и Северо, и Радимичи, и Вятичи, и Дулѣби“– як раз ті народи, про яких говорилося перед тим і нижче. Хорвати й тиверці – се додатки пізнішої руки (такі додатки пізніші переписувачі робили й далі – пор. варіанти пізніших компіляцій). Таке саме й пояснення про дулібів. Тільки про хорватів сей редактор нічого не вмів пояснити, бо мав голе ім’я в оповіданні про Володимира, де зовсім можливо, що мова йде не про руське плем’я
171. Напр. Барсов, 2, с. 95 міркував таким чином: ім’я хорватів показує, що вони жили по Карпатах, бо сі звуться горбами (Хръби, Хріпи); на хорватську колонізацію, каже він, тут вказують хорографічні й топографічні назви від верхів’я Віслоку, Білої й Сяну до Тиси з її притоками Бодрогом, Самошом і Красною на полудень, до Дністра на схід, а на північ до Вісли. Одначе наведені Барсовим назви по більшій часті не мають нічого спільного з хорватами; що ж до зв’язку імен хорватів з горбами-карпатами, то ся гадка Шафарика (І, 10, 10) відкинена новішими філологами – див. Грот, Известия, с. 88, Geitler в Rad Jugoslav. Ak. XXXIV, Первольф в Archiv, VII, 626, Соболевский в Чтениях киевских, VI, с. 3, Погодін, с. 88, й ін., хоч сю гадку й пробують відогріти (напр. Веселовский op. c. 14). Кілька назв (з яких чотири) в карпатських краях (Барсов, 1. с., Піч в Sitzungsberichte der Böhm. Gesellschaft dr. Wis. 1888, с. 246), що справді мабуть йдуть від слова хорват, ніяк не можна положити підвалиною для виводів, що тут була хорватська територія
172. De adm. гл. 80-33. Виводи про Білу Хорватію і Білу Сербію на підставі його оповідання у Шафарика (II, § 31), критикував їх Рачки: Biela Chrvatska i biela Srbija і в полєміцї з проф. Ґротом, репрезентантом традиційного погляду (Известия Константина Багрянородного о сербах и хорватах, 1880) – Rad jugoslovanske Akademije, т. LII i LIX, пор. вказівки Крека, 2 с. 323-6, статті Яґіча і Обляка в Archiv für slavische Philologie, т. XVII і XVIII, також у Вестберга Комментарий на записку Ибрагима Ибн-Якуба, розвідка 12, Маркварта Streifzuge, гл. 6. Історія і дрібна бібліографія у Нідерле, II, гл. 5
173. Розумію підроблений фундаційний привілей празької катедри (див. в гл, IX); імена племен і місць тут певно не видумані
174. До такого дивовижного виводу мусив прийти пок. Рачки в своїй взагалі дуже критичній розвідці Biela Hrvtska i Biela Srbija, бо не увільнивсь зовсім, не вважаючи на весь скептицизм щодо звістки Константина, від Шафарикового (майже загальноприйнятого) погляду на Велику Хорватію, від чеських гір до середнього Дністра (Шафарик, II, §31). Те, що по всіх поступах критики підтримує такий вивід in optima forma останній випуск Sl. Starožitnosti Нідерле (272, 279), що хоче прецінь бути синтезом славістичних розслідів останніх десятиліть
175. Особливо в старонімецькій (північній) формі Harfadha (Harfadha fjoll Герваравсаги – одні толкують се ім’я як „Карпатські“, інші – як „Хорватські“ гори). Коли б знати, що ся назва була звісна на полудні, вона могло б дуже добре пояснити нам всю сю історію з Хорватією
176. Сей погляд дотепно розвинув щодо руських хорватів неб. Крижановський в своїй розвідці „Забужная Русь“ (Собрание сочинений, II, 1890, с. 342 і далі) і кінець кінцем до сього ж погляду, що се ім’я має „топічне“, географічне значення приходить Маркварт (с. XXXIX). Що назва „Chrobacya“ в приложенні до привіслянських країв має тільки історичне (властиво конвенціональне) значення, признавав і Т. Войцехівський в своїй книжці, що носить се ім’я (Chrobacya, с. 2-3), а К. Потканський в своїй розвідці Kraków przed Piastami (Rozprawy wydz. hist.-phil., т. XXXV) нарешті зовсім зігнорував сих конвенціональних польських хорватів (пор. його Lachowie, с. 208). Клаїч і Кос під білими (свобідними, незалежними) хорватами розуміють державу Само. Вестберґ також кладе Білу Хорватію на чесько-словацькі краї, зате Білу Сербію переносить на Галичину, здається – з огляду на Βοϊκι. Маркварт вертається до Хорватії на Віслі, і т. д.
