2. З передісторичних глубин

Текст этой главы приводится по позднейшей авторской редакции тома, а не по снимкам второго издания 1904 года: Грушевский переработал первые главы для следующего издания, и расхождения с фотоснимками в этом разделе - авторские, а не ошибки распознавания. Постраничная транскрипция именно издания 1904 года есть в разделе страницы со сканами.

Українська територія в останніх геологічних формаціях

Кліматичні зміни, ледова доба, розпросторення ледівця і його вагання, впливи ледової доби на життя

Історія нашого краю як території – як просторого суходолу зачинається доперва з останніх геологічних формацій. Що сива старовина для історії – свіжа новина для геології. Не тільки людське, взагалі звіряче життя являється не більше як свіжим мохом на предвічнім камені старих геологічних формацій землі, а й самі простори нинішніх суходолів явище сорозмірно дуже недавнє. Наш край в теперішнім своїм виді просторого суходолу, обведеного з країв морями і гірськими хребтами, перерізаного річними долинами, виступає доперва тільки в формації третичній, одній з наймолодших (чи навіть наймолодшій – бо ж пізніші формації можуть вважатися просто верхніми верствами сеї третичної формації).

Третична формація характеризується в наших сторонах власне повільним уступленням моря на полудень та формуванням нинішнього суходолу, що поволі зближався до теперішнього свого орографічного та гідрографічного вигляду. На початку третичної формації (в т. зв. еоцені) полуднева частина Східноєвропейської рівнини була переважно покрита водою, хоч і не без виїмків, не без перерв в виді островів, що висувалися серед сього Східноєвропейського моря. Пізніше стає суходолом середнє Подніпров’я та нинішня Донецька височина. А в новіших часах формації (пліоцені) море виступало на північ вже мало що поза теперішні береги Чорного і Азовського моря – що лучились тоді ще в одно велике море з Каспійським. Процес сей – зменшення чи відступлення моря пішов потім навіть ще далі, так що пізніше, в ділювіальних часах, береги Чорного та Азовського моря поступили значно на полудне і тільки пізніше прийшли до теперішнього свого вигляду. 1

Таким чином, третична доба – її середина і друга половина, і доба ділювіальна – се ті часи, в яких протягом довгих десятків і соток тисяч літ формувалася і приходила до теперішнього свого вигляду наша територія. Тектонічні процеси другої половини третичної доби творять нинішні гірські хребти її. Інші зміни земної кори значно наблизили її до теперішнього вигляду вже на вступі ділювіальної доби. Але вона мала ще перейти різку метаморфозу, яка відбилася дуже сильно і на вигляді її поверхні, і на всім органічнім житті її: була нею ледова доба в середині ділювіальної епохи.

Третична доба взагалі характеризується повільним упадком теплоти. Еоцен визначався високою температурою і вохким повітрям, буйною ростинністю і незвичайним розвоєм звірячого (животного) світу. Се була епоха розвою вищих родів звірят, що виступають в незвичайнім багатстві і рожнорідності родів, так що пізніший і теперішній звірячий світ – се бідні, нужденні останки, найбільш витривалі, що вміли приладитися до тяжких обставин пізніших тісних часів. Підсоння Європи в тій добі мало чисто тропікальний характер, таку ж ростинність і фауну. Але в середніх часах третичної доби воно прохолоджується, а заразом ще й зміни орографічні, поява середньоєвропейських гірських систем впливають на те, що підсоння і життя Північно-Східної Європи холоднішає і біднішає.

Все ж таки і в останніх часах третичної доби клімат в наших сторонах був лагідніший і прихильніший від теперішнього, ростинність і фауна різнорідніша, зложена з теперішніх родів і з представників гарячіших країв, і таким переходить се життя в ділювіальну добу, що в своїх початках не відділяється нічим різким від доби третичної. Але далі в ділювіальній добі переходять різкі кліматичні зміни. Під впливом ближче невияснених ще причин температура Північної Європи обнижається, збільшуються атмосферничні опади, зростає вогкість. 2

В Північній Європі розвиваються великі ледівці, зростають величезні маси льоду і снігу і розширяючися звідти опановують все більші й більші простори Центральної і Східної Європи. Східна Європа і Центральна в значній часті була захоплена величезним ледівцем фінсько-скандинавським: він дійшов величезних розмірів в фінсько-скандинавських сторонах і відси роспросторюючися розширявся на полудень і полудневий захід. В моменти найбільшого свого роспросторення він захопив весь басейн Вісли, Німану, Прип’яті, Середнє Подніпров’я. Слідами сього роспросторення зісталися вали моренні, глиби північного каміння, принесеного ледівцями, та інші прикмети великих мас каміння, пересуваних ними.

На підставі сих слідів вважають, що в момент свого найбільшого роспросторення ледівець сягав мало не до порогів Дніпрових, виступаючи широким клином в долині Дніпра, а другим таким клином в поріччя Дону, тим часом, як Волинсько-Подільські височини (майже вся Галичина і полуднева частина Волині) не були ним захоплені. 3 Дуже можливо одначе, що тут, в долинах Дніпра і Дону за сліди ледівця взято сліди розмиву його, принесені водою, коли ледівець топився (т. зв. флювіогляціальні наноси), і в дійсності дніпровий ледівець не заганявся так далеко на полудень. 4

Як довго тривало таке широке роспросторення ледівця, неясно. В зв’язку з повисшенням температури й іншими кліматичними змінами його розміри і границі безсумнівно змінялися. То процес розтавання брав перевагу над процесом наростання мас льоду й снігу, і тоді ледівець відступав на північ, полишаючи різні сліди свого роспросторення в виді морен, покладів каміння, піску і глини. То ослаблювалося топлення, зміцнялося наростання, і ледівець знову посувався на полудень, громадячи на старих слідах свого побуту нові морени, нові маси північного каміння. На підставі таких чергувань, таких верств покладів ледівця звичайно приймають існування більше і менше довгих міжледових періодів, коли простори Східної й Центральної Європи зовсім очищалися від льоду і органічне життя входило в свої права. Таких міжледових періодів рахують для різних місць різно – для Центральної Європи чотири періоди розширення ледівця і три міжледові періоди, для Англії – п’ять періодів розширення ледівця і чотири міжледові періоди, для Скандинавії – шість ледових періодів; все се одначе річ доста ще гіпотетична – і ті числа ледових періодів, і рахунки часу їх поширення та міжледових періодів, які пробувано робити. 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Останніми часами підіймаються скептичні погляди і щодо тих більших чисел ледових періодів, і щодо довгості їх існування; декотрі вважають можливим приймати навіть один лише ледовий період, хоч із певними ваганнями в границях з моментами розширення і зменшення просторів, занятих ледом, так що кінець кінцем питання, як значні були простори свобідні від леду в певних часах, в перервах між розширеннями ледівця, і як довгі буди сі перерви, вимагає ще довгого і детального студіювання і то для кожного краю осібно. Що ледівець в моменти свого найбільшого розвою займав своїми периферіями значні частини України, се факт (відповідало б се другому ледовому періоду Західної Європи, по звичайно прийнятій схемі). Але чи після уступлення сього ледівця, при нових поступах його на полудень він коли-небудь знову захопив українську територію – се непевно і сумнівно.

Поява сього грандіозного ледівця в сих сторонах, як і скрізь, мала величезний вплив на тутешнє життя. Топлення величезних мас льоду і снігу, особливо в періоди, коли ледівець інтензивніше топився і відступав, творило величезні маси ґрунтової води. Бурні потоки лилися з-під ледівця, несучи маси осадів – каміння, піску і глини. Глибокі і широкі річні долини, тепер безводні, або з течіями мініатюрними в порівнянні до великості долин – се пам’ятки тих бурливих, могутніх вод часів топлення ледівця; верстви ділювіального піску і жовтої ділювіальної глини (так званого льосу), часом грубі на кілька метрів – се намул тих ледових потоків; наші озера, болота, мочари – останки тих мас води, що застоювалися, не маючи виходу. Вся фізіономія нашого краю дістала новий вигляд від сеї доби, під впливом сеї маси опадів, сих мас води. Можна сказати, що весь пізніший час до нинішніх днів був одним процесом повільного висихання від великих мас вогкості ледової доби.

В зв’язку з сим переходили великі переміни і в органічнім житті. Які б не були причини того розросту ледівців, але саме се явище мусило сильно вплинути на клімат, а далі й на ростинність і звіряче життя сих сторін. Клімат ставав холодним і вогким. Ростинні і звірячі роди північних, під-арктичних сторін находили в сі більш полудневі простори, витісняючи роди давніші, що не могли приладитися до суровішого клімату і трудніших обставин життя. 15

Зміни в розширенні ледівця викликали таким способом різні переміни в характері флори, фауни і в розповсюдненні їх родів, вносячи все нові зміни в сю сферу – хоч вони й переходили поволі, довгими тисячами літ. То брала перевагу флора і фауна теплого підсоння, вічнозелених лісів, то холоднавих степів, то північних тундр. Але старі репрезентанти теплої ростинності і фауни кінець кінцем убували, і флора та фауна зближалися до сучасної. 16

Разом з сими змінами мінялися й обставини життя чоловіка.

Початки людського життя

Сліди ділювіального чоловіка на Заході, його побут, сліди палеолітичної культури на Україні, важніші стадії, палеолітична культура

Ледова доба має ще той інтерес, що се перша безсумнівна доба чоловіка, задокументована вповні ясними і безперечними слідами його існування. Що перед тим – все більш або менш гіпотетичне або й сумнівне.

Чоловік перебув довгий процес розвою від чоловікоподібної мавпи до того, що ми називаємо людиною, homo sapiens. Третична доба, як звичайно приймають, була власне добою сього розвою, що полишив нам свої сліди в виді бічних галузей родословного дерева чоловіка – чоловікоподібних приматів сучасних (шимпанзе, гібон, оранг) і вимерших, звісних тільки з нахідок, як pliotithecus, dryopithecus, і нарешті знайдений тому кільканадцять літ т. зв. pithecanthropus erectus з острова Яви, найбільш дорогоцінний переходовий тип від мавпи до чоловіка. Розуміється, тільки приблизно і більше менше конвенціонально можна означити момент, коли з поміж чоловікоподібних приматів, чи «гомінідів», як їх ще називають, виступає сотворіння, яке можемо признати людиною. Неясним зістається і се, як давно се настало. 17

Останніми роками се питання трактувалося дуже живо, і до рішення його крім спостережень антропологічних та палеонтологічних пробувано підійти дорогою археологічною, за поміччю т. зв. еолітів, камінних виробів з третичної доби (назва досить кучерява, від грецького еоs, розсвіт, і lithos, камінь, каміння з розсвіту людського життя). Се старе питання останніми роками дебатувалося з небувалим ще завзяттям, з великим накладом наукової енергії, і теорія третичного чоловіка придбала собі багато прихильників. Ряд дослідників признав в кремінних фрагментах ділювіальних верств різних місцевостей знаряддя, штучно вироблені (т. зв. артефакти), уживані чоловіком, й існування чоловіка в другій половині третичної доби – в міоцені та пліоцені 18 став уважати фактом. Але критична оцінка доказового матеріалу не залишила поставити ряд сумнівів і щодо штучного оброблення того, що оборонці еолітичної культури вважали людськими «артефактами», і щодо третичної приналежності найбільш інтересних еолітичних нахідок. 19

В результаті культура третичного чоловіка зістається гіпотезою і в теперішній хвилі, як і чверть віка тому, і безсумнівно задокументованою зістається тільки культура чоловіка ділювіального, особливо з доби ледової. Розуміється, тут маємо вже документи досить високого розвою людського життя, людської культурності – через те тільки сліди людського життя й стають замітними і безсумнівними; а рrіоrі треба прийняти довгий період попереднього людського життя на границях третичної і ділювіальної доби, але се попереднє не піддається ближчому досліду і констатуванню, принаймні – поки що.

На заході Європи особливо багато заховалося слідів життя ділювіального чоловіка в печерах, що служили йому оселями; там часом в верствах землі й сміття можна слідити цілий повільний розвій сієї геологічної культури, окрім тільки найстарших типів, що в печерах не стрічаються. 20

Особливо на території Франції, де ледівець і під час найбільшого свого розвою полишав великі простори людському життю, останки найстаршої, ділювіальної культури найбагатші, й найліпше вистудійовані, так що дають доволі повний образ життя і культури ділювіального чоловіка, а навіть історію її розвою. 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34

Бачимо, що в сій добі чоловік не мав ще зовсім домашніх звірят, не вмів виробляти глиняних начинь, був кочовим звіроловом і рибалкою, позбавленим всяких релігійних ідей (се виявляється в повнім браку похоронного обряду). 35 Самим фізичним виглядом мусив він відрізнятись від сучасного чоловіка, маючи деякі відміни в формі костей (вправді – другорядні) і визначаючися взагалі грубішою і тяжчою фізичною організацією. Але в матеріальній культурі під кінець ділювіальної доби поступив вже багато, не вважаючи на те, що розпоряджав тільки деревом, кістю і каменем для своїх виробів. Техніка сих виробів стоїть високо, і в орнаментації своїх виробів тодішній чоловік підіймається навіть до артизму. Тому що головним ресурсом сеї культури був камінь (особливо кремінь), вона зветься палеолітичною (себто старокамінною, в відміну від новішої камінної культури пізніших часів).

Але на нашій території кам’яних печер взагалі дуже мало, а на відкритих місцях останки людського життя тільки особливим щастям могли заховатись, тож і не диво, що такі останки трапляються досить рідко. Все ж таки досі відомо їх на Україні з десяток: в Києві (кілька), коло с. Селища над Дніпром (в Канів[ському] пов[іті]), в Полтавщині на р. Удаю (в. с. Гонцях), в Чернігівщині над Десною коло с. Мізиня, на Поділлі російськім в двох місцях: коло Кам’янця і коло м. Студениці, на Волині коло Рівного. 36

До сього ж можна додати ще суміжні нахідки над Віслою, коло Н. Александрії (Пулав), на р. Воронежі (в с. Костенках), і в печерах Криму. 37

Далі на Північний Схід слідів ділювіального чоловіка не викрито.

Окрім кримських печер тільки одна нахідка – в м. Студениці над Дністром вказує на життя тодішнього чоловіка в печерах; інші нахідки маємо просто при берегах рік. Докладніше з них вісліджені: одна з київських стоянок, мізинська і гонецька; тому вони найбільш цікаві. Київська належить до ранніх післяледових або – навіть межиледових часів; вона залягає під грубою верствою льосу, в верстві піску (13-20 метрів під поверхнею) і досі являється найдавнішим слідом і документом людського життя в Східній Європі. 38

Останки людського життя займають тут досить значну просторонь (близько гектар), в великій масі, й судячи з її положення і з різниці в останках звірят, що стрічаються разом з ними, 39 зложилися вони за доста довгі часи.

Мізинська стоянка лежить між двома верствами льосу, в верстві звітрілого ледового шутру, під доста грубим покладом льосу, але не так глибоко, як нахідка київська, а головно – над верствою льосу грубості коло одного метра, так що се одно вказує на її пізніший час; фауна тутешня також молодша – поруч останків мамута і носорожця стрічаємо північного оленя. 40

Нарешті стоянка гонецька лежить вже вище верстви льосу, отже належить до пізніх післяледових часів, коли людність вже вповні опанувала вільні і від льоду і від води простори. 41

Таким чином нахідки сі в сумі констатують існування чоловіка в наших сторонах протягом дуже довгого часу, десятків тисячоліть ділювіальної доби, другої її половини – в часах що відповідають пізній палеолітичній культурі Центральної і Західної Європи – епохам Солютре-Маґдален і переходовим. 42

Людське знаряддя виступає в них разом з останками мамута і деяких інших вимерших геологічних родів звірят; їх кості носять на собі часом сліди зужиття їх тогочасним чоловіком: вони розбиті задля мозку, часом обпалені, покарбовані, оброблені й навіть орнаментовані.

Чоловік, що лишив свій слід в сих останках життя, зробив вже значні поступи на культурнім полі – я вже сказав, що взагалі сліди людського життя, хоч як давнього, можуть констатуватись тільки завдяки значному вже розвитку людської культури. Як показує углє на місцях сих стоянок, сей чоловік умів вже користати з огню, а се було дуже велике культурне придбання; він уживав його для готування їжі, значить перестав бути виключено сироїдцем: про се свідчать обпалені звірячі кості. Не задоволяючись примітивною зброєю, якою міг служити йому дикий камінь, гілляка або кістка, він навчився зручними ударами відбивати від каменюк декотрих родів кусники потрібної йому форми; особливо служив йому службу кремінь, легкий до оброблення зручними ударами, а при тім міцний, тривкий, що міг в потребі колоти, різати, рубати.

В сій добі знаходимо вже кілька спеціалізованих родів кремінного знаряддя: вістря, більші і менші, такі, що уживалися просто з руки і насаджувалися на держак, також шкрібнички (для обдирання й шкрябання кості, шкіри чи дерева), ножики і пилки. Знаряддя се, розуміється, ще дуже примітивне, зроблене самим відбиванням, без політури, без висвердлин, які мають пізніші, ліпше вироблені інструменти. Чоловік тодішній обробляв також дерево, кість, ріг (різні вістря в нахідці на Удаї і Десні). Особливо інтересні орнаментовані вироби з мамутової кості: в київській нахідці маємо великий мамутовий сікач, орнаментований лінійним рисунком, досить нескладним одначе; в мізинській – багато предметів вирізьблених з кості і орнаментованих.

Для осель служили натуральні печери, де вони були – як на Подністрянщині; щодо інших наших нахідок, неясно, чи маємо місця осель, чи тільки місця, де ловився й споживався різний звір.

Неолітична культура

Її розпросторення на Україні, важніші огнища – осади київські, Середнього Подніпров’я й інші, «передмікенська» культура, неолітична техніка і господарство

Так представляються нам, на підставі наших небагатих знахідок результати людського розвою протягом довгих тисячоліть ділювіальної доби. 43

Непомітно переходила ся стара культура в новішу і більш розвинену культуру останньої, сучасної нам геологічної доби, як непомітно переходило саме життя землі з ділювіальної доби в сучасну алювіальну. В західних нахідках можна його тепер слідити уже досить докладно. Нещодавно була гадка, що між давнокам’яною і сею новішою культурою в Західній Європі була певна перерва (hiatus), й се привело було учених до здогаду, що повисшення тепла в кінці ділювіальної формації, примусивши звірят тікати на північ, змусило й чоловіка за ними посуватись, і середньоєвропейські простори зайняла нова людність, з вищою культурою. Але новіші нахідки дали посередні типи між обома культурами і тим довели, що нова культура розвинулася з ділювіальної повільною еволюцією. На нашій території, при малому числі нахідок, не можемо докладно Віслідити переходу старої культури в новішу і вищу; можемо тільки констатувати існування її.

Ся новіша культура існувала вже серед фізичних обставин більш менш однак[ов]их з сучасними, серед сучасного звірячого й рослинного царства, роспоряджала знаряддям також кам’яним тільки, але значно кращим, ліпше обробленим; вона зветься через се неолітичною (новокам’яною) в противність попередній, ділювіальній кам’яній культурі, що визначається більшою примітивністю своїх виборів та зветься давньокам’яною (палеолітичною).

Коли для палеолітичної епохи ми на нашій території мали лише кілька розрізнених нахідок, з неолітичною епохою стоїть річ далеко краще. Багаті останки новокам’яної культури покривають, можна сказати, всю країну нашу, а коли в деяких околицях їх не знаємо, то се передовсім залежить від малої уваги, які ті місця звертали на себе; хіба сильно багнисті околиці лісового пояса, тоді ще далеко більше неприступні як нині, або околиці гірські були незалюднені. Окрім поодиноких виробів, що стрічаються спорадично, ми маємо з сеї доби цілі осади тогочасної людності з різнорідними останками тодішньої культури – вони звуться стаціями, стоянками, коли мають самі останки їжі, знаряддя, посуди, і робітнями – коли на них зістались сліди виробу знаряддя чи посуди на тім місці. Маємо також і могили або цілі цвинтарі з сеї доби.

Цілі групи таких осад напр. ми знаходимо на території теперішнього Києва, властиво його передмість 44 (в самім місті такі сліди позникали). Особливо багаті й різнорідні останки тодішнього життя, викриті в північній часті Києва (коло Кирилівської улиці). Неолітичний чоловік жив тут в печерах, штучно викопаних в грубій верстві глини (льоса), довгих і вузьких (на один метр широкості). В одній печері, що удалося захопити невичищеною, знайшлися останки їжі: маса річних черепашок, та риб’ячі й звірячі кістки: волов’ї, кінські, свинячі, розбиті задля мозку (але кісток в порівнянні з черепашками було не багато); тут же перепалене каміння від огнища, кам’яні знаряддя й останки глиняної посуди, лихо, з руки виліпленої і слабо випаленої (печера коло Кирилівського монастиря).

В сусідстві тієї печери, коло Кирилівської улиці, в верхніх верствах землі, над вищезгаданими останками палеолітичного життя, теж знайшлися сліди неолітичних осад – давніших, з більш примітивною культурою, й новіших. Тут люди жили на поверхні землі, у влоговинах чи викопаних в землі домівках: в них знаходилися теж огнища, останки їжі, знаряддя кремінне, кістяне, багато приборів з рогу оленячого або лосячого; тут же знайшлися досить добре зроблені печі й гончарські горни для випалювання посуди. Різна давність, різний ступень культури сих осад дає себе найвиразніше знати на гончарських виробах; на старших осадах (в глибоко викопаних в землі домівках) стрічаємо глиняну посуду, дуже примітивно вироблену і дуже лихо орнаментовану, тим часом, як в інших бачимо виріб далеко кращий, краще орнаментований, є початки малювання посуди, а в найновіших стрічаються уже зроблені дуже добре, майже як теракотові, розписані начиння, що належать до тої пізньо-неолітичної (т. зв. передмікенської) культури, про яку будемо говорити нижче. Поруч з поступом в техніці бачимо зміни і в самім побуті: зміняються останки їжі, маси черепашок старших осад дають місце кісткам риб’ячим, звірячим і пташиним, поліпшується урядження домівок, і т. д. 45

Взагалі береги середнього Дніпра, можна сказати, вкриті останками неолітичної епохи – стоянками й робітнями, що в сумі виказують існування досить значної людності в ті часи: на просторони яких п’ятдесяти верст між Києвом і Трипіллям їх було помічено по обох боках Дніпра кільканадцять (тут сі спостереження можна було легко робити, бо вітер, розмітаючи піскові кучугури, відкриває сі правікові останки людського життя). Такі ж печері, викопані в верствах глини, які ми бачимо під Києвом, ідуть далі Дніпровим побережжям; між Вишгородом і Терехтемировим в наддніпрянських кручах звісно звиш 50 таких печер, хоч вони досить легко зникають – нищаться, засуваються землею. 46

Як особливо багату останками назву околицею с. Вишеньок під Києвом, незвичайно багату кремінним знаряддям дуже тонкої і делікатної роботи. Трохи нижче Дніпром, в поріччі р. Стугни і Красної, в околиці Трипілля викрито сліди множества осад сеї передмікенської культури (по місцю нахідок названої трипільською). Люди жили тут в хатах, углиблених в землю, а зверху надбудованих з дерева, виліпленого глиною; зроблені проби реконструкції такої домівки представляють її в виді неглибокого заглиблення в землі од 3 до 5 метрів в довжину і ширину, з глибшою ямою в центрі, де міститься огнище; стіни робилися з частоколу або платня і обліплювалися глиною, змішаною з половою або висівками. Центральна яма, в сусідстві огнища буває завалена останками їжі – особливо кістками звірят (оленя, кози, свині, корови, вівці, коня), риб’ячими кістками і лускою, черепашками, перемішаними з попелом, черепками з розбитої посуди, і знаряддям камінним, роговим і кістяним. Останки попелу стрічалися так же і поза домівкою, на дворі.

