1. Вступні замітки

Текст этой главы приводится по позднейшей авторской редакции тома, а не по снимкам второго издания 1904 года: Грушевский переработал первые главы для следующего издания, и расхождения с фотоснимками в этом разделе - авторские, а не ошибки распознавания. Постраничная транскрипция именно издания 1904 года есть в разделе страницы со сканами.

Термінологія

Українське ім’я, затемнення поняття української національності, звичайна історична схема, спори про самостійність

Ся праця має подати образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу, інакше званого «малоруським», «південно-руським», просто «руським» або «русинcьким». Ріжнорідність сих назв не має особливого значення, бо покриває поняття само по собі ясне; вона цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які прийшлося пережити сьому народові. Його старе, історичне ім’я: Русь, русин, руський, в часи політичного й культурного упадку було присвоєне великоросійським народом, котрого політичне й культурне життя розвинулося на традиціях давньої Руської держави, і великоросійські політичні організації – як Вел[ике] кн[язівство] Володимирське і потім Вел[ике] кн[язівство] Московське уважали себе спадкоємцями, наслідниками тої старої Руської (Київської) держави, передовсім – наслідком династичних зв’язків своїх з київською династією.

Уже в XIV в., коли вага політичного життя пересунулася в сторону великоросійську, а українське політичне життя концентрувалося в Західній Україні, в державі Галицько-Волинській, – до сеї держави прикладається ім’я «Малої Русі». Так Юрій-Болеслав, галицько-волинський князь, титулує себе в одній грамоті (1335 р.) dux tocius Russie Mynoris 1. Частіше уживається се ім’я в грамотах Царгородського патріархату XIV в., що протиставляв тою назвою (ή Μικρά ‘Ρωσία) галицько-волинські єпархії північним, московським землям 2; може бути, що під впливом сеї церковної термінології ужив сю назву і Юрій-Болеслав.

Потім ся назва виходить з уживання, але коли в XVII в. український нарід також входить в склад Московської держави, й виникає потреба відріжнити його від московського народу, термін: «малороссійскій», «Малороссія» стає офіціально прийнятим надовго, в російській державі і по сей час, а під впливом сеї офіціальної термінології і в літературнім уживанні в Росії і в Західній Європі се означення починає випирати старші означення (в німецькім kleinrussich, в французькім petit-russe і т. ін.). Але серед української суспільності ім’я се не приймалося і натомість все в ширше уживання входила назва «Україна», «український».

Стара ся назва, уживана в староруських часах в загальнім значінні пограниччя 3, а в XVI в. спеціалізована в приложенні до середнього Подніпров’я, що з кінцем XV в. стає таким небезпечним, в виїмкові обставини поставленим, на вічні татарські напади виставленим пограниччям, – набирає особливого значення з XVII в., коли та Cхідна Україна стає центром і представницею нового українського життя і в різкій антитезі суспільно-політичному і національному укладові Польської держави скупляє в собі бажання, мрії і надії сучасної України. Ім’я «України» зростається з сими змаганнями і надіями, з сим бурливим вибухом українського життя, що для пізніших поколінь стає провідним огнем, невичерпаним джерелом національного і суспільно-політичного усвідомлення, надій на можливість відродження і розвою.

Літературне відродження XIX в. прийняло се ім’я для означення свого національного життя. В міру того, як зростала свідомість тяглості і безпреривності етнографічно-національного українського життя, се українське ім’я розширялося на всю історію українського народу. Щоб підчеркнути зв’язки нового українського життя з його старими традиціями, се українське ім’я уживано також (в останній чверті минулого [19] століття) в зложеній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім’я зв’язано з новим терміном національного відродження і руху. Але останніми часами все в ширше уживання і в українській, і в інших літературах входить просте ім’я «Україна», «український», витісняючи інші назви.

В дальшім викладі буде уживатися як сей новий термін, так і старий «Русь», «руський», «староруський», і зложений – «українсько-руський», відповідно до часу і поняття, про який йде мова, хоч властиве значення їх одне – вони означають те, що ми мислимо тепер як український народ: його територію і життя в сучаснім і минулім, і ті етнографічно-політичні групи, організації, форми, з яких організувалося сучасне українське життя. Для означення ж усеї суми східнослов’янських груп, яку сучасні філологи звуть звичайно «руською» (russich, russ), буду таки уживати назви «східнослов’янський», щоб не допустити якоїсь неясності, якоїсь замішанини з історичним значенням терміну «Русь», «руський», що й досі в повній силі задержалося в Західній Україні: в Галичині, Буковині, Угорській Україні, в значінні полудневої, української групи східнослов’янської галузі. Групу північно-західну буду називати білоруською, групу північно-східну називатиму великоросійською.

В сій неясності і поплутанні самої термінології відбилася неприхильна історична доля, яка випала українському народові. Некорисні історичні обставини позбавили його всякого значення в сучаснім культурнім і політичнім житті, хоч по числу належить він до більших народів Європи, займає в компактній масі велику й гарну територію, а в своїй історії і в творах свого духа зложив проречисті свідоцтва своїх визначних культурних прикмет, багатих здібностей і здобутків довгого історичного життя. Розбивши його політичне життя, привівши до економічного, культурного, а з тим і національного упадку, сі неприхильні історичні обставини притьмили світлі і славні моменти його життя, прояви його активності, його творчої енергії й на довгі віки кинули його на роздоріжжі політичного життя, як безборонну, беззахисну здобич для заборчих апетитів його сусідів, як етнографічну масу без національної фізіономії, без традицій, навіть без імені.

Правда, тепер сей упадок українського життя в значній мірі являється вже пережитою стадією. З року на рік слідно в тім значний поступ. Відживає свідомість і активність суспільності, оживають традиції. Розуміння української історії як одної тяглої і неперерваної цілості, що йде від початків, або й з поза початків історичного життя через усі перипетії його історичного розвою до наших часів, входить все глибше в свідомість і перестає й чужим здаватися чимсь дивним і єретичним, як здавалося воно десять літ тому, коли починала виходити ся праця.

