3. Історичні дані з часів перед слов’янським розселенням

Текст этой главы приводится по позднейшей авторской редакции тома, а не по снимкам второго издания 1904 года: Грушевский переработал первые главы для следующего издания, и расхождения с фотоснимками в этом разделе - авторские, а не ошибки распознавания. Постраничная транскрипция именно издания 1904 года есть в разделе страницы со сканами.

Грецька колонізація

Мілет і інші метрополії, розвій колонізації

Які маємо історичні відомості про Східну Європу за тисячоліття перед слов’янським розселенням, маємо тільки з античної традиції, а сій відкрила перспективу в ті далекі «гіперборейські» краї грецька колонізація Чорноморського побережжя. Правда з сих глухих і далеких чорноморських осель також тільки рідкі і убогі вісті доходили до більших центрів грецького та римського життя і в ту літературу, що розвивалася там. Але сим небагатим рефлексам в античній літературі, та убогим останкам місцевої епіграфіки – фрагментам написей з чорноморських осад, недогризеним зубом часу, завдячуємо велику пайку того, що взагалі знаємо про життя Східної Європи сих часів. І з сеї причини свій перегляд відомостей мусимо зачати від самої сеї грецької колонізації, – тим більше, що вона була не тільки джерелом відомостей про Східну Європу; але і джерелом, з якого йшли проміння культури в глибину східноєвропейського суходолу. Було се його вікно в Європу, в культурний світ, майже одиноке в тих часах.

Колонізація ся розвинулася під впливом торгівлі, що велася на побережжях Чорного моря. Торгівля ся дуже стара. Сліди чужоземної, полудневої торгівлі на нашій території ми можемо бачити від кінця неолітичної культури: екзотичні черепашки (мушлі) дуже ранніх могил (кам’яної культури і ранньої металічної), чужесторонні сорти каміння, мідяні й бронзові вироби вказують зовсім виразно на існування таких зносин і торгівлі. Хоч при теперішнім стані нашого археологічного матеріалу не можна категорично сказати, що то все приходило як раз з Чорного моря, але багато з того безперечно приходило таки звідти. Таким чином, найстарші стадії чорноморської торгівлі в наших краях вповні виходять за границі історії. Найдавніші провідники чорноморської торгівлі, на яких може вказати історія, були фінікіяни і малоазійські карійці. Торгівельні зносини їх з північним берегом Чорного моря не підлягають сумніву супроти того, що знаємо про їх зносини з полудневим побережжям Чорного моря. Але за браком історичних звісток і фінікійська, і карійська торгівля лежить за границями докладнішого знання; історичні часи застають сю чорноморську торгівлю вже в руках греків.

По традиції, головну ролю при тім мала відіграти славна азійська республіка Мілет. Заснована йонійцями на території карійців, фінікіян, і ще славних мореплавців критян, ся осада стала натуральним учасником фінікійсько-карійської торгівлі, особливо на Чорнім морі, і згодом заступила в ній місце тих своїх попередників. Почавши торгівлею, мілетяне далі засновують на Чорноморськім побережжі свої постійні факторії (про фінікійські та карійські факторії на північнім березі не маємо відомостей). З сих факторій в вигідних обставинах витворюються постійні осади.

З значніших колоній північного Чорноморського побережжя виразно звуться мілетськими Тира, Ольбія, Теодосія і Пантікапей; до них же, певно, належала більшість менших, заснованих мілетянами безпосередньо чи посередньо їх колоністами з старших колоній. Страбон каже, що Мілет залюднив цілий Евксінський Понт і Пропонтиду 1, і взагалі мілетяни уважались головними колонізаторами Понту. В сій традиції мусила задержатися пам’ять головно про ініціативу мілетян в закладанні факторій і колоній, залюднялися ж вони колоністами з різних міст: заселити власними силами всі колонії, що вели свій початок з Мілета (рахували їх на вісімдесят!), мілетська громада, розуміється, не була в силах. Деякі ж з чорноморських колоній були засновані таки й зовсім незалежно від мілетян. Так одну з найважніших колоній – Херсонес заснували виходні з Гераклеї Понтійської, Дорійської колонії, заснованої в VI в. головно мегарянами, що взагалі мали в історії колонізації Понту найважнішу ролю по мілетянах. Фанагорію заснували виходні з Теоса. 2

Початки сеї колонізації сягають дуже далеких часів. Одинока Мілетська колонія на північнім побережжі Чорного моря, для котрої маємо дату, – Ольбія, датується серединою VII в. перед Хр[истом]. Але такими датами звичайно означується вже остаточне сформування колонії, початки ж факторій і перших осад мусимо класти на ще раніші часи. Коли заснування деяких колоній на полудневім березі (як Кізік, Сіноп) датується VIII віком, навіть початком його, то певно, що вже тоді існували бодай початки осад на північнім побережжі. VIII-VI віки були часами особливо інтензивної мілетської колонізації; се мало свої причини в тяжких обставинах сієї республіки: VII в. пройшов у тяжкій боротьбі з Лідійським царством, а потім наступила завзята, нелюдська внутрішня боротьба – война демократичних і аристократичних сторонництв, що могла багатьом надати охоти шукати долі в північних краях.

В археологічнім матеріалі Чорномор’я ся перша, мілетська доба тутешньої колонізації донедавна представлялася досить слабо, але останніми часами пам’ятки йонійської культури виходять на яв все в більших масах не тільки в останках самих колоній, а й за їх околицями, та вказують на значну інтензивність торгівельних зносин і культурних впливів уже в VII в. В світлі сих фактів набирають відповідного значіння і ті пережитки грецького архаїзму, що довго держалися в чорноморськім житті, ведучи свої початки просто з мікенських часів, і були пересаджені і закріплені в сім чорноморськім світі першими кадрами колоністів.

З VI віку, з доби Пізістрата слідний сильний атенський вплив – він полишив числені пам’ятки по собі в атенській чорнофігурній посуді тих часів, що з часта стрічається в руїнах Ольбії, Теодосії, Боспору. І потім з певними моментами ослаблення або переривами (в одну з таких перерв V віку дуже визначну ролю в чорноморській торгівлі здобуває о. Фасос) атенська торгівля і атенські впливи культурні панують на нашім побережжі протягом V, IV і в початках III віку. Докази того в виді атенської посуди з червоними фігурами в незвичайнім багатстві лишилися не тільки на місцях чорноморських колоній, але в величезній масі стрічаються в могилах і останках осад середнього Подніпров’я (в полудневій Київщині). Навіть в мові написей йонійських колоній нашого побережжя слідний в сім часі сильний атенський вплив (тільки Херсонес держиться міцно свого дорійського діалекту).

Не вдовольняючися пануванням на тутешнім торзі, Атени пробували стати ще міцнішою ногою на сім побережжі. В V в. маємо звістки про кілька морських експедицій на Чорне море (Аристида, Перикла), і досить правдоподібним здається, що в епоху найбільшого розвою морської сили Атен і наше побережжя було введено в круг атенської гегемонії. 3 Опорним пунктом атенських впливів був Німфей на Керченській протоці, на полудне від Пантикапея; там була атенська залога. Але під час розгрому атенської держави при кінці V в. пропала ся опорна база: боспоряни захопили Німфей, атенський комендант віддав сю кріпость боспорському володареві 4 і Атени, очевидно, помирилися з сею утратою: вдовольнилися вигодами торгівлі і підтримували приятельські відносини з боспорськими володарями взаміну за ті особливі торгівельні пільги, які давали вони атенській торгівлі. Так було в IV в.

З упадком Атен в III-II в. в археологічнім матеріалі виступають на перший план мотиви й фабрикати Малої Азії, Родоса, Александрії. Александрійські впливи проявляють себе особливо сильно і замітно. Далі, уже від II віка виступають вироби італійські, римські спеціально, що зміцняються ще більше з розповсюдненням політичного впливу Риму на нашім побережжі (в І в. перед Хр[истом]) і панують аж до упадку Римської держави. Аж потім, по більших або менших – як в котрій місцевості – перервах, бурного періоду мандрівки народів, виступає наслідник і наступник сих римських впливів – візантизм, що свого розцвіту і сили доходить в Юстиніанову добу і служить головним культурним фактором тутешнім аж до XI-XII в.

Так представляються головні напрями торгівлі й культурних впливів, і зв’язаних з ними – колонізаційних течій в сих грецьких осадах. 5 Тепер оглянемо коротенько долю головніших чорноморських колоній. 6

Значніші грецькі осади

Тира й її околиця, Березань і Ольбія, Каркіна і Керкініт.

Починаючи від заходу першою з грецьких колоній на тім побережжі була Тира, на місці тепірішнього Аккермана, на Дністровім лимані; стара її назва була Офіуса («Зміїна»), потім названа вона Тирою від імені ріки 7, мешканці звались тирянами (Τυρανοί). Се була мілетська колонія, невідомо коли заснована, звісна в джерелах IV в. 8 Вона становила осібну республіку, з вічем і сенатом (βούλη) та чотирма архонтами на чолі. Відомо про неї дуже мало. В середині І в. по Хр[исті] вона переходить під зверхність Риму й належить до пров[інції] Мезії; останні звістки про неї маємо з другої четверті III в. (монети з іменем Олександра Севера); догадуються, що вона загинула під час готських нападів. 9 Останній відблиск її добрих часів – се монументальні написи цісарських декретів 201 р., що підтверджували Тирі свободу від мита при довозі і вивозі товарів. 10 Т. зв. Скімн; письменник II або скорше І в. перед Хр[истом], підносить вигоду Дністра для плавання, гарні пастовні по його берегам і багатство риби; Деметра з колосками (або самі колоски) і Діоніс з лозою на монетах вказують на інші ще джерела тутешнього достатку й торгівлі – хліб і вино.

На тім же лимані, насупроти Тири лежало інше, менш значне місто, звістне теж від IV в. – Ніконіон. Далі на схід, між Дністром і Дніпром – порт Ісіаків (як думають, на місці Одеси), порт Істрян і Одес або Ордес (на схід від теперішньої Одеси).

Теперішній острів Березань, в усті Дніпровсько-Бозького лиману, в тих давніших часах бувши виступом, півостровом, зв’язаним з північним берегом, – служив в перших стадіях грецької колонізації досить важною факторією. Пороблені останніми роками досліди відкривають інтересні сліди осель з тих перших віків, кінчаючи V віком перед Хр[истом]. 11 Правдоподібно, з розвоєм торгівельного значіння Ольбії, положеної далі, в глибині лиману, Березаньська оселя стратила своє значіння і острів зістався простою морською стацією, якою бачимо його пізніше.

Ольбія лежала при лимані Гіпаніса-Богу, на правім боці, коло сучасного села Парутина-Іллінського. Ольбією зве її звичайно сама громада в написях і на монетах, а себе – ольбіополітами; посторонні звали Ольбію Борістеном, задля близькості Борістена-Дніпра, а мешканців її називали бористенітами, і так звала себе часом і сама громада. 12 Ольбія і Пантикапей – то були найславніші мілетські колонії на нашім побережжі. Заснування Ольбії античні джерела (т. зв. Скімн) кладуть на часи «медійської зверхності» (VII в.), а в каталогу Евзебія-Єроніма воно датується 645/4 p. перед Хр[истом].

Як вже сказано було, се можна вважати часом остаточного сформування сієї осади, а початки її могли бути положені далеко скорше. Систематичні розкопки, розпочаті останніми роками, викрили сліди початкових земельних укріплень, котрі поволі заступалися кам’яними мурами. Старі мури дуже гарної будови V-IV в. незвичайно сильні, до 3 метрів грубості, і будовані дуже солідно і багато, обложені гарно витесаним камінням, свідчать не тільки про оборонність, але й заможність і багатство міста 13.

В середині V в., коли звідав її Геродот, Ольбія справді була багатим і важним містом. Не тільки розжилася сама, але встигла вже взяти під свій культурний вплив сусідніх варварів: коло Ольбії бачимо еленізованих скитів-каліпідів, а й дикіші скити та їх царі не могли устоятися перед чаром грецької культури – як нещасливий Скіль, що згинув за свою прихильність грецькій культурі (як оповідає Геродот). Сі впливи її не обмежилися ближчою околицею, а йшли далі, в глибину варварських країв, по поріччях обох великих рік, що сходилися під Ольбією – Дніпра і Богу. Те, що розвідався Геродот під час свого побуту в Ольбії, показує на широкі торгівельні зв’язки, що виходили далеко в глибину краю, і безсумнівно з Ольбії головно йшли культурні впливи в центральну Україну. Вона була головним огнищем грецької, взагалі середземельної культури в останнє півтисячоліття перед Хр[истом], що полишила свої сліди в нахідках Подніпров’я.

П’ятий вік і перша половина четвертого були часом найбільшої сили й розвитку Ольбії. Джерелом багатства для неї були торгівля й господарство: хліб, риба, худоба, як і у Тири 14. Крім того, по словам Геродота, в Дніпровім лимані добували сіль – велика се була вигода для солення риби, важного предмету торгівлі. Місто було незалежною републікою, правилось народнім вічем і сенатом, екзекутивну власть мали архонти й стратиги, скарбу пильнували колегії «дев’яти» й «одинадцяти», а торгівлі й промислу доглядали колегії агораномів і астіномів; взагалі, завдяки численним написям, устрій Ольбії відомий ліпше від інших тутешніх міст.

Та за тим розцвітом, в якім бачимо Ольбію за Геродота, наступили для неї гірші часи. В 2-й пол. IV в. їй прийшлось витримати тяжку війну з якимсь Зопіріоном: як звичайно приймають, був то воєвода Александра В[еликого]. Громада мусила напружити всі свої сили і шукати надзвичайних засобів, щоб устоятися. «Бористеніти обложені Зопіріоном, дали свободу невільникам, признали чужоземцям горожанські права, заложили нові книги (правдоподібно – списали довги в заміну жертв на оборону), і тим способом змогли оборонитись від ворога», оповідає пізніший письменник 15.

Але за сим потрясінням прийшли нові біди – Ольбії тяжко приходилось від сарматських і скитських орд і від нового варварського руху в придунайських краях – від «галатів» як вони звуться в місцевих написах (думають, що то були бастарни або дунайські кельти), також від скірів, пізніше – від гетів. З декрету на честь Протогена, ольбійського громадянина – найбільшої й найінтереснішої ольбійської написи (час її невідомий – кладуть то на III то на II в. перед Хр[истом] 16), бачимо, що Ольбія тоді мусила відкупатись від сарматських орд рік-річними «дарунками», чи по просту сказати – данею.

Вічний неспокій і війни привели господарство до повного упадку: «через війни і неврожаї» місто цілком збідніло, так що архонти мусили заставляти храмову посуду, а в місті був голод. Пізніший Діон Хрізостом каже, що Ольбію не раз тоді брали вороги 17. Немалий час, – хоч може і не безпереривно, вона мусила признавати над собою зверхність скитських царів. На се вказують монети Ольбії з іменами кількох варварських царів 18 – на жаль без хронології. Нарешті в 2-ій чверті І в. перед Христом готи цілком зруйнували Ольбію, «як і всі інші міста на лівім (північнім) березі Понту аж до Аполлонії» (коло теп. Бургасу). По словам Діона Хрізостома ольбіополіти тоді розбіглись і вернулись на старі попілища пізніше – «як здається, за приводом (чи дозволом) самих скитів, що потребували торговища і зносин (торгівельних) з греками, а ті перестали приїздити до них по зруйнованню міста».

Ся нова, реставрована Ольбія одначе виглядала і сто літ пізніш дуже нужденно, як описує її Діон, що особисто був тут в 80-х рр. по Хри[сті]. Вона займала тільки незначну частину старого міста; купа лихих домків тулилась коло останків старих укріплень, обгорожена дрантивенькою стіною; в храмах не можна було побачити одної цілої статуї: все було покалічене. Се справді потвержують і новіші розкопки: нове місто, убоге і нужденне, займало тільки частину старого. Сама людність змінилась, каже Діон, вона мала тепер дуже сильну домішку варварів, і се потвержують написи, де бачимо мішанину грецьких і варварських, особливо іранських імен 19. Та по словам того ж Діона, се була загальна доля тих спустошених міст побережжя: як котрі і віджили, то дуже нужденно, і з сильною участю варварських елементів.

Вернутись до давнього розцвіту Ольбії, очевидно, уже й не прийшлося; не так складалися обставини: приходилося жити серед тривог, серед дальшого неустанного руху в степах. Діон, як самовидець, дає нам образок неспокійного життя сього міста при кінці І в. по Хр[исті], серед страху від ворогів. Бористеніти зходяться послухати заїзжого рітора на улюблену тему – про Гомера, про Ахілла, що був предметом місцевого культу – але приходять узброєні, брами міста замкнені, і на мурах стоїть воєнний прапор, бо скити попереднього дня набігали на ольбійські землі. Се ілюстрація ольбійського життя всіх сих століть.

На сю вічну боротьбу з варварськими сусідами не ставало Ольбії своїх сил. Коли першою силою в понтійських сторонах став Мітрідат, Ольбія, як і інші чорноморські колонії, шукала у нього помочі і захисту; недавно віднайдена ольбійська надпись кинула світло на сі зносини її з Мітрідатом 20. Коли Мітрідат згинув в боротьбі з Римом, Ольбія шукає помочі і опіки римлян. Не знаємо подробиць сих відносин довший час: джерела не говорять про Ольбію спеціально. Але нема сумніву, що за Нерона, коли римське правительство енергічно вмішалося в чорноморські відносини, і римські війська боронили від варварів Херсонес, а римське правительство хотіло поставити в безпосередню залежність від себе навіть далекий Боспор – ближні оселі, як Тира, Ольбія й ін., тим більше мусили стояти під опікою Риму.

Пізніше знаємо, що за Антоніна Ольбія зверталась за поміччю до Риму проти «тавроскитів»і дістала підмогу. За Септимія Севера (між 196 і 198 p.) перейшла вона під формальну зверхність Риму і ввійшла в склад провінції Мезії, так само, як і Тира. І Рим все, коли тільки інші клопоти не паралізували його тутешньої політики, – не відмовляв, в своїх інтересах, своєї помочі і опіки тутешнім грецьким громадам. Недавно знайдена ольбійська напись 248 p. показує, що тоді ще, перед самою готською бурею була в Ольбії римська залога 21. Правдоподібно, слідом Ольбія була зруйнована нападами готів, але не зникла відразу, ще відживала кілька разів (як показують розкопки), хоч і дуже нужденно, – поки стала зовсім порожньою руїною (останні монетні знахідки тутешні походять з VI в. по Хр[исті]).

Перейдім до дальших осель.

Херсонес

Понтійська і римська протекція, візантійська доба

Затока при Перекопі (між Дніпровим лиманом і Кримом) звалась Каркінітською (інакше – Таміракською) по імені Каркіни, міста, на її північнім березі. Торгівельного значіння ся затока не мала, як і кілька малозначних осель на її побережжі. На західнім побережжі Криму лежало місто Керкініт (де теперішня Євпаторія) 22 – теж нічим особливим не визначне. Важне значіння мав тільки крайній східно-полудневий виступ півострова, між затокою Ктенунтом (теп. Севастопольська) і Символів (теп. Балаклавська). Витворений сими затоками півостров звався Херсонесом, як і цілий Крим: для відрізнення від сього великого Херсонеса, той малий півостров звуть звичайно Херсонесом Гераклейським, по осадникам, що прийшли з Гераклеї Понтійської. Херсонесом же Гераклейським, Таврійським або Мегарським 23 звалося саме місто, положене на сім малім півострові.

Заснували Херсонес, як я вже сказав, виходні з Гераклеї Понтійської, колонії мегарян (на полудневім березі Чорного моря (тепер по-турецькі Ереглі). Недавно знайдена надпись, де херсоніти звуть геркалейців своїми «шановнішими батьками» 24, потвердила літературну традіцію, що Гераклея була метрополією Херсонеса. Т. зв. Скімн каже, що в заснуванні Херсонеса брав участь також і Делос; але ся звістка нічим не потверджується. Головна маса людності була в усякім разі дорійська – се показує виразно дорійський діалект написей 25. Коли засновано Херсонес – невідомо, але в кождім разі належав він до молодших, а не до старших колоній. Сама Гераклея заснована була за часів Кіра, отже в VI в., значить Херсонес з’явився значно пізніше. Геродот мовчить про нього, вперше згадує т. зв. Скілак (IV в.). Припускають, що й за часів Геродота Херсонес вже існував, тільки сей не згадав про нього, але се здогад не дуже певний, і в усякім разі з херсонеських нахідок поки що для V в. нічого певного не можна виказати.

Оселяючись в сусідстві диких і нелюдських таврів, про котрих оповідались всякі страхи, осадники на початках шукали не стільки торгівельних вигід, скільки безпечності. Для того місто спочатку осаджено не при котрійсь з двох згаданих бухт, а на крайнім виступі півострова, над т. зв. Козачою бухтою, бо там він легше міг бути оборонений. Подвійний мур боронив його і сей малий виступ від суші. Але з сього безпечного кута Херсонес здавна почав розселятися і далі на північ, над теп. Карантинною бухтою (де тепер Севастополь), і тут викрито теж старі стіни з першої епохи міста, з гарного тесаного каміння – але вони мабуть не були докінчені тоді, і тільки пізніше, уже в римській добі обведено муром се нове місто навколо, і воно стало головним огнищем тутешнього життя.

Взагалі ж життя сього далекого геленського закутка в перших віках його існування не визначалося ні блеском, ні багатством – енергічні розкопки останніх двадцяти літ не викрили ні артистичних будов, ні розкішних похорон; херсонеська монета – сей перший покажчик торгового розвою – не стрічається в великім числі. Громада херсонеська жила більше господарськими інтересами, що вимагали багато енергії й праці. Працею й культурою приходнів камінцюватий і непривітний півостров справді гарно оброблено; заховались досі останки штучних водопроводів (труби для води); півостров укрили штучні городи і виногради. Зі збіжжям було мабуть трудніше, судячи з того, що в присязі своїй горожани обов’язуються «збіжжя з рівнини» не продавати нікуди інде опріч Херсонеса 26. Західне побережжя Криму не з родючих.

Крок за кроком опанувавши ближчу околицю, Херсонес поволі забрав в руки все се західне побережжя від Каркінітської затоки до «бухти Символів». Замітних осад одначе тут крім самого Херсонеса не було: згадана присяга згадує між його провінціями тільки Керкініт, «Гарний порт» (десь над Каркінітскою затокою) і крім того глухо – «всі інші укріплення» (такі сліди укріплень перетинають шию між Ктенунтом і бухтою Символів).

І тут, як в Ольбії, сусідня варварська людність підпадала не тільки впливам грецької культури, але й самі приставала до неї. В реєстрах дельфійських проксенів кінця II в. перед Хр[истом] стрічаємо «Гімна Скита Херсонесця»; і в недавно відшуканім херсонеськім реєстрі розпроданих міських грунтів знаходимо між херсонеськими горожанами справді того Гімна Скита і якогось другого Скита поруч нього 27.

В сфері політичній Херсонес з початку стояв під опікою своєї метрополії, що за нього мабуть звела війну з заборчими заходами Пантікапея в першій пол. IV в. Але поволі він виростає і як центр, і столиця західного Криму вже в III в. грає ролю в чорноморській політиці. Припадком перехована звістка про угоду, уложену між малоазійськими володарями, називає між державами, які були обняті сим трактатом, поруч Гераклеї також Херсонес 28. В сій добі був він незалежною, демократичною републікою. В недавно знайденій, згадуваній вже вище присязі горожанській з початків III в., як міркують по письму, горожанин присягає:

«разом з усіма дбатиму про добро і свободу города і горожан, не продам Херсонеса, ні Керкініта, ні Гарного порту, ні інших укріплень, ні інших земель, які херсонезіти держать або держали, нічого нікому, ні гелену, ні варвару, але пильнуватиму для народу (громади) херсонесців, ані народовластя (демократії) не нарушу, ані поможу, коли хто продаватиме або нищитиме, і не затаю, але сповіщу держателів (деміургів) города» 29.

Але з історії міста сих часів не знаємо сливе нічого, аж до самого кінця II століття перед Хр[истом], коли Херсонес притисли сусідні скити, що зайняли степові часті Криму і притиснули тутешніх греків, захопили провінції Херсонеса і саме місто тримали в облозі. Херсонес удався тоді під протекцію славного і голосного в тих сторонах понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, просячи помочі і захисту. Факт сей, докладно не датований дослідниками, кладеться коло 110 p. Для херсонесців, колоністів малоазійської Гераклеї, що все стояли в тіснім зв’язку з полудневім побережжям Чорного моря, було се зовсім натуральним кроком, але зробив він важний поворот в житті нашого Чорномор’я. Перед усім, потягнувши за собою участь Мітрідата в кримських справах, він привів до об’єднання всіх грецьких громад північного побережжя під властю понтійського царя. По-друге – ще важніше в своїх наслідках – він увів грецькі громади нашого побережжя в круг римської політики, перекинув боротьбу Рима з Мітрідатом на північний берег, і в результаті привів се Чорноморське побережжя під власть і опіку Риму, під впливи римського державного і культурного життя.

Мітрідат не зістався глухим на поклик херсонесців. Його воєвода Діофант зайнявся енергічно боротьбою з напасниками. Від Старбона і з херсонеського декрету на честь сього Діофанта (се найбільша й найважніша з херсонеських написей) довідуємось, що Діофант кількома разами побив «скитського» царя Паляка і його сторонників ревксіналів (роксоланів, як думають звичайно) і визволив Херсонес 30.

Після того Херсонес з Боспором і північним побережжям (Ольбією, Тирою і ін.) увійшов у склад Понтійського царства. По упадку Мітрідата якийсь час належав до Боспорського царства під зверхністю Риму, але потім був признаний автономною републікою, під номінальною римською зверхністю. На монетах його пишеться Χερσονήσου ‘ελευθέρας (Херсонес незалежний) і має він не тільки срібні, але й золоті власні монети, без жодних цісарських імен, як самостійна держава, так що становище його далеко було вище від Тири та Ольбії – провінціональних міст Римської держави. Але фактично мусив залежати дуже сильно від шефів римських сил, що держали тут свої залоги для охорони, часом і флоту в Херсонськім порті, і побирали різні доходи з міських оплат на удержання воєнної сили 31.

Взагалі ті перипетії, які переходив Херсонес в сі віки римської зверхності (від І в. перед Хр[истом] до III по Хр[исті]) зістаються все ще в значній мірі неясними 32.

Звістки долітають до нас відірвані, уривкові. Так в написі мавзолея Плавція Сільвана читаємо звістку про те, як він між іншим, під час своїх подвигів на Чорномор’ї в 60-х рр. по Хр[исті] відігнав скитського царя, що взяв був Херсонес в облогу 33. В іншій написі, в честь херсонеського діяча, що їздив до Рима в справах херсонеської ‘ελευθερία згадуються інтриги якогось «тірана», що хотів захопити власть над містом, опираючися на прихильну партию в самім місті 34 – може боспорського царя. У пізнішого історика є звістка, що за царя боспорського Котіса (124-131) Херсонес належав до Боспору 35. Довгі історії про війни Херсонеса з Боспором росповідає Ко[н]стантин Порфірородний 36, але в вповні легендарній формі і з них тяжко витягнути якийсь реальний зміст.