Відмінний від сих хат тип дають т. зв. точки, що в Трипільській околиці стрічаються поруч них. В них нема слідів таких багатих останків, зато маса глиняної посуди, цілої або побитої, часом з слідами попелу і недопалених людських костей. Підлога в них з паленої глини, без центральної ями; стіни були також ліплені з глини. Вісловлена була гадка, що сей другий тип – то гробовища мешканців передмікенських осель. Але докладно відмежувати сі два роди будови, що стрічають то поруч себе, то тільки одні в даній місцевості, не завсіди можливо, і спеціально похоронне призначення тих глиняних «точків» також вимагає ще вияснення. 47

В міру того, як робляться пильніші досліди, викриваються багаті сліди людського життя в побережжях і інших рік: так напр. показується, що смітниками, останками життя неолітичних часів покриті береги р. Уша і його допливів, особливо р. Норини, де бачимо численні сліди осад й фабрик кремінного знаряддя (а особливо прясел на веретена, що вироблялися тут з шиферу і звідси широко розповсюджувалися по Україні, навіть в історичних часах). Неолітичні останки викриті також в сусідстві нижнього Уша, в поріччі Прип’яти й нижнього Тетерева; в великім числі констатовано їх в поріччі Бугу (просліджено береги між Берестям і Володавою), і т. д. Велике гніздо осад і робітень виступає в Полудневій Волині, в околицях верхньої Горині й Ікви, де звісно вже близько сорок таких місць, і між ними кілька незвичайно багатих фабрик, головно полірованого камінного знаряддя (як В. і М. Мощаниця, Радимин).

З інших, особливо визначних багатством останків місць, згадаю Юр’єву гору коло Сміли, де назбирано з півтори тисячі знарядь. Велика робітня відбиваного і полірованого камінного знаряддя, кістяних виробів і посуди Вісліджене коло с. Волоського на Дніпрі (нижче Катеринослава). Багату останками стоянку викрито в с. Пироговці на Десні (Новгород-Сіверського пов[іту]), в Хайловщині на Донці і взагалі на піщаних берегах Дінця, й ін. 48

Сліди осель-мазанок з мальованою посудою (т. зв. передмікенської культури) від київських околиць 49 тягнуться передстеповим поясом далеко на полудневий захід в басейн Дунаю: гнізда сих осель викриті в поріччі р. Гнилого Тикича коло с. Колодистого в Звенигородськім пов[іті]), в поріччі Кодими коло с. Криничок (Балтського пов[іту]), в поріччі Ушиці коло с. Крутобородинець (Летичів. пов[іту]). Далі велике множество бачимо їх в Галичині, в поріччя лівих притоків Дністра – Збруча, Ничлави, Серету, Джурина (коло Васильківець, Зеленчі, Капустинець, Золотого Більча і найновіші коло Кошиловець), і над самим Дністром (коло Городниці і Мільниці). Викрито їх в поріччі Прута на Буковині (коло с. Шипинці) і на Бессарабії (Петрені в Білецькім пов[іті]), і відси сліди аналогічної культури йдуть далі на захід. 50

Скрізь в наших нахідках виступають тут поруч характеристичної мальованої посуди отсі характеристичні також останки глиняних мазанок (вимощені глиною стіни, місцями глиняна підлога і глиняна ж стеля) з обстановою пізнього неоліта – знаряддям з каміння, рога і кості, з виразними слідами одомашнення звірят і початків хліборобства.

На Подністрянщині сліди неолітичного чоловіка бачимо в скальних печерах, як і в палеолітичні часи. Печери з слідами неолітичного побуту знайдено також на Галицькім Поділлі (коло Золотого Більча). 51

Камінь і в сій стадії культури зіставався головним матеріалом для всякого знаряддя, але техніка його значно вища в порівнянні з палеолітом: знаряддя відбите зручним ударом вирівнюється і вигострюється дрібними ударами – тим надається йому й краща, правильніша форма, і більша корисність. Деякі знаряддя, як молоти, сокирки, долота, клини, делікатно політеруються. Для насаджування на держално просвердлюються акуратні діри, чого не знала палеолітична техніка. Саме знаряддя стає більш різнорідним, появляються нові форми його, напр. булави, долота; сокири й молотки прибирають різні варіації.

Окрім каміння обробляли кість і ріг; київська оселя при Кирилівській улиці дала особливо багату колекцію виробів з рога оленячого та лосячого: сокири, вузькі і ширші, поліровані, також долота, спиці, вістря, шила і т. й. В великім числі стрічаються отсі кістяні і рогові вироби поруч камінних в оселях передмікенської культури.

Дуже важним культурним здобутком був виріб посуди з глини і вивалювання її в огні; в київських оселях, як я згадував, знайшлись гончарські горни для випалювання посуди, викопані в землі, густо обтикані патичками і вимазані глиною, а зверху заложені глиняним череп’ям і теж вимазані глиною. Фабрикація з орнаментування посуди доходить в сій добі до дуже значного розвою й висоти.

Сі технічні здобутки передовсім кидаються в очі в неолітичних нахідках. Але і в матеріальній і в духовій культурі чоловіка помічаємо ще інші, далеко важніші зміни. Чоловік не задовол[ьн]яється вже природним захистком, а робить собі штучні домівки, крок за кроком поліпшуючи їх. Він копає печери в землі, далі будує стіни з паль і плоту, обмазуючи глиною; доходить різних поліпшень в урядженні огнища, печі і т. ін. Глиняні хати осад, викритих в околиці Трипілля часом стоять кругом, іноді по кількадесят, творячи таке чимале село (хоч не всюди ясно, чи маємо до діла з хатами, чи з якимись похоронними будовами). Нахідки в Полудневій Волині в деяких городищах численних останків неолітичної культури (Будераж, Радимив, Васьковичі) вказують, що тодішній чоловік будував уже городки для безпечної оборони, чи може й інших цілей, а великі розміри декотрих сих городищ (що займають часом гектар і навіть кілька гектарів поверхні) вказують на значну великість громад, що будували сі городки. Вони лежать в сусідстві ріки, обведені високим округлим валом, і звичайно поза ним мають ще другий концентричний вал, тільки неповний – він боронить слабшу, приступнішу сторону городка. 52

Ловецтво, рибальство й просте збирання їдобного матеріалу перестали бути одинокими способами виживлення чоловіка. Він уже господарить. Західноєвропейські неолітичні нахідки не лишають місця для сумніву, що неолітичний чоловік мав уже домашніх звірят: не тільки пса, найдавнішого з них, але й вівцю, козу, бика, свиню. Кості сих звірят в великім числі стрічаються тепер в згаданих мазанках з мальованою посудою, пізно-неолітичної доби, і по всякій правдоподібності се вже худоба домашня. Найбільше сумнівів будять численні кості коня – чи був се кінь одомашнений чи дикий (дикі коні в великім числі жили в наших степах, і навіть одомашнення коня взагалі деякі дослідники ведуть зі східноєвропейських степів). Не підлягають сумніву початки хліборобства: в тих же глиняних будовах в значних масах стрічаються зерна збіжжя, ячменя й особливо пшениці, в цілим виді, і в виді круп, також пшенична, просяна і ячмінна полова. Для мелення і обдирання зерна служили заглиблені камені з другим округлим каменем до розтирання, що дуже часто стрічаються в неолітичних осадах Подніпров’я і Подністр[ов’]я, – сі зернотерки були прототипом ручних жорен. 53

В сумі образ матеріальної культури пізніх неолітичних часів, який дають наші розкопки, відповідає досить близько тому образу, який досліди лінгвістичні дають індоєвропейській культурі на переломі неоліту й металічної культури, перед розселенням індоєвропейських племен. Се побачимо нижче.

Духовий розвій

Елементи артистичної творчості, культ небіжчиків, похоронні типи, розпросторення деяких культур, культура глиняних мазанок, т. зв. передмікенська, антропологічний тип людності

Естетичному розвою неолітичної людності наших країв дає високе свідоцтво мальована й гравірована кераміка з кінця сеї доби (т. зв. передмікенська). Хоч початком своїм вона, мабуть, не була свійська, але в кождім разі розвинулася й держалася на широкій простороні нашої території роботою свійських майстрів: численні гончарські горни й смітники з невдалим начинням і слідами випалювання свідчать про се виразно. Способи виробу дуже примітивні – начиння робляться ще без гончарського колеса, що найбільше вигладжуються дощечкою, або робляться на глиняних правилах; але посуда ся вирізняється вже дуже високою технікою в виробі і випалюванні глини, що в певних родах зближається своїм виробом до теракоти. Крім посуди дуже різнорідних, часом дуже оригінальних і курйозних форм (збанки форми груші або бомби, миски для привішування, підставки, двоякі форми бінокля і т. ін.), в великих масах стрічаємо глиняні фігурки людської подоби і звірячої; на посуді теж, хоч і рідше, стрічаються малюнки людей і звірят. Маємо отже зовсім серйозні початки артистичної творчості; розуміється, вона дуже наївна, але сміливо береться до розв’язок проблем пластики, помічує реальні форми, рух (малюнки собак). Але все ж таки найбільше вражає багатий і повний смаку орнамент і поліхромія мальованої посуди. Орнаментація зложена головно з різнорідних комбінацій кривих спіральних ліній: на одних начиннях, не мальованих, сі лінії витискані, чи гравіровані, і взір складається з комбінацій таких концентричних ліній; на посуді мальованій сей орнамент мальований на тлі натуральнім, або на помальованім кольоровім. При тім сей спіральний орнамент визначається дуже значним артизмом, правильністю, різнорідністю й смілістю комбінацій; гамма красок – білих, червоних, чорних, каштануватих (на червонім полі чорні або каштануваті взори, на білім – червоні і т. ін.) мав в собі також багато артистичного, як і сама форма посуди, так що сі вироби серед бідної обстанови неоліту і прийнятих звичайно поглядів про некультурність і примітивність тодішнього чоловіка вдаряють незвичайно – як щось неможливо високе. Але сума наших відомостей, зростаючи все більше з часом, власне протестує все голосніше против таких поглядів на тодішнє життя як щось дуже примітивне.

Бачимо вже культ небіжчиків, – се незвичайно характеристичне для чоловіка явище, що вказує на цілу еволюцію в крузі ідей, зв’язаних з смертю, матеріальною і духовною істотою чоловіка і т. ін. Похорони небіжчиків – принаймні в другій половині неолітичної доби (бо для ранньої неолітичної культури похоронів ми досі не можемо напевно виказати у нас), уложилися вже в певні вироблені, ритуальні форми, і сі похоронні обряди в своїм переведенні вимагали часом чималого накладу кошту і праці (високі могили, може похоронні глиняні будови), а се вказує на велике значіння, прив’язуване до сих виразів пошани і заразом – способів охорони від злоби небіжчиків і шкоди від них.

В ритуалі сім переходили часом більше або менше різкі зміни, розширяючись на великі простори. Такі перейняття обрядів, як і різні культурні течії, також не раз дуже розширені, дають характеристичну вказівку на широкі зносини, обмін ідей і продуктів між тодішньою людністю, бо об’ясняти сі відміни, як то донедавна роблено, а й тепер часто робиться – самими лише міграціями, переходами племен, що, мовляв, переносили з собою певні обряди й культурні форми, нині вже ніяк не можна. 54

В археології прийнято, що старшим обрядом було ховання небіжчика в землі, а палення трупа – новішим. Се само по собі вповні правдоподібно, але з наших нахідок такого хронологічного наступства не можна поки що уставити, бо похоронних нахідок з часів раннього неоліта не можемо напевно вказати, а в пізнішій неолітичній добі поруч себе виступають обряд ховання і обряд палення.

Найстарший обряд ховання, який можна сконстатувати – се похорони т. зв. скорчених скелетів. Небіжчика ховають в ямі (рідше на поверхні землі), й над ним сиплють могилу, часом досить високо (і досі ще бувають могили до 10 м. високі). Найбільш типова форма похорону – де труп лежить на боці, скорчивши ноги, з притуленими до лиця руками; але вона вагається значно: часто труп лежить дещо скорчений тільки, або й випростований. Особливих ритуальних подробиць в похороні не примітно; стрічається кам’яне знаряддя й глиняна посуда; часом яма має сліди деревляної цямрини, або обложена камінням; загалом же обстанова похорону дуже бідна. З такими прикметами виступає він на широкім простори Східної і Центральної України (Придніпров’я і далі на схід до долішнього Подністров’я). Там, де в могильних насипах стрічаємо кілька типів похорону, се звичайно найстарший. В Західній Україні (Галичині) звісні кілька випадків такого похорону, але вже без могильних насипів (такі звісні й далі в Західній Європі). Місцями сей ритуал додержався до початків металічної культури (бронзи й навіть заліза). Зовсім конвенціонально і безосновно його тепер звуть часом «кіммерійським». 55

При кінці неолітичної культури на сім похороннім типі слідний новий дуже характеристичний обряд: обсипування, або обмазування небіжчика червоною краскою (охра, окис заліза). 56 Нахідки таких т. зв. фарбованих скелетів вказують на широке розповсюднення сього обряду, особливо в надморськім і степовім поясі: могили такі звісні в дуже великім числі, часом великими гніздами, по кількадесят або кілька соток, від Кубані до Бессарабії; на півночі вони сягають в полудневу Київщину і в поріччя середнього Дінця, в Харківщині; звісні і в Сибірі. 57

Хронологічно сей обряд припадав на кінець неоліту й початки металічної культури. 58

Щодо самого крашення були різні об’яснення, але докладніші спостереження не лишають уже місця сумніву про його походження: положений в могилу труп посипався або мастився зверху краскою, часом лише голова і верхні часті, часом цілий, і з розкладом тіла фарба осідала на костях. 59 60

Зрештою крашення небіжчиків звісне і в інших краях – напр. в Італії, полудневій Франції, північній і полудневій Америці, Океанії. Його досить правдоподібно ставлять в зв’язь з ритуальним значінням червоного кольору як краски жалоби – широко розповсюдненим (включно до «червової китайки» наших козацьких похоронів).

В полудневій Волині і на Поділлі червоних скелетів не бачимо, натомість виступав такий варіант: небіжчика клали на поверхні землі, підсипаючи йому під голову ясної глини; зроблені з сеї ж глини валки клались на труп; з ним ховали камінне знаряддя і глиняні судини, і насипали могилу. 61

На Галицькім Поділлі і подекуди на Волині стрічаємо похорон трупів в кам’яних скринях (кістах), зложених з кам’яних плит, старанно притесаних, з плитяним же дном і накривкою; разом з трупами знаходили посуду і камінне знаряддя. На жаль досі не удалось захопити ні одної такої скрині цілої, не попсованої, або не спорожненої. 62

Похоронний обряд з паленням мерця бачимо також в різних відмінах.

В лісовім поясі – в Київськім Поліссі й на Волині, бачимо урни з попелом небіжчика, поховані в кам’яних скринях. Сей похорон стрічається дослідникам досить рідко, бо сі скрині не мають над собою могил і лише припадково видобуваються; але в кількох випадках такі гроби удалося оглянути докладно. В неглибокій ямі під верхньою верствою землі поставлено довгим чворокутником, на один – два метри довго, вісім кам’яних плит, стесаних зверху, аби не виставали, і зверху накрито дев’ятою великою плитою: в такій скрині (вісті) стояло по кілька горнців з попелом і лежали поліровані камінні сокири. 63

На сході, в басейні Дінця викрито похоронні поля з паленням мерців, з грубо зробленою глиняною посудою і таким же грубо зробленим (може спеціально для похорону) камінним знаряддям. 64

В осадах з мальованою і орнаментованою посудою ми бачили «точки» з похоронними урнами, що містять в собі спалені кості небіжчиків; при них посуда і різне знаряддя. Але брак докладніших дослідів не дає ще можності відрізнити помешкання від таких похоронних будівель, ані здати собі справи з урядження сих похоронних «точків». 65

Всі отсі відмінні типи і варіації похоронного обряду вказують на етнографічні або культурні різниці, зміни і рух в житті нашої території тої доби – не завсіди ще зрозумілий в своїх причинах, але в кожнім разі очевидний. Найбільш одначе проречистим проявом руху і змінності життя тих часів являється все-таки сама отся культура глиняних мазанок і мальованої посуди. Крім самої високої вартості своєї (розмірно висока техніка, багатство форм, перші безсумнівні початки артистичної творчості, в де-чим – високий поступ її) – вона викликає ряд інтересних питань з життя нашої території сих часів.

Різко відрізняючися від попередніх і сусідніх верств неолітичної культури, вона з характеристичними прикметами одностайності прокидається раптом на великій території, від нижньої Десни до середнього Дністра і Пруту. В аналогічних нахідках мальованого начиння і глиняних статуеток проходить на захід, на Молдову і Семигород, далі аналогії для неї бачимо в нахідках Середнє-Дунайських країв і Адріатичного побережжя, з другого боку вони прокидаються в останніх нахідках Тесалії і в пам’ятках старої егейської культури передмікенських часів. Сі подібності не одному досліднику піддавали гадку, що в сій нашій культурі мальованої посуди маємо відблиски передмікенської або й мікенської культури Егейського побережжя; се дуже привабне об’яснення, але трудність в тім, що тамошня передмікенська культура, що цвіла коло 2000 літ перед Хр[истом], як звичайно приймають, розпоряджала високорозвиненою бронзовою культурою, і трудно собі представити, що людність наших країв переймала орнамент і техніку розписування посуди, а не перейняла від своїх учителів чи посередників металічного знаряддя, ані навіть уживання гончарського колеса, добре звісного в передмікенській добі.

Тому інші дослідники склонні бачити в нашій культурі явище старше від передмікенської культури Егейського побережжя, десь коло 3-ої тисячі літ перед Хр[истом], або навіть прототип передмікенської культури, що був принесений в ті полудневі сторони якоюсь мандрівкою – напр. тракийських племен, що мандрували з чорноморських сторін в краї балканські. 66 Той факт, що в початках металічної доби ся культура зникає, не лишаючи ніяких слідів, ніякої спадщини у пізнішої колонізації, справді дає аргумент за мандрівкою представників тої пишної культури, – поки що принаймні.

З другого боку признання сеї культури незалежною від егейської, розуміється, висуває на чергу питання – під якими ж впливами розвинулася вона у нас, де її вихідна точка? Як на таку іншу можливу вітчину її пробувано вказати на стару Персію. 67 Правда, не бракує голосів і за тим, щоб бачити в наших нахідках культуру самостійну, яка зробила великий вплив на європейську культуру. 68

Але недавні нахідки на Північнім Кавказі і Туркестані посуди і фігурок, не раз дуже близьких до наших, а також і подібних глиняних будівель, з кремінним і мідяним знаряддям (в нахідках туркестанських) роблять досить мало правдоподібною гіпотезу самостійності і більш кажуть сподіватися розв’язання справи від дальших азійських нахідок. Остаточно розв’язати се питання було б передчасно силкуватися тепер, коли ми ще так мало знаємо про сю культуру у себе – коли в нашім розпорядженні лише кілька відокремлених гнізд, більш менш припадково викритих, переважно лихо розсліджених і лихо описаних. Я спинився на сих здогадах тільки на те, щоб зазначити, які інтересні перспективи відкривають перед нами сі нахідки.

Менше ніж для студіювання неолітичної культури, зроблено досі для вияснення фізичного типу неолітичної людності наших країв. Досі можна констатувати лише одно: се була людність довгоголова. 69

На інші антропологічні прикмети зважалось дуже мало, аби було можна щось загальніше вивести, але де звертали увагу на форму черепа (і розуміється – де похоронний обряд зіставив кістяк цілим, не спалено його), звичайно виявлялося, що неолітичні черепи довгоголові. 70 Виїмки рідкі, одиничні, і то в похоронах переходового часу, напр. в похоронах з фарбованими кістяками, що стоять уже на порозі металічної культури. 71

Початки металічної культури

Мідь і бронза, питання про бронзову культуру на Україні, її переходовий характер

Я згадав вище, що в деяких глиняних камерах в околиці Трипілля, з мальованим начинням, знайшлися при урнах мідяні сокирки. Се не одинокий випадок у нас, де серед обстанови неолітичної культури виступають яко перші металічні предмети вироби з чистої міді. Напр. звісна така нахідка з Угорської Русі (Лучка в Ужській столиці), де в похороннім полі кам’яної епохи знайшлася мідна сокирка; в деяких могилах з Поділля поруч кам’яних виступають теж мідяні предмети, так само в могилах з фарбованими скелетами Харківщини. Нахідки альпейських країв (осель на палях) не лишають місця сумніву, що першим металом, який почав входити в уживання серед неолітичної культури Європи, була чиста мідь, і тільки пізніше стала розповсюднюватися бронза, себто сполучення міді з циною (більше менше в пропорції одної часті цини на дев’ять частей міді). Се зрозуміле само собою. Мідь – метал найбільше приступний, найлегший до примітивного оброблення. Вона вправді далеко менше практична, менше тривала і пластична, ніж бронза; але щоб зробити бронзу, треба знати два металі – мідь і цину, і то в їх чистій формі, бо нема такого природного сполучення міді й цини, аби дала бронзу безпосереднє при обробленні, і навіть мідяна та циняна руда дуже рідко трапляються разом. 72 73

Таким чином, виготовлення бронзи вимагає вже досить значного поступу металічної техніки, і вона з’являлася в ужитку значно пізніше від чистої міді. 74

Щоправда, мідяні вироби звісні і деінде, а у нас особливо в досить малім числі. Але на се є свої причини, якими поясняється мала численність сих нахідок: мідь тримається в землі далеко гірше, ніж бронза, а з розвоєм бронзових виробів мідяні предмети в великім числі мусили перетоплюватись на бронзу. Та й увагу на мідяні вироби звернено дуже недавно, й щойно зачинають їх вирізняти в осібну категорію від бронзових; тому й число звісних нахідок мідяних виробів зростає з року на рік. Замітно виступає мідяна культура і на Україні. Досить багате гніздо мідяної культури виходить на яв і на східних границях на Подонні, в теп[ерішній] Вороніжчині. 75

Одначе треба відрізняти речі початкової мідяної техніки, коли ще бронзи не знали, від пізніших мідяних виробів, що виливалися замість бронзових, як бракувало цини; а така різниця не завсіди робиться.