По традиціям старої московської історіографії, перейнятим новішою російською, – події української історії звичайно входили епізодами в традиціонну схему східноєвропейської, чи як вона зветься звичайно – «русскої історії». Вона починалася з передісторії Східної Європи (звичайно – з неслов’янської колонізації її), по огляді слов’янського розселення оповідала історію Київської держави, доводила її до другої половини XII в., потім переходила до Вел[икого] кн[язівства] Володимирського, від нього до Вел[икого] кн[язівства] Московського і слідила історію Московської держави, потім Російської імперії. Епізодично, для пояснення деяких моментів в політичній еволюції Московсько-Російської держави входили сюди часом такі епізоди, як держава Данила, прилучення білоруських і українських земель до в Вел[икого] кн[язівства] Литовського і унія його з Польщею, церковна унія, козацькі повстання і війни Хмельницького.

Таким чином, початкові стадії історичного життя українського народу тонули в сій «русскій історії», середні віки (XIV – XVI) пропадали в історії Вел[икого] кн[язівства] Литовського і Польщі, і при українській історії, як вона звичайно мислилася, зіставалися тільки часи «отпадения от Польши» й «присоединения к России», себто історія української козаччини, яка уривалася з кінцем Гетьманщини, безповоротно або продовжувалася ad libitum історією українського відродження. І перші проби зв’язати в органічну цілість з сими загальнопризнаними «українськими часами» попередні віки історичного розвою українського народу приймалися з недовір’ям або й гнівом, як недотепна забаганка, як проява якихось укритих тенденцій, як вплив політиканства в науці, як один з проявів українського сепаратизму. Та мабуть не мине ще повних десяти літ, а конструкція української історії як органічної цілості від початків історичного життя руських племен до наших часів буде здаватися таким же нормальним явищем, як десять літ тому здавалося (і тепер здається людям, які не мали нагоди над сим задуматися) оте вклеювання українських епізодів в традиціонну схему «государства Российскаго» 4.

В парі з розвоєм і поступом українського життя, все менше мають гостроти, все менше уваги збуджують і загальні спори про національну окремішність українського народу, що так завзято і голосно лунали давніше. Питання окремішності української історії входило як складова частина в сі спори, але вони розвивалися головно на ґрунті філологічнім, і найбільш гострим і рішучим моментом в них було все – чи українська мова осібний язик, чи тільки наріччя того «русского» язика, до котрого належить яко друге «наріччя» великоросійське з білоруським «піднаріччям». Ряд дуже визначних і безсторонніх філологів признавав її осібним язиком, як з другого боку не бракує й тепер філологів, що признають її тільки наріччям.

Лінгвістична близькість до сусідніх народів – великоруського й польського не раз давала привід навіть заперечувати існування й права на самостійний культурний і політичний розвій українського народу. Такі голоси давали й навіть досі дають себе чути з польської й великоросійської сторони. Вони представляли українську народність тільки провінціалізмом народності польської чи великоросійської й хотіли бачити в ній тільки просту етнографічну масу, яка має служити будівляним матеріалом для нації польської чи великоруської.

Розуміється, в основі таких поглядів лежали мотиви чисто політичної натури – вони були випливом національного егоїзму народностей, що маючи перевагу на певних частях української території, хотіли б задержати українську народність в служебній ролі на завсіди. Але сі змагання укриваються дуже часто науковим плащиком – а власне лінгвістичним, особливо в Росії, де справа української мови все ще зістається дражливою. Репрезентанти таких змагань кладуть натиск на те, що українська мова – се тільки наріччя «русского языка» і не повинна розвиватися як літературний і культурний язик: українці повинні триматися «общерусского», себто великоруського літературного язика. Та тут, очевидно, підмінюються поняття, бо великоруський язик, живий і літературний, зовсім не «общерусский» язик, а таке саме тільки, як і український, «наріччя» того ідеального «русского» язика, чи східнослов’янського, що в дійсності конкретно не існує й не існував ніколи 5.

Далі, поняття язика й наріччя вповні конвенціональні – вони уставляють лише повне степенування в язиковій диференціації, відносини роду до виду, genus до species, але абсолютно взявши ледве чи можна поставити певні критерії, яким повинна відповідати певна мова для того, аби бути признаною язиком. Тому й українську мову одні уважають язиком, інші наріччям 6. Культурне ж значення певної мови залежить не від лінгвістичних дефініцій, а від впливів історичних обставин і від жизненних, культурних сил самого народу. Без сумніву, успіхи українського життя за останнє десятиліття перехилили на користь українства погляди на культурну і національну повноправність української народності більше, ніж всі наукові аргументи, і перехилятимуть все більше з дальшим своїм поступом.

Чи будемо називати українську мову язиком чи «наріччям», однаково треба признати, що українські говори складаються в певну язикову цілість, яка в граничних говорах вправді зближається до сусідніх слов’янських мов – словацької, білоруської, великоруської, польської, але в тих діалектах, що становлять головну й характеристичну її масу, відріжняється від сих сусідніх і найбільш зближених слов’янських мов дуже замітно цілим рядом фонетичних, морфологічних і синтаксичних прикмет.

Так само відріжняється українська людність від своїх найближчих сусідів прикметами антропологічними – в будові тіла, і психофізичними – в складі індивідуальної вдачі, в відносинах родинних і суспільних, в побуті й культурі матеріальній і духовій. Сі психофізичні й культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність – довгий процес розвою, зовсім виразно зв’язують в національну цілість поодинокі групи української людності супроти інших таких цілостей, і роблять з неї живу національну індивідуальність, нарід, з довгою історією його розвою.

Нинішня українська територія

Чисельність українського народу, еволюція української народності, фізичні прикмети території і вплив їх на колонізацію, хвилювання колонізації, їх значення в еволюції українського життя, формування українського етнічного типу, доля народності

Сучасний стан українського народу представляється так: збитою масою (значить – не числячи українських островів поміж чужою людністю) займає він територію, що протягається більше менше між 45° і 53° географічної ширини і 39° і 62° географічної довжини, окружаючи широким поясом північне побережжя Чорного моря. На захід виступає вона гострим клином в гірській системі Карпатів, сягаючи майже Дунайця, правого притока Вісли. На півночі границю дає більше менше поріччя Прип’яті, але українська територія виступає на північ поза сю лінію двома виступами, розділеними білоруським клином, а то над Бугом і між Сожею та Десною. На сході займає вона весь басейн Донця, окрім самого низу його, і врізується в поріччя середнього Дону. На полудні сягає Чорноморського побережжя й вибігає досить далеко на полудневий схід на Кавказькім побережжі, захоплюючи значні части басейнів Кубані, Куми і Манича, місцями заходячи в гірську область Кавказу і Каспійські степи. Зате поріччя нижнього Дону переважно зайняте великоруською колонізацією, нижче Подунав’є опанувала колонізація волоська, а Крим зістається з етнографічного погляду ще нічиїм 7. Всеї української території можна лічити тепер більше менше 850 тисяч кв. кілометрів або 15 тис. кв. миль (не рахуючи етнографічних островів) з загальною людністю звиш 40 мільйонів.