Сліди римської залоги і римської опіки уриваються і тут, як і в Ольбії, на середині III в., і Херсонес тоді, як і все побережжя, були полишені самі собі перед готською бурею. Як пережив він сей бурхливий час, не знаємо. Перші сліди відновлених відносин з римською державою-протекторкою маємо з кінця IV в. 37. Звістки про відбудування мурів римсько-візантійським правительством за ціс[аря] Теодосія при кінці IV в., потім за ціс[аря] Зенона при кінці V [в] 38, і знову за Юстініана вказують правдоподібно на періоди упадку, по котрих місто з подвоєною енергією, під опікою цісарства, бралося до забезпечення від ворогів.

За Юстініана Візантия енергічно взялася до реставрації полудневого Кримського побережжя: були відновлені укріплення в Херсонесі і в інших місцях – в Горзувітах, Алусті, Пантікапеї. Херсонес стає адміністраційним центром цілого Криму, столицею його візантійської адміністрації. Починається доба його розвитку. Починаються монуменальні церковні будови, що відкриваються тепер з руїн все в більшім числі, починаючи від недавно відкритої Хрестової церкви, як приймають V в. Не обходилося, правда без замішань. Хозари, що заволоділи східнім Кримом, простягали не раз руку і на Херсонес, і на початку VIII в. бачимо тут їх намісника «тудуна» 39. Але потім Херсонес уже без перерв належить до Візантії як головне місто і столиця Криму. І тепер в нім бачимо автономний устрій 40; на чолі міста стояв місцевий προτεύων.

Аж у IX в. для зміцнення своєї власті візантійське правительство стало присилати сюди своїх стратігів 41. Се, правдоподібно, дуже не сподобалось громаді; при кінці IX в. сталось повстання, стратіга вбито, а Ко[н]стантин [Порфірородний] в своїй науці сину докладно оповідає способи, якими можна змусити херсонітів до послушності, як би вони «забунтували або спротивились велінням імператора». Сі способи – перешкоди в торгівлі й доставі в Херсонес збіжжя, вина й інших потрібних речей.

В сей візантійський період Херсонес має для нас особливе значіння, бо він був найближчим огнищем візантийської культури для східних слов’ян після їх розселення, коли вже не існували інші грецькі колонії, як Тира, Ольбія. В наших очах се надає йому великий інтерес, над всі грецькі колонії Чорномор’я – Херсонес тоді був найближшим огнищем тої культури, яка мала таке значіння в усій еволюції Східної Європи в IX-XI вв.

З упадком Візантії й переходом чорноморської торгівлі в руки генуезців упадає й Херсонес; при тім його тиснули нові турецкі орди: половці, пізніше татари. Вже в 1-й пол. XIV в. (1333 p.) папа, засновуючи в Херсонесі латинське біскупство, говорить про нього як про *колишнє* місто 42. В XVI в. подорожник Броневський застав його цілком порожнім – самі руїни 43.

Боспорське царство

Полудневе Кримське побережжя. Пантикапей, Фанагорія і Танаїс, Боспорське царство, жидівська колонізація. Грецька чорноморська торгівля і господарство, культурні впливи їх на чорноморську і дальшу людність

На полудневім побережжі Криму споміж кількох звісних нам осель (Харакс, Лямпад, Атеней і т. ін.) видатніша була Теодосія (на місці теперішньої). Се була, як уже сказано, мілетська колонія. Час заснування її нам невідомий; в 1-й пол. IV в. її підбив собі боспорський архонт Левкон, і від того часу вона входила в склад Боспорського царства. Демостен хвалить її великий порт, «як кажуть корабельники – не гірший від боспорського»; Страбон славить родючість околиць Теодосії 44. Але не вважаючи на свій справді дуже гарний порт, вона не мала в античні часи важнішого значіння: аж в середніх віках (XIV-V) генуезці, оселившись тут, надали їй всесвітню славу під іменем Кафи.

Без порівняння важніше значіння в старинні часи мав Пантикапей, осада на місці теперішньої Керчі, «метрополь всіх мілетських колоній Кіммерійського Боспору» 45 (звичайна форма імени Παντικάπαιον, мешканець звався Παντικαπαίτης, Παντικαπεύς, Παντικάπαιος). Його історія стає нам відомою тільки з кінцем V в., але з огляду на таке першенство його поміж тутешніми колоніями здогадуються, що заснована (себто – остаточно сформована) ся осада була скорше, що найпізніше – десь в середині VI в. Спочатку се була аристократична республіка, на чолі котрої від р. 480/79 стояв рід Археанактидів 46. Потім в середині V в. (438/7) забирає в свої руки власть династія Спартокідів – якась чужа і не грецька родина, як показують імена її членів; вона править тут потім протягом трьох століть. Але й Спартокіди довший час титулуються тільки архонтами Боспору і Теодосії, а царями називають себе тільки в відносинах до підвласних варварських народів. Аж пізніше (в III в.) затирається отся різниця титулу, і вони титулуються царями взагалі.

Власть сих династів не обмежалась самим Пантикапеєм: під свою власть згодом забрали вони грецькі колонії по обох боках Кіммерійського Боспору. З них на європейськім березі важнішими осадами був Німфей і Теодосія, на азійськім – Фанагорія (в куті Таманської затоки, коло ст. Сінної) і Горгіпія (теп. Анапа). Ся держава звалась Боспором, а її нарід боспорянами. На захід, в Криму, вона довший час не простягалася далі за Керченський півостров, що був для безпечності відгороджений від решти Криму валом. Але Спартокід Левкон в IV в. перейшов за сю початкову границю й прилучив до Боспору Теодосію. Крім грецьких міст боспорським династіям підлягали, бодай часами, сусідні варварські народи Кавказького берега – сінди і меоти з дрібнішими їх племенами. Нарешті до Боспору ж належав Танаїс – колонія боспорян на устю Дону-Танаїсу.

Старий Танаїс, судячи по розкопкам останніх літ, стояв мабуть при лівім гирлі Дону, коло теп[ерішньої] ст. Єлисаветської (розкопки дали культуру V-IV в. перед Хр[истом]); останки пізнішої осади, римської доби, виявилися при правім гирлі, т. зв. Мертвім Дінці, коло с. Недвигівки 47. По словам Страбона, се було найбільше торговище для варварів після Пантикапея: там боспорські греки торгували з кочівниками європейськими і азійскими (себто тими, що жили на захід і схід від Дону). Крім торгівлі тут, на Азовськім побережжі, в великих розмірах ловили вони рибу й солили 48. При кінці І в. перед Хр[истом] боспорський цар Полемон зруйнував був зовсім Танаїс за непокору, але як видно з численних написей, колонія ся віджила і в II-III в. по Хр[исті] прийшла була знову до значного розвитку. Друга важна торгівельна осада, Фанагорія, по словам Страбона, була центром «азійських боспорян»; сюди прибували товари з кавказьких країв сухопуттям, тим часом як Пантикапей держав у своїх руках морську торгівлю: він мав варстати на 30 кораблів 49.

Крім торгівлі і рибного промислу боспоряне господарювали, мали винні городи і родючі ниви. Страбон похваляє родючість грунту під Теодосією й Пантикапеєм. Боспор орудував великими масами хліба, збираючи його чи то з власного господарства, чи то через торгівлю з сусідніми варварами. Від Демостена довідуємось, що в серед. IV в. половина всього привозного хліба в Аттику, яких 400 тис. медімнів (коло 400 т. гектолітрів) ішло з Боспору 50. Під час дорожні в IV і III в. боспорські спартокіди не раз посилали значні маси хліба в дарунку. Страбон каже, що Левкон послав атенянам одного разу міліон гектолітрів (2.100,000 медімнів) з Теодосії; цифра може й побільшена, але можемо з того зрозуміти розміри хлібної торгівлі Боспору. По словам того ж Страбона, хлібом платив Боспор і частину своєї дані Мітрідату: 180.000 медімнів хліба і 200 талантів срібла 51. А звісний вже нам Пл[авцій] Сільван між іншими також і тим визначався, що привівши кримські сторони в тіснішу залежність від Риму, прислав «з тої провінції велику масу пшениці народові римському» 52.

В II ст. перед Хр[истом] Боспор, як і Херсонес, сильно терпів від сусідніх варварів. Подібно як Ольбія, він мусив їм оплачуватись річною данею, і коли Херсонес піддався під протекцію Мітрідата, за його прикладом пішов і останній спартокід Перізад, «не мавши змоги витримати з варварами, що вимагали все більшої дані». Він заховав свою власть під зверхністю Мітрідата; але скоро загинув від повстання свого вихованця Савмака і його помічників «скитів» 53.

Потім Боспор перейшов під безпосередню власть понтійських царів, а по упадку Мітрідата – під римську протекцію. За римських часів він становив васальну державу, з своїми царями, з початку з династії Мітрідата (по жіночій лінії), а з третьої чверті І в. по Хр[исті] з якоїсь, теж варварської, очевидно, династії Рескупорідів (чи була се зовсім нова династія, чи споріднена з попередньою, властиво зовсім невідомо). Відносини Риму до Боспору подібні до херсонеських: римське правительство опікувалось Боспором, коли й скільки могло, тримало тут часами свої залоги, але полишало досить широку автономію. За Нерона, в 60-х рр. воно попробувало було взяти Боспор в безпосередню свою власть, але се показалося, очевидно, непрактичним, і автономію його відновлено, під управою старої династії. Відносини і степень залежності зрештою могли бути різні в різні часи.

Історія Боспорського царства за римських часів взагалі дуже мало звісна. Головним джерелом служать монети й написи; по нім династію боспорську можна слідити до першої половини IV в. Цілий сей час царство зіставалось під римською протекцією – очевидно, само трималось її, навіть в часах, коли Рим не міг ані дати реальнішої помочі, ані боронити своєї власті над сею васальною державою. Сама Боспорська держава переходила різні фази сили й упадку. Міру її сили й значіння в світліші моменти показує фрагмент написи з Танаїса 54, з кінця II в. по Хр[исті], де згадується про побіди боспорського царя Савромата над скитами й сіраками (на східнім березі Меотиди), про прилучення землі таврів і увільнення від піратів моря в Понті й Бітинії. Про тенденцію Боспорської держави – захопити західне побережжя з Херсонесом, я вище згадував.

В останнє Боспор згадується, як приналежний до Риму край, в 366 p. 55. Монети боспорської династії перериваються ще перед тим на 340-х роках, і се натякає на якусь катастрофу – може в зв’язку з рухом готів на Крим. Потім Боспор опанували гуни, і в руках гунських династів він зіставався півтора століття. Аж в VI в., за імп[ератора] Юстіна (518-27) Боспор вернувся знову під візантійську зверхність: тут поставлено візантійську залогу, і старий Пантикапей разом з іншими кримськими містами наново укріплено 56.

Одначе власть Візантії тут не була міцною; при кінці VII в. Пантикапей (Боспор) і Фанагорію, що приймає нове ім’я Таматархи (руський Тмуторокань), бачимо в руках хозарів 57. В їх володінні зіставалися вони довго, десь до половини X в. Хозари самі розселились тут, по обох боках Боспорської протоки і в Східнім Криму, і се мало своїм наслідком інтересне культурно-історичне явище – розширення між ними юдаїзму, що звідси, з хозарських осель пізніше поширився в різних напрямах. Боспор здавна став одним з огнищ жидівської діаспори (розсіяння). В написі 81 p. по Хр[исті] ми вже стрічаємося з громадою еленізованих жидів і їх сінагогою в Пантикапеї 58, і між намогильними написами Боспору римського і пізнішого часу стрічаємо чимало слідів жидівського культу. Поруч чистого юдаїзму стрічаємо по різних містах Боспорського царства сліди громад свобідних монотеістів, чтителів «найвищого бога» – явище взагалі широко розповсюднене й по інших містах, де жидівські громади входили в ближчу стичність з світом поганським 59. Потім юдаїзм з Боспору розширився між хозарами, так що став релігією хозарського кагана і його двору 60, і пізніші сліди і прояви юдаїзму в різних сторонах і моментах (включно до «жидовствующих» XV-XVI в.) в значній мірі зв’язані генетично з сим боспорсько-хозарським огнищем його.

Від хозарів, з упадком Хозарської держави Тмуторокань перейшов під власть руських князів; в X в. вони, здається, чи не держали в своїх руках і східної частини Криму. В XII в., за імп[ератора] Мануїла бачимо Керченську протоку знову в якійсь залежності від Візантії, судячи по його умовах з Генуєю (1167-70). При кінці XII в. (1190) Боспор в усякім разі фактично належав до Візантії: херсонський дукс відновляв тут фортифікації 61.

Як бачимо, чорноморські колонії жили дуже тривожним життям, і треба дивуватися тій витривалості, з якою сі дрібні осади держалися в таких небезпечних позиціях протягом цілого тисячоліття, при дуже малий або ніякій підпорі зі сторони метрополій та політичних своїх зверхників.

Промисл і торгівля були тими силами, що притягали грецьких колоністів в сі далекі краї, звабляли їх осаджуватись на чужині серед диких і непривітних народів, заохочували цілими віками удержуватись тут серед всяких недогідностей і небезпечностей, устоюватись серед переважних ворожих сил то зброєю, то дипломатією, то грошима, і дійсно – давали спроможність сим розкиненим серед варварського моря самітним острівцям утримуватись протягом цілого тисячоліття під натиском варварів.

Припускають, що першою принадою для заморських торгівельників, яка притягала їх до наших берегів, була торгівля горючим каменем, янтарем (бурштином); сей здогад поки що не перевірений докладно, хоч можливий. Пізніші грецькі колонії Північного Чорноморського побережжя мали метою більш звичайні речі щоденної потреби: на широку міру експлуатували вони багаті, ще невичерпані природні запаси і ще на ширшу – вимінювали на предмети грецької культури сирові продукти у сусідніх народів та висилали їх з великою, розуміється, користю для себе в грецькі краї. Коротку, але добру характеристику понтійської торгівлі дає Полібій в своїм оповіданні про стару Візантію:

«з припонтійських країв іде до нас худоба та велика сила невільників, і то безперечно найкращих, а з припасів постачають вони мід, віск, солону рибу в великих масах; з продуктів, котрими багаті наші краї, вони дістають оливу і всякого рода вино, а хлібом міняються, то присилаючи, то дістаючи від нас».

Доповненням до сієї характеристики може служити оповідання Страбона про боспорську торгівлю в Танаїсі: «кочівники привозили сюди невільників, шкіри й інші кочівничі продукти, боспоряне натомість – одіж, вино й інші речі культурного побуту». Або отcе свідоцтво з одної Демостенової промови: корабель з Пантікапея віз до Теодосії вовну, кілька черп’янок соленої риби й козячі шкіри 62.

Хліб і рибу – два головні предмети античної грецької поживи, чорноморські греки добували й вивозили в великих масах. Я вже згадував, що в IV в. числили боспорський хліб на половину всього хлібного привозу Аттіки. Розуміється, в часи непокоїв чи неврожаїв могла траплятись потреба хліба і в чорноморських осадах; деякі, як от Херсонес, ледво чи й сіяли досить хліба для свого виживлення. Се мабуть і розуміє Полібій, кажучи, що хліб часами вивозили з колоній, часами возили до них. Але властиво хліб був предметом вивозу у чорноморських греків. Про рибний промисел є досить багато звісток. Риба в’ялилась і сушилась в чорноморських факторіях і в такім препарованім виді висилалась до Греції. В значній мірі й хліборобство і рибальство було в руках греків, але не виключно: сі продукти йшли й від тубильної людності, і участь її в сій торговлі для нас особливо інтересна. Геродот, як побачимо нижче, згадує виразно про скитів, що сіють хліб на продаж.

Про хліборобство різних сарматських народів, особливо коло Дунаю й Меотиди, згадує Страбон. Він же оповідає про рибальство меотів, що поруч греків, займалися ним на Меотиді, правдоподібно теж на продаж 63. Не виключено, що й дальші народи, між ними навіть і слов’яни, могли брати участь в сій торгівлі хлібом, хоч посередньо. Зате можна сказати певно, що в торгівлі медом, воском, шкірами й невільниками, брали участь і вони – сі продукти мусили збиратись в грецькі міста з великого простору Східної Європи і се як раз ті товари, що виступають пізніше спеціально в руській торгівлі, як східноєвропейські товари, що посилалися в грецькі міста в обмін на предмети грецької торгівлі. Крім того через слов’янські землі могла йти перевозова торгівля деякими продуктами, напр. горючим камінем, північними футрами й невільником. Всі оті предмети могли привозитись в грецькі осади самими варварами, могли вивозитись з їх країв і грецькими агентами та купцями. Геродот згадує про грецьку факторію Гельйон в землі будинів, описує караванну дорогу через Урал в Центральну Азію, дає звістку про плавбу Дніпром 64. Про плавання Дністром згадує т. зв. Скімн. Се все вказує на те, що грецькі купці не обмежались торгівлею на побережжі.

Зі сторони греків, як предмети привозні, згадується вино, олива, різні матерії, загальніше кажучи – предмети промислу й грецької штуки. Вино, як я згадував, культивувалось греками в Криму й на Дністрі (в Тирі); сліди культури оливи заховались подекуди в Криму. Але сієї місцевої продукції не вистачало і для тутешніх греків, не тільки для торгівлі. Привіз вина з островів Середземельного моря, особливо з Рода, Таза, Кніда, зіставив багаті сліди в виді ручок від амфор з написами й марками на місцях чорноморських осад. По словам Демостена, вино в Понт возили ще з Пепарета, Коя (Κω̃ς), Менди і з інших міст 65. Вино, безперечно, йшло далі на північ; скити напр. славились як добрі п’яниці. В зв’язку з сим стояло широке розповсюднення грецької посуди, а може"й перенесення типа глиняної амфори в краї Середнього Подніпров’я, де такі глиняні посудини, часом дуже великі, стрічаються досить часто, незалежно від грецького привозу.

Про широке розповсюднення грецької кераміки в землях навіть значно віддалених – як полуднева Київщина, я вже згадував. Найстарші з тутешніх нахідок сягають V-VI в., але в великій масі виступає головно атенська посуда чорнолакова, з червоними фігурами IV-III в. Такі нахідки посуди, і артистичної роботи, і більше щоденного ужитку, в полудневій Київщині звістні десятками 66. Юбілєрські вироби грецькі, особливо багаті в степовій полосі, також заходять в полудневу Київщину й Поділля 67. Ще дальше сягають монетні нахідки, що можуть вказувати коли не на безпосередню, то посередню торгівлю з чорноморськими містами й Подунав’ям – вони заходять глибоко в лісовий пояс, але належать головно до пізніших часів, I-III в. по Хр[исті], зрідка стрічаються нахідки IV-І в. перед Хр[истом] 68.

Особливо сильні, розуміється, були впливи грецької культури на степову людність прибережних країв. Коли з одного боку бачимо, що грецькі майстри колоніальні, а мабуть (судячи по високому артизму деяких виробів) і столичні робітні приладжувались в своїх виробах до уподобань і вимогів варварської людності, для якої призначалися сі вироби – на продаж чи на замовлення, – то з другого боку бачимо, як мотиви грецької штуки, грецького ремесла переходили в штуку варварську, як пересякає грецькими виробами ціла обстанова степового ватажка. Се само вже дає свідоцтво і міру великого впливу грецької штуки на тубильну людність наших країв. Зрештою і в історичних джерелах маємо на те вказівки; така звістка Геродота, згадана вже вище, про еленізовану варварську людність каліпідів в околицях Ольбії; про мішану, чи еленізовану варварську людність – Μιξέλληνες в околицях Ольбії в пізніших часах згадує декрет Протогена.

Страбон константує, що меоти ближчі до Боспору (значить ближчі і до грецьких впливів) визначаються більшою культурністю в порівнянні з своїми північними земляками, і т. ін. 69. Про варварські домішки серед людності самих колоній я згадував також; вона зростає особливо в римських часах, але і в раніших часах варварські елементи не були в них рідкістю 70.

З меншою силою, в ослаблених формах сі культурні впливи йшли і в землі, зайняті слов’янською колонізацією, або сусідні з нею, як виразно свідчать нам археологічні нахідки. Безперечно, вони не лишалися без сліду в розвою матеріальної культури тутешньої людності: широке розповсюднення грецької кераміки й юбілєрства в сих краях може ручити нам за се. Правда вказують на повний брак у слов’янських мовах запозичень з грецької мови сеї доби як на доказ, що слов’яне в ті часи не стикались з греками безпосередньо 71. Але се вказує тільки, що торгівля й впливи греків на слов’ян були посередні, через степові племена.

Степова людність

Перші звістки; перекази про кіммерійців

В зв’язку з відомостями про життя грецьких колоній на Чорномор’ї довідуємося з античної традиції дещо і про дальші, степові простори нашої території. Від початку історичних відомостей, протягом яких тисячи літ, були вони зайняті напівкочівничою, напівосілою варварською людністю, що зловіщою хмарою висіла над геленським життям Чорномор’я.

Найдавнішу відомість про чорноморську кочову людність знаходимо ми в Іліаді, в тій часті одначе, що не належить до старших складових частин епоса, і в дуже загальній формі. Тут в однім образі представлений Зевс, як він дивиться «далеко на землю добрих їздців траків, мізів сильних в ручнім бою і славних кобилодоїльців, що годуються молоком, бідні і найсправедливіші з людей» 72. 73. 74.

Пізніші письменники зробили з тих гомерівських епитетів назви народів (Ιππημολγοί, ‘Άβιοι, Γαλακτοφάγοι). Але вже Страбон розумів, що тут йде мова про чорноморських кочівників. Гезіод знає вже й ім’я їх – скити, і прикладає до них той самий гомерівський епітет кобилодоїльців: Σκυ̃θαι ‘ιππημολγοί 75.

Більше оповідав про ті краї поет VII в. Арістей з Проконеcа, автор Арімаспейської поеми (‘Αριμάσπεα), присвяченої спеціально північно-східним краям. Його географічні відомості, вплетені в ту поему, не мали доброї слави в античній літературі, – правдоподібно завдяки своїй отій поетичній формі, до того ще і неприступні перевірці пізніших письменників. Страбон просто зве Арістея брехуном. Але в сучасній науковій літературі були висловлені гадки, що Арістей з скитськими караванами справді міг побувати в Середній Азії і там зібрати свої відомості 76. Подекуди, виключивши поетичні прикраси, вони дійсно мають признаки певності. В усякім разі його поема на довго стала джерелом відомостей про далекий північний схід. З його відомостей користав і Геродот та й переховав найбільше відомостей з сієї страченої для нас поеми.

Геродот в середині V в. звідав Ольбію сам особисто, як можна судити з його оповідання 77, тут з власних розвідів на місці доповнив свої літературні відомості і на всі пізніші часи став головним джерелом про степову людність нашого краю тих часів. Непевні нібито звістки, які закидали йому і в античній літературі (так що Плутарх написав спеціальний трактат про неймовірність Геродота), і в новіших часах, тепер щодалі знаходять собі все більше потвердження, і нині в науковій літературі певність Геродота не підлягає найменшому сумніву там, де оповідає він як свідок; що інше, де оповідає він з переказів: сі оповідання дуже нерівної вартості 78.

З переказів, які він чув, Геродот силкується оповісти щось про давнішу, перед-скитську колонізацію чорноморських країв. Каже, що сі сторони перше займав кіммерійський нарід, і скити звідти його витиснули. Покликується на вказівки про кіммерійців в місцевих топографічних назвах, на існування кіммерійського Боспору (Керченська протока), Кіммерійських бродів, Кіммерійських стін, на могилу кіммерійських царів на Дністрі. Але його відомості про сей кіммерійський нарід дуже бідні, і він йому самому представляється, здається, в такім самім «кіммерійськім тумані», що в Одісеї окриває царство сього напівміфічного народу:

Там кіммерійці живуть, і їх місто, та й ціле їх царство

Хмарами вкутані вічно й туманом, бо яснеє сонце

Не поглядає на той край гарячим промінням ніколи. 79.

Се й не диво, бо самі грецькі осадники, коли почали на добре оселюватись на Чорномор’ї, сієї перед-скитської людності, правдоподібно, вже не застали.

Ім’я кіммерійців добре звістне з малоазійських джерел (жидівське Gomer, вірменське Gamer, в асирійських написах Gimirri) 80. В грецьких джерелах знаходимо звістки про напади кіммерійців, що робили вони разом з тракійськими ватагами в VIII-VII в. на грецькі володіння на малоазійськім побережжі. Але власне се широке розповсюднення імені наводить сумнів, чи не маємо тут якоїсь загальної назви, скорше географічної, ніж етнографічної (подібно як се пізніше було зі скитами). В такім загальнім, не етнографічнім значінні се ім’я могло бути чи греками, чи може ще давніше їх попередниками в чорноморській торгівлі – фінікіянами або карійцями перенесене на Чорномор’є для означення тутешньої перед-скитської людності. На ім’я отже нема що наполягати. 81.

Се степова людність перед приходом скитів в чорноморські степи, котра могла називатися різно і до різних племен належати. Тому відгадувати, якого саме племені були ті кіммерійці – даремна забава, принаймні при теперішнім стані наших відомостей 82.

Скити

Скити і їх мандрівка, Геродотова Скитія; національність скитів, сарматів і аланів, культура й побут скитів, релігія, похоронний обряд, державний устрій

Скитів грецькі письменники представляють приходнями зі сходу. Геродот каже, що скитів витиснули з-за Аракса (себто Яксарта, тепер Сир-Дар’ї) їх соплеменники масагети, і додає, що так оповідають і греки, і самі скити, але Арістей, мовляв, давав ще ширше об’яснення сьому рухові, зв’язуючи його з змінами в Середній Азії: арімаспи потиснули іседонів, іседони скитів 83. Таке об’яснення скитської міграції зовсім можливе: міг справді тут відбитися етнічний переворот в Центральній Азії 84.

Держачись теорії європейської правітчини індоєвропейців, се треба уважати за поворотний рух кочових іранців на захід, викликаний пертурбаціями в Центральній Азії. Щодо часу сього руху, то по гадці Геродота мав би він статися десь в другій полов. VIII або поч. VII в. Але се датування його опирається на фантастичнім об’ясненні скитського нападу на Малу Азію: Скити мовляв уганяли за кіммерійцями, що прийшли в М[алу] Азію, витиснені скитами з Чорномор’я в половині VII в. 85

Таким чином, дата ся не має значіння. В дійсності скити могли прийти раніше, а мандрівка їх могла тягнутися довший час. Але дуже можливо й таке, що Геродот трапив в правдиву дату – що натиск східних іранців на своїх західних земляків коло того самого часу дав себе знати і в Європі, і в Азії: одні скитські орди під сим натиском посунулися в наші степи, інші – звісні під іменем саків (друга форма тогож імені скитів) в Малу Азію. Подібно як пізніше, в II віці бачимо знову натовп іранських орд разом в наших степах і в Азії.