Мідь, потім бронза і золото – се метали, що становлять ранню металічну культуру. Значно пізніше в уживання входять залізо й срібло.

Своєю появою метали не зробили перелому відразу. Навіть там, де бронза входить згодом в дуже широке уживання і стає головним матеріалом для всяких виробів, від зброї до різних окрас, творячи певну, епоху бронзової культури, і там мідь, потім бронза стрічається якийсь час, і навіть досить довго поруч виробів кам’яних і кістяних, лише поволі випираючи їх з уживання. Мідяні й бронзові вироби все були рідкі, дорогі, й не могли ввійти в ширше уживання відразу. Перше, ніж мідяні вироби встигли поширитись відповідно, з’явилася бронза. У нас же й бронза не встигла запанувати на добре, як явилося залізо.

Досить розповсюднений в археологічній літературі погляд взагалі заперечує існування бронзової культури в Східній Європі, окрім крайньої східної частини, азійського пограниччя, що входило в круг азійської бронзової культури – сибірської й середньо-азійської. 76

Так загально заперечити її не можна, але для Центральної України буде відай оправданий такий погляд, що дійсно «бронзової доби» тут не було. Тому що ані міді, ані цини у нас не здобували на місці, бронзові вироби були дістались в наших краях річчю привозною. 77 Через те тільки в тих частях нашої території, що лежали в ближчім сусідстві великих огнищ бронзової культури, могли бронзові вироби, бронзова культура прийти до більшого значіння. Так Карпатське згір’я входило в круг впливів інтенсивної середньо-дунайської чи адріатицької бронзової культури; впливи сі були мабуть далеко сильніші, ніж би можна судити по нечисленним звісним нам нахідкам бронзових виробів на галицькім підгір’ї і в горах (тоді мабуть ще переважно зовсім або дуже слабо залюднених). 78

З другого боку, недавні розкопки в поріччі Донця (в Ізюмськім пов[іті]) наводять на гадку, що тут між кам’яною і залізною культурою були часи досить розвиненого уживання знарядь мідяних і бронзових, що могло стояти в зв’язку з досить сильною бронзовою технікою Подоння, під впливами чи уральської, чи скорше може – кавказької бронзової культури (могили сеї доби дуже бідні інвентарем, предметів бронзових стрічається мало, але брак знарядь кам’яних і залізних, існування форм для відливання бронзових предметів і сліди уживання в роботі добрих, металічних знарядь наводять на гадку, що бронзове знаряддя грало в певнім часі тут досить визначну ролю. 79

В центральні українській землі – в басейн середнього Дніпра й Бугу бронзові предмети могли приходити як з заходу, так і зі сходу (з уральських і кавказьких країв), а ще більше мусили приходити з Чорноморського побережжя. Виразний паралелізм в бронзовій культурі північного Кавказу і середнього Подунав’я, останніми часами констатований на великій масі матеріалу 80, не полишав сумніву, що між сими двома культурами була зв’язь, а таким посереднім містком між ними мусило служити Чорноморське побережжя, з аналогічною бронзовою культурою. Дійсно, в побережжі нижнього Дніпра сліди фабрикації бронзи досить багаті.

Не маючи місцевих джерел, бронзова культура на великих просторах нашої території могла лише дуже поволі розпросторюватись. Камінь і кість мусили заховувати своє значіння в місцевій культурі ще довго по тім, як почали розпросторюватись бронзові вироби; перше ніж встигли вони опанувати її та витиснути з уживання камінь, появились уже вироби залізні. Тим можна собі пояснити, що коли в одних нахідках бачимо в обстанові неолітичної культури предмети мідяні (як в вище наведених), а в інших по кам’яній безпосередньо наступає бронзова культура (напр. в деяких могилах з фарбованими кістяками, де поруч з камінням починає виступати бронза), то маємо знов нахідки, де поруч із камінням виступає безпосередньо вже залізо як його наступник. Такі напр. могили с. Гатного, с. Янкович коло Києва, де залізні знаряддя знаходимо в могилах разом з полірованими камінними і дуже примітивною посудиною. 81 Отже, виключаючи західні й східні краї нашої території, так слабо ще досліджені – ми скорше можемо говорити про переходовий період від каміння до металу взагалі й сюди зачислити і нахідки металічних виробів разом з камінням і нахідки мідяного та бронзового знаряддя. 82

З тим всім бронзові вироби були навіть в центральних частях України досить розповсюднені. Не тільки такі, як стрілки, зеркальця й різнорідні окраси, що йдуть потім далеко в часи залізної культури, – в досить широкім уживанні були й такі характеристичні вироби як бронзові сокири, списи, мечі, ножі, що зараз були заступлені залізними, скоро тільки залізо стало росповсюднюватись. 83

Бронзові вироби привозились не тільки готовими, але й вироблялись на місці, як показують нахідки камінних форм до відливання бронзових сокир, списів, серпів, або кусні приладженого матеріалу навіть з середнім Подніпров’ї. 84

Але могил з типовою бронзовою культурою в центральних землях майже не звісно; де й маємо такі, може бути питання, чи не припадково трапились в них самі лише бронзові речі. 85

Початки залізної культури

Переходові типи, похоронні поля, культура Північної України, культура степова і передстепова: течія антична і азійська, «скитсько-сарматський» тип, готський стиль, слов’янські типи, сліди тюрків; антропологічний тип людності

Рання залізна культура наших країв в археології залюбки зветься скитською. Але се назва наскрізь конвенціональна; вона означає взагалі перші стадії залізної культури, в котрій між іншими народами жили на нашій території й скити: сею назвою протиставляється вона пізнішій залізній культурі, головно слов’янській. Взагалі дуже багатий і різнорідний матеріал доісторичної залізної культури наших країв далеко ще ані використаний, ані вистудійований в тій мірі, аби можна було його уложити в докладну хронологічну та етнографічну схему. Тому ліпше оминати етнографічних назв там, де нема певності що до етнографічної приналежності, і держатися фактів самої культури.

Я вже згадував, що ми маємо такі нахідки – головно в північнім поясі України, де залізо безпосередньо наступає по кам’яній культурі. Напр. в згаданих могилах північної Київщини (с. Гатного, Янкович) залізна зброя виступає разом з кам’яним знаряддям і дуже примітивними глиняними виробами. В інших знов нахідках старі культурні типи неолітичної доби переходять до залізної культури через більшу або меншу домішку мідяної або бронзової. Так в могилах поріччя Дінця похорони з фарбованими кістяками, без значних відмін, стрічаються то в обстанові самої неолітичної культури, то з знаряддям камінним і бронзовим (або мідяним), то крім бронзи появляються вже покажчики залізної культури – зброя залізна, шкло, срібло. 86 Похоронні поля, в великім числі викриті в поріччі Бугу, дають предмети від неолітичних часів до досить пізньої залізної доби, без виразних відмін в типах похорону чи іншій культурній обстанові. Щоправда студіювання їх лишає багато до бажання.

В північнім лісовім поясі отсі похоронні поля тепер являються найбільш типовим явищем з часів ранньої і пізнішої залізної культури (з перед часів великої слов’янської міграції) і через те мають велику цікавість, та тільки в останніх часах стали звертати на себе увагу і досліджені дуже мало і слабо. Похорони в них стрічаємо великими групами, без могильних насипів, під поверхнею землі, часто в суміш – погребаних і спалених небіжчиків. Старші поля, як от побужські, поруч пережитків неолітичної культури дають вироби бронзові (окраси), залізні, кам’яні, з слідами впливів ранньої залізної культури Заходу (гальштатської). Молодші, як розкопані досі подніпрянські визначаються характеристичними предметами останніх століть перед Хр[истом] і перших по Хр[исті], як фібули – т. зв. римських провінціональних або кельтських типів, шкляну посуду й намиста; глиняна посуда, поруч примітивних виробів, стрічається в дуже гарних, правильних формах, роблених на колесі. Орнамент сеї посуди не багатий, часом дає лише дальшу аналогію з пишною орнаментацією неолітичних точків; мальованого начиння не бачимо – культура глиняних осель, як я вже сказав, не лишила у нас спадщини в пізніших верствах колонізації. 87

Культурні верстви сього північного поясу, де камінне знаряддя виступає всуміш з залізом, або з бронзою і залізом, або серед бронзових та камінних предметів прокидаються такі покажчики пізнішої культури як золото, шкло, посуда пізніших типів – вони хронологічно мають, очевидно, відповідати старшій залізній культурі середземельного басейна, т. зв. гальштатському періодові (більш менш до VI в. перед Хр[исті]). До сеї доби належить і найбільш багата і блискуча нахідка тих часів – золотий скарб михалківський, знайденний в розмивах Збруча під с. Михалковим (знайдено його ще в [18]70-х роках, але довго переховувано секретно і тільки тепер опубліковано). Він містить в собі діадему з золотої бляхи, багато застіжок (фібул), кілька наручників, круглих блях (фалярів), ґудзиків і інших окрас; деякі предмети мають повну аналогію з окрасами гальштатського типу з золотих скарбів сусідньої Угорщини. 88

Бронзові окраси гальштатських типів стрічаються також в похоронних полях Побужжя і Подніпров’я. 89 Чого-небудь оригінального, місцевого з сих північних сторін поки що не можемо вказати як для сього ранішого, так і пізнішого, кельтського періоду (т. зв. культури la Tеne) 90, ще обіймає останні століття перед Хр[истом], і в деяких характеристичних своїх виробах також прикидається часом і у нас не тільки на Подніпров’ї, а і далі на схід – розуміється вже в останніх століттях перед Хр[истом]. 91

Взагалі північний пояс (більше менше від Києва і Львова на північ) – скільки можна розуміється судити по дотеперішньому дуже бідному матеріалу – як в попередній, неолітичній, так і в новій, металічній добі, аж до великого слов’янського розселення жив дуже нерухомим життям, без різких культурних і етнографічних пертурбацій. Не видко нічого, що вказувало б на якісь різкі зміни, нові могутні хвилі, які б захоплювали старе життя. Відгомони великих культурних перемін здалека, в безмірно ослаблених продиралися сюди і тихо осідали на старе життя, на старі форми, не маючи сил їх опанувати й витиснути новими, вищими. Таке, повторяю, вражіння дотеперішнього нашого знання; може несподівана нахідка відкриє нам зовсім нові перспективи.

Далеко виразніше й інтенсивніше ніж в сих північних сторонах виступає еволюція залізної культури останніх 500-600 літ перед Христом в приморськім степовім поясі і передстеповім Подніпров’ї (з полудневою Київщиною й Полтавщиною виключно). Тут бачимо кілька сильних культурних течій, що стрічаються й комбінуються з собою.

Перший тип, се залізна культура з виразними слідами античних впливів – нахідки й могили з грецькими речами, або зробленими з грецьких взірців. Найбільш звісні багаті типові могили сеї категорії в Кул-оба коло Керчі, Карагодеуашх коло ст. Кримської на Кавказі, могила Чортомлицька коло Порогів, Рижанівсьва в полудневій Київщині (Звенигородський п[овіт]). Се все могили, безперечно, варварські, але з багатим запасом грецьких виробів, часом спеціально приладжених до вимог варварського життя (в виборі тем, орнаменту і в самих речах) як от славні вази кул-обська і чортомлицька з сценами скитського життя; як витискані з золота бляшки для нашивання на одежу, по варварській моді; як різні багаті окраси, незвичайні для грецького убрання, але вимагані охочою до золота варварською людністю. Сі могили можуть бути датовані тільки дуже приблизно, на підставі стилю й техніки виробів, і кладуться на V-II в. перед Христом, – часи скитсько-сарматські.

Окрім таких особливо багатих похоронів більше відокремлені сліди впливів грецької, потім грецько-римської культури виступають в численних нахідках – чи то в могилах, чи на останках осад, в великім числі в виді чи то металічних виробів, чи монет. На Подніпров’ї вони сягають майже лінії лісів, на вододілі Дніпра і Дону, в басейні Дінця сягають такого глибокого передстепов’я, як Харківщина. 92

Поруч з сими античними впливами стоять інші, що стилем своїх виробів і предметами в’яжуться з передньою Азією, Туркестаном і Сибір’ю. Вони характеризуються багатством бронзових речей, особливо окрас кінських і колісничних, з характеристичним орнаментом – звірячим (цілі звірі і поодинокі часті звірячі – головки кінські й пташині дзюби, лапи, тощо). Орнамент сей виконаний сухо, схематично, утрировано, в противність елегантному реалізмові грецької штуки. Той же стиль і той же орнамент стрічаємо і на золотих, срібних, кістяних окрасах. Найбільш характеристично виступає він в нахідках могил Лугової (Александропільської) й Краснокутської недалеко порогів, на правім боці Дніпра та (в Катеринославськім повіті), Аксютинецької й інших коло Ромна. 93

Сі дві течії на Україні стрічаються й комбінуються з собою: бронзові, кістяні й інші вироби того східного стилю надибуємо часто в одних могилах з античними речами, стрічаємо теми того середньо-азійського стилю в античній передачі, змодифіковані, ублагороднені, як з другого боку бачимо еленістичні теми, варваризовані роботою тубильних майстрів. 94

Хронологічно і етнографічно відграничити сі два культурні типи ми не можемо, хоч і бачимо виразно їх відмінний початок. Вони безперечно стрічались у одних і тих самих народів. Разом взявши, можна їх характеризувати багатством бронзи і золота, а рідкістю срібла (є нахідки, де при багатстві золотих і бронзових речей не знайшлось нічого срібного) 95, та сими характеристичними впливами – античним (грецьким) і азійським.

З усіх типів ранньої залізної культури (повторюю – всіх її численних варіантів ще далеко не можна звести в якусь систему) сі мішані типи найскорше можна назвати скитсько-сарматськими, але й то більше з хронологічного й культурного, ніж етнографічного погляду, бо ся культура певно переходила і до дальших сусідів скитів та сарматів. Навіть похоронний обряд міг перейматись завдяки політичній перевазі, і нахідки скитсько-сарматського типу середнього Подніпров’я не можна вважати слідами скитів-сарматів.

Безпосередньо перед великою слов’янською міграцією, в II – IV вв. по Хр[исті] бачимо нову течію в техніці і стилю, так званий готський або (як звуть його в західній штуці) меровінгський. Назва ся о стільки лише оправдана, що стиль сей, розвинувшись в наших краях безпосередньо перед міграцією готів на захід, був ними присвоєний і широко розвинувся на заході, в новозаснованих германських державах. Походження ж він безсумнівно східного, і йшов з Персії й Туркестану. Характеризується він також замилуванням до золота й бронзи, але здоблених не пластикою, а садженим різнокольоровим камінням, шклом, або емалією. Місце пластичної орнаментації займає інкрустація; давній звірячий, більш реалістичний орнамент никне, панують схематичні або геометричні форми. Прототипи сього стиля новіші розкопки в Персії викривають нам з перед кількох століть перед Хр[истом]. 96.

Інтересна нахідка в Керчі викрила похорон з предметами готського стиля цінний тим, що він має дату в виді відтиску римської монети – кінця III або початку IV в. 97; се час, коли той готський стиль починає поширюватися в наших краях.

З слов’янською міграцією в лісовім і передстеповім поясі визначаються нові слов’янські культурні типи – в похоронах і осадах. Їх характеризує багатство срібла, що переважає над золотом; бронза грає досить малу ролю – лише яко заміна дорогших металів для бідніших верств; орнамент і стиль вповні різняться від скитсько-сарматських і готських. Про сю культуру будемо говорити нижче. В степовім поясі рух турецьких орд (VI-XII в.) приносить нові типи похоронів і похоронних пам’яток: се т. зв. кам’яні баби – грубо різьблені з каменя фігури різних типів, характеристичні монументи турецьких народів, і похорони з конем, що покривають собою степові простори нашої території, кінчаючи полудневою Київщиною (Пороссям) на півночі. Се найчастіше могили впущені, себто викопані в вершку вже готової, давнішої могили.

В степовім поясі могили старших часів (з скорченими червоними скелетами, або скитсько-сарматськими похоронами) дуже часто мають зверху такі пізніші похорони кочівників з конем цілим, або його частями (найчастіше голова й ноги коня). Могили з сим похороном вінчаються часом кам’яними бабами; останніми часами розкопки кількох таких могил уставили безсумнівно і зв’язь сих похоронів з кам’яними бабами. 98

Значіння сих пам’яток й їх етнографічна приналежність вияснилася таким чином зовсім певно. Перед тим, навіть дуже недавно ще в похоронах з конем бачили похорони слов’янські (полян) 99; одначе коли почали такі похорони викриватися в більших масах у всім степовім чорноморськім поясі, мусило таке об’яснення рішучо захитатись. Невиясними зостаються тільки деталі: в яких саме часах сі похорони з’являються, до яких самих орд належать; але що маємо тут останки турецьких орд, не можна сумніватися. Також ясна справа північних могил сього типа – в полудневій Київщині; се могили чорних клобуків, XII в. 100 Ми входимо з сими пам’ятками уже в вповні історичні часи.

З антропологічного погляду похорони з часів металічної культури відкривають перед вами існування в наших краях нової раси – короткоголової. 101 102 103

Довгоголова людність, яку ми бачили тут в неолітичних часах, не зникла, ми її бачимо далі, напр. в похоронних полях, і в більше або менше чистих формах довгоголовість виступає потім в пізніших похоронах слов’янської доби. Короткоголових стрічаємо в степових скитсько-сарматських похоронах, і в тих впущених могилах з конем (тим часом, як старші, первісні похорони належать до людності переважно довгоголової). Часами, як пізніша спорадична домішка, виступають короткотоловці і в похоронах старших типів. Недавні розкопки в поріччі Дінця виказали, що тим часом як в старших типах похорону з фарбованими кістьми переважає довгоголовість, в пізніших беруть перевагу середньоголові, а у впущених могилах з конем – уже чисті короткоголовці. 104

*Се потвердило звістку, дану ще Рюйсброком, що кам’яні баби – намогильні пам’ятки половців* –

Проби лінгвістичного освітлення

Питання про індоєвропейську правітчизну і пра-культуру; теорії індоєвропейської правітчизни; «індоевропейська раса», мішання типів, негативність результатів для нашої території, комбінований історично-лінгвістичний метод

Оглянувши таким чином сліди культурного життя на українській території, зовсім натурально буде поставити питання: В яких відносинах описані зміни культури і різні форми її стоять до тих етнографічних груп, які пробували колись на сій території? Чи стоять сі зміни в якимсь зв’язку з рухами, міграціями тих давніх мешканців? І в яких культурних формах в сім археологічнім матеріалі проявляли себе представники слов’янської, і спеціальніше – східнослов’янської людності, предки теперішньої колонізації.

Археологія сама не може дати відповіді на сі питання, тож мусимо звернутися до інших дисциплін. Історія може дати тільки дуже неповні відповіді, бо не проникає далеко в глибину сих країв і їх минувшини. Тому перше ніж звернути ся до її даних, попробуємо ужити до помочи інших джерел, а перед усім порівняного язикознавства, що береться до розв’язання сих питань з своєї сторони і своїми засобами: спробуємо вияснити сі питання, опираючись на студіюванню язиків, що не тільки уставляє відносини тих язиків і їх споріднення, але й старається вияснити рівень культури даних народів, їх культурні відносини, і взагалі ставить собі задачі з кругу історії культури їх.

Та як то часто буває, і лінгвістика з далеко більшою легкістю давала відповіді на такі питання на перших кроках свого розвою, ніж пізніше, коли поставлені були більші вимагання що до методів сього студіювання. 105

Не дуже давно признавались певними і перейшли навіть в підручники погляди, що велике індоєвропейське плем’я (зване також індогерманським або арійським), в склад котрого входили і предки, чи асимілятори сучасних слов’янських народів, перед своїм розкладом на поодинокі галузи і групи мешкало в Азії, на західних згір’ях Болортага і Мустага, на північ від Гіндукуша. 106 107

Там дійшло воно значного культурного розвитку: знало важніші метали (бронзу, золото, срібло, залізо), було добре ознайомлене з хліборобством, мало значно розвинений родинний і громадсько-політичний устрій. В такім високім культурнім стані поодинокі члени індоєвропейської родини приходили потім звідти в Європу. Таким виводом дуже улегшувалось орієнтування в археологічнім матеріалі: признавалось за певне, що кождий індоєвропейський нарід прийшов в Європу з металічною культурою, значить колонізація чи то палеолітична чи неолітична була не індоєвропейська, а старша, і треба було тільки в залізній культурі відшукувати культуру того чи іншого індоєвропейського народу.

Та одначе проти сих виводів, що знайшли собі найбільш повне представлення в голосній свого часу праці Pictet 108, виступили цілим рядом закиди і поправки. Передовсім таким суперечним питанням стала справа правітчини індоєвропейських народів. Почавши з кінця [18]50-х рр. і до нашого часу цілий ряд учених виступив проти азійської теорії, переносячи індоєвропейську правітчину в Європу та уміщуючи її в різних краях останньої, і тепер європейська теорія рішучо переважає. 109

Ще важче узялася критика до справи індоєвропейської культури. Тим часом як Пікте і за ним інші представляли собі індоєвропейську людність з значно розвиненою металічною культурою, новіші дослідники признали за нею з усіх металів знайомість лише з міддю (навіть не бронзою), але й уживання, сього металу вважають ще мало розвиненим, так що індоєвропейські народи під час свого розселення перебували властиво; в неолітичній і аж розійшовшись прийшли до металічної культури. На правітчині се був нарід головно пастуший, кочовий, а хоч був обзнайомлений з початками хліборобства, то воно значнішу ролю осягнуло аж на нових осадах. 110

Розуміється, як би культурно-історичні досліди язикознавців могли дати певні вказівки щодо вихідної точки індоєвропейської колонізації, її розвою і того культурного стану, в якім та колонізація переходила, то се б багато помогло нам до орієнтування в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків слов’янської колонізації. Досі маємо тільки правдоподібності. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) – по-перше, що старим осідком індоєвропейських племен була Східна Європа; друге – що сі племена почали ділитися ще в неолітичній культурі. Се друге виводиться з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасі індоєвропейськім не знайшлося, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цілком, не лишившись бодай у декотрих груп, – тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселенням, отже й самої її не було.