177. Horiti короля Альфреда, хорватін (так принаймні поправляють) у Масуді, хорвати легенди про св. Вацлава. Недавно Маркварт поставив здогад, що загадкове місто в слов’янських краях арабської географії IX в. (і відти у ібн-Росте, Кардизі й ін.), читане досі як Джарваб, Джарват, Хурдаб, треба читати „Хорват“ і розуміти тут Краків (Streifzüge, с. XXXIV). Вповні довільний здогад!
178. В курс пустив сю гадку Шафарик, і ще в 1894 р. неб. Партицький в сій справі вів гарячу полеміку з проф. Верхратським в фейлетонах „Діла“. На виданих Їречком Karten zur Geschichte des h. Oester. Ung. Reiches (1897) теж видніються Boiki на Дністрі (мапа VI)
179. Правдоподібніше бачити в Βοϊκι покручену назву Boiohem'a – Чехії, як приймають тепер переважно
180. Нідерле заявив, що не може згодитися з моїм скептичним становищем супроти сеї подністрянської Хорватії, але нічого не міг вказати на доказ її існування. (Slov. star., II, с. 2, 65-6); його виклад сього питання – взірець довільності і неаргументованності, взагалі частих в його претензійній, але досить слабко зробленій праці
181. Існування кількох назв „дуліби“ в басейні верхнього Дністра могло б вказувати на пограниччя дулібської території (дуліби коло Ходорова, другі – під Стриєм, треті коло Бучача), але таким відокремленим назвам не можна признавати особливого значення
182. Повіти: Новий Торг, Новий Сонч, Грибів, Горлиці, Ясло. Коросно, де по переписи 1900 р. значилося коло 61 тис. руської людності. Українська колонізація починається від заходу групою сіл за Попрадом; відрізані від своїх східних земляків польським містечком Північною, вони безпосередньо притикають до українських, вже сильно пословачених сіл в Спишськім комітаті. На схід від Попрада руські осади підходять під Грибів (Королева руська, Богуша), ідути правим побережжям Ропи на північний схід, і з Вислоки переходять, уступаючи на полудень, на верхів’я Вислоку. За Вислоком, виключивши ту підгірську країну, нема Руси. Край між Вислоком і Сяном залюднений мішаною людністю, і український елемент чисельно слабшає в північно-західному напрямі, в міру віддалення від гір і Сяну; група „Замішанських“ сіл в луці Вислоку між Коросном і Стришовим становить останній виступ: далі руські осади слабшають і звужуються до узенького окрайчика над Сяном нижче Ярослава, а зараз по тім польська людність переходить і на правий бік Сяну в більших масах і стає майже одноцільною нижче Лежайська по обох боках Сяну
183. Важніша література українсько-польської границі див. в примітках (7); більше в вид. 2
184. Комітати Спиш, Шариш, Землин.
185. Майже від устя Боршови, трохи вище.
186. Комітати Унгвар, Берег, Уґоча і Марамарош.
187. Говорю про сю колонізацію як цілість; місцями могла вона рухатись і просто горами – але хіба виїмково
188. Процентова табличка в 2 вид
189. В самім Дубецьку напр., невважаючи на існування руської парохії, українська людність маліє: за 70 літ (1883-1903), замість аби подвоїтися, вона зменшилася о цілу третину. В Динові з колишньої парафії лишилася горстка гр.-католиків, яких ледве держить іще при „руській вірі“ старенька церква. Церква, що стояла до кінця XVIII в. в Сяноку, була, як оповідає традиція, закуплена в Ясениці (між Диновим і Коросном) – а там уже давно нема русинів. В сусіднім селі Веселій (також на захід від Динова), не знаю чи є тепер яка українська душа, але старі люди пам’ятали в нім ще недавно, що тутешні люди були русинами, і ще недавно „переробила“ їх на поляків якась пані, збудувавши латинську каплицю, з котрої виріс потім костел.