В політичнім поділі вона належить до трьох держав – Росії, Австрії й Угорщини.

В Росії: цілі губернії Харківська, Полтавська, Катеринославська, Херсонська, Київська, Волинська і Подільська, часті більші або менші губернії: Чернігівської, Курської, Воронізької, Донської, Кубанської, Таврійської, Бессарабської, Люблінської, Городенської, Сідлецької й Мінської.

В Австрії – Східна Галичина і підгірський пояс Західної та північна частина Буковини.

В Угорщині – більші або менш значні частини комітатів Спишського, Шаришського, Землинського, Ужського, Бережського, Мармароського й Угочського.

На сій території українська людність сидить збитою масою, без значніших чужоплемінних островів серед неї. В західній часті чужоплемінні домішки – поляків, жидів, угрів в сумі не переходять за 30%, хоч і тут стрічаються місця з одностайною українською людністю – напр. в гірських частях Галичини і угорської Русі, де навіть офіціальна статистика рахує українську людність на 90%. Досить розмішана українська людність Чорномор’я і східних окраїн, колонізованих українцями спільно з великоросами й іншими народностями, хоч і тут теж стрічають місця з дуже одностайною людністю, 80-90% навіть по офіціальній статистиці. В центральних же частях українська людність особливо одностайна і вагається між 60% і 98% навіть по офіціальний переписі. Загалом усього українського народу треба рахувати тепер на сій території коло 33 мільйонів (вповні докладно означити цифру неможливо, бо при урядових переписях українська народність обраховується все більше або менше не корисно для неї. 8 9 10 11

Опануванням теперішньої території – розселенням на ній розпочинає своє історичне життя український народ. Розселенням на сій території східнослов’янських племен, його предків, відокремлялася східнополуднева українська група від своїх ближчих свояків і під впливом території, її фізичних прикмет і культурних впливів, в які вводила вона свою людність, довершується сформування з сих племен окремої етнографічно-культурної одиниці, яку мислимо собі як український нарід.

З лінгвістичного погляду трактується він як східнослов’янська галузь індоєвропейської язикової родини. Та ся язикова спільність лише одна сторона його етнографічної фізіономії. Язикова спільність покриває собою той досить ріжномасний конгломерат, що протягом тисячоліть під ріжними впливами – в переважній більшості вповні недовідомими нам, формувався в ту етнічну групу, з якої розвинулася українська народність. Її фізичний тип, мішаний, як і у інших європейських народів, відкриває, або ліпше сказати – натякає на довгий процес метисації, мішання ріжних рас, котрим був вироблений нинішній етнічний тип. Зовсім виразно відріжняється в нім і тепер тип ясний і темний, а хоч тепер панує тип короткоголовий, то у старім археологічнім матеріалі, перших віків по розселенню, виступав поруч короткоголового сильно зазначений довгоголовий тип, як побачимо нижче.

Уже в моменті розселення українська була продуктом довгого мішання народностей і рас. Спільність культури, а в першій лінії спільність язика, що нащадків ріжних мас і племен вводила в індоєвропейську сім’ю, до певної міри об’єднала їх і звела до одного етнографічного типу ще в індоєвропейській, чи в праслов’янській правітчині. Дальше відокремлення на новій території і спільне переживання всяких географічних, політичних і культурних впливів, фактів і пригод продовжувало далі сей процес спаювання в одностайну етнічну масу тих ріжнорідних поколінь, тих поодиноких племен, вигладжуючи спільністю матеріального побуту, одностайністю історичного і культурного виховання старі етнічні відміни, будуючи національну одностайність над колишньою антропологічною та етнічною ріжномастністю.

Дві великі творчі сили в житті кожного народу – народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу дальшого розвою його. Навіть в пізніших, тим більше – в початкових стадіях народного життя оба сі елементи являються діяльними творчими силами – територія так само, як народність. Не тільки фізичні обставини даної території, а й ті політичні та культурні впливи, відносини сусідства, культурні вклади в землю попередніх насельників і останки їх, що примішуються до нової колонізації – все се многоважні сторони, якими територія могутньо впливає на дальшу історію народу.

Пригадаймо собі в головних лініях перед усім її фізичні прикмети.

Орографічний скелет її становлять Карпати й ряд височин, що від Карпат тягнуться над Чорним морем до Каспійської низини. На заході вона перетята карпатським луком, вузьким і досить легким до переходу в середині, розвиненим в цілі системи хребтів і височин на західнім і полудневім своїм краю. На полудні до сього луку (до його центральної частини) безпосередньо прилягає Тисько-Дунайська низина. На півночі переходом до Прип’ятсько-Деснянської низини служать Галицько-Волинські височини, на сході Подільська високорівня, сильно розмита водами, так що подекуди вона має вигляд майже гірський. Ся височина продовжується в східнополудневім напрямі до Дніпра гранітним хребтом, понижаючись в сім напрямі і перегороджуючи порогами корита Дністра і Дніпра. За Дніпром сей хребет підноситься знову в виді Донецької височини, стрічаючися з полудневим краєм Центральної Східноєвропейської височини, і потім губиться за Доном в Каспійській низині.

На полудень від сієї гряди, по чорноморському побережжі, а далі на схід (за Дніпром), обіймаючи й сю полудневу височину, стеляться трав’яні степи – висока рівнина, перерізана річними долинами і ярами, («балками»), вкрита грубою верствою гумусу (чорнозему). Сей степовий пояс служить безпосереднім продовженням середньоазійських степів, але стає що раз менше диким в своїй західній частині. Він заходить з Азії в Європу клином: границя його йде з північного сходу на полудневий захід, займаючи центральне й нижче Подоння, нижче Подніпров’я й Подністров’я. Не тільки щодо своєї поверхні, але й кліматично він зв’язаний з Азією й стоїть під впливом східних вітрів, тим часом як краї середнього Подніпров’я й Подністров’я стоять уже під впливом західного клімату.