Щодо правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинитися. Перед усім треба піднести, що за азійською правітчиною не промовляє ніщо; ся теорія уложилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею – се лінгвістичні зв’язки індоєвропейців з семітами, але таких старих зв’язків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіння зв’язки і подібності індоєвропейців з фінами. Вони ще не проаналізовані докладно і не оцінені рішучо, але без сумніву існують, і вказують на Східну Європу як місце споконвічного сусідства індоєвропейців з фінами. 111

В Східній же Європі заховалися й найбільше архаїчні язики індоєвропейської родини (литовсько-латишська група). Цілий процес колонізації індоєвропейських народів далеко легше пояснити собі з європейською правітчиною, а що особливо важно: лінгвістичні стичності різних груп між собою вказували б, що вони на правітчині, перед міграцією були розміщені між собою аналогічно з їх теперішнім розміщенням, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міграцію в Європу з Болортага. З сих всїх обставин справді стає більш правдоподібною правітчина в Східній Європі.

Ся правітчина мусила займати значні простори, бо скотарський, переважно кочівничий спосіб життя індоєвропейців вимагав великих просторів, а сей пранарід мусив бути численним з огляду на його пізніше розспросторення. Правда, він певно асимілював при розселенні, а мабуть іще й перед ним у великім числі чужі народності; на се виразно вказує антропологічна мішанина індоєвропейських племен – типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова диференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужерідних елементів. Але сама така асиміляція можлива тільки при значній асиміляційній масі. Брак спільної назви для моря вказував би, що правітчина не лежала при самім морі, могли лиш декотрі племена доходити до моря (Чорного чи Балтійського). Скотарське господарство – з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, – вказували б як на найбільш правдоподібні місця індоєвропейської правітчини на пограниччі степу і лісу, що тягнеться в полуднево-західнім напрямі через східноєвропейську рівнину. В такім разі слов’яни, і навіть ще ближче – наш нарід може бути автохтоном на певній часті своєї території, і його пізніші міграції були розмірно не великі.

Все се, що правда, тільки правдоподібності. Не маємо ніяких вказівок на те, аби індоєвропейські народи виемігрували в Європу з Азії. Нема ніяких фактів, котрі б вказували, що на нашій території перед індоєвропейською колонізацією існувала яка-небудь інша. 112 Але треба додати важне ограничення – не маємо того всього в нашім теперішнім матеріалі, при тих засобах досліду, якими розпоряджаємо. І рахуючися в повній силі з тими правдоподібностями, які дає нам теперішній дослід, се і не дуже налягати на тих правдоподібностях.

Відкриваючи нам перспективу культурного розвою народів індоєвропейської групи, зводячи їх широко розстріляні проміння до певного, правікового ядра, язиковий матеріал дає тільки дуже загальні вказівки на ту конкретну територію, ті реальні обставини, в яких переходив сей розвій. Так само як історичне слідження індоєвропейського розселення тільки приблизно приводить нас до тих – все таки дуже широких, докладно не вияснених просторів, з котрих мусило йти се розселення. Супроти своєї цілі ми й на сій дорозі – індоєвропейських старинностей кінець кінцем опиняємося в подібних обставинах, як на дорозі археологічного та антропологічного слідження. Там дається нарід і його культура, шукаємо території; тут територія і культура, або територія, культура і фізичний тип – шукаємо народу-носителя тої культури і фізичних прикмет, насельника території. Одинока спільна величина, яка могла б послужити нам до зведення у одно сих проблем – культура, але вона занадто загальна. Як би нам міг бути до того одправною точкою ще фізичний тип – але й сього нема!

Археологія, як ми бачили, виразно вказує нам на українсько-руській території перед слов’янською міграцією два відмінні типи: довгоголовий – неолітичний, і короткоголовий, що поруч довгоголового виступає в часи металічної культури. Питання, котрий тип індоєвропейський або спеціально слов’янський? На се антропологічне питання не можна цілком відповісти. Як я вже згадував, народи індоєвропейської родини мають мішаний тип: чорний і ясний, короткоголовий і довгоголовий; сю мішанину помічаємо навіть на територіях самих народів; полишаючи на боці кольор, напр. північні германці довгоголові, а полудневі короткоголові, полудневі італійці довгоголові, північні короткоголові і т. ін.; в результаті одні уважають первісним індоєвропейським типом довгоголовий («германський»), інші – короткоголовий (т. зв. «кельто-слов’янський» 113).

І можливо зовсім, що ся мішанина типу у індоєвропейських народів старша і від часів розселення, то значить, що сі племена ще перед розселенням, на правітчинї не були чистим типом, одностайною антропологічною расою. 114 Самий етнічний і язиковий тип індоєвропейський міг утворитись наслідком мішання, метизації рас, як і потім таке мішання, асимілювання чужеродців вплинуло, без сумніву, і на розділ індоєвропейської групи і на пізніше відрізнення поодиноких індоєвропейських груп, на витворення в середині їх поодиноких народів. 115

Таким чином справжнього індоєвропейського типу може бути й не було зовсім, як не було може й «первісного слов’янського» одностайного антропологічного типу. Теперішні слов’яни переважно короткоголові: на заході й полудні тип сильно короткоголовий, в напрямі на північ і схід він слабне – сильно переважає ще у українців, але у поляків і великоросів з ним уже бореться середньоголовий, з значнішою домішкою довгоголових. 116

Матеріал з старих могил дає більший процент довгоголових, а в українських поганських могилах, що по культурним прикметам уважаються за слов’янські, довгоголовість навіть переважає; але тип уже й тут не одноцільний, а мішаний: є й короткоголові й середні типи.

В таких обставинах хопитися якоїсь антропологічної прикмети, наприклад довгоголовості, і взяти її за етнографічну прикмету індоєвропейців; прийняти певні культурні прикмети, певний похоронний обряд за їх спеціальність і зв’язавши се з поняттям індоєвропейської правітчини, відтворювати образ індоєвропейського розселення – було б з методичного становища повною довільністю. 117

Які різниці народностей і рас могли покриватися покровом одної чи подібної культури, і навпаки – як значно різнитися могли в певних побутових формах індоєвропейці перед своїм остаточним розрізненням! Яку різнорідність етнічну міг покривати собою тип похорону з скорченим кістяком, що протягається на такі величезні простори, без особливо характеристичних відмін!

При сучаснім стані наших відомостей ні археологія з антропологією з одного боку, ні лінгвістика з другого, ні разом в сполученні не можуть розв’язати з повною рішучістю проблем індоєвропейської старовини, не дають цілком певних вказівок для етнічного орієнтування в археологічних останках. Через се для орієнтування в передісторичній етнографії нашої території все ще приходиться нам уживати історичних відомостей. Але як скомбінувати їх з фактами археології, антропології й лінгвістики, вони не в однім зможуть вияснити нам далеко більше і кинути світло в значно давніші часи і в ширші простори, куди зовсім, або майже зовсім не сягає історична традиція.

Сею дорогою належить нам піти в висвітлюванню етнографічних відносин нашої території – в етнографічнім орієнтуванні серед культурного матеріалу її.

Диференціація індоєвропейської родини

Вирізнення слов’янської групи, слов’янсько-литовська спільність і слов’яно-литовська територія, границя західна – германська і східна – фінська, границя слов’яно-литовська

Закінчення спільного пожиття індоєвропейської родини й повне вирізнення з неї поодиноких народів і язикових груп, приймаючи що се сталося в початках металічної культури, кладуть більш-менш за дві тисячі літ з лишком перед нашою ерою. Не пізніше, бо в першій половині другого тисячоліття бачимо арійські народи вже на полудні в Азії, далеко від їх правітчини. Не дуже раніше з огляду на появу між індоєвропейцями металічних виробів ще перед розселенням. 118

Розуміється, дата дуже загальна і приблизна, гіпотетична. Так само тільки в найзагальніших рисах можна собі уявити самий процес розділу індоєвропейської родини, що зазначився тоді. В лінгвістиці, що досі одиноко рішає се питання, донедавна стояли дві теорії – генеалогічна, що признає виділення цілих груп і існування якийсь час спільних язиків для сих груп, до нового розділу кождої групи на мови чи групи мов, – і теорія хвиль, або переходів, що вирізнення мов об’ясняє повільним процесом диференціації ще в тих часах, коли стичність між народами не була розірвана, і один язик служив посереднім переходом меж двома сусідніми. 119

Тепер сі теорії найчастіше комбінуються. Дійсно, вирізнення лінгвістично-етнографічних атомів не розривало язикової й етнографічної зв’язі відразу. Се вирізнення мусило початися вже за часів етнічної «індоєвропейської спільності», і між іншим проявлялося в мові; але етнографічна одність брала якийсь час перевагу над сим процесом відрізнення, диференціації. Він зростав через розширення території, через асиміляцію все нових чужородців на нових окраїнах і в зв’язку з сим збільшалися відміни в побуті і мові; з їх зростом все слабша ставала одностайність цілої родини, але все ж вповні жива і замітна була зв’язь між поодиноками групами тих атомів, на які розпадалася цілість. І навіть після того, як нарешті міграція, мандрівка робила рішучий початок відокремленню даної племінної одиниці, ся зв’язь з своєю групою, а через них – із іншими, не зникала відразу. Територіальне віддалення і ослаблення географічної зв’язі з давнішими земляками – з одної сторони, пожиття з новими чужородцями і мішання з ними – з другої, розвиваючися паралельно, з обох кінців надривали старі етнічні зв’язі, але рвали їх помалу, і певні зв’язки з близшими сусідами з-поміж своєї давнішої родини ще довго могли жити.

Замітне язикове явище – зміна палятальних звуків в двох різних напрямах, що зазначилася без сумніву ще підчас «індоєвропейської спільності», зісталася слідком такої дуже старої розколини, що ще перед рішучим вирізненням поділилася індоєвропейську родини на дві галузі – східну і західну. 120 До східної належали племена арійські (іранські і індійські), тракийсько-албанські (предки теп[ерішнього] вірменського і албанського), слов’янські й литовські (і може ще які нам незвістні); до групи західної – грецькі, італійські, кельтські, германські. Але між обома сими групами не бракувало переходових членів, що переплітала посередніми зв’язками сі дві половини індоєвропейського світу.

Слов’яно-литовська група з одного боку стоїть в близьких відносинах до групи арійської, з другого – близько підходить до германської. Як би живі були мови тракийської групи, може б ми побачили, що вони були перехідним огнивом між групою слов’янською, грецькою й іранською – але мови сі вигасли, і в сім місці тепер прогалина (такі прогалини взагалі в значній мірі повинні толкуватися тим, що деякі посередні огнива попропадали). Але ближчі зв’язки слов’янської мови з іранською на щастя не пропали для нас і свідчать про ближчу зв’язь між слов’янськими й іранськими племенами, навіть і після мандрівки арійських племен, коли індоєвропейська родина почала розпадатися. З другого боку зв’язки між різними племенами індоєвропейської родини свідчать про те, що по мандрівці полудневої, арійської групи – північні племена жили ще в тіснім сусідстві.

Деякі дослідники навіть приймали існування спільної західної, європейської мови по відділенню східної, арійської, себто ірансько-індійської групи, і протиставляли їй сю західну; але повної аналогії тут нема. Далі, тому що слов’янська група з одного боку близько споріднена з литовською, а з другого певні зв’язки лучать її з германською, то заступники генеалогічної теорії для слов’янсько-литовської групи разом з германською приймали певний період спільної мови – се так звана у них північна, або північно-східна група. Але тепер і сей погляд стратив віру. 121 Зате тісна зв’язь слов’ян з литовською (інакше – балтійською) групою не підлягає сумніву, і всі лінгвісти всяких напрямів сходяться на признанні тісної спільності слов’янсько-литовської групи – що вона після відділення інших споріднених народів і груп становила певну цілість. (Цілість, розуміється, тільки релятивну, бо певну диференціацію в тих часах треба припустити навіть в середині самого слов’янства, не тільки між групами слов’янською й литовською).

Велика язикова близькість слов’янських і литовських племен наводить на гадку, що спільне життя сієї групи тяглося дуже довго. Се легко зрозуміти, вважаючи на колонізаційні обставини. Тим часом, як міграції германців на захід, а іранців на схід ослабили їх зв’язки з слов’янами і стичність зісталась тільки на розмірно незначній лінії сусідства, слов’яни з литовськими народами жили в тіснім географічнім сусідстві дуже довго, аж до початків великої історичної міграції слов’ян. Приймають, хоч і гіпотетично, що тільки в середині останнього тисячоліття перед Хр[истом] відокремлення племен слов’янських від литовських зазначилося вповні. 122 В історичнім матеріалі воно виступає перед нами як факт довершений в І в. по Хр[исті], коли слов’янські і литовські племена виступають з осібними йменнями (венеди і еісти). Нарешті велика слов’янська міграція в III-IV вв. по Хр[исті] розірвала до решти сю слов’янсько-литовську близькість, а заразом дала останній імпульс вирізненню поодиноких слов’янських народів.

В часах перед повним відокремленням від інших індоєвропейських народів і на останку від литовців (сі часи можна б назвати перед-слов’янськими або слов’яно-литовськими) предки слов’ян зробили дальші кроки в сфері матеріальної та духової культури в порівнянні з побутом індоєвропейської епохи. 123

В сі ж часи мусили вже зарисуватись певні відміни в самім тілі будущого слов’янства, що потім стали початком його диференціації на галузи й народи. Причини мусили впливати ті самі, що й на розрізнення серед індоєвропейської родини: розширення території, збільшене віддалення між різними частями, мішання з чужеродцями, неоднакові поступи матеріальної і духової культури поодиноких частей. Сі всі процеси переходили потім свій дальший розвій в самім слов’янстві, коли його одність з литовською групою ослабла і воно відрізнилось від неї в осібну групу. В сій добі – котру можемо назвати праслов’янською – дозрівав процес розрізнення слов’янської групи, якому велике слов’янське розселення дало змогу тільки розвинутися у всій виразності.

Для доби слов’яно-литовської і ще більше – доби праслов’янської ми можемо викомбінувати вже з значною правдоподібністю територію слов’янського розселення (розуміється – в загальнішій формі). Як би не стояла справа про правітчину індоєвропейської родини, де б не була вона, кінець кінцем в усякім разі слов’янсько-литовська доба, пережита була не деяк у Східній Європі: слов’янсько-литовські племена своє спільне життя безперечно прожили тут. З міграцією германців на захід, в Центральну Європу визначилася західна границя їх території; полуднева уставилася за розселенням в чорноморських степах іранських племен; на полудневім заході предки слов’ян стикались з народами тракийської родини найправдоподобніше. Се все були свояки. Тільки на широкій лінії, що йшла з північного заходу на полудневий схід через Східноєвропейську низину, стрічались границі слов’янсько-литовської колонізації з чужою – фінською.

В історичних відомостях найраніше визначається полуднева границя. В дальшім викладі ми переглянемо докладно історичний матеріал, що сюди належить, тепер же поки що зазначу загальний вивід, який виходить з його: не кажучи за давніші, загальні згадки, з V в. перед Хр[истом]. почавши маємо ми докладніші відомості про колонізацію чорноморських степів і з них бачимо, що кочівнича іранська, або іранізована скитсько-сарматсько-алянська людність не переходила на північ далі за поріччя нижнього Дністра – Бугу – Дністра. Геродот, найважніше наше джерело в сій справі, виразно відрізняє народи, що сиділи далі на північ, в районі середнього Дніпра – се народи не скитські.

На полудневім заході Карпатське підгір’я з II в. перед Хр[истом] покриває міграція бастарнів; їх оселі простяглись звідти аж над нижній Дунай; там вони були «приходнями» (‘επήλυδες), і такими ж були очевидно і в карпатських сторонах. До їх приходу з півночі, слов’янські осади могли сягати й Карпатських гір, в басейні верхнього Дністра, Сяну й Вісли, і так само по ослабленні сеї бастарнської колонізації могли простягатися туди. Самий гірський пояс карпатський займала група народів найправдоподобніш – тракийських. Так виясняється перед нами найдавніша територія слов’янських і литовських племен, яку можемо прослідити. Постараємось означити її докладніше.

На заході перед останньою, історичною міграцією германців (т. зв. великою мандрівкою народів) германська колонізація межувала з слов’янськими й литовськими народами в басейні Вісли. Бачимо се зі звісток I в. по Хр[исті]: Плінія, Тацита і Птолемея, що писав в II в., але опиравсь головно на праці Марина Тирського з І в., доповняючи й поправляючи її новими джерелами. 124

Докладніші відомості для означення етнографічної границі дає поміж ними власне Птолемей. У нього Вісла межує «Германію» з «Сарматією» від верхів’я до моря. Меж «великими народами» (‘έθνη μέγιστα) Сарматії вичислює він «венедів по цілій Венедській затоці» коло «Венедських гір»; між меншими народами згадує готів (Γύθωνες ) над Віслою, на полудень (‘υπό) від венедів; ще дальше на полудень від них – фінів і ряд народів з покрученими або неясними назвами. 125

З сього виходить, що східною границею германських народів була Вісла, але на нижній Віслі готи сиділи вже на правім боці її (що сиділи вони на нижній, а не горішній Віслі, се видно з того, що Тацит уміщує їх безпосередньо на північ від люгіїв – германських народів по Одеру. 126 На схід від Вісли і на північний схід від готів сидів «превеликий» нарід венедів-слов’ян, і литовські народи, у Тацита означені загальною німецькою назвою Aestii, Esten. 127 Так розмішує Птолемей; Пліній і Тацит, не даючи близших вказівок, потверджують відомості Птолемея; Пліній згадує про Віслу, як границю Сарматії, й венедів уміщає десь коло неї; Тацит згадує венедів на східних границях Германії, за готами. 128

Чи переходили осади слов’ян за Віслу бодай подекуди, ще перед пізнішою їх мандрівкою на захід, як се часом припускають на підставі хорографічних і археологічних даних, се зістається непевним. 129

Хоч Птолемей зачисляє венедів-слов’ян до більших народів Сарматії (разом з бастаранами, язиґами, роксолянами), одначе на його мапі Східна Європа так замощена різними іншими народами, що для сього «великого» народу зістається дуже невелике місце. Причиною сього була велика плутанина в іменах, і та форма, в якій Птолемей уявляв собі Східну Європу – форма вузької шиї між океаном і Меотідою. Усунувши ті імена, що перейшли, в формі дублетів, з лівого боку Вісли на правий, і ті, що за тіснотою місця з прикарпатських і донсько-кавказьких країв простягнулись на Птолемеєвій мапі задалеко на північ, здобуваємо порожню просторонь за Віслою, на Подніпров’ї і далі на схід, де Птолемей, чи його джерело – Марин з Тира, не знав в дійсності ніякого народу крім тих венедів.

Як ми бачили, Птолемей виразно уміщує венедські осади над берегом моря, «по Венедському заливу», що тягнеться у нього на значну просторонь, на кілька степенів. Сього мусимо триматись. Правда, у Тацита за германськими народами на лівім боці Вісли згадуються «на правім боці Свебського моря» литовці, Aestii з їх торгівлею горючим каменем (янтарем, Bernstein). Але ся звістка не виключає звістки Птолемея: венеди і литовці могли на сім побережжі сусідувати. 130

Також не маємо підстави відсувати слов’ян з-над моря, щоб умістити там готів, як роблять інші. 131

З згаданих у Птолемея сусідів венедських не тяжко відгадати в галіндах пізніших прусських галіндів (огляд наших літописів), в судінах – може прусських же судавів; сі народи відповідали б загальній згадці про Aestii на Балтійськім побережжі у Тацита. Тільки у Птолемея вони відсунені від Балтійського побережжя осадами венедів. «Όσσιοι» Пригадують річку Оссу в Пруссії. Кілька інших імен, що зістаються на Птолемеєвій мапі між Віслою та «океаном», не можна добре об’яснити, і сама реальність їх лишається непевною. 132

Для визначення докладнішої границі Слов’янщини з фінами нема історичних відомостей. Тацит і Птолемей лише згадують про них, і Птолемей навіть всадив їх, як один з «менших» народів над Віслу, вище готів: очевидно, він не знав про них нічого крім імені. Звістки сих письменників свідчать тільки, що в І в. по Хр[исті] фінів знали недалеко від Балтійського моря. 133

На другім кінці граничної лінії сліди присутності фінів бачать в фінськім імені Волги у Птолемея (‘Ρά – у фінів і досі Rhav, Rawa); також ім’я Уралу – «Δάιξ» об’ясняють з фінського. Певнішу вказівку на фінську колонізацію на полудні дають лінгвістичні сліди довгої культурної стичності між фінськими мовами середнього Поволжя (перм’яків, вотяків) і осетинською – останком чорноморських іранців: вони вказують, що в часи розпросторення іранців в прикаспійських степах фіни жили на середнім або нижчім Поволжі. Середину граничної лінії між сими крайніми точками виповнював каталог народів Германарихової держави, де бачили імена поволзьких фінських племен мері й мордви (не кажучи за більш неясні). Але не знати, чи дійсно тут маємо сі ймення, а не прості созвучності, і в кождім разі про територію згаданих племен не можна з нього витягнути ніяких вказівок. 134 Археологічні і антропологічні розсліди досі не могли ще нічого дати для роз’яснення сього питання. 135

Пробовано ще використати неслов’янські назви в хорографії верхнього Дніпра і Десни, ще більше в басейні Волги, Оки й Дону 136; але сі вказівки добре не перевірені, та й позбавлені хронології: вони вказують на неслов’янську людність (припустимо – фінську) в часах перед слов’янською колонізацією IX-XI в., але не мають доказової сили для давніших часів, бо під час слов’янського руху на захід і полудень слов’янські правітчинні краї могли (бодай по часті) спустити, і фіни могли їх на якийсь час тоді опанувати. Таким чином, тут колонізаційної границі не можемо вказати ближче, як те, що басейн Волги і великих озер був в головнім територією фінською.