Приймаючи таку мандрівку скитської орди з передньої Азії, не треба одначе розуміти се так, що вона дала нашім степам нову людність. З’явилася тільки нова зверхня орда, вона покрила своїм іменем давнішу степову людність, а навіть і в свій склад могла прийняти певні елементи сеї давнішої людності. І коли ся зверхня і ще якісь інші орди були скитсько-іранські, се не виключає присутності в тім самім часі в степах людності інших народностей, давніших від скитів. Тут могли лишитися останки іранської кочової людності з давнішого розселення, останки тракийської і бог зна ще якої колонізації. Подібне бачимо й пізніше в наших степах, коли зі зміною зверхньої орди степова людність дістає нове ім’я, тим часом, як склад її зовсім не переміняється так рішучо.

Так, як чорноморська степова людність групувалась після руху скитів, ось як представляється вона у Геродота 86.

На схід від Танаїсу (Дону) живуть савромати, нарід споріднений з скитами, але осібний від них. На захід від Танаїсу живе нарід скитський, що поділяється на чотири племені: між Танаїсом і Герром (незвісною річкою на схід від Дніпра) мешкають скити царські, Βασιλήιοι «найсильніші й найчисленніші скити, що інших скитів уважають за своїх рабів» 87.

Між Герром і Пантикапом на 14 днів дороги (на лівім боці Дніпра) живуть скити-кочівники, «що нічого не сіють, ані орють». Між Пантикапом і Гіпанісом (Богом), по обох боках Дніпра живуть скити-хлібороби (Γεωργοί); їх осади тягнуться з заходу на схід за три дні дороги, а на північ через їх край треба плисти 10-11 днів Бористеном (Дніпром). На верхнім Бозі (в дійсності, правдоподібно, і на середнім, бо Геродотові відомості про сю ріку не сягали верхів’я) сидять скити-орачі (‘Αροτη̃ρες). «то хліб сіють не на свою страву, а на продаж» 88.

Окрім сих чотирьох народів, що становлять скитський нарід в тіснішім значінні слова, Геродот зачислює до скитів племена алазонів – полудневих сусідів скитів-орачів, на середнім Бозі, і еленізованих скитів каліпідів 89 на нижнім Бозі. Вони відрізняються від інших скитів (розуміти – кочівничих) тим, що сіють і їдять хліб і городину, а поза тим мають звичаї скитські. Каліпіди сі аналогічні з Μιξέλληνες ольбійського декрета Протогена, що мешкали в околицях Ольбії.

На заході скитська територія простягалася до Дунаю (Істра) 90. Щоправда у Геродота ціла просторонь на захід від Богу становить прогалину без жадних звісток, але мусила вона мати скитську людність, бо звалась «давньою Скитією». На північ живуть вже народи нескитські: неври на північ від Дністра і Богу, людоїди (‘Ανδρόφαγοι) та чорноубрані (Μελάγχλαινοι) далі на схід від них. В Таврії теж заховалась давніша перед-скитська людність (таври) – головно в горах, тим часом, як степову частину півострова займали скити.

Крім вище поданого територіально-культурного поділу скитів, Геродот знає ще генеалогічний. Від трьох синів першого чоловіка Таргітая, що родився від Зевса і дочки Борістена, Ліпоксая, Арпоксая і Коляксая пішли скитські роди Авхатів, Котіарів і Траспіїв, та Паралатів; при тім рід молодшого – Паралати уважався старшою династією. Але здається, що ся легенда належала лише до племені царських скитів і поділу його на коліна, імена їх у Геродота більше не виступають, аж пізніше стрічаємо подібні назви народів 91.

Назва скитів у Геродота обіймає всі народи, підвластні «царській» орді. Се само наводить на гадку, що деякі з сих підвласних народів зачислювано до скитів на основі їх політичної, а не етнографічної приналежності. Назва скитів мала етнографічне значіння тільки щодо головної орди (тому Геродот говорить про мову і звичаї скитські), а поза тим уживалася в політичнім значінні – про людність, підвластну скитам. Притім Геродот зазначає, що скити самі називають себе сколотами, по імени царя, скитами ж їх звуть греки. В дійсності се дві форми того самого імені 92. У персів скити фігурували під загальною назвою саків: чорноморські скити в написі Дарієвого гроба звуться «заморскими саками».

Щодо національності скитів Геродот дає лише деякі вказівки. Каже, що савромати говорять мовою скитською з певними відмінами і споріднені з ними (по легенді їх родили амазонки від скитів); зазначає також деякі подібності скитів до масагетів і говорить, що інші зачисляють масагетів до скитів 93. У пізніших письменників від чорноморських скитів виводяться парти 94, а Аміан, зовсім пізно щоправда, але теж мабуть переказуючи старшу традицію, каже, що перси були одноплеменниками скитів 95. Традиція іранського походження скитів в античнім письменстві зазначилася таким чином досить виразно. В новішій науковій літературі багато говорилося й писалося в сій справі, зачислювано скитів і до монгольської або взагалі північної, урало-алтайської родини, бачили в них і слов’ян і германців, нарешті мішанину арійських і монгольських елементів. Але помічення над мовою скитів і споріднених їм сарматів, ті зв’язки, які лучать їх між собою, а з другого боку – з сучасним одиноким останком іранської людності в сих краях – кавказськими осетинами, нарешті деякі характеристичні ознаки скитської культури все вказує, що ми маємо в скитській орді іранську людність, хоч із чужими мабуть домішками 96.

Взагалі етнографічна близкість сарматів зі скитами не підлягає сумніву. Окрім слів самого Геродота, маємо ще й інші факти: сліди іранства в мові (особливо в особистих іменах), подібна культура й побут виступають у зверхніх орд однаково і в часи скитського, і в часи сарматського панування. Тим часом про споріднення сарматів з іранськими народами маємо безпосередню вказівку, переказану давніми авторами. Діодор зве їх «колонією з Мідії, осадженою коло Танаїса і названою сарматами у народів»: Пліній згадує про погляд на сарматів як на галузь мідян 97. Помічення над невеликим числом перехованих скитських слів і імен, а також варварських імен, що стрічаються в грецьких чорноморських написах скитcько-сарматських часів, виказали багато подібностей з мовами іранськими і найближче – з осетинською. Вкажу напр[иклад], що наросток «ксаіс» скитських імен се не що інше, як іранське khshaia – пан, володар. Має значіння й існування скитсько-іранських подібностей в побуті, в обрядах, в віруваннях, хоч і тут, розуміється, треба б іще відрізнити своєнародне від того загального, що характеризує найрізніші народи на подібних, початкових ступенях культурного життя. 98.

Кінець кінцем, сума всіх фактів і аналогій робить зовсім певним, що в наших степах були іранські елементи в скитський період, і то як в підвластній людності, так і в зверхній скитській орді. Іранське плем’я, вилившися одним потоком на полудень і полудневий захід в Азії, другим потоком довго розтекалося в чорноморських степах, під назвою скитів, сарматів, аланів і різних дрібніших народів. Але можливо, що і в скитській людності і пізніших степових ордах була певна домішка і урало-алтайських елементів; поруч іранців під загальною назвою скитів, сарматів, аланів могли критись ще якісь інші народи, тільки їх не можна ближче виказати.

Геродот та інші грецькі письменники, очевидно, ближче знали і в своїх оповіданнях про скитів взагалі мали перед очима головно кочових східних скитів, а особливо ту головну орду, що пановала над іншими і зветься у Геродота «царською». Двояким уживанням скитської назви – раз про саму головну орду, другий – про неї разом з підвласною людністю, поясняються деякі суперечності Геродота 99. Очевидно, він говорить про зверхню орду, коли, оповідаючи про скитів взагалі, представляє їх кочовою, воєвничою ордою, з суровими звичаями і з деспотичним устроєм. По його словам скити живуть зі своїх стад і кочують з своїми, поставленими на возах, житлами; не мають ані міст, ані кріпостей 100.

Молодший о півстоліття від Геродота Гіпократ в своїх оповіданнях про Скитію ще докладніше представляє сей кочівничий побут: скити не мають домів, а живуть в повстяних будках, поставлених на чотироколісні або шостиколісні вози і уряджені, як хати, з двома-трьома відділами; такий віз тягнуть дві або три пари волів, і в тих будках сидять жінки з дітьми при переїздах, чоловіки ж їдуть верхи; за ними йдуть слідом стада овець, коров і коней. На одному місці вони перебувають, поки худоба не спасе паші, тоді переходять на інше місце. Вживають варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко, їдять кобилячий сир. М’ясо варять в мідяних казанах, подібних до чаш 101.

Звичаї скитів у Геродота суворі й воєвничі. Одинокою святощею у них старий залізний меч, виставлений на стосах пруття – знак бога війни. Така святощ була в кождім окрузі, і правлячи жертви, виливали на сей меч кров жертвенної худоби й людий: з сотні взятих на війні в неволю жертвували одного, виливали його кров на той святий меч, а тіло розрубували й розкидали навколо. Скит пив кров першого вбитого ним на війні ворога, а голови вбитих приносив до царя, і лише той, хто виказався такою головою, мав участь в здобичі. Шкури з голов ворогів (скальпи) уживались як окраси кінського убору; ті, що мали їх більше, шили з них собі часом цілі плащі 102; таким же способом уживались часом і цілі шкури ворогів на різні воєнні прибори. З найбільш же визначних ворогів скит робив чашу з черепа, і такі чаші, часом оправлені в золото, уживались з особливою пихою. Хто вбив найбільше ворогів, той мав найбільшу честь і подвійну порцію вина на публічних пирах; хто не вбив ворога, не мав зовсім участі в пирах, і се уважалось найбільшою ганьбою 103.

Звістки про релігію скитів досить неясні; Геродот уживає грецьких назв для скитських божеств і тим, розуміється, лише затемнює справу. Найбільш поважався бог-опікун домового огнища – Табіті (Геродотом прирівняний до грецької ‘Εστία). Найбільшою присягою було – присягти тим божеством, і неправедна присяга тим опікуном царського огнища уважалась переступом проти царя, бо стягала на нього неласку богів 104. Сей культ домашнього огню, що заховав свої сліди в поглядах сучасних осетинів, стоїть в зв’язку з загально-іранським культом огню (саму назву з’вязують з пнем tap – горіти) 105. Крім того Геродот виразно каже про культ землі – Апі (порівн. латинське Ops). Біг Γοιτόσυρος, прирівняний Геродотом до Аполона, в одній італійській написи прирівнюється теж до Аполона, а заразом і до Мітри, перського бога сонця; та сю напись уважають фальсіфікатом. 106.

Етимологічно його ім’я толкують як «опікуна стад» (до Геродотової інтерпретації се досить підхоже), як і Аргімпасу (по Геродоту «небесну Афродіту») – охоронницю худоби 107. Про решту названих у Геродота богів (Зевса – Папая, Посейдона – Тагімасада, Арея і Геракла) трудно що-небудь сказати ближче. Святощів жадних у скитів не було, окрім згаданих мечів. Худобу жертвували, удушуючи її, потім кращі кусники вареного м’яса кидались, як присвячені богу 108. Слідів якогось організованого культу, або якоїсь верстви жреців не видно, окрім тих ворожбитів, дуже числених, що ворожили на паличках і кусничках кори.

Докладні звістки дав Геродот про похоронний обряд, спеціально щодо скитських царів. Тіло царя, каже він, насамперед обвозили по всіх підвласних народах, щоб вони віддали йому почесті, потім ховали у викопаній в землі камері, і разом з ним одну з жінок, також слуг, коней, що найкраще з худоби, золоте начиння (срібла й міді, каже Геродот, скити не уживають зовсім); над гробом насипали могилу якнайвище. По році справляли поминки: п’ятдесят найкращих слуг і стільки ж коней забивано і випхавши половою розставляно навколо могили на палях, а слуг розсаджувано на сих конях, мов би сторожу 109.

Сі царські могили, по словам Геродота, були в місці званім Геррос, до котрого Дніпром можна було плисти – там з Дніпра витікала річка Геррос. Се до певної міри подтвержується фактом, що якраз коло Дніпрових порогів знайдено кілька великих могил з похоронним обрядом зовсім подібним до оповідання Геродота. Правда, могили се пізніші, скільки можна судити по стилю й техниці, за браком інших дат. Взагалі досі не можна було напевно констатувати похорону, який би належав спеціально до Геродотових скитів: скитсько-сарматська культура в археології становить досі одну нероздільну цілість 110.

Державний скитській устрій в оповіданні Геродота, як я вже згадував, має характер деспотичної монархії. Царю служать не раби, а кому він звелить з скитів, і сих царських слуг, як ми бачили, ріжуть десятками на його могилі. Коли цар захорує, ворожбити об’ясняють звичайно, що причиною була неправедна клятва богом-опікуном царського огнища, і вказують на якогось чоловіка, що мовляв так фальшиво поклявся; коли сей вирікаеться, заяву ворожбитів перевіряють вороженням інших ворожбитів і кінець кінцем карають або того обвинуваченого, рубаючи йому голову, або тих скомпромітованих ворожбитів, палячи їх; при тім цар карає смертю й синів їх. Всі справи своєю волею рішають царі. З оповідання про похід Дарія у Геродота виходило б, що у скитів було рівночасно кілька царів: виступає їх тут три; можливо, що належали вони до трьох згаданих колін, і цар з коліна паралатів був головним 111. При всій легендарності оповідання ся подробиця може бути вповні реальною.

Така була орда, що панувала в Скитії. Правдоподібно, була вона числом незначна супроти підвласних народів: так, мабуть, треба розуміти слова Геродота, що скитський нарід уважають дуже великим і заразом саміх властивих скитів рахують на дуже мало 112. Та власть царів сієї головної орди розтяглася в пол. V в. на всю територію від Дунаю до Дону. На північ їх власть сягає у Геродота десь до Дніпрових порогів: він каже, що людність Герра – то крайній нарід, підвласний скитським царям 113. На захід, від Дніпра, як ми бачили, Геродот уміщує крайні скитські осади на верхнім Бозі й Дністрі, але по всякій правдоподібності їх треба умістити на середнім Дністрі й Бозі. Далі на північ сиділи нескитські народи.

Нескитські народи античних джерел

Неври, андрофаги-амадоки, меланхляйни, будини

Про сі північні нескитські народи оповідження Геродотом зістається єдиним на довгі часи. Тому тут переглянемо також сі звістки його, можливо уважно.

На північ від верхів’я Дністра Геродот уміщує неврів. Озеро, що з нього витікає Дністер, по Геродоту мало бути границею скитів і неврів. Але що відомості Геродота взагалі не сягали далі середнього Дністра й Богу, то й сі означення ми не можемо приймати за докладні. Дальше на північ за неврами Геродот не знає вже ніякої людності 114. Про самих неврів мав він дуже недокладні, більш казкові відомості, і сам не дуже надавав їм віри. Оповідали йому, що кождий невр кілька день до року буває вовком. Казали, що в їх землі виплодилась сила змій, а ще до того найшло їх з пустині, так що мусили вони перейти до землі будинів – очевидно на якийсь час, і потім вернулися. При такім стані Геродотових відомостей про неврів не можна надавати особливого значіння словам його, що неври мають скитські звичаї 115. Важніша негативна сторона його відомостей, що він виразно відрізняє неврів від скитів 116.

Слова Геродота про скитські звичаї неврів давали привід деяким ученим зачисляти і їх до скитського племені, інші відрізняли їх від скитів і бачили в них слов’ян, виходячи з міркувань про тодішні селища слов’янські. Тепер сей погляд має багато прихильників 117, і треба признати – має за собою значну правдоподібність. В самім імені неврів бачать звичайно слов’янський пень *нуp* (порівнюють з тим *нyp* – доплив Бугу й Нурську землю); згадану вище легенду про вовків зв’язують з слов’янською вірою в упирів – вовкулаків. Та сі аргументи не так сильні, важніше географічне положення неврів, бо відповідає території слов’янської правітчини, а також се що Геродот відрізнює їх від скитів. Ми можемо уважати їх з значним правом за слов’ян на їх правітчині.

Пізніші відомості про неврів дуже бідні, властиво не дають нічого 118.

Географічно на ту ж слов’янську територію припадають андрофаги, бо у Геродота мешкають вони на середнім Дніпрі. Може їх страшне ім’я і характеристика були причиною, що їх приналежність до слов’ян і взагалі до індоєвропейської родини має далеко менше оборонців, ніж неврів, і їх з більшою охотою уважають за фінів. Геродот оповідає про них, що се нарід «окремий і зовсім не скитський», що «з усіх людий вони мають найбільш дикі звичаі, не мають поняття правди й ніякого закону; вони кочівники, убираються подібно до скитів, але мову мають осібну, і лише вони одні з тутешніх народів їдять людий». Їх відділяє від скитів простора пустиня, а за ними вже «правдива пустиня, і ніякого народу нема, скільки відомо» 119.

Відомості Геродота, подані про сей народ, як бачимо, дуже неясні. Пустиня, що ділить у нього скитів і андрофагів, з’явилась по всякій ймовірності з того, що на Дніпрових порогах уривалась комунікація, зносини з середнім Подніпров’ям ішли іншим, сухим шляхом, і в відомостях повставала прогалина для країв вище Дніпрових порогів. Характеристика андрофагського народу мабуть в значній, або і повній мірі основана на самих виводах з імен, а ім’я се в переданій Геродотом формі має в своїй основі мабуть якусь легенду або етимологічне непорозуміння 120.

У Птолемея на ту придніпрянську територію припадає ім’я амадоків, що мешкають під горами того ж імені і мають місто Амадоку, пристань на Дніпрі 121; ся звістка про амадоків має свій початок у псевдо-Геляніка 122, що користав з давніх джерел, і з деякою правдоподібностю можна думати, що маємо тут властиве ім’я Геродотових «людоїдів». Саме ім’я толкують з санскр. āmâd, āmâdaka – сироїдці, що їдять сирове м’ясо 123; се толкування досить добре б підійшло до Геродотових «людоїдів». У всякім разі на середнім Дніпрі в тих часах трудно припустити якусь іншу людність, крім слов’янської.

Далі на схід, за андрофагами, у Геродота наступає територія «чорноубраних», Μελάγχλαινοι, що припадає десь на вододіл Дніпра і Дону. Про них Геродот каже лише, що то нарід не скитський, але має скитський побут і носить чорну одіж – також характеристика виведена з самого імені 124. Та не вважаючи на те, що Геродот називає сей нарід не скитським (подібно як і савроматів), є поводи бачити в нім споріднений з скитами нарід іранського кореня: серед різних кочових народів, що виступають пізніше в околицях Ольбії, бачимо савдаратів, і се ім’я не що інше, як Геродотові «чорноубрані» 125, а Діон Хрізостон оповідає про мешканців Ольбії, що вони носили чорне убрання, перейнявши се від «скитського народу Μελάγχλαινοι». Досить правдоподібно, що ті чорноризці Геродота становили частину савроматського народа, відтиснену далі на північний захід від головних осад (може навіть таки рухом самих скитів), а з пізнішим рухом савроматів опинилися потім в сусідстві Ольбії.

До слов’ян деякі учені зачислили ще будинів Геродота. До сього спонуковало їх ім’я, споріднене з слов’янським пнем *буд* або *вод*, та звістка Геродота, що неври, тікаючи від змій, перейшли в край будинів. З сього виводять, що будини в дійсності мешкали в сусідстві неврів. На потверження до того вказують на Βωδινοί під горою Βωδινόν або Βουδινόν у Птолемея, та уміщують сих будинів коло Дніпра 126. Але Геродот уміщує будинів на північ від савроматів, отже в басейні Дону та Волги, а при тім міг мати якісь певніші відомості про їх край, бо знав грецьку факторію в їх землі – деревляне місто Гельйон 127. Супроти того здогадуються, що був інший нарід подібного імени коло Дніпра, і що Геродот помішав сі два народи 128. Але уміщування Птоломеєвих будинів над Дніпром вповні гіпотетичне, і таке громаждення можливостей на можливостях не лишає ніякого поважного значіння за гіпотезою про слов’янство будинів.

Упадок скитів

Мандрівка сарматів, їх племена, побут. Алани і їх побут, їх останки

Від сих північних сусідів скитів вертаємося знову до степової кочівничої людності й її дальшої долі.

Ми бачили звістки грецьких письменників, що скитів вигнали в чорноморські степи колонізаційні перевороти Середньої Азії. Сей напір з Азії тривав і далі, та впливав на дальші зміни в залюдненні наших степів, загострюючись від часу до часу і прибераючи тоді характер етнічних вибухів. З другого боку мінялось становище і роля тих орд, що мали зверхність над степовою людністю. Вище було зазначено, що за Геродота чисельно незначна «царська» орда, чи ще менше – коліно Паралатів панувало над всею степовою людністю від Дону до Дунаю, і наслідком того імена скитів і Скитії прикладалися до всіх народів, що йому підлягали. Пізніше політичне першенство здобували все нові орди. З переміною зверхності мінялися і етнічні назви степової людності (бувши в грунті речі властиво термінами політичними). Сі дві обставини об’яснюють нам дальші переміни в колонізації наших степів і в її номенклатурі.

Могутність скитської орди, описана в оповіданнях Геродота, стояла в V в. ще міцно. Одначе вже почавши з другої половини сього віку можна помітити, що ся орда відступає під натиском на неї зі сходу. Сей натиск виявляється в повільнім розпросторенні савроматських орд на захід: у Геродота їх східну границю становить Дін; у Гіпократа – значить в кінці V і на поч. IV в. – савромати вже мешкають наоколо Меотійського озера, виходило б отже, що вже по обох боках Танаїсу. Докладніше се видно з іншого молодшого письменника IV в., т. зв. Скілака: у нього за скитами, що займають східну частину Таврії, сидять сармати (Συρμάται), по обох боках Танаїсу 129.

З тих звісток виходить, що вже в IV в. скити були витиснені з своїх східних країв, що як раз були областю зверхньої, головної орди – «царської». В зв’язку з сим правдоподібно стояв той факт, що останній промінь скитської сили й могутності блиснув в другій половині IV в. вже на західних границях Скитії. Розумію Скитське царство Атея, відоме нам з нагоди його війни з Філіппом Македонським. Страбон здогадувавсь, що до держави сього Атея належала більшість варварської людності між Меотидою і Дунаєм. Знаємо, що він воював з сусідніми тракійськими народами та грецькими побережними містами (Істрополем, Візантією) і тут прийшов до конфлікту з Філіппом; в сій війні Атея побито, і сам він наложив головою 130. Так само нещасливо закінчилась для скитів і війна з Лізімахом в 313 p., коли вони разом з траками були союзниками чорноморських міст в їх повстанні проти Лізімаха 131.

Потім і ся західна скитська держава тратить значіння й зникає під дальшим натиском сарматів зі сходу, а траків і бастарнів з заходу й півночі 132. В оповіданні Полієна, що може належати не пізніше, як до другої пол. II в. перед Хр[истом], сармати вже панують на Чорноморськім побережжі, скитська держава згадується в Східній Таврії і поруч сарматів стоїть на підряднім становищі 133.

В ольбійськім декреті Протогена, що датують III або II віком, бачимо західні степи в руках нових орд – саїв, тісаматів, савдаратів; між ними скити виступають як одна з менших, слабших орд і разом з тісаматами й савдаратами, боячись нападу скірів і галатів, хочуть знайти собі захист за стінами Ольбії. В часах християнської ери і пізніше – у Страбона, Овідія, Діона Хрізостома, сармати виступають як головна орда на всім просторі від Меотиди до Дунаю, зайнявши місце скитів, і Діодор в своїм оповіданні про скитів поясняє, що сармати, виведені скитами з Мідії, по довгих літах розмножилися, зруйнували і в пустиню обернули більшу частину Скитії й вигнали її людність 134. На тлі тих же обставин, коли сармати мали повну перевагу над скитами, оповідає Лукіан в Токсаріді свою, фантастичну в фабулі, але інтересну в обставинах історію про скитів-побратимів 135.

Правдоподібно, сей новий натиск іранських орд був наслідком переворотів в передній Азії, які дали себе знати заразом і в землях на полудень від Каспійського моря 136. Натиск тривав дуже довго. Коли перші симптоми його могли ми констатувати вже в V, а найпізніше – в початках IV в., то викликаний ним рух тягнувся кілька століть, поки нові народні потоки не витиснули іранську людність з наших степів майже зовсім.

Про залюднення степової території після розпросторення сарматських орд, коли вони досягнули вже Дунаю, головним джерелом служить Страбон. Він писав десь коло 18 р. по Христі, операючися на відомостях, які дали римські війни в чорноморських краях в І в. перед Христом. Але його оповідання далеко менш докладне, ніж Геродотове, і що головне – терміни «скити» і «сармати» в його устах не мають докладного значіння, так що й до нього можна приложити в певній мірі пізніші слова Плінія: «ім’я скитів все переходить на сарматів і германців, і ся стара назва прикладається все до найдальших народів, що живуть майже невідомо для інших людей» 137.

У Страбона просторонь від Дунаю, де сарматські орди стикалися з гетами й бастарнами, на схід Дніпра займають сарматські народи: язиги, царські (Βασίλειοι) і урги (Ού̃ργοι). Між Дніпром і Доном живуть роксолани (‘Ροξολανοί). За Доном уміщені сармати без ближчого означення, та аорси і сіраки – народи, пізніше обняті, разом з іншими, загальною назвою аланів. Далі на схід, за Каспійським морем – «східні скити» 138.

Скитська держава заціліла була ще в східній Таврії. В кінці II в. вона упала в боротьбі з Мітрідатом VI, покликаним херсонесцями на поміч проти сих скитів, але в 60-х рр. по Хр[исті] знов бачимо облогу Херсонеса якимсь «скитським царем», місцевим очевидно 139. Страбон каже, що сей край і сусідні землі на північ від Перекопа до Дніпра звались Малою Скитією. В оповіданнях Овідія в околицях Дунаю поруч з сарматами виступають теж скити, і Страбон каже, що на Дунаї теж була Мала Скитія (довго потім ся назва прикладалася до теперішньої Добруджі). Між вичисленими у нього сарматськими народами бачимо Геродотову «Царську» орду, у Плінія – авхетів (порівняти Геродотове коліно авхатів) 140.

Се все показує, що давніша «скитська» людність під сарматським натиском не зникла, лише сховалася під новою назвою головної орди, як давніше під іменем скитів могли перебувати всякі інші різноплеменні підвласні народи. Під натиском сарматів одні племена могли посунутись на полудень або на північ; інші розбились, а сформувались натомість нові племена; з-під звісних нам перед тим етнічних назв виринули давніші, що були ними затерті. В результаті етнічний склад людності змінився далеко менш, ніж її номенклатура.

Етнографічні відомості про сарматів дуже бідні: з одного боку – скупі на них наші джерела, друге – при недокладності етнографічних відомостей самих географічних письменників сарматського періоду трудно з їх оповідань вибрати те, що з усею певністю можна приложити якраз до сарматів.

Передовсім щодо імені. Воно значно різниться щодо форми: у грецьких письменників пишеться воно Σαυρομαται, Συρμαται, у латинських Sarmatae. Його об’ясняють з іранських пнів *sar* (володарь) + *mada* (жінка) 141. Се об’яснення тим правдоподібне, що відповідає двом іншим назвам: Геродот каже, що скити звуть савроматських жінок – амазонок Ο’ιόρπατα, а се об’яснюється з арійських пнів *vira* (муж) + *pati* (пан, володар 142; в грецьких же джерелах, почавши від т. зв. Скілака, сармати звуться Γυναικοκρατούμενοι – підвластні жінкам 143. Всі назви, таким чином, означали б «людий, що правляться жінками», «жінок, що правлять чоловіками». Окрім впливу «народної етимології», що й тут мабуть відограла головну ролю, сармати могли завдячувати такі свої призвища особливому становищу своїх жінок, що не пересиджували в будках, як скитські, а їздили й собі верхи та стріляли з луків, як чоловіки.