Північна частина нашої території входить в пояс лісовий, з піскуватим, малородючим ґрунтом. Лінія лісу в головнім і тепер сходиться з границями піскуватого поясу; вона йде з північного сходу на полудневий захід, займаючи Подесення, басейни Ірпеня і Тетерева, середні частини Горині і Случі, Побужжя та багнисту Прип’ятську низину. Ліс і тепер, невважаючи на довге нищення, займає тут превеликі площі; се краї мало здатні на хліборобську культуру, а здавна багаті на ріжні лісові промисли.

Середину між лісовим і степовим поясом заповнює край передстеповий, з хвилястою поверхнею, сильно розмитою ріками, з родючим ґрунтом, багатий лісовими зарослями й водою. В центрі протятий він широкою долиною Дністра. Правий беріг Дністра занятий згір’ям західної гряди, лівий – згір’ям центральної височини, що заповнює межиріччя Десни і Дону.

Головні переміни, які зробило в вигляді сього краю протягом віків людське життя – се зменшення лісу. З тим в парі зменшилася вогкість ґрунту й змаліли ріки, але се ще в більшій мірі було проявом натуральним, наслідком висихання землі, що йде неустанно, і тільки прискорення було ріжними проявами людської «культури», в роді інтенсивного вирубування лісу. Протягом ста літ, від часу загального поміру ґрунтів в Росії (в 1774-8 р.) сконстатовано зменшення площі лісів в деяких центральних лісових губерніях на 20 до 30%; аналогічне явище мусило мати місце і в нашім лісовім поясі. Ще сильніше, розмірно, поменшало лісу від часів людського життя в посереднім поясі, між степовим і лісовим краєм; навіть історичні звістки з трьох-чотирьох останніх століть виказують тут велику силу зарослей, тепер уже знищених.

Се зменшення лісу впливало на висихання ґрунту і зменшення вод. Останки великих човнів або кораблів в ріжних менших українських річках, тепер уже не плавних, показують, що вони були далеко багатші водою; деякі річки вже на пам’яті історії цілком змаліли, от хоч би історична київська Либідь. Щодо степового пояса – то про нього була велика суперечка, чи він дійсно був завсіди степом, чи не знищило в нім лісу людське життя; але досліди показали, що слідів значніших лісових просторів тут нема, були тільки поодинокі лісові острови, степовий же чорнозем утворився з трав’яних останків.

В заводненні краю важне значення мають Галицько-Волинські височини: вони й їх продовження відділяють басейн Дніпра і Зах[ідного] Бугу від басейнів Дністра і Дунаю (Прута і Серету). Дністер з його несчисленними закрутами і слабо розвиненою системою допливів не мав важного комунікаційного значення в давнину, як і тепер, особливо в верхній часті, де його ліві притоки близько підходять до систем Сяну, Бугу, Прип’яті, Богу; але його праві притоки були важними колонізаційними дорогами в гірськім поясі Карпатськім і зв’язували Подністров’я безпосередньо з Потиссям і Подунав’ям.

Велетенська водна система розлягається зате по другім, північно-східнім боці Галицько-Волинських височин. Головною водяною артерією тут служить Дніпро, що збирає воду з цілої просторони між Галицько-Волинськими й Центральною Східноєвропейською височиною і віддавна був для неї головною торгівельною дорогою. Головні Дніпрові притоки – Прип’ять і Десна, з рядом менших своїх і Дніпрових (не забудьмо, що в давнину далеко більше їх було здатних до плавання), протинають сю просторонь густою сіттю доріг і зв’язують її з сусідніми річними системами. Система верхнього Дніпра в’яжеться дуже тісно з системою верхньої Волги, Західної Двини й системою північних озер. Система Прип’яті – з системою Німану та Західного Бугу і Вісли. Система Десни – з системою Оки, середнім Поволжям та верхнім Подонням, а Посем’я і середні притоки Дніпра – Ворскла й Самара близько зв’язані з системою Донця. В результаті маємо велетенську систему доріг, а її головні артерії збираються в середнім Подніпров’ї й його натуральнім центрі – старім Києві, що засів тут від початків людського життя на Дніпрових горбах, збираючи торговельні каравани в усіх головних Дніпрових притоків.

Як побачимо нижче, середнє Подніпров’я з усякою правдоподібністю можна вважати правітчиною нашого народу. З великою слов’янською міграцією східнослов’янські племена, що увійшли в склад нашого народу, опанували майже всю теперішню етнографічну територію. Правда, ся перша колонізація не вдержалась відразу на своїх займанщинах; значні частини наших країв залюднювалися вдруге, втретє і вчетверте, але все залюднювалися нашою людністю, або з повною перевагою нашої колонізації. Є вправді теорія, немовби східна частина сеї колонізації належала до великоросійської групи, пізніше виселилась, а її місце зайняла українська колонізація з Волині і Галичини; я буду ще нижче говорити про сі здогади, тепер тільки зазначу, що ся теорія не має за собою ніяких реальних доказів, і не в однім розминається з очевидними фактами.

Від часів слов’янського розселення історія нинішньої української території стає історією українського народу. Страти понесла наша колонізація головно на заході – на пограниччі з поляками, словаками, уграми і волохами, на їх користь. Колись вона не обмежилася там вузьким гірським поясом; на півночі і на полудні території з мішаною людністю простиралися широко, заходили може і в Семигородську височину і в наддунайські краї (на лівім боці Дунаю). Але протягом віків українська людність відпливала з заходу на схід, ослаблюючи свої західні границі – даючи можність західним сусідам розширятися на її рахунок. Зате дещо придбала на сході, – з усякою певністю можна се сказати за Кавказьке побережжя і Крим (колонізація найновіших часів).