Виключивши території інших племен, дістаємо для старої слов’янсько-литовської колонізації четверокутник, що ограничується лінією Вісли на захід, Балтійським морем на півночі, на полудні займає краї по середньому Дністрі й Богу, а на сході – басейн Дніпра (може – крім верхів самого Дніпра й його головних східних притоків). Тут з найбільшою правдоподібністю мусить бути уміщена слов’янсько-литовська територія перед міграцією. Литовські народи займали її північну частину. Як ми бачили, Тацит виразно уміщує їх на східнім березі Балтійського моря, і се потверджується хорографічними й лінгвістичними поміченнями. Правда, у Птолемея галінди й судини сидять не на самім побережжі, а відділені від нього осадами венедів, але се така ж помилка як перенесення на тій же мапі фінів на середню Віслу, або ж на Балтійськім побережжі треба припускати інші литовські племена, упущені Птолемеєм. Ближче означити тодішню литовську територію можна тільки гіпотетично. 137

Орієнтуватись в тодішній литовській колонізації пізнішими етнографічними границями можна тільки до певної міри, тим більше, що і в означенні пізніших етнографічних границь є багато непевного. В пізніших часах східне побережжя Балтійського моря аж до Курішгафа займають фіни (Корсь і Либь Початкової літописи), – вони відтиснули відти литовців. Литовці займають цілий басейн Німану, а навіть в басейні Березини і Прип’яті (на лівім боці її) пробовано виказати неслов’янські (ніби литовські) елементи. 138

Досі одначе литовські елементи в поріччях Прип’яті й Березини напевно не сконстатовані, а як і приймати їх, то ще велике питання: що треба б тут зачислити до колонізації пра-литовських часів і що може бути слідом пізнішого розпросторення Литви на полудні. Подібно як слов’яни, литовські народи разом з слов’янським рухом, в IV-V в., могли пересунутись на полудень і захід, полишивши фінським племенам північно-східну частину своєї території; могли опанувати тоді колишні слов’янські займанщини, та по якімсь часі знову їх стратити під поворотною хвилею слов’янської колонізації – коли замкнулись полудневі і західні границі слов’янського розсіяння, і слов’янській колонізаційний рух, по реакції, відбився о північні границі.

Праслов’янська територія

Різні теорії про неї; традиція дунайської правітчини, теорія карпатської правітчини

Виділивши, хоч з певним, далеким приближенням для литовської групи по її відокремленню Балтійське побережжя і що найменше – землі між Німаном і Двиною, ми для праслов’янської території маємо простір від Карпатського підгір’я до Алаунської (Валдайської) височини, краї верхнього й середнього Дніпра (але території на схід від Дніпра, а також в сусідстві німанського басейна – спірні), та краї між Віслою й Німаном аж до моря (о скільки сі краї не були зайняті готськими й литовськими осадами). Таке означення праслов’янської території в головнім (з різними другорядними відмінами) досить прийняте в науці і дійсно опирається на цілій сумі наших відомостей, тож і має значну, як на тепер – найбільшу правдоподібність за собою. 139

Не можу проминути мовчанням, що при таким виводі слов’янської і спеціально східно-руської правітчини ми зовсім розминаємось з нашою історичною традицією, представленою автором вступних глав «Повісті временних літ». Для нього вихідною точкою слов’янської колонізації було середнє й нижнє Подунав’я, і слов’янське розселення у нього йшло на північ, північний схід і схід. «По мнозѣхъ же временехъ», каже він, «сѣли суть словени по Дунаеви, кде есть нынѣ Угорская земля й Болгарьская; отъ тѣхъ словенъ розидошася по земьли й прозвашася имены своими». 140 Традиція ся противиться всій сумі наших відомостей про слов’янську колонізацію; се невдала гіпотеза київського книжника. Скомбінувалася вона в тих часах, коли пам’ять про слов’янську міграцію вже затерлась; піддали її різні факти – як згадки народної поезії про Дунай, біблійне оповідання про загальне розселення народів з полудня, а головно мабуть навіяли її свіжіші факти витискання Русі з середнього і нижнього Подунав’я в Х-XI в. Навіть в народних переказах вона, очевидно, не мала ніякої основи і не може мати ніякого значіння для історії слов’янської міграції. 141

Мушу згадати ще новішу теорію – популярну головно в історіографії російській, – що правітчину слов’янську уміщує на Підкарпатті, в Галичині й сусідніх частях Волині. Головною і властиво одинокою підставою сеї теорії (щоправда, ніхто докладніше аргументувати її й не постарався досі) послужило помічення, що найбільшу чистоту слов’янських елементів в хорографії показує територія на полудень від Прип’яті й на захід від Дніпра, особливо теперішня Волинь і Галичина. 142

Сі хорографічні помічення самі таким чином не дають підстави обмежити сеї правітчини західною, прикарпатською частиною. Нема ніяких причин виключати Придніпровських країв з хорографічного становища також вповні слов’янських 143 (а й сліди неслов’янської колонізації на північ від Прип’яті і на схід від Дніпра, як казав я, ми не маємо права переносити в часи праслов’янські та виключати сі землі з слов’янської правітчини, бо в сих неслов’янських елементах могли відбитися переміни з часів слов’янського розселення).

Нема причини абсолютно виключати і Прикарпаття, але класти во главу угла слов’янської правітчини саме прикарпатські краї незвичайно трудно супроти того, що тут як раз маємо ясні сліди іншої колонізації в близшім сусідстві – гірські краї карпатські займають племена безсумнівно неслов’янські (тракийські правдподібно 144, і в сучасній хорографії Карпатів ми справді маємо масу елементів неслов’янських, може новіших – волоських, а може й старіших. В часи старшого германського руху Підкарпатське підгір’я займає германська колонізація (була тут в III-IV вв. перед Хр[истом] ). Перед ним могла тут бути й слов’янська кольонізація, але могла бути й інша, напр. кельтська, як по інших областях тодішнього розширення германців. 145

Полуднева частина Галицького підгір’я – поріччя середнього Дністра, як ми бачили, в часах індоєвропейського розселення зайняте характеристичною культурою глиняних будівель, яка розширяється відси зовсім не в напрямах пізнішого слов’янського розселення на північний захід і північний схід, а на полудень і схід, і не полишає в районі пізнішого слов’янського розселення скільки-небудь виразного наступства. Всі сі факти роблять для Прикарпаття ролю слов’янської правітчини майже неможливою. Заразом отся маленька аналіза може послужити ілюстрацією, як трудно пересувати сю правітчину куди-небудь з тої просторони, яку ми вище визначили для неї. 146

Перші історічні звістки про слов’янство

Імена; диференціація слов’янства; східно-слов’янська правітчина, слов’янська колонізація на нашій території перед міграцією

Поява осібного імені для певного народу буває звичайно одним з характеристичних симптомів довершеного відокремлення. Для слов’ян ми маємо його тільки в звістках з І в. по Хр[исті] Вони виступають у авторів I-II в. по Хр[исті] під назвою венедів: Venedi у Плінія, Veneti у Тацита, Ο’υενέδαι у Птолемея. 147 Значіння сього імені – Venedi, не ясне; очевидно се не була свійська назва 148; через германців перейшла вона в античну літературу, так само як і до фінських народів: західні фіни й досі називають росіян Venäjä; самі німці досі звуть венедами декотрих західних слов’ян (лужичан і словінців). 149

Прокопій (VI віка) оповідає, що давніше слов’ян взагалі звано Σπόροι: се слово він толкує з грецького слова σπείρω, розсіваю, «бо залюднюють край розкиданими осадами». Відкидаючи сю хибну етимологію, се слово часто зв’язують з слов’янським *серб* і уважають се давнішим своєнародним іменем слов’янства. 150

Шукали їх в Птолемеєвих Σέρβοι (варіанти Σέρωι); але сі Σέρβοι сидять далеко на сході, в околицях Волги. 151 Документально ж ім’я слов’янських сербів виступає доперва в пам’ятках IX-Х в. Що воно могло мати колись ширше, загальне значіння, на се міг би вказувати факт, що пізніше два зовсім різні слов’янські народи носили се ім’я (серби балканські і лужицькі), але однакові народні назви в слов’янстві стрічаються дуже часто, а слов’яни в ті початкові часи навіть не конче мусили мати свою власну загальну назву для означення національності: такі назви часто виробляються лише з часом. Назва «словен», «славен» виступає в перших звістках (VI в.) теж тільки як часткова назва – для слов’ян західних. Найбільш правдоподібний вивід сеї назви від слоу, слово: люди, що говорять зрозуміло, в противність чужеродцям – «німцям», що не вміють говорити. 152

В чужоземній традиції вона одначе приходить звичайно з вставним *к*: Selaveni, Sciavini, Σκλαυηνοι, Σκλαβηνοί. арабське Сакаліба, пізніше також і з *т*: – Σθλαβινοί.

Скільки-небудь докладні відомості про слов’янство ми взагалі починаємо мати тільки з часів його остаточного розрізнення, спричиненого, чи ліпше сказати – завершеного великим слов’янським розселенням: ослабленням територіальної зв’язі, приладженням до нових і відмінних обстанов, пожиттям і мішанням з чужеродцями. Але так як свого часу серед народів індоєвропейської родини, так і в сім’ї слов’янських племен етнографічна диференціація зачалася задовго ще перед сим розселенням.

В лінгвістиці згожуються на тім, що язикова диференціація серед слов’янства зачалась ще на правітчині, довго перед великою слов’янською міграцією, а відміни язикові були тільки одним з симптомів етнографічного розрізнення. Хоч проби – знайти вказівки на час, коли вже показалося на добре се розрізнення між головними галузями слов’янства – західною й північно-східно-полудневою, не довели до результатів 153, але факт дуже ранньої диференціації не підлягає сумніву. Чи будемо триматись генеалогічної теорії, що приймає утворення з праслов’янської маси насамперед двох чи трьох осібних галузей, а з них аж пізніше вирізнення поодиноких племен, чи далеко реальнішої теорії «переходів» чи «хвиль», що вказує на переходові явища й стичності між поодинокими мовами всіх груп, – се не робить різниці. 154

В обох разах буде певним, що ще перед розселенням приготовились ті етнографічні і лінгвістичні відміни серед слов’янства, які тільки виразніше виявились після розселення, завдяки територіальному віддаленню і новим етнографічним стичностям.

Але при тім виникає цікавий факт: сучасне географічне розміщення слов’янства вповні відповідає його діалектичному поділові, а поодинокі слов’янські народи вже дуже скоро по міграції виступають як сформовані етнографічні й язикові цілості. Се показує, – і се нині признається загально – що велика слов’янська міграція йшла без великої замішанини, без великих перескоків, заховуючи в значній мірі давніші відносини сусідства. 155

Слов’янська купа розкотилася в різних напрямах з праслов’янського центра в його периферію без замішань і перебоїв. А з сього виникає важний Віслід, що напрями колонізації до певної міри відповідали початковому розміщенню слов’янських племен на правітчині, і теперішнє розміщення слов’янських народів відповідає їх угрупованню на правітчині. Таку гадку з усією рішучістю висловив один з авторитетніших, талановитіших заступників новішої лінгвістики:

«Порівнявши сі колонізацийні відносини слов’ян в передісторичні часи (по теорії переходів) з історичними, помічаємо, що невважаючи на значні переміни занятої слов’янами території в історичних часах, обопільні відносини (сусідства) і тепер такі ж, які мусимо приймати для передісторичних часів». 156

Сей вивід, зроблений на основі лінгвістичних фактів, має своє потвердження в історії колонізації: Слов’яни в остатнім розселенні переважно займали землі, покинені їх людністю, спустілі, без боротьби, переважно тихомирно; про се свідчить сама невідомість і мовчання джерел про те, як відбулося слов’янське розселення. Порожні, спустілі простори протягом III – V в. відкривалися на слов’янськім пограниччі на великій простороні на захід, полудень і полудневий схід. Тож колонізаційне розпросторення слов’ян могло йти досить правильно, без мішанини, без великих перескоків; племена, що сиділи дальше від колонізаційної периферії, вступали в землі, що полишили їм, посуваючися наперед, племена дальше висунені на захід або полудень. Інакше з мішанини б вийшла більш однородна етнографічна й лінгвістична маса, і диференціація мусила б наново початись аж після розселення.

Сі спостереження дуже важні; вони дають нам спроможність з пізнішого розміщення робити, бодай в приближенні, виводи про розміщення поодиноких слов’янських галузей перед розселенням, на правітчині, відгадувати порядок і напрями слов’янської міграції.

Відповідно до положення Української Русі на сучасній мапі слов’янщини, ми повинні умістити наших предків в полуднево-східнїй частинї праслов’янської території. Значить, коли ми правильно означили територію слов’янської правітчини, то на оселі племен східно-полудневої, української групи припадає східно-полуднева частина того праслов’янського осідку, а саме – поріччя середнього Дніпра. Як ціла слов’янська колонізація ішла в напрямі на захід, полудневий захід і полудень, так і українське розселення мало йти в тих же напрямах, – на захід і полудень. Сей вивід стоїть в повній згоді з фактами слов’янської колонізації, які розглянемо нижче.

Отже правітчину нашого народу можемо з найбільшою правдоподібністю вказати в середнім Подніпров’ї, де він міг бути автохтоном в тім значінні, що сидів тут з таких часів, в які ніяка історія не сягає. Такий логічний вивід дають ті звістки й факти, які ми переглянули. Розуміється вповні незмінною в своїх границях ся праслов’янська, чи спеціально східнослов’янська територія не могла бути. Pyx полудневих сусідів – земляків з сатем-групи, іранських і тракийських народів на полудневий схід і захід, опорожнивши значні простори в сусідстві праслов’янської території, міг викликати розширення слов’янскої колонізації на полудне. Пізніший рух з Азії досить замітний по фактам археологічним та історично-етнографічним, викликавши пертурбації в степовім поясі, міг спричинити поворотний рух тої праслов’янської колонізації назад.

Культурна еволюція слов’янської території

Культурна еволюція слов’янської правітчини

За поміччю сих даних ми можемо робити проби – хоч би скромні, орієнтування в культурнім матеріалі нашім. Ми бачили вище, що як раз на границі передстепового поясу з лісовим на Подніпров’ї ми помічаємо певну культурну границю – в передстеповім поясі розвивається та характеристична культура глиняних будов і уривається потім, не лишаючи продовження в пізнішій культурі сих країв; тут же розширюється похоронний обряд з посипанням мерця червоною фарбою; потім та течія середньоазійська, в залізній культурі, що перехрещується з культурними впливами грецької колонізації побережжя. На границі ж лісового пояса і далі, за лінією лісу бачимо похоронні поля, що з Подніпров’я тягнуться і далі на захід; від передстепового культурного матеріалу, як ми бачили, вони відбивають сорозмірною бідністю і одностайністю життя, браком різких змін і потрясінь – принаймні в дотеперішнім їх матеріалі.

Коли дані історичні і лінгвістичні нам кажуть, що сей лісовий пояс був по всякій правдоподібності осідком слов’янським, а краї степові були зайняті людністю іранською, – в культурі похоронних піль і в раніших культурних останках ми можемо бачити останки слов’янського життя і в них образ його культурної еволюції, а в довгоголовій людності сих культурних останків – репрезентантів старого слов’янства.

Тутешній антропологічний тип одначе, як ми бачили – не відрізняється від дальшої передстепової і степової людності з часів перед азійською міграцією; домішка короткоголового типу виглядає як чужорідна домішка з якоїсь азійської течії, може якихсь тюркських елементів. Але антропологічний матеріал поки що дуже убогий, і тяжко тут робити які-не-будь дальші виводи. Коли культура глиняних будов не проявиться ані далі на захід, ані далі на північ, здобуде ще більше правдоподібності Вісловлений останніми часами здогад, що се культура тракийська, і зникла вона з наших країв з міграцією в балканські і закарпатські краї тракийських племен. Але границі культур не мусять вповні згоджуватися з племінними границями, – хіба здебільшого тільки, – незалежно навіть від колонізаційних змін, коли одна колонізація вступала в старі сліди життя і культури своїх сусідів. Тому звичайно один культурний тип заходить за другий – як ми й бачимо в археологічних нахідках.

Стільки небагато вважав я можливим сказати щодо нашого орієнтування в археологічних слідах людського життя на нашій території, – почавши від пізнього неоліту. Далі, в ранній неоліт або в палеолітичну добу не сягають ніякі етнографічні критерії, ніякі лінґвістичні виводи з мов індоєвропейських чи мов інших груп, і зовсім даремно б було на се спокушатися і фантазувати.

Еволюцію людського життя на слов’янській території, від неолітичних часів зазначили нам з грубшого археологічні викриття. Вони показали нам тяжкий розвій тутешнього життя в глухих кутах лісового поясу, далеко від живішого життя побережжя і степових країв, з їх легшими і живішими зносинами з культурнішими краями. В порівнянні з культурними краями життя лісового Подніпров’я запізнилося на багато століть. Бронзова культура, що зяйняла там майже ціле тисячоліття й дійшла високого розвою, сливе не дійшла сих сторін, – захопила сильніше побережжя Подоння, Прикарпаття, але в краї слов’янської правітчини, Подніпрянські особливо – ледво доходили її слабі рефлекси.

В Гомерівську добу сі краї мабуть ще жили в пережитках неоліту; відблиски бронзової й залізної культури, долітаючи сюди, примішувалися до старої неолітичної культури, але камінь і дерево мусили зіставатися тут головним матеріалом, коли навіть в Центральній Європі металічна культура була в повній силі. Докладніший розслід тутешніх могильників (поки що – найбільше занедбаних, власне через бідність і непоказність їх культурної обстанови) дасть з часом можність ліпше прослідити еволюцію тутешнього життя. 157 Результат сеї культурної еволюції – в виді образу культури слов’янських племен в епоху розселення і безпосередньо по ній на підставі даних археологічних, лінгвістичних і історичних подамо нижче. Деяке поняття про ті зверхнї фактори, під виливом яких розвивалося життя слов’янських країв протягом тисячоліття, що ділить епоху слов’янського розселення від перших історичних відомостей про Схід Європи, – дадуть нам звістки з історії Чорномор’я.

Схована в глибині лісів Слов’янщина була глухим кутом, куди поволі, ослаблено долітали рефлекси політичного і культурного життя більш культурного Чорномор’я і сусіцдніх степів, де стрічалися й перехрещувалися культурні впливи середземельної і переднєазійської культури з течіями середнє-азійськими. Безпосередньо в територію, вісліджену нами для Праслов’янщини, – історичні звістки наші не заходять сливе зовсім, то значить дають кілька відірваних, небезсумнівних імен, кілька натяків – в зв’язку з докладнішими вістями про полудневу, чорноморську колонізацію. В сім з’вязку ми й оглянемо їх нижче.