Подібно як і скити, сармати представляються переважно кочівниками. Страбон каже, що ся степова людність здебільшого кочівнича, тільки подекуди займається потроху хліборобством; коло Дунаю і Меотиди він спеціально згадує за таку хліборобську людність. Кочівників описує він подібно, як Гіпократ скитів: живуть в повстяних будках, перевозять їх на возах і переходять зі своїми стадами з місця на місце. Поза тим се воєвничий нарід, славний в кінній війні; їх їздці мали шеломи й панцири – шкіряні або металічні, уживали до бою списів, луків та мечів (Страбон і Тацит кажуть се про роксоланів) 144.

Вигляд таких тяжко узброєних їздців маємо ми в образках язигів на римських барельєфах колюмни Марка Аврелія і на керченських фресках, де представлені війни з сусідніми варварами; варварські їздці тут мають часом тільки короткі кіраси, часом довгі, нижче колін, нашиті твердими плитками халати, так що мусять сидіти на конях по-жіночому 145. По словам Павзанія (II в. по Хр[исті]) сармати, за браком заліза, дуже штучно виробляли свої панцирі з плиток, нарізаних з кінських копит (такі панцирі з рогових або кістяних плиток стрічаються дійсно в розкопках 146, і з тієї ж причини уживали кістяні вістря для списів і стріл. В убранні сарматів античні письменники зауважали повну подібність з персидським убранням 147. Вони носили широкі сподні, і взагалі одіж їх була широка, фалдиста. Мали довге волосся, були біляві (flavi), з суворим і диким виглядом. Про мову їх наводив я вже вище слова Геродота, що сармати говорили мовою, подібною до скитів. Про релігію маємо дуже скупі відомості: є звістка про поважання огню й меча, але не знати, чи се не перенесення звісток про скитів, як і пізніше оповідання Аміана, про культ меча у аланів.

Щодо політичного устрою, ми не маємо вказівок чи натяків на якусь більшу політичну організацію, що обіймала б цілу кочівничу людність на цілім просторі наших степів, як за Скитської орди. Навпаки, маємо згадки про більше число сарматських династів 148. Сьому відповідає й велике число етнографічних груп, на які розпадалося сарматське плем’я. Так крім згаданих вище етнографічних груп – язигів і роксоланів, знаємо коло Дунаю в І в. по Хр[исті] кораллів, в ольбійських написах бачимо саїв, тісаматів і савдаратів (меланхляйнів), не кажучи за старі скитські імена царських ургів (?), авхетів, а в східних краях – яксаматів, аорсів, сіраків і т. ін. Різні назви виринають і зникають серед боротьби, орд, що поволі сунуться все на захід, під натиском зі сходу.

У Страбона на правім боці Дніпра виступає нарід язигів; безперечно, тоді, на початку І в., се була головна орда в сих краях. Та вже в середині І в. по Хр[исті] мандрує вона далі на захід, в дунайські краї, де займає землі між Дунаєм і Тисою: се язиги – переселенці (Μετανάσται) Птолемея 149. Від часу сеї міграції язигів перше місце в наших степах займає роксоланська орда. Судячи по звісткам про їх війни з римлянами й напади на Мезію 150 та по відомостям географів, виходить, що перед приходом сюди германських племен роксолани становили головну й найбільшу народність в придніпровських степах і далі на захід від них 151. Ім’я їх, як з значною правдоподібністю виводять з іранських мов, значить не що як «білі алани» (сучасне осетинське *ўрс* – білий) 152. (Прикметник *білий* дуже часто служив у кочових орд для розрізнення певних частин народу, одної одноплеменної орди від другої). В декреті Діофанта роксоланів бачать під назвою ревксіналів (Ρευξιναλοί).

Поруч з сими «білими аланами» виступає вже в І в. по Хр[исті] ім’я просто аланів (у Плінія: Alani et Roxolani). В 60-70-х рр. вони звертають на себе увагу римської політики своїми походами на закавказькі землі, і очевидно – аланами звалися тоді коліна, що сиділи десь в сусідстві Дону й Каспійського моря 153. В першій половині II в. з аланським іменем стрічаємося вже коло Дніпра, в другій половинї – коло Дунаю 154.

Тут, з одного боку, бачимо дальший рух на захід іранських орд, з другого – розширення нового імені. Ім’я аланів прибирає ширше значіння й заступає в східних степах давнішу загальну назву сарматів, як ся була свого часу заступила ім’я скитів. Аміан Марцелін, з четвертого віку, оповідає про аланів: «за Доном залюднюють безмірно просторі скитські пустині алани, названі по імени гір; помалу ослабивши сусідні народи частими побідами, вони, як і перси, передали їм і своє ім’я» 155.

Китайські (хінські) літописи теж знають про розширення сього імені в передній Азії: кочівничий нарід An-tsai, що мешкав в краях на схід від Каспійського моря й далі на захід до Та-tsin (Римської держави) і залежав від кочівників Согдіани, за часів дінастії Хань (163 перед Хр[истом] – 196 по Хр[исті]) прибрав ім’я Alanna і став незалежним 156. Отже, дійсно десь в I-II в. По Хр[исті] слово «алани» стає збірним іменем для різних кочівничих народів, головно і мабуть переважно – іранських поколінь, що мешкали по обох боках Каспійського моря. На кілька століть воно обняло останки кочівничої скитсько-сарматської людності наших степів. 157.

Через се аланів описують подібними ж рисами, як сарматів і скитів. Лукіан (II в. по Хр[исті]) каже, що алани мають однакову зі скитами мову, однаково убираються, тільки інакше носять волосся (стрижуться) 158. Аміан, сучасник війни аланів з гунами, описує аланів як кочівників, що не знають ані домів, ані хліборобства, живляться м’ясом і молоком, живуть в возах, і де знаходять добру пашу для своїх стад і кінських табунів, там отаборюються, уставляючи свої вози кругом; вони одначе мають звичаї і побут культурніший від гунів, гарні з себе, блондинуваті, мають легку зброю; дуже воєвничі і свободолюбні: всі у них рівно благородні й судіями виберають вони найбільш уславлених на війні.

Дальші уваги Аміана про аланську культуру будять певні підозріння своєю повною подібністю до Геродота, хоч самі по собі нічого не мають в собі неможливого: у аланів, каже він, нема більшого похваляння, як убитим чоловіком; шкіру вбитих вони уживають на окраси для коней; храмів і святощів не мають ніяких, але встромлюють в землю голий меч і шанують його як Марса, опікуна околиці; ворожать паличками 159. Коли ми згадаємо, що під іменем аланів виступає по часті, або й переважно та сама людність, що перед тим фігурувала під іменем сарматів, а ще перед тим – під іменем скитів, то нічого не було б у тім дивного, що певні прикмети повторяються при описі тих чи інших. Питання тільки, чи Аміан взяв сі прикмети з дійсного життя, чи з Геродота по-просту.

Якийсь час аланське ім’я панувало на просторі від Дунаю до Межиріччя (за Аральським морем). Але недовго. В II-III в. по Хр[исті] з західної часті чорноморських степів витискає кочівничу іранську людність германська міграція. А з сходу в III в. напирає гунська орда, і під напором її та інших орд, що слідом посунули нашими степами на захід, розбилася аланська група племен. Європейські алани відірвані були від азійських і самі розділилися на кілька частин: одна частина їх прилучається до мандрівки вандалів і свевів 406 p. і з ними разом опиняється аж в Північній Африці; друга по упадку гунської держави переходить границі Візантії й осажується в Нижній Мезії 160. Частина зістається в прикавказьких степах, і останки її, загнані в гори, заціліли до сього дня в маленькім осетинськім народі 161.

Інша частина заховалася в Криму, де ще в середні віки існувала аланська людність 162.

Деякі останки з подонських степів, де вони довго ще могли зіставатися, і таки зіставалися в дійсності, могли бути прибиті і до північних берегів степового розселення. Сі степові останки великої іранської колонізації нашої території ще ждуть свого близшого розслідження 163.

Тракійська колонізація

Гети й даки, римська окупація, карпатські народи: беси, койстобоки, карпи, їх національність; тракійська культура й побут; останки тракійської колонізації – румунське питання

Отак на степових просторах нашої території протягом якої тисячі літ, аж до II-III в. християнської ери панували кочівничі й напівкочівничі народи головно іранського племені і культури. В краях гірських, карпатських бачимо під той час групу народів, що найправдоподібніше могли належати, як і їх полудневі наддунайські сусіди, до тракійської галузі індоєвропейських племен – галузі колись сильної, широко розповсюдненої по обох сторонах Чорного моря – на європейськім і малоазійськім боці, але непривітною історичною долею зведеної до незначних слідів в теперішніх винародовлених і зроманізованих волохах-румунах. Одначе тракійська національність тих карпатських народів тільки гіпотетична, бо відомості наші про сю карпатську людність далеко бідніші, ніж про степову. Та й відомості про тракійську колонізацію, до котрої ми зачисляємо карпатські племена, дуже небагаті й біднішають власне в напрямі з полудня на північ. 164.

Відомості про наддунайську тракійську людність маємо від Геродота, з V віку перед Хр[исті]. На Чорноморськім побережжі між Дунаєм і Балканом сиділи кробізи, а на полудень від них терізи; вище по Дунаю, за Янтрою (Атріс) сиділи гети, «найхоробріші й найсправедливіші між траками» 165. Дунай уважався границею між траками й скитами, але був нею здебільшого тільки. Вже Геродот, кажучи, що за Дунаєм починається «властива стара Скитія» 166, натякає, що в дійсності осади скитські вже й тоді переходили за Дунай в пізнішу Малу Скитію (Добруджу). З другого боку – гетські осади місцями переходили за Дунай. В IV в. тут, на лівім боці Дунаю, воював з гетами Олександр Македонський. Тут була «Гетська пустиня», де трохи не пропало військо Лізімаха (313-218) в поході на готського короля Дроміхайта; сама держава Дроміхайта була на лівім боці Дунаю, в теперішній Валахії 167. Але гетські осади сягали й далі на схід, коли прийняти (а се дуже правдоподібно), що тірагети Страбонових часів були придніпровські гети, може відірвані від решти свого народа бастарнським клином. Страбон уміщує їх між Гетською пустинею й кочовищами язигів, а Пліній, кажучи про залюднений тірагетами острів на Дністрі, говорить очевидно про устя Дністра 168.

На північ від гетів, на Мароші (Μάρισος), значить – в теперішнім Семигороді, сидять у Геродота агатірси, нарід, по його словам, близький скитам 169, але з тракійськими звичаями. Завважену греками близькість агатірсів до скитських сусідів можна толкувати близькістю тракійського народа до іранців взагалі, а самі агатірси належали з усякою правдоподібністю до траків. Перехована у Стефана Візантійця гльоса поясняє, що агатірсами звали греки травсів 170, а тракійський нарід травсів знаємо в Родопах 171; за приналежністю агатірсів до траків промовляють і деякі побутові подробиці напр. татуїровання. Пізніше на їх місці виступають даки; з II в. перед Хр[истом] маємо уже звістку про їх боротьбу з бастарнами 172. Тракійська народність даків не має сумніву, і з цілою правдоподібністю можна прийняти, що се нове ім’я покрило агатірсів, а може й інші сусідні тракійські народи, наслідком якоїсь політичної переміни 173.

В І в. перед Хр[истом] гети й даки сполучились в одну політичну цілість – сильну державу Бойребісти (Бурвісти), що дала себе знати страшними походами наоколо, між іншим – зруйнуванням Ольбії й інших грецьких колоній аж до Аполлонії 174. Розпавшись по смерті Бойребісти, ся гетсько-дакійська держава доходить знову великої сили в кінці І в. по Хр[исті] під рукою Декебаля, талановитого організатора й політика, що в союзі з іншими сусідніми народами розпочинає боротьбу з Римом (в 80-х рр.). Вона йшла для нього щасливо на початках (за Доміціана). Але відновлена Траяном, війна ся, по тяжких напруженнях, закінчилась руїною дакійської держави (коло 106 p.). На її місці утворено римську провінцію Дакію і колонізовано різноплеменним людом з інших провінцій.

Провінція Дакія, як її описує Птолемей (III, 8), обіймала край між Тисою, Дунаєм, верхнім Дністром і Серетом, тим часом як Чорноморське побережжя, себто грецькі колонії, як Тира, Ольбія й ін., зачислялося до Нижньої Мезії. Головним огнищем римської колонізації й римського життя була долина середнього Маріса (Мароша) і Сама (Самош). Приналежність до Римської держави карпатського згір’я і тим більше закарпатських країв була більш або цілком номінальна. Як далеко сягали на північ римські укріплення, досі не вияснено докладно. Останки римських граничних валів бачать в земляних валах Галицького Поділля (в розі між Збручем і Дністром) і в Бессарабії в двох великих «Траянових» валах, що рівнобіжно протинають межиріччя Пруту й Дністра: але римський початок сих валів все ще гіпотетичний, і зв’язки їх з якоюсь системою римських укріплень досі не вияснені. 175

Римська окупація Дакії тривала трохи більш як півтора століття. Увесь сей час Дакія зіставалась відокремленим передовим укріпленням Римської держави (від провінції Панонії її відділяла територія язигів між Дунаєм і Тисою); удержувати її було дуже тяжко, і коли в середині III в. з особливою силою розпочались напади на Римську державу сусідніх народів, Авреліан, для улегшення оборони, постановив виріктися сеї провінції. Римську і романізовану людність виведено в Тракію і Мезію, Дакію полишено (274), а щоб страта була менше болючою, утворено нову провінцію Дакію на правім боці Дунаю в Мезії.

Аж по упадку Дакійської держави за Траяна виступають на верх дрібніші прикарпатські народи. На жаль, Птолемей, головне джерело, наробив великої плутанини в розміщенні прикарпатських народів, так що трудно віднайти їх дійсне розміщення 176. Ідучи від верхів’я Вісли на схід сидять у нього ‘Ανάρτοι, Αρσιη̃ται, Σαβω̃κοι, Πιεγγι̃ται, Βίεσσοι, Κοιστοβω̃κοι, Καρπιανοί 177. З сих народів більш інтересні для нас остатні три, беси сидять під «Карпатськими горами», що припадають у Птолемея на верхів’я Дністра й Сяну; чи сидять вони на полудневім чи на північнім боці гір – такої докладності від Птолемея не можна жадати. Койстобоки (Costoboci римських джерел) сиділи на схід звідти. У Птолемея се ім’я повторяється двічі, розділене Дністром і Певкинськими горами (Карпатами); з сього можна б виводити, що сиділи вони по обох боках гір, але можливо припустити й скомбіновання двох звісток про те саме 178.

У всякім разі вони на полудневім згір’ї Карпатів були. Карпи – ім’я, очевидно, зв’язане з назвою Карпатів – теж двічі згадуються у Птолемея (Καρπιανοί і ‘Άρπιοι), в обох разах далі на схід, в сусідстві бастарнів і тірагетів 179 – десь ніби коло Дністра й Пруту, хоч ім’я Карпатів у Птолемея прикладається як раз до більш західної їх частини, коло верхньої Тиси (тому деякі учені тут уміщують карпів).

Сі три народи виступають в історії під час Маркоманських війн і по них, як герої пограничних війн і розбійничих нападів на римські землі. Найменше з них звісно за бесів; поминаючи не вповні ясні звістки про них з-над нижнього Дунаю у Овідія, вони згадуються тільки як учасники Маркоманської війни, разом з койстобоками. Але за койстобоків знаємо більше: маємо звістки, що вони пускалися в далекі походи, заходили в Ахайю та Македонію, грабуючи скільки сили (похід 165 р.). З одної написи знаємо й ім’я їх короля – Пієпора 180. Напади їх мабуть були причиною, що коли вандали під час Маркоманських війн прийшли в Дакію – шукати тут осад собі, то римський намісник напустив їх на койстобоків, і вандали дійсно побили їх й опанували їх землю, і після того за койстобоків не чути більше 181.

Не так легко відчепились римляни від карпів. Перший датований їх напад на Мезію маємо з 230-х рр., але з оповідання Петра Патриція, те належить до тих же часів, бачимо, що карпи вже вважали тоді себе спеціалістами до таких нападів, ще ліпшими від готів, славних тоді своїми нападами на римські землі 182. При нагоді брали вони участь і в походах готів. Цісарі Філіпп Араб і Авреліан звісні своїми побідами над карпами; Авреліан по своїй побіді осадив частину карпів на римських грунтах 183.

Розпочате ним пересадження карпів на римські землі довершено за Галерія й Діоклетіана: по якійсь ближче нам незвісній війні переведено на римські грунти (правдоподібно – до Панонії й Мезії) решту карпів – цілий нарід їх, разом з бастарнами. Тим способом звичайно задовольняв тоді Рим докучливих сусідів, і сей перехід карпів та бастарнів був мабуть скорше добровільний, ніж вимушений 184. Можливо, що на се вплинув і натиск чорноморських германців від полудневого сходу, а може й натиск слов’ян на північнім згір’ї Карпатів (взагалі історія колонізації карпатського згір’я тих часів для нас майже не існує). Після того тільки раз, при кінці IV в. згадуються якійсь карподаки, що разом з ватагами гунів і скірів пробували перебитись за Дунай 185. Може се були останки тих панонських осадників?

Про етнографічну приналежність сих карпатських племен маємо тільки деякі натяки. Передовсім вони становлять північний край тракійської колонізації, подунайської й семигородської, і се перше, що наводить на гадку, чи не були й вони траками. За таким здогадом, дійсно, промовляв би ряд інших фактів. Ім’я карпатських бесів повторяє ім’я бесів тракійських коло Родопа. Назва карподаків могла б натякати на споріднення карпів з даками. Ім’я короля койстобоків Пієпора і його свояка Натопора мають характерний паросток, що в формі *поріс* повторяється в численних тракійських і дакійських іменах 186.

Особливо ж важним здається мені факт, що Птолемей вичисляє в Карпатах і на верхнім Дністрі й Сереті ряд осад з закінченням *дава*, δαυα 187, характеристичним наростком дакійських осад, що виступає й по інших тракійських землях 188. Припустити, що всі отсі міста заблукали на північ від Карпатів з дакійських країв тільки за браком місця на мапі, здається мені неправдоподібним.

Отсі факти й деякі дрібніші обставини надають значну правдоподібність здогадові, що сі карпатські племена належали до тракійської родини. В основі своїй була то може змішана з траками й асимільована ними ще старша, не індоеврпейська людність, тої раси, що в своїх останках звісна нам в альпейських краях, а могли задержатися також і в гірських, малоприступних околицях Карпатів; але так далеко в глибину сього етнічного процесу не можуть нас вести ніякі досліди 189.

Досить розповсюднений свого часу погляд, що ті карпатські племена були слов’янами, немає під собою позитивного грунту. Против нього промовляють особливо рішучо звісні нам койстобоцькі імена: переказані в написі, поставленій койстобоком, вони мусили бути передані вірно, а тим часом звучать зовсім не по-слов’янські 190. Не можна звести цілого карпатського залюднення і до кельтської колонізації, навіть хоч би й приймати тут певні сліди кельтизма 191. Гіпотеза тракійська має все ж таки без порівняння більше позитивного під собою, ніж такі здогади.

Як далеко на північ сягала б ся тракійська колонізація, чи виходила вона за границї гірського карпатського пояса, не можна сказати: сліди її на північнім згір’ї досить не ясні 192. Тут за давніх часів, як я згадував 193, тракійська колонізація могла стрічатися і з слов’янською. Бастарнський клин розірвав на якийсь час сю стичність, хоч може й не по цілій лінії. Поодинокі слов’янські ватаги могли заходити в гори й пробиватися на полудневі згір’я Карпатів тоді й перед тим; але ми не маємо можності слідити їх розселення.

Про побут і культуру карпатських племен не маємо майже ніяких спеціальних звісток, хіба припускаючи, що то були племена тракійські чи траками асимільовані, можемо взяти дещо з відомостей про інших траків (гетів, даків й ін.).

Була одначе велика різниця між деякими полудневими, приморськими тракійськими племенами, що рано присвоїли чужі культурні впливи, і північними, що довго заховували малокультурний, примітивний побут. Між тими північними тракійцями ще в історічні часи відомі були осади на палях, а коло Дунаю згадаються «троглодіти» (мешканці печер). Але у інших траків вже були тоді й міста, й замки. Переважало життя пастуше; дуже люблено ловецтво. Суворий побут траків був широко відомий, рівно ж їх надзвичайна воєвничість, охота до бійок і повна зневага смерті. З тим разом ішло славне тракійське п’яництво (звичайно на підпитку виходили вони й до бою) та непорядність в відносинах чоловіків і жінок – познаки неунормованої, енергічної натури. З диких прикмет кидалося грекам в вічі татуїровання, широко розповсюднене, звісне і у гетів і у агатірсів-даків (στίζουσι, picti). Агатірси славились багацтвом золотих окрас. Мала славу і тракійська зброя взагалі. Виглядали траки на погляд греків білявими й рудими (πυρροί). Вигляд їх на різьбах Траянового стовпа зовсім пригадує скитів чорноморських різьб і – германців Аврелієвого стовпа: теж довге волосся й бороди, той же склад лиця, подібне убрання (широкі, фалдисті сподні, коротки сорочки, плащі). Сі численні побутові подібності, які можна знайти між скитами й траками, поясняються, як сказано вже, загальною етнографічною близкістю сих галузей індоєвропейської родини, зближених між собою й географічно й етнографічно.

З сфери духового життя можна піднести широкий розвій пісні; не кажучи за звісних на тім полі полудневих траків, про агатірсів оповідано, що у них закони укладаються в піснях, для пам’яті, гетські посли виходили з кітарами, граючи на них. Широко звісна була також віра гетів в несмертельність: гети-невмираки (‘αθανατίζοντες) – було звичайним їх прозвищем. Ся віра, що дуже вражала греків з їх слабо розвиненими представленнями про посмертне існування, стояла у гетів в зв’язку з культом Замолксіса, бога умерших і заразом бога відновлення життя в природі. При похоронах чоловіка забивали найулюбленішу жінку – се служило заразом докором тим жінкам, що зіставались живі. Жерці мали великий вплив; політичне відродження тракійських племен за Бойребісти доконано впливом головного жерця. І пізніше – до упадку дакійської держави жерці заховують в ній першорядний політичний вплив 194.

З упадком дакійської держави прикарпатські народи, як ми бачили, в значних масах були винищені або переведені на римські землі. Семигородська людність була в значній мірі романізована й разом з римськими колоністами виведена за Авреліана в ближчі римські провінції. Се все мусило дуже значно ослабити тракійську людність карпатських країв, звести її вже тоді до незначних останків. Слов’янська колонізація, рушивши в Карпати в великих масах, мабуть не багато що з неї застала.

Коло останків старої семигородської колонізації обертається румунське питання. На утворення румунської національності витворились в останніх десятиліттях два погляди: один твердить, що волоська людність Семигорода (гнізда волоської національності) зложилась з пізніших вільних і невільних (переведених болгарами) емігрантів з балканських земель, отже з романізованих траків балканських – бо давня романізована людність римської Дакії була виведена звідти в III в. в Мезію. Другий стоїть на тім, що останки романізованих даків заховались в семигородських горах; розмножившись, вони утворили тут численну волоську людність, котра починає звідти потім (в XII – XIII в.) виливатись в краї нижнього Дунаю. Посередній погляд, признаючи існування останків романізованної людності в Семигороді, вважає їх незначними, а пізніший зріст її поясняє пізнішими міграціями романізованих траків з балканських країв до Семигороду 195.

Сей посередній погляд має найбільше правдоподібності за собою. З певними змінами можемо приложити його й до Східних Карпат – там, як і в Семигороді, також лишилися мабуть останки старої колонізації (тільки тут вони ледви чи були захоплені романізацією хоч трохи). В хорографічних назвах і в діалектах Східних Карпат є чимало такого, що підсуває гадку про останки старшої колонізації, незалежно від тих елементів волоських, які можуть пояснятися пізнішими переходами і впливами пізніших осад «волоського права» 196.

Розвій сих осад, закладених з кінцем XIV в. емігрантами з волоських земель Угорщини, а потім на їх взірець – і місцевими людьми, звісний нам документально. Знаємо зовсім певно, що сі осади були явищем новим, і не можна їх ставити в безпосередню зв’язь з передслов’янською колонізацією Східних Карпатів, як роблять декотрі, з історією наших країв необзнайомлені люди 197.

Чи до тих часів дожила тут яка-небудь місцева неслов’янська гірська людність – річ не звісна й сумнівна. Відрізнити принесене пізнішими волоськими осадниками від того старого, що лишилося в хорографії й мові нашої гірської людності, було б завданням дуже вдячним, але до нього досі не бралися скільки-небудь серьйозно 198.

Бастарни

Сліди кельтизма в карпатських і дунайских краях

Між ті карпатські – гірські, та степові – іранські народи клином втискується пізніше нова міграція – бастарнська 199.

Етнографічна приналежність її не зовсім ясна. Тацит в класичнім своїм уступі про бастарнів вагається, не знаючи, до якої групи їх зачислити – до германської чи до сарматської. Він знаходить в їх мові та способі життя більше подібности до германців, хоч знову неохайність сього народу і особлива покірність старшині промовляє йому против сієї гадки; в кінці знаходить вихід, здогадуючися, що се германське плем’я підпало сарматському впливові через мішані шлюби з сарматами. Окрім Тацита ще Страбон і Пліній, отже письменники тих часів, коли вже вміли відрізняти германців, зачисляють бастарнів до германського племені 200.

Інші письменники (Полібій, Лівій, Плутарх) звуть се плем’я то бастарнами, то кельтами; ольбійський декрет Протогена говорить про грізний напад скірів і галатів, і в них часто бачать бастарнів. Але кельтами в грецькій літературі часто звано германців, особливо – поки ще ближче з ними познайомилися і навчилися відрізняти. А ім’я скірів – германського народу готської групи, що в згаданім ольбійськім декреті виступає разом з «галатами» 201, власне промовляє за правдоподібністю, що в бастарнах маємо ми передові ватаги тої германської міграції на полудень, котра роспочалася більшими масами аж пізніше 202. Притім одначе – як то й приймають нині в літературі, бастарнське плем’я могло дійсно мати значні кельтські домішки в культурі, або і в самім своїм складі, а прийшовши пізніше в близьку стичність з степовою людністю, воно могло дійсно приподобитись де в чім і до сарматів.

З кельтськими елементами бастарнів можна зв’язувати деякі сліди кельтської народності чи культури в тих краях, де сиділи бастарни 203. Так напр. ми знаємо назви племен і міст кельтського кореня на нижнім Дунаї і навіть (коли покладатися на докладність їх розміщення) – на Дністрі 204.