190. Повище Динова с. Кремінна на Сяні; тут теж була давніше руська парафія, лишилася старенька приписна церква і горстка гр.-католиків, що за останні 70 літ також змаліла о цілу третину; церков цю пробували захопити католики за помоччю підробленого ключа на костел, але уніатам удалося її відборонити. Див. шематизми Перемишльської єпархії 1833 і 1908 p. Про латинщення тутешніх сіл – брошюра Ром. Прислопського: Пример латинизаторской гакаты на рубежах Галицкой Руси, Перемишль, 1902: тут про Кремінну. Про Веселу Zbiór wiadonaości do antropologii krajowej, XIII, с. 151. Такі факти захоплювання руських церков, свіжі в пам’яті нашій по кількох процесах недавніх літ, розуміється, не новина.
191. Звісний цікавий лист властительки Динівського ключа Катерини Вановської з 1593 року, де вона подає до відомості, що пеклуючись про душі своїх підданих, насамперед спровадила на села єзуїтів з Ярослава, а потім позабирала на костели руські церкви в с. Іздебках. Лубній, Голоднім, Бахорі, Вару й на Динівськім передмісті та уфундувала на них латинські парохії, аби вони навертали русинів на латинство й пильнували, аби руських дітей не хрещено у попів. Harasiewicz Annales ecclesiast. ruthenae, s. 53-5. Правда, русини в сих селах поставили собі нові церкви й є тут іще досі численні громади українські, але сей і подібні документи й факти дають розуміти, якими дорогами збільшалося число тутешніх латинників-поляків.
192. В луці Сяну між Дубецьком і Переворськом українська людність ще в XVIII в. зовсім інакше виглядала. В Порохницькім деканаті, що тепер числять одинадцять парафій, в XVIII в. було їх понад тридцять.Тепер напр. в Кошичах, що тоді мали свою гр.-кат. парафію, є всього 13 душ, Челятичах 12, Хлопичах 5 гр.- кат. обряду, і хопицьку церкву правительство віддало на костел. Шематизм перем. 1879 р., с. 325 і 452, (розпорядження про хлопицьку церкву). Зубрицький, Знадоби для характеристики духовенства XVIII в. – Збірник іст.-філ. секції, т. V, с. 18.
193. Церковні візити з середини XVIII в. дають місцями інтересні вказівки, як руські (уніатські) групи переходили в руки латинників, що переставали давати датки на церкву. Під Ряшевом зацілів лише острівець з трьох сіл (Залісся, Біла, Матисівка), облитий на около мазурською колонізацією; в Ряшеві держиться традиція про руську церкву, на місці теперішнього костьола, в сусідній Маляві і Луці – також проруські церкви перетворені на костели. „Руське село“ під Ряшевом – той правдоподібний Старий Ряшів, уже в 1-й пол. XIX в. мало кілька лише душ гр.-кат. (Див. ще в 2 вид.).
194. Опись Румянцевскаго музея, с. 185, В Сендомирі також часто припускають руську церкву, опираючися на Іпат. с. 564, але тут мова йде мабуть про костел
195. Starožytna Polska 2, II, с. 385
196. Mizleri Historiarum Poloniae et m. d. Lithnaniae scriptorum collectio, I, с. 418: quae Carpathios montes attingit non longe ab urbe Cracovia.
197. Michałowski Księga pamiętnicza, c. 375-6. Акты южной и зап. России, III, с. 557: „городы по Вислу реку и в которых жили русские люди благочестивые и церкви были“, IX, с. 167: „Русский народ розделися ныне в различные страны людей… и с другие стороны от реки Вислы, и из третьей страны от Немана, и из четвертые страны от Севска и Путивля“
198. Напр. вибравши з сяницьких актів XV в. згадки про руські церкви і священників, бачу, що вони більше менше припадають на села, ще й тепер зістались українськими. Лялин (теп. Ялин), українське село за Сяном, називається вже тоді Лялин Руський (Ruthenicalis), і коло нього сидить Лялин Німецький (Theutonicalis, Аllemanicum), як поруч українських осад, бачимо вже засаджені чужими насельниками нове Дубецько, Ряшів
199. Жерела до історії України-Руси, т. II (люстр. 1565 р.).
200. Див. т. V, c. 223 і далі
201. На лівім боці Бугу констатують українську територію дальше, до м. Стердиня (Ріттіх); в ній бачать теж переходи від українського до білоруського (Соболевський)
202. Див. т. II, c. 369 і далі
203. Jaroszewicz Obraz Litwy, I, с. 17; див. до сеї справи Барсова, 2, с. 41 (він кладе ятвязьку колонізацію на Німані й його полудневих притоках до вододілу з Бугом і Прип’яттю), Андріяшева, Очерк ист. Волынской зем., с. 39.