Колонізаційні пертурбації стояли в тісній залежності від фізичних прикмет території, що в сій точці і в інших мали превеликий вплив на економічну, культурну і політичну історію нашого народу, і на саму етнічну еволюцію його. Тут зберу коротко тільки головні моменти:

На заході Карпатський гірський пояс, а на півночі лісовий, з непрохідними нетрами і болотами, обидва мало приступні для живіших зносин, мало вигідні для людського життя, були найбільш консервативними частями, де найбільше заховувалося і досі заховалось останків колишнього. Вони не грали ніколи особливо визначної ролі в політичнім і культурнім житті, але мали важне значення, служачи сховищами, резервуарами, куди збиралася людність з слабше захищених країв і переховувалася в небезпечних часах.

Степовий пояс на полудні служив широким шляхом з Азії в Європу, де без кінця товклись ріжні кочівничі орди в своїм вільнім і невільнім поході зі сходу на захід. Осіла слов’янська колонізація тільки часами, уривком опановувала степи і аж до останніх часів (XVIII-XIX в.) не могла міцно присвоїти. Степи отже не мали в cім часі тої важної ролі в культурнім розвої, яку мали перед тим і тепер могли б мати по географічним своїм обставинам – як приморська територія і як вигідний сухопутний міст з передньої Азії до полудневої й Західної Європи; навпаки, вони стали тепер небезпечним, шкідним суcідом і для дальших земель, а часто, завдяки небезпечному сусідству з ними, лежали пустинею і переходові, передстепові простори.

Посередні краї між степом і «лісовою стороною» – Галицька площа, полуднева Волинь, середнє Подніпров’я і Подоння вигодами зносин і всякими господарськими прикметами самою природою були призначені для головної ролі в культурнім і суспільнім розвою нашого народу. Але що ближче сходу, Азії, тим дальше на північ заходять границі степу і небезпечного передстеп’я, забираючи у осілої колонізації сі благословенні простори. Колонізація Подоння не була тривкішою від чорноморських побережних степів. Само середнє Подніпров’я жило тривожним, небезпечним життям і переживало від часу до часу сильні колонізаційні лихоліття і катастрофи. Головні культурні центри його сиділи на підліссі, і тут на пограниччі безпечного лісу і багатого, вигідного передстеп’я найсильніше жило і держалося українське життя – культурне й політичне. Сам Київ уже лежить в лісовім поясі, на його полудневій границі, але й він – то передова кріпость українського культурного життя, і на нього набігають степові хвилі, а часом і заливають його.

Дальше на захід – було безпечніше, бо дальше від Азії, від степу, ближче лісу, між лісом і горами. Тому в Галичині й на Волині могла неперервано держатися культурна і суспільно-політична традиція українського життя. Але воно не мало тут відповідних обставин, щоб розвинутись широко. Не раз, коли і Подніпров’я падало під натиском неприхильних обставин, Волинь і Галичина вирятовували, переховували українське життя до ліпших часів; але тільки на Подніпров’ї, в сім натуральнім центрі нашої території, розвивалось воно широко, вибухало ясним огнем.

Обставина ся, що більша частина української території, і то як раз найщедріше обдарована природою, підпадала кілька разів повному спустошенню під впливом кочівницького натиску, мала величезний вплив на всю українську колонізацію. Вона викликала величезні рухи серед української людності, піддержувані й збільшувані до того ще й спеціальними суспільними й політичними моментами. Коли східно-полуднева частина української території, степовий пояс ставав кочовищем азійських орд, а передстеповий підпадав їх руїнним нападам на осілу людність, ся остання відливала відси в краї північні й північно-західні, ліпше захищені горами, лісами й болотами.

Але як тільки минався, або бодай слабнув турецький натиск, то потомки емігрантів, і просто маси людності з тих північних і північно-західних країв без стриму сунули в пусті й небезпечні, але багаті дарами природи полудневі краї, здобували їх знову для осілої колонізації, й життя закипало тут гарячим ключем. На пам’яті історії знаємо кілька таких великих, більших і менших приливів і відливів, не кажучи за дрібніші: відплив української людності з степів і передстепових країв під натиском печенігів в X в. і новий рух в степи в середині XI [в.], коли ослабла печенізька орда; новий відлив з кінцем XI в. під натиском половців, і новий рух у степи в XII в. з упадком половецької сили і хижості; татарська туча XIII в., що приносить страшенне знищення всьому українському Подніпров’ю, і колонізаційні успіхи XIV-XV в., коли татарська орда в розкладі й усобицях тратила всяку активність і силу; кримські спустошення кінця XV й першої половини XVI в., що в пустку обертають всю українську передстепову територію, і новий колонізаційний рух, що з розвоєм воєнних сил української людності (козаччини) посувається в спустошені простори з кінцем XVI і в XVII віці.

Від другої половини XVI в. слабне натиск турецьких орд, але соціальні, політичні й національні причини викликають нові великі хвилювання серед українській людності. Зріст панського господарства й погіршення селянських обставин викликають масовий рух селянства з північних і західних частин в східні й полудневі часті України в XVI-XVII в., що повторяється потім знову в XVIII і навіть в XIX в., коли українські селяни втікачі залюднюють величезні простори Чорномор’я (Новоросії), Бессарабії й Кавказу. Соціальні й національні рухи українські, війни України й за Україну приводять до масових переходів української людності на схід, де вона колонізує землі на вододілі Дніпра й Дону, й басейн Дінця (XVII в.). Сі рухи і війни приводять в другій половині XVII в. до повного спустіння великих просторів на правім боці Дніпра і в басейні Богу, і вони наново колонізуються потім протягом XVIII в. Зруйнування Січи приводить до української колонізації Кавказького Чорномор’я і т. д.

Отсі зміни, сі колонізаційні хвилювання, флюктуації мали великий вплив на українську етніку, полишили глибокі сліди в фізіономії української народності. Вони протягом століть, рядом таких пертурбацій неустанно вимішували українську людність, приводячи її до одностайніших форм. На мові се видно найвиразніше: старі архаїчні діалекти заціліли тільки по окраїнах, найменше зачеплених сими колонізаційними хвилями – сі архаїзми стрічаємо в західнім, гірськім, і північнім – лісовім поясі; решта українських діалектів мають уже закраску пізнішу, новотвірну, і дуже мало ріжняться між собою, тим часом як старі діалекти відріжняються і від них і між собою дуже значно. Яких чотири п’яті української людності говорять тепер сими новішими діалектами, що й дають головний тон українській мові, і лягли в основу літературного язика. Вони – результати сього вимішання української людності, яке рідко де у якого народу мало місце в таких величезних розмірах.