Дехто бачить в них сліди кельтської колонізації з IV в. перед Хр[истом], звісної нам в західних балканських землях 205. Але сі сліди кельтизма на нижнім Дунаї можна б зв’язувати і з бастарнською колонізацією, як то роблять інші дослідники. Незалежне від бастарнів похождення напевно треба признати кельтській номенклатурі середнього Дунаю – вона тут також досить сильна, і правдоподібно мусить бути поставлена в зв’язку з більше західною кельтською колонізацією східних Альп і Морави. В східні Карпати кельтські елементи могли бути занесені і кельтською середньо-дунайською колонізацією і бастарнською міграцією, але тут кельтизми вказати далеко тяжче – те, що зібрано досі, або дуже гіпотетичне, або не свобідне від непевностей. 206.

Географічно беручи не неможливо, що тут, в карпатських краях мали нагоду зіткнутися з кельтами і слов’яни перед своїм розселенням. Одначе бачимо, що ім’я східних кельтів-вольків, яке послужило потім загальним іменем для романізованих народів, було прийняте слов’янами не безпосередньо від кельтів, а від німців (може бастарнів), в тім же значінні, яке воно мало у німців (латинське Volcae, нім. Walhoz – слов. волох). Се промовляло б против безпосередніх стріч слов’ян з кельтами. Слідів безпосередньої стичності з кельтами в сло’вянській культурі теж напевно не можемо вказати. Супроти того така кельто-слов’янська стичність (з культурно-історичного погляду дуже важна) лишається сумнівною.

Близші відомості про бастарнське розселення маємо з І віку. Передні їх ватаги займали тоді дунайську дельту – «острів Певку» 207, з того звалися вони певкінами. На півночі бастарни сидять на східним згір’ї Карпатських гір, що від них у географів II-III в. по Хр[исті] звуться Певкінськими і Бастарнськими горами. На північнім заході бастарни притикали до своїх земляків – германців, на полудневім сході – до придніпровських тірагетів. З поодиноких бастарнських племен Страбон крім певкінів згадує на ймення ще атмонів і сідонів 208.

Для хронології бастарнської міграції дуже б важним фактом був той ольбійський декрет Протогена, коли б він був датований, і в додатку – коли б не було ніякої непевності, що його галати – то бастарни. Але що така непевність є, і декрет датують то III то II віком, якраз виходячи з його етнографічних вказівок, тож для вияснення хронології бастарнської міграції він не може нічого дати понад інші джерела. В тих інших джерелах бастарни вперше з’являються в р. 180, коли закликав їх до помочі проти своїх ворогів Філіпп II Македонський 209.

Вони виступають тоді на лівім боці Дунаю, й звичайно приймають, що десь коло того часу бастарни й прийшли туди, бо звуться в II в. ще «приходнями»(‘επήλυδες). 210 Розуміється, се недавнє прибуття можна було б собі розуміти різно; але то важно, що під час боротьби Олександра В[еликого] і його наступників з гетами на Дунаї бастарнів ще там не чути. В підкарпатських краях могли вони з’явитися значно скорше, ніж стають нам звісні. 211

Найбільше розголосу в наших джерелах доходять бастарни в часах римського цісарства. Воєвничі й неспокійні, вони були дуже немилими сусідами взагалі, а спеціально для Римської держави, бо дуже нападали на пограничні землі 212. Вони пригадують тим своїх карпатських сусідів – карпів, і мали туж долю. Імператор Проб вивів 100 тисяч бастарнів, разом з ватагами готів і вандалів, і оселив десь в Тракії, де вони, як зазначає історик, стали вірними підданними Риму. За часів Галерія знову виведено разом з карпами масу бастарнів; може бути, що вивели тим разом ціле плем’я бастарнів, як переведено тоді ціле плем’я карпів. Принаймні – бастарни зовсім сходять після того з історичної сцени.

Східно-германська міграція

Перші симптоми, мандрівка готів, готи на Чорномор’ї, їх розселення і племена, готи в Дакії, їх походи на римські землі; Германаріх і Германаріхова легенда, «Дніпровий город» готів

Я вже вище згадав, що в Протогеновім декреті разом з галатами виступають скіри. Окрім того, скірів згадує Пліній 213 і з його звістки (досить загальної) виходило б, що вони мешкали коло нижньої Вісли. На тій підставі їх уважають східногерманським племенем, якого одна частина рушила на полудень разом з бастарнами, а друга емігрувала пізніше. В такім разі сей похід бастарнів і скірів був би початком східногерманської міграції, передовим полком її 214. Се дуже правдоподібно, хоч і гіпотетично.

Але як би там не було з скірами і бастарнами маси східногерманської колонізації рушили на полудень значно пізніше. Перші звістки про них ідуть аж з 2-ої пол. II в. по Хр[исті], з Маркоманських війн. Війни сі, що велися від 164-5 року, в певній мірі самі були результатом сього руху. Юлій Капітолін, оповідаючи про них, каже, що різні народи, виперті дальшими варварами (від півночі), домагалися тоді у римлян, аби вони їх прийняли на грунт, інакше відгрожувались, що будуть воювати 215. Дійсно, між народами, що шукали собі грунтів в Дакії, згадує Діон вандальский нарід асдінгів, а між участниками війни, окрім давніших сусідів, стрічаємо вандалів і віктофалів-все племена з східногерманської групи 216.

Еміграція ся вийшла з басейна Одри і Вісли, де сиділи тоді східногерманські народи т. зв. готської або вандільської групи 217. В I-II в. виступають тут (на правім боці Вісли) готи, з їх галузями: гепідами й тайфалами, люгії на горішній Одрі, вандали (на Одрі ж), бургунди і дрібніші коліна – рути, скіри, герули, туркілінги, лемовії 218.

Притиснені зі сходу слов’янами, що безпосередньо притикали до них на Балтійськім побережжі і в басейні Вісли, а з заходу своїми західними земляками, ся готська група мусила шукати виходу для своєї розмноженої людності в міграції на полудень. Слов’янський натиск мусив тут мати не малу ролю; проти сеї гадки вказувалось, що се мов би заперечує напрям готської міграції, бо вона пішла на схід. Одначе готи йшли не на схід властиво, а на полудень, а той факт, що для готських виходнів не знайшлось ніде по дорозі місця, й вони вискочили аж на Чорноморське побережжя – не дуже пожадане місце для їх осад, показує що вся територія на північ від побережжя була вже тісно залюднена – людністю слов’янською очевидно 219.

Історія сієї готської міграції майже зовсім незнана 220.

Як бачили ми, вже в середині II в. по Хр[исті] деякі ватаги з східногерманської групи мандрують на полудень, в простори середнього Дунаю; сею дорогою пішли вандали, пізніше гепіди, лонгобарди, і Йордан цитує сучасника вандальської міграції Дексіпа, що вандали з-понад океану мандрували цілий рік на свої нові осади – мовляв задля великого віддалення (властиво можна б було дивуватись, коли б дійсно ся міграція перевелася протягом одного року).

Готи взяли більше на схід. Про мандрівку їх оповідає Йордан більше, як про вандалів 221. Та сі відомості, як і взагалі все, що оповідає він про історію готів незалежно від античних джерел, представляє з себе лише наукову як на той час, а по-теперішньому – дуже невдалу комбінацію усних переказів готських з відомостями античних письменників, і користатися з неї треба дуже обережно.

Передо всім одначе треба піднести, що самий факт сієї мандрівки готів з-над Балтійського моря цілком суперечний з тенденцією історії Йордана, чи властиво його джерела Касіодора зв’язати історію готів з чорноморськими гетами. Очевидно, мандрівка була фактом загально звісним, переказаним в народній традиції, так що замовчати його не можна було. Дійсно се потвержується звістками про готські осади над Балтійським морем в I-II в. і не підлягає найменшому сумніву (кажу се з огляду на піддержану деким в нашім столітті, особливо Яковом Гріммом, стару теорію, що готи – то давні гети, і ніякої готської міграції не було). В готській народній традиції, переказаній у Йордана, переховались спогади про мандрівку неперехідними багнистими просторами – очевидно, полісськими; там на гатях провалилась і згинула сила людий. Перебувши сі багна, готи перейшли в край, прозваний ними Oium 222, але тут мусили витримати війну з тубильцями (у Йордана Spali). 223.

Хоч традиція представляє сю боротьбу щасливою для готів, але в дійсності мусило бути інакше, коли готи не зістались в сих привабних, як каже традиція, краях, а мусили «спішити на край Скитії, над Чорне море».

Крім готів властивих мандрували разом з ними чи слідом за ними ще інші їх близчі й дальші свояки. Запевно се знаємо про герулів і тайфалів 224. Учасники готських походів звані в джерелах Уругундами – народність зрештою близче незвісна, могли бути колонією бургундів. Інші дрібніші готські народи – напр. скірів, ругів, стрічаємо з готами доперва в Панонїї, і не знати, чи перебували вони перед тим на Чорномор’ї, чи прийшли над середній Дунай просто з Балтійського побережжя, як вандали, гепіди й ін. В околицях нижнього Дунаю застали ще готи бастарнів – своїх правдоподібних свояків; але незадовго потім вони, як знаємо, зійшли зі сцени.

Мандрівка з-над Балтійського моря серед мочарів та безграничних болот Східної Європи мусила тягнутися не коротко, поки готські виходні, не знайшовши собі ніде притулку, опинились в Чорноморських просторах, зрідка лише залюднених сарматськими племенами, після того, як язиги вийшли звідси над середній Дунай. З того, що в готській традиції не переховалося ніяких звісток про боротьбу з степовою людністю, можемо догадуватися, що при готськім оселенні обійшлося без великих війн – простору було досить. Про долю тутешніх іранців не маємо ніяких відомостей: можлива міграція їх – по часті до західних земляків – над Тису, по часті до східних, на Дін 225, можливе й спільне пожиття з готами на Чорномор’ї. В Йорданових Rosonionorum gens infida, що счинила повстання против Германариха, напр. бачили часто роксоланів. Але се толковання неправдоподібне. 226 227.

На нових своїх осадах готи дають вперше за себе знати конфліктом з римлянами – в першій чверті III віку. Цісар Каракала під час своєї подорожі в Азію 214-5 p. стрів на дорозі якісь готські ватаги і їх розігнав 228. Сей факт дає нам крайню дату, terminus non post quem, але з того доміркуватись докладнішого часу готської колонізації, розуміється, не можна. Міграція готів мусила зайняти довший час – десь на початках III і при кінцї II в. Ближче означити його не можна.

Більш як два століття пересиділи готи в наших степах, одначе відомості про се перебування їх досить бідні. Знаємо про їх напади на Римську державу в III в., а з рештою – аж до гунського находу одиноким джерелом для історії готів служить Йордан, з нього ж небагато певного можна зачерпнути, його відомості про часи передгунські не йдуть далі невиразних спогадів; імена вибрані з народної традиції і очевидно – довільно укомбіновані з літературною, античною традицією. Тільки інерцією традиційного пієтизму можна об’яснити, що в науковій літературі, особливо німецькій, не вважаючи на сконстатовані недорічності, все ще не відважаються виріктися сих відомостей Йордана 229.

Про саму колонізацію знаємо, що герули зайняли східнї краї – над Меотидою і по часті в Криму. Готи властиві сиділи по Дніпру й далі на захід – до Дунаю і Карпатського згір’я. Вони поділялись на східних – остроготів, інакше грейтунгів (се виводять з griut пісок, мешканці піскуватих степів) і західних – візіготів або тервінгів (triu – дерево, лісові люди). Назви сі мусили бути давніми, бо в VI віці оповідалося про короля Остроготу з давніх, перед-гунських часів 230: але лишається неясним, чи сі назви були принесені ще з старої вітчини, чи з’явилися вже на нових чорноморських осадах 231.

Осади остроготів були над Дніпром, візіготи сиділи між Дністром і Дунаєм, а пізніше (вже, певно, по виході римлян з Дакії) розпросторились вони й далі на північ – в семигородські Карпати, витиснувши звідти гепідів і вандалів. Як далеко готські осади протягалися на північ в Подніпрянщині, не маємо ніяких вказівок. За герулами на схід, в придонських і прикавказьких степах сиділи аланські народи 232.

В готській традиції, переказаній Йорданом, в давніших часах всі готи – східні й західні мали становити одну державу, аж пізніше візіготи відділяються осібно. Дійсно, вже Тацит завважив у готів особливий розвій королівської власті і під час довгої мандрівки на полудень, серед боротьби з різними народами, могли сі германські ватаги сформуватися в одну воєнну організацію, а при широкім розселенні по степових просторах мусила ся консолідаційна сила з часом знову ослабнути 233. У Йордана всі готи виступають в останнє в одній державній організації за часів короля Остроготи, тобто в середині III в., але для нас сі датування не мають значіння, – констатуємо тільки, що часи політичної одності готів в традиції лежать далеко позаду, в легендарних часах, що безпосередньо наступили по міграції 234. Пізніше (в IV в.) бачимо королівську власть, розвинену у остроготів, тим часом, як візіготи роспадаються на дрібніші групи, з вождями на чолі, яких сучасник Аміан зве судіями – judices 235.

Як я вже сказав, відомості про готів в старших джерелах маємо з їх походів на Римську державу 236. В сих походах знайшов собі вихід войовничий запал готів, розвинений в війнах мандрівки. Вони займають собою ціле півстоліття, від другої чверті III в., та для нашої мети вистане коротенько про них сказати.

Звістки про перші походи дуже скупі. Здогадуються, що початком їх було зруйновання Істрополя на Чорноморськім побережжі, р. 238. Напади припали на час сильних замішань в Римі; пограничні римські намісники, не маючи помочі від центрального правительства, мусили уложити з готами умову, і на основі її вони побирали річну платню від римської адміністрації. Правдоподібно, задержання сієї платні сталося потім причиною великих спустошень, які починили готи в Мезії і Тракії кілька років пізніше. Цісар Децій, що хотів положити кінець сим пустошенням, наложив сам головою разом з сином в битві (р. 251). Хоч наступник Деція довів до угоди з готами, але й се не спинило готських нападів: тільки ми про них маємо дуже скупі відомості.

Частими походами пустошать готи землі Балканського півострова, не задовольняючись ним переходять далі за Пропонтиду в Малу Азію, а разом з походами суходолом розпочинають потім і морські; цікаво, що при тім готи показують себе народом цілком не обізнаним з морем: розпочинають свої походи на чужих кораблях та уживають чужих гребців і майстрів до будови човнів 237. Учасниками сих походів виступають разом з готами їх сусіди – герули, борани 238, уругунди, карпи.

З часом готські находи приберають все ширші розміри, обіймають все більші території, спустошення тривають все довше, в міру того як Римська держава показується безсильною їх повздержати. З розбійничих нападів вони починають вже приберати характер окупації. В останній великий похід 269 р. готи разом з ватагами герулів, гепідів, бастарнів вибераються з родинами й рабами. Тут уже заникала різниця між походом для грабування і мандрівкою народу, і ми не можемо знати, чи то був тільки надовго замірений похід, під час якого вояки не відважились лишати своїх родин і господарств, чи проба міграції. Заносилось дійсно на нову мандрівку готів і їх свояків-союзників, та сей великий похід, споряджений морем і суходолом, що ціс[ар] Клавдій рахує на 2000 човнів і 320 тис. мужа, закінчився нещасливо. Германські ватаги понищено, а ряд енергічних імператорів, що роспочав собою Клавдій, зміцнив сили імперії.

До того прилучилось іще, що Авреліан слідом потім покинув Дакію (274), перевівши її осадників до Мезії. Наслідком того германські народи здобули собі новий колонізацийний терен, і туди мусила звернутися головна увага готів. Прикарпатські землі переходять тепер головно в їх руки. Сей готський натиск від сходу міг вплинути на те, що решта попередніх осадників – карпів і бастарнів кидає карпатські краї при кінці III в. й переходить на римські грунта, – так само, як в північних прикарпатських землях міг на се влинути натиск слов’янський.

Та те, що діялось тоді на північ від Карпатів, нам майже невідомо, дещо знаємо тільки про рух германський на полудні. Візіготи опанували семигородські Карпати, витиснувши відти вандалів і гепідів. Вандали опановують спорожнені римлянами землі Дакії від Північного Заходу. Крім них осаджуються в колишній Дакії гепіди, тайфали, віктофали 239. Притім не обійшлося без конфліктів і війн між сими германськими народами, але пам’ять про них переховалась тільки в непевних спогадах Йордана 240. Отсей колонізаційний процес зі своїми війнами відвернув готські племена від походів на Рим; з IV віку знаємо лише досить рідкі випадки їх війн з Римом. Правдоподібна крім того й відомість Йордана, що тоді був відновлений давній «союз» готів з римлянами: на підставі його вони діставали від римлян запаси, й за те платили воєнною поміччю 241.

Сі ближчі зв’язки готського життя з римським світом мали певне значіння в культурній еволюції східно-полудневої Європи і між іншим проявилися в поширенні християнства між готами і появі готського перекладу Св[ятого] Письма; автором його був Ульфіла, фундатор аріанської церкви серед вестготів (341-8). Вестготські старшини, противники римських новин, що правда, підняли нагінку на Ульфілу і його вірників, але се не перешкодило християнству ширитися серед готів і пізніше 242.

Таким чином, історичні факти вказували б з кінцем III в. на західний напрям готських інтересів. Натомість в легендарній традиції, переказаній Йорданом, готські сили звернені на підбивання північних і східних сусідів, і тут перед гунським находом нечуваним світом мало засяти остроготське королівство Германаріха (чи Ерманаріка або Ерманріха, як його звуть сучасні германісти). Королівство се було б для нас дуже цікаве, якби готські перекази про нього можна було взяти за чисту монету.

Крім Йордана говорить про Германаріхову державу ще сучасник Германаріха Аміан 243. Він оповідає про нього, що се був воєвничий король і з причини численних щасливих воєн був страшним для сусідніх народів; зве його край просторим (late patentes) і родючим. В сих відомостях Аміана трудно знайти доказ якоїсь незвичайної могутності, але в готській традиції держава сього останнього короля прибрала нечувані і – зовсім неправдоподібні розміри. В тій формі, як ми її маємо у Йордана (гл. 23), вона вже літературно перероблена. В основі її лежить народня сага про Германаріха, що переховалась поза тим і в північній поетичній традиції саг, і в різних літературних обробленнях (в Кведлінбурській літописи, Вірцбурській хроніці й ін.).

Але сю сагу мабуть уже в джерелі Йордана – у Касіодора перероблено, змінено, розширено на основі інших відомостей літературних і усної традиції. Немилосердно покручений уривок з якоїсь готської пісні чи саги має представляти реєстр підвласних Германаріху народів 244. Не здовольняючись ними, Германаріх підбиває сусідів – герулів, потім роспочинає війну з венетами, що закінчилася підбиттям їх всіх! Литовські народи (Aestii), «що залюднюють предовге побережжя Німецького океана», закінчують реєстр підвласних народів, і Германаріх панує «над всіми народами Скитії і Германії, як над своєю власністю».

Сі останні слова дають об’яснення цілому оповіданню: Германаріх «деякими предками справедливо прирівнюваний до Олександра Великого», як каже Йордан, подбив собі всі народи Скитії й Німеччини і відповідно до того легенда вложила в реєстр підбитих ним народів всіх, кого знала (як се було і з Олександровою легендою). Коли в тих покручених назвах можна справді добачити імена мері і мордви (Merens, Mordens) або як припускають, ще й чудь і весь (Tadzans i Vas), а не прості созвучності, то ми могли б бачити тут вихоплений з якоїсь готської традиції й приточений до Германаріха ряд північних фінськіх народів, що могли заціліти в ній ще з часів, як готи мешкали на півночі і потім мандрували на верхів’я Дніпра. Легенда долучила до сього назви сусідів і взагалі східноєвропейських народів, які знала з історичної традиції, і зробила їх підданими Германаріха бо ж усі сусідні, близькі і далекі народи, мали стати його підданими, так як у легенді про Олександра В[еликого].

Легенда одначе сама видає себе о стільки, що представляючи в таких незвичайних розмірах власть Германаріха, не вміє замовчати незалежності візіготів від нього, а оповідаючи при напад гунів, нічого не знає про ту велику монархію Германаріха, про ті підвласні народи, що мусили відограти таку чи іншу ролю при тім нападі. Не знає про них нічого й Аміан, оповідаючи про напад Гунів, і ми відповідно до його слів мусимо представляти собі дійсного, не легендарного Германаріха войовничим королем просторих придніпрянських остроготських країв і тільки! В оповіданні Йордана можна б іще бачити пам’ять про війни з сусідніми народами – герулами, слов’янами, але нема підстави думати про якусь власть остготів над численними і далекими народами, маючи перед очима міру дійсної власті Германаріха – факт що візіготи від нього не залежали.

Супроти такої ілюзоричності великої монархії Германаріха упадають, розуміється, проби новіших учених – за поміччю Йордана притягнути до готської держави деякі подробиці пізніших скандинавських саг та з них витягнути вказівки на готську державу на середнім Дніпрі з столицею Германаріха в «Дніпровім городі» (Danparstad) – нібито в Києві і т. ін. Сі звістки навіть при повній категоричності та згоді з Йорданом не багато б значили: показували б тільки, що Германаріхова легенда в подібній версії була перейнята, не тільки Йорданом, а й сагами. А в своїм нинішнім стані, коли маємо в сагах (та й то ще в верзіях значно пізніших) тільки дуже неясні згадки про «Дніпровий город», «Дніпровські місця» готів, без найменшого натяку на середній Дніпер і Київ, – сі згадки саг не можуть дати нічого певного, і готська держава на середнім Дніпрі зістається не на чім не опертим здогадом або мітом 245. Повторяю, ті реальні подробиці, які собі запам’ятала Германаріхова легенда, зовсім не свідчать за особливою великістю держави остготів. До київських країв було їй ще далеко-далеко!..

Тим пояснюється і слабість остготів у боротьбі з гунським потоком, що заливає в останній четверті IV в. готські осади. Ніякими особливими силами вони не розпоряджали.

Міграція турецьких племен

Загальний погляд, вихідна точка; хун-ну і гуни, їх етнографічна приналежність; гуни в Європі і їх похід, погром готів, їх останки на Чорномор’ї. Гунська держава й її упадок

Ми вже бачили вище, що припливи іранських орд в Чорноморські степи, скільки можемо їх слідити, були результатом етнографічних переворотів в Середній Азії, себто натиску на іранську людність Межиріччя турецьких орд північної Азії. Під сим натиском іранська людність уступала по часті на захід, по часті на полудень, доки потік північних орд не пробився через сю іранську греблю й не вилився сам у чорноморські степи.

Вже в давнішій степовій людності, почавши від скитів, як згадувано, могли бути північно-азійські елементи, хоч і не так значні. Масовий рух північно-азійських (урало-алтайських) орд в європейські степи починається пізніше. Першою ордою, що пробивається скрізь іранську людність в наші краї, була гунська. Під натиском її іранська колонізація уступилася на полудень і захід, зіставивши тільки слабші сліди на своїх давніших осадах. Одна частина європейських останків іранської людності рушила на захід разом з гунами і германцями, друга була притиснена до гір – Кавказьких та Кримських, і з часом все глибше в них входила. Степи наші дістають інших хазяїв. Цілий історичний час аж до III в. по Хр[исті] вони були арендою головно іранської колонізації, а почавши від кінця IV в. аж до XVII-XVIII, з певними перервами, чорноморські степи стають краєм головно кочових орд турецької родини, з значною участю фінських й монгольских елементів. Германська міграція була незначною інтермедією в сім колонізаційнім процесі. Важніше значіння мала колонізація слов’янська, але в чорноморських степах вона, як побачимо, була теж тільки розмірно недовгим колонізаційним вибігом в спокійнішій перерві між степовими бурями турецької міграції, і новий рух турецьких орд досить скоро примушує слов’янську людність вертати з степів назад на північ.

Вихідною точкою нового міграційного процесу були степи Монголії й басейн Амуру – правітчина турецьких і монгольских орд. Довгий ряд віків минав, перше ніж натиск, зроблений десь над Амуром, передавався по тих степових просторах на остатні свої периферії – в Чорноморські і в кінці – Подунайські рівнини, і міграційна хвиля досягала сеї своєї границі. Але який етнографічний переворот мусив повставати на шляху такої світової міграції, і які різнорідні домішки прибирав сей самий міграційний потік по дорозі! Коли одна частина орди рушала далі, а друга не йшла безпосередньо за нею, [на] покинених просторах розсаджувались зовсім сторонні етнографічні елементи, і потім поневолі брали участь в дальшім походї її, захоплені її рухом. Вже ся одна механічна причина – horror vacui, що майже так само значить в колонізації, як у фізиці, мала величезні впливи, не кажучи за завойовання, примусової переселення і всякі інші спеціальні причини.

Значної культурної різниці не було між тими різними елементами і через те найрізніші племена – монгольські, турецькі, угорсько-фінські, іранські, і хтозна-ще які – втягалися в сей вир, затиралися в нім, входили в склад нових політичних і етнічних конгломератів. Тому докладне означення етнографічного складу деяких орд мабуть на завсіди зістанеться задачею не можливою до розв’язання. Для нас, розуміється, вони інтересні в міру свого значіння в нашій історії. Побут одних орд на нашій території часом був дуже короткий, так що вони тільки переходили нашими степами. Інші зіставались тут на кілька століть. Через се одні мають більше, інші менше значіння в історії нашої колонізації, в культурній і політичній історії, хоч майже завсіди значіння їх тільки негативне.

Попередні стадії сього міграційного процесу відомі нам дуже недокладно 246.

Дещо знаємо про нього головно з джерел хінських. В них же за часи династії Чеу (до 255 p. перед Хр[истом]) згадуються на півночі, в степах Монголії кочівничі, розбійничі орди Нin-yung, потім за часів династії Хань (163 перед Х[ристом] – 196 по Хр[исті]) звані Hiung-nu, Гун-ну, – що по-хінськи значить «нужденні раби» або «раби гун» (правдоподібно згірдлива перерібка на хінське власного імені сього народу). Сим загальним іменем хінські джерела означають турецькі народи на їх правітчині (а деякі думають, що ся назва була ще ширшою, обіймала й монголів). Войовничі, неспокійні орди сі давались сильно в знаки сусідам, і спеціально хінцям, особливо коли в II в. перед Хр[истом] орди Гун-ну сполучилися в одну політичну оргаізацію. Вічні їх напади спонукали Хінську державу збудувати ті велетенські укріплення, що потім разом утворили великий мур (вже при кінці III в. перед Хр[истом]). Вона загородила свою північну границю системою міст і кріпостей, а заразом, як потім Візантія, шукала способів до ослаблення свого ворога союзами з його ворогами.

Правдоподібно, не без впливу хінської політики виникають внутрішні роздвоєння серед самих Гун-ну. Уже в середині І в. перед Хр[истом] частина Гун-ну признає над собою зверхність Китаю, тим часом, як інша, більше енергічна, шукає собі нового поля діяльності на заході і доходить до Согдіани, до околиць Аральського моря. Се був перший звісний похід Гун-ну на захід – вістун пізнішої міграції. Новий такий похід знаємо при кінці І в. по Хр[исті]: держава Гун-ну тоді розбилась, поділившися на північну й полудневу частину, і хінське правительство, опершись на полудневих Гун-ну, що признали його зверхність, і на інших сусідів – ворогів північних Гун-ну, знищило в 90-2 p. сих північних Гун-ну і прогнало від своїх границь. Частина тих північних Гун-ну відступає далі на північ, в Алтайські краї, інша під натиском сусідів рушає на захід. Так поволі приготовлялася міграція, що в IV в. проривається в Європу і гунська орда – очевидно, сі старі Хун-ну, на чолі турецько-фінського потоку появляється в чорноморських степах 247.