Авторские примечания

1. Для неознайомлених пригадаємо геологічну термінологію, з котрою прийдеться нам мати діло. Верхні верстви землі звуться алювієм, себто «наносом» ділювіальних вод; верстви сі утворилися в часи, коли фізичні обставини земної поверхні і її життя не відрізнялись значно від сучасних. Під алювіальними ідуть верстви ділювіальні («потопові” – назва ся, дана під впливом біблійних традицій про потоп і передпотопове життя, відповідає в дійсності великим водам, коли топилися тодішні гігантські ледівці); сі верстви носять сліди великих кліматичних перемін: сильного охолодження температури в зв’язку з широким розповсюдненням ледівця в Центральній Європі, а за тим – і сильних перемін в флорі і фауні сих країв. Алювій і ділювій разом становлять формацію т. зв. четверичну; під нею лежать верства формації третичної, спідня (давніша) часть її зветься еоценом, друга – олігоценом, третя міоценом, верхня пліоценом. Тому що ділювіальні верстви не відрізняються різко від верхніх третичних, ділювій часом прилучають до третичних верств, як найвищу й останню з них (плейстоцен) – тим більше, що й хронологічно взявши, четверична доба являється сорозмірно коротким епілогом далеко довших третичної доби – як і третична доба щодо часу далеко коротша була від старших діб: крейдяної та юрської.
2. Звичайно причину бачать в самім пониженні температури, але тепер дослідники не вважають можливим пояснити сим одним отсе явище і шукають різних причин метеорологічних і навіть тектонічних (змін в поверхні Землі). Зрештою саме се явище не було чимсь зовсім новим, і в старих геологічних епохах стрічають сліди ледових періодів, аналогічних з нашим ділювіальним. Про сю ділювіальну ледову добу новіші праці: Penk u. Brückner, Die Alpen im Eiszeitalter, 1901-9. Hess, Die Gletscher, Брауншвайг, 1904. F. Geinitz, Die Eiszeit, 1906 (в серії Die Wissenehaft, вип. 16, Брауншвайг, F. Wieweg). Wahnschaffe, Verflachengestaltung des Norddeutschen Flachlandes, 1909. Також Kayser, Lehrbuch der Geologie, т. II, вид. 1908 p.
3. Ось так ближче означають границі ледівця на підставі матеріалу, зібраного Нікітіним: від верхів’я Вісли на Овруч, звідти на Умань або Звенигородку, Кременчук, потім, від Полтави на північ до Козельска і Лихвина і знов на полудень до Острогожська і Роздорської стан. на Дону
4. Такі підозріння були висловлені проф. С. Рудницьким, Коротка географія України, с. 72.
5. Гільдебрандт напр., приймаючи чотири ледові періоди, рахує їх так:
6. 1 ледовий період 20 тис. літ.
7. 1 межиледовий період 85 тис. літ.
8. 2 ледовий період 40 тис. літ.
9. 2 межиледовий період 120 тис. літ. (в тім 50-60 тис. літ ледівець топиться).
10. 3 ледовий період 15 тис. літ.
11. 3 межиледовий період 195 тис літ.
12. 4 ледовий період 25 тис. літ.
13. післяледовий період 30 тис. літ.
14. Разом 530 тис. літ. Але напр. Пільгрім обчисляє сю добу вдвоє більше. Пор[івняно] новіший перегляд питання: Penck: Das Alter des Menschengeschlechtes, Ztschr. f. Ethn., 1908. Але в геологічній літературі відзиваються голоси й против таких щедрих обчислень періодів розширення і уступання ледівців і всю взагалі ледову добу вони вважають можливим рахувати далеко коротшими періодами, не десятків і сотень тисяч, а простих тисяч і десятків тисяч літ.
15. Не треба собі представляти одначе, щоб природа в ближчим сусідстві ледівця набирала вповні вигляду північних тундр. В недалекім сусідстві сучасних ледівців бачимо пастівні і сіножаті, рослинність і звірят уміркованого пояса. Не конче мусили стелитися самі тундри і коло старих ледівців, особливо, коли вони убували.
16. Одним з характеристичних проявів сього процесу – важним для археологічної хронології нахідок, була напр. зміна і вигасання слонових порід Європи: EIephas Meridionalis в третичній добі; згодом поруч нього виступає El. Antiquus, a Meridionalis вигасає – се передледова доба; поруч El. Antiquus El. Primigenius (мамут), Antiquus вигасає – рання ледова доба; El. Primigenius вигасає – пізня ледова доба.
17. З величезної літератури останніх літ назву Haeckel, Anthropogenie und Entvickelungsgeschіchte des Menschen, 6 вид. 1910 р. Hertwig Lehrbuch der Entwickelungsgeschichte des Menschen und der Wirbeltiere, 9 вид. 1910 р. Klaatsch Entstehung und Entwickelung des Menschengeschichte, в серії Weltall und Menschbeit, 1902. Schwalbe, Die Vorgeschichte des Menschen, Штутгарт, 1906. Kochlbrugge, Die morfologische abstammung des Menschen, Штутгарт, 1908. Magnus, Vom Urtier zum Menschen, Галє, 1908. Haeckel, Unsere Ahnenreihe, Єна, 1908. Buschan, Menschenkunde, Штутгарт, 1909. (Naturwissenschaft. Wegweiser). К. Gunter, Vom Urtier zum Menschen, Штутгард, 1909. Mahoudeau, L’origine de I’homme, 1909 (Revue de l’Ecole d’anhtrop.) Ноеrsen, Natur und Urgeschichte des Menschen, Відень, 1909. Див. також нижче літературу ділювіального чоловіка.
18. Тенейські еоліти олігоценські признаються сумнівними самими прихильниками еолітичної теорії.
19. З великої літератури останніх літ вкажу Rutot, Eolithes et pseudo-eolithes, Брюссель, 1906, його ж Un grave problème. Une industrie humaina datant de l’époque oligocène (Bull. d. l. soc. Belg de Géologie, 1907). Qu’est ce qu’un Eolithe, Une industrie eolithique, 1908 (Congrés prehist. de Erance). Obermayer, Zur Eolithenfrage (Archiv für Anthr., 1906). Verworn, Archäolithische und paläolithische Reisestudien in Frankueich und Portugal (Ztschr. f. Ethn., 1906) i Ein objectives Kriterium für d. Beurteilung d. Manufaktur geschlagener Feuersteine (ib[id], 1907). Wieger, Die naturliche Enstehung der norddeutschen Eolithen (ib[id], 1906). Mayet, La question de l’homme tertiaire (L’Anthrop., 1906). Obermaier, Das geologische Alter des Meschengesehlechtes (Mit. Geol. Ges., Wien, 1908). Sarasin Einige Bemerkungen zur Eolithologie (Ihrb. d. Geogr.-Etnogr. Ges. in Zürich, 1909). Бібліографію питання до 1905 р. зібрав Curdy, The eolithic probleme (Americ. Anthrop., 1905).
20. Про ділювіального чоловіка й його побут див. G. et A. Mortillet, Le préhistorique, origine et antiquité de l’ homme, нове вид. (про українські нахідки тут, с. 657). M. Hoernes, Der dilluviale Mensch in Europa, 1903 (npo українські нахідки c. 181-2, 187-8). L. Reinhardt, Der Mensch zur Eiszeit in Europa und seine Kulturentwickelung bis zum Ende der Steinzeit, 1906 i новіше видання Sophus Müller, L’Europfr préhistorique, 1907. Pohlig, Eiszeit und Urgeschichte des Menschen, 1907. Behlen, Der dilluviale (paläolithische) Mensch in Europa nach den. geolog., palaeont. u. anthrop Forschungen, 1907 (Mitt. d. anthrop. Ges. N, Wien). Driesmans, Der Mensch der Urzeit, 1907. Kollmann, Die Neandertal-Spy-Gruppe, 1908 (Bericht über Prähistorikersammlung in Köln). Forrer, Urgeschichte des Europaers von der Menschwerdung bis zum Anbrach der Geschichte, 1908. Birkner, Der dilluviale Mensch in Europa, Мюнхен, 1910. Déchelette, Manuel d’archeologie préhistorique, Париж, 1908. Також археологічні словарі (новіші Шлем, Форера). Про палеолітичну техніку іще: G. i A. Mortillet, Musée préhistorique, 1901, Hoernes, Urgeschichte der bildenden Kunst, 1898.
21. Схема розвою її, виведена з французьких нахідок, і наступство типів чи епох (що носять ім’я від найбільше типових французьких нахідок), – вироблені головно працями пок[ійного] Габріеля Мортільє, широко приймаються в науці, як універсальні для Європи, ба навіть і всеї землі. Схема ся така:
22. Найстарша епоха ділювіальної культури – Шельська (Chelléen), що часом розділюється на дві – Шельську (старшу) і Сент-Ашельську (молодшу), з часів передледових, з теплим кліматом і підтропікальною рослинністю і фауною; чоловік ще не жив в печерах; знаряддя з креміня лише місцевого, без всякої спеціалізації інструментів.
23. Епоха Мустьє (Mousterien) – з часів розпросторення ледівця; часи мамута; початки спеціалізації кремінного знаряддя.
24. Епоха Солютре (Solutréen) – ледівець зачинає уступати. Головну ролю грає північний олень (рен.) Кремінне знаряддя тонко оброблене. Під кінець вироби з кості.
25. Епоха Маґдаленська (Magdalénien) – по уступленню ледівця. Північна фауна. Мамут зникає. Широко розвинені вироби з кості й рогу (орнаменти).
26. Часи переходу від геологічної (палеолітичної) до новішої – неолітичної культури: Tourassien (кінець палеоліта) і Tardenoisien (початок неоліта) – фауна сучасна, вироби з кості, дрібне кремінне знаряддя правильних форм.
27. Новіша ревізія сеї схеми: A. de Mortillet, Classification paléolithique, 1908. До Центральної і тим більше до Східної Європи ся схема не може прийматися насліпо, з огляду на відмінні фізичні і культурні обставини тутешнього життя. Віденський археолог Гернеc, простудіювавши палеолітичний матеріал Центральної Європи (Німеччини, Швейцарії й Австро-Угорщини) дав був схему Мортільє в такій формі (Der dill. Mensch, с. 8):
28. Перший міжледовий період, Elephas merid., antiquus i primigenius. Шельсько-Мустьєрська культура.
29. Перерва – другий ледовий період.
30. Другий міжледовий період, епоха мамута, Солютрейська культура.
31. По третім ледовім періоді:
32. Третій міжледовий період, відповідає культурі Маґдаленській (епоха північного оленя) і Турасьєнській (епоха благородного оленя).
33. Четвертий ледівець – перерва.
34. Але в новішій праці (Natur u. Urgesch. Des Menschen, II, с. 151) Гернес вже майже зовсім залишає всякі проби геологічного датування археологічного матеріалу. Він вагається, чи рахувати Мустьє до останнього, чи передостаннього ледового періоду, і всі пізніші стадії – Оріньяк, Солютре, Маделен не пробує геологічно докладніше означити. Обермаер (Les formes glaciaires et l’homme paleolithique, L’anthrop., 1909) кладе більш рішучо шельсько-мустьєрську культуру на останній міжледовий період, солютрейсько-магдаленську на часи післяледові. Кінець кінцем, як бачимо німецькі нові археологи вертаються до системи Мортільє, тільки замість ледівця взагалі говорять про останній ледівець. Для нас схема Приальпійських країв і їх чотирьох ледівців не має значіння; у нас поки що напевно можна говорити тільки про один ледовий період, що мусів відтиснути всяке живе життя в приморські краї. Чи були потім якісь перерви – на се поки що нема ніяких певних слідів.
35. Останніми часами певні сумніви викликала нахідка людських останків в Дордоні, з епохи Мустьє, як міркують, і з натяками на похорон, як думають; але справа ще вимагає докладнішого обслідування.
36. Недавно А. Мортільє (L’industrie Acheuléenne en Galicie, L’Homme preh., 1909) порушив питання про палеолітичну добу в Галичині Східній, підносячи, що тут правдоподібно існувала рання неолітична культура, бо ледівець сюди не заходив; він вказує на нахідку з Чистопадів (пов[iту] Броди), що на його погляд має типові прикмети техніки Сент-Ашель. Але він бачив сей предмет не in situ, а в музейній колекції, і досі докладно констатованих палеолітичних нахідок з української Галичини ще не маємо.
37. Про нахідки київські, мізинські і гонецькі див. нижче. Про нахідки коло с. Селища подав звістку проф. Криштофович в рефераті на XI з’їзді російських природників, і потім в Древностях Моск[овского] арх[еологического] общ[ества], XXI, с. 178. Про подільські – Уваров op. c[it.] 111 (з околиці Кам’янця) і Труды VI археологич[еского] съезда, І, с. 95 і новіше – Древности Моск[овского] [археологического] общ[ества], XXI, 1. с. (Студениця). Про нахідки волинські кажу на основі усних відомостей. Про нахідку пулавську – Криштофович, Послетретичныя образования в окрестностях Н. Александрии, 1896. Про воронізьку: Кельсиев, Палеолетические кухонные остатки в с. Костенках Ворон. у. (Древности Моск[овского] арх[еологического] общ[ества], т. IX, II). Про кримські: Уваров, Археология России, І, с. 282, II, с. 144, Древности Моск[овского] арх[еологического] общ[ества], XII, 1 (стаття Мережковського), Известия географ[ического] общества, XVI, 2. Див. ще про нахідку в с. Шаповалівці – реферат Самоквасова в кн[изі] «Антропологическая выставка», т. III, с. 838-9 (Известия общества люб[ителей] естествозн[ания], антроп[ологии] й этнографии, т. XXXV); про катеринославську – К. Мельник, Каталог коллекции А. Н. Поль в Екатеринославе, т. І, 1893, с. 4 (Ковальська балка коло Кривого Рога, одначе деякі з речей тут зарегістрованих мусять належати до пізніших часів, як полірована сокира-молоток, N 82 і спис з слідами політури – N 83, заходи коло провірення палеолітичності сеї нахідки не удалися). Про нахідки ще менше певні або ще менше звістні див. в вид. 2.
38. Про київські нахідки – Публичныя лекции по геологии й истории Киева, проф. Армашевського й Антоновича 1897 і протоколи XI з’їзду – Труды, II, с. 141.-3. Хв. Вовк, Передісторичні знахідки на Кирилівській улиці в Києві (Матеріали до українсько-руської етнології, т. І) і Магдаленське майстерство на Україні (про орнаментовані сікачі мамута) – Записки Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, т. XLVI. В. Хвойко, Каменный век среднего Приднепровья – Труды XI археол[огического] съезда, т. І, його ж Decouvertes paléolithiques recemment faites en Russie (L’Anthrop., 1901) і репліка на статтю Вовка про маґдаденську культуру: Киево-Кирилловская палеолитическая культура [стоянка] й культура эпохи маделен (Археологическая летопись Южной Руси, 1903, І – при перекладі статті Вовка) Hoernes Der dil. Mensch, як вище. Żelizko Časopis vl. muz. v Olomucu, 1907. Городцов, Первобытная археология, 1908. Про іншу київську нахідку, над Дніпром же, але на другім кінці нинішнього Києва, коло т. зв. Протасового яра, – тільки коротеньке донесення в Киев[ской] старине, 1903, кн. X. Невважаючи на велике заінтересовання, збудження першою київською нахідкою, і на те, що знайшлася вона в такім науковім центрі як Київ, вистудійовані київські розкопки дуже лихо, і тому щодо самих нахідок є багато непевного. Нема ані докладних ситуаційних планів, ані дневників розкопок.
39. Тим часом, як у долішніх верствах в великих масах приходять останки мамута (самих сікачів його знайдено звиш 100 штук), в верхніх мають виступати останки печерного медвідя (ursus spelaeus), гієни (hyaena spelaea), льва (felis spelaea).
40. Про мізинську стоянку стаття Хв. Вовка в Записках київських [Українського наукового товариства], т. IV: Палеолітичні знахідки в с. Мізині на Чернигівщині; обіцяна друга, про дальші розкопки.
41. Про гонецькі нахідки – реферати Камінського і Феофілактова в Трудах III археол[огічного] з’їзду, т. І (се була перша пелеолітична нахідка і викликала велике заінтересовання).
42. Вовк зачисляє однаково і київську і мізинську стоянку до «маґдаленської доби», з огляду на різьблену мамутову кість, що характеризує магдаленську добу в Франції. Гернес по аналогії з близшими подунайськими нахідками, з огляду на фауну і глибоке положення, зачисляв київську стоянку до епохи Солютре. Нарешті чеський археолог Желізко пересував її до шельско-мустьєрської доби. Вище я сказав уже, як трудно підтягати східноєвропейські нахідки під сі французькі поділи.
43. Всі хронологічні обчислення його, розуміється, можуть бути тільки приблизні, гіпотетичні, тим більше, чим далі вони йдуть в глибину минулого. Подаємо напр. такі обрахунки з новішої археологічної літератури: пізній палеоліт, маґдаленська і солютрейська доба 40.000-15.000 літ перед Хр[истом], переходова 15.000-5.000, ранній неоліт 5.000-3.500, пізній неоліт 3.500-2.100, мідяна культура 2.100-1.800, бронзова 1.800-1.000, рання залізна (Діпільйон-Вілянова-Гальштат) 1.000-500, культура Тен від 500 до Хр[иста], римська від Хр[иста] до 300. В наші сторони карпатсько-дніпровські нові культурні течії доходили з значним опізненням: римські впливи в II-IV в. по Хр[исті], тенські коло 200 л. перед Хр[истом], гальштатські коло половини останнього тисячоліття перед Хр[истом], і початки металічної культури мусили теж значно припізнитися.
44. Кирилівська ул., Флоровська гора, Юрковиця, Преорка, Солом’янка, Лиса гора.
45. Про неолітичні печери Києва – Антонович, Археологические находки и раскопки в Киеве и в Киевской губернии в 1876 г., (Чтения [в Историческом обществе Нестора-Летописца] київські, І), Антонович и Армашевський op. c[it.] 31-3, Уваров op. c[it.] 276, Труды IV съезда, т. І. Про багаті, хоч і недбало використані нахідки Хвойки коло Кирилівської ул. – передовсім його власна публікація: Каменный век среднего Поднепровья, с. 754 і далі. Більше науково, але тільки на підставі уділених йому звісток і рисунків, студіював їх Вовк op. c[it.] (Матеріали, І). Коротші замітки, але оперті на автопсії, вповні або в часті – Антонович і Армашевський op. c[it.] 29-30, Записки Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, т. IX, Труды XI съезда, II, с. 141.
46. Про неолітичні гнізда в околицях Києва і по Дніпра – Археологическая карта Киевской губ. В. Антоновича, статті М. Беляшевского: Первобытный человек на берегах р. Днепра вблизи Киева, в Київській старині, 1890, IV, Несколько новых стоянок – ibid. 1891, III. і Следы первобытнаго человека – Труды УIII съезда, т. III, К. Мельник в Трудах IX съезда, т. II і Каталог коллекции [древностей] [А.Н.] Поль [в Екатеринославе] (таб. І – Вишеньки), Т. Кибальчич в Сборнику археолог. института, т. III, Самоквасов в кн. Антропологическая выставка, III (с. 339-100) й ін.
47. Про трипільські нахідки: Хвойка, Каменный век Приднепровья, і його ж: Раскопки 1901 г. в области трипольской культуры, (Записки отд[еления] русской й слав[янской] археологии Русского археол[огического] общ[ества], т. V). Про інші нижче.
48. Антонович, Археологическая карта Волынской губ. (тут і дрібніша література), його ж, О каменном веке в Зап[адной] Волыни (Труды XI [археологічного] з’їзду, т. І). Якимович, Дюнные стоянки неолитической эпохи в Радомысльском уезде Киевской губ. (Археолог[ическая] летопись Южной России, 1903). Н. Беляшевский, Дюнные стоянки неолитической эпохи на берегах Западнаго Буга (Труды XI з’їзду, І). Бобринский, Курганы и случайные археологическиея находки близ м. Смелы, І, с. 122 (Юр’єва гора). Каталог коллекции [древностей] Н. Поль [в Екатеринославе] (с. 113 – Волоське). Самоквасов – Антропологическая выставка, III, с. 389 (поріччя Десни). Городцов – Труды XII съезда, с. 175, 249, й ін.
49. В літературі появилися глухі звістки про нахідки в поріччі Десни (у Хвойки), але ближче про них нічого не звісно.
50. Відомості про сі нахідки до р. 1903-4 зібрані в 2 вид. сього тому і в статті Вовка: Вироби передмікенського типу у неолітичних становищах на Україні (Матеріали до українсько-рус. етнології, VI ст.). Доповнити її треба такими важнішими публікаціями: Хвойка, Раскопки 1901 г., (як вище); R. Kaindl, Prähistorisches aus der Bukowina (Jahrbuch der Zentral Kommission), 1903 і 1904, осібно п. т. Beiträge zur Vorgeshichte Osteuropas, 1910) і Neolithischne Funde mit bemalter Keramik in Koszyłowce (ibid., 1908) – нахідки в музеї Львів[ського] унів[ерситету] знаю з автопсії); Niederle, Slovanské Staroż., І гл. XI; А. Спицин, Раскопки глиняных площадок близ с. Колодистого (Известия археол[огического] ком[итета], XII, спровоздання пок[ійного]. [В.] Доманицького). Штерн, Доисторическая греческая культура на Юге России (Труды XIII археол. з’їзду, І, 1907). Реферат Хвойки про розкопки в Крутибородинцях – виходить в Трудах XIV арх. з’їзду, див. Известия, с. 47. Про розкопки Криницькі знаю від А. Спіцина.
51. Materyały antropologiczno-archeologiczne, IV, с. VII-VIII. Oesterreichische Monarchie in Wort und Bild, Galizien, с. 118.
52. Антонович, Каменный век в Зап[адной] Волыни, і його ж карта Волині, sub vocibus.
53. Про нахідки згадані статті Хвойки, Вовка, Штерна. Спеціальна стаття про кості з кошиловецьких розкопок: Dure, Untersuehungen über neolithische Knochenreste aus Ostgalizien (Ztschr. f. landwirtschaft. Versuchswesen in Oesterreich, 1909). Про одомашнення звірят і початки хліборобства взагалі крім нового, та новообробленого видання класичної праці Гена (V. Hehn, Knitnrpflanzen und Haustiere in ihrem Ubergang aus Asien nach Griechenland und Italien sowie in das uhrige Europa, див.: E. Hahn, Die Haustiere und ihre Beziehung zur Wirtschaft des Menschen, 1896. C. Keller, Die Abstammung der ältesten Haustiere, Цюріх, 1902, його ж Naturgeschichte der Haustiere, Берлін, 1905 i Die Haustiere als Menschlicher Kniturerwerb (в серії Der Mensch u. d. Erde, Kpемepa б. р.). O. Albrecht, Zur ältesten Geschichte des Hundes, Мюнхен, 1903. P. Matschіе, Die Verbreitung der Haustiere (Mensch u. Erde). Hahn Zur Entstehung des Getreidebau, 1903 (Ztschr. f. Ethn.). Hoops, Waldbäume und Kulturpflanzen im germanischen Altertum, 1905. M. Much, Vorgeschichtliche Nähr-und Nutzpflanzen Europas (Mitt. d. anthrop. Ges. in Wien, 1908). Перегляд матеріалу про домашніх звірят – Much, Die Heimat der Indogermanen im Lichte der urgeschitlichen Forschung, 1902, розд. VI, підручники Шрадера, Гірта й ін. Спеціальніше, про східноєвропейські краї: Д. Анучин, Из древнейшей истории домашних животных в России – Труды VI съезда, т. І. Ф. Кеппен, К истории тарпана (дикого коня) в России і Д. Анучин, К вопросу о диких лошадях в их приручении в России – Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения], 1896, кн. І і VI.
54. Про се моя стаття: Етнографічні категорії і культурно-археологічні типи в сучасних студіях Східної Європи, 1904 (Статьи по славяноведению, вид[ання] Петерб[урзької] академії [наук], І).