Те саме що з мовою, діялося з антропологічними прикметами, з матеріальною культурою і з духовим надбанням народу. Вони стрічались, перехрещувались, модифікувалися і в сих змінених формах розходилися на широких просторах української колонізації. Повної одностайності вийти, розуміється, з того не могло, але вийшла велика подібність, якою визначається український етнографічний тип і досі на переважній часті своєї території. Таку етнографічну подібність при такій великій території і великій численності також не часто можна стрінути. Масові рухи осягнули те, що було б не можливо при браку одностайної політичної організації, при слабких внутрішніх зносинах, при географічнім відокремленні значних частин етнографічної території. Рухи сі безперечно причинилися до удержання серед української людності почуття своєї народної близькості, одності, взагалі національного почуття, при всіх некорисних обставинах для його розвитку.

В тім можна бачити позитивну сторону тих пертурбацій, на які виставили український нарід географічні обставини його життя. Взагалі ж беручи, впливи сих пертурбацій були в високій мірі шкідні для нього, хоч заразом прийшлося йому в своїй боротьбі з степом відіграти почесну ролю заборола європейської культури від азійських орд.

Страшні спустошення від азійських кочівників приносили величезні утрати в людях і майні. Тільки в кінець зруйнована, приведена до розпуки людність рішалася кидати насаджені місця та йти в бідні й негостинні лісові чи гірські краї, іти в наймити і робітники в чужі господарства або пробувати знайти серед них місце, щоб наново загосподарюватися. Величезних засобів енергії і матеріальних трат коштувала така зміна. Потім, коли колонізація рушала назад, в степи, економічні засоби й сили людності напружувалися, розпливалися в господарській екстензивності; вкладалися маси енергії й достатку в культивування, присвоєння оселій культурі здичілих просторів, щоб вернути їх в колишнє культурне становище. В сих флюктуаціях згинула страшенна маса народного капіталу. Величезна маса народу не могла віками піднятися над примітивні клопоти про охорону свого існування та сотворення найелементарніших підстав економічного життя. Ціла народність не могла зібрати свобідних достатків і сил для задоволення вищих культурних потреб.

Боротьба з степом протягом віків забирає енергію народу, його вищих верств і правительств. Колонізаційні й економічні хвилювання не давали стверднути ні суспільним, ні політичним відносинам. Маючи небезпечного ворога по цілій полуднево-східній граничній лінії, українські політичні організації не спроможні були удержатися, коли з тилу на лінії північно-західній або північній сформувалися якісь міцніші політичні організми. Вони ставали здобиччю сих ліпше захищених, в ліпші обставини поставлених сусідів.

А політичний упадок тягнув за собою остаточне розшарпання і присвоєння чужерідними суспільними верствами всього, що становило національні засоби. Вищі, культурніші верстви і нагромаджені ними культурні засоби, капітал і нерухомий маєток, природні багатства краю і вищі форми хазяйства – все опинилося кінець кінцем в руках чужерідних господарів, володарів краю, а по стороні, українській зісталася гола народна маса – поневолена, позбавлена всяких економічних і культурних засобів, всяких політичних і горожанських прав. Проходять століття повного застою і упадку українського життя. Народні маси в кінці відповідають масовою реакцією, народними війнами на сей режим поневолення і обрабування народних мас. Сі війни ще на кілька століть забирають усі сили, всю енергію народу; але не вважаючи на масу енергії, героїзму, навіть організаційної творчої здібності, вложеної в сю боротьбу, не приносять тривкого поліпшення народного життя. І обезсилені маси спускають байдуже руки на довгі часи.

Дозвільні, розкішні простори, що припали на долю українському народові в його історичному житті, сі текущі медом і молоком краї, що були предметом зависті сусідів, сей «тихий рай» української природи, оспіваний поетами – не принесли щастя. Географічні прикмети краю і дані ними відносини сусідства фатально налягли на всю політичну долю українського народу і тяжко відбилися на його культурнім і національнім житті. В багатій святими, благородними, навіть блискучими часом поривами, але сумній своїм реальним змістом історичній спадщині, яку тисячоліття історичного життя передало сучасним поколінням, – українська територія багато завинила.

Основні принципи досліду української історії

Державність і недержавність, перевага внутрішньої історії над зверхнею, відносини ґльотики й археології до історії, початок історичного життя, поділ на періоди, загальний проспект праці

Через ті неприхильні обставини сього життя, українському народові тільки часами удавалося жити самостійним політичним життям, всею повнотою національного життя, і не цілості, а тільки деякими частями його.

Широким і сильним, інтенсивним політичним життям український нарід жив в перших віках свого історичного існування. Сотворена ним політична організація служила творящим центром для всеї Східної Європи, будувала її політичне, соціальне, культурне життя, клала підвалини йому на довгі віки: в основі всього нинішнього життя Східної Європи лежать і досі підвалини, заложені Київською державою. Очевидна річ, що процес, котрим творився сей політичний, державний організм і його розвиток з огляду на свої глибокі і далекосяглі впливи має високий історичний інтерес і варт уважнішого слідження. Але він вироджується скоро – політична сторона його слабне, тратить свій інтерес. Вся вага і весь інтерес лежить в тих соціальних і культурних процесах, що розвивалися на сій політичній основі, силою раз даного могутнього імпету. І процеси сі мають уже чим далі, тим більш місцевий, локальний характер, а не загальнодержавний характер.

Державне життя інтенсивніше продовжується тільки в Західній Україні, в державі Галицько-Волинській. Потім, з середини XIV в. почавши, український народ уже входить в склад інших, чужих держав, то становлячи пасивний об’єкт чужої управи, чужого, на інших підставах витвореного права, то стоячи в більш або менше виразній та гострій опозиції до сієї чужої управи і сього чужого права. Коли й за самостійного політичного життя українського народу політика звичайно лежала в руках правительственної меншості, що правила народом часто і проти його волі, – то тепер на політику не мали впливу ані вищі, ані нижчі верстви української суспільності, і через те політичні обставини сих часів можуть інтересувати нас лиш остільки, оскільки безпосередньо впливали на національне, економічне й культурне положення української людності.