204. В XIII в., коли ми дійсно маємо звістки про ятвягів, бачимо їх за Наревом і Бобром.
205. Головацький, Нар. песни, І, с. 743, Broch в Archiv fur sl. Phil. т. XVII на вступі, т. XIX, с. 17
206. Статті Шкультетого, Мишика, Цамбеля, Гнатюка
207. Броневский, Путешествие от Триеста до С.-Петербурга в 1810 г. (1828), I, с. 192, теж І, 137, 159, 163 – див. Ламанського, Славяне в М. Азии й т. ін., додатки, с. 56
208. Про се див. в примітках (7)
209. Див. мапку назв зв’язаних з Русю у Піча, Die dacischen Slaven, с. 253, Кочубинський op. c. с. 65.
210. Матеріал зібраний у Кочубинського, І, с. 15 і далі
211. Др. Піч (Die dacische Slaven, с. 257) бачить і в типі місцевої людності сліди руського елементу, пор. Отчет Филевича, с. 19
212. Ще письменники XVIII ст. (як Бенке, Едер) висловляли здогад, що Bissenі то русини; Кочубинський догадувавсь, що ся назва в актах XIII-XIV в. означає русинів (с. 63), хоч се ім’я значить властиво печенігів; Філевич переконався, що в оригіналі грамоти 1324 p. замість Bisseni стоїть Rutheni; з того виходило б, що сі імена часом уживались без ріжниці (грамота у Филевича, Отчет, с. 27, див. про неї там же, с. 9-10, 12-13)
213. Quod in regno Ungariae illusque confinibus et Transsyluanis partibus nonnulli Rutheni nuncupati gens quidem satis populosa et grandis numero existant. Katonae Historia critica Hungariae ducum, XIII, p. 497
214. На їх вказав ще Реслер op. c. с. 325
215. Про наддунайську Русь див. більше в т. II, гл. 7
216. Вони вичислені вир. у Черніґа (II, с. 146): русини приходять на Угорщину чотирма наворотами: з уграми, за герцога Тоска, з Предславою – жінкою Коломана і з Федором Коріатовичем.
217. Анонім у Ендліхера Rerum hungaricarum monumenta Arpadiana, гл. 10: Similiter (як і половці) et multi de Ruthenis, Almo duci adherentes, secum, in Раnoniam venerunt, quorum posteritas in hodiernum diem Per diuersa loca in Hungaria habitat (пор. гл. 12)
218. De adm. 38.
219. Піч напр. боронить і тепер оповідання Аноніма, що угри прийшли через Карпати з півночі (Der nationale Kampf, с. 65-5), Реслер вів їх через Залізні ворота (162), Ґрот (с. 307) через гори в сусідстві Залізних ворот, і т. д.
220. Кн. 2, гл. l.
221. Про се напр. розвідки Ашбота – Die Anfange der ungarisch-slavischen ethnischen Berührung – Archiv XXII, Болгарское шт и славянские заимствованные слова венгерскаго языка – Известия отд. рус. яз. и слов. 1902, IV. Також Яґіча, Zur Entstehungsgeschichte der kirchenslavischen Sprache (Denkschriften віденські т. 47, 1902) II, с. 376. Яґіч вказував в топографічних назвах Семигорода слов’янські неруські назви (Archiv, XIX, с. 237, пор XX, с. 22- 3). Справа ся також вимагає ближчого роз’яснення
222. Окрім праць вичислених вище, згадати треба ще розвідки Конева і Мілетича, Блъгарски прѣгледъ, 1894, XI і 1896, VI, статті Мілетича в Сборнику болгар. міністерства: Седмиградскитѣ Блъгары (т. XIII) і Зеселението на католишкитЬ Блъгары въ Седмиградско и Банатъ – т. XIV, і рецензію Іречка в Archiv für slavische Phil., т. XX.
223. Анонім, гл. 24
224. Цікава згадка Длуґоша (ще досить близького часом до сієї волоської міграції на півничний берег Дунаю): він знає про витиснення волохами з подунайської Волощини руських осадників, „давніх володарів і мешканців“ сих країв – Hist. Polon., X, с. 277 вид. Пшездєцького. Можна б підозрівати, що Длуґош тут виходить із згадки нашої літописи, як волохи виперли з дунайських країв слов’ян; але бо Длуґош говорить про новішу колонізацію волохів, і не про слов’янських, а спеціально руських осадників, випертих відти ними.