Що гунська орда не була індоєвропейською, се видно з оповідань про вигляд гунів, поданих Ам. Марцеліном, Аполінарієм Сідонієм та Йорданом. Хоч в таких обставинах перелякана фантазія має великий вплив на характеристику напасників, одначе в сих оповіданнях не тяжко пізнати реальні ознаки північноазійської (фінсько-турецько-монгольської, чи урало-алтайської) раси: темні, безбороді широкі тварі, що так само здавались чудними індоєвропейцям, як «конячі лиця» сих останніх хінцям, котрі знов нічого дивного не завважали в вигляді Hiung-nu. Марцелін оповідає, що гуни натинали щоки дітям, аби у них не росло волосся 248, і вони старіються безбороді, без жадної краси, подібні до євнухів, кріпкі членами, з товстими шиями, дивні фігурою, невеликі, подібні до недбало приподоблених до людської фігури колод.

Йордан, повторяючи се оповідання, додає, що лиця гунів були страшенно чорні, якісь нефоремні пляцкі, а не лиця, з кропками замість очей. Аполінарій Сідоній теж підносить сей «брак очей», а при тім завважає широкі щоки та наче придавлені носи, і знов толкує се здогадом, що гунськім дітям спеціально притискають носи 249. Щодо побуту, звістки сучасників малюють гунів типовими кочівниками, які ціле життя перебували на коні, вічно переходячи з місця на місце, страшні в кінній нерегулярній війні. В порівнянні з сими «сироядцями», кочівники – скотарі й ловці алани видавалися сучасникам «життям і побутом культурнішими» (mitiores).

Беручи гунський напад в зв’язку з тим вищезгаданими міграціями Hiung-nu і дальшим походом турецьких і турецько-фінських орд, стає очевидним, що в гунах маємо перед собою передову орду того турецько-фінського походу. Чи гунська орда була чисто турецька і тільки підбила фінські та інші народи та потягла їх ватаги за собою, чи в ній помішалися турецько-фінські елементи вже на правітчині, се тяжко сказати. Доказом на те, що гуни були турки, а не монголи, служить те, що монголи аж пізніше висуваються на захід, і в найдавніших звістках гуни виступають одноплеменниками турків – Ту-кю, як звуться вони в хінських джерелах. З другого боку, не може бути мови також про одностайно фінську народність гунів, хіба тільки про фінські елементи в турецькій орді. Популярна ж своїх часів, а й досі не зовсім забута ще слов’янська теорія не має за собою нічого, крім кількох подробиць, що можуть вказувати щонайбільше на слов’янські елементи в державі Атили 250.

До Європи вже в I-II в. Християнської ери могли доходити вісті про гунів з Західної Азії, коли вони сиділи вже близько європейських границь. Звідти мабуть переніс їх Птолемей помилкою в околиці Дніпра на своїй мапі. Але тотожність сих Птолемеєвих хунів з гунами приймають не всі. Певніша звістка іншого географа II в. (т. зв. Діонісія Періегета): він уміщує «уннів» (Ού̃ννοι) на західнім березі Каспійського моря 251. Вірменські письменники знають їх під іменем гунк. Але ближчі вісті про гунів з’являються тільки від їх нападу на готів: письменники уміщують тоді гунів уже недалеко Дону, на північнім сході і просто на сході від нього 252.

Десь коло 370 p. гуни знищили аланів, що сиділи коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і з збільшеними силами кинулись на остроготів 253.

Старий король Германаріх стратив відвагу від сього нападу й не сподіваючись оборонитись, сам себе вбив, аби не бачити упадку держави. Його наступник Вітимер, притягнувши до помочі ватаги аланів і гунів, що не тримались головної орди, розпочав був війну з гунською ордою, але наложив у ній головою. Остроготи по сім стратили охоту до дальшої боротьби й переважна маса їх рушила далі на захід, над Дністер (десь мабуть на середній, далі від моря). Также нещасливо випала проба боротьби з гунами й для візіготів: гуни обійшли їх міцний табор над Дністром, уряджений їх старшиною Атанаріхом, і той рушив тоді на північ в Карпатські (семигородські) гори, «в Caucaland» 254, вигнавши звідти тубильців.

Але головні маси візіготів, не знаходячи собі вигоди в гірських долинах, рушили за Дунай і випросили у імпер[атора] Валента дозвіл оселитися в Тракії (376). За їх прикладом пішли й остроготи; не перепущені римськими властями, вони силоміць перейшли Дунай. А кілька років пізніше прилучився до них і Атанаріх, запеклий ворог Риму, що був заклявся не ступати на римську землю, але мусив забути в біді сю клятву 255.

Інша частина остроготів зісталась в чорноморських степах під зверхністю гунів. Вони, по словам Йордана, заховали свою самоуправу, свого короля, тільки він був обов’язаний до послушності гунам. Та мабуть натиск азійських орд давав себе сильно відчувати тепер в Чорноморських степах, і згодом маси остроготів пересовуються звідти на захід в подунайські рівнини. Коли се сталося – не знаємо, бо взагалі відомості наші про тутешні відносини бідні; тільки вже в 1-ій пол. V в. бачимо сих остроготів на середнім Дунаю. Інтересний епізод з сих часів – се боротьба їх з антами, та про неї буде мова потім. На Чорномор’ї лишились лише останки готів. 256.

Одна колонія зісталася в Криму, де готи зайняли в кінці край на північнім згір’ї Яйли та на побережжі, й існували довго – останки їх були там ще в XVIII в. Інша частина з Криму, по словам Прокопія, перейшла на Кавказький берег, де бачимо їх в VI в. коло Керченської протоки, під іменем готів-тетракситів. Є звістки ще про значну готську колонію на нижнім Дунаю, коло Том (Кістенджі). 257.

Тим закінчилася фактична історія готів на нашій території 258.

За готами посувалась в середньодунайські степи й інша чорноморська людність: герули, алани, й самі гунські орди. В V в. застаємо головну орду гунську вже на простороні між Дунаєм і Тисою – на колишнїй території язигів. Звідси Атила збирав дань з Римської держави. На жаль, поза відносинами до Римського цісарства про Гунську державу знаємо дуже-дуже мало. Про Атилу оповідав римський посол візантійському, що він «панує й над островами океану і крім цілої Скитії ще й з римлян бере дань» 259. З сих загальних слів, розуміється, не можна докладніше означити простір гунської держави, хоч то й пробували робити 260.

Над чорноморськими ордами і над іншою степовою людностю гунська орда могла мати зверхність, певну моральну перевагу: може обов’язувала її й більш реальним обов’язком помочі; може збирала з деяких сусідніх народів дань, як брала з римлян. Та докладніше щось уставити тут неможна; навіть залежність чорноморських орд від Гунської держави в тій добі не так певна і постійна. Бачимо, що деякі з сих чорноморських орд гунська орда тільки ще підбиває, а деякі з них виломлюються й піддаються під римську зверхність. Батько Атили перед смертю мусив воювати з придунайськими ордами, що піддались римлянам. Орда акацирів, що жила в околицях Волги, тільки з приводу особистої образи одного з своїх старшин від римлян добровільно піддалася Атилі і він настановив тоді одного з своїх синів над ними й «над іншими народами, що живуть в припонтійській Скитії» 261. Се все не вказує, як бачимо, на якийсь сильніший, міцніший політичний зв’язок в самих степах; тим менше можемо говорити про народи, що жили далі на північ.

Йордан каже про Гунську орду, що вона зайняла «eas partes Scythiae, quas Danabri amnis nuenta praetermittit, quam lingua sua Hunni var appelant. Варіанти мають: Danubria i Danubii, давніше читалось Danubii, і се ім’я боронять декотрі з огляду на те, що сини Атили виступають коло Дунаю (Йордан і Пріск, 1, с.), але могли орди сидіти й коло Дніпра (розуміється – нижнього). Давніше читали разом: Hunnivar і бачили тут якусь місцевість, навіть Київ. В дійсності се фінська назва ріки: уже в виданні Момзена вказано на угорське var = ріка; про се стаття Мункачі в угорській Ethnographia, 1897: A Dnjeper folyónak huszu «Var» neve (гунське ім’я «Var» ріки Дніпра). З сим словом очевидно стоїть в безпосередній зв’язі турецька назва Дніпра «Варух» у Ко[н]стантина Порфір[родного], De adrn. 38 (давніше бачили в ній попсоване «Борістен», напр. Грот, Василевський)].

Але гунська орда Атили була тільки передовим полком того мішаного, турецько-фінського переважно, кочового потоку, що плинув слідом за нею Чорноморськими степами, плинув довго й поволі, то спиняючись і перериваючись, то прориваючись наглим натиском серед безнастанної боротьби самих орд між собою і з оселими сусідами, де не раз розбивалися й гинули цілі орди без сліду.

Болгари й авари

Болгарська орда, її мандрівка. Аварська орда, й її мандрівка

В звістках сучасників безпосереднім наступником по гунській орді Атили виступає болгарська. Вона звісна вже в кінці V в., й ім’я болгарів уважалось сучасниками мов би другим, новим іменем гунської орди Атили; порівняння звісток письменників V-VI в. виказує се цілком певно. В дійсності се могли й не бути якраз гуни Атили, а котрась з орд, що була перед тим під гунською зверхністю; могла якась Атилева орда стати й на чолі й якихось нових орд та надати їм своє ім’я. Останки мови дунайських болгар (особливо особисті імена й титули), а також звістки про їх побут не лишають в кождім разі сумніву, що ся орда була турецька, або принаймні стояла під дуже сильними впливами турецької культури 262. Могли бути в ній елементи фінські, але в дунайській орді болгарів вони себе не проявляли так, як в її північній, волжській галузі, що осілася на фінськім грунті уже по своїм відлученні від західної (пізнішої дунайської орди) 263.

Перед своєю міграцією над Дунай болгари звісні нам над Меотидою. Вірменський географ VII в., сучасник переходу болгарів за Дунай, оповідає, що болгари прибули на устя Дунаю з Азовсько-Кавказьких країв, і там було їх чотири орди: купи-болгар (болгари кубанські), дучі-булкар, огхондор-блкар, чдор-балкар 264. Візантієць Теофан, що писав сто літ по переході болгар за Дунай, знав в дунайських краях болгарів унугундурів і котрагів 265, і в сих іменах пізнаємо відомих в візантійських джерелах від VI в. кутургурів та онугурів (інакше – унугурів, утургурів, унугундурів, (вірменські огхондор, в інших джерелах Woghchoudor, Vghndur, венантар).

В VI віці кутургури сиділи на правім боці Дону, утургури за Доном, над Меотидою 266. Сучасник Йордан, правда, відрізняє болгарів від сих гунських народів Меотиди та уміщує болгарів на північ від них; але як порівняємо його слова про напади болгарів на Візантію з звістками Прокопія, що сі напади йшли від кутургурів, то переконаємось, що тут йде мова про те саме: очевидно кутургури, проминені у Йордана, звались інакше болгарами – може по імені головної орди.

В вірменській історії (у Мойсея Хоренського) болгари виступають вже десь в III в. 267. Перші напади болгар на Візантію відомі з V в.: Теодоріх стрів їх в Мезії ще перед своїм походом на Італію, отже перед р. 487, й побідив там 268. Почавши від кінця V в. болгарські напади на візантійські землі повторюються майже без перестанку; придунайські слов’яни беруть теж участь в сих нападах 269. В середині VI в. болгарам кутургурам Візантія давала значну річну данину (δω̃ρα), але вони все неустанно пустошили придунайські землі, «заразом вороги й союзники», як характеризує їх Прокопій 270. Вже тоді (в середині VI в.) частину їх оселив Юстініан в Тракії, напустивши на них утургурів і тим примусивши до міграції. Інша частина їх прилучилась до аварів і з ними трохи пізніше емігрувала на середній Дунай. Решту опанувала турецька орда, одна з тих орд «з під Золотої гори» (Алтай), ще в середині VI в. підбивають собі прикаспійські орди 271.

Під натиском сих орд розбилися болгарські орди, десь при кінці VI чи на початку VII в. Частина їх відступає на північ, де пізніше, в IX-Х в., бачимо Болгарську державу на середній Волзі та Камі. Частина під назвою чорних болгар лишається коло Меотиди. Частина рушає далі на захід та на якийсь час оселюється в т. зв. Углу, ‘Όγγλος, між Дністром і Дунаєм, «в безпечнім і неприступнім з усіх боків місці», захищеним багнами й ріками 272.

Якийсь час ся західна орда підлягала зверхності аварів 273. В 630-х рр. вона звільнилася від них і вступила в союзні відносини з Візантією 274. Але й сі відносини тривали недовго. Далі сі західні болгари починають з-за Дунаю пустошити візантійські землі, а коло 670 p. під проводом Аснаруха осаджуються на південь від Дунаю. Підбивши собі тутешніх «сім племен» слов’янских 275, засновують вони болгарську по імені, слов’янську в дійсності державу, де ся болгарська орда за кілька поколінь зовсім пропадає в масі слов’янських осадників.

Орда Аварська (обри нашої літописи) була безперечно турецького кореня – близькі свояки й соплеменники гунів. Вони й звуться в джерелах аваро-гунами: вар-гуни, вар-хоніти, і таке плем’я обмонголених турків: уар-гуни досі звісне в західній Монголії 276. Але похід аварів на захід був результатом уже пізніших етнічних переворотів в Центральній Азії, ніж гунський – коли на місце гунів з посеред турецьких племен виступає на перший план плем’я східних турків. Турками вони самі себе називають в недавно відкритих цікавих пам’ятниках їх держави (VIII в.) в басейні Орхону, в Монголії 277.

Як симптом нового етнічного перевороту в Центральній Азії з’являється тоді вперше аварська орда. На границях Європи вона згадується ще в середині V в. Натиснула зі сходу савирів (в прикавказьких краях), сама натиснена турецькими ордами Середньої Азії, «народами з-над океану, що покинули свою землю задля великого туману і грифів, ще поїдали людей». Авари натисли на савирів, ті на своїх західних сусідів (між ними оногурів). Се було повторення тієї історії, яку оповіли тисячу літ перед тим грецькі письменники про нахід скитів. Перебившись нарешті між прикаспійські орди, авари зіставались в середині VI в. якийсь час в сусідстві савирів 278. Потім натиск на них східних турків, що уважали аварів «своїми рабами-утікачами» 279, був причиною дальшого походу аварської орди на захід.

В 60-х рр. VI в. (558 р. по Менандру) авари зав’язують зносини з Візантією: жадають і собі річних «дарунків», які побирали від Візантії болгари, та рекомендують себе, як найсильніший і найбільш воєвничий нарід. Сей «союз» в Візантії прийнято, бо, як поясняє історик: «для Візантії було б однаково корисно – чи то б авари перемогли, чи би їх побито». Довідуємось, що авари після сього воювали з савирами й утургурами, далі з слов’янами – антами 280. На заклик цісаря Юстініана авари ходили походом на франків, потім беруть участь в боротьбі лонгобардів з гепідами на середнім Дунаї (567). Винищивши гепідів, авари оселюються на їх місці, разом з своїми подорожніми товаришами – болгарами-кутургурами. Так було у аварів умовлено вперед з лонгобардами, що територія гепідів має припасти аварам. Але лонгобарди слідом рушили в Італію, і авари зісталися панами всієї Середньодунайської рівнини (568). Сим розпочинається нова епоха в історії аварської орди. З своїх наддунайських осель розпочинають вони свої страшні пустошення візантійських земель, що тягнуться потім з певними перервами в VI, VII і VIII в. і роблять з аварів найстрашнішого ворога Візантії та інших сусідів. Про відносини їх до слов’ян взагалі будемо мати нагоду говорити ще нижче. Тепер же нам треба глянути на результати слов’янського розселення, що розвивалося серед рухів сих орд.