Суспільно-економічна й культурна історія українського народу в тих часах – одинока його історія. Політичний рух і потім оружна боротьба – ряд повстань українського народу під проводом козаччини в першій половині XVII в. дає можність вирватися частині України з-під чужого права і жити знову державним, хоч і не суверенним життям протягом цілого століття. Але соціальні і культурні процеси і в сей період політичного відродження українського народу заховують свою домінуючу ролю, а з упадком того політичного життя знову стають єдиною історією українського народу.

Соціальний і культурний процес становить, таким чином, ту провідну нитку, яка веде нас незмінно через усі вагання, через усі флюктуації політичного життя – через стадії його піднесення і упадку, та в’яже в одну цілість історію українського життя, не вважаючи на різні пертурбації, а навіть катастрофи, які приходилося йому переживати. Звичайно робилося навпаки: слідячи історію політичних організацій, пришивано кусні історії українського народу до історії державного життя польського, чи великоросійського народу, і вона розпадалася на ряд розірваних, позбавлених всякої тяглості і зв’язі епізодів. Навпаки, вона стає органічною цілістю, коли в основу досліду кладеться соціальний і культурний процес, де тяглість не переривалася ніколи, де хоч би й найрізкіші зміни налягали на стару, тривку основу, яка тільки поволі змінялася під їх впливами. Він визначає нам провідну дорогу від наших часів до найдальших історичних і навіть передісторичних, наскільки вони починають піддаватися досліду, слідженню їх еволюції.

До недавніх часів історія народів починалася від перших історичних, письменних звісток про них. Тепер молоді науки – передісторична археологія чи археологічна етнологія з антропологією і порівняною соціологією, з одного боку, й порівняне язикознавство (ґльотика) та фольклор з другого, розширили науковий обрій далеко поза границі письменних звісток.

Щоправда в теперішнім своїм стані в обох сих напрямах більше відкривається перспектив, ніж заповняються вони якимсь вповні позитивним змістом. Всі сі науки ще в початкових стадіях свого розроблення, і дуже не легко, не впадаючи ані в надмірний скептицизм, ані в легковірність, вибрати з них те, що повинно бути введене в історію українського (чи якого іншого) народу для розсвітлення її початків. Ґльотика напр. на пункті методу далеко не сказала ще останнього слова, і в певних точках її розслідів можливі великі сумніви.

Антропологія ж і археологія, особливо Східної Європи, все ще стоять в стадії збирання матеріалу, і сам він збирається часто ненауково, так що й користати з нього треба обережно, а кожда більша нахідка вносить значні переміни в суму відомостей 12. Самі сі дисципліни – філологічні й археологічні, не знайшли досі тих середніх термінів, на яких можуть зійтися: серед археологів і антропологів не рідко можна стрінути дуже зневажливе помітування виводами ґльотики – заперечується сама можливість добути якісь корисні результати сею дорогою, і з другого боку подібні ж скептичні погляди на виводи антропологів і археологів можна стрінути серед язикознавців. В дійсності, розуміється, вся вага в методах препарування і студіювання матеріалу.

Язикознавці і археологи однаково доходять до фантастичних теорій, коли сходять з дороги строго методичного досліду, а підходять дуже близько до себе в своїх спостереженнях при обережнім і методичнім студіюванні. Вихідна точка перших – культурна еволюція певного народу, виражена в його язиці; вихідна точка других – культурна історія певної території, втілена в матеріальних останках її культури. Ідучи кождий своєю дорогою і контролюючи себе обопільно, вони часто можуть дати руку й помогти одні одним своїми спостереженнями. Для сього треба тільки наукової обережності й можливої широти в досліді, і не вважаючи на всі трудності, історик ніяк не може помітувати здобутками сих дисциплін, коли мова йде про дуже темні й інакше зовсім неприступні питання в історії народу чи його території.

Для культурної історії української території уже тепер робить дуже важні прислуги археологія, не вважаючи на свій досить іще примітивний стан. Вона малює перед нами ту спадщину, яку дістали українські племена при своїм розселенні, і ту культурну сферу, в яку ввійшли сі племена з своїм розселенням. Для культурної історії нашого народу в передісторичні часи важні вказівки дає ґльотика і помагає вияснити культурну фізіономію українських племен в період розселення. Антропологія відкриває пред нами фізичну еволюцію, покриту покровом культурної одності. Порівняна соціологія і фольклор відкривають багаті перспективи духової і соціальної еволюції, що поронила свої сліди в скостенілих пережитках давнього і сучасного побуту.

Порогом історичних часів для українського народу можемо прийняти IV вік по Хр[исті], коли починаємо вже дещо знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можемо говорити тільки як про частину слов’янської групи; його життя не можемо слідити в його еволюції, а тільки в культурних результатах тих довгих віків передісторичного життя. Порівняне язикознавство слідить їх по язиковому запасу, а пізніші історичні й археологічні дані помагають контролювати його виводи і доповняють в цілім ряді пунктів. Сим питанням присвячена перша половина сього першого тому.

Розселення українсько-руських племен на своїй нинішній території припадає як раз на початки його історичного життя. Століття безпосередньо по сім розселенні приготовляють організацію Руської держави, що служить головним змістом першого періоду історичного життя українського народу. Заходами київської династії й дружини сполучено в одно політичне тіло, хоч на недовгий час, усі частини нашого народу, і ся політична одність відбилася на його культурі й суспільнім житті загальними прикметами. З них найважнішим було заведення християнства, що потім протягом довгих віків переходячи помалу в народні маси, впливало на народне життя; многоважне значення мали разом з християнством принесені тісніші зв’язки з візантійським культурним світом; далі – розповсюднення київського права й суспільно-політичного устрою. Суспільно-економічна еволюція сеї доби характеризується такими фактами, як двоїстість громади і дружини, витворення купецько-боярської капіталістично-земельної верстви, сильний розвій (і потім упадок) торгівлі й промислу й т. ін.

Сій добі присвячена друга половина, першого, другий і третій томи сеї Історії.