225. Li Russiani che sono popoli vicini a questi ma su le rive del Danubio de piu numero et piu feroci dell' altri – Русская историческая библиотека, VIII, с. 57.
226. Про хозарів окрім старої книжки Френа (Frahn), де зведено декотрі арабські тексти про них – De Chasaris excerpta ex scriptoribus arabicis (1822) див. статті Григорьєва в збірнику його „Россия и Азия“: Обзор политической истории хозаров і О двойственности власти у хозаров. Далі S. Cassel, Der chasarische Königsbrief aus dem, 10. Jahrh, Берлін, 1876, H. Howorth, The Khazars ware the ugrians or turcs (Труды III междунар. съезда ориенталистов в Петербурге, II, 1879). Голубовского, Болгары и хазары (Киевская старина, 1888, VII, тут вичислена інша література). Tomaschek, Die Gothen in Taurien. Куник, О записи готского топарха, с. 84. Гаркави, Ein Briefwechsel zwischen Cordova und Astrachan (Russische Revue, 1875), Die Schicksale des chasarisceh Briefwechsels (ib. 1877) і Сказания еврейских писателей о хозарах в Трудах петерб. археологич. общества, т. XVII, тако ж Еврейская библиотека, т. VII, 1879, і в Трудах IV археол. зъезда, I (Некоторые данные по истор. геогр. России). Westberg Beiträge zur Klärung oriental. Quellen (Известия петерб. ак., 1899) і К анализу вост. источников (Ж. М. Н. П. 1908). Marquart Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge (1903). H. Kutschera, Die Chasaren, 1909 (2 вид. 1910) – слабка дилетантська компіляція.
227. Теофан, с. 315
228. Пор. Йордан, гл. 5
229. Пріск – Excerpta hist. I, с. 180, 189 (298-9, 310 Hist. gr. min)
230. Пріск в Hist. gr. m., с. 341, 346 (158, 161-1 ed. Bonn.)
231. Акацирів мав за хозарів вже географ Равенський: quos Chazaros suprascriptus Iordanis Agaziros vocat (IV, l). Маркварт, недавно на місце сього ототожнення поставив ряд інших (що Акацири се угри, або знов що се мордва – с. 40 і XXIV), але ніяких поважних аргументів за такі толкування, а против ототожнювання акацирів з хозарами він не вмів навести. Згадаю толковання акацирів, дане Говордзом, як „білих хозар“ (від тур. ак, білий). Інше толкування, підтримане недавно Марквартом – „лісові люди“ (від турецького аґач, дерево)
232. Теофан, с. 358. Пор. лист кагана Йосифа (вид. Гаркаві як вище). В повнім тексті інтересна згадка, що хозари зайняли місця народу ванантар, вигнавши їх. Найбільш правдоподібно, що маємо тут варіант назви огхондор-болгарів (пор. вище на с. 158 варіанти: вогхондор, уну-гундур й ін.); інші толковання: венеди, анти, в’ятичі і т. ін.
233. Про сі війни у Григорьєва, с. 51-7
234. Никифор, ed. de Boor, p. 41, 45. Теофан, с. 378, 378. Католог єпархій вид. de Boor (Zeitschrift für Kirchengeschichte, 1891). Житиє Кирила. Див. вище с. 100
235. Ганґрін – vulgata, але правдоподібна; в перекдаді повного тексту, виданім Гаркаві (Еврейская библиотека, VII, с. 160, пор. Труди IV з’їзда) маємо: гаґрії. Між підвласними народами в сім тексті бачимо „велтит (або венентин, ванантят), север (савар, суур), славіунъ“; велтит толкують як в’ятичів, север як сіверу; але обидва імени можуть бути й анахронічною ремісценцією тутешніх венантарів і савирів. Лист сей не перестає бути загадкою; але як він сам по собі навіть і апокріф, то здається має якісь реальні підстави в традиції
236. Вестберґ op. c
237. Див. у Гаркаві. Сказания мусульманских писателей, с. 92 і 220, лист. Йосифа – Евр. библ. с. 161.