Авторские примечания

1. XIV, 1, 6
2. Аріан у Евстатія, 549
3. Про се див. особливо в статтях Брандіса
4. Aschinis, III, 171
5. Див. статтю проф. фон Штерна: Значение керамических находок на юге России для выяснения культурной истории черноморской колонизации (Одеські записки [Одесского общества истории], XXII, 1900), де зроблено першу пробу освітити історію, чорноморську торгівлю на підставі нахідок головно керамічних, пізніші публікації його ж: Музей одесского общества, I-ІІІ, Die grіechische Kolonisation й ін
6. Літературу див. в примітках (1)
7. Пліній, Hist. Nat., IV, 12
8. Згадується вперше у т. зв. Скілака
9. Момзен, Römische Geschichte, V, c. 217-8
10. Inscr. Ponti Eux., І, ч. 3
11. Про сі розкопки звістки Штерна в Записках одеського товариства, XXVII і XXVIII, і стаття його в Кlіо, 1909, також Известия XIV арх. з’їзду, с. 91
12. Див. розвідку Штерна в XVI т. Одеських записок; Пападімітріу недавно (ibid, XXVIII) доводив, що емпорієм бористенітів, потім Борістеном звалася Березанська оселя. Ся стара назва, очевидно, звучить і в нинішній
13. Див. особливо новіший реферат Фармаковського про розкопки 1901-8 рр. в Известиях арх[еологического] ком[итета], кн. XXXIII
14. Геродот, IV, 54, Скімн
15. Macrobii Saturn. І, 11, 13
16. Inscriptiones Ponti Eux., І, ч. 16. Перегляд питання про час декрету у Латишева op. c[it], гл. III
17. Oratio, XXXVI
18. Фарзоя, Інісмея, Каніта, Сарії, Скілура; з них Скілур правив мабуть в другій половині II в. перед. Хр[истом]
19. Аналіз варварських імен написей нашого побережжя дав В.Міллер в розвідці: Этнографические следы иранства на юге России – Ж. М. Н. П., 1886, IX, теж коротше в т. III Осетинських етюдів
20. Известия археолог[ической] ком[иссии], XXV
21. Известия археолог[ической] ком[иссии], X с. 6
22. Див. про місце його новіші замітки Романченка в Известиях арехол[огического] ком[итета], т. XXV
23. Се ж, окрім свідоцтв інших авторів, уневажнює хибну очевидно звістку Страбона, що Гераклея була мілетською колонією
24. Plinii, Hist. Nat., IV, 12, 26
25. Inscr. P. E., IV, ч. 72
26. Inscriptiones P. E., IV, № 79. Може бути одначе, що в тім була якась фіскальна справа
27. Dittenberger, Sylloge іnscriptionum Graecarum № 268, Inscriptiones P. E., IV, ч. 80
28. Polybii, XXV, 2, 12
29. Inscriptiones P. E., IV, c. 79
30. Страбон, VII, 4, 3, Inscriptiones Ponti Eux., І, ч. 185 і IV, ч. 67. Детайлічний історично-топографічний коментар до декрету в Записках одеськ[ого] тов[ариства], т. XII і Известиях археол[огічного] ком[ітету], XXI
31. Inscr. P. E., IV, 81
32. Звичайно приймалося, за Беком (Corpus inscr. graec., II, c. 89), що херсонеська ера, від якої раховано літа в Херсонесі – 24/5 p. по Хр[исті], як тепер рахують – се був час, коли Херсонес дістав ‘ελευθερία від римлян і увільнився від Боспору. Одначе найраннішу звістку про ‘ελευθερία Херсонеса маємо у Плінія, Hist. nat., IV, 12 (26), а Страбон кілька разів (VII. 4. 3, VII 4. 7) зовсім виразно говорить, що за його часів себто в 1-й чверті І в. по Христі, Херсонес ще належав до Боспору. Сю звістку вважано хибною, але тепер все більше прибуває вказівок на те, що ‘ελευθερία Херсонеса справді могла наступити пізніше і взагалі в відносинах Херсонеса до Риму були й пізніше фази більших і менших автономічних прав. Літературу сього питання і перегляд його дають статті Берте Делагарда: Надпись времени императора Зенона (на сій написі оперті рахунки херсонської ери) і Ростовцева: Рим. гарнизоны
33. Corpus Inscr. Lat., XIV, ч. 3608
34. Inscr. P. E., IV, ч. 68
35. Fragm. Hist. Graec., III, c. 602
36. De adm., 53. Див. Момзена, Rom. Gesch., V, c. 291
37. Inscr. Pon. E., VI, ч. 465, Известия археолог[ической] ком[иссии], 22
38. Сборн[ик] христ[ианских] надп[исей], ч. 7, Известия археолог[ической] ком[иссии], 22
39. Nicephorus ed. de Boor, pag. 45, Theophanes ed. de Boor, I, p. 376
40. При різних відмінах в устрої Херсонеса і в степені залежності від Риму, а потім від Візантії можна тільки в певних монетах?? моментах констатувати певний устрій Херсонеської громади
41. Ко[н]стантин [Порфірородний], De adm. 42 кладе се на часи імп[ератора] Теофіла, проти сього датування див. Успенского, Византийские владения на северном берегу Чорного моря, К[иевская] ст[арина], 1889, V. Херсонеський стратіг згадується вперше з нагоди повстання за імп[ератора] Льва: Continuator Theоphanis, імп[ератор] Лев, гл. 10, Амартол, вид. Муральта, 774-5 (під 892 p.)
42. Theiner, Mouumenta Poloniae et Lituaniae, І, ст. 457
43. Tartariae descriptio, 1595, витяги див. в Одеських записках, т. VI, с. 841-2
44. Демостен проти Лептіна, § 33, Страбон, VII, 4, 4
45. Аміан, XXII, 8, 26
46. Діодор, XII, 31, 1; він взагалі подав з літературних джерел найбільшу суму відомостей для старших часів історії Боспору (кн. XII- XX, 2, витяги в збірнику Латишева, II, с. 473 і далі)
47. Старі розкопки (в 1853 p) ведено коло Недвигівки на Мертвім Дінці. Потім звернули увагу нахідки коло ст. Єлисаветської. З 1908 p. ведуться в обох пунктах систематичні розкопки, див. реферат про них в Известиях XIV [археологічного] з’їзду, с. 136 і Известиях археолог[ической] ком[иссии], кн. XXV
48. Страбон, VII, 45 і XI, 2, 4
49. Страбон, XI, 2, 10 і VII, 4, 4
50. Против Лептіна, § 31-3
51. Страбон, VII, 4, 6, Демостен проти Лептіна, § 33; про сей текст див. примітку Перро в Revue historique, 1877, IV, с. 53: він думає, що се не був дарунок. Див. ще мову Ісократа Τραπεζιτικός, 57
52. Corpus Inscr. Lat. XIV, с. 3608
53. Inscr. P. E. I N, 185
54. Inscr. Ponti Eux., II, ч. 423
55. Am. Marcelinus, XXVI, 10, 6
56. Malalas ed. Bonn., 431, Theophanes ed. de Boor, I, p. 175, Procopii, De bello Persico, I, 12, De b. G., IV, 5, De aedif., III, 7
57. Nicephorus ed. de Boor, p. 40-1, Theophanes ed. de Boor, I, p. 373
58. Inscr., II, 53
59. Schürer, Die Juden im bosporanischen Reiche und die Genossenschaften der σεβόμενοι θεόν ‘ύψιστον ebendaselbst – Sitzungsb. berl. ak., 1897
60. Маркварт (Osteuropäische Streifzüge, c. 284 і д.) вказує, що інші дороги, якими міг ширитися між хозарами юдаїзм – з Арменії
61. Corpus Inscr. Graec., N 8740. Про умову з Генуєю див. т. IV, гл. III сеї Історії
62. Полібій, IV, 38, Страбон, XI, 2, З. Демостен проти Лакріта, § 34. Літературу понтійської торгівлі див в примітках (1)
63. Геродот, IV, 17, Страбон, VII, 3, 17, XI, 2, 1 і 4
64. Геродот, IV, 22-7, 53, 109
65. Проти Лакріта, § 35. Ручки амфор описувались Бекером і Юргевичом в ряді статей – Mélanges Gréco-Romaines, І, Записки одеського історичного тов[ариства], V, VII, XI, XV, XVIII, XXI, XXII, див. також Известия археолог[ической] ком[иссии], III. Вони мають увійти в III т. Inscriptiones P. E
66. Про сі керамічні нахідки стаття фон Штерна: К вопросу о воздействии античной культуры на области, расположенные вне района древних поселений на северном побережье Черного моря, в Одеських записках, т. ХXIII, 1901; також цитовані статті: Значение керамических находок і ін
67. Див. вище с. 55
68. Див. нижче – гл. 4
69. Inscr. Ponti Eux., I, ч. 16, Страбон, XI, 2, 4
70. До наведених вище можна додати ще каталог побідників на публичних грах Горгіпії, десь з III в. перед Хр[истом], де серед переважної маси грецьких імен стрічаємо «скитів», «сіндів» або прозиваних так по-батьку, Inscr. P. E., IV, ч. 432
71. Соболевський, Vestnik sl. star., IV, c. 192, Линовський – Труды XII [археологического] съезда, т. III
72. νόσφιν ‘εφ’ ‘ιπποπόλων Θρηκω̃ν καθορώμενος αί̃αν
73. Μυσω̃ν τ’ άγχεμάχων καί ‘αγαυω̃ν ιππημολγω̃ν
74. γλακτοφάγων ‘αβίον τε δικαιοτάτον τ’ ‘ανφρόπον – XIII, 6
75. Сю згадку в тексті Гезіода деякі теж датують значно новішими часами, ніж VIII в. –Див. Müllenhof, Deutsche Altertumskunde, III, p. 22
76. Див. спеціальні розвідки Турньє (Tournier, De Aristea Proconesio, 1863) і Томашк[e]а (W. Tomaschek, Kritik der ältesten Nachrichten über den Skytischen Norden I. Über das Arimaspische Gedicht des Aristeas – Sitzungsberichte der Wiener Akademie, т. 116, c. 478). Інші, скептичніше приймаючи відомості Арістея, й самий вік; його посувають наперед – на VI в
77. Про се спеціальна стаття Міщенка – К[иевская] старина, 1886, VI
78. Література Геродотових відомостей про Скитію в примітках (2)
79. Одісея, XI, 14. Геродот, IV, 11-13. В літературі погляди розходяться – чи вважати тут кіммерійців етнографічним поняттям, чи просто поетичним образом хмарного царства. Пор. Bury, The Homeric and the historic Kinimerians (Klio, 1906)
80. Теж ім’я бачать в осетинськім гуміріта = велетень, в грузинськім gmíri – герой, лазькім gomóri сміливий (В. Миллер, Черты старины в преданиях осетин, с. 199, Томашек, Kritik der altesten Nachrichten, c. 64)
81. Міленгоф йшов іще дальше і взагалі заперечував існування на нашім Чорномор’ї якоїсь кіммерійської людності (навіть в вище сказанім значінні – взагалі перед-скитської колонізації). Він бачив тут комбінацію Арістея й інших, що тим витисненням кіммеріїв з північного берега Чорного моря в Малу Азію хотіли об’яснити собі прихід кіммерійців до М[алої] Азії, а знову боротьбу скитів (саків) з масагетами, що в дійсності мала місце на полудень від Каспійського моря, перенесли на північ від Каспія, і так, мовляв, утворилась історія приходу скитів в наші степи (Deutsche Altertumsk, II, 26). Проти сього гіперкритицизму можна вказати – перше, що ми не маємо ніяких причин вважати скитів автохтонами, всупереч грецьким відомостям, по-друге – що нема поводів думати, мовби натовп масагетів не міг викликати руху іранської людності заразом і в Європі і в Азії, на північ і на полуднє від Чорного моря
82. Найчастіше уважають їх траками – ще свого часу Аделюнг, Mithridates, II, 163, з новішого див. Томашека, Uber das Arimaspische Gedicht, c. 776-7, Lehmanii Verhandlungen des XIII Orientalisten Kongresses, Kossina Zeitschrift für Ethnologie, 1902, c. 210, Hubert Schmidt – op. c[it] ibid, 1904, c. 632. Іранцями вважав їх з новіших напр. Бремер (ор. с[it][it], с. 757). Шрадер недавно виступив з теорією турецько-татарського походження кіммерійців (Sprachvergleichung, II, с. 529): він звернув увагу на старинний поділ турко-татар на кочових і оселих, juruk i comru, і бачить тут Геродотових турків і кіммеріїв; домішкою кіммерійців поясняє він турецьно-татарські прикмети скитського побуту. Натомість Ед. Майер вказує інтересний факт, що в вавилонських написах перське Saka, Саки, передається через Gimiri: Кіммерії мішаються або ототожняються з скитами. Що в російській археології повелося неолітичпу культуру називати кіммерійською, зовсім конвенціонально, – я вже згадував. Кіммерійська людність Чорноморського побережжя під час скитської мандрівки в кождім разі жила не в неолітичній культурі: між скитською мандрівкою і «кіммерійським» похоронним типом може бути дуже велике віддалення
83. Геродот, IV. 12-3
84. Але з скитської генеалогії, поданої Геродотом (VI, 5), виходило б, що скити уважали себе автохтонами (виводили себе від доньки Бористена)
85. Оповідання Геродота про погоню скитів з Європи за кіммерійцями, розуміється, зістається комбінацією учених греків. Його поправляють різними способами: що кіммерійці мовляв дійсно прийшли в М[алу] Азію, витиснені скитами, тільки не через Кавказ, як у Геродота, а через Балканські землі, і там прилучились до них товариші їх малоазійських походів тракійці, або що кіммерійці з наших сторон нападали на малоазійські землі. Але сі поправки не можуть уратувати сього оповідання
86. Розміщення вичислених у Геродота народів на сучасній мапі дає подекуди непереборені трудности, бо деяких річок, названих у нього, ніяк не можна вгадати; про се багато писано, але без певних результатів; напр. не відомо, чи Пантікап був на правім, чи на лівім боці Дніпра (одні бачуть в нім Інгулець, інші Конку). Герр представляв собі Геродот так, що він витікав із Дніпра, десь понижче порогів, впадав в р. Гіпакір, а ся текла в Чорне море; такої річки в дійсності нема. Мені здається, в кождім разі з Геродотового оповідання виходить зовсім ясно, що скити-хлібороби мешкали по обох боках Дніпра, і Пантикап мусив собі Геродот представляти на лівім боці (VI. 18 і 53)
87. Замісць Βασιλήιοι проектовано читати Βαρσιλήιοι і зв’язувано се з Барсиліями і Βερζιλία, звісною нам в гунсько-хозарських часах, але й поправка ризикована, і сей зв’язок, при загальнім руху скитів на захід, непевний
88. Вже з огляду на те, що відомості про Дніпро у Геродота не йдуть далі порогів (чи властиво не доходять і до них), треба сумніватися, чи він знав дійсний початок Богу, чи не уважав він початком те місце, до котрого плавали Богом, або чи не приймав за той початок якийсь з його притоків? Дійсно, у Геродота Бог має всього дев’ять днів дороги, тим часом, як на Дніпрі до порогів рахує він 14 днів. Відомості Геродота про верхів’я Богу й Дністра дуже поплутані і недокладні; очевидно, верхів’я Дністра представляв він собі просто на північ проти його устя, на північ від верхів’я Богу (IV, 61-52)
89. Καλλιππίδαι ‘εόντες ‘Έλληνες Σκύθαι (V. 17). У т. зв. Скімна (що цитує тут Ефора, з IV в.) натомість є Карпіди – тому дехто зв’язує сей нарід з карпатськими карпами, але се очевидно тільки помилка Ефора в передачі Геродотової звістки
90. Геродот, IV, 17-21, 100-1
91. Авхети (Auchetae, Eucbetae) i котіери у Плінія, VI, 7 17, що при тім покликується на звістки генерала III в. Демодама; але виступають вони на Далекім Сході; Нейман (108-9) і Міленгоф (III, с. 23) уважали їх тими скитами, що зістались на своїх початкових кочовищах. Знов інші авхети (IV, 12) виступають коло Гіпаніса
92. Вивід обох імен досі не удавався; проби об’яснити з іранських пнів khud – skud («стрільці») див. у Міленгофа, D. А., III, с. 112 і 120, теж Tomaschek, Sitzungsb., т. 116, с. 778
93. І, 201, 215
94. Curtii Rufi, Hist. Alexandri, IV, 12, VI, 2, Iustini II, l, Jordanis Get, 6. Маркварт вважає джерелом сих звісток Агатархіда, історика Азії, II в. перед Хр[истом] – Untersuchungen zur Gesch. von Eran, І, с. 35 і II, с. 39
95. Аміан, XXXI, 2, 20
96. Літературу питання див. в примітках (2)
97. Діодор, II, 43, Пліній, VI, 7
98. Нарешті і то ще годиться згадати, що виразні сліди стичності між східно-фінськими мовами й осетинською показують, що прикаспійська іранська людність колись сягала значно дальше на північ; так напр. імена металів – срібла, міді, сталі, олова в осетинськім спільні з східними фінами: перм’яками, вотяками, й взяті від них, тим часом, як знов цілий ряд слів в східних фінських мовах мають свій початок в іранських пнях. Про фінсько-іранські (і особливо осетинські) стичності – див. в 2 вид
99. Він напр. представляє скитів (IV. 46) чистими кочівниками (як і Гіпократ), тим часом сам оповідає, що деякі скитські племена живуть з хліборобства; говорить про їх відчуження від чужоземних звичаїв, особливо грецьких (IV, 76), тим часом знаємо від нього про еленізованих скитів – каліпідів, і т.ін
100. IV, 46, 127
101. Цікаву паралелю сьому звичаю стрічаємо в сучасних осетинських переказах. Нарт (богатир) Созрико переміг нарта Єлтагана і обскальпував. Приїхавши в аул (село), він зібрав дівчат та молодиць і сказав: пошийте мені кожуха з шкір, з голов і вусів. І побачили молодиці, що Созрико виніс шкір від голов і вусів; одна каже; се шкіра з мого батька, інша: се шкіра з усами мого брата; третя: се шкіра з голови мого чоловіка. – В. Мілер, Черты старины в сказаниях и быт осетин, с. 106
102. Такі казани, як чаші на підставці, в скитсько-сарматських могилах дійсно не раз траплялися: сей казан, очевидно, ставився серед огнища й обкладався багаттям; зовсім подібні казани існували у сибирських народів
103. Геродот, IV, 64-6
104. IV, 59, 67, 127
105. В.Міллер в згаданій розвідці про осетинські звичаї вказує на особливе поважання до ланцюга, що висить над огнищем: ним клянуться, викинути чийсь ланцюг за двері – найбільша образа (с. 205)
106. Corpus Inscrip. Graec., N. 6013, Θεα Σηλ. Ωιτοσκυρα και Απολλωνω Οιτοσκυρω Μιθρα Μ. Ουλπιος Πλοκαμος ανεθ. див. Zeuss op. c[it], 289, Толстой і Кондаков, Русские древности, II, с. 44, Mullenhof, III, с. 121. Про скитський культ взагалі див. особливі у Цайса, Бонеля і Толстого і Кондакова, де він порівнюється з іранським, і Наймана, що порівнює його з монгольським. Проти перецінювання значіння таких подібностей можна повторити лише слова самого Наймана: Dieses Beispiel mag lehren, wie bedenklich es ist, aus allgemeinen Angaben über den religiösen Glauben eines Volkes Schlüsse auf seine Verwandtschaft mit anderen Nationen zu ziehen (p. 245) Цей приклад мусить показати, як небезпечно видобувати загальні висновки про релігійні уявлення народів, спираючись на їхні відносини з іншими народами
107. Marquart Untersuchungen zur Geschichte Erans, II, с. 90
108. Геродот, IV, 60
109. IV. 71. Паралелі до сього звичаю у різних примітивних народів див. у Міщенка, К[иевская] ст[арина], 1884, V, с. 66
110. Про скитські могили див. вичислені в прим. 2 праці Ашика, Древности Геродотовой Скифии, Толстого й Кондакова, т. 2, Лаппо-Данилевського і Мальмберга op. c[it]
111. IV, 120, пор. 5-6, 71. Маркварт толкує назву паралатів як «первородних», «перших» (l. c., с. 77)
112. IV, 81
113. IV, 71 і 119
114. IV, 17 і 51
115. IV, 105
116. IV, 51, 119
117. Такого погляду, пущеного в курс Шафариком (І, § 10, 2), трималися з новіших учених напр. О. Шрадер, Лескін, Міленгоф, Томашек. Сей в своїй розвідці Kritik der ältesten Nachrichten über skythischen Norden (Sitzungsberichte, т. 117, c. 3) висловився: Die Gleichheit der Neuren mit den späteren Slowenen wird jetzt allegemein annerkannt. In der That hat diese Ansicht alles für sich. Тотожність неврів з пізнішими слов’янами є нині загальновизнаною. В цій справі даний погляд є основним
118. Згадка Плінія (IV, 12, 88 – Neuroe) правдоподібно, а Мели (II, 1 – Neuri) цілком певно – мали своїм джерелом Геродота (Міленгоф, III, c. 46-7, Шафарик, І, § 10, 2, 6). Чи Ναυαροι Птолемея (III, 6, § 25) належать до неврів, непевно (пор. Ναυαρον (вар.: Ναβαρον) місто на р. Каркиниті), ще менше Neriuani, Географа Баварського (Шафарик, І, § 10, 2, 5)
119. Herod., IV, 18 і 106. Деякі подробиці додає про андрофагів Ісігон (у Мілера Fragm. h. gr., IV), але вони перенесені на них з Геродотового оповідання про скитів, отже не мають вартості
120. Порівняти сучасних «Самоїдів»: ім’я се, очевидно, має той же корінь, що ім’я лопарів «Сам», західних фінів «Суом», а в російській народній етимології (Volksethymologie) вийшли з того люди, що себе самих їдять!
121. Птолемей, III, 5, § 16, 25 і 28. Як ні непевне Птолемеєве угpyпування географічних імен взагалі, тут пристань Амадока на Дніпрі, здається мені, служить певною точкою опори
122. ‘Αμάδοκοι, σκοθικόν ‘έθνος, ‘Ελλάνικος ‘εν Σκυθικοι̃ς – Стефан Візантійський sub voce
123. Томашек – Sitzungsberichte, т. 117, c. 8, т. 128, c. 98
124. IV, 20, 108
125. По-осетинські cаў – чорний, дараес – одіж, та – наросток многого числа. Осетинській словарь еп[ископа] Євгенія; пор. Міллера, Осетинские этюды, III, с. 79
126. Птолемей, ІІІ, 5, § 15 і 24
127. Була й така гадка, що Гельйон – то Київ. Недавно до сього фантастичного здогаду прилучився й Нідерле (І, с. 287), а доказ на те побачив – в нахідках Трипільської культури (sic)
128. Шафарик, І, § 10, 3-4 (за Оссоліньским, Wiadomści historyczno-krytyczne), Mair Das Land der Skythen, O. Schrader Schracbvergleichung, 2 c. 619 (за Лескіном), Браун, Разыскания і т. ін.
129. Гіпократ, De aere 24. Скілак – у Міллера, Geographi gr. Minores, І, fr. 68, відомості сі кладуть на другу половину IV в.
130. Про державу Атея – Юстін, Hist. Philipp., IX, 2, Страбон, VII, с. 3, 18 (p. 306), Арістокріт у Климента, Stromata, V, 31, Фронтін, Strateg., II, 20
131. Діодор, XIX, 73
132. Томашек – Sitzungsberichte, т. 128, с. 98, висловив дуже інтересний здогад, що саї Протогеновного декрета, що жили тоді в околицях Богу, мають назву від kshaia, отже се царські, Βασίληιοι Геродота. Се зовсім відповідало б тим колонізаційним перемінам, тільки мені ся етимологія здається не зовсім певною
133. Polyaeni Strategicon, VIII, 56. Дехто (напр. Латишев – Исследования об истории и государ[ственном] строе Ольвии, с. 88) закидають неважність сьому оповіданню; одначе обставини, як вони в нім представлені, здається, вказують на добре джерело
134. Оповідання Діодора про скитів взагалі – наукова комбінація, що, не має великої ціни; але сам натиск сарматів на скитів був для нього свіжою подією, і сю подробицю можна трактувати серйозно
135. Страбон, III, с. 7, 13, 17; XI,с. 2, 1. Овідій, Tristia i Ex Ponto, passim. Діон Хрізостом, V, ІІ, p. 48-51 ed. Dindorf. Діодор, II, 43. Лукіана, Τόξαρις ‘ή Φιλία, 39-41
136. Müllenhof, Deutsche Alterthumskunde, III, 41
137. Nat. Hist., IV, 25
138. VII, 3, 17, XI, l і 5, 8
139. Старбон, VII, 4,3 і 7, Inscriptiones P. E., І, ч. 185 (декрет Діофанта), Corpus, І, XIV, ч. 3608
140. Nat. Hist., IV, 12. В Страбонових ургах теж добачали Геродотових Γεοργοί, і сей здогад держиться ще й досі – напр. Кулаковського: Аланы, с. 98
141. Є одначе й інше об’яснення, з авестійського *saormant – уоружений мечем
142. Сам Геродот хибно об’яснює: ο’ιόρ – муж, πατά – вбити
143. Геродот, IV, 110, Скілак, fragm., 70-1
144. Страбон, VII, 3, 17, Тацит, Hist., 1,76; Страбон каже ще за плетені з галуззя щити їх, Тацит заперечує уживання щитів
145. Образки керченських фресків див. напр. в приступнім виданні Толстого і Кондакова, т. І і ІІ
146. Бобринський, II, с. 73
147. Мела, III, 4, Тацита, Germ. 17. Звістки письменників про сарматську культуру взагалі зібрані у Укерта, Skythien, с. 513 sq
148. Sceptuchi у Тацита, An., VI, 33, пор. σκηπτου̃χοι в декр. Протогена
149. III, с. 7. Інша частина язигів, згадана у нього разом з роксоланами над Меотидою (III, с. 5, 19) – се, здається, простий анахронізм
150. Тацита Hist., І, с. 79. Діон Касій, LXXI, 19, Scriptores hist., Augustae, M. Antonius 22, XXX, tyr. 10, й ін
151. На мапі Птолемея (III, 5, 19 і 23) язигів і роксоланів відтиснуто над Меотиду наслідком невідповідного розтягнення прикарпатських і придунайських народів на схід
152. Міллер (Журнал Мин[истерства] н[ародного] просв[ещения], 1886, IX, 86 і Осет[инские] этюды, III, с. 86) виводить се ім’я трохи інакше, по формі ще ближче, хоч по значінню менш певно: з рохс – ясний (пор. Томашек, Sitzungsberichte, т. 117, с. 87). Порівняти з сим ‘Αλανορσοί поруч ‘Αλανοί Σκύθαι у Птолемея, VI, 14, 9
153. Звістки класичних письменників про аланів зібрав Кулаковський в статті: Аланы по сведениям классических и византийских писателей – в XIII т. Чтений Київ[ського] істор[ичного] тов[ариства], 1899. Також Томашек в Pauly-Wissowa Reallexicon, Alani (1894). Новіша аналіза: Täubler, Zur Geschichte der Alanen (Klio, 1909)
154. Птолемей містить їх на кількох місцях – в європейській і азіатській Сарматії – 5, 7; III, 5, 9; VI, 14, 9
155. Кн. XXXI, 2, 13. Кулаковський op. c[it]., с. 114, відкидає сю звістку, але аргументація його нестійна й він ігнорує при тім наведену нижче звістку китайських джерел
156. Ritter, Die Erdkunde von Asien, V, ч. III (т. VII), с. 625-6, Hirt Sitzgsber. d. bayr. Ak., 1899, с. 250
157. Хінську назву An-tsai вважають рівнозначною аорсам античної традиції – Hirt China and the Roman Orient, с. 139, Gutschmid Geschichte Irans, с. l21; але против сього зрівняння підносять лінгвістичні закиди, і Маркварт (Untersuch., II, с. 240) кінець кінцем зрівнює An-tsai з масагетами; назву аорсів він вважає політичною почесною назвою, яка прийнята була певною групою племен з тим, як масагетська орда здобула над ними вдасть і першенство і приложила до себе сю почесну назву аорсів – шановних, славних, замість давніших масагетів-рибоїдів. Так само «алан» (славний, побідний) толкує він як почесну назву, котру приложила до себе зверхнича орда і за нею прийняли потім підвласні племена. Новіші замітки ще у Тейблера, 1. с.
158. Τόξαρις ‘ή Φιλία: автор мусив тут взяти реальні подробиці життя
159. XXXI, 2, 18-24
160. Про мандрівки аланів на захід: Zeuss, c. 700 і далі, Dahn Konige der Germanen, I, c. 261-4, Urgeschichte der germanischen und romanischen Volker, I, c. 223-3, Кулаковський op. c[it]
161. Про дальшу долю прикавказьких аланів і їх зв’язок з осетинами (установлений від часів Клапрота – Klaproth, Memoire dans le quel on prouve l’identité des Ossètes avec les Alains, Paris, 1822): В. Міллер – Осетинские этюды, III, гл. II (спеціально про останки аланського імені на Кавказі ib[id], с. 111 і далі), Кулаковський op. c[it] і Христианство у алан, Византийский временник, 1898, І
162. Про кримських аланів – особливо у Василевського, в історії Судака – Сугдеї, що досить правдоподібно, сама була аланською колонією: Русско-византийские отрывки – Летопись занятий археографической комиссии, т. IX с. 168-9, також у Мілера op. c[it], с. 77. Про інші останки у Кулаковського: Аланы, розд. IX
163. В останніх роках звернули на себе увагу могильники Харківської губернії з похоронним типом і культурою, аналогічною з осетинськими могильниками Кавказу, особливо великий могильник в Верхніх Салтах, що розкопується від р. 1901; культура та вказує на VIII-IX вв. В сих могильниках добачають сліди тодішньої аланської-яської людності Подоння. Особливо сей погляд розвинув недавно А. Спіцин в своїй статті «Исконные обитатели Дона и Донца» (Ист[орико]-археол[огические] разыскания, Ж. М. Н. П., 1909, І); він готов приймати існування аланської людності на всім Подонні аж до XI-XII вв. Належить при тім одначе виразно відділяти спільність культури і спільні впливи від етнічної приналежності і почекати трохи докладнішого археологічного розсліду Подоння. Поки що, при наших історичних даних існування скільки-небудь густої аланської колонізації по цілому Подонню в таких пізних часах виглядає малоймовірним
164. Важніша література: Цайс, с. 258 і далі, 696-700, Roesler, Die Geten und ihre Nachbarn – Sitzungsberichte der Wiener Akademie, t. 44; його ж Romanische Studien (1871) i Einiges uber das Thrakisehe – Zeitschrift für oest. Gymn., 1875. Kretschmer Einleitung in die Geschichte der griechischen Sprache, 1896, c. 171-243. Tomaschek, Die alten Thraker, Sitzungsb., t. 128, 130, 131. Браун, Разыскания, c. 132-178, А. Погодин, К вопросу о фракийцах, (Вестник археол. й истор., XIII, 1900), також Mommsen, Römische Geschichte, вид. 1885, c. 189 і далі, Müllenhot Deutsche Alt., III, c. 125 і далі, Much, Die Südmark der Germanen (Beiträge zur Geschichte der deutschen Sprache hrsg. von Sievers XVII), c. 16-7, И. Смирнов, Очерк культурной истории южных славян, І, c. 12 і далі. Новіше: Niederle, Sl. Starož., І, c. 404 і далі. Štastny, Die Thraker, 1907, Прага. G. Buschan: Die Balkanvölker in Vergangenheit und Gegenwart, Штутгарт, 1910. В нашій літературі багато займався траками неб[іжчик] Партицький в своїй «Старинній історії Галичини», але він і в траках добачав слов’ян і з сього становища освітлював усе
165. Геродот, IV, 49 і 93, Страбон, VII, 5, § 12
166. α’υτή ‘ήδη ‘η ‘αρχαίη Σκυθίη (IV. 99)
167. Страбон, VII, 3, 8 і 14, Павзаній, І, 9
168. Страбон, VII, 3, 17, Пліній, IV, 26. Про «острів тірагетів» стаття Бруна: Черноморье, т. І. Між гетами й агатірсами уміщує Геродот скитський нарід сігінів, але що в інших джерелах сігіни виступають коло Каспійського моря, то не безосновно підозрівають, що Геродот помилкою переніс їх сюди – пор. Koesler Romän. Studien, l, c. 9-10, Müllenhof Deut. Alt., III, c. 2
169. В переказній ним грецькій легенді Агатірс, Гельйон і Скит були брати – сини Геракла (IV, 10)
170. Стефан sub voce Τραυσοί
171. Траками виразно зве їх Лівій – XXXVIII. 41. 6
172. Юстін – XXXII, 3, 16