Середніми десятиліттями XIV в. відкривається другий, переходовий період нашої історії. Українські землі входять у склад двох сусідніх, держав – Вел[икого] кн[язівства] Литовського і королівства Польського. В культурній сфері бере перевагу західний вплив над візантійським, в економічній іде все скоршим темпом утворення привілейованої вищої верстви і повне економічне і правне поневолення нею народної маси; заразом ся привілейована верства все сильніше відривається від народної маси культурно й національно. Форми суспільного побуту і культурного життя, вироблені століттями самостійного політичного життя, підпадають різким перемінам під впливами польського й перейнятого ним римського і німецького права. Вони почасти витісняються, почасти спускаються в нижчі верстви, в сферу етнографічного селянського побуту, звичаєвого права, уступаючи перед новими поняттями і формами, як явищами вищого, привілейованого порядку.

Антагонізм мас до правительственної й привілейованої меншості, котрого початки існували вже в попередніх часах, загострюється тепер національною й релігійною ворожнечею. Розбудження відпорної енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті, повної економічної руїни та поневолення, проявляється спершу культурно-релігійним національним рухом, але він відкриває дорогу конфліктові політичному, оружному, що й розпочинається, завдяки колонізаційним обставинам Східно-Полудневої України, на Подніпров’ї з кінцем XVI в. Оглядові сих переходових, литовсько-польських часів присвячені томи IV, V і VI нашої «Історії».

Історія народної боротьби з ворожим суспільно-економічним устроєм, для його повалення й зреформування суспільних відносин відповідно народнім ідеалам справедливості, – становить зміст третього періоду. Суспільно-економічна боротьба сполучається з релігійною й національною, через се вона захоплює собою незвичайно широкий круг інтересів і порушує з гори до долини всі суспільні верстви. Ареною її все служить Східна Україна. Тут суспільно-економічний і політичний устрій переходить через повний перестрій, як рідко подибуємо в історії.

На руїнах скасованого шаблею козацького польсько-шляхетського класового устрою робиться грандіозна проба відбудування нового соціального і політичного устрою. Заразом національне почуття доходить до небувалого напруження, як і життя релігійне. Натомість в Західній Україні по закону реакції прискореним темпом іде попередня культурно-суспільна еволюція. Та боротьба кінець кінцем програна і в Східній Україні; розмах народної енергії упадає, знесилений стрічею з непереможними перешкодами. Крізь слабку основу нового суспільно-політичного ладу пробиваються нестримно старі течії класового устрою і литовсько-польського права та розбивають і руйнують підстави нового ладу. Останні відгомони могутнього руху, політичного і національного відродження тихо гаснуть під загальною реакцією, доповняючи загальний образ повного занепаду. Сій недовгій, а многоважній добі найбільшої активності нашого народу як народу – його широких мас, – сій великій трагедії українського життя, не позбавленої своєї величі і краси навіть в своїм сумнім закінченні – мають бути присвячені томи VII, VIII, IX, може і X.

Уживши старої історіософічної термінології, сі дві доби політичного українського життя – стару, княжу, і новішу – народну (козацьку), можна б назвати тезою й антитезою, що доходять до синтези в століття українського відродження. Народні змагання відновляються й прояснюються в світлі поступових європейських ідей та присвоюються новою інтелігенцією, що появилася на тім новім ґрунті під впливом поступових ідей. Культурні елементи лучаться з національними і суспільно-політичними змаганнями попереднього бурливого періоду, і на місце оружної розпочинається культурна боротьба для осягнення ідеалів, що в’яжуть в один організм народні маси з тою новою інтелігенцією. Si datur venia – оглядом сеї доби повинна бути закінчена отся «Історія».

Авторские примечания

1. Видана в факсиміле в збірці Петерб[урзької] академії [наук]: «Болеслав-Юрій», II (1907), табл. IX
2. Так в грамоті ціс[аря] Іоана Кантакузена 1347 р. – «Русская истор[ическая] библиотека», VI, дод. 3, і в пізніших
3. Іпат[іївська] літ[опись], с. 439, 447, 490, 586
4. Див. про се мою статтю: «Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії Східної Європи», в збірнику Петерб[урзької] академії [наук]: «Статьи по славяноведению», І
5. Дуже гарно виясняє се записка Петербурзької академії [наук], виготовлена з приводу дебат про скасування заборон української мови: Императорская академия наук. «Об отмене стеснений малорусскаго печатнаго слова», 1905, і нове видання 1910 р. (українське видання під титулом: «Петербурзька академія наук у справі знесення заборон українського слова», Львів, 1906)
6. В сю філологічну контроверсію може ввести спір про українську мову з приводу заборони читати на ній реферати на Київськім археологічнім з’їзді 1899 р. – напр. стаття К. Михальчука «Что такое малорусская (южнорусская) речь», Київ, 1899, (відб[иток]з часоп[ису] “Киевская старина») – там вказана й інша література, так же недавно видане його ж «Открытое письмо к Пыпину о споре между южанами й северянами» (1909)
7. Див. «Народнописну карту українсько-руського народу» д-ра Г.Величка, 1896, В. К-го «Національно-територіальні межі України» (Л[ітературно]-н[ауковий]-вістник, 1907) С. Рудницького «Коротка географія України», 1910. Докладніше про етнографічні границі буде мова нижче
8. В Росії перепись людності з 1897 р. на українській етнографічній території нарахувала 21.400 тис., але ся цифра значно нижча дійсної; тепер української людності на сій території треба рахувати коло 28 млн.
9. В Галичині урядова перепись 1900 р. числить русинів коло 3.075 тисяч, але в дійсності треба рахувати їх тепер на 3,5 мільйони. На Буковині та ж перепись виказує коло 298 тис.
10. В Угорщині офіціальна статистика начислила близько 429 тис. русинів, в дійсності треба рахувати їх коло 500 тис.
11. Див: А. Ярошевич, «Малороссы по переписи 1897 г.» (К[иевская] с[тарина], 1905, VI), [В.] Охримович «З поля національної статистики Галичини» (Студії з поля суспільних наук, І), С. Томашівський «Угорські Русини в світлі мад’ярської урядової статистики» (Записки нау[кового] тов[ариства] ім. Шевченка, т. LVI, 1903). Незадовго в виданні “Украинский народ в прошлом и настоящем» мають вийти статистичні огляди української території О. Русова, В. Охримовича і С. Томашівського.
12. се можна бачити з порівняння розділу, присвяченого археології українсько-руської території в отсім виданні і в попередніх – як багато зміняється в ній за кілька літ