238. Масуді – у Гаркаві, с. 130
239. У Гаркаві, Сказания, с. 129-130 і 220, пор. каталог єпархій де-Боора, де виступає епіскоп ό 'Αστήλ – правдоподібно Ітиль
240. У Гаркаві op. c. с. 181, Каган Йосиф – Евр. биб. с. 160-1. Аналіз звісток у Маркварта, с. 337 – 341
241. Ібн-ель-Асір у Григорьєва, с. 58
242. Константин Порфір[ородний], De admin. imp. с. 37, Константин тільки хибно толкує сей факт, що то хозари навмисно, в спілці з узами, прогнали печенігів в Європу.
243. De adm. 10-12
244. Таку гадку висловив Успенський, переносячи заразом сей епізод 1-ої полов. IX на початок X в. (Византійские владения на северном берегу Черного моря в IX и X вв., Киевская старина, 1889, V). Хоч оброблена ним дуже делікатно, ся гадка лишається все-таки лише гипотезою супроти категоричних свідоцтв Константина щодо фактичної вірності незбитих. Полеміка Успенського з Василевським в сій справі в Ж. М. Н. П. і К. С. 1889. Див. іще Ламанського, Житиє св. Кирилла – Ж. М. Н. П. 1903, VI, с. 353-4.
245. Пор. арабську звістку (IX в.): „Кажуть, що давнішими часами хозари, боячися мадярів та інших сусідніх народів, копали рови на оборону“ (Известия ибн-Даста, с. 27).
246. Як місце Саркела вказують на городище на лівім боці Дону, на ґрунтах с. Цимлянської, де розкопки показали сліди мурів з цегли, фрагменти Візантійських колон (може церкви), хрести і монети Візантійські і руські. Див. В. Сизов, Раскопки близ Цимлянской ст. на Дону, Труды VI съезда, т. IV; Попов, Где была хозарская крепость Саркелъ – Труди IX археол. з’їзда, т. І і там же т. II, с. 102 – дискусія; Зверев, Материалы по археол. Дона (Памят. кн. Воронеж. губ. 1894). Ласкин, Сочинения Константина Багрянородного, с. 223 і далі. Вестберґ op. c. розд. 4 і Маркварт, гл. І (інакші гадки).
247. De adm. 39
248. Вінклер у своїй статті на підставі язикових явищ уставляє такий ряд впливів, яким підпадала фінська основа угрів: турецький, монгольський, дравідійський, іранський, кавказький. Дравідійські впливи, коли б на них здатись, вказували б на глибокий Іран, кавказькі – на краї прикавказькі, як на етапи сеї міграції. Побут угорської орди в кавказьких краях доказує Зічі також і археологічними вказівками
249. З літератури початків угрів і їх міграції занотую дещо для нас цікавіше: Hunfalvy Ethnographie von Ungarn, 1877, йогож Die Ungarn oder Magyaren (Die Völker Österreichs-Ungarns, 1881). Vambery Ursprung von Magyaren і критику Hunfalvy: Vambery's Ursprung der Magyaren, 1883. Грот, Моравия и Мадьяры, 1881, Géza Kuun Kelationum Hungaroram cum oriente historia antiquissima, 1895. E. Zichy La migration de la race hongroise, другий титул: Voyages au Caucase et en Asie, 1897. Westherg Beiträge zur Klärung orientalischen Quellen über Osteuropa (Bulletin de I'Académie de Spbg., V серія, XI, 1899, розд.: Magyaren). I. Hampel, A honfoglálasi kor nazai emelékei, 1900 (пам’ятки з часів, як мадяри осідали на нижнім Дунаї – реф. в Věstnik Slov. Fil. a Star. I), H. Winkler, Das Finnenthum der Magyaren (Zeitschrift für Ethnologie, 1901). Маркварт ор. с., passim. Мункачі в Ethnographia, 1904. Lüttich Ungarnzüge in Europa im 10 Jhrh, 1910
250. De adm. 38
251. Оповідання угорського Аноніма – нотаря кор. Белі зовсім стратило кредит в науці
252. Один з новіших мадярських істориків Marczali (у Szilagyi A magyar nemzet türténete, І, с. 20 і далі), найдалі відходячи від Константинового оповідання, припускав, що угри вже коло 700 p. прийшли до Лебедії, пробули там довше. як століття, і в Ателькузу сиділи довший час
253. Іпат. с. 427. У всякім разі не Інгулом, як думають звичайно.