173. Юстін: Daci quoque soboles Getarum sunt (l. c.); Страбон, VII, 3, 13: ‘ομόγλωττοι δ’ε’ισίν οί Δακοί τοι̃ς Γέταις; пор. Діона Касія, LII, 22
174. Страбон, VII, 33, 11, Діон Хрізостом ог. XXXVI
175. Про «Траянів вал» на Галицькім Поділлі див. статтю Кіркора в Zbiór wiadomości do antropologii krajowej, т.III, с. 38 і далі. Про бессарабські вали можна тільки повторити слова Момзена op. c[it], с. 206: «вони, певно, можуть бути римські, але досі на те бракує якогось певнішого доказу»; обидва визначені напр. на спеціальній мапі російського генерального штабу. Є «Траянів вал» і на російськім Поділлі, в повітах Кам’янецькім і Проскуровськім (Сіцинського, Археологическая карта Подольской губ., с. 153 і мапа), але він ближче не досліджений, а можливість римських валів тут ще менша. Давніше Траяновими уважали навіть старі вали Київщини; див. про се статтю Антоновича в К[иевской] старине, 1888, III
176. Пор. Müllenhof D. Alt., II, с. 81 sq.
177. III, 5, § 20, 8, § 5
178. Є й ще інший здогад – що маємо тут слід переходу койстобоків з північного підгір’я на полудневе
179. III, 5, § 24 і 10, § 13
180. Овідій – Tristia, III, 10, 5 і IV, l, 67 (про бесів на нижнім Дунаю у Брауна, с. 161). Scriptores bist. Augustae – Ant. Phil., 22, Павзаній, X, 34, 5, В. І. L., VI, N 1081, Arch.-epigr Mitth., 1890, XIII, 189
181. Діон Касій, LXX, 12
182. Script. hist. Aug. Maximus et Balb., 16, Фрагменти Дексіпа і Петра Патріція – Hist. gr. min., І, p. 176-7, 428-9
183. Script. h. Aug. Aurelianus. 30; Зосим, І, 22, 27, 30; Аврелій Віктор De caesaribus, 39, 43
184. На се натякають слова Ідація і Ам. Марцеліна; тексти до сього факту див. Dahn, Wietersheim Geschichte der Völkerwanderung,І, с. 287 (вид. 1880). Про осади переведених – Ам. Марцелін, XXVII, 5, 5 і XXVIII, l, 5
185. Зосим, IV, 34
186. Див. про сей наросток у Томашека Sitzungsberichte, т. 131, с. 21, теж Момзена op. c[it], с. 207. Се ж ім’я Пієпора пригадує Dас(і) Petoроrіаnі на Tab. Peutingeriana (як справедливо зауважив ще Цайс, с. 697, Томашек – op. c[it], т. 128, с. 108); можливо навіть, що то помилка замість Ріероrіаnі; себ значило, що койстобоки = даки. Сі «Нетопорові даки» сидять на мапі вже на східнім згір’ї Карпатів, на лівім боці Дністра. Може теж ім’я криється в імені міста Πιροβορίδαυα Птолемея (III, 10,8)?
187. Κληπίδαυα (коло Дністра). Δοκίδαυα, Πατρίδαυα, Καρσίδαυα, Πετρόδαυα, Σάνδαυα, Ο’υτίδαυα, Σαργίδαυα, Ταμασίδαυα, Πιροβορίδαυα (між Днїстром і Серетом) – Птолемей III, 5, § 30, § 6-7, 10, § 15
188. Tomaschek, Die alten Thraker, III, с. 70
189. Може бути, що з часом дасть нам щось антропологія. Не безінтересний факт, що як раз гірські краї альпійсько-карпатські виступають краєм найбільшої короткоголовості. Може тут власне виступає перед нами слід старої раси, що була асимільована індоєвропейцями і вплинула на їх антропологічний тип. Пок[ійний] Потканський в своїй статейці О pochodzeniu Słowian (Kwart. histor., 1902), звернувши увагу на сей факт, хотів толкувати розвій короткоголовості в Карпатах впливом кельтів, яко «альпійської раси». Але далеко простіше спитати – чи та альпійська раса не сиділа в Карпатах незалежно від кельтів і цілого індоєвропейського розселення?
190. Койстобоцька напись в Corpus inscr. Latinarum, VI, N 1801: d. m. | ziai | tiati. fil. | dacae uxori | piepori. regis | coisstobocensis ) natoporus. et, | drilgisa. aviae | cariss. b. in. Fecer
191. Про них зараз нижче – с. 137
192. Триматися географічного положення осад на -dava, поданого Птолемеєм, розуміється не можна
193. Див. с. 70
194. Про побут і культуру траків див. особливо відомості у Томашека Die alt. Thraker, І с. 111 і далі, II – культ. Див. також новішу роботу Бушана і Fischer Die Haar-und Kleidertracht vorgeschichtlicher Karpathen- und Balkanvolker (Archiv f. Anthrop., 1909)
195. Більше про се питання і його літературу було в 2 вид., перегляд його в працях: Densusianu, Histoire de la langue romaine, I, 1901, Paris. Jireček, Die Romanen in der Städten Dalmatiens, 1902. Onciul Romanii in Dacia Traiane, 1902. Fischer Herkunft der Rumänen, 1904. Jorga Geschichte des rumän. Volkes, 1905. Vasmer Die neuesten Forschungen zur Frage über die rumänisch-slavischen sprachlichen Berührungen (Rocznik Sław., 1909)
196. З назви *боки, що виступає в іменах сабоків, койстобоків, виводять нинішню наяву Буковини – як пам’ять по сих *боках – земля боків (Міленгоф, Браун, Веселовський). Шафарик бачив в сих «боках» слов’янське бок, бік, новіші дослідники – тракійське ім’я народу. Біда тільки, що назва Буковини виступає так безмірно пізно! Через се ж трудно виводити й ім’я Бессарабії від бесів, як то роблять деякі дослідники ще й досі (напр. Браун)
197. Праці Міклосича і Калужняцького Uber die Wanderungen der Rumunen in den Dalmatischen Alpen und Karpaten, 1880 (Denkschriften віденської академії) зроблені з чисто філологічного становища, з повним поминенням історії пізнішої колонізації «волоського права», але дуже популярні в науковій літературі, послужили одним з головних поводів до таких хибних виводів. Ще недавно відкликався до них пок[ійний] краківський учений Потканський (О pochodzeniu Stowian), доводячи з великою певністю, що гірські карпатські краї в часах слов’янського розселення і пізніше були доменом волоських пастухів
198. Нова робота Czirbusz A Kárpátok hedyenek és folyoinak nevei, 1908 (етимології географічних назв карпатських) теж не посуває питання
199. Про бастарнів див. особливо Zeuss, Die Deutschen, c. 126, 442, Müllenhof D. Alt.,II, c. 104 sq. Hahnel, Die Bedeutung der Bastarnen für d. germanische Altertum, 1865. R. Much, Die Bastarnen, 1890 (Mittheil. d. Anthrop. Gesel. in Wien, XX), Die Südmark der Germanen i Deutsche Stammsitze. Sehmsdorf, Die Germanen in den Balkanländern bis zum Auttreten der Goten, 1899. Bremer, Ethnographie. Браун, Разыскания
200. Germania, 46. Страбон, VII, 3, 17 (обережно: σχεδόν τε και α’υτοί του̃ Γερμανικου̃ γένους ‘όντες). Пліній, IV, 14
201. Прокопій (De b. G. I, 1) навіть називає скірів готським народом, але ся звістка нічого не варта, бо разом з ними називає він готським народом і аланів. (Цайс, c. 705-4 таки й уважав скірів аланським народом, через те, що тут у Прокопія і у Йордана виступають вони разом з аланами)
202. За германців уважали бастарнів Цайс, Кіперт (Lehrbuch der alt. Geogr.), Міленгоф, Семздорф; Бремер (ор. c. c. 180) уважає die germanischen Nationalität des Volkes (Бастарнів) als gesichert [гарантована]. Кельтів бачили в них напр. Ганель, Томашек, Нізе й ін
203. Про сліди кельтизма на нижнім і середнім Дунаю та в карпатських краях – див. Томашека рецензію II-го т. Міленгофової Deutsche Altertumskunde в Göttinger Gelehrten Anzeigen, 1880, c. 300. R. Much, Die Bastarnen (як вище) і Die Sudmark der Germanen, c. 14 і далі. Браун, Разыскания (c. 126 і далі). Веселовській в Известиях от[деления] рус[ского] языка (14-5, 20). Погодин, Из истории слав[янских] передвижений, c. 96-7. Див. ще в 2 вид.
204. Напр. на нижнім Дунаї плем’я бритолагів, місто Νουιόδουνον, мабуть також ‘Αλίοβριξ, далі Καρρόδονυνον, Ο’υιβαντοουάριον (у Птоломея) – назви, дійсно, характеристично кельтські
205. Сих придунайських кельтів бачать і в галатах декрета Протогена ті, що не згоджуються признати їх за бастарнів
206. На верхів’ї Дністра, під Карпатами, містить Птолемей м. Кародун, але на певність сього уміщення не можна покластися. Об’яснення з кельтської мови хорографічних назв (напр. Вягр – Wehra, Лаборець – Laber, з кельт. labara, шумливий) лишаються гіпотетичними. Малоправдоподібний і вивід Галича з назви галатів (кельтів), як «пам’ять по кельтах-галатах, так як безперечно заховалась вона в малоазійській Галатії і правдоподібно – також в іспанській Галіції». Браун (ор. c[it], 166-174) дає досить багато місця сій справі. Справедливо відкидаючи виводи Галича з *sаl (сіль), і з польского hála, гора, він одначе сам не годен знайти ніякого потвердження гіпотезі про походження Галича від галатів. Галич мовляв руська форма Galatz (Галац на Дунаю). Але наведені самим же Брауном паралелі – галичі (Gács) в словацьких Карпатах промовляли б самі против такого об’яснення. Тому й пок[ійний] Веселовський в своїй взагалі прихильній рецензії «генеалогію» Галича прийняв cum grano salis (с. 15)
207. Про неї є спеціальна розвідка Бруна, Чорноморье, т. І.
208. Страбон, VII, 3, § 5, 15 і 17, Птолемей, III, 5, § 15 і 19, Tabula Peutingeriana
209. Лівій, XL, 5, XLI, 18-19, XLIV, 26-7, Полібій, XXLI, 9 = XXV, 5 ed. Hultsch; зрештою тексти авторів зібрані у Цейса
210. Т. зв. Скімна, fr. 50 – Müller Geogr. gr. m., т. І, с. 229 (Міллер уважає се взятим з Артемідора, серед. II в.)
211. Недавніми часами Браун (Разыскания) на підставі лінгвістичних комбінацій (переголосовання Lautverschiebung) пробував датувати міграцію бастарнів V віком перед Хр[истом], але сі комбінації дуже гіпотетичні; ще менше щаслива гадка його ж – зв’язати Геродотову легенду про міграцію неврів з приходом бастарнів (ор. c[it], дод. 16)
212. Діон Касій, XLVIII, 10 і LI, 25-6, Script. hist. Aug. – Anton. Phil., 22; про виведення на римські грунти – Script. hist. Augustae Probus, с. 17, Зосим, І, 71
213. IV, 13
214. Міленгоф, II, с. 110-1
215. Antoninus, 14: aliis etiam gentibus, quae pulsae a superioribus barbaris fugerant, nisi reciperentur bellum inferentibus
216. Capitolinus ed. Peter, с. 22 (з поправками Міленгофа і Момзена), Діон Касій, LXXI, 12, LXXII. 2. Про сю еміграцію див.: Wietersheim-Dahn Geschichte der Völkerwanderung, І, с. 36 і далі, Müllenhof, II, с. 5, Kaufmann Deutsche Geschichte, І, с. 72 і далі, й ін.
217. Новіші дослідники (напр. Браун, Разыскания в области гото-славянских отношений, І – Готы на Висле, 1899. Bremer, Ethnographie der germanischen Stämme-Paul Grundriss, III, 2) доводять, на підставі головно лінгвістичних спостережень, що готські племена давніше мешкали далі на полудневий захід, і аж пізніше (коло IV в. перед Хр[истом]) пересунулось над Віслу. Але є й досі ще оборонці готської традиції (переказаної Йорданом), що готи прийшли над Віслу з Скандинавії. Інтересніша гадка, піднесена Брауном (op.c[it], 327-336), що готи перед своєю міграцією на Чорномор’я кілька століть були все в стадії міграції
218. Тацит Germ., 44. Пліній Hist., N. IV, 14-14, Птолемей, II, 11, § 17, Ш, 5, § 20
219. Гадку про вплив слов’янського натиску підніс ще Шафарик Slov. Staroż, І. 18, § 7, проти неї див. у Вітерсгайма, І, с. 149, Dann Urgeschichte, II, 170
220. З величезної літератури крім вказаного в двох попередніх примітках вкажу лише дещо. З давнішого: Zeuss, Die Deutschen, sub vocibus. W. Bessel – монографія про готів в енциклопедії Ерша і Грубера, серія І, т. 75. Dahn Könige der Germanen, т. II і III. H. Bradley, The Goths from the earlist times to the end of the Gothic dominion in Spanien, 1888. R. Much, Goten und Ingaevonen (Beiträge zur Gesch. der deutsch. Sprache, XVII). Далі: О. Gutsche und W. Schulze Deutsche Geschichte von der Urzeit bis zu Karolingern, I, 1894. B. Rappaport, Die Einfälle der Goten in das römische Reich bis auf Constantin, 1899. Ludw. Schmidt Geschichte der deutschen Stämme bis zum Ausgange der Volkerwanderung, 1904 (Sieglin Quellen u. Forschungen, VII) і його ж Allgemeine Geschichte der germanischen Volker, 1909 (Handbuch d. mittel u. neueren Geschichte)
221. Getica, 4, 22
222. Се толкують словом au або aue – перерізана ріками країна
223. Сі спалі своєю загадковістю досить дражнили дослідників. Вперше ім’я їх знаходимо у Діодора: Πάλος і Νάπης – сини Σκύθης-а стають патріархами народів Πάλοι і Νάπαι. Отже Πάλοι се частина скитського народу, ще до міграції його з-за Танаїсу в Європу (II, 43). Звідти перейшли вони до Плінія, де виступають в подвійній формі: Inapaei – Spalaei і Napaei – Pelaei та містяться в околицях Танаїсу (Міленгоф думав, що тут треба розуміти Яксарт – D. Altert., III, с. 23 і 51). Spali Йордана мабуть були книжною ремінісценцією сих палів – спалеїв і трудно в його оповіданню при них шукати якогось дійсного імені. В літературі Шафарик (І, 15, 1) уважав їх за неслов’янське (скитське або чудське) плем’я, що жило коло Дону, думав, що сей нарід був звісний слов’янам, і з його імені виводив він слово сполин, исполин = гігант, подібно як з імені аварів-обрів виводять слов’янські слова обринь = olbrzymy, або з Птолємеївих велтів – велет, велетень (по аналогії з німецьким Hunen = гуни = велетні) (див. Крек, с. 252-З, Веселовський в Известиях рус. язика, 1900, І). Цейс (с. 67) і за ним ряд пізніших учених, як Пальман, Первольф й ін., зв’язували се ім’я з Σπόροι Прокопія, бачучи тут стару назву слов’ян, а Іловайський (Разыскания о начале Руси, вид., 1882, с. 68) виводив навіть від них ім’я полян. Див. ще дещо в 2 вид
224. Зосим, IV, 25
225. Кулаковський здогадується, ор. с[it], що готи вже в своїй міграції відрізали й відіпхнули далі під римські границі західну частину аланів, котра в III в. виступає в різних війнах з Римом. Се можливо. Менше правдоподібний його здогад, що готи ж загнали аланів у Крим
226. Трудно згодитися з ним уже передовсім тому, що ім’я роксоланів Йордан знав (с. 12), а тим часом в сім місці ні один кодекс не має нічого подібного до їх імені. Найправдоподібнішою уважаю гадку, що назва розомонів зовсім легендарна, епічна (див. в покажчику Момзенового видання Йордана, с. 164, також Grundriss der Germ Phil. Пауля, III, с. 683, стаття Сімонса, і особливо Jiriczek Heldensage, c. 60 і далі). Щоправда, ні одно з дотеперішніх толковань сеї назви як епічного призвища не прийнялося в науці (від rosamo – червоність, як «руді, підступні», hrausamuni «хоробрі», й ін.).
227. Про інші, історичні об’ясненя див. в 2 вид. (крім роксоланів зв’язувано розомонів з прикавказькими оромусхами Менандра і росмосоками Мойсея Каганкатоваца, кавказько-гунським народом). Старі здогади, що тут криється ім’я Руси (Grimm Geschichte d. deut. Sprache, Aspelin La Rosomonorum gens et le Ruotzi, 1884) відогрів недавно Маркварт Osteuropäische und cstasiatisische Streifzüge, 1903: він вважає розомонів епічною назвою герулів, зв’язує з сим Hros сирійської компіляції V в. і пізніше ‘Ρω̃ς (с. 365). Про сей вивід мова далі, тут зазначаю що сей здогад розомони-герули вповні гіпотетичний, опертий тільки на тім, що герули вели завзяту війну з Германаріхом. І виходила б з того досить дивна історія, що самі готські історики не пізнали в сім імені добре їм звісних герулів
228. Спартіан (Caracallus, с. 10) каже: Gothi Gethae dicerentur, quos ille (Garacallus), dum ad orientem transit, tumultuariis praeliis devicerat. Тримаюся звичайного погляду, що сі готи дійсно були готи. Інші, як напр. Бессель в Енциклопедії Ерша і Грубера, с. 99, Кунік, О записке готского топарха, с. 24, Момзен (op.c[it], с. 817) думали, що тут мова про гетів = даків. Звістку свою Спартіан подає на пояснення злісного жарту: Каракалу називали Maximus Geticus мов би з причини побіди над готами, а в дійсності натякаючи, що Каракала забив брата – Гету. Не маємо причини не вірити виразній звістці Спартіана, що то були готи, – бо гети були б йому для толковання того прізвища наручніші. Новіші оцінки сього питання – Drexler Caracallas Zug nach dem Orient, 1880 (дісерт., Гале); Rappaport op. с[it], с. 19 і далі
229. Напр., Вітерсгайм, Пальман, Міленгоф, Дан, Кауфман
230. Імена: Grutungi, Austrogoti, Teruingi, Visi відгадав Міленгоф у Требелія Поліона в попсованих назвах біографії ціс[аря] Клавдия (с. 6); поза тим є вони у Аміана, а ім’я вестготів – у пізніших письменників V-VI в
231. Звичайно толкують сі назви остроготів і візіготів як «східних» і «західних» готів, так як сиділи вони на Чорномор’ї, і як потім розмістилися в дальшій мандрівці на Захід. Так толковано сі назви вже в тих часах (Iord. 82). Але останніми часами здобуває поле нове об’яснення від austra блискучий і *visi – добрий
232. Іord., с. 17, 22, 23, Аmm. Marcel., 31, 3. Про розселення готських племен на Чорномор’ї Раппапорт, р. III, Loewe Die Krimgotenfrage (Paul u. Braune Beiträge, 1902)
233. Се справедливо завважив Дан – Die Könige der Germanen, II, с. 87-8
234. Одначе багато учених приймало існування спільної держави аж до часів Германаріха – Кепке, Зібель, Вітерсгайм – див. у останнього op. с[it], II, с. 6
235. 27, 5; 31, 3
236. Про них див. особливо Rappaport op. с[it], Dahn, Wietersheim, t. І, гл. V і далі, Васильевский – Русско-византийские отрывки, VII – Житие Іоанна Готского (Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения], 1878, І), c. 87 і далі, L. Schmidt Gesch. d. deut. Stämme, I
237. Зосим, І, с. 31, 32, 34. Зазначую се, бо готів вважають за нарід мореходний, і се служило підставою для різних виводів і противставлень їх «сухопутним» слов’янам
238. Сей нарід теж цілком не звісний ближче. Здогад (напр. Раппапорта, op. c[it], 36), що перед тим сталася нова германська міграція з басейна Вісли над Чорне море і тоді прийшли бургунди, борани, герули, має зовсім гіпотетичний характер
239. Евтропій, VIII, 2. Див. Hunfalvy Ethnographie von Ungarn, 68-9
240. Йордан, гл. 17, 22. Деякі здогади у Рапапорта, с. 105-6
241. Про сі відносини у Вітерсгайма-Дана і новіше у Л. Шмідта
242. Перегляд справи в статті Фогта в Allgem. Deutsche Biographie, т. XLIV (1898), F. Kaufmann Texte und Untersuchungen zur altgerman. Religionsgeschichte, 1899
243. 31, 8. Про Германаріхову легенду див. прим. 3
244. Каталог народів Германархіової держави в рецензії Момзена читається так: Habebat siquidein quos domuerat Goltescytha Thiudos Inaunxis Vasinabroncas Merens Mordens Inmiscaris Rogas Tadzans Athaul Novego Bubegenas Coldas (Getica, стр. 23)
245. Про неї ширше в примітці (3)
246. Головніша література: Bitter, Die Erdkunde von Asien, I (1832), c. 190-6, 241-3, 850-2. Neumann, Die Völker des südl. Russlands (1849), гл. II. Иакинф (Бичурин), Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена, 1851, І, c. 76 і далі. Wylie, History of the Heung – nu in their relations with China (Journal of the Anthropological Institute, 1873 i 1875). Ujfalvy, Les migrations des peuples et particulierement celies des Touraniens, 1873, c. 83 i далі. Richthofen China, 1877. Веселовский, Несколько новых соображений, Ж. М. Н., II, 1882, IX. Tomaschek ор. c[it] – Sitzungsb., т. 116, c. 755, 759-60. Howorth, Some notes of the Huns (Actes du VI congrès internationale des orientalistes, IV, 1885). Cahun, Introduction à l’histoire de l’Asie. Turcs et Mongols des origines à 1405, 1896 і його ж Les revolutions de l’Asie (Lavisse et Rambaud, Hist universelle, II, c. 884 і далі). Аристов, Заметки об этническом составе тюркских племен й народностей (Живая старина, 1896). Zaborowski Huns, Ougres, Ouïgoures (Bulletins de la Société d’ Antropologie, 1898). Hirth Über Wolga-Hunnen und Hiungnu (Sitzgb. der bayer. Ak., 1899). Иностранцев, Хун-ну й гунны (Жив[ая] старина, 1900, бібліографічний огляд питання). Shiratori Sinologische Beiträge zur Geschichte der Türkvölker (Изв[естия] Акад[емии] н[аук], 1902, т. 17). Franke Beitrage aus chinesischen Quellen zur Kenntnis der Türkvölker und Skythen Centralasiens (Sitzungsb. d. Berliner Ak., 1904)
247. Що гуни IV в. – се Гун-ну хінських істориків, таку гадку висловив ще в XVIII віці славний французький оріенталіст Дегінь – Deguignes Mémоіrе sur I’ origine des Huns et de Turcs, 1748 i Histoire générale des Huns, des Turcs et des autres Tatares Occidentaux, 1756-8. Тільки він не робив різниці між монголами й турками, і до сих «західних татар», як їх називав, зачисляв і гунів
248. Се, розуміється, хибне об’яснення безбородості
249. Аміан, XXXI, 1, 2; Йордан, гл. 24; Апол. Сідоній, вид. Baret, с. 604. Аналіз етнологічних звісток про гунів у Василевського, Ж. М.Н. П., 1882, VII
250. Головним заступником слов’янської теорії тепер російський історик Іловайський – див. його Разыскания о начале Руси, 2 вид. 1882, Дополнительная полемика по вопросам варяго-русскому й болгаро-гунскому, 1896, і Вторая дополнительная полемика, 1902 (там же вказівки на полемічну літературу – головне місце в ній займає критика Васілевського на теорії Іловайського в Ж. М. Н. П., 1882, VII і 1883, IV: О мнимом славянстве гуннов, болгар и роксолан, Еще раз о мнимом славянстве гуннов)
251. Птолемей, III, 5. 25, Періегет – Geogr. Graeci min, II, c. 49
252. Агапій, V, 11, Прокопій De b. G., IV, 5, Йордан, c. 242. Оповідання Пріска про перехід гунів в Європу через Керченську протоку, перейняте сими письменниками, з’явилось або непорозумінням або з якогось поменшого походу
253. В хінській літописі оповідається, що се сталося трьома поколіннями перед половиною V в. – гуни напали на край Соктак, над великим морем, де жили давніше Antsai, вбили короля і запанували над тутешнім народом. Про похід гунів в Європу Wietersheim-Dahn Geschichte der Völkerwand, II, c. 12 і далі, Hunfalvy Ethnologie von Ungarn, c. 70 i далі, L. Schmidt Gesell. d. deut. Stämme. Іншу літературу див. Dahn-Wietersheim, 11, c. 517. Взагалі по перестарілих працях Ам. Тері і Феєра сильно почувається брак докладної студії про гунську міграцію в Європі
254. Ad Caucalandensem locum altitudine siluarum inaccessum et montium (Аміан, XXXI, 4. 13). Се ім’я деякі об’ясняють з німецького Hauhaland = Hochland, інші ставлять в зв’язок з дакійським народом Caucoenses і з подібними іменами як Καύκωνες, Καύκασα на Хіосі – Томашек, Die alt. Thraker, Sitzgb. т. 181, c. 90-1. Текст Аміана нам інтересний тому, що Карпати і в наших літописях звуться Кавказькими горами – Іпат., c. 2 і 499
255. Аміан, XXXI, 3-4, 5, § 8, Зосим, IV, 20,26, c. 6, Йордан, c. 24-5
256. З великої літератури про сі готські останки згадаю: Куніка, О записке готского топарха (Записки Петерб[ургской] академии [наук], т. 24), Василевського, Житие Іоанна Готского (Ж.М.Н.П., 1878, І), Tomaschek, Ethnologische Forschungen, І – Die Goten in Taurien, 1881. Braun, Die letzten Schicksale der Krimgoten, 1890 (Jahresbericht der Reform. Bürgerschule in Petersrsburg). B. Loewe, Die Beste der Germanen am Schwarzen Meere, 1896. J. Ziegler und de Krimgoten (Paul u. Braune Beiträge, 1902), Die Krimgotenfrage (Indogerm. Forschungen, 1902). Götze Die Krimgoten (P. B. Beiträge, 1901)
257. Прокопій, De bello Got., IY, 5, De aedificiis ed. Bonn., p. 262, Йордан, гл. 51, Valafridi Strabonis, De rebus ecciesiasticis 7. Найбільше відомостей маємо про кримських готів; до 80-х рр. XV в. мали вони свою політичну організацію, центром її був теп. Манкуп (давн. Теодоро), аж 1475 p. завойовали його турки, а готська єпархія перестала тут існувати тільки в 2-ій пол. XVIII віку. Ще в XVI в. подорожник Бусбек записав значне число німецьких слів від тутешніх готів; пізніше вони потатарились чи потурчились. Останки їх бачать у виведених за імп[ератриці] Катерини з Криму в околиці Маріуполя татах. Звістки про кавказьких готів далеко бідніші; Леве в згаданій праці, звівши згадки про них, думає, що останки їх доховались на Таманськім півострові до кінця XIII в., але сі звістки занадто загальні, щоб на них можна було б опертися з певністю. Назву кавказьких готів – тетракситів зв’язують з Таматархою – Тмутороканню (Василевський, Леве). До котрих ось з сих готів належить згадка Слова о полку Ігоревім про «готських красних дів»; звичайно думають на кримських, але супроти зібраних Леве відомостей з більшою правдоподібностю можна думати про таманських. Дунайські готи (про них особливо у Леве, Die Reste, гл. V) заникають найскорше: по IX в. нема про них ніяких звісток
258. Дальше – вже більш фантастичне продовження становить т. зв. готська теорія початку Русі – про неї будемо говорити на своїм місці
259. Пріск, Hist. gr. min., І, p. 312 = ed. de Boor (Excerpta de legationibus) І, с. 141
260. Напр. Вітерсгайм не вагався признати, що фінські, слов’янські й деякі германські народи між Понтом і Балтійським морем підвласні були Атилі (II, с. 240)
261. Пріск – Hist. gr. min., p. 276 і 298 (ed. de Boor, p. 120 i 130). Не доводить нічого й факт походу гунів колись (πάλαι) на Персію (ib. с. 312): не знати, чи була то як раз орда Атили, та й у такім разі сам похід не доводив би ще існування якоїсь тіснійшої організації в Чорноморських степах
262. Рід «Дулу», з якого мала походити княжа династія дунайських болгарів, звісний у турків ще на правітчині –Аристов op.c[it], с. 297
263. Література про початки болгарів була вказана в 2 вид. Перегляд її – Шишманов, Критичен преглед на въпроса за произхода на прабългарите (Сборник за народни умотворения, XVI-XVII, 1900). Про «Чорних болгарів» див іще Westberg Fragmente des Toparcha Goticus, с. 102 і далі, К анализу, гл. 5 і Marquart op. c[it], с. 503
264. Користаю з статті вірменіста Патканова в Ж. М. Н. П., 1883, III (Из нового списка географии, приписываемой Моисею Хоренскому), де подані тексти з обох версій (коротшої і ширшої) вірменської перерібки Птолемея, надписуваної іменем вірменського історика Мойсея Хоренського
265. Theophanes ed. de Boor, p. 356: Ο’υννογουνδούρων Βουλγάρων καί Κοτράγων, Цайс (с. 713) уважав форми унугури, унугундури і утургури різними відмінами одного й того самого імені; се о стільки правдоподібно, що сі відміни не виступають разом. Недавно Мункачі (Munkácsi Ursprung des Volksnames Ugor – Ethnolog. Mittheilungen aus Ungarn, t. V) об’ясняв ім’я огондурів як plur. від ogur, ugur (назви західних турків й уйгурів)
266. Про кутургурів Procopii De bello Got., IV, 5, 18, про утургурів ib[id], IV, 5. Прокопій називає їх гунамн, але в його устах се означення не має великої ціни, бо ім’я гунів уживає він дуже широко, зачисляючи до них і кіммеріїв. В тексті Йордана, що вичисляє: Altziagiri, Saviri, Hununguri, Цайс поправляв Altziagiri на Cutziagiri (с. 715), але між варіантами видання Момзена нема нічого подібного
267. Згадана стаття Патканова, с. 25
268. Ennodii Panegyricus Theoderico regi dictus, с. V i XII – Monumenta Germaniae hist., auctorum antiquissimorum, t. XI
269. Сі напади вичислені у Міленгофа, де вибрані й місця з джерел – II, с. 379
270. De b. Gothico,VI, 5 і 18, Йордан, гл. 5
271. Менандр – Hist. gr. Min., II, p. 87-9 (ed. Bonn, p. 401 i 404)
272. Коли саме оселилася вона тут, не знати. Теофан і Нікифор кладуть се вже на другу половину VII в., але в їх оповіданні стягнено в кілька літ те, що діялось протягом століття
273. Теофан, р. 357
274. Теофан, р. 358, Никифор, p. 34
275. Никифор, Opera hist. ed. de Boor, p. 24
276. Його зв’язують з назвою ріки Уар або Угар в Алтайській системі – Арістов, с. 310, але ми тільки що (с. 157, прим. 2) бачили, що се ім’я було дуже широко розповсюднене взагалі. Більше про аварів див. у Цайса, Гунфальві, цитовані статті Cahun-a і Арістова
277. Про Турецьку орду – Ту-гю чи Ту-кю хінських джерел й її історію крім цитованих вище праць (с. 151) див. іще розвідки в Inscriptions de l’Orkhon déchiffrées par V. Thomsen, 1896, Barthold Die historische Bedeutng der alttürkischen Inschriften, у Радлова (Radloff) Die alttürkische Inschriften, Neue Folge, 1897, Chavannes Dokuments sur les Tou-Kiue (Turc) occidentaux, 1903. Давніша історія турків відома з хінських джерел, де їх знають від початку VI в. по Хр[исті] і уважають потoмками Хун-ну, а вітчиною їх – Золоті гори, Алтун-їш. Коло 600 р. вони розділюються на західну й східну орду. Історію східних турків в VIII в., їх суспільного устрою й культури поясняють нам ті написи з басейна Орхону
278. Те, що Менандр каже потім про аварів, ніби про новоприхожу якусь орду, не знаходить собі потвердження, та й ся фраза взагалі риторична – Hist. Gr. m., т. II, p. 4 (ed. Bonn., p. 283, ed. de Boor, p. 442.)
279. Менандр, с. 86-9
280. Ibid, p. 4-6