55. Бранденбург, Об аборигенах Киевского края – Труды XI съезда, т. І (там і дещо з іншої літератури сих нахідок); Яворницкий, Розкопки курганов в Херсонской губ. – ibid.; Кнауера, розкопки Бессарабські, ibid. т. II і в Чтениях Київ[ського] Істор[ичного] товариства [Нестора-Літописця], т. III – VI; Антонович, Каменный век в Западной Волыни (Труды XI съезда, т. І) й Археол[огическая] карта Волынской губ. – покажчик с. 126-7; Demetrykiewicz, Nеоlіtyczne groby szkieletów t. zw. siedzacych (Hockergräber) w Przemyskiem i Krakowskiem (Materiały antrop. archeologiczne, т. Ш, 1898); дрібніші звістки в Археол[огической] летописи Юж[ной] России, 1899 с. 212, 1900 с.19 й ін. Про розповсюднення сього типу по інших краях і різні об’яснення незвичайної пози мерця R. Andree, Ethnologische Betrachtungen uber Hockerbestatung (Archiv f. Anthr., 1907) – сам Андре толкує позу мерця зв’язуванням трупа (щоб не дати йому вийти і шкодити живим), практикованим у різних племен. Інше об’яснення – як пози спочинку – F. Regnault, Des attitudts dans la race humaine (L’Homme preh., 1909).
56. Перехід до сього нового обряду дуже добре слідний напр. на розкопках Яворницького – Труды XI съезда, т. І. Навпаки, в Харківських розкопках п[ані] Мельник-Антонович (1 с) фарбовані скелети бачимо в споді могили, а в насипах не фарбовані; але се ще не значить,що сам сей тип був пізніший (див в Трудах XII съезда, с. 190).
57. Нахідки на нашій території (з Кавказом і Кримом включно) до року 1898 досить повно зібрані й описані д[октором] Спіциним в статті: Курганы с окрашенными костяками (Труды отделения рус[ской] й слав[янской] археологии, т. IV, 1899). Нахідки пізніших літ в статтях Брандебурга, Кнауера, Яворницького в Трудах XI съезда, п[ані] [К.] Мельник, Даниловича, Городцова, Покровського, Янчука в Трудах XII съезда, Городцова і Яворницького в Трудах XIII съезда, Бобринського і Спіцина в Известиях Археол [огического] ком[итета], XII, XX, Археологическая летопись Южной России, 1899 р., с. 58, 116-7, 212, 1900 р., с. 8, 181, 1901 р., с. 91, 177.
58. Веселовський пробував довести, що вони належать до бронзової епохи, й кам’яне знаряддя в них мало лише ритуальне значіння. На сім стоїть і Городцов. Подібне доводив Бранденбург для похорону з нефарбованими (скорченими) скелетами (ор. с[it.]). Але їх доводів не можна прийняти: по-перше, неправдоподібно, щоб за коротку бронзову епоху лишилася така маса сих похоронів, по-друге – дуже неправдоподібно, аби металічна культура не зраджувала себе замітніше нічим в такій масі похоронів з обстановою камінної культури. Див. в сій справі ще дебати XII Археологічного з’їзду – Труды, т. III, с. 363.
59. Спостереження Антоновича, Спіцина, Кулаковського, Кнауера, Городцова покінчили з давнішими об’ясненнями фарбування; що небіжчики були ховані в червонім убранні, або що крашено відчищені від м’яса кості небіжчика (се об’яснення повторив іще недавно Нідерле – Человечество в доистор. времена, с. 147-8). Антонович вказав нахідку скелета, у якого фарба лежала на глині, що закривала очі небіжчика; Кулаковський вказав на один кримський похорон в кісті, де земля не привалила небіжчиків, і на них і на підстілці видно було смугу насипаної червоної фарби. Спіцин згадує аналогічний факт, де кості скелета були зверху посипані фарбою, а зі споду були білі, і т. ін.
60. Природознавці-хіміки виказали що кість прийняла фарбу тільки довго по похороні, не лише обгнивши, але й висохши. Див. комунікати з рефератів Антоновича в Трудах VIII съезда, с. III, с. 91-2, Трудах IX съезда, т. II, с. 108, Веселовського в Записках Имп[ераторского] археол[огического] общ[ества], 1901 (нова серія, т. XII). Бобринський, Курганы близ Смелы, І, с. 58, II, с. 59 і Отчет о раскопках в Черкасск. й Канев[ском] у[езде] в 1901 г. (Известия археол[огисеской] коммиссии, IV). Кулаковський, К вопросу об окрашенных костяках – Труды XI съезда, т. І i Sur la question des squelettes colorées в Київ. универс[итетских] известиях, 1905. Якимович – Об окрашенных костях, находимых при археологических раскопках и о микроскопическом строении молочных зубов нижней челюсти человека каменного периода (Университетские изв[естьия], Київ, 1900, кн. XII, с. 302 і далі – в обох рефератах йшла мова про мікроскопійний дослід крашених костей). E. Krause, Zur Frage von der Rothfarbung vorgesehichtlichen Skeletknochea – Globus, t. 80 i Menschliche und Tier-Knochen mit rothen Flecken – Verhandl. d. Berlin, anthr. Ges.101. Knaueur, Menschliehe Knochen mit rothen Flecken aus bessarabischen Gräbern (ib.). Dühn Rot und Tot (Archiv, f. Religionswiss, 1906) і замітка Сонні там же.
61. Розкопки Люби-Радзиміньского, справоздання в Zbior’i wadomości do antropologii kraiowej, т. I – III; результати, з численими ілюстраціями, зібрані в Трудах IX [археологічного] з’їзда, т. II – Памятники каменного века части Зап[адной] Волыни. Здобуті з сих могил кості описав Коперницький в I і III томах Zbior’a. Для пов[іту] Кам’янецького див. Pułaski, Poszukiwania archeologiczne na Podolu rosyjskiem – Zbiór, t. XIV.
62. Замітки Кіркора в Zbior’i wiadomości, т. I-III, с. 67, Археол[огическая] летопись Южн[ой] России, 1901, с. 80 і 163, 1902 р. с. (Подоння). Известия археолог[ического] ком[итета], XXIX, с. 54 (Полуд[нева] Волинь)
63. Вишевичі і Глинниця Радомиського п[овіту], Жидовці Сквирського [повіту], Збранка Овручського п[овіту], Окнини, Новий Малин, Верхів Острозького п[овіту] – Антонович, Раскопки в стране древлян (Материали по археологии России, изд[анные] археологич[еской] коммиссиею), с.21, 49-51 і його ж Археологическая карта Киевской губ., с. 58, Археол[огическеая] карта Волын. губ., с. 90, 95, 96 (докладно описані тільки нахідки з Вишевич).
64. Данилевич, Раскопки курганов около Буд и Березовки Ахтырскаго у[езда] – Труды XII съезда (вони називаються тут могилами, але властиво могильних насипів сливе не замітно).
65. Про нахідки недопалених людських кісток в урнах «точків» – Хвойка ор. с[it.]; він каже одначе, що знаходив на «точках» і цілі скелети, черепи і т. ін., і один раз скелет з обпаленими кістьми – се могло статися і просто від пожежі. Дебата про похоронний характер «точків» див. Археологическая летопись Южной России, 1904, № 3 і 4. В їх похороннім характері сумніваються дослідники і нині.
66. Крім цитованих статей Вовка і Штерна див. ще Hubert Schmidt: Troja-Mykene-Ungarn (Ztschr. f. Ethnol., 1904), М. Ноеrnes: Die neolithichne Keramik in Oesterreich (Jhrbuch der Zentral-Comm., 1905) і Les premières céramiques en Europe centrale (Compt. Ren., XIII congrès d’antrop., 1908). Про розширення мальованого начиння й спірального орнаменту в Центральній Європі див. Мuch, Heimat der Indogermanen.
67. Див. Известия XIV арх[еологического] съезда, с. 51. Про найстарші типи мальованої посуди з Месопотамії і їх впливи на середземельну кераміку: J. de Morgan, Observations zur les origines des arts ceramiques dans le bassin méditerranéen, Revue de l’ ec. Anter, 1907. Див. ще до сього: Peet, Wace i Thompson, The connection of the Aegean Civilisation with Central Europe (Classic. Review, 1908). Vassits, South-eastern elements in the prehistoric eivilization of Servia (Annual Britsh School in Athens, 1908).
68. На такім становищі став напр. в останнім часі, під впливом нахідок трипільських і петренських один з найбільш авторитетних істориків старинного світу Ед. Майер. В останнім обробленні своєї історії (Geschichte des Altertums, І. 2, вид. 1909, § 533, 537, 543, 545, 570) він признає за сею культурою велику оригінальність; вважаючи європейську культуру взагалі пасивною, вповні залежною від культури Полудневого Сходу, він в нашій культурі «на схід від Карпатів» бачить один з немногих (двох тільки) моментів, коли в Європі розвинулося щось незалежне від впливів Полудня. Особливо в похороннім обряді – паленні мерця бачить він сю оригінальність і відси виводить пізніше розширення сього обряду в егейській культурі.
69. До пояснення, кому се треба: форма черепа обчисляється відносинами його широкості (виступів над ухами), до довжини (від виступа чола над носом до потилиці): сі відносини, помножені на 100, дають «черепний покажчик»: коли, скажім, голова на третину довша в порівнянні з широкістю, то відносини сі =3/4, отже покажчик = 75. Покажчик сей вагається на людських черепах між 58 і 98, але найчастіше між 70 і 85. Черепи з покажчиком вище 80 звуться короткоголовими (брахікефальні); границю довгоголовості беруть різно: 77 (покажчик Брока), тепер частіше 75. Черепи з покажчиком 75 (або 77) і нижче будуть довгоголові (доліхокефальні), між 65 і 80 – середні або ортокефальні; крім того часом ще розрізняють довгуваті (субдолікефальні) і широкуваті (суббрахікефальні – 81 і 82). Очевидно, що голова тим ширша, чим більш має покажчик, і тим довша, чим нижчий покажчик.
70. Див. Богданова, О черепах каменного века, найденных в России (Антропологическая виставка, т. IV) и Quelle est la raсe la plus ancienne de la Russie Centrale (Congres internat. à Moscou, т. I). Антонович, О каменном веке Зап[адной] Волыни (с. 1). Talko-Hrynсewiсz Przyczynek do poznania świata kurhanowego Ukrainy (Materiały antropologiczno-archeologiczne, IV) (тут одначе злучені до купи могили кам’яного віку з могилами переходового часу й початків металічної культури). Менше цінні загальні, голословні характеристики, які різні дослідники дають неолітичній людності, хоч би й на підставі власного матеріалу: напр. Бранденбург, Об аборигенах Киевскаго края (с. 158) – про довгоголовість скорочених скелетів, Спіцин, Курганы с окрашенными костяками (с. 80) – про довгоголовість фарбованих скелетів, Пулавський, Археологические находки в Подольской губ. (Труды XI съезда, II. с. 147) – про довгоголовість в тутешніх похоронах, і т. ін.
71. Напр. у Бобринського (Курганы, II с. 54 і 140) опублікований один похорон, де фарбований скелет був короткоголовий – покажчик 82,3.
72. Властиво природне сполучення міді й цини звістне тільки в однім місці – в Корнуельсі, в Англії; але домішка цини тут далеко більша, ніж потрібно для бронзи, й для того, щоб добути з сеї руди бронзу, треба перше вилучити з неї осібно цину і мідь.
73. Про мідяну техніку взагалі – Much, Die Kupferzeit in Europa und ihr Verhältniss zur Kultur der Indogermaneu, 2 вид., Єна, 1893, для Угорщини – Pulszky, Die Kupferzeit in Ungarn, № 84.
74. Галицькі нахідки вказані в праці Муха і в Oesterreich-ung. Monarchie im Wort und Bild, угорсько-руські – у Муха і Пульского. З центральної України – Ханенко, Древности Приднепровья, І, с. 14 (тут видано 7 мідяних сокир різних форм, серп, спис і долото з Київщини, серп і спис з Катеринославщини, з-над Дніпрових порогів); Антонович, Археологическая карта Киева, с. 77 (мідяна сокира знайдена разом з бронзою); Хвойко, Начало земледелия и бронзовый век в среднем Поднепровье (Труды XII съезда) – мідяні і бронзові нахідки з Київщини; Сицинский, Археол[огическая] карта Подольск. губ., с. 45, 81, 97 (мідяні сокири). Звістка про мідяні ножі «серповидні» і сокирки з Єлисаветградського пов[іту] в Археологических известиях, 1895, с. 371. Без сумніву, й серед інших колекцій «бронзових речей» знайдеться чимало мідяних, тим більше, що хімічного аналізу звичайно не робиться, й мідяні предмети дуже часто з-поміж бронзових не вилучаються. Так в тім же виданні д. Ханенка одна таблиця має підпис: предмети з міді й бронзи. В багатій публікації Штукенберга, Материалы для изучения медного (бронзового века восточной полосы Европейской России, Известия общества археологии, истории й этнографіи при Казанском университете, 1901, т. XVII) також в суміш додані і мідяні й бронзові речі.
75. Розкопки й нахідки з Задонського й Землянського пов[іту] Воронізької губернії (с. Скорняківка і Скакун) – про них Сизов, Скорняковские курганы Воронежской губ. – Древности Моск[овского] арх[еологического] общ[ества], т. XIII, Спицин, Обозрение – Труды отд[еления] слав[янской] арх[еологии], т. І с. 134; речі (списи, сокири, долота) в Москов[ськым] історичнім музеї (покажчик вид. 1893 р., с. 46-7 і 600, скакунівські нахідки записані тут бронзовими). Особливо інтересні тутешні могили, де знайшлися самі кам’яні і мідяні вироби. Такі ж могили знайшлися, очевидно, і в донецьких розкопках Городцова, але він не відрізняв міді і бронзи, подав їх в суміш.
76. Найбільш авторитетним і рішучим заступником погляду, що в Східній Європі бронзової культури не було, був пок[ійний] Антонович; на жаль, його реферати в сій справі не надруковані, короткі резюме див. в Чтениях Київ[ського] істор[ичного] тов[ариства] [Нестора-Літописця], т. V с. 4-5, Трудах IX [археологічного]з’їзду, т. II, протоколи с. 74-5 і справоздання з засідань в Историческом обозрениии, 1894 р. В першім із згаданих рефератів він уважав придніпрянську бронзу останками по ордах, що переходили наші краї – гунах, аварах, уграх; в другім він виводить її з торговельних зносин, зазначаючи дороги сих останніх; існування бронзової культури він признає тільки на заході нашої території (за лінією Смотрича і Зах[ідного] Бугу) і на Чорномор’ї. Анучін (Труди IX [археологічного]з’їзду, т. II. с. 75-6), відміняючи погляди Антоновича, з різними застереженнями признавав бронзову культуру в Східній Європі, втім розуміння, що в певні часи бронза уживалася для всяких виробів більше, ніж залізо, хоч би залізо й було відоме вже. Інша менш важна давніша література була вказана в 2 вид.
77. Чутки про сліди давнього добування мідяної руди у нас (Бурачков, 0бъяснительная записка – Древности Моск[овского] [археологического] общ[ества], с. 12, Ястребова, Обозрение древностей Херсонской губ., с. 28, Нідерле, с. 208) дотепер не справджені, скільки знаю.
78. Про нахідки в Галичині бронзових речей, техніки середньодунайської й адріатицької, т. зв. гальштатської (їх відграничити не завсіди можна): Demetrykiewicz, Vorgeschichte Galiziens (Oester.-ungarische Monarchie in Wort und Bild, Galizien, с. 120-2), моя стаття: Бронзові мечі з Турецького пов. в Записках Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, т. XXXIII (три бронзові мечі, – по кілька таких мечів є в різних львівських збірках), Przybysłаwski – Skarb bronzowy znaleziony pod Uniżem (Teka konserw., І), також Pułaski, Wiadomość o dwu zabytkach bronzowych znalezionych na Podolu (Pamientnik Fizyograficzny., т. IX) і Труды XI съезда, II, c. 160. Про нахідки з Угорської Русі – Undset, Etudes sur l’âge du bronze de la Hongrie, 1880; Hampel, Trouvaillea de l’âge du bronze en Hongrie, 1886, його ж Alterthümer der Bronzezeit in Ungarn, 2 вид. 1890 (тут видано звише 1000 предметів, а долучений (с. 124) географічний покажчик дає спроможність орієнтуватись спеціально в підкарпатській культурі); в мадярськім виданні його праці: A bronzokor еmеlékei magyarhonban (Пам’ятки бронзової епохи з Угорщини) подані відомості про нахідки пізніші.
79. Див. розкопки Городцова і пані Мельник-Антонович в Трудах XII і XIII археол[огічного] з’їзду.
80. Див. інтересні паралелі в статтях Wilke, Archäologische Parallelen aus dem Kaukasus und den unteren Donauländern (Ztschr. f. Ethnol., 1904) i Vorgeschichtliche Beziehungen zwischen Kaukasus und dem unteren Donaugebiete (Mitt. der anthrop. Ges. in Wien, 1908).
81. Могили с. Гатного й Янкович – Труди III [археологічного] з’їзду, т. І, протоколи с. 80 і далі та рисунки до них, і Археологическая карта Киевск[ой] губ[ернии], с. 21.
82. Сю переходову епоху звуть часом «енеолітичною» (мідяно-кам’яною).
83. Нахідки бронзи див. в археологічній карті Київщини (з двадцять характеристичних нахідок), також Волині й Поділля, див. покажчики: Каталог коллекции [древностей] А.Н.Поля [в Екатеринославе], розд. II (найбагатша колекція української бронзи). Рос[сийский] исторический музей (бронза з Харківщини й Полтавщини). Ястребов op. c[іt.], с. 11 (Херсонщина). Розкопки Городцова і пані Мельник, як вище. Aspelin, І, дод. 1 про українську бронзу (кілька речей з України).
84. Нахідки форм: Zbiór wiadomości do antropol. kraj., XIII, c. 34 (тут особливо інтересно було б справдити гадку автора, що знайдені форми зроблені з місцевого каміння, с. 37 і 50) Археол[ическая] карта Киев[ской] губ[ернии], с. 47. Ханенко, Древности Поднепровья, І, табл. Х-XII. Труды VIII съезда, т. IV, c. 52. Каталог коллекции [древностей] А.Н. Поля [в Екатеринославе], с. 36, 40-1. Ястребов, Обозрение древностей Херсонской губ., с. 28. Краткий указатель музея Одесск. общества истории, 1892, с. 44. Городцов в Трудах XIII з’їзду, І, с. 228-9. Российск. историч. музей (Московський) (колекція кам’яних форм в с. Кардашинки Тавр[ійськой] губ. з-над нижнього Дніпра), Археол[огическая] летоп[ись] Юж[ной] Р[оссии], 1900, с. 24. Aspelin, Antiquités du Nord finnoougrien, І, додаток l.
85. Могили с. Должика і Романівки в Київщині – Археологическая карта, с. 57 і 68, декотрі могили Гермесової Близниці і Вел. Білозерки – Забелин, История русской жизни, I, с. 617-8, Бобринский, Кургани, III, с. 23-5 і ін.
86. Розкопки Городцова і пані Мельник як вище.
87. Хвойка, Поля погребений в среднем Приднепровье (Записки рус[ского] археол[огического] общ[ества], т. XII, вип. 1) – дуже коротенькі записки а сумаричними характеристиками. Предмети видані у Ханенка, Древности Приднепровья, вип. IV. Видані гарно, але тільки з сумаричними замітками, так що не можна часом вирізнити їх з поміж інших. Про похоронні поля на верхів’ях Бугу – Шараневича, Cmentarzyska przedhistoryczne we wsiach Czechach i Wysocku (Teka konserwatorska, II) i Das grosse prähistorische Gräberfeld zu Czechy (Mittheilungen der Central-Commission, 1801), і моє: Похоронне поле в с. Чехах – Записки, т. XXXI.
88. Muzeum imienia Dzieduszyckісh: Złote skarby Michałkowskie opracował K. Hadaczek, 1904. По них K. Hadaczek, Zum Goldschatz von Michałków (Jahreshefte des ärchaol. Instit.). Hoernes, Goldfunde aus der Hallstattperiode in Osterreich-Ungarn (Jahrb. der Zentral-Kommission, 1906).
89. Напр. нахідки Київської губ. – Древности Поднепровья, І табл. XVI ч. 60, Бобринский, III с. 23 і таб. II, Матеріали до укр[аїнської] етнол[огії], III с. 6-8 й ін.
90. Зветься так від багатої, типової нахідки на мілині (tène – мілина) Найбурського озера в Швейцарії.
91. Беляшевский, Поле погребальных урн la Tène в Радомысльском у[езде] (Археол[огическая] летоп[ись] Ю[жной] Р[оссии], 1904). Спицин, Памятники латенской культуры в России (Известия археол[огического] ком[итета], XII). Про нахідки галицькі – Oesterreichische Monarchie, Galizien.
92. Головне: Ашик, Боспорское царство, 1848, Antiquités du Bosphore Cimmérien, 1854, Древности Геродотовой Скифии, т. II, 1874, Zbiór wiadomości do antropologii knjowej, т. XII, Лаппо-Данилевский і Мальмберг, Курган Каргодеуашх (Материали по археологии России, N. 13), загальне: Толстой і Кондаков, Русские древности, т. І і II. Про нахідки античної посуди і монет ще нижче.
93. Древности Геродотовой Скифии, т. І, Бобринский, Курганы близ м. Смелы, II-III, Ханенко, Древности Приднепровья, вип. III-IV (тут і мішані еленістично-оріентальні нахідки).
94. Напр. в інших Оксютинецьких розкопках – див. Самоквасова, Основания хронологической классификации (1892, с. 28 і далі), або і в Чортомлицькій та Луговій могилі.
95. Пор. Дарієвка, Оксютинці – Бобринський, II, с. 128-9, 162
96. Такі напр. видані з розкопок Моргана інкрустовані речі з Ахеменидських могил – La délégation en Perse 1897 a 1902, раr J. De Morgan, 1902, с. 30, 92.
97. Э. Штерн, К вопросу о происхождении «готского стиля» предметов ювелирного искусства – Записки Одес[ского] общества истории, т. XX. Про готський стиль в наших краях – Толстой і Кондаков, Русские древности, кн. III, Ханенко, Древности Приднепровья, кн IV, de Вау, Lа bijouterie des Goths en Russie, 1892. Пор. нахідки з дальшого етапу в розпросторення сього стилю – з Середньодунайської рівнини: Наmpel, Altherhumer des frühen Mittelalters in Ungarn, 1905, III, «перша група».
98. На призначення й приналежність кам’яних баб кинули світло відкриття в Північній Монголії, зроблені в 1890-х рр. Уже Радлов у своїх Alttürkische Inschriften вказав на подібність кам’яних баб до старотурецьких «бал балів», намогильних статуй з VIII в., знайдених там, і Вісловив гадку, що саме слово «баба» – се тільки змінене «бал бал». Се потвердило звістку, дану ще Рюйсброком, що кам’яні баби – намогильні пам’ятки половців (Recueil de voyagas, IV с. 37). Новіші досліди потверджують зв’язь їх з могилами кочівників; лишається лише докладніше уставити їх хронологію і еволюцію типів. Див. Бранденбург, К вопросу о каменных бабах – Труды VIII съезда, т. III; Кулаковский, К вопросу о каменных бабах – Археол[огические] известия, 1898; Мустафин, Каменные бабы (Проток[олы и сообщения] Туркестан[ского кружка] люб[ителей] археол[огии], 1898); Миллер, Археологические изыскания в окрестностях Таганрога, Археолог[ическая] летопись, 1903 і в Bulletin et memoires de la Soc. d’ Anthropologie, 1903. Трифильев, Курганы с каменными бабами в Купянском у[езде] и Веселовский, Новый тип каменных баб – Труды XII съезда, т. I і III. Ще: W. Demetrykiewicz, Figury kamienne t. zw. bab kamiennych i stosunek ich do mitologii slowiańskiej (Sprawozd. akad. um. w Krakowie, 1910).
99. Теорія Антоновича – його Раскопки в стране древлян, і численні реферати, напр. в Трудах VIII съезда, IV, с. 69.