254. Про сліди старого життя з слов’янами в мадярській мові і походження їх В. Munkácsi, Die Anfänge der ungarisch-slavischen Beruhrung (Die Donaulander, 2, 1899), статті Ашбота, цитовані вище, с. 224 і полеміка Меліча против них в Archiv, XXXI, також стаття Janko про руські терміни в угорськім рибальстві – M. N. Mðzume nápr. oszt. Ertesitöje, 1900 – реф. в Věstnik Sl. Star. IV, с. 51.
255. Известия ибн-Даста, с. 27, Бартольда Отчет, с. 122, Записи, с. 214 і К анализу, с. 20, Маркварт, Streifzüge, с. 27 й ін. Про угорські походи на чорноморськім побережжі в 860-х рр. также в житії Константина-Кирила. Karch толкують іще як Тмуторокань, Каршну і т. д. Против Керчі підносять те, що в IX в. вона не належала до греків; але можлива тут деяка недокладність у Араба, а можливі й ріжні політичні зміни в Керчі, нам незвісні
256. Константин каже (De adm. 37), що те сталося тому п’ятдесять або п’ятдесят п’ять літ, а що ся частина укладась коло 950-го р. (в 951-2, як виводить Bury) то печеніги мали б перейти Волгу в останніх роках IX в. В дійсності печеніги мусили перейти Волгу скорше
257. Про сей епізод і його суперечну хронологію див. у Ґрота op. c. гл. V, Голубовського, Печенеги, гл. III, Маркварта, с. 519 і далі, Bury, § 13. Наша Повість дає для приходу печенігів дату 6423, себто 915: „приидоша Печенѣзи первое на Рускую землю и створше миръ съ Игорем, идоша къ Дунаю“. Але по правдоподібному об’ясненню Шахматова (Хронология, с. 473), літописець викомбінував її з оповідання Амартола про участь печенігів в грецько-болгарській війні 914 р., що слідом і переказує: мусив міркувати таким чином, що як печеніги ходили на Дунай, то мусили йти через „Рускую землю“, а коли притім не звісно про війну їх з Ігорем, то очевидно „створивше миръ“
258. De admin. imp. с. 42; про сю главу див. гадки в розвідці Успенського: Византійские владения на сев. берегу Черного моря (Київська Старина, 1889 IV, 263 (він уважає се реляцією з початку X в.) і Bury The treatise de administrando imperio. – Byz. Zeitschr, 1906, § 14
259. De adm, с. 37
260. De adm, с. 9
261. Пор. Барсов, 2, с. 100, Потканський, Lachowie, с. 196 (гадка тут висловлена не зовсім зручно)
262. Тому трудно прийняти гадку Шахматова (К вопросу о происх. рус. народностей, с. 13-4, почасті і в новішім: Юж. поселения вятичей), що подонська людність (котру він уважав за сіверян, потім за в’ятичів), відливаючи на північ, масами колонізувала землі по Оці. Йому на се невдалося дати ніяких важних доказів, і така колонізація просто і виключно на північ досить неправдоподібна
263. Іпат. с. 26
264. В Повісті є два такі перші походи печенігів на Руську землю, записані навіть в тих самих словах, один під 915, другий під 968 (одна з кодексів -Хлєбніковський завважив сю суперечність і поправив під 968 роком: „пѣрвое на „второе“). Се могло з’явитись таким чином, що напад під 968 p. був дійсно записаний в Повість, як перший відомий, але пізніший редактор викомбінував з грецького джерела і записав під 915 p. ще давніший прихід, як „первий“, не поправивши пізнішого
265. Іпат. с. 87
266. Іпат. с. 83
267. 1 с.
268. Іпат., с. 83. Варіант: „и от всѣхъ град“ (1, Новгородська літоп, с. 65)
269. Про будову замків Володимиром є спеціальна (правда – не дуже багата змістом) розвідка Бережкова в Чтениях Київського історичного товариства, т. II
270. Іпат. с. 153, 158 і 159
271. Про вали правобічні й лівобічні див. Максимовича, Собрание сочинений, II, с. 240; Антонович, Змиевы валы в пределах Киевской земли (К. Старина, 1884, III) і його ж Археологическая карта Киевской губ., с. 133 і далі, В. Ляскоронский, Городища, курганы и длинные валы в бассейне р. Сулы (Труды XI съезда, т. І), його ж Городища, курганы и длинные (змиевые) валы по течению рр. Псла и Ворсклы (Труды XIII съезда, т. I)
272. De adm. с. 37
273. Про українську людність в степах в XI-XIII в. див. т. II, гл. 7.