100. Речником нового погляду виступив особливо пок[ійний] Бранденбург, в рефераті «Какому племени могут быть приписаны те из языческих могил Киевской губ., в которых вместе с покойниками погребены остовы убитых лошадей» – Труды X съезда, т. І, дискусія там же т. III с. 67-8, і на XII з’їзді, з поводу реферату Городцова: «Погребение с конем в Европейской России» (Труды XII съезда, III с. 30 286). Також Спицин, Курганы киевских торков и берендеев. – Труды отд[еления] слав[янской] археологи, т. IV, Ханенко, Древности Приднепровья, т. IV.
101. Звичайно говориться про тип скитський, чи «скитсько-сарматський», але се поняття о стільки широке, елементи культури, що його характеризують, так широко розпросторені, в додатку похорони сих типів так часто комбінуються з пізнішими в одних могилах, що про характеристичний антропологічний тип їх при теперішнім стані антропологічних дослідів приходиться говорити з дуже великою обережністю.
102. Перші наукові спостереження принесла стаття Бера в Древностях Геродотовой Скифии, т. І, про черепи з Лугової могили (повторена з різними примітками в Archiv für Anthropologie, 1877); Бер поміряв 5 черепів, було 3 широких і 2 довгих. Богданов у своїй розвідці, О могилах скифосарматской эпохи в Полтавской губернии и о краниологии скифов (Антропологическая виставка, III і потім в Quelle est la race) розпоряджав матеріалом з Посулля (Оксютинецькі могили), себто з території, що лежала далеко за границями Скитії. Нічого дивного, що тут довгоголові рішучо переважають (10 довгоголових і 1 короткоголовий), навпаки – се факт дуже інтересний для розрізнення скитсько-сарматської культури від скитського народу; не зваживши на се, Богданов вивів хибно, що скити були довгоголовою расою.
103. Талько-Гринцевич в своїй цитованій праці до скитської категорії зачислив 15 до 18 черепів з тих якими розпоряджав (в різних місцях праці число подане різно), з них 6 довгих; 4 коротких, 2 середніх, (покажчик 75 до 77), але всі вони походять з полудневої части Київської губернії (могили з під Холодного Яру й Рижанівки – див. с. 6), і в деяких з сих могил скитський тип не виражений досить сильно (додати б можна дещо з II т. розкопок Бобринського – напр. с. 224 й ін). В кождім разі матеріал так малий і так мало характеристичний, що про короткоголову скитську расу не можна ще так загально і категорично говорити, як говорять (напр. Бобринський op. c[іt.], III с. VII).
104. Див. Покровського, О черепах кочевников – Труды XI съезда, II, Анучина, О черепах из курганов и могильников Изюмскаго у[езда] – Труды XII съезда, I.
105. Історія наукових студій над сими питаннями докладно представлена у О. Шрадера, Sprachvergleichung und Urgeschichte (3 вид[ання], 1906, Єна), E. de Michelis, L’origine degli Indo-Europei, Турин, 1903, також С. I. Tylor, The Origin of the Aryans, Лондон, 1889 (французький переклад 1895, російський 1897), І. Schmidt – Die Urheimath der Indogermanen und das europaische Zahlsystem, Abhandlungen der Berliner Akademie, 1890.
106. Утерті назви «індоєвропейське плем’я», «арійські народи» можуть уживатись тільки з повним застереженням, означаючи народи, що говорять індоєвропейськими мовами, хоч належать безперечно до різних асимільованих рас; М. Міллер дотепно сказав, що як казати про арійську расу, то однаковим правом можна б говорити про доліхокефалічну лексику і брахікефальну граматику.
107. Найбільш відповідною назвою для групи сих мов уважаю «індоєвропейське», а «арійське» не годиться зовсім, бо означає тільки східну галузь сієї групи – мови іранську і індійську, хоч уживається часто і в загальнім значінні.
108. Pictet, Les origines Indo-européenes ou les Aryas primitifs, т. І, вийшов в 1859 р.; нове, не змінене в головних поглядах видання 1877 p. в трьох томах.
109. Різні погляди в літературі були вказані в 2 вид., тепер їх пропускаю. Докладну бібліографію до р. 1899 див. W. Ripley, A selected Bibliography of the Anthropology and Ethnology of Europe, Бостон, 1899. Головніше в курсах Шрадера і Мікеліса.
110. До таких виводів прийшли два авторитетні історики культури як Ген (V. Hehn) і О. Шрадер і тепер, хоч з деякими ваганнями, в головнім се погляд майже загально прийнятий.
111. Про них і про генетичну зв’язь (спільне походження) індоєвропейців з фінами, що приймають декотрі дослідники на підставі тих стичностей – Andersоn, Studien zur Vergleichung der indogerm. u. finnisch-ugrischen Sprachen, 1879. Thоmsen, Beróringer mеllem de finske og de baltiscke Sprog, 1890. Веске, Славяно-финнские культурные отношения по данным язика, 1890. J. Mikolla, Beruhrungen zwischen den westfinnischen und slavischen Sprachen, I, 1894. H. Sweet, The histоry of language, 1900. Wiklund, Finnisch-ugrisch und Indogermanisch (Le monde oriental, 1906). Інша давніша література в 2 вид. Див. ще нижче про фінсько-іранські стичності.
112. Досить розповсюднена фінська теорія – що Східну Європу перед індоєвропейцями цілу займали фіни, не має ніяких реальних підстав. Тільки в північній її часті при пізнішим розселенні слов’яни посунули фінів далі на північ.
113. Література в 2 вид[анні].
114. Таку гадку з усею рішучістю висловив Вірхов ще в 1883 p. (Korrespondenzblatt der deut. Ges. fur Anthropologie), і до неї все більше схиляють ся дослідники.
115. Про вплив етнічного мішання, метисації на відрізнення язикове – напр. Ascoli Sprachwissenschaftliche Briefe (пер), 1887, Тейлор ор. c[it.]., Гірт, Die Verwandchaftsverhältnisse der Indogermanen (Indogerm. Forschungen, 1894) і новіша його праця Die Indogermanen, 1905, т. І, Бодуен де Куртене, О смешанном характере всех языков (Ж. М. Н. П. [Журнал Министерства народного просвещения], 1901, IX). Против надуживання сього об’яснення справедливі замітки висловив Яґіч (Einige Streitfragen, Archiv, XXII), указуючи, що діалектичні різниці в кожній більшій лінгвістичній масі і без того неминуче мусять бути. Але се зовсім не зменшує впливів мішання на язикову диференціацію, що хотів новіше заперечити Шрадер (ор. c [it.], вид. 3).
116. Про се І. Deniker, Lеs races des l’Europe. I. Indice céphalique en Europe, 1899, II. La Taille, 1907. W. Ripley, The races of Europe, London, 1900. Niederle, O původu Slovanů i Slovanské Starožitnosti, розд. III. Talko-Hryncewicz, W kwestyi pochodzenia Słowian – Wisła, 1902. Новіший перегляд питань: Hoernes, Natur u. Urgeschichte, I (1909). Старша література в 2 вид.
117. Тим способом утворена була десять літ тому теорія германсько-індоєвропейської правітчини Муха і Косінни. Ототожнивши культуру передісторичної Німеччини з культурою індоєвропейською, довгоголовий германський тип прийнявши за первісний індоєвропейський, зробивши Німеччину правітчиною індоєвропейських германських народів, а германців – безпосередніми спадкоємцями і продовжателями індоєвропейської культури, вона попала в тон амбіціям німецької суспільності і здобула чимало прихильників. Але з наукового становища зісталася фантазією.
118. 3 лінгвістичного становища против сеї дати підносять часом закид, що за такий недовгий час не могла розвинутися язикова диференціація, яку бачимо пізніше; але не треба спускати з очей можливості, що асиміляція чужеродців і скоріший культурний розвиток в нових обставинах могли значно прискорити язикове розрізнення.
119. Перегляд питання – див. Schrader Sprachvergleichung, с. 68 і далі (тут схематичні рисунки).
120. Се так звані група-сатем і група-кентум, по тим формам, в які уложилося слово сто (в санскр. çatem, в латинськім centum, вимовл. kentum).
121. Пор. напр. Бремера, Ethnographie с. 761, Гірта, Indogermanen, I, с. 127.
122. Язикові критерії непевні, про них не буду говорити (про один, досить популярний – назву півня у слов’ян була мова в 2 вид., друга – се форма имені неврів); важніша обставина, що в тім часі, з рухом германських племен на Захід мусили справді бути сильні пертурбації і в слов’яно-литовський колонізації.
123. Про спільний словесний запас «північно-східної» і потім слов’янсько-литовської групи і образ культури, який випливає з нього – Fick Vergl. Wörterbuch der indogerm. Sprachen, I. Schmidt, Die Verwandtschaftsverhältnisse der indogerm. Sprachen, C. Förstemann, Sprachlichnaturhistorisches, R. Hassenkamp, Über den Zussammenhang der lettoslavischen und germanischen Sprachen. A. Brückner, Die slavischen Fremdwörter im Littauischen. Є тут в самій основі багато суперечного, а для слов’янсько-литовських відносин зроблено ще дуже мало. Тут не входжу в справу, тим більше, що нам важніший культурний стан праслов’янський, про котрий будемо говорити нижче (розд. V).
124. Про Птолемея: Schwarz, Der Geograph Cl. Ptolemaeus (Rheinisches Museum, 1893). Glazebrook Rylands, The Geography of Ptolemy, 1893, Дублін. Boll, Studien über Cl. Ptolemaeus (Jahrbücher für Cl. Phil., 1894). Holz, Über die germanische Völkertafel des Ptolemäus, 1894. Berger, Die Grundlagen des Marinisch-Ptolemäischen Erdbildes (Verband. d. sächs. Gesell. d. Wis., 1898). Аналіз його відомостей зі Східної Європи: Müllenhof, Deutsche Altertumskunde, II с. і далі. Králiček, Die Sarmatisсhe Berge, der Berg Peuke und Karpaten des Cl. Ptolemaios, 1894 Браун, Разыскания в области гото-славянских отношений, 1, 1899. Кулаковский, Карта Европейской Сарматии по Птолемею, 1894, і доповнення в Филол[ологическом] обозр[ении], 1899. Niederle, Slovanské Starož., I, гл. X.
125. Σούλανες (ed. princeps: Βούλανες ), Φρουγουνδίωνες і коло верхів’я Вісли – Α’υαρνοί (або ‘Αβαρηνοί ), на схід від венедів – Γαλίνδαι, Σουδινοί, Σταυανοί – Ptolemaei, III, 5, 70
126. Germ. 43-4.
127. Пізніше в IX-XI в. ся назва перенесена на фінських естів.
128. Hist. Nat.», IV, 27, Germania, 46.
129. Оборонці різних «слов’янських» теорій підносять, що Германія має географічне, а не етнографічне значіння, як і сармати; але в сій часті «Германії» Птолемей вичислює ряд народів, котрі трудно не признати за германські. Що найбільше можна признати, що слов’яни ширилися, як нижча верства, під пануванням тих племен. Се пробують довести археологічним матеріалом. Поки що доказів певних нема.
130. Браун (Разыскания, с. 384), щоб погодити Птолемея зі звісткою Тацита робить інше припущення – що венеди означають і слов’ян і Литву. Але сей здогад, прийнятий ще деким, противиться всій сумі наших відомостей, і викликав тому рішучу відправу.
131. Згадка Пітеаса про готів над морем (у Плінія, XXXVII, § 35 – Gutones) перестала бути аргументом, з того часу як Міленгоф поправив її на Teutones (Deutsche Altertumskunde, I, с. 479). Деякі історики (от напр. Wietersheim, Dahn Geschichte der Völkerwanderung, І, с. 145) мотивували уміщення готів над морем тим, що вони пізніше показують обізнання з морем; але в дійсності вони показую[ть] повне необізнання. Браун (Розыскания, с. 29, пор. 331) містив готів над морем, опираючися на оповідання Йордана (гл. 3), але джерело се дуже непевне (сам Б[раун] бачить в нім різні недокладності). Аргументи contra див. напр. у Бремера op. c[it.], 826; він вказує на Тацита, але для Брауна напр. Тацит і Птолемей говорять про різні стадії в міграції готів.
132. В Βουλανοι бачили польських полян, ще частіше в ставанах «слов’ян» (против сього див. Müllenhof, c 21, Krek,2 c. 293), в вельтах – Ο’υέλται – вільців-лютичів, а Міленгоф (П с. 25) поправляв їх на Λετούαι і т. ін.
133. Дуже важним для історії колонізації було б піднесене лінгвістами помічення, що в найдавніші часи фіни стикалися з готськими й литовськими народами (десь значить коло Балтійського моря) і аж пізніше, по розділі на свої головні галузи – західну й східну, стрілися з слов’янами. Готські елементи в фінській мові признаються старшими від готської мови ульфіли, значить належать до часів перед готською мандрівкою і тоді готська й литовська колонізація мала б іти клином ніж фінською й слов’янською, відрізуючи слов’ян від моря. Див. цитовану працю Томсена, Доннера Vergleich. Wörterbuch der finnischen Sprache, Aspelin La Rosomonorum gens et le Ruotsi. Одначе сі спостереження треба б ще докладніше й різностороніше перевірити й освітити, щоб на їх основі уставити колонізаційні відносини перед великою міграцією.
134. Про каталог сей див. нижче, в гл. III.
135. Були проби опертися на поміченнях про розширення довгоголової раси в найдавніших нахідках, але етнографічного критерію з сеї довголовості супроти фінів так само не можна зробити, як і в інших випадках: фіни, як і слов’яни, з фізичного погляду мішанці. Так само непевні і деякі археологічні прикмети в ролі етнографічних критеріїв. Див. статті Европеуса, Die Verbreitung der Finnen in älterer Zeit (Verhandl. d. Berlin, anthrop. Ges., 1875), також Ztschr. f. Ethn., 1876 й ін. А. Богданова, Антропологическая выставка, т. IV, I с. 141-2, і Compte rendu du congres à Moscou, I (Quelle est la rасе la plus ancienne de la Russie centrale), Голубовский, История Смоленской земли, Данилевич, Очерк истории Полоцкой земли, й ін.
136. Надеждин, Опыт ист[орической] географии русского мира. Барсов, География Начальной летописи, с. 74 і далі, 258-9. Голубовский, История Смоленской земли, с. 31 і далі. Новіші автори (Браун, Погодін, Нідерле) не посунули сеї справи наперед.
137. Див. праці: Bielenstein, Die Grenzen des lettischen Voltsstammes und der liettischen Sprache in der Gegenwart und im XIII Jhrt., 1891. Bezzenberger, Bemerkungen zu dem Werbe von A. Bielenstein (Извест. Петерб[ургской] ак[адемии], т. IV, 1895). Погодин, Из древнейшей истории литовского племени (Вестник археол[огии] и истории, 1898). Kurschat, Die Verbereitnung des litauisch-lettischen Volksstammes (Mitteil. der lit. litter., Ges., XXIV, 1889).
138. Вже Надєждін вказував неслов’янські елементи на північ від Прип’яті – Опыт географии русскаго мира; за ним пішов Барсов, География, 2 с. 74 і далі. Пробували їх потім вирізнити Филевич, История древней Руси, с. 123 і далі, Кочубинский, Територия доисторической Литвы – Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения], 1897, 1. с. 62,78, Погодин, Из истории, розд. IX. На жаль, якихось певних результатів сі праці не дали (див. рецензії в Записках, т. XVIII і XXI). В кождім разі нема підстави виключати категорично з слов’янської правітчини землі за Прип’яттю (як то часом роблять).
139. В головнім стрічаємо його вже у Суровецького (Śledzenie początku narodów słowiańskich – Dzieła, вид[ання] Туровського, с, 382) і потім у Шафарика, Slov. starožit., l, 10, § 1. Численних новіших праць, що стоять на сім становищу, не буду вичисляти, а згадаю про їх відміни. Відміни сі в поодиноких поглядах головно такі: деякі на сході праслов’янську територію протягають в район верхньої Волги й Дону, інші, розширяючи праслов’янську територію на північний схід, ограничують на полудневім заході, вважаючи басейн Дону заселеним чужеродцями. Деякі протягають слов’янські границі далі і на захід – на вододіл Вісли й Одеру, або до самого Одеру. Одначе від розширення на схід повздержують неслов’янські хорографічні елементи, хоч можливість такого розширення не можна категорично заперечити. Західну границю ставить виразно Птолемей. Необережно висловлена гадка Нідерле (Staroveké zpravy, c. 69, 81. Starož., I, c. 30), що слов’янські осади над Дніпром могли сягати до моря, потім взяті ним назад (ib[id], І, с. 260).
140. Іпатський кодекс, с. 3.
141. Про традицію дунайської правітчини в пізнішім письменстві і противну їй теорію сарматську, що у західних письменників виступає ще скорше (у равенського космографа, VII в.: Scytharum patria, unde Sciavinorum exorta est prosapia), найповніше у Нідерле, Slovanské starožitnosti, розд. І. Тут і критика аргументів дунайської теорії), які були виставлювані нечисленними її оборонцями (як Дрінов, Самоквасов, Піч, з наших Ф. Вовк).
142. Надєждін ор. c[it.], Барсов, География, 2 с. 73, і новіші праці: Ист[ория] древней Руси, Филевича, цитована монографія Смоленщина, Голубовського, і особливо Курс русской истории, Ключевского (I, с. 22) – найбільш авторитетного представника сеї теорії.
143. Історичні звістки – напр. текст Иордана, на який покликується Ключевський – також не дає ніякої підстави до того, аби триматися виключно Прикарпаття. Та й звістки се пізніші, уже з часів слов’янського розселення.
144. Про се нижче, в гл. III.
145. Про сі здогади про кельтів див. там же.
146. Не уважаю потрібним застановлятись на різних зовсім ненаукових і фантастичних розширеннях слов’янської території в різних теоріях, що вважали слов’ян тубильцями в Германії, на Балканах і т. ін. Підставою для них служила тотожність або подібність імен; таким чином, до слов’ян зачислялися напр. венети італійські й арморицькі; за тим ішло накручування на слов’янське різних чужих імен, напр, свебів-свевів на слов’ян, семнонів на Ziemian і т. ін. Проби – підперти сі теорії далеко ранішого слов’янського розселення на заході і полудневім заході археологічними доказами, як то подибуємо особливо у чеських археологів, не можуть переконувати, бо їх докази самі ще не мають доказової сили. Огляд сих теорій і їх старшої літератури див. у Крека, с. 313-6, огляд новіших праць сього напряму – Записки Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка, т. LIII. і XV, Наук[ова] хроніка. До нашої історії з них ближче належать: численні студії нашого земляка Ол. Партицького, зведені в його Старинній історії Галичини, т. I, 1894, Самоквасова – Исследования по истории русского права, I-II (1896-7), Филевича, История древней Руси, т. І, 1896 (про них Записки, т. V і XVIII).
147. Старші звістки, що прикладають ся часом до слов’ян, непевні – про них Niederle, Slov. Star., І, с. 190 і далі.
148. Цайс (с. 67) об’ясняв се слово з гот. vinja = пасовище, лука, осадники на луках; се об’яснення за браком ліпшого приймалося часто. Останніми часами вийшов на верх вивід з кельтського vindos – білий; вказують дійсно цікавий факт – широке розповсюднення для vend, vind в хорографічних і особистих іменах на кельтській території. Але стичність кельтів з слов’янами – річ досі не доведена. Об’ясняли венедів і з слов’янського vęt, вящии – більший, отже «велетні» (против сього виводу Брікнер в Archiv f. sl. Phill, XXII, с. 236). Зв’язували їх з іменем в’ятичів (Гільфердінґ, Браун, Веселовський), і т. ін.
149. Sclavos, quos nos Vionudos dicimus, каже Алькуін вро побіди Кароля Вел[икого] (Monum. Genn, Epist., IV, с. 32).
150. Так думали вже Добровський і Шлецер, потім Шафарик, І. 7, 15 і Цайс, с. 67 (обережно). Етимологія слова серб неясна, див. про неї екскурс у Крека, с. 248 і далі. Новіше об’яснення Нідерле – Σπόροι з Βόσποροι (Uber die Sporoi des Prokopios – Archiv, т. XX) стрілося з однодушною опозицією в науці. Зауважу ще, що з словом серб ставиться в зв’язок наше серб, сябр == спільник в господарстві. Про тотожність серби == Σποροι == Spali, що припускали декотрі, див. нижче.
151. Прокопій, De b. Got., ІІІ, 14. Птолемей, V, 9, §.21.
152. Слов’ян від слово виводив Коляр. Против сього виступав Добровський (Čаs. Čes Mus., 1827), Шафарик (II, с. 25, 8), недавно ще Крек, с. 300, відносили, що наросток енин вказує на місцевість, має географічний початок; та ледве чи можна се так виключно брати; пригадаю хоч би народну форму: нѣмчинъ замісць нѣмець. Інші виводи не дорівнюють в правдоподібності Коляровому. Але при тім не виясненою лишається однаковість вставки к в західних і орієнтальних передачах слов’янського імені.
153. Про них напр. у Нідерле, О původu, с.122-3.
154. Генеалогічна теорія погрішає схематизмом, котрого в живій еволюції не буває; більшу етнографічну одиницю всюди і завсіди складає сума локальних, дрібних варіацій, що переходять з одної групи в другу певними посередніми відмінами. Слов’янські галузи – східна, полуднева й західна, лучать в собі непевними спільними прикметами групи окремих діалектів, яких диференціація може бути так само давня, як і знаменні відміни самих галузей. Справедливо каже Бруґман (Grundriss der vergl. Grammatik der indogerm. Sprachen): не можна собі уявити мови якоїсь більшої народної маси, котра б мала за собою довший процес розвою, а була б без діалектичних відмін. Теорія вповні одностайного праязика – чи індоєвропейського чи праслов’янського – се фікція, бо перше ніж такий язик сформується остаточно, має вже в собі зародки розкладу. Се визначив з усею виразністю Дельбрік щодо індоєвропейського язика, а в славістиці сей погляд з цілою рішучістю розвинув Яґіч в статі «Eine einheitliche slavische Ursprache?» (Archiv, XXII). Ділячи слов’янство на язикові групи: західну, східну й полудневу, він дивиться на сей поділ не з генетичного погляду, а з становища сучасної статики, і такий погляд все більше знаходить собі признання.
155. Уважаючи на повторення однакових етнографічних назв в різних частинах Слов’янщини, колись слов’янську колонізацію порівнювано навпаки з розсипаною всуміш грою карт. Але однакові етнографічні назви не значать, що то одно плем’я розбилося на часті, і слідів такого «розсипання» в слов’янстві як раз зовсім не можна вказати.
156. J. Schmidt, Zur Geschichte des indogerm, Vocalismus, II, c. 198. Сей погляд при нагоді, в полеміці з Лескіном підпер рішучо Ягіч (Einige Streitfragen – Archiv, XX, с. 22), вважаючи пізніший образ слов’янського розселення «досить докладною відбиткою передісторичного слов’янського мікрокосма».
157. Се повинно бути найважнішим завданням східнослов’янської археології, яка навпаки хапається за показніші пам’ятки античної та т.зв. скитської культури.